Історичний розвиток класифікації документів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історичний розвиток класифікації документів

Зміст

Вступ

Розділ 1. Загальні поняття про класифікації документів

1.1 Основні положення класифікації документів

1.2 Вимоги до документних класифікацій

Розділ 2. Історичний розвиток класифікації документів

2.1 Виникнення класифікації документів

2.2 Сучасний розвиток класифікації документів

Розділ 3. Види документних класифікацій

3.1 Основи ділення документних класифікацій

3.2 Предметизація документів

3.3 Систематизація документів

3.4 Індексація

Розділ 1. Загальні поняття про класифікації документів

1.1 Основні положення класифікації документів

Початковим, найпростішим методом розподілу сукупності певних об'єктів є метод групування, тобто розчленування цієї сукупності на групи якісно однорідних об'єктів. У групи об'єкти об'єднуються за найпростішими, зазвичай зовнішніми ознаками, які не розкривають природу і суть досліджуваних явищ, наприклад, групування людей за зростом або кольором волосся. Документи та бібліографічні записи їх також можуть групуватися, наприклад, за абеткою прізвищ авторів, номерами, місцями або роками видання й та інше.

На більш високому рівні розвитку дослідницького процесу стоїть класифікація. У науці під класифікацією розуміють процес розподілу чисельності об'єктів на класи та підкласи. Оскільки такий розподіл здійснюється за істот ними, найважливішими ознаками об'єктів, виникають взаємопов'язані класи, встановлюються зв'язки між окремими об'єктами. Таким чином, для класифікації характерне більш глибоке проникнення в суть досліджуваних об'єктів, що визначається усвідомленням їхніх загальних ознак, властивостей і відношень. У результаті розподілу об'єктів створюється система супідрядних понять (класів). Якщо класи відображають поняття якоїсь галузі знання або діяльності людей, така система також називається класифікацією.

Для проведення класифікації документів особливо важливо мати на увазі, як мінімум такі положення:

· ознака, по якій роблять розподіл, називається основою розподілу, а поняття, що утворяться при цьому - членами розподілу;

· один і той же розподіл повинен здійснюватися на тій самій основі;

· розподіл повинен бути вичерпним; ні недостатність, ні надмірність розподілу неприпустимі;

· члени розподілу повинні взаємно виключати один одного;

· члени розподілу повинні розташовуватись послідовно, не допускається перескакувати із слідуючого ряду підкласу в наступні віддалені вище - або нижче розташований [4, c.115]

Класифікувати документи -- значить проводити багатоступінчастий, ієрархічний і дихотомічний розподіл їх на роди, види, підвиди, різновиди. Рід (клас) -- це сукупність (безліч) документів, що мають певну загальну ознаку, що відрізняє цю сукупність від інших об'єктів. Як класифікаційний розподіл можна прийняти різні ознаки, що залежать від мети класифікації. Якщо хочемо розділити документи за формою, це буде одна класифікація, якщо по їхньому змісту - інша й т.д. В основу класу завжди кладуть найбільш важливу ознаку документа, що відповідає меті класифікації.

Клас, що включає в себе інші, буде стосовно них родом, а класи, що входять у нього, стосовно нього - видами. Той самий клас може бути родом стосовно нижчого класу й видом стосовно вищого. Так, клас «кінофотофонодокументи» є видом стосовно класу «документи» і родом стосовно класу «кінодокументи», «фотодокументи» і «фонодокументи».

Рід (клас) -- це перший рівень розподілу, що розкривається за допомогою видових розподілів документа.

Вид - другий рівень розподілу. При цьому родове поняття «документ» ділиться на видові поняття, тобто на види документів. Кожна ланка видової класифікації можна назвати видом документа по тій або іншій ознаці (за характером знакових засобів, призначення для сприйняття людиною, способу документування, матеріальному носію й т.п.).

Третій рівень розподілу -- підвид. За ним - різновид і т.п., поки не визначиться остаточне місце конкретного документа (індивіда) у цій класифікації.

Ієрархія -- розташування документів у порядку від вищого до нижчого. Відповідно ієрархічне розташування документів виглядає в такий спосіб: документ-> видання -> неперіодичне видання -> книга.

Дихотомія -- послідовний розподіл документів одного класу на два протилежних види, підвиду, різновиду й т.д. [5, c. 107]. Наприклад: опублікований і неопублікований документ, періодичний і неперіодичний документ і т.п.

Класифікація документів здійснюється за різними підставами розподілу, що відповідають певним аспектам аналізу документів. Кожний аспект аналізу вказує певний фасет (фр. facette -- межа) класифікації, тобто перелік видів документів по необхідній ознаці. Таких фасетів може бути безліч, тому класифікація документів називається багатоаспектною фасетною.

1.2 Вимоги до документних класифікацій

Щоб класифікація успішно розв'язувала поставлені перед нею завдання, вона має відповідати певним вимогам.

Будь-яка класифікація є результатом логічної операції, що базується на загальних правилах, сформульованих формальною логікою. По-перше, ділення на класи має здійснюватися за однією певною основою ділення і не змінюватися в процесі ділення. По-друге, ділення має здійснюватися безперервно, тобто між членами ділення є відношення супідрядності (родове поняття поділяється на видові, ціле -- на частини). По-третє, члени ділення мають виключати один одного, тобто не може бути в різних місцях класифікації однакових класів. У структурному відношенні класифікація має бути повною, тобто охоплювати весь обсяг об'єктів, що класифікуються. З іншого боку, для всіх без винятку об'єктів мають бути оформлені класи, до яких можна було б зарахувати будь-який з об'єктів класифікації.

Це загальні правила, на яких будуються будь-які класифікації і, зокрема, документні. Крім того, до документних класифікацій висуваються деякі специфічні, характерні саме для них вимоги. Суть вимоги науковості полягає в тому, що класифікація має відтворювати сучасний рівень розвитку науки і практичної діяльності людей, реальні зв'язки між галузями науки і сферами діяльності, об'єктивні закони розвитку природи і суспільства. Класифікація має надавати можливість відображення документів з найактуальнішої тематики, про найновіші досягнення науки і виробництва, має відображати стан терміносистеми в певній галузі знання. Класифікація має використовувати найновіші досягнення теорії інформаційного пошуку, каталогізації та інших суміжних дисциплін.

Універсальність класифікації полягає у максимальній повноті відображення всієї сукупності людських знань; у наданні можливості відобразити документи на різних носіях інформації, виданих різними мовами; у можливості використання в інформаційних установах різних профілів і масштабу; документів, які відповідають на запити як загального, так і вузькофахового характеру [4, c. 117].

Вимога багатоаспектності виявляється у можливості класифікації відображати документи в різних аспектах з урахуванням їх змісту і певних формальних ознак (вид, читацьке призначення, мова публікації тощо).

Суть вимоги адаптивності полягає і в тому, що у класифікації має бути враховано умови, в яких її використовують, вона має легко скорочуватись або розгортатися залежно від конкретних потреб. До того ж класифікація має бути "гостинною", тобто до неї досить легко, без порушення структури мають додаватися розділи для нових проблем і предметів, вилучатися застарілі тощо.

До класифікації ставиться вимога чіткості й простоти побудови, що забезпечує одержання потрібної інформації у мінімальні строки при найменших затратах праці й у стислому обсязі.

Розділ 2. Історичний розвиток класифікації документів

2.1 Виникнення класифікації документів

Класифікація документів - одна з найбільш давніх і дотепер остаточно невирішених проблем. Початкові етапи її пов'язані з організацією й систематизацією зборів, створенням переліків одиниць зберігання, тобто з функціонуванням перших бібліотек і архівів, зокрема давньоєгипетських і ассірійських.

Історично першим практичним способом розподілу документів у логічній послідовності - класи, підкласи й більш дробові частини - є класифікації, що базуються на ознаках змісту документа, зокрема, його тематиці (бібліотеки середньовічної Європи IX в., країн Арабського Халіфату). Тематична ознака, покладена в основу бібліотечно-бібліографічних класифікацій, у результаті привів до розробки Десяткової класифікації М. Дьюи і її модифікацій, використовуваних переважною більшістю бібліотек світу.

Подібно класифікаціям друкованих видань, рукописів і інших документів, на основі предметизації базувалися й перші класифікації описів винаходів: англійська (1852-1855 роки), німецька (1906 р.) і ін. Перші класифікації будувалися з урахуванням інформаційної складової документа.

Комплексний підхід до класифікації документів, що враховує особливості його змісту й форми, бере свій початок в XX в. одночасно із введенням у науковий оборот понять «документ» і «документація». Перша спроба такої класифікації здійснена П. Отле в його «Трактаті про документацію» (1934 р.), де закладені основи класифікації, що враховує не тільки деякі ознаки тексту, зокрема особливості знакової природи інформації, але й характеристики форми документа, тобто матеріального носія [5, c. 101].

Активно проблема класифікації документів починає розроблятися лише наприкінці 1960-х -- початку 1970-х років У рамках інформатики, книго- і архівознавства, а наприкінці 1980-х -- бібліотеко- і бібліографознавцями. Більшість підходів було обумовлено специфікою диференціації документів, прийнятої в тій або іншій науці або області діяльності. Лише в останні роки, завдяки роботам А.В. Соколова, Ю.Н. Столярова, Г.Н. Швецовой-Водки, З.М. Кулешова, вдалося створити багатоаспектну класифікацію, що базується на обліку інформаційної й матеріальної складових документа.

А в другій половині XIX ст. розвиток науки, культури, виробництва, книгодрукування, бібліотечної справи в. вимагав створення нових класифікаційних систем, які давали б змогу вводити нові науки, теми, поняття до системи без її докорінної переробки; щоб їх можна було застосовувати в більшості бібліотек і вони були зрозумілі читачам.

Однією з таких систем стала Десяткова класифікація, створена американським бібліотекознавцем М. Дьюї. Ця класифікація набула великого поширення в бібліотеках США, дещо пізніше в Англії, а в зміненому вигляді і в бібліотеках багатьох інших країн.

М. Дьюї вважав, що наукова основа класифікації не має визначального значення, основну увагу він приділяв техніці, зручності її практичного використання. Тому наукова основа Десяткової класифікації не мала нічого нового порівняно з системами, створеними раніше. У порядку розташування основних ділень можна виявити зв'язок із класифікацією наук Ф. Бекона.

Десяткова класифікація М. Дьюї (ДКД) і нині найбільш поширена у світі, нею користуються в бібліотеках не лише США, а й ще 134 країн. Вона є однією з ІПМ Всесвітнього зведеного каталогу (OCLC). ДКД витримала десятки видань (21-ше вийшло в 1996 p.), перетворилася в комбінаційну. До неї оперативно вводяться доповнення і виправлення для відображення сучасних тем і проблем, з 1993 р. видання таблиць здійснюється і в електронній формі [5, c.101].

2.2 Сучасний розвиток класифікації документів

На початку 90-х років XIX ст. була опублікована "Розтяжна класифікація" американського бібліотекознавця Ч. Кеттера. На відміну від М. Дьюї, Ч. Кеттер вважав, що бібліотечно-бібліографічна класифікація має бути науковою, а основою розташування ділень має стати еволюційний розвиток природи. Хоча Ч. Кеттер розумів і застосовував еволюційний розвиток спрощено, ділення в основних розділах його класифікації розміщені більш логічно, ніж в інших системах того часу: зближено відділи історії та суспільних наук, мовознавства і літератури, медицину виділено з відділу прикладних наук, розділено відділи будівництва і промислового виробництва. Важливим нововведенням було застосування допоміжних таблиць -- таблиць типових ділень (форми і географічних), тобто класифікація Ч. Кеттера стала першою комбінаційною системою. Щоб класифікацію можна було використовувати в бібліотеках із різним обсягом фондів, Ч. Кеттер розробив сім її варіантів різних ступенів деталізації: до першого входили лише 11 великих відділів, і він призначався для бібліотек з незначними фондами; сьомий розрахований на бібліотеки з багатомільйонними фондами.

На межі XIX--XX ст. у США було створено класифікаційну систему для Бібліотеки Конгресу, її розробила група співробітників бібліотеки під керівництвом Ч. Мартела. Після визначення основного ряду класифікації розробку кожного відділу здійснювала група фахівців з конкретної галузі знання. Оскільки групи працювали ізольовано, багато методичних рішень між ними не узгоджено. Немає єдності і в деталізації відділів, тому що вона залежить від наявності у фонді бібліотеки літератури з тієї чи іншої галузі знання. У Класифікації Бібліотеки Конгресу використана своєрідна індексація, індексаційна база якої змішана -- буквено-цифрова, побудова індексів також змішана -- в перших знаках ступінчаста, в наступних номерна.

У 1897 р. Міжнародний бібліографічний інститут здійснив скорочене видання десяткової класифікації, яке було доповнено географічними й формальними визначниками. У 1899-- 1905 pp. вийшли з друку повні таблиці класифікації в 35 випусках, розраховані на застосування в бібліотеках і бібліографічних посібниках і відомі як брюссельський варіант Десяткової класифікації [4, c. 174]. Ці таблиці деталізовані, але порядок групування відділів порівняно з Десятковою класифікацією М. Дьюї не змінився, змінені лише деякі індекси та формулювання, значно розширився склад таблиць визначників. Друге міжнародне видання під назвою "Універсальна десяткова класифікація" (УДК) було здійснено МБІ у 1927--1933 pp. Відтоді саме під цією назвою таблиці вдосконалюють, їх регулярно перевидають і вони набувають великого міжнародного поширення.

З низки класифікацій, створених у XX ст., доволі відома "Бібліографічна класифікація" бібліотекаря нью-йоркського міського коледжу Г. Блісса, перше видання якої виходило в 1929--1935 pp. Г. Блісс наголошував, що бібліотечно-бібліографічна класифікація має базуватися на логічній науковій класифікації знань, але групування багатьох ділень у його класифікації ненаукове, штучне, формальне. До того ж він надто широко використовує принцип альтернативності, тобто можливості вибору для відділу одного більш доцільного в умовах конкретної бібліотеки місця з кількох передбачених у системі, що позбавляє класифікацію Г. Блісса стабільності, багато ділень не мають певного місця. Крім основних таблиць, розроблено допоміжні: географічні, мовні, історичні, номерних підрозділів.

Значний вплив на теорію і практику бібліотечно-бібліографічної класифікації справила "Класифікація двокрапкою" видатного індійського бібліотекознавця Ш.Р. Ранганатана. Перше видання класифікації вийшло в 1933 p., потім її неодноразово перевидавали, постійно вдосконалюючи. Основний ряд системи включає 47 основних класів, їхня послідовність певною мірою повторює інші класифікації того часу, а якоюсь мірою відповідає філософським поглядам самого Ранганатана. Взагалі її методологію можна оцінити як ненаукову) Інтерес фахівців викликає техніка цієї класифікаційної системи. Ранганатан максимально розвиває метод комбінаційної побудови індексів, відмовляючись від прагнення подати в класифікації всі можливі теми документів.

У другій половині XIX ст. в системах класифікації, які використовували в Росії, не відбулося значних змін. Найбільше класифікацій розроблялося для бібліографічних покажчиків та бібліотечних каталогів у вигляді книжкових видань. Як правило, то були перелічувальні системи, хоча окремі спроби ввести до них типові ділення робилися ще на початку століття.

На початку XX ст. помітним явищем стала класифікація, розроблена відомим бібліографом М.О. Рубакіним для його визначної бібліографічної праці "Серед книг" [4, c.176]. Він вважав, що порядок розділів у бібліотечно-бібліографічній класифікації має відповідати послідовності вивчення читачами наук у процесі самоосвіти. У класифікації детально розроблені розділи суспільних наук, оскільки саме відносини в суспільстві М.О. Рубакін вважав найбільш близькими для читачів. Для бібліотечної практики система виявилася не дуже зручною через відсутність індексів, велику кількість занадто детальних ділень, брак чітких ступенів ділення, багатослівні описові назви розділів.

Наприкінці XIX -- на початку XX ст. фахівці в Росії зацікавилися Десятковою класифікацією, її починають застосовувати в окремих бібліотеках. Проте ставлення до неї російських бібліотекознавців було досить суперечливим, її активно пропагували B.C. Боднарський, Е.М. Добржинський, П.О. Унде-Попов. На І Всеросійському з'їзді з бібліотечної справи (1911) Б.С. Боднарський запропонував запровадити Десяткову класифікацію в наукових бібліотеках Росії. Інші бібліотекознавці, визнаючи практичну зручність цієї системи, вказували на її наукову неспроможність, невідповідність послідовності основних відділів і їхніх підрозділів рівню наукових знань того часу. На тому ж з'їзді відомі бібліотечні діячі А.І. Калішевський, П.М. Богданов та інші виступили проти обов'язкового її застосування в бібліотеках країни.

У 1919 р. Книжкова палата України підготувала до друку "Міжнародну децимальну бібліографічну класифікацію", складену відомим українським бібліографом Ю. Івановим-Меженком. її особливістю була орієнтація на реалії українського життя. Але після Жовтневої революції використання бібліотечно-бібліографічних класифікацій, що існували на той час, стало неможливим з ідеологічних причин, а також у зв'язку з тим, що в цих системах часто просто не було місця для книг радянської тематики, особливо для суспільних наук. Тому одразу постало питання про необхідність створення нової класифікаційної системи, яка б відповідала потребам радянських бібліотек. Проте вирішити це завдання за нетривалий термін було неможливо. Саме тому в січні 1921 р. Головполітосвіта РРФСР прийняла постанову про обов'язкове застосування "Міжнародної десяткової класифікації" в бібліотеках республіки і видала відповідні таблиці. Невдовзі аналогічну постанову ухвалило Управління у справах друку і Головполітосвіта УРСР. З 1924 р. індекси десяткової класифікації зазначаються в "Літописі українського друку", а з 1927 р. на друкованих картках, які почала видавати Книжкова палата України. Проте застосування Десяткової класифікації в СРСР розглядалося як тимчасове, вимагалося вносити до неї корективи, щоб усунути ідеологічну невідповідність завданням радянських бібліотек і надати можливість відображати нові явища в житті радянського суспільства. Тому одним із напрямів розвитку бібліотечно-бібліографічної класифікації в нашій країні стала переробка і пристосування Брюссельського варіанта таблиць Десяткової класифікації до потреб радянських бібліотек. У 20--30-х роках було видано значну кількість таблиць, у яких Десяткова класифікація не зазнала значних змін. Серед них і видання Книжкової палати УРСР, призначене для масових бібліотек. Ці видання не відповідали завданням бібліотек, і тому в Інституті бібліотекознавства в Москві створили комісію на чолі з Л.Н. Троповським для більш глибокої переробки Десяткової класифікації.

У 1938, 1939, 1942 роках вийшли три видання таблиць за редакцією Л.Н. Троповського для масових бібліотек. Таблиці Л.Н. Троповського вважаються варіантом, до якого були внесені найзначніші зміни, особливо у відділи суспільних наук. Ці таблиці набули подальшого розвитку в 50--60-х pp. спочатку у "Схемі бібліотечної класифікації”, що використовується в типових каталогах і на друкованих картках для масових бібліотек", а потім у "Таблицях бібліотечної класифікації для масових бібліотек" (1959, 1961, 1968) і "Таблицях бібліотечної класифікації для обласних бібліотек". Книжкова палата України видала "Таблиці бібліотечної класифікації для масових бібліотек" (1961, 1971) [4, c. 179]. То був переклад російського видання з доповненнями, що відображали потреби бібліотек республіки щодо систематизації літератури з української національної тематики.

Намагання змінити ідеологічні настанови Десяткової класифікації, введення численних змін і доповнень призвели до порушення логічності її побудови, індексації, серйозних труднощів у разі необхідності введення нових понять. Це, звичайно, не задовольняло користувачів системи, до того ж її першооснову, яка з самого початку вважалася непридатною, не можна було змінити радикально. Тому питання створення власної класифікаційної системи, побудованої на фундаменті марксистської ідеології, не сходило з порядку денного. Проте в перші десятиліття після Жовтневої революції не було необхідних умов для розробки нової системи, насамперед у зв'язку з відсутністю достатньо, розробленої класифікації наук, браком кваліфікованих фахівців тощо.

Робота зі створення класифікації тривала протягом багатьох років і була завершена комісією у складі представників найбільших бібліотек країни і Всесоюзної книжкової палати. Публікація першого видання таблиць Бібліотечно-бібліографічної класифікації (ББК) розпочалася з 1960 р. Упродовж 60--80-х років вийшло декілька варіантів таблиць різного призначення (для великих наукових бібліотек, скорочений варіант для наукових бібліотек, для обласних бібліотек, для масових бібліотек, для дитячих та шкільних бібліотек тощо). Створена найбільшими бібліотеками СРСР, у наш час вона стала національною класифікаційною системою Росії. За її розвиток і видання відповідальність несе Російська державна бібліотека. Переживши кризу після розпаду СРСР, критику її марксистської спрямованості, ББК продовжує вдосконалюватись. Кардинальні зміни внесено до ББК у другій половині 90-х років. У 1996 р. вийшли з друку "Робочі таблиці Бібліотечно-бібліографічної класифікації для масових бібліотек", у яких було здійснено деідеологізацію змісту, перероблено багато розділів суспільних наук, скасовано ділення на марксистську і немарксистську науку, у деяких випадках змінено структуру відділів і т. ін. У 1998 р. вийшло 3-тє видання таблиць для дитячих та шкільних бібліотек. У 2002 р. бібліотеки одержали перший з нових випусків таблиць для обласних бібліотек, що містить відділи "Суспільні науки в цілому" та "Історія. Історичні науки" [4, c. 180].

Сьогодні ця система найбільш поширена в бібліотеках України, хоч і не повною мірою задовольняє їх, адже найхарактернішою рисою ББК була насиченість марксистською ідеологією, невідповідність сучасним тенденціям розвитку суспільного життя, національним особливостям України. Після здобуття нашою країною незалежності постала гостра проблема позбавити ББК цих особливостей, пристосувати її до потреб українських бібліотек. Перший крок до цього зробили фахівці Національної парламентської бібліотеки, які внесли свої пропозиції щодо змін і доповнень до таблиць ББК для обласних, масових, дитячих і шкільних бібліотек.

За часи існування СРСР українські установи документальної сфери використовували в основному класифікаційні системи загальносоюзного значення, хоч і брали участь у створенні їх. Великі державні бібліотеки України рецензували, випробували ББК, давали свої зауваження і пропозиції, створювали національні варіанти окремих розділів. Це стосується не тільки бібліотечно-бібліографічних, а й інших систематичних документних класифікацій.

Розділ 3. Види документних класифікацій

3.1 Основи ділення документних класифікацій

Основою ділення при класифікуванні документів, перш за все, виступають ознаки, пов'язані з їх змістом. Кожна класифікація розкриває документний фонд у певному аспекті і використовується у відповідних інформаційних структурах і ІПС. Документні класифікації поділяються на предметні й систематичні.

Основою ділення в предметній класифікації виступає назва предмета, про який ідеться у виданнях, тобто документи групуються під назвами різних предметів і явищ. Класи в предметній класифікації розташовуються в абетковому порядку назв предметів. Предметні класифікації є ІПМ, що використовуються у предметному індексуванні. На основі цієї класифікації складають предметні каталоги і картотеки, предметні покажчики.

У систематичних класифікаціях головною основою поділу виступають галузі знання, науки, а документи розподіляються за галузями знань відповідно до змісту. Ці системи використовуються для організації систематичних каталогів і картотек, для систематичної розстановки документів на полицях, для групування відомостей про документи в бібліографічних посібниках, обліку виданих і придбаних документів тощо. Саме систематичний порядок організації документного фонду і довідкового апарату до нього дає змогу задовольнити більшість інформаційних запитів, оскільки відповідає галузевій побудові народного господарства, освіти та інших сфер діяльності людини. Систематичні класифікації є ІПМ у систематичному індексуванні. У бібліотечній справі та бібліографії їх називають бібліотечно-бібліографічними.

3.2 Предметизація документів

документ інформація індексація систематизація

Для передачі змісту і формальних ознак документів, а також інформаційних запитів пошуку потрібних документів призначена інформаційно-пошукова мова (ІПM) -- це спеціалізована штучна мова, за допомогою якої здійснюється індексування документів [4, c. 114]. Його суть полягає в тому, щоб передати зміст документів, а в разі необхідності й деякі формальні ознаки у вигляді коротких закодованих повідомлень, так званих пошукових образів документів (ПОД).

Залежно від ІПМ, яка використовується в тому чи іншому пошуковому масиві, документи підлягають обробці за такими видами індексування: предметизація, систематизація, координатне індексування. Усі ці види індексування пов'язані з розподілом документів за певними класами.

Предметизація базується на предметній класифікації документів. У пошукових масивах, створених на основі предметних класифікацій, організуються комплекси бібліографічних записів документів про конкретні предмети, незалежно від галузевого аспекту розгляду цих предметів. Тому такі масиви дають відповіді на інформаційні запити міждисциплінарного, міжгалузевого характеру. Користувачам, які бажають одержати максимально повні та багатоаспектні відомості про певний об'єкт, які здійснюють комплексні дослідження, саме тут найлегше знайти необхідні документи. Таким чином, предметизація відповідає інтеграції наукових знань як одному з основних напрямів їхнього розвитку.

Предметизація документів використовується при створенні традиційних предметних каталогів і різноманітних бібліографічних картотек, особливо широко при створенні електронних каталогів. Крім того, її застосовують при складанні деяких допоміжних апаратів -- абетково-предметних покажчиків до таблиць систематичних класифікацій і систематичних каталогів та картотек, до окремих друкованих видань (монографій, підручників, бібліографічних покажчиків). Предметне групування документів іноді використовують у розстановці бібліотечних фондів, в організації книжкових виставок, тематичних полиць тощо.

Основним поняттям предметизації є поняття "предмет", тому доцільно розглянути його суть. У загально філософському значенні "предмет" розуміють як певну цілісність, яка" виділяється з множини об'єктів у процесі пізнання і практичної діяльності людини. Будь-який предмет має певні ознаки, що його характеризують і відокремлюють від інших, роблять саме цим предметом. Кожна наука і галузь практичної діяльності мають справу з явищами, процесами, об'єктами, які виступають предметами спостереження, дослідження, використання, виробництва й т. ін., тобто предметами пізнання і предметами праці.

Як предмети можуть розглядатися:

матеріальні об'єкти, природні та штучні, що сприймаються органами почуттів (планети, електрика, верстати);

суспільно-історичні явища, події, процеси (політичні партії, війни, держави);

явища і процеси духовного життя, мислення, свідомості (мистецтво, пам'ять, думка) [4, c. 115].

Предметами вивчення можуть виступати окремі частини, властивості, риси, функції предметів (органи організму, теплопровідність рідини, дихання рослин): вплив і дія одних предметів на інші, взаємодія предметів (вплив радіації на рослини, взаємодія уряду і парламенту). Сукупності окремих предметів також можуть розглядатися як предмети дослідження. Такими сукупностями виступають групи споріднених об'єктів (хвойні рослини, лікарі, заклади культури) та окремі системи, тобто сукупності пов'язаних між собою предметів, явищ, процесів, які становлять одне ціле (біоценози, періодична система хімічних елементів, система соціального забезпечення).

Відомості про процеси і результати вивчення предметів, тобто про пізнання їх віддзеркалюються в документах. Таким чином, ці відомості стають темами документів і розглядаються при предметизації. Виходячи з цього, у вузькоспеціальному значенні "предмет" -- це поняття або комбінація понять, які розкривають тему документа. Предмети документів відтворюються у предметних рубриках. Таким чином, з певним ступенем узагальнення можна вважати, що предметна рубрика -- це коротке формулювання теми документа. Крім теми, рубрика іноді містить відомості про форму і читацьке призначення документа. Суттю предметизації і є визначення предметної рубрики, що відповідає змісту, формі та призначенню документа.

Перші спроби наведення інформації про зміст творів, схожі на предметизацію, почали здійснюватися з виникненням зібрань документів. На ті часи роль предметних рубрик виконували назви творів, оскільки вони, як правило, досить чітко характеризували тематику творів. Часто до відомостей про документ, крім назви, імені автора, включали і перші слова тексту, які іноді також ознайомлювали зі змістом твору. Такі записи трапляються в праці Каллімаха "Таблиці тих, що уславилися з усіх галузей знань, і того, що вони написали у 120 книгах" (III ст. до н. е.), пізніше в інвентарних списках монастирських бібліотек.

З виникненням і розвитком друкарства збільшувалися кількість і обсяг книжкових зібрань, що ставило більш високі вимоги до розкриття змісту документів. Певні кроки до задоволення їх зробили укладачі бібліографічних покажчиків. У XVIII ст. в деяких покажчиках з'являються предметні рубрики. Найчастіше такими рубриками виступали слова, вибрані з назви документа, які несли основне змістове навантаження. Іноді рубрика обмежувалася одним іменником, що розкривав зміст книги. Значно менш поширеною була методика, за якою рубрики формулювалися на основі аналізу змісту твору. У той час не існувало чітких правил формулювання рубрик, їхньої формалізації, кожен бібліограф вирішував проблеми і питання, що виникали, самостійно, виходячи із свого розуміння зручності користування бібліографічним покажчиком.

Особливо активно предметизація розвивалась у європейських німецькомовних країнах (Німеччина, Австрія, Швейцарія). Це пояснюється особливостями німецької мови, які утруднювали створення абеткових пошукових масивів і накладали відбиток навіть на формулювання назв документів у бібліографічних описах. У цих країнах застосовували обидва підходи до вибору предметних рубрик при створенні предметних покажчиків до систематичних і абеткових каталогів.

Розвиток предметизації в Росії й Україні також здійснювався в основному в ході створення предметних покажчиків. Як і в інших країнах, рубрики формулювалися на основі аналізу змісту документів і за назвою.

Наприкінці XIX ст. появилися інструкції з предметизації, серед яких, наприклад, були праці В. Бісса і X. Богатті. Американський бібліотекар Ч. Кеттер вважається фундатором сучасної методики предметизації. У праці "Правила словникового каталогу" (1904) він сформулював положення і правила предметизації, що не втратили значення до нашого часу. Так, він запропонував формулювати предметні рубрики, адекватні змісту документа; обґрунтування значення першого слова рубрики і методику його вибору; методика застосування синонімів; наведення в рубриці відомостей про форму і читацьке призначення документів тощо. Але не всі пропозиції Ч. Кеттера у подальшому виявилися доречними. Наприклад, він вважав недоцільним розкривати в рубриці аспект розгляду предмета. Проте це призводить до створення надто великих за обсягом ділень у пошуковому масиві, тому в подальшому методика предметизації пішла шляхом обмеження змісту предметної рубрики завдяки наведенню аспектів дослідження предмета. У руслі цієї методики австралійський бібліотекар X. Андерсон склав правила предметизації (1907). Багато в чому погоджуючись із Ч. Кеттером, він усе ж пропонував широко відображати аспекти розгляду предметів. Такої самої думки дотримувався і О.Ю. Кайзер, рекомендуючи у своїх правилах (1911) обмежувати предмет за значенням аспекту його розгляду.

На початку XX ст. значно зріс інтерес до предметизації в Росії, її теоретичні та методичні питання обговорювалися на засіданні Російського бібліотечного товариства у 1904 p., на І Всеросійському з'їзді з бібліотечної справи у 1911 р. Першою російською інструкцією з предметизації вважаються "Правила складання каталогів алфавітного, систематичного і предметного" (1915) A.M. Бєлова [5, c.124]. За цими правилами предметними рубриками мали виступати імена осіб, назви предметів, географічні та хронологічні поняття, назви установ, форма документа; ліквідувалася синонімія. Основними недоліками інструкції A.M. Бєлова були рекомендація вибирати предмети з назв документів і відмова від адекватної предметної рубрики.

У 20--30-ті роки в СРСР активізувався інтерес до предметного каталогу у зв'язку з незадоволеністю існуючими систематичними документними класифікаціями, а також у зв'язку з простотою користування цим каталогом. Проте слабкість теоретичної та методичної бази, відсутність єдиного центру з розробки методики предметизації, нестача кваліфікованих фахівців тощо призводили до розбіжностей у вирішенні окремих проблем методики предметизації. Бібліотеки, бібліографічні установи, які здійснювали предметизацію, складали власні інструкції, по-різному визначали предметні рубрики, за різними правилами формулювали їх.

Д.А. Баліка у праці "Предметний каталог" (1925 р.) подав повне зведення правил предметизації з урахуванням потреб вітчизняних бібліотек. Об'єктами предметизації мали виступати, крім книг, також журнали, багатотомні видання, окремі статті зі збірників, окремі розділи книг, художні твори. Він очолював Київську школу предметизаторів, втілюючи свої погляди на теорію та методику предметизації виклав у низці статей, надрукованих у фахових журналах. Його позиція базувалася на тому, що предметний каталог мав бути не набором розташованих за абеткою ізольованих предметних рубрик, а системою взаємопов'язаних рубрик. Тому і предметизацію документів, на його думку, слід здійснювати, виходячи з потреб комплексоутворення в каталозі, для якого здійснюється предметизація.

Багато правил і положень, визначених у той час, збігаються з положеннями сучасної методики предметизації.

Наприкінці 60-х -- на початку 70-х років впроваджуються заходи з координації робіт у галузі розробки теоретичних та методичних положень предметизації, створення ІПС предметизаційного типу, зокрема, було створено Проблемну комісію з предметизації, міжбібліотечний семінар з предметизації, публікувалися наукові збірники й окремі статті, методичні й навчальні посібники, списки та словники предметних рубрик і т. ін. Особлива увага приділялася впровадженню методу категорійного аналізу і синтезу до методики предметизації, що дало змогу суттєво посилити формалізацію мови предметних рубрик, внести однотипність у формулювання лексичних одиниць мови. Значний внесок у розвиток предметизації в той час зробили відомі фахівці С.К. Віленська, Р.Ф. Грініна, Л.Г. Болгар, С.Г. Карпова та ін.

З середини XX ст. предметизація викликає інтерес фахівців, які працюють з ІПС для автоматизованих інформаційно-бібліографічних систем. ІПС ключових слів, як і ІПС предметних рубрик, будуються на основі природної мови, формулювання дискрипторів, ключових слів близько до формулювань предметних рубрик, встановлення зв'язків між лексичними одиницями дескрипторної мови має спільні риси з посилальним апаратом предметного каталога. Не випадково велика кількість інформаційно-пошукових тезаурусів, які являють собою ІПМ дескрипторних ІПС, словники ключових слів інших ІПМ були створені на основі словників предметних рубрик, що відтворюють лексику конкретних предметних каталогів. Тому подальший розвиток предметизації тісно пов'язаний з розвитком координатного індексування. Але й безпосередньо мова предметних рубрик продовжує вдосконалюватись, орієнтуючись на потреби автоматизованих інформаційних систем і мереж. Як показав всесвітній досвід, мова предметних рубрик для багатьох користувачів є найбільш зрозумілою і прийнятною для ведення пошуку в таких системах. Проте використання її тут ставить нові вимоги: перш за все, необхідність уніфікації підходу до предметизації документів в установах, які її здійснюють. Для цього доцільно розробити загальноприйнятну методику предметизації документів і на її основі створювати відповідні переліки предметних рубрик у вигляді друкованих словників, рубрикаторів, авторитетних файлів електронних каталогів. Так, Бібліотека Конгресу США розробила і вже багато років веде рубрикатор, на основі якого здійснюється предметизація документів для внесення відомостей про них до національних і міжнародних інформаційно-бібліотечних мереж. Відповідна робота розпочалась і в Україні -- Національна парламентська бібліотека створює "Словник предметних рубрик", який має забезпечити єдність предметизації документів для відображення в національних інформаційних мережах.

Здійснюючи предметизацію документів, керуються певними положеннями і правилами, які становлять методику предметизації. Методика предметизації поділяється на загальну і спеціальну. Загальна методика є сукупністю правил предметизації, які можна використовувати при обробці документів незалежно від їхньої тематики, форми та читацького призначення, а також незважаючи на мету здійснення предметизації (предметний каталог, предметний покажчик тощо).

Проте, щоб запредметизувати конкретний документ, необхідно володіти як загальною, так і спеціальною методикою. Спеціальна методика регламентує предметизацію документів з окремих галузей знань, окремих видів документів. До того ж вона певною мірою залежить від мети проведення предметизації.

У процесі розробки спеціальної методики предметизації документів з певної галузі знання вирішують такі основні завдання: визначення основної проблематики цієї галузі; виявлення на цій основі типових категорій предметів; виявлення типових аспектів розгляду предметів; визначення моделей типових комплексів предметних рубрик; складання словників предметних рубрик.

3.3 Систематизація документів

Систематизація документів -- один з найдавніших і найпоширеніших методів їхньої аналітико-синтетичної обробки, оскільки вона відповідає потребам людей у поділі знань за галузевою ознакою, диференціації наукових знань. Під систематизацією розуміють визначення класифікаційного індексу документа відповідно до його змісту за таблицею певної системи класифікації[4, c. 156]. Таким чином, можна сказати, що при систематизації здійснюється переклад ознак змісту документів з природної мови на штучну мову класифікаційних індексів певної систематичної документної класифікації. Якість систематизації, точність визначених пошукових образів документів, а також якість інформаційно-пошукових систем, побудованих на основі систематичних класифікацій, залежить перш за все саме від якості й можливостей класифікації.

Систематичні класифікації завжди будуються на основі класифікації наук. Класифікація наук визначає місце кожної науки в загальній системі наукових знань, зв'язок усіх наук. У документах відображають знання, тому класифікацію наук доцільно класти в основу документних класифікацій, що відображають систему знань. Особливе значення ця проблема має для бібліотечно-бібліографічних класифікацій. Укладачі бібліотечно-бібліографічних класифікацій по-різному ставляться до зв'язків класифікації наук із систематичною документною класифікацією. Деякі з них (наприклад, американські бібліотекознавці М. Дьюї, Ч. Мартель) вважали, що в основу документної класифікації може бути покладена будь-яка класифікація наук, навіть така, що не відповідає сучасному рівню наукових знань, щоб вона сприяла зручності використання. Такий підхід відображає її розуміння виключно як технічного апарату для пошуку інформації. Проте, як показала практика, невідповідність структури бібліотечно-бібліографічної класифікації структурі сучасної науки ускладнює бібліографічний пошук, особливо в традиційних ІПС. До того ж більшість бібліотекознавців вважають, що систематичні каталоги бібліотек мають виконувати освітню функцію, ознайомлювати читачів із системою знань, сприяти розширенню інтересів. Це може забезпечити лише бібліотечно-бібліографічна класифікація, побудована на фундаменті справді наукової системи знань.

Проте зв'язок між документною класифікацією і класифікацією наук не означає їхньої тотожності. Адже їхні об'єкти різні: класифікація наук систематизує науки, а документна -- документи. Ці класифікації мають і неоднакову мету: основна мета класифікації наук -- пізнання реального світу, закономірностей його розвитку, а в межах окремих наук і галузей практичної діяльності -- полегшити процес вивчення об'єктів навколишнього світу, їхніх закономірностей і зв'язків. Основна мета документної класифікації -- забезпечити зберігання і пошук інформації, сприяти вивченню накопичених людством знань, культурному розвиткові суспільства.

Виходячи з розбіжності в об'єктах і меті, документні класифікації мають певні відмінності від класифікації наук. Документна класифікація має лінійну форму: всі класи, підкласи та дрібніші ділення мають бути подані в лінійній послідовності, саме так розташовуються документи на полицях і бібліографічні записи в пошуковому масиві. Класифікація наук може мати будь-яку форму -- трикутника (у Б.М. Кедрова), кола (у С.Г. Струміліна), блок-схеми тощо. Лінійність документної класифікації призводить до умовності у прийнятті рішень щодо місця деяких наук, що виникли на межі двох або більшої кількості наук. Так, доводиться визначати основне місце для біохімії, астрофізики, екології та багатьох інших наук. Тобто враховується лише одна лінія зв'язку між науками, а інші визначаються за допомогою спеціальних прийомів [4, c. 157].

У документних класифікаціях створюються комплексні класи, які виходять за межі однієї науки, чого немає в класифікації наук. Це пов'язано з особливостями запитів користувачів та особливостями змісту окремих видань. Так, у багатьох бібліотечно-бібліографічних класифікаціях створюється клас для літератури з військової справи, де групуються видання з різних галузей знання, пов'язаних з військовою справою (техніка, економіка тощо). Документні класифікації можуть мати класи для літератури універсального змісту (енциклопедії, довідники загального характеру тощо), а також ділення за ознаками форми документів (нотні видання, бібліографічні покажчики тощо), призначення (дитяча література), позанаукові ділення (художня література).

Документні класифікації втілюються в різноманітних системах класифікації. Система класифікації -- це впорядкований перелік класів, підкласів і більш дрібних ділень, в основі якого лежить певна класифікація наук [4, c. 158]. Виходячи з цього, визначається місце для кожної науки, теми, проблеми тощо.

Систематичні класифікації поділяються на ієрархічні та фасетні. В основу ієрархічних класифікацій покладено дві логічні операції: поділ обсягу понять і впорядкування понять, створених унаслідок поділу. Завдяки цим операціям між класами виникають відношення підпорядкування і співпідпорядкування. Уся сукупність знань поділяється на основні класи за галузями знань. Класи, у свою чергу, поділяються на відділи для окремих наук, дисциплін, відділи -- на ще дрібніші ділення тощо. Для наочного уявлення про структуру такої класифікації прийнято використовувати геометричну фігуру "граф", яка складається з крапок і відрізків, що з'єднують їх.

Суцільні лінії відтворюють відношення підпорядкування, а пунктирні -- співпідпорядкування. Ієрархічні класифікації, у свою чергу, поділяються на перелічувальні та комбінаційні.

Фасетні класифікації -- це класифікаційні системи, в яких комбінаційний принцип набуває найвищого розвитку [4, c. 159]. В цих системах діленнями виступають не можливі теми документів, а окремі поняття, терміни, які використовує певна наука, галузь практичної діяльності тощо. На основі конкретних ознак окремі поділи об'єднуються у фасети, а вони, в свою чергу, -- в категорії. Здійснюючи систематизацію за такими класифікаціями, доводиться розбивати тему документа на окремі поняття, розшукувати поділи, що відповідають їм, ділення, а потім поєднувати їх, створюючи новий, що відповідає темі документа. Фасетні класифікації дають змогу відобразити в індексі зміст творів будь-якої складності; вони полегшують багатоаспектне відображення документів; їхній обсяг значно менший; вони особливо придатні для використання в автоматизованих ІПС. Проте користуватися ними важче, ніж комбінаційними. Тому в основному складають і використовують галузеві фасетні класифікації. На основі принципів фасетної класифікації вдосконалюють також існуючі комбінаційні системи.

3.4 Індексація

Система і сукупність позначень, прийнята для документної класифікації, називається індексацією. Вона виконує кілька основних функцій: закріплює логічну структуру класифікації, виступає засобом зв'язку між діленнями таблиць, рубриками АПП, відділами на книжкових полицях при систематичній розстановці, засобом запису результатів систематизації в бібліографічних записах, у самих виданнях тощо. До індексації ставляться певні вимоги: відношення підпорядкування і співпідпорядкування між різними діленнями мають бути зрозумілими споживачам; індекси мають бути максимально короткими і легко запам'ятовуватися, зручними для написання і мовлення; індексація має забезпечувати введення понять у потрібному місці класифікації, тобто має бути гостинною [4, c. 163].

Індексація розрізняється за індексаційною базою і за способом побудови. За індексаційною базою, тобто за сукупністю використаних знаків, індексацій може бути однорідною (літерною або цифровою) і змішаною (одночасно використовуються літери і цифри). Змішана індексація вважається більш зручною, оскільки її індекси коротші і легше запам'ятовуються.

Размещено на Allbest.ru