Інкасова форма розрахунків

28

Кафедра міжнародної економіки

Контрольна робота

з дисципліни:

«Міжнародні розрахунки і валютні операції»

Зміст

1.Питання №29.Сутність, специфічні особливості, переваги та недоліки інкасової форми розрахунків

2.Питання №69.Основні способи мінімізації валютного ризику

Список літератури

1.Питання №29. Сутність, специфічні особливості, переваги та недоліки інкасової форми розрахунків

В основі інкасової форми розрахунку лежить домовленість експортера зі своїм банком, що передбачає його зобов'язання передати товарно-супровідну документацію імпортеру тільки за умовами виплати останнім вартості відвантаженого товару або домовитися про це з банком, розташованим у країні імпортера.

Розрізняють два види інкасо: чисте і документарне.

Чисте інкасо означає - інкасо фінансових документів, що не супроводжуються комерційними документами, тобто банки обробляють тільки вексель (простий або переказний), чек або інші фінансові документи і не обробляють рахунок фактуру, коносамент, транспортну накладну й інші.

Документарне інкасо - інкасо фінансових документів, що супроводжуються комерційними документами; комерційні документи, не супроводжувані фінансовими документами і являє собою своєрідний компроміс між авансовим платежем (коли покупець розраховує на експортера, що повинний відправити товар відповідно до замовлення й оплати) і торгівлею по відкритому рахунку (коли експортер розраховує на покупця, що повинний оплатити відправлений йому товар) .

Важливою ознакою документарного інкасо є те, що якщо банку дана вказівка обробляти комерційні документи, до яких входить і коносамент, експортер має можливість зберегти контроль над своїм товаром, поки імпортер (покупець) не заплатить за них або не акцептує переказний вексель. Це обумовлено тим, що коносамент є документом на право власності і тому банк контролює це право на поставлені товари і має право їх передавати покупцю, після того як він виконує всі умови експортера, зазначені в інкасовому дорученні.

Існує кілька видів операцій по застосуванню документарного інкасо. Це так називані «документи проти платежу», «документи проти акцепту» і акцепт із платежем проти документів».

Завдяки значно меншим формальним вимогам це банківська послуга є більш дешевою і гнучкою в порівнянні з документарним акредитивом. Розрахунок за інкасову форму більш вигідний імпортеру, оскільки зберігає його право власності на товар до моменту оплати розрахункових документів. Разом з тим при розрахунках документарним інкасо експортер, що відвантажує товар не може бути упевнений у тім, що покупець вчасно оплатить відвантажений товар..

Тому інкасова форма розрахунків застосовується в тому випадку, коли: експортер не сумнівається у своєму контрагенті за договором, оскільки між двома боками діють перевірені часом відносини; політичні, економічні і правові умови в країні імпортера, розглядаються як стабільні; у країні покупця немає імпортних обмежень або якщо є такі, останній завчасно одержав усі необхідні дозволи на здійснення угоди; у країні експортера немає твердих обмежень термінів здійснення розрахунків за отриманий товар.

Інкасо - доручення експортера своєму банку, одержати від імпортера безпосередньо або через інший банк, суму належну йому за відвантажену продукцію імпортеру на підставі розрахунково-грошових документів.

Різновидом інкасо є документарне і чисте інкасо.

Документарне інкасо - це засіб, шляхом якого банк інкасує суму, що повинен покупець, проти пред'явлення відповідних документів. При документарному інкасо одержання належних клієнту коштів, виробляється на підставі комерційних документів: транспортних, страхових і інших документів, що підтверджують відвантаження товару.

При чистому інкасо - одержання засобів здійснюється по різних грошових зобов'язаннях (чеки, векселі).

Банк виконує функції агента по грошових розрахунках між експортером і імпортером. Він пред'являє імпортеру, за вказівкою експортера або його банку, документи про відвантаження товару або наданні послуги й інкасує проти цих документів належну суму або одержує акцептований вексель.

Операції по документарному інкасо здійснюється відповідно до «Єдиних правил інкасо», опублікованими Міжнародною торговельною палатою в Парижі і ратифікованими більшістю банків. Ці Правила фіксують основні зобов'язання і права партнерів, що прибігають до способу документарного інкасо. Однак правила, так само як і визначення, що містяться в них, є обов'язковими тільки в тому випадку, якщо вони не суперечать національному, регіональному або місцевому законодавству або інструкціям, що партнери не можуть обійти.

Відповідальність банків обмежується передачею й оформленням документів проти оплати або акцептування векселя. На відміну від документарного акредитива, де банки самі несуть зобов'язання, тут вони ніяким чином не зобов'язані платити самі, якщо покупець не виконує або не в змозі виконати свої зобов'язання по оплаті. У Правилах говориться, що «банки повинні діяти сумлінно і розумно»; вони не несуть відповідальності за наслідки, що можуть виникнути в результаті обставин невизначеної сили, за затримку або втрату повідомлень або документів при їхньому пересиланні, за винятком тих випадків, коли вони самі допустили серйозне порушення.

На відміну від документарного акредитива, документарне інкасо передбачає, що продавець виконує свої зобов'язання шляхом виробництва і відвантаження товару або надання послуг, причому оплата за це не гарантується. Тому документарне інкасо рекомендується тільки в тих випадках, коли продавець і покупець підтримують відносини взаємної довіри; готовність до оплати і кредитоспроможність покупця не викликають сумніву; політична, економічна і правова обстановка в країні імпортера є стабільною; міжнародні платіжні операції країни імпортера не обмежуються, не перебувають під загрозою контролю або інших аналогічних обмежень.

Переваги документарного інкасо полягають у простоті і низькій вартості виконання операцій і в більш швидкій оплаті, у передачі безпосередньо покупцю документів і, у визначених випадках, товару після попередньої домовленості проти оплати належної суми або акцептування векселя (при необхідності, з поручительством або банківською гарантією).

Однак, якщо покупець відмовляється прийняти документи, пошуки нового покупця або повернення товару можуть викликати значні витрати.

У даній операції (документарне інкасо), як правило, беруть участь чотири сторони: продавець/експортер, що дає доручення, або ремітент, що передає документи своєму банку і дає йому доручення про інкасування; банк-ремітент, що передає документи банку, якому доручене інкасування в країні покупця відповідно до інструкцій доручення про інкасування; банк - якому доручене інкасування, або банк-пред'явник, який здійснює інкасування сам або запитує акцептування у трасата, керуючись при цьому інструкціями, отриманими від банку-ремітента; трасат (покупець/імпортер), якому представляються документи інкасування.

КБ у якості інкасуючого банку, виконуючи інкасові доручення іноземних банків, видає організаціям, що імпортують через границю товари й одержує послуги, комерційні документи проти одержання від них акцепту або платежу, а також одержує від цих організацій акцепт або платіж по фінансових документах.

Інкасові доручення разом з товарними й іншими документами надходять у Головний банк КБ або безпосередньо у відділення КБ.

Співробітник уповноваженого відділу ретельно перевіряє інкасове доручення, повноту і точність інструкцій, що містяться в ньому, а також наявність товарних і ін. документів (оригінали, дублікати), зазначених в інкасовому дорученні.

Перший екземпляр інкасового доручення залишається в КБ для контролю за оплатою (акцептом) інкасо. Другий екземпляр разом із прикладеними до нього документами видається представнику платника під розписку на першому екземплярі інкасового доручення.

При одержанні трьох екземплярів інкасового доручення третій екземпляр після відповідного оформлення повертається банку-ремітентові як підтвердження про одержання КБ інкасових документів.

Документи по інкасо до їхнього акцепту або повної оплати знаходяться в КБ.

Відділення КБ здійснює контроль за своєчасною оплатою (акцептом) українськими організаціями по інкасових дорученнях, а також за своєчасним поверненням документів у випадку повного або часткового відмовлення від оплати (акцепту) інкасо. У цих цілях відділення КБ регулярно перевіряє термінові інкасо.

При оплаті інкасового доручення організація-платник представляє у відділення КБ заяви на переказ за установленою формою. Співробітник уповноваженого відділу перевіряє правильність оформлення представленого організацією заяви на переказ на відповідність найменування іноземного банку, номери і суми інкасо й інших даних, зазначених у заяві на переказ, з даними, що містяться в інкасовому дорученні.

Оплата інкасо повинна вироблятися в повній відповідності з вказівками іноземного банку, що містяться в інкасовому дорученні.

На підставі належним чином оформленої заяви на переказ відділення КБ складає платіжне доручення для відправлення його по електронній пошті на виконання в Головний банк.

Після повної або часткової оплати (акцепту) інкасо відділення КБ проставляє дату оплати (акцепту) у реєстраційному журналі; при частковій оплаті в журналі проставляється також сума платежу (акцепту).

За виконання інкасових доручень КБ стягує комісію відповідно до діючого Тарифу комісійної винагороди КБ. Стягування комісії провадиться одночасно з переказом платежу в оплату інкасо або при поверненні неоплачених неакцептованих документів.

Комісії і витрати по інкасо відносяться за рахунок іноземного банку, якщо в інкасовому дорученні не обговорене інше.

Відділенням КБ здійснюється валютний контроль за надходженням товару або наданням послуг протягом 90 днів з моменту здійснення платежу в оплату інкасо.

При здійсненні операцій по інкасо відділення КБ повинне керуватися «Уніфікованими правилами по інкасо», а також наступним порядком:

1. Документи, що підлягають інкасуванню, приймаються від клієнтів при інкасовому дорученні , що заповнюються в шести екземплярах:

- перший екземпляр - інкасове доручення КБ іноземному банку, підписане двома уповноваженими особами направляється останньому разом з документами;

- другий екземпляр - лист-запит іноземному банку про причини затримки платежу. Зазначений екземпляр відділення КБ разом з четвертим і з додатком копії рахунків направляють у Головний банк. Лист - запит використовується Головним банком у разі потреби звертання до іноземного банку;

- третій екземпляр - лист, з яким іноземному банку відсилається другий екземпляр коносамента;

- четвертий екземпляр є дорученням клієнта КБ;

- п'ятий екземпляр залишається у відділенні КБ;

- шостий екземпляр повертається клієнту з оцінкою банку про прийняття.

2. Всі інкасові доручення повинні містити відповідні реквізити: номер і дата доручення, найменування інобанку і його адреса, найменування платника і його поштова адреса, найменування української організації продавця, перелік прикладених до інкасового доручення документів, найменування і сума іноземної валюти.

3. Документи, прикладені до інкасового доручення, перевіряються з погляду відповідності їхніх реквізитів даним інкасового доручення і між собою.

4. Після перевірки й оформлення інкасового доручення і прикладених документів перший і четвертий екземпляри інкасового доручення підписуються двома уповноваженими особами відділення КБ.

Перший екземпляр інкасового доручення разом із документами що відносяться до нього , у день прийняття документів відсилаються в інобанк.

Другий і четвертий екземпляри інкасового доручення з додатками копій рахунків направляються Головному банку при повідомленні, що повертається відділенню з оцінкою про прийняття.

5. Інкасові доручення повинні бути виписані на банки-кореспонденти КБ.

6. За виконання інкасових доручень відділення КБ стягує комісії відповідно до діючого Тарифом комісійної винагороди.

7. Контроль за надходженням експортного виторгу здійснює Головний банк.

8. Усі прохання клієнта, що стосуються конкретного інкасо повинні прийматися від клієнтів у письмовому виді і передаватися в Головний банк по електронній пошті.

Документи прийняті на інкасо попередньо враховуються на рахунку 9831.

Розрахунки в формі інкасо дають певні привілеї імпортеру, основне зобов'язання якого складається в здійсненні платежу проти товарних документів, що дають йому право на товар, при цьому немає необхідності заздалегідь відволікати кошти з свого обігу. Проте експортер продовжує зберігати юридичне право розпорядження товаром до оплати імпортером, якщо не практикується пересилка безпосередньо покупцеві коносамента для прискорення одержання товару.

Разом із тим інкасова форма розрахунків має істотні недоліки для експортера. По-перше, експортер несе ризик, зв'язаний з можливою відмовою імпортера від платежу, що може бути пов'язане із погіршенням кон'юнктури ринку чи фінансового положення платника. Тому умовою інкасової форми розрахунків є довіра експортера до платоспроможності імпортера і його сумлінності. По-друге, існує чималий розрив в часі між надходженням валютної виручки по інкасо і відвантаженням товару, особливо при тривалому транспортуванні вантажу.

Для усунення цих недоліків інкасо на практиці застосовуються додаткові умови:

1) імпортер проводить оплату проти телеграми банка експортера про прийом і відправку на інкасо товарних документів ( телеграфне інкасо ). Цей вид інкасо не одержав широкого розповсюдження;

2) по дорученню імпортера банк видає на користь експортера платіжну гарантію, приймаючи на себе зобов'язання перед експортером оплатити суму інкасо при неплатежу з боку імпортера. Додаткова гарантія платежу звичайно застосовує при розрахунках по комерційному кредиту, бо при відстрочці оплати зростає ризик несплати імпортером документів в зв'язку з можливою зміною в фінансовому положенні платника. Інколи банк імпортера авалює вексель. Аваль (гарантія платежу) - вексельне поручительство. Банк-аваліст приймає відповідальність за платіж, ставлячи підпис звичайно на лицевій стороні векселя з обмовкою, за кого конкретно видана гарантія платежу, інакше вважає, що аваль виданий за векселедавця переказного векселя (експортера );

3) експортер використовує банківський кредит для покриття іммобілізованих ресурсів.

Ризики при розрахунках на умовах документарного інкасо такі ж, що і для відкритого рахунку, а саме, ризик покупця, ризик країни і транзитний ризик. Як і по всім умовам оплати буде мати місце валютний ризик, якщо експортер виставляє рахунок в іноземній валюті.

Для зменшення ризиків титульні документи посилаються по такому маршруту :

1) Експортер відвантажує товар і одержує титульні документи;

2) Експортер посилає титульні документи в свій банк з відповідними інструкціями;

3) Банк експортера посилає титульні документи в банк імпортера з інструкцією, що документи можуть бути передані тільки:

а) проти оплати;

б) проти акцепту переказного векселя (тратти) ( законно прийняте зобов'язання оплатити експортерові проти комплекту документів чи на певну дату в майбутньому).

в) проти оплати чи акцепту переказного векселя, банк імпортера передає титульні документи так, що імпортер може одержати товар по прибутті в його країну.

При цьому експортер зберігає контроль над товаром до тих пір, поки не буде зроблена оплата, чи не видано законно прийняте зобов'язання оплатити (вексель).

По документарному інкасо експортери зберігають міру контролю над товаром до тих пір, поки вони не оплачені або поки імпортер не акцептує переказний вексель. Коли використовується інкасо на умовах "документи проти платежу", імпортери можуть відмовитися від будь-якої робити з інкасо, залишивши експортера з його проблемою організації альтернативного продажу, і змушеного при цьому оплачувати вартість зберігання і страхування товару. По інкасо "документи проти акцепту", імпортери можуть не зробити платіж по акцептованому переказному векселю на належну дату, залишаючи експортера без платежу і без контролю над товаром. Проте в разі документарного акредитива, експортери знають, що вони мають банківську гарантію платежу, за умови, що вони виконають терміни і умови акредитива. Отже, по одержанні повідомлення про документарний акредитив, експортери можуть впевнено починати підготовку і відвантаження товару, знаючи, що вони мають банківську гарантію платежу.

2.Питання №69. Основні способи мінімізації валютного ризику

Проблема валютного ризику в економічній теорії та практиці вперше постала наприкінці 70-х років XX століття, після підписання країнами -- членами Міжнародного валютного фонду Ямайської угоди (Кінгстон, Ямайка, 1976 p.), відповідно до якої було офіційно визнано демонетизацію золота, скасовано його офіційну ціну і золотий паритет, введено міжнародну розрахункову одиницю СДР (спеціальні права запозичення1), яка мала стати основою визначення валютних курсів національних валют, і введено режим вільного курсоутворення на базі «плаваючих» валютних курсів -- флоатинг.

Найбільшої гостроти проблема валютного ризику набула у 80-х pp. і залишається актуальною на перспективу. Це пов'язано з різким зростанням обсягів міжнародних торговельних і фінансових операцій, непрогнозованими коливаннями валютних курсів, зростанням обсягів валютних спекуляцій, що спричиняє різке збільшення залежності кінцевих фінансових результатів діяльності підприємств і фінансово-кредитних установ від валютного ризику. І головним чинником валютних ризиків є коротко- та довгострокові коливання обмінних курсів, що залежать від попиту й пропозиції валюти на національних і міжнародних валютних ринках. У довгостроковому періоді визначальну роль відіграє загальний економічний стан країни, рівень виробництва, збалансованість основних макроекономічних пропорцій, обсяги зовнішньої торгівлі тощо, а в короткостроковому -- збалансованість окремих ринків і загальний стан ринкового й конкурентного середовища. Коливання кількісних показників окремих чинників та їх певне співвідношення відіграють вирішальну роль у змінах валютних курсів, а тому можуть мати суттєвий вплив на характер виникнення і рівень валютного ризику.

Серед довгострокових чинників коливань валютних курсів передусім необхідно виокремити такі:

- загальна економічна ситуація в країні;

- політична ситуація;

- рівень відсоткових ставок;

- рівень інфляції;

- стан платіжного балансу;

- система валютного регулювання та ін.

Короткострокові зміни валютних курсів є наслідком постійних щоденних коливань, зумовлених частою зміною попиту і пропозиції на ту чи ту валюту. Оскільки обсяги зовнішньоекономічних операцій, у тому числі й торговельних, постійно зростають, а світовий валютний ринок функціонує цілодобово, такі тимчасові коливання є неминучими, що стає постійним джерелом валютного ризику. Крім того, підприємства та банки, що працюють на валютному ринку, можуть потерпати і від цілеспрямованих валютних спекуляцій, досвід яких має вже й Україна. Тому визначення характеру і розмірів валютних ризиків і запобігання їм стає однією з досить актуальних проблем здійснення експортно-імпортних операцій та міжнародних фінансових розрахунків.

Під валютним ризиком розуміють можливість грошових утрат суб'єктів валютного ринку через коливання валютних курсів. Під суто економічним кутом зору такий ризик є наслідком незбалансованості активів і пасивів щодо кожної з валют за термінами і сумами. За час існування системи вільного курсоутворення сформовані певні закономірності динаміки валютних курсів, що завдяки впливу на відсоткові ставки, спрямованість експортно-імпортних потоків, конкурентоспроможність товарів на зовнішніх ринках, умови перетікання капіталів тощо призводять до певних економічних наслідків. Головними закономірностями динаміки валютних курсів, що їх слід брати до уваги за організації управління валютними ризиками, є такі:

За відносної стабільності внутрішніх і зовнішніх цін коливання курсу національної валюти відображають зміну відносних цін, тобто зміну конкурентоспроможності товарів. Здешевлення (підвищення курсу) національної валюти призводить до того, що товари, вироблені в даній країні, на зарубіжних ринках будуть дешевшими, а іноземні товари на національному ринку -- дорожчими. Це означає, що підвищення курсу національної валюти сприяє збільшенню обсягів експорту і скороченню обсягів імпорту, а зниження курсу (подорожчання) національної валюти, навпаки, сприяє збільшенню обсягів імпорту і скороченню обсягів експорту.

Наявність від'ємного сальдо платіжного балансу є відображенням того, що попит на іноземну валюту перевищує пропозицію, а це в свою чергу, призводить до знецінення національної валюти. Позитивне сальдо платіжного балансу, навпаки, характеризує підвищення пропозиції іноземної валюти та сприяє подорожчанню національної валюти.

Перетікання капіталів із країни в країну залежить від рівня відсоткових ставок та очікуваних змін валютних курсів. Країни, в яких установлено високі відсоткові ставки й функціонує стабільна грошова одиниця, є привабливішими для іноземного капіталу. Інвестори позбавляються валют, яким загрожує девальвація, і переводять свої капітали у валюти тих країн, де проводиться жорстка грошово-кредитна політика, яка забезпечує високі відсоткові ставки та дорогу національну валюту.

У світовій практиці ризик, пов'язаний з виникненням потенційних збитків, визначають терміном «експозиція». Коли мова йде про певний фінансовий ризик, то кажуть, що підприємство (установа) наражається на експозицію, а відносно валютного ризику вживається термін «валютна експозиція».

З погляду практики виникнення валютного ризику пов'язано зі станом валютної позиції, тобто співвідношенням між вимогами й зобов'язаннями щодо іноземної валюти. У разі закритої валютної позиції, тобто коли вимоги й зобов'язання збігаються, ризик зведено до мінімуму. Коли ж валютна позиція відкрита, суми вимог і зобов'язань не збігаються, через що й виникає валютний ризик. У такому разі банкові доведеться в майбутньому купувати валюту за новим курсом і продавати за старим. Якщо за відкритої валютної позиції сума валютних зобов'язань банку перевищує суму вимог, то це буде коротка валютна позиція, якщо ж навпаки, -- довга. Збитки виникають тоді, коли доводиться відповідно до раніше укладеної угоди продавати валюту за курсом, нижчим від поточного, а купувати (прийняти раніше куплену валюту) за курсом, вищим від нього.

За характером і місцем виникнення валютні ризики поділяють на:

- операційні;

- трансляційні (бухгалтерські);

- економічні.

Операційний ризик пов'язаний з торговельними операціями, а також із грошовими угодами з фінансового інвестування та дивідендних платежів. Цей ризик може виникати під час підписання угод на здійснення платежів або на отримання коштів в іноземній валюті в майбутньому.

Трансляційний (бухгалтерський) ризик пов'язаний з переоцінюванням активів і пасивів та прибутків закордонних філій в національну валюту, а також може виникати за експорту чи імпорту інвестицій. Він впливає на показники балансу, що відображають звіт про одержані прибутки та збитки після перерахунків сум інвестицій у національну грошову одиницю. Врахувати трансляційний ризик можна під час складання бухгалтерської та фінансової звітності. На відміну від операційного, трансляційний ризик не пов'язаний з грошовими потоками чи розмірами сплачуваних сум. Ризик збитків чи зменшення прибутків виникає за складання консолідованих звітів міжнаціональних корпорацій та їхніх іноземних дочірніх компаній чи філій.

За складання консолідованого звіту про активи, пасиви і розмір прибутків відповідні показники балансів дочірніх компаній, розраховані в окремих національних валютах, перетворюються на провідну валюту консолідованого балансу за місцем розташування материнської компанії.

Найбільш показовим прикладом, що ілюструє виникнення трансляційної валютної експозиції, є переведення чистих інвестицій іноземної дочірньої компанії до материнської. Під такими інвестиціями розуміють балансову вартість засобів материнської компанії та різницю між загальними активами дочірньої компанії та її зовнішніми зобов'язаннями (зобов'язаннями дочірньої компанії іншим фірмам, окрім материнської, та інших компаній групи). Вартість чистих інвестицій, перерахована в національну грошову одиницю країни розташування материнської компанії, збільшується або зменшується відповідно до зміни курсів валют.

Економічний валютний ризик пов'язаний з можливістю втрати доходів за майбутніми контрактами через зміну загального економічного стану як країн-партнерів, так і країни, де розташована компанія. Насамперед, він обумовлений необхідністю здійснення постійних розрахунків за експортними та імпортними операціями, інтенсивність яких, у свою чергу, може залежати від коливань валютних курсів.

Економічний валютний ризик підрозділяють на два види:

-- прямий, коли передбачається зменшення прибутку за майбутніми операціями внаслідок зниження обмінного курсу валют;

-- опосередкований (побічний), пов'язаний з утратою певної частини конкурентоздатності вітчизняних товаровиробників порівняно з іноземними.

Головним чинником виникнення прямого економічного валютного ризику є майбутні експортно-імпортні угоди або валютні операції. Після підписання угоди (укладення контракту) і до настання терміну сплати за угодою економічний валютний ризик трансформується в операційний.

Опосередкований ризик характеризує можливість виникнення збитків, пов'язаних зі зниженням конкурентоздатності компанії в порівнянні з іноземними товаровиробниками та експортерами у зв'язку зі зміною валютних курсів, високою валютною собівартістю та відносно низькими цінами на виготовлену продукцію.

Якщо ж курс гривні підвищиться на більший відсоток, ніж курс російського рубля, конкурентні цінові переваги будуть на боці українського експортера; якщо навпаки -- то на боці російського. У нашому прикладі підвищення чи зниження цінової конкурентоздатності товаровиробників залежатиме, крім змін курсу долара, ще й від зміни курсового співвідношення між гривнею та російським рублем. У разі підвищення курсу гривні відносно російського рубля цінові переваги будуть на боці російського експортера компресорного обладнання, в разі пониження -- навпаки.

Визначаючи валютні ризики та розробляючи заходи щодо їх запобігання, необхідно чітко уявляти можливі наслідки кожного виду валютної експозиції.

Операційний валютний ризик може спричинити зменшення чистого притоку грошових коштів, прибутків і доходів на одну акцію, а також призвести до скорочення ринків збуту.

Нарахування економічного валютного ризику призводить до зниження конкурентоздатності експортерів на зовнішніх ринках, до зниження рівня рентабельності продукції та прибутковості підприємств.

Трансляційний ризик може призвести до зменшення вартості іноземних активів (або до збільшення вартості пасивів) в іноземній валюті, що стане причиною зниження загальної вартості підприємства (статутного капіталу), а також зниження курсової вартості акцій та їхньої прибутковості.

Основою запобігання трансляційним ризикам є вибір валютного курсу, за яким здійснюється трансляція, -- за поточним (на дату розрахунку) чи історичним (на дату здійснення операції). З огляду на це можуть бути використані кілька методів перерахунку балансу:

- всі поточні операції здійснюються за поточним курсом, а довгострокові -- за історичним;

- фінансові операції обліковуються за поточним курсом, а товарні -- за історичним;

- усі валютні операції здійснюються за одним курсом.

Перевага тому чи іншому методові перерахунку балансу надається залежно від конкретних умов, обсягів операцій та перспектив коливань валютних курсів.

Основою управління валютним ризиком є чітке визначення його кількісних характеристик, що дає змогу банкам і корпораціям застосовувати селективне управління, тобто страхувати тільки неприйнятний валютний ризик -- ризик, імовірність настання якого є дуже високою. Це пов'язане з тим, що на практиці валютний ризик існує за будь-якої валютної операції, але не всі вони призводять до збитків, тим більше в обсягах, загрозливих для існування підприємства чи банку. Найчастіше за чіткої організації фінансової роботи майбутні збитки можна звести до мінімуму або ж перекрити незначні суми збитків відповідними прибутками.

Основними елементами оцінки операційного ризику є визначення:

- виду іноземної валюти, за якою проводяться розрахунки;

- суми валют;

- тривалості періоду валютного ризику;

- виду валютних розрахунків (платежі/виручка).

Вибір валюти для здійснення розрахунків можна розглядати як своєрідний метод страхування ризику. Оптимальним було б використання національної грошової одиниці, оскільки при цьому валютний ризик практично відсутній. Але на практиці ця проблема вирішується по-різному. Так, наприклад, у США 98% експорту і 85% імпорту оцінюються в доларах США. В Англії у фунтах стерлінгів розрахунки ведуться тільки за 76% експорту і 30% імпорту, а в Японії в єнах оцінюється лише 29% експорту і 3% імпорту. Останнім часом у країнах -- членах ЄС навіть серед дрібних підприємців і приватних осіб значного поширення набули розрахунки в ЕКЮ.

Загальним правилом вибору валюти розрахунків є орієнтація експортерів на сильну валюту, тобто таку, купівельна спроможність якої відносно національної грошової одиниці підвищується, а імпортерів -- на слабку валюту, купівельна спроможність якої має тенденцію до зниження.

Період операційного ризику охоплює проміжок часу між укладенням угоди та оплатою контракту, а тому в чисельному виразі ризик буде тим меншим, чим стійкішу валюту вибрано для розрахунків, чим коротший цей період і чим менша сума угоди.

В економічній практиці окремі види валютного ризику дуже часто переплітаються між собою, а тому загальну суму ризику можна визначити лише тоді, коли складається підсумковий баланс, тобто як бухгалтерський ризик.

У міжнародній торгівлі ризик стає фактором підвищеної значимості. Ризики невиконання зобов'язань урегульовуються такими інструментами, як документарні акредитиви й банківські акцептування чи гарантування (авалювання) векселів. Ці методи відомі здавна. Однак труднощі виникають щодо ризику невиконання зобов'язань інших, окрім платіжних. Традиційні механізми забезпечення виконання зобов'язань (умовні (або додаткові) гарантії та поручительства) надто громіздкі й невигідні кредитору (бенефіціару), тому що умовний (додатковий) гарант може не виконати своїх зобов'язань з оплати гарантії, скориставшись відмовою боржника (принципала). Це часто змушує кредитора розпочинати судові процеси, що спричинює подальші незручності та ризики. Банки не прагнуть діяти як додаткові гаранти (поручителі), оскільки їм дуже важко визначити, в якій ситуації вони повинні платити за гарантією, а також щоб не бути втягнутими у суперечки між партнерами стосовно виконання основного контракту. Аби уникнути цих незручностей, винайдено незалежні гарантії, які випускаються надійними та фінансово здоровими інститутами, такими, як банки. Цей новий вид гарантій діє аналогічно документарним акредитивам.

Банківські гарантії використовуються для забезпечення як фінансових операцій (кредити, овердрафти, участі, у спільних підприємствах, випуск облігацій, перестрахування тощо), так і нефінансових (контракти купівлі-продажу, лізингу та промислові).

Сучасному типу незалежних гарантій притаманні у більшості своїй якості документарних (комерційних) акредитивів, особливо принцип незалежності, згідно з яким платіж повинен бути здійснений, тільки якщо умови платежу, зазначені в гарантії, були виконані, й принцип відповідності. Отже, якщо умови гарантії повністю виконані, банк зобов'язаний здійснити платіж. На відміну від акредитивів, гарантії забезпечують фінансову компенсацію у разі невиконання принципалом своїх зобов'язань. Основною ж ознакою акредитиву є платіжна функція. Тобто зобов'язання, яке при виставлянні банківської гарантії бере на себе гарант, має абстрактний характер.

Структура незалежних гарантії дає змогу використовувати різні платіжні механізми. Найпопулярніші серед них -- гарантії з оплатою за першою вимогою. Вони ще називаються безумовними гарантіями і надають бенефіціару право отримати кошти від банку-гаранта без будь-яких доказів чи підтверджень факту порушення аплікантом (експортером) своїх зобов'язань. У цілому банківські гарантії, їх зміст і форма, на відміну від документарного акредитиву та інкасо, завжди відповідають вимогам національного законодавства країни банку, який видає гарантію.

Для визначення гарантії, яка підлягає оплаті за пред'явленою вимогою, необхідно, щоб гарантія не містила ніяких інших умов можливою платежу крім умови падання письмової вимоги й додаткових документів, які зазначені в тексті гарантії. Оскільки відповідальність за гарантією зазначена окремо від основної угоди (принцип незалежності), гарант не зобов'язаний перевіряти, чи виконали бенефіціар і принципал свої договірні зобов'язання.

Слід сказати, що оскільки принципал і бенефіціар взаємопов'язані контрактом, значимість принципу незалежності повністю залежить від конкретного типу платіжних умов. Наприклад, якщо гарантія оплачується за першою вимогою, бенефіціар має право терміново отримати платіж без будь-яких інших умов. Відповідно, банк повинен здійснити платіж, а принципал відшкодувати певну суму без будь-яких заперечень, як зазначено в основному контракті. Гарантії за першою вимогою саме цим і відрізняються від поручительств (умовних гарантій).

Що стосується відмінності надання гарантій від видачі кредиту, то вона полягає в тому, що надання гарантій дає можливість банкам за відсутності вільних ресурсів мобілізувати їх пізніше тим чи іншим чином, причому за інших однакових, привабливіших умов.

Далі проведемо порівняльну характеристику гарантій та поручительств, з якими гарантії часто ототожнюють і які є найбільш близькими за своєю сутністю.

Гарантії та поручительства є способами забезпечення виконання зобов'язань, що застосовуються у стосунках між будь-якими суб'єктами правовідносин. За договором поруки поручитель зобов'язується перед кредитором іншої особи відповідати за виконання нею свого зобов'язання у повному обсязі або в певній частині. Таким чином, у договорі поруки беруть участь три сторони -- кредитор, боржник і поручитель за боржника перед кредитором. Зрозуміло, що у будь-якому випадку тут потрібна згода кредитора на забезпечення боргу в такий спосіб.

Порукою може бути забезпечена лише дійсна вимога. Отже, порука має додатковий (акцесорний) характер: визнання недійсним основного зобов'язання, що забезпечується укладанням поруки, незалежно від тих підстав, за якими основне зобов'язання визнається недійсним, спричинює беззаперечну недійсність і поруки.

У законодавстві окремих країн акцесорність є критерієм розмежування двох понять: поручительства і гарантії. Якщо йдеться про акцесорність, то це поручительство, а коли акцесорність відсутня -- це гарантія. Гарант залишається зобов'язаним і тоді, коли основне зобов'язання за будь-яких причин визнається недійсним.

Договір поруки має бути укладений у письмовій формі, недодержання цієї вимоги спричинює недійсність договору поруки

У разі невиконання зобов'язання боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники. Це означає, що кредитор може вимагати виконання договору як від боржника, так і від поручителя, якщо інше не передбачено договором поруки. Поручитель відповідає в тому самому обсязі, що й боржник. Тобто він відповідає за основний борг, сплату процентів та неустойки, а також за відшкодування заподіяних збитків, якщо інші умови не передбачені договором поруки. Якщо поручитель не бажає нести відповідальність у повному обсязі, в договорі поруки слід зазначити конкретний розмір його відповідальності, інакше поручитель відповідатиме у повному обсязі.

Зазначена норма законодавства не поширюється на гарантію. У зв'язку з цим, якщо в договорі, зокрема, між банком та гарантом відсутня умова про відповідальність гаранта у вигляді сплати пені за прострочення платежу позичальником, у арбітражного суду немає правних підстав для покладання цієї відповідальності на гаранта. Боржник і поручитель залишаються боржниками до остаточного погашення боргу (виконання основного договору).

За боржника можуть одночасно поручитися кілька осіб-поручителів. У цьому випадку останні є між собою солідарними боржниками перед кредитором.

Поручитель, який виконав зобов'язання за боржника, набуває всіх прав кредитора за цим зобов'язанням. Це означає передусім, що поручитель як новий кредитор у зобов'язанні зберігає право вимоги до боржника (регресні вимоги). Якщо кілька поручителів виконали зобов'язання перед кредитором, то кожен з них має право зворотної вимоги до боржника у розмірі виплаченої цим поручителем суми.

На практиці гарантію часто ототожнюють з порукою. Це пов'язано з тим, що норми чинного Цивільного кодексу України не дають визначення поняття гарантії, в них говориться лише про те, що правила статей про поруку поширюються на гарантії, які видаються одними організаціями для забезпечення погашення заборгованості других, якщо інше не встановлено законодавством.

Відмінності гарантії від поруки такі:

На відміну від поруки гарантія може бути односторонньою цивільно правовою угодою, що грунтується на волевиявленні однієї особи-гаранта.

Гарант несе субсидіарну (додаткову) відповідальність, тобто він повністю виконує зобов'язання, але лише за умови відсутності у основного боржника коштів, необхідних для належного виконання зобов'язання. Поручитель, якщо іншого не встановлено договором поруки, у разі невиконання зобов'язання боржником відповідає разом із ним перед кредитором солідарно.

Оформлення гарантії договором не обов'язкове, тоді як для поруки закон цього потребує. Якби гарантія ґрунтувалася лише на договорі і при цьому закон поширював на неї правила поруки, то в ній як у самостійному виді забезпечення зобов'язань не було б потреби. Тому, характеризуючи гарантію, законодавець акцентує увагу на тому, що вона видається, а не укладається в договірному порядку (договори не видаються). Отже, всі договори гарантії, що є на практиці, не суперечать закону. Гарантія є самостійним видом забезпечення зобов'язань ще й тому, що на відміну від поруки вона може бути односторонньою цивільно-правовою угодою, що грунтується на волевиявленні од нієї особи-гаранта, який бере на себе зобов'язання щодо субсидіарної відповідальності за невиконання або неналежне виконання боржником своїх зобов'язань перед кредитором у повному обсязі або в частині. Якщо гарантія видана не кредитодавцеві, а кредитоодержувачеві для забезпечення виконання останнім кредитних зобов'язань згідно з угодою, укладеною між ними, то її можна розцінювати за певних умов як гарантію на користь третьої особи (кредитодавця) із застосуванням при цьому правил

Якщо поручитель, коли інше не встановлено договором поруки, відповідає в тих самих межах, що й боржник, то гарант у договорі може обмежити розмір своєї відповідальності частиною зобов'язань боржника. Тобто передбачене гарантією зобов'язання обмежується сплатою суми, на яку видано гарантію.

Але варто сказати, що хоча банківські гарантії і мають переваги в порівнянні з іншими засобами забезпечення виконання зобов'язань, на сьогодні виникає ряд проблем, пов'язаних з наданням даної послуги банками. Такими проблемами можна визначити наступні: недосконалість українського законодавства, недовіра до гарантійних послуг, які надаються нашими банками, нерозвиненість надання безумовних гарантій, необхідність безспірного виконання банками гарантій за першою вимогою при наданні окремих видів гарантій.

Необхідність безспірного виконання банками гарантій за першою вимогою полягає в тому, що бенефіціар може отримати платіж за гарантією, не маючи претензій до принципала навіть тоді, коли принципал повністю виконав свої зобов'язання. Якщо принципал вважає, що він повністю виконав свої зобов'язання за контрактом, він може спробувати повернути від бенефіціара суму, сплачену за гарантією (за принципом "спочатку плати, потім сперечайся”). Але при цьому у принципала виникнуть серйозні труднощі. Якщо принципал все ж отримає арбітражне чи судове рішення н його користь, є ризик невиконання такого рішення, наприклад, тому, що бенефіціар неплатоспроможний або це державна установа, яка користується імунітетом, або з причин валютних обмежень у країні. Отже, бенефіціар отримує всі вигоди такої гарантіїі, тоді як для банку та принципала це може створити низку проблем.

Що стосується недосконалості українського законодавства, то в ньому поняття "гарантія" сформульоване неясно і недостатньо, тому ми не маємо чітких правил роботи з банківськими гарантіями в Україні, як це робиться у провідних європейських країнах. Це одна з причин недовіри іноземних банків та компаній до українських гарантій і вимог, щоб гарантії українських банків були підтверджені першокласними європейськими банками.

У зовнішній торгівлі українські банки використовують незалежні гарантії. Інколи банки підпорядковуються щодо міжнародних гарантій “Уніфікованим правилам щодо гарантій, які підлягають оплаті за пред'явленою вимогою". Але, на жаль, українські банки майже не випускають безумовних гарантій і не прагнуть діяти як безумовні гаранти. Це знову ж таки пов'язано із недоліками українського законодавства. Наприклад, у разі платежу банк наражається на проблему, пов'язану зі стягненням застави, що оформлена під гарантію, на користь банку Ця процедура надто непроста і громіздка, а судова справа може затягнутися на довгі місяці, а то й роки. Ще одна проблема пов'язана з тим, що українські банки (па відміну від більшості банків іноземних країн) не мають права безспірного списання коші з рахунків клієнтів у разі заборгованості останніх.

Ще однією з причин невикористання безумовних гарантій є нерозвинена практика відкриття банками кредитних ліній на своїх клієнтів для проведення усіх видів банківських операцій. Тому кожна активна операція, що здійснюється банком не за рахунок коштів клієнта, потребує довготривалого оформлення кредитних відносин між банком і клієнтом та відповідного оформлення забезпечення. Тут постає проблема з заставою 12.

Також трапляються випадки, коли українські банки дозволяють собі не оплачувати власні гарантії, посилаючись на те, що їх клієнт повністю виконав свої зобов'язання перед бенефіціаром. Так банки-гаранти намагаються захистити своїх клієнтів від необґрунтованих вимог ( тому що банку-гаранту потім буде важко отримати відшкодування оплаченої суми від свого клієнта). Дані дії також спричинюють недовіру до українських банків.

Отже банківські гарантії використовуються для забезпечення як фінансових операцій (кредити, овердрафти, участі, у спільних підприємствах, випуск облігацій, перестрахування тощо), так і нефінансових (контракти купівлі-продажу, лізингу та промислові). Гарантії відрізняються від інших засобів забезпечення (акредитивів, поручительств, авалів та інше) за різними ознаками. Найбільш близькими до банківських гарантій є поруки, з якими їх часто ототожнюють.

Що стосується низької економічної активності українських банків і підприємств у сфері надання банківських гарантій, а також труднощів, які при цьому виникають, то вони викликані недосконалістю українського законодавства. А оскільки законодавчі питання у сфері банківських гарантій торкаються і багатьох інших аспектів і сфер економічної діяльності, то весь пакет економічних законів і законодавчих актів із метою оздоровлення та активізації економіки України має бути комплексно переглянутий і змінений, з урахуванням при цьому досвіду розвинутих країн і в сфері банківських гарантій у тім числі. Можна сказати, що підвищення економічної активності, а також збільшення можливостей українських підприємств цілком залежить від розширення прав і можливостей українських комерційних банків.

Список літератури

1. Арчакова, О. Деякі особливості національного регулювання валютного ризику [Текст] / О. Арчакова // Финансовые риски. - 2007. - N 2. - C.67-73

2. Банковское дело [Текст] : учебник / Финансовая академия при правительстве РФ ; ред. О. И. Лаврушин. - Изд. 4-е, стер. - М. : КНОРУС, 2006. - 768 с.

3. Бездітко, Ю. М. Валютне регулювання [Текст] : навчальний посібник / Ю. М. Бездітко, О. О. Мануйленко, Г. А. Стасюк. - Херсон : Олді-плюс, 2004. - 272 с.

4. Валютне регулювання [Текст] : навчальний посібник / Ю. М. Бездітко, О. О. Мануйленко, Г. А. Стасюк. - Херсон : Олді-плюс, 2004. - 272 с.

5. Віднійчук-Вірван, Л.А. Міжнародні розрахунки і валютні операції [Текст] : навчальний посібник / Л. А. Віднійчук-Вірван. - Львів : Магнолія 2006, 2007. - 214 с.

6. Єпіфанов, А.О. Операції комерційних банків [Текст] : навчальний посібник / А. О. Єпіфанов, Н. Г. Маслак, І. В. Сало. - Суми : ВТД "Університетська книга", 2007. - 523 с.

7. Михайлів, З.В. Міжнародні кредитно-розрахункові відносини та валютні операції [Текст] : навчальний посібник / З. В. Михайлів, З. П. Гаталяк, Н. І. Горбаль ; Мін-во освіти і науки України, Нац. ун-т "Львівська політехніка". - Львів : Львівська політехніка, 2004. - 244 с.

8. Про систему валютного регулювання і валютного контролю [Текст] : декрет / Україна. Кабінет Міністрів. - [Б. м. : б. и.], 1993. - Б. ц.

9. Резнікова, О. О. Удосконалення чинної системи валютного регулювання [Текст] / О. О. Резнікова // Фінанси України. - 2001. - N 7. - C.16-22

10. Руденко, Л.В. Міжнародні кредитно-розрахункові та валютні операції [Текст] : підручник / Л. В. Руденко. - Вид. 2-ге, перероб. і доп. - К. : ЦУЛ, 2007. - 632 с.

11. Хомутенко, В.П. Фінанси зовнішньоекономічної діяльності [Text] : навчальний посібник / В. П. Хомутенко, В. В. Немченко, І. С. Луценко. - К. : ЦУЛ, 2009. - 474 с.