Процес банківського інвестиційного кредитування

35

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМ. ВАДИМА ГЕТЬМАНА

Спеціальність 6105

Денна форма навчання

КУРСОВА РОБОТА

ПРОЦЕС БАНКІВСЬКОГО ІНВЕСТИЦІЙНОГО КРЕДИТУВАННЯ

Науковий керівник:

_________________

(підпис)

Робота допущена до захисту

Протокол засідання кафедри

№ ____ від ________200 __року

__________________________

(підпис)

Київ 2008

 ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Сутність та загальні тенденції діяльності комерційних банків з

інвестиційного кредитування.

Розділ 2. Етапи банківського інвестиційного кредитування

2.1 Загальні напрями роботи банку з інвестиційного кредитування

2.2 Оцінка доцільності кредитування інвестиційного проекту

2.3 Видача кредиту та контроль за його цільовим використанням

Розділ 3. Перспективи оптимізації процесу банківського інвестиційного

кредитування в Україні з урахуванням зарубіжного досвіду.

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Важлива роль в інвестиційному процесі в Україні належить банкам. Вона зумовлена особливим місцем, яке “історично” посідають українські банки на вітчизняному ринку капіталу, і не лише за кількісними показниками, але й за правовим статусом.

В Україні, як і в Росії, обрано змішану модель організації фондового ринку, якій відповідає європейська модель універсального комерційного банку, що не передбачає особливих правових обмежень на здійснення комерційними банками окремих видів професійної діяльності на ринку цінних паперів та не встановлює значних кількісних вимог щодо максимальних обсягів інвестиційних операцій.

Існує кілька моделей участі комерційних банків в інвестиційній діяльності: від найбільш обмеженої, коли комерційна діяльність банків жорстко відмежована із інвестиційної, через змішану, де у інвестиційному процесі з рівними правами беруть участь як банки, так і небанківські фінансово-кредитні та фінансові інститути, до суто банківської, за якої основними учасниками інвестиційного процесу є власне банківські установи.

В широкому розумінні терміну “інвестиційна діяльність банків” усі активні операції банківських установ розглядаються як інвестиційні. Однак, на наш погляд, більш логічно обмежити коло інвестиційних операцій банків ринком капіталу, залишивши осторонь грошовий ринок. “Межею між довгостроковими і короткостроковими інструментами зазвичай вважається один рік” .

Відповідно до чинного законодавства українські банки здійснюють усі види інвестиційної діяльності, включаючи:

1) довгострокове кредитування капітальних вкладень (капітальні, або реальні інвестиції);

2) розміщення власних та залучених коштів у корпоративні права (акції, паї, частки) шляхом внесення їх до статутних фондів інших емітентів через придбання корпоративних прав на первинному фондовому ринку або кредитування придбань контрольних пакетів акцій іншими інвесторами в процесі приватизації (прямі фінансові інвестиції);

3) придбання за рахунок власних та залучених коштів цінних паперів та інших фінансових інструментів на вторинному фондовому ринку (портфельні фінансові інвестиції);

4) залучення інвестицій шляхом випуску і розміщення банками власних акцій, реінвестування корпоративного прибутку та рефінансування наданих кредитів (емісійна діяльність та фінансові реінвестиції).

Крім того, українські банки, виходячи з універсального характеру їх діяльності, надають учасникам фондового ринку (інвесторам, емітентам, фінансовим посередникам) широкий спектр послуг з обслуговування інвестиційного процесу (руху інвестиційного капіталу):

· діяльність з торгівлі цінними паперами (комерційна, комісійна, андеррайтинг, управління цінними паперами, інвестиційне консультування);

· діяльність з управління активами інституційних інвесторів;

· діяльність з управління іпотечним покриттям;

· депозитарна діяльність зберігача цінних паперів;

· діяльність зберігача активів інституційних інвесторів;

· діяльність із ведення реєстру власників іменних цінних паперів;

· розрахунково-клірингова діяльність.

Розділ 1. Сутність та загальні тенденції діяльності комерційних банків з інвестиційного кредитування.

Банківський інвестиційний кредит можуть надавати як спеціалізовані - інвестиційні, інноваційні та іпотечні, так і універсальні - комерційні банки.

Проте специфіка завдань, що постають перед ними при інвестиційному кредитуванні, однакова:

1) розробка і здійснення комплексу заходів щодо кредитування інвестиційних проекті:

а) залучення коштів для інвестиційного кредитування на фінансових ринках капіталів іноземних і вітчизняних банків, міжнародних фінансових організацій, суб'єктів підприємницької діяльності та приватних осіб;

б) експертна оцінка інвестиційних проектів, розробка методів і критеріїв відбору об'єктів кредитування;

в) розробка разом із позичальником та інвестором фінансових умов здійснення проектів і вибір оптимальних форм кредитування;

г) розробка механізмів контролю та самостійне здійснення контрольних функцій щодо раціонального та цільового використання позичок;

2) співробітництво з міжнародними організаціями, урядовими та неурядовими організаціями іноземних держав, іноземними інвесторами з питань організації інвестиційного кредитування;

3) розробка і здійснення комплексу заходів з організації та реалізації схем кредитування, в яких банк є основним менеджером (агентом) або кредитором.

Організація процесу банківського кредитування інвестиційних проектів базується на загальних принципах кредитування, до яких належать: строковість, цільовий характер, платність і забезпеченість. Проте вони мають свої особливості, які відрізняють банківський інвестиційний кредит від інших видів банківського кредиту.

Наприклад, принцип строковості означає, що позичка повинна бути повернена позичальником банку в заздалегідь обумовлений строк, тобто він конкретизує повернення кредиту в певний час. Економічною основою строковості інвестиційного кредиту, наданого позичальнику з метою основної виробничої діяльності, є тривалість кругообігу основних та обігових виробничих фондів. Специфікою є те, що кредити на технічне переозброєння та розширення діючих підприємств надаються в межах нормативних строків будівництва, опанування та окупності об'єкта. Конкретний строк повернення інвестиційної позички залежить від форми кредитування, окупності витрат, платоспроможності та фінансового стану позичальника, кредитного та проектного ризику тощо.

У процесі кредитування підприємств банк вимагає не тільки своєчасно повернути позичку, а й сплатити відповідний відсоток за користування нею. Таким чином, обов'язковим є принцип платності.

Рівень ставок за інвестиційними кредитами, що встановлюється комерційними банками, залежить від відсотка за депозит, терміну користування позичкою і від ступеня ризику, що виникає у зв'язку з кредитною операцією. Чим більший термін, на який надаються позички, і вищий ступінь ризику, тим більша відсоткова ставка за інвестиційний кредит.

У свою чергу вона може бути як фіксованою так і регульованою (плаваючою) за умови щорічного перегляду в бік зростання (зниження) залежно від умов ринку, зміни відсотків за депозити, офіційно оголошеного індексу інфляції та інших факторів. Сума відсотків, яку належить виплатити за період користування таким кредитом, може бути утримана одночасно або частинами, а також виплачена боржником у міру їх нарахування в строки, передбачені кредитним договором.

Наступним принципом є цільовий характер кредитування. Хоча в сучасних умовах комерційні банки переходять від кредитування об'єкта до кредитування суб'єкта, цільовий характер інвестиційних кредитів залишається. Основними об'єктами при інвестиційному кредитуванні є капітальні витрати на відтворення основних та оборотних фондів підприємства. Перевага надається заходам щодо створення, освоєння і впровадження принципово нових видів техніки, устаткування, товарів народного споживання, що користуються попитом.

Зокрема, промислові об'єкти з технічного переобладнання, реконструкції та розширення діючих підприємств повинні забезпечувати прискорення НТП, випуск нової продукції, суттєве підвищення продуктивності праці, якості продукції тощо. Крім того, видача інвестиційного кредиту здійснюється лише за умови окупності заходу, що кредитується, з розрахунку забезпечення максимальної рентабельності для даної галузі, а також у разі наявності умов повернення кредиту за рахунок загальних результатів діяльності того підприємства, організації чи установи, що бере кредит. Інвестиційний кредит може видаватися як під конкретний об'єкт (інвестиційний проект), так і підприємству, організації чи установі загалом як суб'єктові кредитування.

І останній принцип - це принцип забезпеченості, який має на меті захист інтересів банку від неповернення боргу через неплатоспроможність позичальника. Специфікою інвестиційного кредиту є те, що, по-перше, він не може бути бланковим (незабезпеченим); і по-друге, банки вимагають від фірм, компаній або організацій забезпечення інвестиційного кредиту реальними активами проекту, до яких можуть належати лише: застава на нерухоме майно (земля, механізми, будови) та застава на рухоме майно (обладнання та інші виробничі активи). Усі інші види забезпечення можуть бути прийняті банком лише як додаткові.

Крім основних принципів організації банківського інвестиційного кредитування вирізняють і особливі принципи, які визначають специфіку інвестиційного кредитування:

· обґрунтування життєдіяльності об'єкта кредитування;

· участь у реалізації інвестиційного проекту кваліфікованих та надійних партнерів;

· облік і розподіл усіх ризиків проекту (мати на увазі, що кредитний ризик вище інвестиційного ризику);

· урегулювання правових аспектів і розробка конкретних скоригованих дій реалізації інвестиційного кредитування.

Дотримання цих принципів - необхідна умова успішної реалізації банківського інвестиційного кредитування.

Особливі принципи банківського інвестиційного кредитування не є незмінними. Розвиток економіки, зміна характеру економічних відносин спричиняють як появу нових принципів, що відповідають новим умовам, так і зміну сутності традиційних принципів інвестиційного кредитування, які стимулюють економічну зацікавленість суб'єктів кредитних відносин у найкращих результатах своєї діяльності.

Інвестиційні кредити, які надаються банками, можна класифікувати за різними ознаками (див. табл. 1.1). Лише комплексний підхід до виділення видів банківського інвестиційного кредиту дозволяє найповніше охарактеризувати їх. Така класифікація є загальною для всіх кредитів, тому більш детально зупинимося на тих видах, що найкраще характеризують інвестиційний кредит. Так, основними різновидами інвестиційного кредиту є строкові кредити підприємцям, револьверні кредити, довгострокові проектні кредити та андеррайтинг. Далі коротко зупинимось на кожному з них.

Строкові кредити підприємцям призначаються для фінансування довго- та середньострокових інвестицій, таких як купівля обладнання або будівництво споруд строком більше одного року. Як правило, боржник звертається за великим кредитом, виходячи з кошторису на проект, а потім зобов'язується його погасити серіями платежів.

Таким чином, строкові кредити базуються на потоці майбутніх платежів підприємців, за допомогою яких здійснюватиметься поступове погашення кредиту. Графік поступового погашення складається на основі нормального циклу припливу та відпливу готівки боржника. Забезпеченням строкових кредитів є основний капітал (споруди, обладнання), який належить боржнику, і по ньому встановлюється або фіксована, або плаваюча відсоткова ставка. Така ставка перевищує ставку за короткостроковими кредитами внаслідок більшого ризику, який притаманний подібним кредитам.

Табл 1.1

Класифікація банківських інвестиційних кредитів
За формою * Лізинговий * Іпотечний * Бланковий * Консорціумний	За строком погашення * Короткострокові * Середньострокові * Довгострокові * Прострочені * Відстрочені * Пролонговані * Онкольні
За ступенем ризику * Стандартні *Під контролем * Субстандартні * Сумнівні * Безнадійні	За характером забезпечення * Забезпечені заставою * З гарантійним забезпеченням * З іншим забезпеченням * Бланкові
За характером виплати відсотків * Фіксований відсоток * Плаваючий відсоток * Змішаний відсоток	За методом надання * Разові * Кредитна лінія * Гарантовані (зарезервовані)

Розділ 2. Етапи банківського інвестиційного кредитування

2.1 Загальні напрями роботи банку з інвестиційного кредитування

Для початку маємо визначити основні завдання, які постають перед банками при інвестиційному кредитуванні. До них відносяться:

розробка і здійснення комплексу заходів з кредитування інвестиційних проектів;

співробітництво з міжнародними організаціями, урядовими та неурядовими організаціями іноземних держав, іноземними інвесторами з питань організації інвестиційного кредитування;

розробка і здійснення комплексу заходів з організації та реалізації схем кредитування, в яких банк є основним менеджером (агентом) або кредитором.

Крім основних принципів організації банківського інвестиційного кредитування, виділяють і особливі принципи, які визначають специфіку інвестиційного кредитування, а саме:

обґрунтування життєдіяльності об'єкта кредитування;

участь у реалізації інвестиційного проекту кваліфікованих та надійних партнерів;

облік та розподіл усіх ризиків проекту (мати на увазі, що кредитний ризик вище інвестиційного ризику);

урегулювання правових аспектів та розробка конкретних скоригованих дій реалізації інвестиційного кредитування

Дотримання цих принципів -- необхідна умова успішної реалізації банківського інвестиційного кредитування.

Далі розглянемо основні види банківського інвестиційного кредиту:

· строкові кредити підприємцям, які призначені для фінансування довго- та середньострокових інвестицій, таких як покупка обладнання або будівництво споруд, строком більше одного року. Як правило, боржник звертається за великим кредитом, виходячи з кошторису на проект, а потім зобов'язується його погасити серіями платежів. Таким чином, строкові кредити базуються на потоці майбутніх платежів підприємців, за допомогою яких здійснюватиметься поступове погашення

· револьверне кредитування, або револьверна кредитна лінія, яка дозволяє фірмі-боржнику позичити кошти в межах визначеного ліміту, погашати всю суму запозичень або її частку та проводити у разі необхідності повторне запозичення в межах строку дії кредитної лінії

· довгострокові проектні кредити, які є найбільш ризикованими кредитами, або кредитами на фінансування поповнення основного капіталу, яке в майбутньому забезпечить надходження готівки. Проектні кредити можуть надаватися:

- без права регресу на позичальника

- з частковим регресом на позичальника

- з повним регресом на позичальника

- на консорціальних засадах.

Регрес -- це право кредитора пред'являти фінансові вимоги до позичальника. Це право робить неможливим припинення інвестиційного проекту. Право регресу регламентує відносини між суб'єктами інвестиційного процесу. Збільшення (посилення) регресу призводить до погіршення коефіцієнта боргу, його покриття і відповідно до зменшення забезпеченості боргу. Посилення регресу підвищує інвестиційні ризики з боку позичальника і відповідно зменшує вартість позички.

Кредитування без регресу на позичальника зумовлює покладення всієї відповідальності за реалізацію проекту на фінансово-кредитну організацію. Банк бере на себе всі інвестиційні ризики та відмовляється від будь-яких зворотних вимог (регресу) з приводу розподілу відповідальності. Таким чином, така модель кредитування є надто дорогою і тому рідко зустрічається на практиці.

Кредитування з частковим регресом на позичальника зумовлює паритетний розподіл ризиків між учасниками проекту. Всі учасники беруть на себе відповідальність за ризики, які виникають у результаті їх діяльності: замовники -- за виділення ділянки під будівництво, вчасне надання проектно-кошторисної документації, деяких видів обладнання та матеріалів; підрядники -- за вчасне введення об'єкта в експлуатацію з відповідною якістю за дотримання кошторису; постачальники обладнання -- за своєчасність, якість та комплектність поставок; кредитори -- за вчасність надання фінансових ресурсів, дотримання платіжної та розрахункової дисципліни. Комерційні зобов'язання, які сторони беруть на себе, підтверджуються відповідними договорами та контрактами. Вартість цього типу фінансування є відносно невеликою, це може пояснити його поширення. За певних умов таке фінансування здійснюється поза балансом діючого підприємства позичальника, проте частіше позичальник гарантує свої обов'язки часткою активів.

Кредитування з повним регресом на позичальника дозволяє оформити фінансування у найкоротші строки. Цей тип фінансування застосовується для проектів, які мають державне значення, здійснюються під гарантію держави або за її підтримки. До цих проектів належать проекти розвитку пріоритетних галузей, регіонів, виробничої та соціальної інфраструктури тощо. Реалізуючи такі проекти, позичальник, крім потоків готівки, використовує інші джерела для погашення боргу. Слід зазначити, що цей тип фінансування найбільш прийнятний для економіки України, яка має гостру потребу в активізації інвестиційної діяльності. Тому міжнародні фінансово-кредитні організації сьогодні віддають перевагу саме цьому виду кредитування.

Кредитування на консорціумних засадах здійснюється за схемою: «створюй -- володій -- експлуатуй». Така схема припускає згоду між учасниками проекту щодо утворення (будівництва) підприємства, його акціонування або корпоратизації та експлуатації власником на пайових умовах. Звичайно на умовах консорціуму банк або декілька банків конвертують боргові зобов'язання в акції позичальника. Власниками проекту стають також підрядники, страхові компанії тощо.

Різновидом консорціумного кредиту є паралельний кредит, за якого в угоді беруть участь два або більше банків, які самостійно ведуть переговори з позичальником. Банки-кредитори узгоджують між собою умови кредитування, щоб у підсумку укласти кредитний договір із загальними для всіх учасників умовами. Кожний банк самостійно надає позичальнику визначену частку кредиту, дотримуючись загальних, узгоджених з іншими банками-кредиторами умов кредитування

На основі багатосторонніх банківських кредитів з'являється можливість здійснювати великі довгострокові кредитні проекти для задоволення потреб інвестиційної сфери.

Новою формою кредитування капітальних вкладень, що запроваджується в комерційних банках, є надання коштів клієнтам для реалізації ними довгострокових широкомасштабних проектів шляхом повного викупу випусків промислових облігацій, які емітуються цими клієнтами. У міжнародній практиці така операція називається андеррайтингом. Вона поширена в діяльності спеціалізованих інвестиційних банків за кордоном.

Запровадження андеррайтингу в комерційних банках сприяє розширенню інвестиційних операцій, розвитку ринку цінних паперів в Україні, просуванню цінних паперів українських підприємств на світовий фінансовий ринок.

Сума ліміту андеррайтингу для одного підприємства не може перевищувати 10% власного капіталу банку і повинна відповідати вимогам Закону України «Про цінні папери і фондову біржу», згідно з яким акціонерне товариство може випускати облігації на суму не більше 5% від розміру свого статутного фонду і лише після повної оплати всіх випущених акцій.

Андеррайтинг надається, як правило, тільки підприємствам, які не мають перед банком зобов'язань за раніше отриманими позичками, та тільки для єдиного виду цінних паперів -- іменних промислових облігацій з плаваючою відсотковою ставкою, номінал яких узгоджений з динамікою ринкової вартості монетарного металу (наприклад золота), забезпечених договором застави майна позичальника, яке не є заставним забезпеченням іншого зобов'язання (боргу), і для яких умовами випуску передбачена можливість конвертації облігацій у звичайні акції підприємства. Такі облігації вважаються у світовій практиці найбільш привабливими для інвестора і надійно захищають права останнього з урахуванням інфляційних процесів.

Об'єкти для інвестиційного кредитування мають відбиратися банками серед довгострокових кредитних проектів клієнтури на конкурсній основі. Зокрема, установи банку приймають до розгляду заявки на кредитування будівництва нових підприємств лише за умови, якщо проект, що кредитується:

· відповідає вимогам науково-технічного прогресу, що підтверджується висновком відповідних органів експертизи;

· має позитивний висновок державної екологічної експертизи;

· забезпечує:

а) ефективність використання вкладених коштів;

б) окупність капітальних вкладень у межах п'яти років;

в) дотримання нормативних строків будівництва;

г) сприяння рішенню економічних та соціальних проблем;

д) розширення експортних можливостей.

До кредитування витрат з технічного переозброєння, реконструкції та розширення діючих підприємств приймаються тільки високоефективні заходи, що забезпечують:

· прискорення науково-технічного прогресу;

· розвиток наукомістких галузей;

· випуск нової високоефективної продукції;

· суттєве підвищення якості продукції;

· підвищення продуктивності праці і скорочення чисельності працюючих;

· розширення виробництва товарів і платних послуг населенню.

Установи банку України приймають на розгляд також заявки на кредитування інноваційних (пов'язаних з підвищеним господарським та фінансовим ризиком) заходів підприємств, але лише за умови, якщо проект, що кредитується, спрямований на:

· упровадження у виробництво новітніх високоефективних наукових розробок (у тому числі за повним циклом), які відповідають світовому рівню, вперше освоюються в серійному і масовому виробництві та орієнтовані на виробництво продукції на експорт, а також суттєво підвищують результативність праці і знижують матеріалоємність продукції;

· придбання науково-технічної продукції, що призначена для інтенсифікації і технологічного оновлення виробництва;

· реалізацію винаходів і високоефективних раціоналізаторських пропозицій;

· прискорення впровадження у виробництво досягнень науки і техніки,

які сприяють виробництву товарів світового рівня.

Відсоткова ставка кредиту буває регульованою (плаваючою) за умови

щорічного перегляду в бік зростання або зниження.

Відсотки за інвестиційними позичками сплачуються за фактичну кількість днів користування позичкою і нараховуються на суму залишку заборгованості за позичкою (формула 2.1).

С_% = (В_к · З_к · Д) : (360 · 100 %), (2.1)

де С_% -- сума нарахованих відсотків; В_к -- відсоток за кредит;
З_к -- поточна заборгованість за кредитом; Д -- кількість днів у поточному періоді.

На практиці існують два методи нарахування відсотків: простий та складний. Перший метод використовується у разі, коли за інвестиційний кредит відсотки нараховуються та сплачуються кредитору щомісячно, щоквартально або в інший строк, обумовлений кредитним договором. При цьому загальний обсяг платежів позичальника з урахуванням основної суми боргу становитиме:

S = P(1 + ni), (2.2)

де S -- сума виплат по кредиту з урахуванням початкового боргу; P -- початковий борг; n -- строк позички в роках, або відношення періоду користування позичкою в днях до кількості днів у році (360 або 365); i -- річна ставка відсотка.

У разі, коли нараховані суми відсотка за кредит не виплачуються кредитору, а збільшують основну суму боргу, використовується складний відсоток. У разі застосування цього методу розмір нарахованих коштів включається в заборгованість і на них продовжує нараховуватися відсоток. Формулу для нарахування складних відсотків та визначення загальної суми заборгованості можна подати в такому вигляді:

а) за постійної ставки відсотка

S = P(1 + i)ⁿ; (2.3)

б) за змінної ставки відсотка

(2.4)

де S -- сума боргу через k років; P -- обсяг наданої позички;
n_k -- строк позички в роках; i_k -- річна ставка відсотка.

При нарахуванні складних відсотків кілька раз на рік розглянута вище формула матиме такий вигляд:

S = P(1 + i : m)^{n m}, (2.5)

де m -- кількість періодів нарахування відсотків.

У розвинутих країнах використовують такі методи розрахунку відсоткових ставок.

Нарахування відсотків за принципом «вартість плюс». При нарахуванні відсотків банк повинен керуватися вартістю залучених коштів та операційними витратами банку. Це означає, що банки встановлюють ставку за кредит за принципом «вартість плюс» на основі таких компонентів:

вартість залучення відповідних ресурсів для банку;

банківські операційні витрати;

компенсація банку за рівень ризику невиконання зобов'язань позичальника;

бажана маржа прибутку за кожним кредитом для здійснення достатніх виплат на користь акціонерів банку.

Кожен з наведених компонентів може бути вираженим у формі річних відсотків відносно суми кредиту. Наприклад, у банк надійшла заявка на одержання кредиту. Банк може залучити кошти на депозит під 10 % річних, операційні витрати з аналізу, видачі та контролю оцінюються в 2 %. Кредитне управління може рекомендувати додати 2 % для компенсації ризику за несвоєчасне погашення кредиту, крім того встановлюють на рівні 1 % бажану маржу прибутку. Таким чином, банк запропонує кредит позичальнику за ціною 15 % (10 % + 2 % + 2 % + 1 %).

Модель цінового лідерства. Одним з недоліків моделі «вартість плюс» є те, що банк повинен точно знати свої витрати для нарахування відсотків без урахування фактора конкуренції з боку інших кредиторів. Тому у банківській практиці з'явилася нова модель -- «цінового лідерства», в основі якої -- базова, або довідкова, ставка «прайм-рейт», що є найнижчою відсотковою ставкою, яку пропонують найбільш кредитоспроможним клієнтам за короткостроковими кредитами. Ставку щорічно розраховують за формулою простої (незваженої) середньої арифметичної з індивідуальних ставок групи провідних банків.

2.2 Оцінка доцільності кредитування інвестиційного проекту

Першим і одним з найголовніших етапів процесу банківського інвестиційного кредитування є аналіз кредитоспроможності та фінансового стану позичальника. Мета аналізу -- оцінка результатів фінансової діяльності позичальника, на підставі якої банк приймає рішення щодо можливості надання інвестиційного кредиту або припинення кредитних відносин з клієнтом.

Критерії оцінки фінансового стану позичальника встановлюються кожним банком самостійно його внутрішніми положеннями щодо проведення активних операцій (кредитних) та методикою проведення оцінки фінансового стану позичальника (контрагента банку) з урахуванням вимог Положення НБУ «Про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями» від 6 липня 2000 р. № 279, в яких мають бути визначені ґрунтовні, технічно виражені критерії економічної оцінки фінансової діяльності позичальників (контрагентів банку) на підставі аналізу їх балансів і звітів про фінансові результати в динаміці тощо.

Комерційний банк повинен щоквартально проводити оцінку фінансового стану позичальника. Сам факт визначення кредитоспроможності та фінансового стану клієнта має стимулювати підприємство-позичальника підвищувати ефективність своєї фінансово-господарської діяльності.

Для здійснення оцінки фінансового стану і кредитоспроможності позичальника -- юридичної особи слід враховувати чітко визначені об'єктивні показники його діяльності, такі як: обсяг реалізації, прибуток та збитки, рентабельність, коефіцієнти ліквідності, грошові потоки (надходження коштів на рахунок позичальника) для забезпечення повернення позички та сплати відсотків за неї, склад та динаміку дебіторсько-кредиторської заборгованості тощо. Комерційний банк повинен враховувати також чинники, які багато в чому мають суб'єктивний характер: ефективність управління підприємством позичальника; ринкову позицію позичальника та його залежність від циклічних і структурних змін в економіці та галузі; наявність державних замовлень і державної підтримки позичальника; історію погашення кредиторської заборгованості в минулому тощо. Оцінюючи кредитоспроможність позичальників, банки західних країн приділяють значну увагу кваліфікації та здібностям керівників, дотриманню ділової етики, договірної і платіжної дисципліни.

У результаті аналізу кредитоспроможності та фінансового стану визначаються кількісні параметри, що характеризують господарську діяльність позичальника:

ліквідність;

економічну та фінансову стабільність;

прибутковість (рентабельність);

перспективи грошових потоків.

Перші три параметри характеризуються системою фінансових коефіцієнтів -- коефіцієнтів ліквідності, покриття, забезпечення власними коштами, дохід на капітал та ін.

Крім оцінки кредитоспроможності позичальників на основні системи фінансових коефіцієнтів при інвестиційному кредитуванні можуть використовуватись і такі способи, які базуються на основі аналізу:

грошових потоків;

ділового ризику.

Оцінка кредитоспроможності позичальників на основі аналізу грошових потоків передбачає визначення чистого сальдо різних надходжень і видатків клієнта за певний період, тобто зіставлення припливу і відпливу коштів. Приплив коштів включає в себе прибуток, амортизацію, створення резервів майбутніх витрат, зростання кредиторської заборгованості, вивільнення коштів, отримання нових позик, збільшення інших пасивів, збільшення акціонерного капіталу. До відпливу коштів відносяться додаткові вкладення коштів, скорочення дебіторської заборгованості, зменшення інших пасивів, відплив акціонерного капіталу, погашення позичок, фінансові витрати.

Щоб проаналізувати грошові потоки на підприємстві позичальника необхідно взяти фінансові дані мінімум за три роки. Кредитоспроможним вважається підприємство, яке має стійке перевищення припливу над відпливом коштів

Оцінка кредитоспроможності на основі ділового ризику передбачає виділення найвагоміших чинників ділового ризику (надійність позичальників, сезонність поставок, тривалість зберігання товарів, рівень цін на товари, ризик введення державою обмежень на ввезення і вивезення імпортних товарів), їх формалізацію, оцінку в балах і визначення на цій основі класу кредитоспроможності того чи іншого конкретного позичальника. Аналіз ступеня ділового ризику у клієнта дозволяє банкові спрогнозувати достатність джерел погашення позички.

Прогнозований аналіз грошових потоків клієнта на період кредитування до повного погашення кредиту разом із відсотками проводиться для доповнення аналізу фінансового стану клієнта та визначення джерел погашення кредиту. Аналіз руху грошових коштів позичальника є найбільш важливим для кредитного аналізу, оскільки надходження грошових коштів є безпосереднім джерелом погашення кредиту. Аналіз грошових потоків клієнта має на меті оцінку кредитного ризику на підставі звітних показників. Він побудований на основі порівняння надходжень і витрат за даний період. Стійке перевищення надходжень над витратами протягом визначеного періоду дозволяє оцінювати клієнта як кредитоспроможного. В разі різних коливань такого перевищення або у випадку зворотного співвідношення - перевищення витрат над надходженнями - ризик неповернення кредиту підвищується. В результаті проведення аналізу руху коштів з'ясовуються такі фактори:

- прозорість рахунків

- стан платежів у реальних грошах і порядок бартеру

- стан грошових надходжень у національній та вільноконвертованій валютах

- спрямування коштів через свої дочірні або посередницькі фірми

- в яких комерційних банках мають рахунки дочірні та посередницькі фірми

- мотиви відкриття рахунків у цих банках

- обсяг спрямування коштів на рахунок головного позичальника кредиту

- відповідність розміру кредиту розміру грошових надходжень на рахунок, відкритий у банку, що надає кредит

- міра осідання кредитних коштів на рахунках інших комерційних банків, що обслуговують дочірні та посередницькі фірми позичальника.

Аналіз руху грошових коштів проводиться станом на сьогодні, аналізується минулий період та прогнозується їх рух на майбутній. Аналітичний прогноз може бути зроблений у кількох варіантах, основаних на певних гіпотезах. Наприклад, може бути передбачений як максимальний обсяг реалізації, так і мінімальний.

Рух грошових коштів необхідно вивчати у зіставленні зі звітом про фінансові результати, про рух грошових коштів та з балансом. Прогноз грошових надходжень і витрат порівнюється із фактичними даними за минулий період. Наприклад, при розгляді можливості надання кредиту на 6 місяців аналізується минулий період не менше 6 місяців.

У разі очікування високого рівня інфляції у період, на який запрошується інвестиційний кредит, усі розрахунки необхідно коригувати на очікуваний рівень інфляції. Слід врахувати, що очікуваний рівень інфляції знецінить власні кошти підприємства, що призведе до відповідного погіршення фінансового стану.

2.3 Видача кредиту та контроль за його цільовим використанням

Видача кредиту є неможливою без укладання кредитного договору, -юридичного документу, що визначає взаємні зобов'язання і відповідальність між комерційним банком і клієнтом з нагоди одержання останнім банківських позичок.

У кредитному договорі передбачається розмір кредиту, умови надання та погашення позички, відсоткова ставка за кредит, зобов'язання підприємства по заставі та форми забезпечення позичок; перелік розрахунків і відомостей, необхідних для кредитування, строки їх надання та інші умови. Конкретний зміст договору і перелік умов визначаються за угодою сторін.

Правильно складений договір повинен захистити інтереси банку та представлених ним осіб (вкладників та акціонерів) шляхом установлення необхідних обмежень на дії позичальника, які можуть являти собою загрозу для повернення коштів банку.

У зв'язку з тим, що інвестиційне кредитування належить до найризикованіших операцій банку, то сам процес повернення коштів (яким чином, коли, де банк може здійснювати заходи з повернення) повинен бути детально застережений у кредитному договорі.

Виходячи з цього, кредитна угода має містити обмежувальні умови, які можуть бути двох видів:

зобов'язальні, які зобов'язують позичальника здійснювати певні заходи, наприклад: періодично надавати банкам фінансову звітність; підтверджувати рівень страхових внесків; підтримувати певний рівень ліквідності тощо;

обмежувальні, які обмежують позичальника щодо здійснення певних заходів без узгоджень з банком, наприклад: збільшення суми свого боргу, купівлі додаткового основного капіталу, участі в злиттях, здійснення продажу активів або виплати надвисоких дивідендів своїм акціонерам.

Головна вимога до змісту кредитного договору полягає у тому, щоби він містив у собі такі юридичні норми, які б дозволили регулювати весь комплекс взаємовідносин банку з позичальником. У банківській практиці використовуються типові форми кредитних договорів стосовно різних видів кредитів.

Конкретний зміст кредитного договору і перелік усіх умов кредитної операції визначаються за згодою сторін. У кожному конкретному випадку зміст кредитного договору пристосовується до особливостей позичальника, враховує специфіку його фінансово-господарської діяльності.

Наприклад, у кредитному договорі на видачу інвестиційного кредиту, як правило, передбачається поетапне надання кредиту в міру виконання будівельно-монтажних робіт, придбання товарно-матеріальних цінностей або кредитування траншами. При цьому в договорі мають бути визначені конкретні шляхи перерахування коштів на оплату розрахунків постачальників чи підрядників.

Завершальна стадія процесу інвестиційного кредитування включає в себе:

а) перевірку цільового використання позичкових коштів на фінансування інвестиційного проекту протягом усього строку дії кредитної угоди;

б) аналіз бухгалтерського балансу та фінансового стану позичальника протягом усього строку кредитування;

в) контроль за своєчасним погашенням позички та відсотків;

г) перевірку збереження застави;

д) перевірку виконання умов кредитної угоди.

Механізм проведення контролю за цільовим використанням кредиту називається моніторингом кредиту. Основна мета, яку ставить банк при здійсненні моніторингу, полягає у налагодженні ефективної організації процесу інвестиційного кредитування та пошуку досконаліших механізмів кредитування інвестиційних проектів.

Специфікою моніторингу при банківському інвестиційному кредитуванні є те, що він включає в себе основний і додатковий моніторинг, зокрема організація основного моніторингу має здійснюватися за такими напрямами:

· обов'язкове дотримання принципів кредитування;

· контроль за виконанням умов кредитної угоди;

· виявлення проблемних інвестиційних кредитів і розробка заходів з ліквідації заборгованості;

аналіз балансу та фінансового стану позичальника протягом усього строку кредитування;

контроль за збереженням застави.

Виходячи з перелічених вище напрямів, банківський моніторинг при інвестиційному кредитуванні передбачає:

періодичну перевірку всіх видів інвестиційних кредитів (наприклад, кожні 30, 60, 90 днів, якщо кредит ризикований, та частіше);

ретельну розробку етапів перевірки кредитів, щоб забезпечити: перевірку всіх найважливіших умов по кожному кредитному договору, в тому числі реального графіка платежів позичальника, якості та стану забезпечення; оцінку змін фінансового стану; оцінку відповідності виданого кредиту кредитній політиці банку;

більш часту перевірку проблемних інвестиційних кредитів, тобто збільшення кількості перевірок в міру зростання проблем, пов'язаних з конкретним кредитом;

більш часту перевірку найбільших інвестиційних кредитів, оскільки невиконання позичальником своїх зобов'язань може серйозно вплинути на фінансовий стан банку;

більш часті перевірки в умовах економічного спаду та при появі значних проблем у тих галузях, в які банк вклав значну частину своїх ресурсів.

Додатковий моніторинг проводиться банком у два етапи: на стадії освоєння інвестицій (проектування та будівництво) та після введення об'єкта в експлуатацію.

На першому етапі банківський моніторинг проводиться в розрізі використання джерел фінансування проекту (власних та позички банку). У процесі такого моніторингу виявляються відхилення від програми реалізації інвестиційного проекту, приймаються рішення про мобілізацію внутрішніх фінансових ресурсів або про припинення чи заморожування фінансування.

Після введення об'єкта в експлуатацію підприємство починає виготовляти продукцію, таким чином утворюється грошовий потік, кошти якого йдуть на відшкодування власних витрат та на погашення кредиту з відсотками. Тому на цьому етапі банки мають проводити оцінку поточних показників ефективності інвестицій і порівнювати їх з плановими. Особлива увага приділяється своєчасності сплати позичальником відсотків за користуванням інвестиційним кредитом. Оскільки по кожній позичці існує ризик неповернення боргу внаслідок непередбачених обставин, банк прагне надавати інвестиційні кредити найбільш надійним клієнтам. Однак він не повинен втрачати можливості розвивати свої позичкові операції і за рахунок надання позичок, що пов'язані з підвищеним ризиком, оскільки вони приносять більш високий дохід. Враховуючи це, банк повинен будувати свою кредитну політику так, щоб забезпечити баланс між ризикованістю та обережністю. Тобто проводити контроль протягом усього процесу банківського інвестиційного кредитування.

Якщо вжиті заходи не дають необхідного ефекту, то банкові залишається вимагати від позичальника погашення боргу за рішенням судових органів.

Розділ 3. Перспективи оптимізації процесу банківського інвестиційного кредитування в Україні з урахуванням зарубіжного досвіду.

Говорячи щодо оптимізації та підвищення ефективності інвестиційної діяльності комерційних банків перш за все необхідно визначити головні пріоритети напрямів і форм активізації участі банків у інвестиційній сфері. Такими, зокрема, є:

- пов'язані з діяльністю інституту іпотечного кредитування, інтенсивного розвитку якого слід очікувати з формуванням повноцінного ринку нерухомості та землі;

- пов'язані з політикою структурної перебудови економіки та формування ефективного власника (через приватизацію), з чим можна очікувати активізацію корпоративного ринку цінних паперів;

- кредитування інвестицій в основний капітал, перспективи якого пов'язуються з очікуваним приростом потреби у відповідних інвестиціях, передусім з боку реформованих підприємств;

- участь в інвестуванні розробки та реалізації інноваційних та інвестиційних проектів, що здійснюються в межах технологічних парків (через венчурне фінансування, інноваційне акціонування, виконання банком функцій замовника інноваційного продукту; інвестування в основний капітал тощо);

- пов'язані з реалізацією визначених законодавством завдань спеціальними (вільними) економічними зонами і територіями зі спеціальним режимом інвестиційної діяльності, про що свідчать невикористані до цього часу резерви щодо реалізації інвестиційних проектів у них з моменту запровадження;

- пов'язані зі створенням мережі недержавних пенсійних фондів і розвитку страхового ринку, що спонукатиме банки до пошуку нових форм власної участі в тому чи іншому сегменті інвестиційного ринку. Посилення конкуренції зумовлюватиме потребу банків у концентрації капіталу, диверсифікації власних кредитно-інвестиційних портфелів, як об'єктивних умов безперешкодного їх залучення до участі в різного роду проектах накопичувальної пенсійної системи та страхових систем.

Перспективи вдосконалення системи нормативно-правового забезпечення активізації інвестиційної діяльності комерційних банків слід пов'язувати із: врегулюванням загальної системи взаємовідносин між Національним банком України та комерційними банками, а також у площині „банк-клієнт” з визначенням правових гарантій обох сторін, правових аспектів багатогранної участі комерційних банків у різноманітних об'єднаннях і формах інвестування з відповідними системами регулювання такої участі в залежності від характеру здійснюваних ними активно-пасивних операцій, що було б можливим за умови прийняття Банківського кодексу України; формуванням повноцінного правового поля, що регулює відносини іпотеки, фінансово-кредитні механізми будівництва нерухомості та операцій з нерухомістю, функціонування ринку нерухомості та землі, питання концентрації банківського капіталу у напрямі його подальшого використання інвестиційною метою через різноманітні схеми в реальному та фінансовому секторах економіки; запровадженням чіткої класифікації видів інвестиційної діяльності комерційних банків і виділенням окремим блоком відповідної статистичної інформації, яка забезпечувала б можливість здійснення інтегрованої оцінки обсягів і структури такої діяльності в різних сегментах інвестиційного ринку. В умовах посилення конкуренції на інвестиційному ринку актуалізується проблема розробки ефективних інвестиційних стратегій комерційного банку, чільне місце в системі інструментів якої належить системі маркетингового забезпечення, застосування якої дозволило сформулювати цільову функцію банку - максимізацію власної частки в диверсифікованих сегментах інвестиційного ринку з одночасним збільшенням прибутковості інвестицій, а також відповідні їй типи стратегій першого рівня - стратегії підвищення ділової активності, який передбачає проникнення на нові продуктові та територіальні ринки, диверсифікацію та розширення пропозиції інвестиційних продуктів у традиційних сегментах інвестиційного ринку, проникнення на існуючі та нові ринки з інвестиційними продуктами ринкової новизни, та стратегій другого рівня - стратегії розвитку ринку (прагнення розширення ринку збуту інвестиційних продуктів за рахунок створення нового ринку або ринкових сегментів), стратегії розробки інвестиційного продукту (створення принципово нових або ж модифікація наявних продуктів та їх реалізація на існуючих ринках і ринкових сегментах), стратегії диверсифікації (виведення на новий ринок нового продукту), стратегії проникнення на ринок (розширення сфери впливу за рахунок виведення на ринок тих же продуктів, що пропонуються конкурентами).

Також актуалізує проблему довгострокових інвестицій нагальність технологічного оновлення підприємств, перспективним напрямом якого є лізинг. Галузеві пріоритети банківських інвестицій у найближчій та середньостроковій перспективі потрібно пов'язувати з інвестиційним кредитуванням традиційно привабливих для інвестування підприємств харчової та переробної промисловості, енергетики, машинобудування, а також проектів розвитку експорту; об'єктові - із задоволенням інвестиційних потреб малого та середнього бізнесу, в тому числі й через обслуговування кредитних ліній іноземних фінансових інститутів.

Перспективи інвестування банками коштів у державні цінні папери визначатимуться політикою щодо запровадження механізму взаємокомпенсуючих факторів у системі фінансування бюджету, рівня доходності цих цінних паперів і термінів їх обігу, програм приватизації та характеру використання коштів від неї, які останнім часом в основній своїй масі спрямовуються на фінансування бюджету. За умови збереження низької привабливості ринку державних цінних паперів для основної маси банків можна очікувати посилення тенденції до переливання інвестиційного банківського капіталу в реальний сектор і на ринок корпоративних цінних паперів і ринок місцевих позик.

Реалізація в повному обсязі зазначених, а також інших напрямів активізації банків на інвестиційному ринку цілком залежатиме від зрушень у системі нормативно-правового забезпечення. Подальшого вдосконалення, передусім, потребує частина законодавства, що регулює відносини іпотеки як однієї з форм інвестиційного кредитування. Найближчі перспективи активізації іпотечного ринку в Україні належить пов'язувати також з прискоренням прийняття базових законів про іпотеку, про іпотечні цінні папери, про довірче управління, про державний реєстр прав на нерухоме майно та майно, що знаходиться в іпотеці, розробкою законопроектів, спрямованих на реалізацію основних положень Земельного кодексу України, внесення змін і доповнень до законів про банківську та страхову діяльність, діяльність на фондовому та інших фінансових ринках щодо передбачення у них положень, пов'язаних з розвитком іпотеки, запровадження механізмів використання іпотечних інструментів для пенсійного страхування, реалізацією заходів щодо поетапного запровадження земельної іпотеки, реформування існуючої системи державної реєстрації прав власності на нерухомість, запровадження механізму страхування іпотечних кредитів, створення спеціалізованих іпотечних та аграрних банків як підрозділів найбільш потужних універсальних банків.

В основу розробки стратегії поведінки банку в інвестиційній сфері має бути покладена цільова функція, яка може зводитися до максимізації власної частки в диверсифікованих сегментах інвестиційного ринку з одночасним збільшенням прибутковості інвестицій.

Виходячи з цільової функції та головних завдань, що постають у контексті розвитку інвестиційного ринку, таким, що найбільш відповідав би їм, можна вважати такий тип стратегії першого рівня як стратегія підвищення ділової активності (яка передбачає проникнення на нові продуктові та територіальні ринки, диверсифікацію та розширення пропозиції інвестиційних продуктів в традиційних сегментах інвестиційного ринку, проникнення на існуючі та нові ринки з інвестиційними продуктами ринкової новизни).

Сформульована головна стратегія має базуватися на реалізації стратегій так званого другого рівня, роль яких зводиться до підсилення і доповнення окремих положень головної стратегії, зокрема: вдосконалення організаційної та збутової структури; розробка форм можливої участі в інвестуванні крупних інвестиційних проектів, які потребують високої концентрації банківського капіталу, в тому числі й спільно з іноземними партнерами; збільшення власної долі на ринку інвестиційних продуктів. Окреслені стратегії дозволяють сконцентрувати увагу на двох головних аспектах діяльності суб'єктів інвестиційного ринку - інвестиційних продуктах (можливі форми участі банків у забезпеченні інвестиційного процесу) та інвестиційних ринках (реальний та фінансовий сектори).

Головна стратегія - підвищення ділової активності - має забезпечити вирішення таких завдань: визначення асортименту та ціни інвестиційних товарів, які передбачається вивести на старі та нові ринки; визначення сегментної структури потенційних споживачів та регіональних ринків реалізації інвестиційних продуктів; опрацювання форм реалізації інвестиційних продуктів; створення умов для забезпечення ефективного просування інвестиційного продукту на ринок; прогноз економічного ефекту та розрахунок можливих ризиків (з опрацюванням системи заходів по їх усуненню або ж зменшенню) при різних варіантах просування інвестиційного продукту на ринок. Реалізація зазначених завдань потребує поглиблення більш локальних стратегій - розвитку ринку (прагнення розширення ринку збуту інвестиційного продукту за рахунок створення нового ринку або ринкових сегментів), розробки інвестиційного продукту (створення принципово нових або ж модифікація наявних продуктів та їх реалізація на існуючих ринках і ринкових сегментах), диверсифікації (виведення на новий ринок нового продукту). Про стратегію проникнення на ринок можна говорити лише в контексті збільшення власної долі банку в тому чи іншому сегменті ринку або ж залучення їх до обслуговування кредитних іноземних ліній, що власне сьогодні можна спостерігати при створенні нових банків, а також при розширенні сфери впливу існуючих банків за рахунок виведення на ринок тих же продуктів, які пропонують і конкуренти.