Теоретичні та організаційні аспекти формування банківської стратегії

Сукупність розглянутих вище трьох основних функцій досить повно відображає сутність банку. Проте в економічній літературі виділяють і деякі інші аспекти діяльності банку на функціональному рівні. Як окремі банківські функції цілий ряд авторів виділяють ще й такі, як емісійно-засновницька діяльність (посередництво в операціях з цінними паперами), консультації з широкого кола проблем, трастові, страхові та інші функції. Справді, якщо власне функцію трактувати в широкому розумінні, тобто як спосіб дії речі або елемента системи, спрямований на досягнення певного ефекту, то в такому контексті до функцій можна віднести мало не всі операції банку, а їх -- десятки, а то й сотні. Однак у даному випадку наша точка зору на функції полягає в розгляді їх як конкретних виявів сутності категорії, що формують певну цілісну картину її існування та в кінцевому підсумку відрізняють від усіх інших категорій. Тому наврядчи консультаційну, трастову і тому подібні "функції" слід відносити до характерних рис банківської діяльності. З огляду на такий підхід, доцільним є виокремлення саме трьох зазначених вище функцій як основи для розуміння сутності банку.

Розгляд функцій байку є якісно глибшим рівнем дослідження, аніж вивчення банківських операцій на першому етапі аналізу. Останні слід розглядати у вужчому контексті, більшою мірою як суто технічний процес, результатом якого е надання різноманітних послуг клієнтам банку, в тому числі таких, як кредитні, депозитні, розрахункові, трастові та інші. Щодо функцій, то вони відображають, на наш погляд, більш фундаментальні, суттєві аспекти діяльності банків, вирізняючи їх у числі інших суб'єктів економічних відносин. У зв'язку з цим, такі, скажімо, операції, як кредитні й депозитні при загальному аналізі можна розглядати окремо, а функція організації кредитного процесу охоплює обидві зазначені операції. Те саме стосується і функції емісії грошей, яка взагалі являє собою складний економічний механізм, у якому задіяно цілу низку банківських операцій і який з урахуванням неможливості усіх інших фінансових інститутів емітувати гроші в обіг слід розцінювати як визначальну ознаку банку.

Таким чином, виходячи з викладених вище моментів другого етапу аналізу, банки доцільно визначити як суб'єкти економічних відносин, основними функціями яких є організація кредитного процесу, організація платіжного обороту та емісія грошей. Водночас розглянутий етап аналізу не може бути остаточним у дослідженні суті банку, позаяк він орієнтований більшою мірою на внутрішню оцінку природи банківської діяльності, що, відповідно, визначає необхідність розширення рамок дослідження.

Завершальний, третій етап аналізу відображає такий рівень дослідження, на якому вивчення банку здійснюється у взаємозв'язку із середовищем, в якому він функціонує, тобто в рамках більш широкої системи -- національної економіки, що створює можливості реальної оцінки ролі й місця банків у відтворювальному процесі як неперервності виробництва, розподілу, обміну і споживання суспільного продукту.

Функціонування банку в сфері обміну перебуває під впливом усіх стадій відтворення. У свою чергу і сам банк активно впливає на виробництво, розподіл і споживання. Найважливішим елементом взаємодії банку із зовнішнім економічним середовищем є концентрація вільних капіталів і грошових ресурсів та спрямування їх на потреби виробництва й обігу з метою підтримання неперервності останніх та прискорення усього відтворювального процесу в макроекономічних масштабах. Особливості цієї діяльності становлять зміст посередницької діяльності банків, яка поєднує в собі ключові банківські функції -- організацію кредитного процесу і організацію платіжного обороту.

Банки здійснюють переміщення грошових коштів та капіталів і на між суб'єктному, і на міжгалузевому рівнях. Здійснюючи операції за рахунками клієнтів та надаючи позички, банки виступають рушієм капіталів, акумулюючи гроші в одних секторах економіки і регіонах країни і перерозподіляючи їх в інші -- туди, де виникає потреба.

З цього погляду діяльність банків щодо перерозподілу грошових коштів в економіці на засадах повернення має характеризуватися саме як грошово-кредитне посередництво. Визначальним моментом такої діяльності є подолання суперечності, що виникає в економічній системі між надлишком грошових нагромаджень в одних її секторах та потребою в залученні додаткових грошових ресурсів для інвестування в інших.

Гіпотетичне відтворювальний процес міг би здійснюватися і без грошово-кредитного посередництва якби одні й ті ж господарюючі суб'єкти заощаджували кошти в розмірах, необхідних їм для інвестицій у реальні активи. Проте в дійсності має місце суттєвий розрив між обсягами коштів, необхідних підприємствам для інвестицій, та величиною нагромаджених ними ресурсів.

Таким чином, потреба у функціонуванні ефективного перерозподільного механізму банків зумовлена необхідністю оптимальної взаємодії суб'єктів ринку, що мають надлишкові заощадження, із суб'єктами, які мають їх недостатньо. Вказаний оптимум може бути досягнуто за умови трансформації строків, розмірів ресурсів та ризиків за відповідними операціями, що забезпечує збіг інтересів кінцевих позичальників та кінцевих кредиторів. Проміжною ланкою, що реалізує вказану трансформацію на практиці, і є банки.

У результаті акумульовані банками дрібні вклади, внесені на відносно нетривалі терміни або до запитання, перетворюються на потужні грошові потоки, що можуть бути інвестовані в реальні активи відповідно до потреб виробництва, забезпечуючи тим самим ефективний круговорот капіталів у масштабах всієї економіки. Крім того, банки здатні трансформувати ризик для власників коштів, істотно знижуючи його. Це забезпечується не лише розосередженням вкладень за різними групами позичальників, а й здатністю банків завдяки наявності відповідного аналітичного апарату більш точно оцінювати фінансовий стан потенційних одержувачів ресурсів. Таким чином, завдяки трансформаційній діяльності банків забезпечуються більш широкі можливості взаємодії суб'єктів відтворення, що сприяє належному відновленню виробництва та економічних відносин суспільства.

Звісно, окрім банків, грошово-кредитним посередництвом в економіці займається також цілий ряд спеціалізованих фінансово-кредитних інститутів небанківського типу, які, випускаючи власні зобов'язання (вимоги до себе), трансформують їх у вимоги до інших підприємств. Проте посередницька діяльність банків в економіці має деякі суттєві відмінності порівняно з діяльністю інших фінансових інститутів, особливо стосовно засад, на яких залучаються ресурси. Йдеться, зокрема, про можливості клієнтів банку вільно розпоряджатися вкладеними в нього коштами, причому не лише вилучаючи їх на вимогу, а й проводячи розрахунки зі своїми контрагентами. Специфіка грошово-кредитного посередництва банків полягає в тому, що, здійснюючи відповідні операції, вони виходять із постулату про малу ймовірність одночасного вилучення коштів усіма вкладниками, а здійснювані з рахунків виплати постійно компенсуються відповідними надходженнями. Це надає банку можливість, з одного боку, створити належний кредитно-інвестиційний портфель, а з іншого -- дозволити клієнтам розпоряджатися їхніми коштами на власний розсуд (пересилати їх, оплачувати різні господарські операції та приватні покупки).

Лише банки, поєднуючи виконання функцій організації кредитного процесу і платіжного обороту, можуть забезпечити досягнення згаданого двоякого результату. Усі інші інститути фінансового ринку такої можливості не мають, а їхні клієнти, залишаючись власниками внесених коштів, як правило, втрачають право вільно розпоряджатися ними (за винятком хіба що можливості вилучення внесених ресурсів за обставин, передбачених договором). Зазначене право переходить до відповідної фінансової установи, яка сама стає одночасно користувачем і розпорядником коштів, проте отримувати й пересилати їх у кінцевому підсумку може лише через банк. Останній же, окрім того, що забезпечує раціональне використання ресурсів суб'єктів ринку, створює можливості щодо підтримання належного рівня ліквідності вкладень клієнтів. Тому круговорот грошей, здійснюваний через банки, поряд з тим, що є необхідною умовою підтримання неперервності виробництва, має також суттєві переваги порівняно з діяльністю інших фінансових структур, які забезпечують рух грошових ресурсів в економіці.

Таким чином, сутнісна оцінка банку в процесі третього етапу аналізу синтезує результати попередніх двох етапів, вибудовуючи логічний ланцюг дослідження від оцінки внутрішньої суті за ключовими здійснюваними операціями, до поєднання основних функцій банку в розкритті його ролі через грошово-кредитне посередництво в ході створення суспільного продукту. Зазначена схема аналізу дає змогу розглядати банк вже як основного грошово-кредитного посередника в економіці, що забезпечує концентрацію грошових ресурсів та спрямування їх до суб'єктів ринку з метою задоволення виробничих і невиробничих потреб, внаслідок чого підтримується неперервність процесу розширеного відтворення. У цьому ж контексті важливо зазначити і забезпечення належного рівня ліквідності акумульованих коштів як важливий фактор, що відрізняє відповідну посередницьку діяльність банків від усіх інших кредитно-фінансових інститутів.

Як бачимо, сформульоване визначення ґрунтується передусім як макроекономічних особливостях діяльності банку, відображаючи його взаємодію з господарством у цілому. У результаті цієї діяльності досягається максимальна ефективність використання ресурсів у ході всього відтворювального процесу, адже банки спрямовують кошти лише в ті сфери господарської діяльності, які можуть забезпечити належну віддачу та прийнятний рівень ризику.

Отже, третій етап дослідження дає змогу розглядати банк вже не як певну замкнуту інституційну систему, а як складовий елемент національної економіки, органічно поєднаний з нею. Тим самим долається відносна обмеженість (незважаючи на їх значимість) попередніх етапів аналізу.

Загалом же запропонована поетапна послідовність дослідження на основі діалектичного підходу створює, на нашу думку, оптимальні умови для з'ясування дійсної суті банку. Це пов'язано з тим, що розглянуті етапи аналізу створюють можливість узагальнення й систематизації специфічних рис банку та розкриття його сутності як на мікроекономічному рівні -- через сукупність ключових, визначальних операцій, які співвідносяться з потребами індивідуальних господарюючих суб'єктів саме у банківській діяльності, так і на макроекономічному -- через характеристику основних функціональних аспектів банківського посередництва для забезпечення неперервності розширеного відтворення. Зазначений аналіз та його результати слід розглядати як єдине ціле, свого роду систему, яка дає комплексну характеристику банківської діяльності, розкриваючи як зовнішні форми її прояву, так і глибинну сутність.

РОЗДІЛ 2. Раціональне поєднання теорії і практики в комерційному банку

Одним із найважливіших ресурсів будь-якої організації є її персонал. Він приводить у рух усі інші ресурси і, на відміну від них, із плином часу не втрачає своєї вартості, а навпаки, збільшує її внаслідок зростання кваліфікації працівників, набуття ними професійного та життєвого досвіду. Розуміння особливої ролі персоналу вже визріло і в банківській системі України, яка переходить від екстенсивних методів його формування до управління на засадах менеджменту людських ресурсів.

Однак донедавна не було розробок, які б відображали специфіку управління персоналом у банках. На нашу думку, цю прогалину успішно заповнено працею Ф.І.Хміля та Л.М.Хміль. У посібнику органічно поєднано комплекс теоретико-методологічних поглядів на розуміння сутності, змісту, цілей, завдань, принципів, критеріїв управління людськими ресурсами із рекомендаціями організаційно-практичного характеру, конкретизованими відповідно до умов діяльності вітчизняних банків. Авторам вдалося висвітлити досить широке коло теоретичних і практичних проблем та напрямів їх вирішення. Серед розглянутих питань -- особливості побудови і функціонування системи комерційного банку та вимоги, що висуваються до його працівників з огляду на специфіку банківської діяльності; методологічні основи розробки концепції, принципів, політики та стратегії управління персоналом комерційного банку; стратегічне планування й управління розвитком персоналу та кар'єрами працівників; оперативне кадрове планування; методи залучення, оцінки та відбору персоналу; порядок підготовки й реалізації управлінських рішень чи кадрових питань; заходи з профорієнтації і трудової адаптації працівників; порядок визначення та регламентації службових прав, повноважень та обов'язків; раціональна організація робочих місць; способи оцінки якості робот її атестації персоналу; принципові основи побудови систем оплати і стимулювання праці в банківських установах. Уперше сформульовано критерій ефективності управління банківським персоналом: максимізація співвідношення між одержаним результатом і витратами на утримання персоналу. Виходячи із цього критерію, запропоновано диференційовані показники для визначення чисельності основних категорій працівників банків.

Особливої уваги, на наш погляд, заслуговують рекомендації авторів щодо оцінки якості праці банківських працівників. Пропонована система дає змогу кількісно оцінити складність роботи певних категорій персоналу, професійно-кваліфікаційний рівень працівників, їхні ділові якості, складність виконуваних ними функцій і вийти на підсумкову оцінку результативності праці кожного працівника. Комплекс цих оцінок можна використати як для вирішення питань управління службовим розвитком працівників, так і для встановлення обґрунтованих розмірів оплати праці та систем винагород. Зокрема, кількісні оцінки якості праці, на нашу думку, можуть слугувати об'єктивною основою атестації банківських працівників.

Реальну практичну цінність мають розробки авторів стосовно порядку визначення розмірів і структури заробітної плати працівників, диференціації посадових окладів, структури винагород.

На жаль, у рецензованій праці недостатньо (на наш погляд) приділено уваги таким важелям зростання продуктивності й ефективності праці персоналу банків як форми морального стимулювання працівників, формування позитивного соціально-психологічного клімату н колективах банківських установ.

Та попри зазначений недолік, маємо справу із цінною, оригінальною новою працею, в якій високий науковий рівень викладення проблематики управління персоналом поєднується з практичною вагомістю більшості рекомендацій. Це дає підставу стверджувати, то рецензована книга буде корисною як для студентів банківських навчальних закладів, так і для керівників установ та працівників кадрових служб комерційних банків.

2.1 Організаційні структури у банках

Організаційна структура банку є важливою складовою успішного досягнення цілей обраної стратегії. Від рівня організації банку, налагодження стосунків між керівництвом та підлеглими залежить успіх його діяльності. Дуже часто хиби в організаційних структурах призводили навіть досить сильні банки до кризових ситуацій.

Банки діють у різних ринкових умовах, спеціалізуються на наданні різних видів послуг, ставлять перед собою різні цілі, а отже, їхні організаційні структури можуть варіюватися. Кожний з існуючих видів організаційних структур має свої переваги й недоліки, які слід обов'язково враховувати у процесі вибору придатного способу організації. Обраний спосіб повинен сприяти найбільшій відповідності банківської організації ринковим умовам, в яких вона діє, раціональній організації роботи банківських працівників усіх ланок, успішному налагодженню і виконанню всіх функцій управління, максимальному задоволенню потреб клієнтів і, нарешті, досягненню мети, що стоїть перед банком.

На рис. 4 подані всі основні види організаційних структур. Наведемо стислі характеристики основних груп організаційних структур.

Організаційні структури за принципом бюрократії. Поняття бюрократії ввів на початку XX сторіччя німецький соціолог М. Вебер як ідеальну модель побудови організації. За його теорією, бюрократична побудова організації передбачає налагоджену роботу всіх ланок управління, чіткий розподіл праці, сувору регламентацію діяльності кожного службовця і добір кадрів відповідно до їх компетентності. Ці вимоги до організаційної структури стали класичними і лягли в основу діяльності більшості інституцій. Різноманітні варіанти бюрократичних структур діють у більшості організацій і сьогодні.

Термін «бюрократія», що асоціюється у багатьох із тяганиною, наявністю великої кількості інстанцій, формалізмом у роботі, має дещо інший зміст, а поява подібних асоціацій викликана різного роду недоліками в роботі з практичної реалізації бюрократичного принципу побудови організацій. Словом, усі позитивні риси теорії бюрократії доповнилися цілим комплексом негативних характеристик, пов'язаних насамперед із надмірною «запрограмованістю» службовців бюрократичних структур, яка призводить до погіршення взаємовідносин як із зовнішнім середовищем, де діє банк, так і всередині самої організації, а це спричиняє втрату гнучкості -- одну з основних вимог до діяльності банку в ринкових умовах.

Бюрократична модель побудови організації має три основні варіанти.

Функціональні організаційні структури.

Дивізіональні організаційні структури.

Організаційні структури банків, які діють на міжнародних ринках.

Розглянемо кожен із цих варіантів розвитку бюрократичних структур.

Функціональні організаційні структури. Існує незначна кількість банків, що керуються принципами організаційної побудови за функціональною ознакою.

Функціональна організаційна структура передбачає поділ банківської діяльності на окремі частини, що являють собою відособлені галузі діяльності або функції, здійснення яких сприяє досягненню мети, що стоїть перед банком. Такими відособленими сферами діяльності в банках, як правило, є управління банківських операцій, маркетингу, бухгалтерського обліку і звітності та господарські управління. Залежно від обсягу завдань, які вирішують ці функціональні блоки, можуть створюватися додаткові, дрібніші підрозділи.

Функціональна структура застосовується в основному у невеликих банках, які суворо спеціалізуються на наданні якогось виду послуг і здатні діяти досить незалежно від ринкових умов. Тобто для застосування функціональної структури необхідна насамперед стабільність ситуації. Проте такі ідеальні умови на практиці трапляються рідко, тому банки частіше використовують інші типи організаційних структур.

Дивізіональні організаційні структури. Ринкові умови, що постійно змінюються, зростання конкуренції, удосконалення банківських технологій і, нарешті, тенденції до укрупнення банківських організацій привели до необхідності застосування дивізіональних структур, що передбачають поділ банку не за функціональною ознакою, а відповідно до видів пропонованої банківської продукції, груп споживачів або за регіональними ознаками. Як наслідок, існує три види дивізіональних організаційних структур.

1.Структури, орієнтовані на надання різних видів банківської продукції.

Структури, орієнтовані на різні групи споживачів.

Регіональні організаційні структури.

Зупинимося на кожному з видів докладніше.

Структури, орієнтовані на надання різних видів банківської продукції. Структури такого типу досить часто зустрічаються в банках, які надають своїм клієнтам великі обсяги окремих видів послуг. Причому ці обсяги настільки збільшуються, що з метою ефективного управління стає доцільним здійснювати керівництво окремо наданням кожного продукту. Вказаний принцип і лягає в основу організаційних структур, побудованих за продуктовою ознакою.

Ці структури дають можливість зосередити функції управління наданням окремих послуг в руках фахівців із конкретних продуктів. Це створює таким банкам додаткові переваги при доведенні якості послуг до міжнародних стандартів, а також у розвитку нових видів банківських продуктів.

Керівник, відповідальний за конкретний вид банківських послуг, має у своєму розпорядженні достатньо кваліфікованих працівників з великим практичним досвідом у цій галузі, завдяки чому з таким банківським підрозділом важко конкурувати іншим банкам, організованим не за продуктовим принципом. Крім того, орієнтація структури на окремі види послуг дає змогу щонайкраще координувати весь процес від створення нової послуги І до доведення її до кінцевого споживача.

Структури, орієнтовані на різні групи споживачів. Цей спосіб побудови банку передбачає орієнтацію на потреби цільових споживачів послуг. Організовуючись таким чином банк зосереджує свою основну увагу на певних групах клієнтів. Донедавна американські банки, що будувались відповідно до такого принципу, обслуговували в основному корпоративних клієнтів. Проте поступово таке становище змінювалося, і на внутрішніх ринках акцент вміщувався у бік роздрібної клієнтури.

Всі надані банком послуги концентруються в окремих підрозділах, що обслуговують конкретні групи споживачів. Так, послуги роздрібним клієнтам можуть надаватися управлінням персональних банківських послуг та інвестиційного менеджменту, а послуги клієнтам оптового ринку -- управліннями операцій на ринку капіталів та обслуговування корпорацій. Така структура дає змогу з максимальною ефективністю задовольняти потреби цільових споживачів.

Регіональні організаційні структури. Коли діяльність банку Охоплює велику географічну територію, то в основу його організації може бути покладений принцип регіональної організаційної структури, що передбачає побудову діяльності через мережу відділень, які пропонують послуги в різних регіонах.

Банки, організовані за регіональною ознакою, не відчувають особливих труднощів у налагодженні стосунків із своєю клієнтурою. Перед ними відкриваються великі можливості всебічного вивчення діяльності користувачів своїх послуг, особливо таких послуг, надання яких має певний ризик для банку. Крім того, старанно продумане створення мережі відділень дає змогу налагодити добрий взаємозв'язок між ними і забезпечити максимальне врахування потреб споживачів усіх регіонів, які обслуговує банк.

2.2 Організаційні структури банків, які діють на міжнародних ринках

Виходячи на міжнародний рівень, банки повинні відповідним чином реорганізувати свою структуру. Найпростішим типом такої реорганізації є структура з міжнародним відділенням: поряд із відділеннями всередині країни банк має відділення, розташоване за кордоном. Таке відділення має певний ступінь незалежності, а його керівник безпосередньо підпорядковується вищому керівництву.

Звичайно банки, діючи на міжнародному рівні, прагнуть створити глобальну організаційну структуру, яка дозволяла б приділяти міжнародній діяльності не менше уваги, ніж діяльності всередині країни, і приймати узгоджені рішення. При цьому діяльність банківських відділень може будуватися як за географічною ознакою (матиме регіональну орієнтацію), так і відповідно до виробничої спеціалізації підрозділів (матиме продуктову орієнтацію).

Регіональна орієнтація глобальної структури передбачає побудову банку з урахуванням географічного чинника. Вона застосовується у випадках, коли банк прагне зосередити свою діяльність у географічне віддалених регіонах, у кожному з яких потрібен спеціальний підхід з урахуванням усіх наявних особливостей для І пропозиції тих чи інших продуктів.

Продуктова орієнтація глобальної структури, наприклад, використовується в тих випадках, коли банк пропонує своїм клієнтам низку різноманітних послуг, що потребують особливої координації надання кожного виду.

Добре розвинені глобальні структури в японських банках, які приділяють велику увагу розвиткові міжнародної діяльності. Характерною рисою японських банків є те, що процес прийняття рішень щодо надання значних позик будується у них за формальною системою «Ringi» і це певною мірою обмежує свободу дій відділень.

За кордоном банк може бути представлений чотирма організаційними формами:

відділеннями;

представництвами;

філіями;

консорціальною участю.

Адаптивні структури. Адаптивні організаційні структури почали застосовуватися банками в періоди, коли різко зросла конкуренція з боку небанківських інститутів. За цих умов особливого значення стала набувати вчасна й адекватна реакція на зміну ринкових ситуацій, яка була неможливою при використанні традиційних бюрократичних структур. Так з'явилися адаптивні організаційні структури, котрі не можна однозначно оцінювати як бюрократичні.

Кожна з цих груп організаційних структур покликана вирішувати властиві їй завдання і застосовується у певних умовах. Існуючі структури найчастіше поєднують у собі властивості як бюрократичних, так і адаптивних структур.

Відомі три основних види адаптивних структур. Кожний із цих видів має свої відмінні риси і заслуговує окремого розгляду.

Проектні структури. Проектні структури -- це особливі організації, призначені для вирішення конкретних великомасштабних завдань, що стоять перед банком. Прикладом завдання, заради вирішення якого створюється проектна організація, може бути намір банку впровадити якусь систему. Така система вимагає від банку окремого управління цим проектом, що дало б змогу в найкоротші терміни, з максимальною ефективністю і без втрат для основної діяльності банку розробити і впровадити її. Після введення в дію запланованої системи спеціально створена проектів організація, до складу якої входить група спеціалістів та керівних працівників банку, розпускається. Таким чином, проектні структури -- це тимчасові організаційні утворення, введені до діючої структури банку і відносно автономні в плані керівництва реалізацією проекту.

Матричні структури. Матричні структури дають можливість об'єднати переваги функціональної та дивізіональної структур, надаючи необхідної гнучкості організаційним структурам. Матричні структури створюються також для реалізації великомасштабних проектів. На існуючу в банку структуру особливим чином «накладається» тимчасова матрична структура, а одержана внаслідок цього «багатоповерхова» організація може досить ефективно вирішувати питання поточної діяльності бан ку і здійснення запланованого проекту. На відміну від проектних структур матрична організація перебуває під впливом керівників структурних підрозділів банку, що створює умови для постійного й ефективного контролю.

3. Конгломерати. Конгломерат являє собою об'єднання декількох структур, що дає змогу банкові швидко реагувати на найменші зміни в ринкових умовах. Поява конгломератів у банківській сфері пов'язана з поширенням практики поглинання і придбання як форми зростання банківських організацій. Конгломерат передбачає здійснення керівництва з єдиного центру, проте банківські підрозділи зберігають певну самостійність, особливо щодо прийняття рішень, які стосуються поточної діяльності. Банки, організовані за типом конгломератів, можуть своєчасно реагувати на невдалі або, навпаки, успішні дії своїх окремих підрозділів у певних ринкових сегментах. Ця реакція виявляється у звичайній кулівлі-продажу дрібних банків, які є частиною конгломерату. При цьому діяльність банківської організації в цілому не порушується, оскільки між підрозділами конгломерату не існує тісної взаємодії.

Таким чином, адаптивні структури вирішують найважливіше завдання -- пристосовують організацію до мінливих ринкових умов, внаслідок чого набувають великого поширення.

Організаційні структури, що відрізняються ступенем централізації. Питання централізації діяльності банку були і залишаються дуже складними, а вирішення їх доводиться шукати для кожної організації окремо. Кожна зі структур банків, які відрізняються ступенем централізації, має свої переваги і недоліки, що необхідно враховувати при делегуванні повноважень нижчим ланкам управління.

Ступінь централізації визначається низкою чинників, таких як важливість і кількість управлінських рішень, що належать до компетенції нижчих управлінських ланок, ступінь контролю за їхньою діяльністю. Приймаючи рішення про ступінь централізації діяльності банку, вище керівництво має враховувати історичні особливості організації, традиції, а також встановлення різних ступенів свободи дій банківських підрозділів у минулому. При цьому часто трапляються випадки, коли різним банківським підрозділам у межах однієї організації надається більше або менше повноважень для прийняття рішень.

Незважаючи на всі відмінності між банками, ряд функцій завжди залишається в руках вищого керівництва.

Нижчі ланки банку постійно (і цілком справедливо) прагнуть до більшої децентралізації, оскільки знизу, при безпосередньому контакті з клієнтами, краще видно всі недоліки і найперспективніші напрями роботи підрозділу. Проте передання їм повноважень щодо визначення основних питань діяльності не мусить набирати характеру переходу від надмірної централізації до анархії, тому що у низових ланок може виникнути відчуття вседозволеності, яке межує із самоправством, порушенням стратегічних ліній центру.

Практика показала, що серед питань, які належать до компетенції низових управлінських ланок, можуть бути такі, як прийняття рішень у сфері формування комплексу маркетингу, а саме: розробка продуктової стратегії, стратегії у сфері цін, систем доведення послуг до споживачів, комунікаційної стратегії. Втім, слід зауважити, що для повноважень структурних підрозділів у сфері надання окремих послуг має бути визначена нормативне зафіксована межа. Так, багато банків установлюють граничні суми, на які підрозділи можуть видавати кредити без погодження з центром.

Отже, децентралізація даватиме плоди тільки в тому випадку, якщо буде проведене таке чітке розмежування функцій центру і низових ешелонів управління, яке якнайкраще збалансує інтереси окремих структурних підрозділів і банку в цілому.

Таким чином, відбувається децентралізація управління і концентрація повноважень щодо управління оперативною діяльністю департаменту та виконання завдань, поставлених віце-президентами.

ВИСНОВКИ

Головною метою є пошук та організація ефективної, партнерської співпраці з наявними та потенційними стратегічними клієнтами банку. Організація та координація роботи за цими напрямами покладено на новостворений підрозділ - Групу з управління стратегічними програмами банку. Враховуючи призначення та поставлені завдання, до складу групи ввійшли найбільш досвідчені банківські фахівці на рівні віце-президентів та керівників структурних підрозділів.

Стратегічне бачення організації роботи за вказаними напрямами та створення підрозділу з відповідними цілями і завданнями - абсолютно новий крок у менеджменті українських банків, який без сумніву приведе до виходу банку на новий, більш якісний рівень у відносинах зі своїми стратегічними партнерами та клієнтами, що у свою чергу вплине на взаємне збільшення економічних показників їхньої спільної діяльності.

В банківській діяльності створюється можливість узагальнення й систематизації специфічних рис банку та розкриття його сутності як на мікроекономічного рівні - через сукупність ключових, визначальних операцій, які співвідносяться з потребами індивідуальних господарюючих суб'єктів саме у банківській діяльності, так і на макроекономічному - через характеристику основних функціональних аспектів банківського посередництва для забезпечення неперервності розширеного відтворення. Зазначений аналіз та його результати слід розглядати як єдине ціле, свого роду систему, яка дає комплексну характеристику банківської діяльності, розкриваючи як зовнішні форми її прояву, так і глибину сутність.