Спеціалізовані кредитно-фінансові установи

1. Спеціалізовані кредитно-фінансові установи (парабанки), їх види, класифікація та загальна характеристика

2. Страхові компанії, їх функції та діяльність

Страхові організації як самостійно господарюючі об'єкти несуть повну відповідальність за результати своєї діяльності, які повинні забезпечувати можливість виконувати зобов'язання перед страхувальниками, партнерами, контрагентами, державою, персоналом в будь-який відрізок часу. Всі кошти страхової компанії, що беруть участь у кругообігу фондів, можна розділити на власні і залучені. Ці кошти є фінансовими ресурсами страховика, які є грошовими доходами і надходженнями, що знаходяться в розпорядженні останньої для здійснення операцій прямого страхування і перестрахування з моменту укладання відповідного договору до здійснення зобов'язань у вигляді виплат страхових сум і відшкодувань, а також для здійснення інших витрат, які забезпечують процес страхування, економічного стимулювання співробітників, витрат спрямованих на удосконалення, підвищення якості наданих страхових послуг.

Власний капітал складається із статутного капіталу, додаткового капіталу, нерозподіленого прибутку, резервного фонду й іншого капіталу. Первинне формування фінансових ресурсів страхової організації виникає в момент її заснування і супроводжується утворенням статутного фонду, який повинен бути сплачений виключно в грошовій формі. Дозволяється формування статутного фонду страховика цінними паперами, що випускаються державою, за їх номінальною вартістю в порядку, визначеному Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України, але не більше 25 відсотків загального розміру статутного фонду. Забороняється використовувати для його формування векселі, кошти страхових резервів, кошти, які одержані в кредит, позику та під заставу, і вносити нематеріальні активи Джерелами статутного фонду, залежно від організаційно-правової форми, можуть виступати: акціонерний капітал, внески членів товариств взаємного страхування, бюджетні кошти, кошти держави, довгостроковий кредит, внески приватних осіб. Враховуючи специфіку страхової діяльності, держава законодавчо закріпила вимоги щодо мінімального розміру статутного фонду страхових організацій на етапі їх створення.

Мінімальний розмір статутного фонду страховика, який займається видами страхування іншими, ніж страхування життя, встановлюється в сумі, еквівалентній 1 млн. євро, а страховика, який займається страхуванням життя, - 1,5 млн. євро за валютним обмінним курсом валюти України. Це пов'язано з тим, що на початковому етапі у страхової компанії немає інших засобів для виконання зобов'язань за договорами страхування, а надходжень страхових внесків ще не недостатньо, щоб можна було їх розглядати як основне джерело фінансових ресурсів. Достатній страховий капітал дає змогу страховій організації швидше адаптуватися до умов ринку, здійснювати страхування середніх і великих ризиків, вистояти в конкурентній боротьбі. Якщо власний капітал перевищує статутний, то це означає, що діяльність страхової компанії прибуткова. Основним джерелом фінансових ресурсів діючої страхової компанії виступають залучені кошти. Ними є сукупна вартість реалізованих на ринку страхових продуктів - обсяг страхових премій за укладеними і діючими договорами страхування, який набуває форми страхового фонду, саме його подальший рух і розподіл , його оптимальна і збалансована структура, показники динаміки за видами страхування і за операціями визначають пропорції і результати страхової діяльності окремо взятої страхової організації і страхового ринку в цілому. Особливість формування і руху страхового фонду обумовлюється кількома групами факторів:

· ціна страхової послуги, страховий тариф, обчислений із врахування оцінки ймовірності настання страхової події. Страхові тарифи провинні будуватися так,, щоб надходження страхових платежів постійно покривало витрати страховика і навіть забезпечило деяке перевищення доходів над витратами.

· фактори загальноекономічного значення: динаміка валового внутрішнього продукту, динаміка реальних доходів на душу населення, динаміка вартості основних виробничих фондів у різних галузях економіки, динаміка грошових доходів і накопичень громадян.

· фактори фінансово-економічного аспекту розвитку даної страхової компанії, а також такі показники: кількість укладених (діючих) договорів страхування, середня плата та середня страхова сума за один договір страхування.

3. Пенсійні фонди.

Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, що здійснює керівництво та управління солідарною системою загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, провадить збір, акумуляцію та облік страхових внесків, призначає пенсії та готує документи для їх виплати, забезпечує своєчасне і в повному обсязі фінансування та виплату пенсій, допомоги на поховання, інших соціальних виплат, які згідно із законодавством здійснюються за рахунок коштів Пенсійного фонду України, здійснює контроль за цільовим використанням коштів Пенсійного фонду України. Діяльність Пенсійного фонду України спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра праці та соціальної політики України.

Пенсійний фонд України вносить у встановленому порядку Міністру праці та соціальної політики України пропозиції з питань формування державної політики у сфері пенсійного забезпечення та соціального страхування, забезпечує її реалізацію.

Пенсійний фонд України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України. Статус та повноваження Пенсійного фонду України визначені Законом України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” та Положенням про Пенсійний фонд України, затвердженим Указом Президента України від 01.03.2001 року № 121 (із змінами).

Пенсійний фонд України узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства і в установленому порядку вносить їх на розгляд Міністрові праці та соціальної політики України. У межах своїх повноважень Пенсійний фонд України організовує виконання актів законодавства та здійснює систематичний контроль за їх реалізацією.

Основними завданнями Пенсійного фонду України є:

· участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері пенсійного забезпечення та соціального страхування;

· забезпечення збирання та акумулювання коштів, призначених для пенсійного забезпечення, повного і своєчасного фінансування витрат на виплату пенсій, допомоги на поховання та інших соціальних виплат, що здійснюються з коштів Пенсійного фонду України;

· ефективне використання коштів Пенсійного фонду України, здійснення в межах своєї компетенції контрольних функцій, удосконалення методів фінансового планування, звітності та системи контролю за витрачанням коштів Пенсійного фонду України.

Пенсійний фонд України відповідно до покладених на нього завдань:

1) бере у межах своєї компетенції участь у розробленні прогнозних показників економічного і соціального розвитку України та проекту Державного бюджету України;

2) планує доходи та видатки Пенсійного фонду України, розробляє проект бюджету Пенсійного фонду України та подає його в установленому порядку на затвердження Кабінету Міністрів України, складає звіт про виконання бюджету Пенсійного фонду України;

3) прогнозує і моделює надходження коштів до бюджету Пенсійного фонду України та ефективний розподіл фінансових ресурсів Пенсійного фонду України для забезпечення соціальних виплат;

4) розробляє і в установленому порядку подає пропозиції щодо встановлення або зміни ставок страхових внесків на загально­обов'язкове державне пенсійне страхування та збору на обов'язкове державне пенсійне страхування (далі - страхових внесків);

5) організовує, координує та контролює роботу органів Пенсійного фонду України щодо:

· забезпечення додержання підприємствами, установами, організаціями та громадянами законодавства про пенсійне забезпечення;

· повного та своєчасного обліку платників збору на обов'язкове державне пенсійне страхування;

· забезпечення збирання та акумулювання страхових внесків, інших надходжень до бюджету Пенсійного фонду України відповідно до законодавства;

· стягнення у передбаченому законодавством порядку своєчасно не сплачених сум збору на обов'язкове державне пенсійне страхування;

· забезпечення повного та своєчасного фінансування витрат на виплату пенсій, допомоги на поховання та інших соціальних виплат, що здійснюються за рахунок коштів Пенсійного фонду України;

· проведення перевірок правильності сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування, призначення та виплати пенсій, інших виплат, що фінансуються за рахунок коштів Пенсійного фонду України;

· обліку коштів Пенсійного фонду України, ведення статистичної та бухгалтерської звітності;

6) здійснює в межах своїх повноважень контроль за цільовим використанням коштів Пенсійного фонду України;

7) здійснює перерозподіл коштів Пенсійного фонду України між регіонами з метою забезпечення фінансування виплати пенсій, інших виплат, що фінансуються за рахунок його коштів;

8) організовує та забезпечує персоніфікований облік відомостей у системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, забезпечує автоматизовану обробку інформації у системі Пенсійного фонду України;

1) 8-1) забезпечує проведення тендера для визначення організацій, які здійснюватимуть виплату та доставку пенсій

9) здійснює відповідно до законодавства та міжнародних договорів України переказування пенсій громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон та виплати пенсій пенсіонерам іноземних держав, які постійно проживають в Україні;

10) співпрацює в межах своєї компетенції з міжнародними організаціями, організовує міжнародне співробітництво у сфері пенсійного забезпечення, готує пропозиції та бере участь у підготовці та укладенні міжнародних договорів України у цій сфері;

11) організовує професійну підготовку та підвищення кваліфікації працівників органів Пенсійного фонду України, узагальнює та поширює прогресивні форми і методи роботи;

12) інформує громадськість про свою діяльність;

13) здійснює відповідно до законодавства функції з управління майном, що перебуває в державній власності;

14) здійснює інші функції, що випливають з покладених на нього завдань.

4. Інвестиційні фонди.

Кошти можна віднести до ІСІ (інституту спільного інвестування - корпоративного інвестиційного фонду або пайового інвестиційного фонду). При цьому укладається договір на придбання цінних паперів ІСІ. ІСІ, у даному випадку, виступає у ролі певного стандартизованого інвестиційного портфеля, активи якого формуються шляхом об'єднання коштів певної кількості учасників. Грошові кошти учасників ІСІ інвестуються КУА у цінні папери, банківські депозити або ж в інші активи - нерухомість, корпоративні права і т.п.

ІСІ привабливі для інвестора з кількох причин. По-перше, для інвестування в ІСІ не вимагається володіти професійними навичками, достатньо просто обрати фонд та КУА, що викликають довіру. Правда, щоб їх обрати, треба мати уявлення про те, що таке ІСІ, КУА і які вимоги висуваються до якості управління активами інвестиційних фондів.

Другою явною перевагою ІСІ можна назвати обмежений ризик, оскільки колективне інвестування підлягає жорсткому регулюванню з боку держави.

Наступна перевага - це податковий режим. Учасники ІСІ хоч і сплачують податки, але це відбувається тільки у момент реалізації цінних паперів ІСІ.

Що таке Інститути спільного інвестування?

Інститути спільного інвестування (ІСІ) - це інвестиційні фонди, які провадять діяльності зі спільного інвестування - об'єднання (залучення) грошових коштів інвесторів з метою отримання прибутку від вкладення їх у цінні папери інших емітентів, корпоративні права та нерухомість.

В Україні до ІСІ відносяться пайові та корпоративні інвестиційні фонди.

Пайові інвестиційні фонди (ПІФ) - це активи, які належать інвесторам на правах спільної часткової власності, та перебувають в управлінні компанії з управління активами (КУА) і враховуються окремо від результатів її господарської діяльності.

Пайовий інвестиційний фонд:

* Не є юридичною особою, створюється компанією з управління активами шляхом продажу (розміщення) інвесторам випущених нею інвестиційних сертифікатів

* При підписанні договорів купівлі або продажу активів фонду КУА діє від свого імені

* КУА веде облік результатів діяльності фонду окремо від власної господарської діяльності та інших ІСІ

* Мінімальний обсяг активів - 1 250 мінімальних заробітних плат, з 01.12.2006 р. - 500 000 грн.

Корпоративні інвестиційні фонди (КІФ) - це ІСІ, які створюються у формі відкритого акціонерного товариства і проводять діяльність виключно зі спільного інвестування.

Корпоративний інвестиційний фонд:

* Юридична особа у формі відкритого акціонерного товариства (ВАТ)

* Статутний капітал фонду формується за рахунок грошових коштів, державних цінних паперів та цінних паперів інших емітентів, що допущені до торгів на фондовій біржі або торговельно-інформаційній системі та об'єктів нерухомості, збільшення статутного капіталу здійснюється виключно за рахунок грошових коштів

* Не менше 70% середньорічної вартості активів повинно інвестуватись у цінні папери

* Управління фондом (відповідно, його активами) здійснює КУА на підставі договору, органи управління фонду такі, як у ВАТ - загальні збори акціонерів та наглядова (спостережна) рада

Залежно від порядку здійснення діяльності ІСІ поділяються на три типи:

Відкриті - якщо фонд або його КУА беруть на себе зобов'язання у будь-який час здійснювати викуп на вимогу інвестора цінних паперів, емітованих цим ІСІ (або його компанією з управління активами)

Інтервальні - якщо фонд або його КУА беруть на себе зобов'язання здійснювати викуп на вимогу інвестора цінних паперів, емітованих цим ІСІ (або його компанією з управління активами) протягом обумовленого у проспекті емісії строку, але не рідше одного разу на рік

Закриті - якщо фонд або його КУА не беруть на себе зобов'язання щодо викупу цінних паперів, емітованих цим ІСІ (або його компанією з управління активами) до моменту припинення цього фонду

ІСІ можуть бути строковими або безстроковими .

Строковий ІСІ - створюється на певний строк, зазначений у проспекті емісії цінних паперів цього ІСІ, після закінчення якого зазначений ІСІ припиняє свою діяльність.

Безстроковий ІСІ - створюється на невизначений строк.

ІСІ закритого типу може бути лише строковим.

ІСІ відкритого та інтервального типу - безстрокові.

Залежно від структури активів, ІСІ поділяються на два види:

Диверсифіковані ІСІ - інвестиційні фонди, активи яких відповідають вимогам щодо інвестування коштів у різні інструменти ринку капіталів, що встановлені Законом, і ці кошти можуть інвестуватись лише у цінні папери, на банківські депозити, а також, не більше як 5 % загальної вартості активів, у інші дозволені законодавством активи.

Недиверсифіковані ІСІ - інвестиційні фонди, щодо яких не існує таких жорстких вимог стосовно диверсифікації їх активів та які можуть здійснювати інвестиції у об'єкти нерухомості, у частки ТОВ тощо

Відкриті та Інтервальні ІСІ - можуть бути лише диверсифікованими.

Закриті ІСІ - можуть бути як диверсифікованими, так і недиверсифікованими.

Існують ще венчурні інвестиційні фонди - це корпоративні або пайові недиверсифіковані інвестиційні фонди, активи яких більше, ніж на 50 % складаються з корпоративних прав і цінних паперів, які не котируються на фондових біржах, здійснюють виключно приватне розміщення емітованих ними цінних паперів і провадять досить ризиковану інвестиційну стратегію, зокрема, інвестиції у інноваційні проекти.

Фізичні особи не можуть бути учасникам венчурних КІФ та ПІФ, а також недиверсифікованих ПІФ.

Активи, у які вкладаються (інвестуються) гроші інвесторів корпоративного або пайового інвестиційного фонду, значною мірою залежать від виду та типу фонду. Згідно із Законом фізичні особи не можуть бути учасниками пайових недиверсифікованих та венчурних інвестиційних фондів, інвестиції яких можуть бути надмірно ризиковими.

Для кожного типу і виду інвестиційних фондів визначено, в які активи можуть бути вкладені кошти інвесторів і в яких співвідношеннях, а в які активи заборонено інвестувати. Ці особливості закріплені у положеннях Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР) про склад і структуру активів інвестиційних фондів.

Перелік об'єктів інвестування і вимоги до структури активів конкретного інвестиційного фонду містяться в інвестиційній декларації фонду. Компанія з управління активами, що здійснює управління відповідним інвестиційним фондом, не має права придбавати за рахунок коштів такого фонду активи, не передбачені інвестиційною декларацією цього фонду.

Інструменти, які формують активи ІСІ:

* акції і облігації, українських емітентів

* акції і облігації, іноземних емітентів

* для підтримання ліквідності ІСІ, частина активів може знаходитись у грошових коштах на депозитних рахунках у банках (в т.ч. у іноземних валютах) та у депозитних сертифікатах банків

* також у активах деяких ІСІ можуть бути об'єкти нерухомості і корпоративні права.

Принцип роботи інвестиційних фондів побудований таким чином, що на сьогоднішній день це, мабуть, найефективніший спосіб зниження ризику приватних інвесторів. Зниження ризику при інвестуванні до інвестиційних фондів відбувається завдяки тому, що:

По-перше , захист прав інвесторів забезпечений організаційною структурою системи управління інвестиційним фондом, а також контролем з боку держави. Функції управління, зберігання і обліку прав власності на цінні папери фонду розділені між незалежними один від одного структурами - компанією з управління активами, зберігачем і реєстратором. Подібна схема не дозволить КУА вивести активи з фонду без дозволу зберігача. Діяльність вищеперелічених організацій, обслуговуючих інвестиційні фонди, також ліцензується і регулюється Державною комісією з цінних папері та фондового ринку.

По-друге, інвестору надається можливість регулярного доступу до інформації про роботу Фонду та КУА, а також про вартість і структуру активів інвестиційного фонду, здійснюється професійне управління активами, проводиться широка диверсифікація портфеля.

По-третє, є можливість продати належні інвестору цінні папери інвестиційного фонду і отримати гроші у будь-який момент часу (для відкритих фондів). Відповідно до законодавства КУА зобов'язана викупити цінні папери фонду за поточною вартістю, тому неможлива ситуація, коли клієнту відмовляють у виплаті грошей.

Цінні папери інтервальних інвестиційних фондів можна пред'явити до викупу в обумовлені в регламентах фондів інтервали часу.

Найризикованішими для фізичних осіб - інвесторів є вкладення у закриті інвестиційні фондіи, тому законодавством заборонено участь таких осіб у венчурних та закритих пайових недиверсифікованих фондах.

5. Фінансові компанії.

6. Кредитні кооперативи (спілки).

Кредитні спілки мають особливості функціонування, зокрема:

а) кредитна спілка об'єднує тільки фізичних осіб;

б) вона працює у вузькому секторі фінансового ринку, ма­ючи справу переважно з дрібними позичками;

в) кредитну спілку створюють як юридичну особу за ініціативою гру­пи людей, яких щось вже об'єднує, наприклад: об'єднаних за територіальними, професійними та іншими ознаками;

г) кредитній спілці як кооперативній формі господарювання властива демократичність самоврядування, а саме: рівноправність спіл­чан незалежно від величини внеску та часу вступу до цієї організації; можливість брати участь в управлінні в разі обрання до керівних органів; право на повну фінансову та іншу інформацію про діяльність кредитної спілки; право контролювати діяльність виборних керівних органів;

д) сутність кредитної кооперації передбачатиме мінімальний фінансовий ризик, завдяки чому ця організація більш-менш стійко реагує на постійну мінливість ринку.

За допомогою кредитних спілок можуть відбуватись різноманітні форми забезпечення кредиту, спрощене оформлення документів, швидке надання кредиту, людяний підхід у складних життєвих ситуаціях.

Кредитні спілки розрізняються за сферою діяльності і організаційними засадами, зокрема:

За джерелами формування та напрямами використання фінансових ресурсів виділяються:

· а) з переважно залученими коштами та використанням їх для задоволення тільки виробничих потреб членів кооперативу (Райфейзенівська модель);

· б) з переважно власними коштами та використанням їх на будь-які потреби (модель народних банків Шульце-Де­ліча);

· в) змішана модель (Офенбахівська модель).

За напрямами діяльності:

· а) ощадно-позичкові товариства, які ґрунтуються накласичній моделі “народних банків” Шульце-Деліча;

· б) каси взаємодопомоги як міська модель кредитного кооперативу для підприємств, установ та організацій;

· в) сільські кредитні кооперативи, які ґрунтуються на класичній моделі сільської кооперації Райфейзена;

· г) кредитні кооперативи з товарними функціями - міські та сільські мо­делі кредитно-споживчих, кредитно-постачальницьких, кредитно-збутових та інших кредитних кооперативів з товарними функціями;

· д) кредитні кооперативи з інвестиційними функціями - міські та сільсь­кі моделі кредитно-будівельних та інших кредитно-інвести­цій­них кооперативів;

· є) універсальні кооперативи з кредитними функціями - міського та сільського типу;

· ж) кредитні спілки для різних типів поселень, підприємств, установ і організацій.

Діяльність кредитної спілки ґрунтуються на таких основних засадах:

а) добровільності вступу до кредитної спілки та свободи виходу з неї;

б) рівноправності членів кредитної спілки;

в) самоврядування;

г) гласності.

Відповідно до цих засад:

а) ніхто не може бути примушений вступати до кредитної спілки, а виключення з членів кредитної спілки здійснюється лише у разі порушення членом кредитної спілки її статуту;

б) усі члени кредитної спілки мають рівні права, в тому числі під час голосування на загальних зборах, незалежно від розміру пайового та інших внесків;

в) кредитна спілка зобов'язана забезпечити повне та своєчасне ін­фор­му­вання своїх членів з питань власної діяльності, на їх прохання ознайом­лювати з протоколами загальних зборів і засідань інших органів уп­равління кредитної спілки, видавати копії документів або витяги з них;

г) забороняється будь-яке втручання в діяльність кредитної спілки, за винятком випадків, передбачених законодавством України про кредитні спілки.

Кредитна спілка є юридичною особою, має самостійний баланс, банківські рахунки, які відкриває і використовує згідно із законодавством у самостійно обраних банківських установах, а також печатку, штамп та бланки із своїм найменуванням і власну символіку. Вона набуває статусу юридичної особи з моменту державної реєстрації.

Кредитна спілка може:

а) укладати від свого імені договори та інші угоди, які не суперечать нормативно-правовим актам та статуту кредитної спілки;

б) набувати майнових та немайнових прав;

в) мати обов'язки, що випливають із законодавства України, чинних за­конодавчо-нормативних актів, укладених кредитною спілкою угод;

г) бути позивачем і відповідачем у судах.

Кредитна спілка не може бути засновником або співзасновником суб'єкта (суб'єктів) підприємницької діяльності. Вона діє на основі самофінансування, несе відповідальність за наслідки своєї діяльності та виконання зобов'язань перед своїми членами, партнерами та державним бюджетом, а також за своїми зобов'язаннями у межах вартості майна, яке належить їй на праві власності.

Державне регулювання і контроль за діяльністю кредитних спілок та їх об'єднань здійснює органу державної виконавчої влади ((державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг).

Кредитування членів кредитних спілок можливе з урахуванням таких напрямів їх господарської діяльності :

· отримання кредитів від імені членів кредитної спілки також селян­ськими (фермерськими) господарствами та приватними підприємствами, які знаходяться у їх власності;

· поручительство виконання членом спілки зобов'язань перед третіми особами;

· залучення кредитів банків, кредитів об'єднаної кредитної спілки, коштів інших установ та організацій виключно для надання кредитів своїм членам;

· оплата за дорученням своїх членів вартості товарів, робіт і послуг в обсягах наданого їм кредиту.

Процес фінансової діяльності кредитних спілок потребує класифікації кредитів. Згідно з класифікацією Національної асоціації кредитних спілок України вони поділяються:

а) за терміном користування кредитом - на короткострокові (до трьох місяців), середньострокові (від трьох місяців до 12 місяців) та довгострокові (12 місяців і більше);

б) за цільовим призначенням :

* споживчі (за їх рахунок позичальник отримує можливість придбати необхідні для підвищення його рівня життя товари та послуги в коротші строки; не використовуються для отримання доходу, який є джерелом для повернення такого кредиту);

* підприємницькі (за їх рахунок позичальник отримує можливість збільшити свої прибутки; використовується для отримання доходу, який є джерелом для повернення такого кредиту);

в) за порядком нарахування та сплати процентів і основної суми кредиту:

* нарахування та сплата процентів і основної суми кредиту в кінці терміну дії кредитного договору;

* періодичне нарахування та сплата процентів зі сплатою основної суми кредиту в кінці терміну дії кредитного договору;

* періодичне нарахування та сплата процентів з періодичною сплатою рівних часток основної суми кредиту;

* періодичне нарахування та сплата процентів і основної суми кредиту “рівними частками”;

г) за наявністю забезпечення:

* незабезпечений (наданий без застави майна чи інших видів забезпечення);

* слабо забезпечений (в кредитному договорі передбачені штрафні санкції або поручительства за умови, якщо платоспроможність поручителя недостатньо обґрунтована та підтверджена);

* забезпечений (наданий під заставу майна або поручительства за умови, якщо платоспроможність поручителя достатньо обґрунтована та підтверджена);

д) за методом надання основної суми кредиту:

кредити, основна сума яких надається одразу у встановленому кредитним договором розмірі;

кредити, основна сума яких в межах встановленого кредитним договором розміру надається у визначеному таким договором режимі по частинах (кредитна лінія).

Кредитну політику кредитної спілки визначає спостережна рада спілки через прийняття відповідного Положення про надання послуг, а саме:

· а) види кредиту, які надає кредитна спілка, відповідно до їхнього ці­льового призначення;

· б) питому вагу окремих видів кредиту у кредитному портфелі спілки;

· в) мінімальний та максимальний розмір кредиту кожного виду;

· г) мінімальний і максимальний термін для кредиту кожного виду;

· д) вимоги за рівнем забезпеченості кредиту кожного виду;

· є) порядок нарахування та сплати процентів і основної суми кредиту кожного виду з урахуванням їхнього можливого розміру та терміну;

· ж) метод надання основної суми кредиту кожного виду;

· з) можливість зміни рівня за користування кредиту кожного виду;

· і) додаткові умови за окремими видами кредиту;

· ї) можливість застосування штрафних санкцій щодо позичальників, які не належним способом виконують свої зобов'язання за кредитними угодами, а також види та розміри таких санкцій.

Надання кредиту відбувається за наступними правилами. Кредит надають членам кредитної спілки на підставі укладеного кредитного договору, в якому мають бути зазначені:

· дата і місце укладання договору;

· предмет договору;

· повна назва сторін та їхніх представників, повноваження пред­став­ників;

· ціна договору;

· термін та порядок виконання договору;

· відповідальність сторін;

· реквізити сторін;

· підписи та в разі потреби печатки сторін.

Під час прийняття рішення про надання кредиту членам кре­дит­ної спілки основною умовою є очевидна та належним чином під­тверд­жена здатність члена повернути основну суму та проценти за кредит на встановлений в договорі термін за рахунок власних джерел доходу. Таку здатність для підприємницьких кредитів забезпечують обов'язковим складанням та аналізом бізнес-плану. Для спо­живчих кредитів сума місячного платежу не може перевищувати 50% чистого місячного доходу позичальника. При цьому такий доход має бути реа­льним та очевидним.

Додатковими умовами прийняття рішення про надання кредиту членові кредитної спілки можуть бути його кредитна історія в спілці та можливе застосування одного з видів забезпечення.

7. Лізингові компанії.

Сільському господарству, на відміну від інших галузей, притаманний великий період обігу капіталу, спричинений довготривалим строком виробництва продукції, який в окремих сільськогосподарських галузях триває більше року. Ця обставина вимагає від аграрних підприємств здійснення значних фінансових вкладень в оборотний капітал.

З огляду на важкий фінансовий стан цих підприємств, невелику частку ліквідних активів у складі їх авансованого капіталу, підвищену ризикованість сільського господарства як об'єкта інвестування (через залежність від природних умов), особливо негативний вплив інфляції через затримку платежів за реалізовану продукцію і через тривалість виробничо-збутового циклу, недостатню розвинутість ф'ючерсної торгівлі на аграрних біржах України, невирішеність проблеми власності на землю і юридичні перепони щодо її використання як об'єкта застави стає очевидною вся складність залучення у сільськогосподарське виробництво приватного капіталу на традиційній для нашої економіки основі. Ця складність посилюється відносно низькою привабливістю галузі як об'єкта інвестування для фінансових інвесторів, оскільки існує така економічна закономірність: рівень підприємницького ризику для інвесторів прямо пропорційний терміну інвестування. Враховуючи, що в сільському господарстві період обігу капіталу є довготривалим, то це вимагає подовження терміну інвестування, а отже, автоматично підвищує рівень підприємницького ризику.

Потрібно також брати до уваги й те, що в умовах економічної кризи, яка продовжувалась і в 1998 р., відчувається гостра нестача коштів для довгострокових інвестицій. Банки України в цей час не мали достатніх ресурсів для надання довгострокових кредитів, і навіть за наявності таких ресурсів в окремих із банків вони не йшли на укладання відповідних угод з аграрними підприємствами через неподолану економічну нестабільність.

У зв'язку з цим особливо важливу роль у залученні інвестицій в сільськогосподарське виробництво (це стосується й інших галузей економіки держави) може відіграти така поки що нова для економіки України форма інвестування, як лізинг (від англ. Leasing). Лізинг як своєрідний вид підприємницької діяльності почав інтенсивно розвиватися у 50-х роках ХХ століття, коли в США, і дещо пізніше у Західній Європі, почали створюватися спеціалізовані компанії, основним видом діяльності яких став лізинг.

У зарубіжній і вітчизняній літературі немає єдиного визначення лізингу як поняття. Проте існуючі розбіжності не є істотними. Вони стосуються лише другорядних аспектів цієї категорії, що не є визначальними і не торкаються її суті -- довгострокової оренди основних засобів (машин, споруд виробничого призначення, устаткування, транспортних засобів тощо). Саме довгострокова оренда майна, тобто передача його у тимчасове користування на умовах платності, строковості і зворотності (або викупу), є основоположним, стержневим аспектом лізингу.

У Законі України «Про лізинг» від 16 грудня 1997 р. дається таке визначення лізингу: «Лізинг -- це підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Отже, лізинг розглядається як додаткове, особливе джерело фінансування, яке розширює можливості підприємств щодо вибору стратегії інвестування: оренда, власний капітал, кредит, залучений капітал (випуск акцій) і поєднання в різних комбінаціях цих джерел фінансування. Лізингу притаманні всі функції банківського кредиту. Але він є особливою формою кредитних відносин -- товарним кредитом в основні засоби, за якого право використання майна відокремлюється від права володіння ним. Останнє переходить до лізингоодержувача, в той час як лізингодавець зберігає за собою право володіння переданим в оренду майном.

Для лізингу в основному притаманний тристоронній характер відносин, за яких у здійсненні лізингової операції беруть участь три суб'єкти: лізингодавець, лізингоодержувач і продавець лізингового майна.

Лізингодавець -- це суб'єкт підприємницької діяльності, який є власником об'єкта лізингу і передає його у тимчасове користування іншому суб'єкту господарської діяльності за договором лізингу. Як засвідчує світова практика, лізингодавцями можуть бути різні за формою власності і правовим статусом суб'єкти господарювання: банки та їх філії, небанківські фінансові установи, статутом яких передбачається цей вид діяльності, спеціалізовані лізингові компанії, брокерські лізингові фірми.

Спеціалізовані лізингові компанії розрізняються за колом виконуваних функцій. Окремі з них спеціалізуються лише на фінансуванні угоди, інші є універсальними, тобто, крім фінансових, виконують також інші функції, пов'язані з технічним обслуговуванням об'єкта лізингу, навчанням кадрів з його експлуатації, наданням різних консультацій тощо. Зазначимо також, що лізингодавцем може бути будь-яка інша виробнича чи торговельна фірма, яка не спеціалізується на наданні лізингових послуг, проте може здавати у довгострокову оренду своє майно відповідно до законодавства або фінансувати лізингову угоду, якщо така діяльність передбачена її установчими документами.

Лізингоодержувач -- це суб'єкт підприємницької діяльності, який одержує у користування об'єкт лізингу відповідно до укладеної лізингової угоди. Таким суб'єктом може бути будь-яка юридична особа незалежно від форми власності і форми господарювання, а також індивідуальні підприємці, що зареєстровані відповідно до вітчизняного законодавства.

Продавець лізингового майна -- суб'єкт підприємницької діяльності, який є виробником об'єкта лізингу, або інші юридичні особи (наприклад, торговельні фірми), що продають власне майно як об'єкт лізингу.

Об'єктом лізингу відповідно до Закону України «Про лізинг» може бути будь-яке рухоме і нерухоме майно, що належить до основних засобів відповідно до законодавства, в тому числі продукція, вироблена державними підприємствами (машини, устаткування, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка, система телекомунікацій тощо), яке не заборонене до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його у лізинг (оренду). Майно, яке є у державній власності, може бути об'єктом лізингу тільки за погодженням з органом, що здійснює управління цим майном.

Об'єктом лізингу, що використовується у сільськогосподарському виробництві, можуть бути трактори, комбайни, сівалки, машини для обробітку грунту, устаткування для ремонтних майстерень, різні виробничі будівлі та споруди тощо. Проте земельні ділянки та інші природні ресурси не можуть бути об'єктом лізингу.

8. Факторингові компанії.

Процеси, які відбуваються в світовій економіці в теперішній час, - посилення інфляційних тенденцій, підвишення загальної економічної нестабільності, проблеми неплатежів. В тому числі за розрахунками комерційними векселями, призводять до зростання економічних ризиків при здійсненні розрахунків між суб?тами господарювання що приводить до необхідності застосування як для підприємств, так і для економіки в цілому факторингових операцій.

Застосування факторингу дозволяє постачальника того чи іншого товару отримати платіж одразу за фактом відвантаженням продукції (виконання рабіт, надання послуг) отримувачу, при цьому така схема розрахунків приводить до скорочення потреб у вільних зворотних коштах, а також дає можливість клиєнту - постачальнику в стислий термін отримати кредит шляхом перепоступання несплачених грошових вимог.

Факторингові операції дозволяють постачальнику мінімізувати або зовсім зняти з себе всі комерційні ризики, що дозволяє отримати постачальнику всі умови для нормальної комерційної діяльності, що сприяє ускоренню оборотності засобів і зростанню прибутку. Факторинг є більш ефективним засобом, ніж короткострокове кредитування шляхом фінансування зворотнього капіталу суб?єктів господарювання, забеспечує банкам розширення клієнтской бази і збільшення прибутку, а їх клієнтам - зниження ризику при здійсненні розрахунків, підвищення ліквідності активів, платоспроможності та рентабельності. Факторингові операції виступають засобом, що сприяє росту нових фірм, зміцненню зв?язківміж постачальниками і покупцями, насиченості товарних ринків конкурентоспроможної продукції.

9. Ломбарди.

Якщо терміново потрібні гроші, то люди найчастіше йдуть до ломбарду або до банку. З банківськими позиками все більш-менш зрозуміло: існує усталена нормативно-правова база, а необхідні кошти хоч і не дуже швидко, але можна отримати. З ломбардами ситуація інша: гроші можна отримати швидше, однак нормативне підґрунтя для здійснення ломбардної діяльності не можна вважати найкращим. Особливо це помітно в світлі прийняття нового Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, в зв'язку з необхідністю створення правового забезпечення стабільного розвитку й діяльності ломбардів в Україні.

Законопроект “Про ломбарди в Україні” регулює діяльність ломбардів як фінансово-кредитних установ нарівні з законами, що визначають діяльність інших фінансово-кредитних установ, -- законами “Про страхування”, “Про промислово-фінансові групи”, “Про банки та банківську діяльність”, “Про кредитні спілки”.

Цей документ визначає організаційні, економічні та правові засади створення, діяльності, реорганізації й ліквідації ломбардів, їх об'єднань, надання ломбардних послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання таких послуг. Метою законопроекту є правове забезпечення стабільного розвитку й діяльності ломбардів в Україні, створення належного конкурентного середовища на ринку ломбардних послуг, забезпечення захисту законних інтересів споживачів цих послуг.

Законопроект визначає ломбард як небанківську кредитно-фінансову установу, основним видом діяльності якої є надання на власний ризик фінансових позик (кредитів) за рахунок власних або залучених коштів під заставу майна та майнових прав. Про ломбарди в проекті йдеться лише як про юридичних осіб, які створюються та діють у формі державного підприємства, повного, командитного товариства й товариства з додатковою відповідальністю.

Учасниками (засновниками) ломбарду можуть бути практично всі юридичні та фізичні особи, резиденти й нерезиденти, а також держава в особі органів, уповноважених Кабінетом Міністрів України. Виключення з цих осіб складають об'єднання громадян, релігійні та благодійні організації.

Юридичні особи, що не зареєстровані як ломбарди, матимуть право надавати ломбардні послуги на підставі агентських договорів з ломбардом. Щоправда, такі агентські договори підлягатимуть обов'язковій реєстрації в спеціальному державному органі й вступатимуть в дію лише з моменту їх реєстрації.

Ломбардними послугами при цьому є фінансові та інші послуги, які надаються ломбардом юридичним і фізичним особам -- споживачам ломбардних послуг.

Законопроект “Про ломбарди в Україні” передбачає, що ломбарди матимуть широку мережу відокремлених підрозділів. Вони не потребуватимуть державної реєстрації.

Мінімальний розмір статутного капіталу ломбарду залежно від території, на якій ломбард здійснюватиме свою діяльність на момент державної реєстрації, відповідно до законопроекту № 2424 має бути сплачений у такому розмірі:

-- в межах однієї міської, районної територіальної громади -- 50 000 євро;

-- в межах територіальної громади міст Києва та Севастополя -- 100 000 євро;

-- в межах однієї обласної територіальної громади, -- 150 000 євро;

-- на всій території України та за кордоном -- 500 000 євро.

Стаття 16 законопроекту дозволяє ломбардам надавати такі фінансові послуги:

1) надання коштів у позику, в тому числі й на умовах фінансового кредиту за рахунок власних або залучених коштів;

2) надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб;

3) довірче управління фінансовими активами юридичних та фізичних осіб;

4) купівля у громадян виробів із дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння.

Ломбард може надавати ці фінансові послуги лише у випадку отримання відповідної ліцензії. Ліцензійні умови має затвердити спеціальний державний орган.

Без ліцензії ломбарди можуть здійснювати деякі інші види діяльності: прийом на відповідальне зберігання будь-якого рухомого та нерухомого майна, оцінка майна, майнових прав, яка є необхідною для надання ломбардних послуг, оптова та роздрібна, у тому числі комісійна та аукціонна, торгівля ювелірними виробами та предметами застави тощо.

Інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою ломбарду в процесі надання клієнту ломбардних послуг вважатиметься комерційною таємницею з усіма відповідними наслідками.

З прийняттям цього законопроекту ломбарди матимуть два роки, щоб привести свою діяльність у відповідність до вимог нового закону “Про ломбарди в Україні”.

Прийняття законопроекту № 2424 сприятиме створенню ефективної системи мікрокредитування населення, оперативній фінансовій допомозі підприємствам та організаціям для вирішення поточних проблем у їх діяльності, розширенню інфраструктури кредитування в населених пунктах з невеликою кількістю населення.