Грошово-кредитна політика НБУ та її ефективність

17

«Чим триваліша криза в реальній економіці,

тим частіше причини цього явища

шукають поза її межами, зокрема

у грошово-кредитній політиці центрального банку».

Чи є підстави шукати причини економічної кризи в монетарній політиці?

У гальмуванні економічного зростання в Україні рестрикційну монетарну політику звинувачували не раз. Проте від серпня 1998 року -- із загостренням фінансової кризи -- нарікання почастішали: з гострою критикою виступили Президент України Л.Д. Кучма, його радник з економічних питань А.С. Гальчинський, такий серйозний дослідник фінансових проблем, як академік І.І. Лукшов, народні депутати. На найвищому рівні державного керівництва точаться розмови про необхідність емісійних вливань в економіку, переорієнтацію монетарної політики, оскільки, мовляв, головна ідея цієї політики не спрацювала і її слід оновити.

Спроби звинуватити в економічній кризі монетарну політику сьогодні особливо небезпечні. Напередодні президентських виборів вони набувають політичного забарвлення. Заради короткочасного ефекту та досягнення певних політичних цілей у нинішній складній ситуації легко піти на такі кроки, як заміна керівництва Національного банку, зміна статусу НБУ з підпорядкуванням його уряду, переорієнтація цілей грошово-кредитної політики тощо. Але наслідки таких організаційно-правових перетурбацій можуть виявитися негативними для економіки.

Намагання пов'язати стагнацію суспільного виробництва з монетарною політикою небезпечні ще й тим, що відвертають громадську увагу від справжніх причин цього явища. Адже корені негараздів -- у самій сфері виробництва, у вкрай повільній її трансформації. Перекладаючи із хворої голови на здорову, можна, звісно, послабити вину й відповідальність державних структур і політичних сил, чий прямий обов'язок усувати ці причини і забезпечувати економічне зростання. Та результати будуть невтішними: зробивши "крайнім" НБУ та отримавши певні політичні дивіденди, ці сили продовжуватимуть вести свою малоефективну економічну політику.

У посланні Президента до Верховної Ради України від 19 листопада 1998 року Л.Д. Кучма не ставить під сумнів необхідність стабільності гривні, збереження широких повноважень НБУ та нинішнього його керівництва. Президент лише пропонує скоригувати грошово-кредитну політику з тим, щоб переорієнтувати емісійні ресурси НБУ "із суто спекулятивної сфери, яка сформувалася на базі механізмів запозичень облігацій внутрішньої державної позики, у реальну економіку" [1]. Але вирішити це завдання, як зазначено у посланні Президента, можна лише через механізм скорочення дефіциту державного бюджету.

Намагання відшукати причини стагнації суспільного виробництва у монетарній політиці сьогодні небезпечні, адже відволікають громадську думку від справжніх причин цього явища.

Дефіцит за нинішнього стану економіки надмірно великий. Для його покриття передбачено мобілізовувати кошти на грошовому ринку, здійснити емісію центрального банку незалежно від волі останнього. Уряд в особі Міністерства фінансів, яке відповідає за монетизацію бюджетного дефіциту, може запропонувати найвигідніші умови купівлі грошей на грошовому ринку, мобілізувавши таким чином основну масу наявних там коштів, і витіснити з нього інших суб'єктів, передусім представників реальної економіки, які не витримають такої конкуренції. Центральний банк ні в економічному, ні в політичному аспекті не в змозі запобігти "оголенню" грошового ринку урядом. Тому в надмірній концентрації грошових потоків на обслуговуванні бюджетного дефіциту винен не НБУ, а ті державні структури, які не спромоглися забезпечити його помірний обсяг.

Якби Національний банк, приставши на пропозицію критиків, істотно знизив норму облікової ставки, йому довелося б відмовитися від операцій з ОВДП на первинному ринку. Інакше тиск на нього з боку уряду посилився б: дешеві емісійні ресурси НБУ виявилися б великою спокусою для відповідальних за бюджет структур. Відмова НБУ від операцій на первинному ринку ОВДП, у свою чергу, ще більше ускладнила б монетаризацію бюджетного дефіциту -- знизилась би привабливість ОВДП для резидентів та нерезидентів, звузився б вторинний ринок. Загострилися б суперечності між НБУ, відповідальними за державний бюджет урядовими структурами, Верховною Радою. Отож марно сподіватися, що за допомогою зазначених заходів Національному банку вдалося б переорієнтувати ресурс грошового ринку в реальну економіку, а відтак не гоже і картати його -- фактично за те, що утримався від хибного кроку.

Чи виправдала себе сучасна монетарна політика?

Серед аргументів, які наводять опоненти НБУ, найбільшої уваги заслуговує теза про те, що основний постулат грошово-кредитної політики НБУ -- стабільні гроші повинні забезпечити стабільну економіку -- не спрацював, і тому його слід замінити іншим: лише стабільна економіка може забезпечити реальну стабільність грошей [2]. Ця теза по суті означає переорієнтування цілей грошово-кредитної політики зі стабілізації національних грошей на економічне зростання. Інакше кажучи, спершу необхідно спрямувати зусилля на піднесення суспільного виробництва (на це має працювати і монетарна політика), а вже потім, на новій основі, забезпечувати сталість гривні.

На перший погляд, такий підхід здається логічним і реалістичним, але не будемо поспішати з висновком. Щоб з'ясувати суть проблеми, глибше проаналізуємо цілі грошово-кредитної політики, їх динаміку та структуру.

Автори класичних підручників із макроекономіки та банківської справи серед стратегічних цілей грошово-кредитної політики ключовими визначають три: економічне зростання, висока зайнятість та стабілізація цін, тобто стабілізація внутрішньої вартості грошей. Перші дві цілі збігаються -- вони безпосередньо пов'язані зі зростанням виробництва. Третя сприяє розвитку виробництва лише у довгостроковій перспективі: сталі гроші стимулюють інвестиційну активність, розширюють платоспроможний попит тощо. Але в короткі проміжки часу стабілізація грошей стримуватиме зростання зайнятості, підприємницьку активність та розвиток виробництва, оскільки скорочуватиметься маса грошей, падатимуть платоспроможний попит та інвестиційна активність. Тобто у короткостроковому періоді неминуче виникає конфлікт цілей грошово-кредитної політики. Нині Україна якраз його й переживає. Тому вибір цілей, зміна чи узгодження їх спрямування є сьогодні чи не найскладнішими завданнями економічної політики загалом і монетарної зокрема.

Отже, потрібно чітко визначитися:

¦ чи була помилковою монетарна політика, спрямована на стабілізацію цін та грошей, якої дотримувались уряд та НБУ з 1994 року;

¦ чи цієї мети досягнуто і потрібна інша, актуальна для сучасних умов ціль;

¦ чи, можливо, її ще не вичерпано і вона й надалі лишається гідним орієнтиром для монетарної політики держави?

Є всі підстави стверджувати, що стабілізація цін та грошей як стратегічна ціль монетарної політики 1994 року була обрана правильно; реалізуючи її, ми отримали позитивні результати, хоча й доклали величезних зусиль.

Правильність вибору стратегічної мети підтверджується зокрема тим, що вона не була продуктом кабінетних теоретизувань групи "монетаристів" -- її продиктувала сама дійсність. Стабілізаційна за метою нинішня монетарна політика становила єдину альтернативу тій, що проводилася у 1991--1993 рр. Як відомо, попередня політика стратегічно спрямовувалася на підтримку вітчизняного виробника, а отже -- зростання виробництва. Проте її наслідком стали нечувана за мирних умов гіперінфляція (понад 10 000% за 1993 рік) та катастрофічне падіння виробництва. Сьогодні навіть важко уявити, що сталося б з Україною, якби в 1994 році монетарну політику не переорієнтували на стабілізацію.

Те, що Україна у 1994 році не помилилася у виборі стабілізаційної цілі, підтверджує і досвід інших країн. Світова економічна історія не знає прикладів тривалого економічного зростання за відсутності стабільних грошей. Лише країни, яким удавалося запровадити повноцінні стабільні гроші, добилися значних економічних успіхів. Яскравим прикладом щодо цього є Росія кінця ХІХ століття. Тривалий час вона була однією із найвідсталіших країн світу. Та запровадивши у ході грошової реформи 1895--1897 рр. стабільні гроші на золотій основі, Росія швидко досягла економічного піднесення. Ввести повноцінні гроші у відсталій аграрній країні, якою була на той час Російська.

Якби НБУ істотно знизив норму облікової ставки, як пропонують критики, йому довелось би відмовитися від операцій з ОВДП на первинному ринку імперія, -- завдання надзвичайно складне. Проте уряд Росії успішно з ним справився: позичив багато золота за кордоном і запровадив систему золотомонетного стандарту, створивши сприятливі монетарні умови для розвитку економіки. її комплексно і послідовно реформували на ринково-капіталістичних засадах, і врешті жертви, на які довелося піти задля їх створення, повністю компенсувалися.

Україна, як і Росія кінця ХІХ століття, також досягла значних успіхів у стабілізації грошей, хоча й не на золотій основі, і всупереч реальному стану економіки та державних фінансів. Для досягнення мети перевагу тут надавали зовнішнім запозиченням. Проте в Україні, на жаль, не скористалися створеними сприятливими передумовами і до економічного підйому справа не дійшла. Отож замість того, щоб нарікати, що стабільні гроші у нас "не спрацювали" і не забезпечили зростання економіки, та картати НБУ за "штучно підтримувану" сталість гривні, слід нарешті з'ясувати, чому у нашій державі, яка мала досить розвинуті структуру і механізми впливу на економіку, не використано сприятливих монетарних передумов для забезпечення економічного зростання. Не давши вичерпної відповіді на це запитання, легко знову впасти у крайнощі: досі ми надміру надіялися на стабілізацію грошей як фактор економічного зростання -- тепер вважатимемо панацеєю емісійні можливості центрального банку.

Досвід грошово-кредитної політики, яку проводили в Україні у 1991-1993 та 1994-1998 рр. (етапи, як бачимо, відрізняються), дає підстави для висновку про те, що ефективність вжитих в умовах слабо трансформованої перехідної економіки монетарних заходів виявилася вкрай низькою: не тільки експансійна, а й рестрикційна політика як така не забезпечила очікуваного економічного зростання. Це зумовлено тим, що структура української економіки майже не змінилася, лишилася інертною щодо ринкових механізмів і дуже слабко реагувала на застосування інструментів грошово-кредитної політики, причому реакція була несподіваною:

¦ при експансійній політиці прискорено згорталося виробництво і зростали ціни, наслідком чого стала гіперінфляція;

¦ при рестрикційній зростала натуралізація економічних відносин, супроводжувана уповільненням згортання виробництва, наслідком чого стала широкомасштабна платіжна криза, яка перетворилася на додаткове гальмо економічного зростання.

Отже, власний досвід переконливо підтверджує, що причини хронічної економічної кризи слід шукати не в монетарній, а в загальноекономічній політиці держави, яка не забезпечила адекватної ринковій трансформації реальної економіки і насамперед належної структурної її перебудови.

Трансформаційний розрив.

За роки незалежності структура української економіки, особливо в аспекті суспільно-відтворювального призначення продукції, яка виробляється, не тільки не наблизилася до ринкових стандартів розвинутих країн, а навпаки -- погіршилася, навіть порівняно зі структурою економіки колишнього СРСР. Це зумовлено тим, що згортання виробництва насамперед зачепило легку і переробну промисловість, сферу послуг та інші галузі, які працюють на споживчий ринок. Зазначені підприємства найбільше потерпають від руйнувань та втрат внаслідок невдало проведеної приватизації, розриву виробничих зв'язків із партнерами з колишніх республік Радянського Союзу. їх першими позбавили державної підтримки. Оскільки обладнання та технологічні системи підприємств цих галузей були застарілими, вироблена ними продукція виявилася неконкурентоспроможною не те що на світовому -- навіть на внутрішньому ринку. Внаслідок останній став легкою здобиччю імпортерів іноземних товарів, а становище з виробництвом товарів народного споживання ще більше погіршилося. Водночас значна кількість платників податків перестала підживлювати бюджет, багато працівників опинилося без роботи, а на продукцію деяких галузей відчутно знизився попит.

Зупинити всі ці процеси заходами грошово-кредитної політики не було змоги. У світовій практиці для вирішення таких завдань вдаються до заходів так званої структурної політики, яку держава проводить паралельно із грошово-кредитною, координуючи регулятивні заходи у виробничій та монетарній сферах. В Україні, на жаль, далі загальних розмов про необхідність реструктуризації економіки справа не пішла.

Затримка зі структурною перебудовою економіки призвела до істотного розриву механізмів зв'язку сфер реальної економіки та фінансово-банківської. Остання досить успішно трансформувалася (до речі, зусиллями держави) в ринковому напрямку і зараз має широкий набір структур, методів та інструментів, які функціонують на ринкових засадах, згідно з принципами ринкової економіки. Проте переважна більшість суб'єктів реальної економіки, теж за активного державного втручання, приречена, як і раніше, функціонувати на засадах командної економіки і не спроможна адекватно реагувати на регулятивні імпульси фінансово-банківської сфери та монетарної політики. Розрив набув катастрофічних масштабів, і це однаково шкідливо як для реальної економіки, так і для фінансово-банківської системи. Вкрай інертна, затратна, технічно і технологічно відстала, інвестиційно неприваблива реальна економіка задихається без зовнішнього датування, яке раніше здійснювала держава через пристосовану для цього фінансово-банківську систему. А сучасна фінансово-банківська система ринкового типу, не маючи адекватної за характером функціонування економіки, не одержуючи від неї необхідних "поживних соків", змушена працювати на самовиживання, орієнтуючись насамперед на високодохідні спекулятивні операції, у тому числі з державними цінними паперами, а не на обслуговування реальної економіки. Спроби примусити цю систему працювати в сучасних умовах інакше неминуче призведуть до її повного паралічу, і тоді доведеться трансформувати її у зворотному напрямі.

Як на фоні розриву двох сфер економіки сприймаються пропозиції щодо зміни цілей монетарної політики? На нашу думку, це добре завуальована спроба шляхом "відкату" повернути фінансово-банківську систему з досягнутих нею позицій ринкової трансформації на старі рубежі, ліквідувати розрив, що утворився, пристосувавши її до обслуговування застарілої структури реальної економіки. Цим пояснюються і пропозиції націоналізувати великі банки, зокрема банк "Україна", і небажання реструктуризувати Ощадний банк у напрямі його комерціалізації, і впертий опір подальшій ринковій трансформації банківської системи, красномовним проявом чого є надмірне зволікання із прийняттям Верховною Радою Закону "Про Національний банк України" та нової редакції Закону "Про банки і банківську діяльність", і безперервний

Причини хронічної економічної кризи слід шукати не в монетарній, а в загальноекономічній політиці держави, яка не забезпечила адекватної ринковій трансформації реальної економіки адміністративний тиск на банки з метою примусити їх латати дірки у державних фінансах тощо.

Якщо прибічники такого шляху подолання розриву між сферами економіки переможуть, це призведе до істотного відходу від ринкових реформ і матиме для України катастрофічні наслідки. Тому вихід із ситуації, що склалася, слід шукати лише у прискоренні реструктуризації реальної економіки, у "підтягуванні" її до того рівня ринкової трансформації, якого вдалося досягнути у фінансово-банківській сфері.

Чи встигнемо реструктуризувати суспільне виробництво?

Проблема ліквідації трансформаційного розриву має не тільки змістовий аспект (правильний вибір напряму дій), а й часовий. Зазначений розрив досягнув критичного рівня, і Україна вже не має часу для поступового його подолання -- через реструктуризацію виробництва шляхом відновлення діяльності підприємств у межах попередньої структури з одночасною адаптацією її до ринкових умов. Це -- процес, який вимагає тривалого часу і значних інвестицій. Єдиним реальним шляхом вирішення цього завдання є прискорений розвиток малого і середнього бізнесу.

Вибір такого шляху не означає, що не відновлюватиметься виробництво на середніх і великих підприємствах, більшість із яких сьогодні майже не працює. Обидва завдання є важливими, і вирішувати їх треба одночасно. Але відновлення діяльності вітчизняних підприємств слід розцінювати як стратегічне завдання на середньо- і довгострокову перспективу, розв'язання якого залежатиме від накопичення внутрішніх інвестиційних ресурсів країни чи залучення іноземних. Форсування ж розвитку малого й середнього бізнесу слід розглядати як стратегічне завдання поточного моменту, оскільки для його вирішення Україна вже зараз має достатні ресурси.

Річ у тім, що підприємства малого й середнього бізнесу, як правило, мають малу капіталомісткість, високу швидкість обороту капіталу, високу ефективність виробництва і коротку окупність затрат. Отож можна забезпечити прискорений розвиток мережі цих підприємств при мінімальних вкладеннях фінансового капіталу, якого в Україні обмаль. Усі інші передумови для форсування розвитку малого й середнього бізнесу -- вільна висококваліфікована робоча сила, сприятливі природні умови, незайняті виробничі площі, достатні сировинні та енергетичні ресурси тощо -- у нас є.

На жаль, ці широкі можливості та сприятливі умови досі не використано -- мале й середнє підприємництво в нас не набуло належного розвитку. Понад те -- за період проведення політики економічної стабілізації воно порівняно з 1991-1993 роками навіть деградувало. Досить сказати, що в Польщі, яка серед постсоціалістичних країн Східної й Центральної Європи досягла найбільших успіхів у реструктуризації виробництва та в розвитку економіки, нині функціонує 2.0 мільйона малих і середніх підприємств, де зайнято близько 40% усього працездатного населення країни. В Україні ж створено лише 150.0 тисяч таких підприємств (а реально працює ще менше), і на них зайнято приблизно 5-6% працездатного населення. Характерно, що у високорозвинутих країнах Західної Європи (Німеччині, Франції, Великобританії та інших) рівень зайнятості населення у середньому та малому бізнесі ще вищий, ніж у Польщі. Та якби Україна за час незалежності досягла у цій сфері хоча б рівня Польщі, ми б давно подолали спад суспільного виробництва та вирішили багато інших болючих питань: бюджетних, інвестиційних, соціальних, валютних, монетарних тощо. Чи не тому ми втратили переваги, які мали перед іншими країнами на старті ринкових реформ? Чи не тому так довго відстаємо в економічному розвитку від більшості з цих країн? Чи не тому не виправдалися надії урядових структур на те, що стабільні гроші забезпечать економічне зростання?

Отже, форсування розвитку малого і середнього бізнесу -- це єдиний надійний шлях швидкої реструктуризації суспільного виробництва до рівня, який дасть змогу ліквідувати трансформаційний розрив між реальною економікою та фінансово-банківською сферою, створити достатні передумови, в тому числі інвестиційні та монетарні, для відродження і розвитку великого бізнесу.

Розвиток малого та середнього бізнесу як передумова вирішення монетарних проблем.

Розвиток малого й середнього бізнесу різнобічно і досить ефективно вплине на стан державних фінансів, банківської системи та монетарної сфери в цілому. Він дасть змогу не лише підняти рівень реструктуризації реальної економіки до рівня фінансово-банківської сфери, а й істотно поліпшити стан та забезпечити подальшу ринкову трансформацію останньої.

По-перше, відкриються широкі можливості для збільшення попиту на національні гроші. Зростання виробництва товарів та послуг у сфері малого й середнього бізнесу зумовить додаткову потребу в касових залишках грошей. Ця потреба зростатиме ще й тому, що розвиток малого бізнесу активізує фінанси сімейних господарств, -- вони відчують зацікавленість і сенс у нарощуванні сімейних заощаджень. Процеси формування заощаджень та інвестування у межах окремих підприємств малого бізнесу тісно переплітаються, що надає їм високої ефективності та дієвості. Це істотно розширить економічне підґрунтя для додаткової емісії грошей центральним банком та зростання емісійного доходу держави без інфляційних наслідків.

По-друге, форсований розвиток малого й середнього бізнесу сприятиме оздоровленню державних фінансів, збалансуванню державного бюджету, скороченню його дефіциту. З одного боку, завдяки зростанню кількості платників податків швидше наповнюватиметься дохідна частина державного бюджету. З другого, завдяки залученню до малого та середнього бізнесу значної кількості безробітних знизяться бюджетні витрати на допомогу безробітним, створення нових робочих місць та інші виплати соціального спрямування. Скорочення дефіциту та зростання заощаджень як інвестиційного ресурсу сприятимуть зменшенню попиту з боку уряду на грошовому ринку, зниженню рівня процентних ставок. Відпаде потреба у використанні так званої "фінансової піраміди" і витрачанні значних бюджетних коштів на її обслуговування.

По-третє, малий і середній бізнес сприятиме розвитку грошового ринку. Зросте кількість його суб'єктів, збільшаться пропозиції позичкового капіталу, активнішим стане попит підприємців цього сектора економіки на кредити. Зміцніє ресурсна база функціонування банківської системи, розширяться можливості щодо диверсифікації банківської діяльності, зменшаться банківські ризики тощо. Комерційні банки одержать поштовх до розвитку, зросте довіра до них та їхніх зобов'язань перед клієнтами з боку національних юридичних і фізичних осіб. Унаслідок цих процесів поліпшиться структура грошової маси, скоротиться її готівкова складова, зменшаться позабан-ківський грошовий обіг та відплив грошових коштів у тіньову економіку і за кордон. За таких умов банки самостійно, без тиску ззовні, "повернуться обличчям" до реальної економіки -- їм стане вигідно і не вельми ризиковано кредитувати виробничі проекти в малому та середньому бізнесі будь-якої сфери економіки.

Відновлення діяльності вітчизняних підприємств -- це стратегічне завдання на середньо- і довгострокову перспективу. Форсування ж розвитку малого й середнього бізнесу слід розглядати як стратегічне завдання поточного моменту

По-четверте, високорозвинутий сектор малого й середнього бізнесу послужить базою для формування ефективного "передаточного механізму" впливу стабільних грошей на реальну економіку. Саме через відсутність такої бази ми не змогли створити цей механізм за роки стабілізаційної монетарної політики. Не випадково навіть у країнах із могутніми економіками переважна частина працездатного населення зайнята у сфері малого і середнього бізнесу -- без цього грошовий механізм ринкової економіки не може нормально функціонувати. Тим більше без такого сектора не зможе обійтися, щоб вийти з перманентної кризи, слаборозвинута економіка України. Ключові ринкові інструменти -- ціноутворення, конкуренція, банкрутство, -- за допомогою яких стабільні гроші стимулююче впливають на розвиток виробництва, найефективніше діють у малому і середньому бізнесі: тут відносно слабкі позиції монополій, його суб'єкти, як правило, не мають статусу державних і, отже, захищені від зовнішнього втручання в їхню діяльність. Розширяться можливості для застосування найдієвіших монетарних інструментів, зокрема політики рефінансування та курсової.

По-п'яте, з розвитком малого й середнього бізнесу зменшуватиметься потреба у "штучних" заходах, вживаних для забезпечення стабільності гривні. Вона дедалі більше спиратиметься на базу зростаючої реальної економіки. З'являться можливості для ліквідації заборгованості держави перед працівниками бюджетної сфери та боргів за соціальними виплатами. Можна буде відмовитися від невигідних зовнішніх кредитів для покриття бюджетного дефіциту. Нарешті зміцніє платіжна дисципліна, вдасться скоротити бартер тощо.

По-шосте, із зростанням частки малих і середніх підприємств у виробництві ВВП виникне необхідність та з'являться передумови для подальшої реструктуризації самої банківської системи. У ній неминуче зросте питома вага середніх і малих банків -- найбільш пристосованих для обслуговування малого й середнього бізнесу. І це слід розглядати як позитивне явище -- ця група банків може слугувати своєрідним якорем для підтримки всієї банківської системи в умовах кризи. Як правило, ці банки менше, ніж великі, обтяжені боргами державних структур, можуть швидко поліпшити свою ліквідність та забезпечити в умовах економічного зростання достатню дохідність. їхня діяльність прозоріша і краще піддається державному нагляду і контролю. У цьому зв'язку зауважимо той невипадковий факт, що під час кризи в Росії у серпні 1998 року найменше постраждала група середніх та малих банків.

Переорієнтація економічної політики держави на форсований розвиток малого й середнього бізнесу, як маневр для негайного виводу економіки з кризи, вимагає комплексного правового і політичного забезпечення.

Зокрема слід негайно прийняти закон "Про розвиток малого і середнього бізнесу", передбачивши в ньому:

¦ сприятливі умови для створення нових і розвитку існуючих підприємств цього сектора (правові, фінансові, банківські, організаційні, освітні тощо);

¦ істотне зниження державного втручання у сферу цього бізнесу шляхом обмеження його механізмом оподаткування та правилами зовнішньоекономічної діяльності;

¦ створення механізму легального спрямування на розвиток цього бізнесу наявних у населення валютних заощаджень, які можуть послужити первинним джерелом формування необхідного цим підприємствам капіталу;

¦ надання протягом двох років "податкових канікул" для новостворених підприємств та обмеження податків обсягом, що склався у 1998 році для діючих підприємств;

¦ спрямування підприємствами малого й середнього бізнесу всіх відрахувань до позабюджетних фондів (крім пенсійного) у спеціальний фонд розвитку малого і середнього бізнесу, з використанням цього фонду через спеціально створений комерційний банк розвитку;

¦ надання політичної та правової підтримки малому й середньому бізнесу на всіх рівнях державної влади.

Водночас необхідно внести відповідні корективи й уточнення до всіх законодавчих актів економічного та фінансово-банківського спрямування -- про підприємництво, про державний бюджет, про державний борг, про банки і банківську діяльність, про страхування, про інвестиційну діяльність тощо.

Чи є за що критикувати політику НБУ?

Як з'ясовано вище, стабілізаційну мету монетарної політики, яку проводив НБУ з 1994 року, було визначено правильно. Забезпечення стабільності грошової одиниці у статті 99 Конституції України визнано основною функцією Національного банку України. Більше того, із цим завданням він в основному впорався: за відносно короткий строк переборено гіперінфляцію, а в подальшому її доведено до прийнятного для перехідної економіки рівня (10% у 1997 році); стабілізовано курс гривні щодо ВКВ; ліквідовано товарний дефіцит; сформовано економічні механізми регулювання грошового ринку та принципово новий механізм монетизації бюджетного дефіциту; лібералізовано валютні відносини тощо. І сьогодні немає підстав стверджувати, що НБУ не виконав свого основного завдання чи не досягнув стратегічної мети своєї монетарної політики.

Втім, це не означає, що взагалі немає підстав для критики політики НБУ. Головну з них ми вбачаємо в тому, що Національний банк, як і нинішні його опоненти, перебільшував роль суто монетарних факторів стабілізації грошей і недооцінював чинники, пов'язані зі станом реальної економіки.

Під час підготовки та проведення грошової реформи у вересні 1996 року НБУ надто переоцінював такі її риси, як прозорість, неконфіскаційність, високу організованість тощо. Складалося враження, що успіхи реформи визначилися лише вдалими діями керівництва монетарних органів держави. А відтак випливало, що такими діями можна й надалі підтримувати стабільність грошей. Насправді ж успіхи реформи визначили передусім економічні фактори, у тому числі й конфіскація заощаджень населення, проведена ще до реформи, -- внаслідок гіперінфляції. Ігнорування цього факту призвело у подальшому до того, що стабілізація гривні тісно співіснувала з такими негативними явищами, як зростання заборгованості держави за виплатами населенню, бартеризація господарських зв'язків, платіжна криза. НБУ робив вигляд, ніби між ними не існує взаємозв'язку, що не сприяло виявленню справжніх причин цих явищ.

Переорієнтація економічної політики держави на форсований розвиток малого й середнього бізнесу для виведення економіки з кризи потребує комплексного правового і політичного забезпечення.

У пошуках шляхів подальшої стабілізації гривні НБУ основну увагу приділяв бюджетній політиці уряду, звинувачуючи його в надмірному державному споживанні та низькій ефективності господарювання державних структур. Насправді ж ішлося про фінансові наслідки більш глибоких причин, які корінилися у реальній економіці і пояснювалися тим, що її реальної ринкової трансформації не відбулося. Без усунення цих причин істотно скоротити державне споживання практично неможливо, адже переважна більшість економічних суб'єктів у сучасних умовах не спроможна на самофінансування. Ігнорування цієї обставини лише сприяло поглибленню трансформаційного розриву.

У своїй рестрикційній монетарній політиці НБУ переважно використовував інструменти, які впливають на обсяг грошової маси. Стабілізаційного монетарного ефекту такими інструментами в сучасних умовах можна досягнути, не впливаючи на стан реальної економіки, зокрема на стимулювання виробництва. Зміни грошової маси позначалися переважно на певних сегментах грошового ринку (фондовому, валютному, ринку МБК). Викликані там серйозні пертурбації лише ускладнювали завдання стабілізації гривні. Оминаючи зазначені сегменти грошового ринку та спрямовуючи емісійні ресурси безпосередньо до кінцевих споживачів, можна було зменшити цей ефект. Проте адекватних інструментів для вирішення цього завдання не знайшли.

Втім, ці зауваження стосуються швидше характеру ведення монетарної політики НБУ, а не її цілей. Нині єдино правильною стратегічною метою є забезпечення стабільності гривні. Ця мета має стосуватися і середньостроко-вої перспективи, якщо ми справді хочемо вивести економіку з хронічної кризи і забезпечити зростання суспільного виробництва. Проте мало надіятися лише на стабільні гроші. Слід негайно задіяти всі механізми структурної політики, в тому числі форсування розвитку малого й середнього бізнесу.

Література.

1. Урядовий кур'єр. -- 1998. -- 21 листопада. -- С. 3.

2. Факти. -- 1998. -- 24 ноября. -- С. 4.