Правове регулювання банківської таємниці

13

Правове регулювання банківської таємниці

КОМЕРЦІЙНА ТА БАНКІВСЬКА ТАЄМНИЦІ ЯК ОКРЕМІ ПРАВОВІ ІНСТИТУТИ, ЩО ЗАБЕЗПЕЧУЮТЬ ПОРЯДОК ВИКОРИСТАННЯ КОНФІДЕНЦІЙНОЇ ІНФОРМАЦІЇ

Право конфіденційності комерційної діяльності -- це система юридичних норм, які регулюють майнові та немайнові відносини з приводу втілення комерційно цінної інформації в об'єктивні форми її отримання, зміни і використання. Йдеться не лише про реально цінну, а й про потенційно цінну інформацію1.

Правового визначення професійної таємниці в законодавстві України не існує. Можна вважати, що це певний комплекс конфіденційної інформації (в тому числі й комерційної), до якої за умови нерозголошення особа отримує доступ у процесі професійної діяльності. Комерційну таємницю можуть становити цінні з комерційної точки зору торговельні, виробничі, науково-технічні або організаційні відомості стосовно господарської діяльності власника інформації. Відповідно до статті 30 Закону "Про підприємства в Україні" комерційною таємницею підприємства вважаються відомості, пов'язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, фінансами та іншою його діяльністю, що не є державною таємницею, розголошення яких може завдати шкоди інтересам цього підприємства.

Розтлумачимо насамперед поняття "державна таємниця", оскільки, не уявляючи її основних критеріїв, не можна розглядати інші види таємниць, у тому числі й банківську. Основним законодавчим актом тут є Закон України "Про державну таємницю", відповідно до статті 1 якого державна таємниця є видом таємної інформації, що містить відомості у сфері оборони, економіки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди життєво важливим інтересам України і які визнано у порядку, встановленому цим законом, державною таємницею та підлягають охороні з боку держави.

У статті 2 цього ж закону застережено, що дія законодавства України про державну таємницю не поширюється на

Клієнт за специфікою банківських послуг надає банкірові інформацію, від якої залежить його власна економічна безпека, тому він зацікавлений у збереженні своїх професійних таємниць

відносини, пов'язані з охороною комерційної чи банківської таємниці, іншої конфіденційної чи таємної інформації, якщо остання не є водночас державною таємницею.

Згідно зі статтею 30 Закону України "Про підприємства в Україні" склад та обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю, та порядок їх захисту визначає керівник підприємства. Відомості ж, які не є комерційною таємницею, визначено постановою Кабінету Міністрів України від 9 серпня 1993 р. № 611 "Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці". До них належать:

¦ установчі документи, а також документи, що дозволяють займатися підприємницькою чи господарською діяльністю та окремими її видами;

¦ інформація за всіма встановленими формами державної звітності;

¦ дані, необхідні для перевірки нарахування і сплати податків та інших обов'язкових платежів;

¦ відомості щодо чисельності й складу працівників, їхньої заробітної плати в цілому та за професіями й посадами зокрема, а також про наявність вільних робочих місць;

¦ документи, що підтверджують сплату податків та обов'язкових платежів;

¦ факти щодо забруднення навколишнього природного середовища, недотримання безпечних умов праці, реалізації продукції, що завдає шкоди здоров'ю, інші порушення законодавства України, а також суми заподіяних унаслідок цього збитків;

¦ дані щодо платоспроможності підприємства;

¦ відомості про участь посадових осіб підприємства у кооперативах, малих

підприємствах, спілках, об'єднаннях та інших організаціях, які займаються підприємницькою діяльністю;

¦ відомості, які відповідно до чинного законодавства підлягають оголошенню.

Варто також зауважити, що умови отримання такої інформації передбачені чинним законодавством України. Вимагати її можуть лише органи державної виконавчої влади, контролюючі і правоохоронні органи та інші особи відповідно до законодавства.

В Україні та інших країнах, що утворилися після розпаду СРСР, багатогранну тему банківської діяльності активно досліджують. Дехто з авторів вважає банківську таємницю різновидом таємниці комерційної, але це -- спірна позиція, оскільки рівень та порядок віднесення тих чи інших відомостей до однієї з них, а також правове оформлення таких дій є зовсім різними.

Як уже зазначалося, до комерційної таємниці відносять будь-які відомості (за винятком тих, що не є комерційними), які вважає конфіденційними сам суб'єкт господарської діяльності. Тому обсяги такої інформації у різних суб'єктів різні. Більше того, ця інформація вважається закритою лише після прийняття відповідного рішення. Комерційну таємницю спеціально оформляють локальними правовими актами. На відміну від цього банківська таємниця такого оформлення не потребує -- її обсяг встановлюється законом, причому він (обсяг) однаковий для будь-яких банків та їхніх клієнтів. Коло осіб, які мають право отримувати відомості, що становлять банківську таємницю, також окреслено законодавством і розширеному тлумаченню не підлягає. Без згоди клієнта банківські відомості жодним іншим особам не передаються.2

Коло осіб, які мають право доступу до інформації, що становить банківську таємницю, визначене законодавством і розширеному тлумаченню не підлягає

Крім того, слід наголосити, що поняття "комерційна таємниця" і "банківська таємниця" використовуються як самостійні (зокрема, у статті 2 Закону України "Про державну таємницю"). Цікавим є той факт, що в чинному законодавстві України відсутня будь-яка відповідальність за порушення банківської таємниці. Така відповідальність встановлена лише за порушення комерційної таємниці (статті 148-6 "Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну таємницю" та 148-7 "Розголошення комерційної таємниці" Кримінального кодексу України, а також стаття 164-3 "Недобросовісна конкуренція" Кодексу України про адміністративні правопорушення). Тобто виходячи зі змісту вказаних правових норм, можна зробити висновок про те, що за порушення банківської таємниці можна притягнути до відповідальності лише у тому випадку, коли дії винної особи можна кваліфікувати як порушення комерційної таємниці.

Олейник О.М. Основи банковского права. -- М.: Юристь,1997. -- С.219.

Банківська таємниця є різновидом професійної. Вона полягає в збереженні інформації стосовно економічної та особистої діяльності клієнтів, отриманої банками та службовцями цих установ у процесі професійної діяльності. Здійснюючи банківські операції і банківську діяльність у цілому, а також укладаючи угоди тощо, банк отримує, зберігає і використовує інформацію, що, як правило, має високу економічну та іншу цінність. Сенс банківської таємниці у тому, щоб ці відомості не стали широко відомими. У нерозголошенні професійної таємниці зацікавлений передусім клієнт, адже він за специфікою банківських послуг надає банкірові інформацію, від якої часто залежить його власна економічна безпека. Слід підкреслити, що самі банки у певних випадках теж можуть виступати як клієнти інших банків, оскільки мають свої власні рахунки.

На підставі сказаного можна зробити висновок, що банківська таємниця -- це зобов'язання банку (фінансово-кредитної установи) зберігати таємницю за операціями своїх клієнтів.

Питання конфіденційності взаємовідносин банків та їхніх клієнтів не є лише питанням їх двосторонніх відносин. Головна роль у регулюванні цих правовідносин належить насамперед державі, оскільки лише вона в особі своїх уповноважених органів може встановлювати і підтримувати певний правовий порядок створення та передачі інформації, тим більше, коли йдеться про відомості, від яких залежить економічна безпека та стабільність країни. Отож цілком природно, що законодавством закріплено певні гарантії держави щодо збереження конфіденційної інформації.

ПРАВОВА РЕГЛАМЕНТАЦІЯ БАНКІВСЬКОЇ ТАЄМНИЦІ В УКРАЇНІ

У статті 32 Конституції України чітко зазначено: "Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини." Стосовно банківської таємниці слід звернути увагу на статтю 384 "Вклади громадян у кредитних установах" Цивільного кодексу України, згідно з якою держава гарантує таємницю вкладів, їх збереження і видачу за першою вимогою вкладника. Крім того, відповідно до статті 23 Закону України "Про господарські товариства" посадові особи цих товариств зобов'язані зберігати комерційну таємницю та конфіденційну інформацію і несуть за її розголошення відповідальність, передбачену чинним законодавством України та установчими документами товариства.

Слід, однак, зазначити, що в законодавстві України немає окремого правового документа у сфері регулювання банківської таємниці. Крім окремих посилань у різних законодавчих актах, існує лише одна спеціальна стаття із цього приводу, закріплена в Законі України "Про банки і банківську діяльність", а саме стаття 52 "Банківська таємниця". На підставі її положень можна виділити два основних аспекти банківської таємниці: її зміст та обмеження її дії.

Відповідно до зазначених положень змістом банківської таємниці є збереження та нерозголошення банками (їх службовцями) інформації щодо операцій, рахунків та вкладів своїх клієнтів і кореспондентів. Згідно зі статтею 1 Закону "Про банки і банківську діяльність" банківська система в Україні є дворівневою і складається з Національного банку України та комерційних банків. Тобто банківська таємниця поширюється і на центральний банк держави.

Стосовно обмеження банківської таємниці слід наголосити, що вона не існує в абсолютній та безумовній формі. Адже навіть через ділове листування клієнт уже розголошує певну інформацію, вказуючи свої банківські реквізити. До того ж, зобов'язання банкірів зберігати таємницю завжди відходили на другий план порівняно з дією інших інститутів (кримінальне слідство, судовий процес, спадкове право тощо). Слід зауважити, що порядок розголошення інформації стосовно фізичної особи відрізняється від того, який застосовують, коли йдеться про юридичну особу. Це безпосередньо пов'язано із захистом приватного життя окремої людини.

Згідно зі статтею 52 Закону України "Про банки і банківську діяльність" довідки щодо операцій і рахунків юридичних осіб та інших організацій видаються самим організаціям, органам державної податкової служби з питань оподаткування, органам Пенсійного фонду України з питань сплати страхових внесків, а також у випадках, передбачених законодавством, на письмову вимогу судам, органам прокуратури, служби безпеки, внутрішніх справ, Антимонопольного комітету України, державної контрольно-ревізійної служби, арбітражному суду та аудиторським організаціям.

Водночас довідки щодо рахунків і вкладів громадян видаються, крім самих клієнтів та їхніх представників, також судам, органам прокуратури, служби безпеки, внутрішніх справ, податкової міліції у справах, що знаходяться в їх провадженні. Довідки щодо рахунків і вкладів у разі смерті їх власника видаються особам, вказаним банку власником рахунку і вкладу у заповідальному розпорядженні, державним нотаріальним конторам у справах спадщини, що знаходяться на розгляді, та іноземним консульським установам.

Тобто якщо стосовно юридичних осіб законодавством передбачено додаткові випадки надання інформації окремим правоохоронним та контролюючим органам, то щодо фізичних осіб перелік випадків розголошення банківської таємниці чітко визначено і він (згідно зі статтею 52 закону "Про банки і банківську діяльність") не підлягає розширеному тлумаченню.

Банки надають інформацію, що є банківською таємницею, лише на конкретний запит податкових органів. Вимоги надавати її систематично суперечать чинному законодавству України

Слід, однак, сказати, що питання, пов'язані з розкриттям банківської таємниці, на практиці вирішувати буває досить складно. Так, відповідно до Закону України "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" (стаття 12) спеціальні підрозділи з питань боротьби з організованою злочинністю за письмовою вимогою їх керівників мають право одержувати від банків, а також кредитних, митних, фінансових та інших установ, підприємств, організацій (незалежно від форм власності) інформацію та документи про операції, рахунки, вклади, внутрішні й зовнішні економічні угоди фізичних і юридичних осіб. Водночас необхідно зупинитися на колізіях положень цього закону та Закону "Про банки і банківську діяльність" у сфері отримання інформації про ті чи інші дії фізичних осіб. Протиріччя полягають у тому, що згідно із Законом України "Про банки і банківську діяльність" така інформація надається лише у разі наявності у провадженні правоохоронних органів конкретних справ, а згідно із Законом України "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" ніякі обмеження для отримання інформації не встановлені. Тобто існує певна колізія правових норм. Враховуючи, що для банків спеціальним законом є Закон "Про банки і банківську діяльність" і що питання банківської таємниці окремо чітко регулюються лише цим законом, можна зробити висновок щодо пріоритетності саме його положень перед положеннями інших законів у сфері збереження банківської таємниці.

Подібні колізії правових норм перешкоджають реалізації положень і деяких інших законів. Проте у будь-якому випадку, зіткнувшись із проблемою розголошення інформації, що становить банківську таємницю, слід виходити із пріоритетності норм Закону України "Про банки і банківську діяльність".

Варто також окремо зупинитися на порядку отримання такої інформації органами податкової служби. Це питання, крім статті 52 Закону України "Про банки і банківську діяльність", регулює також податкове законодавство. Так, згідно з пунктом 2 статті 11 Закону "Про державну податкову службу в Україні" її органи мають право безоплатно одержувати від організацій (до переліку входять Національний банк та його установи, комерційні банки, інші фінансово-кредитні установи) певну інформацію у порядку, визначеному законодавством.

Порядок отримання інформації та відповідні обов'язки банків щодо її надання визначено Законом України "Про систему оподаткування". Відповідно до пункту 1 статті 12 цього закону банки та інші фінансово-кредитні установи на запит державних податкових органів повинні надавати відомості про наявність і рух коштів на розрахункових та інших рахунках платників податків -- клієнтів цих установ.

Наголосимо, що банки зобов'язані надавати конфіденційну інформацію лише на конкретний запит податкових органів -- будь-які вимоги щодо систематичного інформування суперечать чинному законодавству України.

Питання банківської таємниці та її меж стосується і функціонування в Україні анонімних валютних рахунків, правовий режим яких передбачає відсутність повної інформації про власника рахунку навіть у банку. Ці рахунки з'явилися в нашій країні після виходу Указу Президента України від 1 серпня 1995 року № 679/95 "Про відкриття анонімних валютних рахунків фізичних осіб (резидентів і нерезидентів)" та постанови Правління НБУ від 16.08.1995 року № 205, якою затверджено "Порядок відкриття та функціонування анонімних валютних рахунків фізичних осіб (резидентів і нерезидентів)".

Звісно, цілковита відсутність інформації про клієнтів банків відкриває шлях для зловживань у фінансовій сфері та легалізації кримінальних доходів, а тому міжнародна спільнота такої практики не схвалює. Зазначені питання знайшли відображення і в міжнародному праві, про що свідчить укладення багатосторонніх договорів у сфері банківського нагляду та боротьби з "відмиванням брудних грошей". Україна теж бере у них участь. Так, на підставі Закону України від 17 грудня 1997 року № 738/97-ВР наша країна ратифікувала Конвенцію про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом. Оскільки ми взяли на себе певні міжнародні зобов'язання, постає питання про необхідність імплементації норм міжнародного права у вітчизняне законодавство. Як свідчить міжнародна практика, на зміну анонімним приходять, як правило, кодовані рахунки -- правовий режим їх відкриття та функціонування дає змогу максимально враховувати інтереси їх власників щодо обмеження кола осіб, які мають доступ до приватної інформації у фінансовій сфері (ці рахунки обслуговують спеціально призначені службовці банку). Правоохоронні органи мають змогу ідентифікувати особу власника кодованого рахунку, оскільки його ім'я банку відоме.

Зазначений підхід до функціонування анонімних рахунків вже набуває у нашій країні правового оформлення. Першим кроком у цьому напрямі є Указ Президента України від 21 липня 1998 року № 805/98 "Про деякі питання захисту банківської таємниці", згідно з яким банкам заборонено відкривати анонімні валютні рахунки фізичним особам (резидентам і нерезидентам), а зараховувати нараховані відсотки за вже відкритими анонімними валютними рахунками фізичних осіб (резидентів і нерезидентів) банки мають право відповідно до строків, визначених умовами цих вкладів, але не довше, ніж до 1 липня 1999 року.

Повертаючись до суті питання, наголосимо, що банківська таємниця є водночас засобом захисту клієнта, охорони ділової таємниці. Вона сприяє зміцненню довіри до національної банківської системи, яка діє в умовах жорсткої міжнародної конкуренції. Останнім часом процес експансії в Україну іноземного банківського капіталу вийшов на новий етап розвитку. Відтак загострюється, а отже, вимагає детальної розробки процесуальних механізмів проблема законодавчого регулювання банківської таємниці.

На нашу думку, для вирішення цієї проблеми слід було б законодавчо закріпити на рівні закону норму, згідно з якою право на отримання третіми особами закритої банківської інформації було б можливим лише на підставі судового рішення. Такий порядок розкриття банківської таємниці з одночасним встановленням кримінальної відповідальності за її розголошення запобігав би зловживанням при отриманні й використанні інформації про наявність і рух коштів та гарантував би захист прав і законних інтересів юридичних та фізичних осіб. Крім того, наявність відповідного судового рішення у зазначеній ситуації цілковито узгоджується з вимогами статті 124 Конституції України, згідно з якою правосуддя в Україні здійснюється тільки судами, а юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

ІНСТИТУТ БАНКІВСЬКОЇ ТАЄМНИЦІ У ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

Погляду на певні особливості нормативного регулювання інституту банківської таємниці в Україні корисно ознайомитися з досвідом інших держав, особливо тих, де правові системи будуються на принципах римського права.

Практично в усіх країнах відомості про рахунки та операції за ними є банківською таємницею. Це означає, що отримати їх можна, як правило, лише у

Вирішенню проблеми банківської таємниці сприяла б законодавчо закріплена норма, згідно з якою право на отримання третіми особами конфіденційної інформації має надавати лише суд

разі порушення кримінальної справи. У багатьох країнах розгляд цивільної справи не означає, що банк зобов'язаний надавати суду конфіденційну інформацію, за винятком хіба що тих випадків, коли він сам є однією зі сторін у справі.3

Законодавче закріплення поняття банківської таємниці та її регулювання у різних країнах має певні особливості.

Згідно із законом Швейцарії "Про банки й ощадні каси" до організацій, які зобов'язані зберігати банківську таємницю, належать: банки, приватні банкірські доми, ощадні каси, певні фінансові компанії. Оскільки закон поширюється на всі кредитні організації, які діють у країні, до цього переліку входять також іноземні філії та дочірні банки, розташовані у Швейцарії. Зауважимо, що зазначений закон зобов'язує відповідальних осіб зберігати банківську таємницю протягом усього життя, де б вони в подальшому не працювали.4

3 Олейник О.М. Основи банковского права. -- М.: Юристь,1997. -- С.235.

4 Бубнов И.Л., Беляев А.Е. Правовое регулиро-вание банковской тайни //Информационно-аналитические материали // Випуск 4(17). Научно-исследовательский институт ЦБ РФ. -- М., 1997. -- С.26.

У Франції відповідно до статті 57 закону про банки професійну таємницю не можна приховувати від судових органів, які проводять кримінальне розслідування. Тобто службовці банку повинні давати свідчення обмеженому колу представників правоохоронних органів, причому, дізнання проводиться за спеціальним дорученням судового слідчого. За законом, кредитні установи повинні надавати податковій службі Франції конкретну конфіденційну інформацію. Згідно з положеннями Книги податкових процедур фіскальні агенти, здійснюючи податковий контроль, можуть отримувати довідки з торговельних книг, прибуткових та інших документів (у тому числі службових) кредитної установи. Право отримувати конфіденційну банківську інформацію мають також митні органи, які на підставі статті 65-1 Митного кодексу можуть не лише вимагати від кредитних установ відповідних довідок, а й вживати певних заходів щодо накладення арешту.5

Останнім часом у всіх європейських країнах активно приймають закони, спрямовані на боротьбу з "відмиванням" капіталів. Як було вже зазначено, це пов'язано з удосконаленням правового регулювання цих питань на міжнародному рівні. У зв'язку із цим основним зобов'язанням кредитних установ та інших фінансових посередників є встановлення особи своїх клієнтів та третіх осіб, на користь яких вони мають намір діяти. Крім того, кредитні установи повинні повідомляти спеціальні адміністративні органи про суми, стосовно яких існує підозра щодо проведення розрахунків, пов'язаних зі злочинною діяльністю. Тобто професійна таємниця банкірів має обмеження і у разі проведення банком сумнівної операції без повідомлення про це компетентних органів банк та його службовці можуть бути притягнуті до відповідальності.

Варто також зазначити, що законодавствами багатьох іноземних країн передбачається не лише зобов'язання щодо збереження банківської таємниці, а й застосування певних санкцій (від накладення досить високих грошових штрафів до позбавлення волі) за порушення порядку використання таємної інформації. Цей факт -- ще одне свідчення того, що у світі дуже обережно працюють із конфіденційною інформацією, поважаючи право її господаря на свою таємницю.