Неокласичний варіант розвитку кількісної теорії грошей

- 7 -

Міністерство освіти і науки України

Українська академія друкарства

Реферат

з предмету «Гроші та кредит»

на тему: «Неокласичний варіант розвитку кількісної теорії грошей»

Підготував

студент групи Б-31

Зінов'єв Макси

Львів 2007

План

1. "Кон'юнктурний" варіант М. І. Туган-Барановського

2. "Кембриджська версія"

1. "Кон'юнктурний" варіант М.І. Туган-Барановського

Наприкінці XIX - на початку XX ст. з новою силою розгорілися дискусії навколо кількісної теорії грошей, що зумовлювалося низкою об'єктивних обставин.

По-перше, це високий рівень розвитку державно-монополістичного капіталізму і поглиблення загальної кризи капіталізму, які спричинили активне втручання держав в економічне життя країн. Ця обставина вимагала від науковців пошуку найефективніших шляхів і методів такого втручання, і цілком природно, що ці пошуки були спрямовані на грошову сферу.

По-друге, сама капіталістична економіка набула переважно грошово-кредитного характеру: гроші з простого посередника обміну перетворилися в ключову форму капіталу, банки та інші фінансові інститути стали могутніми регуляторами суспільного виробництва.

У цих умовах усе очевиднішими ставали невідповідність старого устрою грошового господарства, що базувався на золотій основі, новим потребам суспільного життя та вузькість старих уявлень про сутність та принципи функціонування грошового механізму, насамперед класичних постулатів кількісної теорії, та необхідність їх перегляду.

Одним із перших, хто усвідомив цю необхідність і піддав суттєвій ревізії основні теорії грошей, у тому числі кількісної теорії, був український економіст М.І. Туган-Барановський. Найбільш повно й аргументовано свої погляди з основних монетарних проблем він виклав у праці "Паперові гроші і метал", що була опублікована в 1916 р.

Багато уваги М.І. Туган-Барановський приділив кількісній теорії грошей. Спочатку він піддав критиці її класичний варіант, що був викладений у працях І. Фішера. Туган-Барановський визнав за правильну формулу "рівняння обміну", проте вважав, що Фішер нічого нового в кількісну теорію грошей взагалі не вніс, а лише "вдало завершив роботу і дав точний і стислий вираз кількісної теорії в математичній формі".

Саму кількісну теорію в її класичному варіанті Туган-Барановський оцінював негативно з таких міркувань:

* її прибічники, у тому числі І. Фішер, ставлять ціни (і вартість грошей) у залежність тільки від одного фактора - кількості грошей, а решту факторів, навіть тих, що визначені в "рівнянні обміну", ігнорують, - хоч вони такі ж об'єктивні і правомірні, як і кількість грошей;

* ігнорування "некількісних" факторів впливу на ціни зумовлюють помилковий висновок про пропорційну залежність цін від кількості грошей, хоча насправді така пропорційність не підтверджується ні теоретично, ні практично.

Подібна критика класичної кількісної теорії зовсім не означала відкидання цієї теорії як такої. Навпаки, дана підштовхнула Туган-Барановського до її вдосконалення, і він зробив істотний внесок у її розвиток.

По-перше, він доводить, всупереч І. Фішеру, що на рівень цін впливає не один, а всі фактори, зазначені в "рівнянні обміну": кількість товарів, що надійшли на ринок, кількість самих грошей, швидкість їх обороту, кількість знарядь кредиту і швидкість їх обороту. Оскільки всі ці чинники високоплинні і змінюються в різних напрямах, то зміни цін і кількості грошей не можуть бути пропорційними. Цей висновок мав не тільки теоретичну значущість, а й практичну цінність, бо розширював фронт пошуків при дослідженні таких явищ, як інфляція, монетарна політика, інструменти впливу на рівень цін тощо.

По-друге, Туган-Барановський довів, що вплив кількості грошей на ціни не є таким однозначним, прямолінійним, як це визнають прибічники класичної кількісної теорії. Цей вплив може здійснюватися не за одним, а за трьома різними за характером напрямами:

1) через зміну суспільного попиту на товари;

2) через зміну дисконтного процента;

3) через зміну суспільного уявлення про вартість грошей (пізніше цей фактор дістав назву інфляційних очікувань).

У першому випадку значне збільшення кількості грошей прямо зумовлює зростання цін через зростання доходів і попиту на товари. У другому випадку збільшення кількості грошей приводить до збільшення вкладів у банках, що викликає зниження облікового процента, розширення кредитування економіки і збільшення попиту на ринках. Унаслідок цього ціни зростають, але одночасно стимулюється підприємництво і розширення виробництва. У третьому випадку тривале і добре помітне зростання кількості грошей викликає зниження оцінки грошей їх власниками і вони почнуть їх швидше витрачати, збільшиться попит на товари і ціни теж зростуть. Ці три фактори можуть діяти одночасно, проте потужність їх впливу на ціни неоднакова. Тому і зміни цін не будуть пропорційними змінам кількості грошей. Отже, Туган-Барановський не задовольнився простою констатацією залежності цін від кількості грошей, а розкрив досить складний механізм реалізації цієї залежності.

По-третє, Туган-Барановський довів, що вплив кількості грошей на ціни здійснюється диференційовано залежно від тривалості та обсягів збільшення кількості грошей. Так, короткочасні чи незначні зростання їх кількості можуть взагалі не мати помітного впливу на ціни і вартість грошей. А значне збільшення кількості грошей реалізує свій вплив на ціни протягом тривалого часу, і тому здійснюється він нерівномірно і не пропорційно щодо окремих товарів. Цим він, по суті, спростував постулат пропорційності, довів, що гроші не є простим посередником обміну, і підготував базу для відмови від постулату нейтральності грошей.

По-четверте, Туган-Барановський розкрив механізм взаємозалежності між загальною кількістю грошей у країні, кількістю грошей, що перебувають поза обігом в заощадженнях, і швидкістю обігу грошей, довів, що чинник швидкості може впливати на ціни у зворотному відносно дії фактора кількості напряму, нейтралізуючи дію останнього.

Усі ці ідеї Туган-Барановського створили основу для дослідження шляхів впливу грошей на економіку і механізму свідомого регулювання цього впливу. Цим він заклав основи так званої теорії регульованих грошей, яка підготувала суспільну думку до відмови від повноцінних (золотих) грошей і заміни їх неповноцінними грошима, вартість яких буде планомірно підтримуватися державою і з якої виросла сучасна монетаристська теорія, передусім її кейнсіанський напрям.

Розірвавши вузьке коло прямолінійних, спрощених постулатів класичної кількісної теорії грошей, Туган-Барановський істотно розвинув її стосовно до нових економічних умов. Проте свої погляди він назвав не кількісною, а кон'юнктурною теорією грошей, мабуть щоб відмежуватися від надто спрощеного її варіанта.

Сутність кон'юнктурної теорії грошей Туган-Барановського полягає в тому, що загальний рівень цін, а отже і вартість грошей, він пов'язує не з кількістю грошей, а з загальними умовами товарно-грошового ринку, або загальною кон'юнктурою товарного ринку. У фазі економічного піднесення загальний рівень цін зростає і вартість грошей знижується. А в фазі економічного спаду ціни знижуються і вартість грошей зростає. Ці коливання цін і вартості грошей в економічному циклі здійснюються, на думку Туган-Барановського, незалежно від кількості грошей, тобто під впливом негрошових чинників.

Свою "кон'юнктурну теорію" грошей М. І. Туган-Барановський вибудував на критиці класичної кількісної теорії як її альтернативу. І тут він повністю досяг поставленої цілі: після нього вже ніхто з економістів прямолінійно не захищав її класичного варіанта, який згодом Кейнс назвав старомодним. Більше того, "кон'юнктурна теорія" започаткувала новий - неокласичний - етап у розвитку кількісної теорії. Адже кон'юнктурний фактор зміни цін і вартості грошей Туган-Барановського - не що інше, як сукупність усіх чинників, що визначені ним на базі формули "рівняння обміну" в процесі критичного розбору позиції І. Фішера. Зміна кон'юнктури ринку провокується чинниками, що діють з боку попиту і з боку пропозиції. З боку попиту - це кількість грошей і обсяг доходів та швидкість обігу грошей, а з боку пропозиції - це обсяг виробництва, рівень витрат на виробництво і рівень цін. Кількісний фактор у кон'юнктурній теорії грошей Туган-Барановського присутній, і не як звичайний, рівний багатьом іншим, а як ключовий, оскільки зміна кількості грошей впливає тією чи іншою мірою і на всі інші чинники: на швидкість обігу грошей, процентну ставку, інвестиції, обсяги виробництва тощо. Тому кон'юнктурна теорія грошей по суті своїй була кількісною, але вже на принципово іншому рівні, коли була усвідомлена непропорційна залежність цін і вартості грошей від зміни їх кількості. І цього не міг не розуміти М. І. Туган-Барановський, через що його ставлення до кількісної теорії взагалі було досить терпимим: "Кількісна теорія абстрактно цілком справедлива", - пише він в одному місці. В іншому місці уточнює своє розуміння дії кількісного фактора: "Товарні ціни визначаються не кількістю грошей самих по собі, а співвідношенням між попитом на гроші і кількістю їх в обороті". Це був істотний крок у бік поглиблення аналізу дії кількісного фактора, а не його заперечення. І зроблено це було в межах "кон'юнктурної теорії" грошей.Уведення у сферу наукового дослідження попиту на гроші означало докорінну зміну спрямування самої кількісної теорії. Замість суто макроекономічного аналізу зв'язку "гроші-ціни" вона повернулася обличчям до мікроекономічних аспектів формування попиту на гроші, який поступово став її ключовим об'єктом.

Передатний механізм впливу грошей на реальну економіку на підставі "кон'юнктурної теорії" Туган-Барановського

де М - кількість грошей, К - кон'юнктура ринку, Р - ціни, В - виробництво.

2. "Кембриджська версія"

Одними з перших дослідників попиту на гроші з мікроекономічних позицій були професори Кембриджського університету А. Маршалл, А. Пігу, Д. Робертсон, Дж. М. Кейнс (у своїх ранніх працях), їх пояснення механізму накопичення грошей та впливу на ціни дістали назву "теорії касових залишків", або "кембриджської версії".

Подібно Фішеру, представники кембриджської школи відстоювали тезу про вплив зміни маси грошей на рівень цін. Проте, на відміну від І. Фішера, їх підхід до проблеми був не макро-, а мікроекономічний, і стосувався насамперед попиту на гроші. Кембриджські економісти основну увагу зосередили на мотивах нагромадження грошей в окремих економічних суб'єктів. Вони намагалися дати відповідь на такі питання: чому люди зберігають гроші, від яких чинників залежить розмір попиту їх на гроші, від яких чинників залежить попит господарюючих суб'єктів на касові залишки та ін.

Важливою відмінністю "кембриджської версії" було те, що розміри нагромадження грошей не нав'язувалися господарюючим суб'єктам із "залізною необхідністю" згори, з боку тих структур і чинників, які "вливали" гроші в оборот, а визначалися мотивами їх поведінки, їх власними рішеннями. Такими мотивами накопичення грошей вони вважали:

1) потребу в запасі засобів обігу і платежу для здійснення поточних платежів (трансакційний мотив);

2) потребу в резерві грошей для покриття непередбачуваних потреб (мотив обачності). У цьому полягав важливий внесок кембриджської школи в монетаристську теорію взагалі:

* у сферу конкретно-прикладного аналізу були включені гроші не тільки як засоби обігу і платежу, а й як засіб нагромадження вартості;

* у поняття кількості грошей стали включатися всі наявні гроші - як ті, що обслуговують потреби обігу, так і ті, що нагромаджуються;

* для кожної частини наявної маси грошей запропонована об'єктивна основа формування - відповідні мотиви економічних суб'єктів щодо створення запасів грошей;

* об'єктивна потреба в грошах була розширена за межі потреб обігу і стала включати потребу в грошах для цілей нагромадження;

* було розширено також поняття швидкості обігу грошей за рахунок визнання такими, що обертаються, і грошових нагромаджень, тільки з дуже малою швидкістю.

Нові підходи до вирішення проблем грошової теорії дали можливість сформулювати новий монетарний показник - коефіцієнт, що характеризує частину сукупного доходу, яку економічні суб'єкти бажають тримати у грошовій (ліквідній) формі. За своїм змістом цей показник є протилежним показнику швидкості грошей і визначається як k = 1/V. Він відомий також як "коефіцієнт Маршалла", що характеризує рівень монетизації ВВП.

Залежність накопичення грошей в економічних суб'єктів (попиту на гроші) від обсягу виробленого продукту та рівня розвитку їх мотивів до формування касових залишків була виражена формулою, що дістала назву "кембриджського рівняння":

де Md - попит на гроші (касові залишки);

k - коефіцієнт, що виражає частину річного доходу, яку суб'єкти зберігають у ліквідній формі (коефіцієнт Маршалла);

Р - середній рівень цін;

Y - обсяг виробництва у натуральному виразі.

За зовнішніми ознаками формула "кембриджського рівняння" нагадує формулу "рівняння обміну" І. Фішера. Адже якщо коефіцієнт k замінити на 1/V перенести цей показник у ліву частину рівняння, то ці формули виявляються подібними. Проте по суті вони істотно різняться. Адже у них різні показники М: у першій формулі (І. Фішера) - це кількість грошей, що фактично обслуговує потреби товарного обігу, а в другій - це величина всього попиту на гроші як касові залишки. Кількісно не збігаються і показник k і - цих формул, оскільки коефіцієнт k в "кембриджському рівнянні" визначається по всьому запасу грошей, а показник - у формулі "рівняння обміну"- по запасу грошей, що обслуговує потреби обігу (трансакційному запасу). Тому залежність цін від кількості грошей у "кембриджському рівнянні" ускладнена значно більше, ніж у "рівнянні обміну", а отже, "кембриджська версія" від класичної кількісної теорії грошей віддалена значно далі, ніж "трансакційна" версія І. Фішера. її автори справді вийшли за вузькі межі класичних постулатів кількісної теорії і відкрили шлях до наукового дослідження об'єктивних процесів, що формують попит на гроші.

Неокласичний напрям кількісної теорії грошей ідеалізував вільний ринок і невтручання держави в економіку. Неокласики розглядали гроші не як активний фактор відтворювального процесу, а головним чином як засіб обігу. Свій погляд на гроші Кейнс пов'язав із моделлю доходів-витрат, методологічною умовою якої є його "основний психологічний закон". Він полягає в тому, що "зі зростанням доходу рівень споживання хоч і підвищується, але не тією самою мірою".

Гранична схильність до споживання у вигляді наступної формули:

де МРС - гранична схильність до споживання, яка показує, як змінюється споживання при збільшенні (зменшенні) наявного особистого доходу на одну грошову одиницю (долар, гривню і т.д.); ДС - приріст споживання; AY - приріст доходу.

Гранична схильність споживання змінюється в межах 0 < МРС < 1. Із зростанням доходу гранична схильність до споживання знижується.

До головних об'єктивних факторів схильності до споживання Дж. Кейнс відносив такі чотири: по-перше, рівень споживання залежить від величини номінального та реального доходу (зміни у різниці між доходами та чистими доходами); по-друге, значною мірою, на думку Кейнса, він залежить від зміни норми дисконту, тобто пропорції обміну теперішніх благ на майбутні; по-третє, зміна у податковій політиці; і по-четверте, це - зміни передбачуваного співвідношення між поточним та майбутнім рівнями доходу. А до суб'єктивних факторів включав "психологічні особливості людського характеру, а також ті суспільні звички та інституції, які, хоч і не є незмінними, все ж навряд чи підлягають суттєвим змінам".

Зазначимо, що це положення не в однаковій мірі стосується різних груп споживачів: у більшій - людей із низьким і середнім рівнем доходу, у меншій - найбільш багатих прошарків населення, основні потреби яких уже повністю задоволені. Зміни доходів у багатих не так відчутно відображаються на їх схильності до споживання.

У кейнсіанських моделях ціни постійні, вони виражають об'єм реального продажу. Споживчий попит (С) збільшується разом із зростанням національного доходу (Y). Сукупний попит включає споживання та інвестиції (І). Попит на інвестиції (І) складає другу частину національного доходу і залишається постійним, незалежно від зростання національного доходу Y. Сукупний попит являє собою С +1 (С - попит на споживчі товари, І - попит на інвестиційні товари) і зростає із зростанням Y, але тільки в частині С, а попит на інвестиційні товари залишається постійним.

Регулювання економіки Дж. Кейнс пов'язує з попитом і пропозицією грошей.

Функцію інвестицій він пов'язує з граничною ефективністю капіталу - нормою процента, яка зрівнює витрати, пов'язані з інвестиціями, та очікувану на них виручку. "Будь-яке послаблення схильності до споживання, яке, як можна гадати, перетвориться на постійну звичку, має призводити не тільки до скорочення попиту на споживчі товари, але й до скорочення попиту на капітал"125. Отже, І = Г (і), причому Г(і)<0. Це означає, що чим вища норма процента (іі), тим менший рівень інвестицій (І|). І навпаки, зниження норми процента (з і1 до і 2) створює сприятливі умови для розширення інвестиційної діяльності (з її до 12).

Об'єм інвестицій залежить від функцій вкладів, який показує, що з ростом доходу намагання до збереження збільшується. "З ростом реального доходу, як правило, вищою виявляється частка тієї частини доходу, яка спрямовується на заощадження". При збільшенні доходу з Yi до Y2 вклади зростають з Si до S2 Для того щоб на ринку товарів була рівновага, необхідно, щоб вклади дорівнювали інвестиціям: S = І. Товарний і грошовий ринки мають зв'язок. Дж. Кейнс пропозицію грошей (Ms) розглядає як певну величину, повністю поділяючи в цьому питанні погляди неокласиків. Новий у його теорії - аналіз попиту на гроші.

Сукупний попит на гроші (Ма) визначається за формулою:

де Mdi - трансакційний попит (попит на гроші для угод, купівлі товарів, послуг, тобто як па засоби обігу); М& - спекулятивний попит (попит на спекулятивні операції, які зв'язані і купівлею-продажем цінних паперів, тобто попит на гроші як засіб збереження вартості); Y - національний дохід; і - норма процента; Lu L2 - функції ліквідності.

MJ2 знаходиться під визначальним впливом норми процента, оскільки курс акцій прямо пропорційний дивіденду й обернено пропорційний позичковому проценту.

Вплив грошей на процес відтворення Дж. Кейнс показує через норму процента, а неокласики - через ціни. Норма процента, за Кейнсом, - "це ціна, яка врівноважує нагальне бажання утримувати багатство у формі готівкових грошей із наявною в обігу кількістю грошей". Отже, як було показано вище, вона впливає на інвестиції, найважливіший фактор зростання національного доходу. Сукупний попит на гроші (М2) обернено пропорційний нормі позичкового процента. Відбувається це тільки за рахунок Md2, оскільки спекулятивний попит на гроші знаходиться у зворотній залежності від норми процента. Mji залежить виключно від величини доходу, оскільки із його зростанням збільшуються поточні потреби споживачів, вимагаючи більшу кількість грошей для купівлі товарів і послуг.

При визначенні норми процента пропозиція грошей (Ms) перетинається з кривою сукупного попиту грошей (Md), що означає рівність попиту і пропозиції грошей на ринку. Оскільки рівновага на товарному і грошовому ринках залежить від норми процента і величини національного доходу, то в міру зниження процента зростає гранична ефективність капітальних вкладів (І = І(і)), що сприяє національному доходу (Y), а збільшення пропозиції грошей призведе до зниження норми процента, що викличе зростання інвестицій і, відповідно, національного доходу. Зростання останнього призведе, у свою чергу, до збільшення попиту на гроші. Цей процес буде продовжуватись до тих пір, поки не виникне нова рівновага товарного і грошового ринків (точка перетину кривих рівноваги товарного і грошового ринків).

Дж. Кейнс виділяє особливий випадок, при якому збільшення пропозиції грошей не викликає зміни Y, який він називає "пастка ліквідності". При цьому збільшення грошей в обігу не сприяє зростанню доходу, тому що весь приріст грошей (AMs) поглинається спекулятивним попитом (AM di), тобто AMs = АМсЬ. Оскільки процент (і) не змінився, то інвестиції (І) і дохід (Y) залишаються постійними. Умовами виходу з цієї ситуації є, перш за все, підвищення граничної ефективності інвестицій і зростання схильності до споживання. "Процент перестає впливати на попит на касові залишки. Перевага ліквідності стає абсолютною", - відмічав Дж. Кейнс. У цьому і полягає зміст поняття Кейнса "ліквідна частка".

Таким чином, кейнсіанці розробили і запропонували для регулювання економікою держави грошову кредитну політику, головна мета проведення якої - боротьба або з безробіттям, або з інфляцією. Безробіття вони розглядають як наслідок спаду виробництва, а для пожвавлення виробництва і ліквідації безробіття пропонують проводити політику "дешевих грошей". Політика "дорогих грошей", на їхню думку, має служити засобом подолання інфляції в країні.

Якщо говорити про практичність грошово-кредитної політики кейнсіанців, то вона має як переваги, так і недоліки. Якщо вона й відіграла позитивну роль у боротьбі з безробіттям у США та інших країнах, однак протистояти інфляції не змогла, тому що при розробці теорії Кейнса центральним питанням було безробіття, а потім головною стала проблема інфляції при одночасному зниженні виробництва, яка отримала назву стагфляції.

Не заперечуючи зміни швидкості обігу грошей, монетаристи вважали, що такі зміни - результат тривалого розвитку. У певний момент часу швидкість обігу грошей стабільна, її зміна здійснюється постійно і передбачено.

Гроші, на думку монетаристів, - вирішальний фактор розвитку виробництва. Тому державне регулювання грошово-кредитної сфери може провокувати економічну кризу. Політику регулювання ставки процента монетаристи вважають помилковою і внутрішньо суперечливою. Тому головним об'єктом регулювання з боку центрального банку має бути не ставка процента, а темпи зростання пропозиції грошей. Потрібно знизити темпи приросту грошової маси до рівня зростання національного доходу (3-5%). Причому, такі темпи рекомендуються монетаристами незалежно від поточного стану економічної кон'юнктури, оскільки, на їхню думку, вплив прийнятих господарських рішень значно запізнюється, викривляючи їх первинну мету.

Список використаної літератури

1. Гроші та кредит за ред. доцента економ. наук. М.І. Савлука Київ 2001.

2. Юхименко П.І. Монетаризм. Теорія і практика 2005.