Організація обліку витрат за центрами відповідальності

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Метою даної роботи є набуття практичних навичок з ведення обліку і розподілу витрат на виробництво продукції (зокрема групування витрат за економічними елементами, статтями калькуляції), складання калькуляції за системою повних і змінних витрат, визначення обсягу беззбиткового виробництва продукції, побудови функції витрат та планування прибутку підприємства.

В теоретичній частині розкрито питання “ Організації обліку витрат за центрами відповідальності ”. В даному розділі курсової роботи розглянуто концепцію центрів та обліку відповідальності, оцінку діяльності центрів відповідальності, трансфертне ціноутворення.

В розрахунковій частині у ТзОВ “ Комфорт ”, яке займається виготовленням і реалізацією офісних столів згруповано за елементами, статтями калькулювання собівартості продукції, відображено складання калькуляції за системою повних змінних витрат, визначення собівартості виготовленої та реалізованої продукції, визначено точку беззбитковості в натуральних і грошових одиницях, запас міцності, ціну, функцію витрат, ефект операційного левериджу і коефіцієнт операційного левериджу.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА

1.1 Концепція центрів та обліку відповідальності

Кожне підприємство має власну організаційну структуру, яка визначається наявністю та взаємодією його підрозділів. Підрозділи підприємства виконують різні функції і можуть мати різну назву: цехи, відділи, служби, департаменти, секції, відділення тощо. Ці підрозділи очолюють керівники (менеджери, завідувачі), які відповідають за їхню роботу.

Як свідчить зарубіжний досвід, у великих фірмах, щоб уникнути небезпеки втратити контроль, вище керівництво намагається якомога глибше контролювати рішення менеджерів вищого рівня, не піднімаючи водночас їхньої функції приймати рішення.

Отримання менеджером права самостійно приймати рішення означає водночас і відповідальність за його наслідки. Тому підрозділ, очолюваний керівником, який несе відповідальність за результати його діяльності, дістав назву "центр відповідальності".

Центр відповідальності - це сфера (сегмент) діяльності, у межах якої встановлено персональну відповідальність менеджера за показники, які він повинен контролювати, [2, с.102].

У системі управління вищий керівник має контролювати й оцінювати роботу менеджерів вищого рівня, а вони, своєю чергою, повинні здійснювати самоконтроль та інформувати вище керівництво про результати діяльності.

Для здійснення такого контролю та забезпечення підзвітності менеджерів необхідна відповідна система обліку, яка б забезпечувала збирання, обробку і передання інформації про результати діяльності кожного центру відповідальності. Такою системою обліку є облік за центрами відповідальності.

Облік за центрами відповідальності - система обліку, що забезпечує контроль і оцінку діяльності кожного центру відповідальності, [1, с.406].

Ефективна система обліку за центрами відповідальності ґрунтується на таких принципах:

менеджери відповідають тільки за ту діяльність, що перебуває під їхнім контролем;

менеджери беруть участь у визначенні цілей, за якими оцінюватиметься їхня діяльність;

менеджери намагаються досягти поставленої перед ними та їхніми підрозділами мети;

чітка визначеність ролі обліку в системі заохочення працівників;

звіти про виконання бюджетів складаються регулярно і використовуються практично для оцінки діяльності центрів відповідальності.

Створення і функціонування системи обліку за центрами відповідальності передбачає:

визначення центрів відповідальності;

складання бюджету для кожного центру відповідальності;

регулярне складання звітності про виконання;

аналіз причин відхилень та оцінка діяльності центру.

Основою обліку за центрами відповідальності є закріплення витрат і доходів за керівниками різних рівнів і систематичний контроль за виконанням ними затверджених бюджетів.

У зв'язку з цим першим кроком організації такого обліку є виділення відповідних центрів з метою закріплення відповідальності. Для виділення центрів відповідальності насамперед беруть до уваги організаційну й технологічну структуру підприємства, посадові інструкції, які встановлюють права і обов'язки конкретних працівників.

Відмінності в характері відповідальності менеджерів дають змогу виокремити чотири типи центрів відповідальності:

Центри витрат;

Центри доходу;

Центри прибутку;

Центри інвестицій.

Центр витрат - центр відповідальності, керівник якого контролює витрати, але не контролює доходів й інвестицій в активи центру, [1, с.407].

Більшість підрозділів підприємства (відділи, цехи, ділянки, виробництва тощо) є центрами витрат.

Центри витрат, своєю чергою, можна поділити на центри технологічних витрат і центри дискреційних витрат.

Центр технологічних витрат - центр витрат, в якому може бути встановлений оптимальний взаємозв'язок між витратами та результатами діяльності, [1, с.407].

Це означає, що витрати можуть бути виражені в грошовому вимірнику, а результати діяльності - в натуральних вимірниках. При цьому можуть бути встановлені норми витрат на одиницю результату діяльності (продукції, послуг).

Типовими прикладами центрів технологічних витрат є підрозділи основного та допоміжного виробництва (цехи, ділянки, станції тощо).

Центр дискреційних витрат - центр витрат, в якому неможливо визначити оптимальний взаємозв'язок між витратами й результатами діяльності центру, [1, с.408].

Отже, в цьому випадку відсутній прямий зв'язок між витраченими ресурсами й отриманим результатом.

Типовим прикладом центрів дискреційних витрат є науково-дослідницькі (лабораторії, полігони тощо) та адміністративні підрозділи (бухгалтерія, відділ кадрів, відділ зв'язків з громадськістю тощо), а також частина підрозділів, що забезпечує збут (відділ реклами, дослідження ринку тощо).

Центр доходу - центр відповідальності, керівник якого контролює доходи, але не контролює витрати на виробництво продукції (робіт, послуг) або придбання товарів, що реалізуються, та інвестиції в активи центру.

Типовим прикладом центрів доходу є відділ продажу, відділи універмагу, регіональні представництва компаній тощо.

Такі підрозділи звичайно відповідають за обсяг продажу, але не завжди мають повноваження контролювати ціни й асортимент товарів.

При цьому керівник центру доходу може контролювати витрати на утримання підрозділу. Отже, йдеться не про відсутність контролю витрат взагалі, а про відсутність прямого зв'язку між витратами центру та його доходом.

Отже, фактично не існує центру доходу в "чистому" вигляді. Мова радше йде про центр доходу та обмежених витрат.

Центр прибутку - центр відповідальності, керівник якого контролює витрати й доходи, але не контролює інвестиції в активи центру, [1, с.409].

Більшість бізнес-одиниць у мережі діяльності компанії (ресторани, кіоски, відділення, філії тощо) функціонують як центри прибутку.

Наявність прямого зв'язку між витратами та доходом дає керівнику підрозділу змогу контролювати прибуток.

Отже, основним завданням керівника центру прибутку є максимізація прибутку.

Слід зазначити, що центром прибутку можуть бути не лише виробничі підрозділи або торгівельні точки. Банк може розглядати кожен департамент (позик, кредитних карток тощо) як центр прибутку, а університет - перетворити свої факультети на бізнес-школи з наданням їх керівникам відповідних повноважень, які дадуть підстави ідентифікувати їх як центри прибутку.

Центр інвестицій - центр відповідальності, керівник якого одночасно контролює витрати, доходи та інвестиції в активи центру, [1, с.409].

Центром інвестицій зазвичай є компанія загалом, а також дочірні підприємства та філії, керівники яких мають широкі повноваження. Характерною особливістю центру інвестицій є прямий взаємозв'язок між інвестованим капіталом у діяльність центру та його прибутком.

Розглянуту класифікацію центрів відповідальності можна доповнити детальнішою класифікацією окремих центрів з урахуванням специфіки діяльності підприємства та потреб управління.

Завданням обліку за центрами відповідальності є не так контроль, як допомога в організації самоконтролю, оскільки загальновідомо, що жодна людина не стане порушувати вигідні для неї умови й критерії діяльності. Отже, головною метою обліку відповідальності є допомога менеджерам у складанні звітів про виконання бюджетів та оцінюванні результатів діяльності.

1.2 Оцінка діяльності центрів відповідальності

Різний характер і масштаби центрів відповідальності визначають різний підхід до оцінки діяльності їх.

Загальний підхід до вибору показників оцінювання діяльності центрів передбачає дотримання таких критеріїв:

1) взаємозв'язок із цілями компанії;

2) баланс короткотермінових та довготермінових цілей;

3) відображення ключової діяльності керівництва;

4) відображення результатів діяльності працівників;

5) зрозумілість для працівників;

6) можливість використання для оцінювання й заохочення працівників;

7) об'єктивність і відносна простота розрахунку;

8) послідовність і регулярність використання.

При цьому для оцінки діяльності центрів відповідальності недостатньо лише показників, що містяться в бюджетах.

Бюджет відображає тільки внутрішні фінансові показники, виконання яких є об'єктом бухгалтерського обліку. Натомість менеджера цікавлять ще й нефінансові показники діяльності.

Нефінансові показники - показники діяльності, виражені не в грошовому вимірнику, [1, с.412].

Прикладом таких показників є використання робочого часу, плинність кадрів, кількість рекламацій, отриманих від замовників, кількість нових клієнтів тощо.

Проведені дослідження свідчать, що серед не фінансових показників на першому плані в багатьох країнах є якість продукції.

Використання не фінансових показників дає змогу здійснювати комплексне оцінювання діяльності, ґрунтоване на врахуванні кількісних та якісних чинників.

Підґрунтям організації обліку за центрами відповідальності є закріплення витрат і доходів за керівниками різних рівнів і систематичний контроль за виконанням бюджету.

В основу визначення відповідальності покладено принцип контрольованості.

Принцип контрольованості - принцип, згідно з яким керівник центру несе відповідальність лише за ті витрати, доходи й інвестиції, які контролюються персоналом цього центру, [1, с.413].

Застосування цього принципу для визначення центрів витрат означає поділ витрат на контрольовані та неконтрольовані.

Бюджет центру відповідальності традиційно включає лише ті витрати й доходи, що контролюються керівником цього центру. Але на практиці не завжди можна чітко визначити, хто відповідає за окремі статті витрат.

Розв'язуючи питання розподілу витрат на контрольовані й неконтрольовані, слід враховувати рівень управління і час.

Річ у тому, що витрати, які не контролюються на одному рівні управління, можуть бути контрольовані на іншому (вищому) рівні.

Наприклад, якщо витрати на утримання приміщень цеху можуть бути контрольовані на рівні майстра або керівника цеху, вони будуть контрольовані на рівні виробничого директора, який затверджує бюджет цеху.

Так само витрати, що не контролюються впродовж короткого часу, можуть стати контрольованими в перспективі.

Прикладом таких витрат є амортизація устаткування, яка не може бути контрольованою статтею в поточному місяці, але може бути контрольованою завдяки застосуванню прискореної амортизації або шляхом реалізації зайвого обладнання.

Для забезпечення поточного контролю за виконанням бюджетів важливе значення має облік за центрами відповідальності.

Інформація про результати діяльності кожного центру відповідальності періодично узагальнюється у звіті центру відповідальності.

Звіт центру відповідальності - це звіт, що містить показники діяльності, контрольовані персоналом відповідного центру, [1, с.415].

Більшість інформації, наведеної в такому звіті, виражена в грошовому вимірнику, але до звіту також можуть включати не грошові (не фінансові)показники.

Звіт центру відповідальності використовується керівництвом самого центру для планування, контролю та прийняття управлінських рішень. Вище керівництво на підставі даних такого звіту оцінює діяльність кожного підрозділу та його керівника.

При цьому важливо розрізняти результати діяльності керівника та економічні результати діяльності.

Результати діяльності керівника характеризують його здатність забезпечувати повсякденне ефективне управління діяльністю, що перебуває під його контролем.

Економічні результати діяльності характеризують успішність діяльності підрозділу як економічної одиниці.

Для оцінки діяльності керівника та оцінки діяльності підрозділу нерідко застосовують різні показники, які враховують відмінності в цілях оцінювання.

Наприклад, керівник магазину може досягти максимально можливого результату за існуючих умов, але керівництво компанії приймає рішення закрити магазин у зв'язку з падінням попиту й погіршенням економічної ситуації у даному регіоні.

Враховуючи відмінності в оцінках діяльності підрозділу та його керівника, на практиці застосовують два підходи до звітності центрів відповідальності.

Перший підхід передбачає складання одного звіту центру відповідальності, в якому окремо відображені контрольовані й неконтрольовані витрати та доходи.

Другий підхід означає застосування двох окремих звітів. В одному наводяться всі витрати та доходи підрозділу, а в другому - лише витрати й доходи, контрольовані керівником цього підрозділу.

Звіти центрів відповідальності звичайно складаються щомісяця і містять порівняння фактичних і бюджетних показників. Утім, з метою оперативного контролю керівнику центру відповідальності слід виявити та вивчати значні відхилення від бюджету до їх включення до звіту, визначити причини відхилень і вносити необхідні корективи.

Тому на момент отримання звіту центру відповідальності вищим керівником причини, що призвели до відхилень, вже мають бути враховані або надані пояснення, чому ці проблеми не були або не можуть бути розв'язані.

Звіти центрів відповідальності середнього та нижчого рівня, як правило, містять порівняння фактичних результатів з показниками гнучкого бюджету. Це вможливлює оцінювання ефективності та результативності діяльності менеджерів.

Поряд з тим вище керівництво може отримувати звіти, в яких фактичні результати порівнюються з показниками генерального бюджету. Це дає можливість повніше оцінити відхилення фактичних результатів від очікуваних обсягу, асортименту, витрат і цін.

Такі зіставлення є дуже корисними, якщо супроводжується детальним аналізом відхилень внаслідок впливу діяльності сегментів на обсяг продажу.

Дані звітів центрів відповідальності середнього рівня узагальнюють результати діяльності підпорядкованих їм підрозділів.

Своєю чергою, звіт центру відповідальності найвищого рівня узагальнює результати діяльності всіх підпорядкованих йому центрів відповідальності.

Отже, така ієрархічна підпорядкованість нагадує своєрідну піраміду відповідальності, в якій звіт нижчого центру відповідальності послідовно включається до звіту вищого центру відповідальності.

Оцінка діяльності центрів витрат.

Оцінку діяльності центрів дискреційних витрат здійснюють на підставі результатів виконання бюджетів цих центрів. Для оцінки діяльності центрів технологічних витрат звичайно використовують стандартні витрати.

Стандартні витрати - витрати, необхідні для виробництва певної продукції або послуг за нормальних умов діяльності, [1, с.417].

На відміну від бюджетів стандарти відображають заплановані витрати на одиницю продукції, величина яких базується на обґрунтованих нормах праці й інженерних розрахунках.

У літературі вирізняють три види стандартів: базисні, теоретичні та поточні.

Базисні стандарти - довготермінові стандарти витрат, які встановлюються на термін від двох до п'яти років, щоб вивчити динаміку цін і продуктивність праці, [1,с.417].

Теоретичні стандарти - стандарти витрат, які можуть бути досягнуті лише за ідеальних умов діяльності, [1, с.417]. Ці стандарти є радше еталоном, аніж нормою, що відображає рівень, що його можна досягти за наявних умов діяльності.

Поточні стандарти - стандарти, що відображають витрати, необхідні для виготовлення продукції у звітному періоді за наявних умов діяльності.

Ці стандарти використовують з урахуванням існуючої технології й організації виробництва, продуктивності праці, кваліфікації працівників, тарифних угод та динаміки цін.

Застосування поточних стандартів витрат дає можливість заздалегідь визначати собівартість продукції для встановлення цін, складати звіт про прибуток, оперативно виявити й контролювати відхилення, оцінювати діяльність центрів відповідальності.

Отже, система калькулювання стандартних витрат - це система обліку, яка використовує стандартні витрати задля: контролю витрат, прийняття рішень щодо цін, оцінки виконання бюджетів, усвідомлення витрат, управління за відхиленнями, [1, с.417].

Система калькулювання стандартних витрат охоплює: встановлення стандартів витрат, накопичення даних про фактичні витрати, аналіз відхилень та складання звітності, дослідження відхилень, внесення необхідних корективів.

Розробка стандартів витрат здійснюють підрозділи, які відповідають за ті чи інші статті витрат. Зазвичай технологічний відділ визначає стандарти використання матеріалів, а відділ постачання встановлює стандарти робочого часу за операціями, а відділ персоналу - тарифні ставки оплати праці відповідних категорій працівників.

Встановлення стандартів витрат на оплату праці починається з визначення переліку робочих операцій, їх нормативної тривалості та суми заробітної плати, що підлягає нарахуванню за виконання кожної операції, виходячи зі встановлених тарифних ставок.

Розроблені стандарти прямих витрат на матеріали та оплату праці перевіряються й узагальнюються бухгалтером, який також розробляє стандарт накладних витрат.

Для встановлення стандарту накладних витрат використовують заздалегідь встановлені (бюджетні) ставки розподілу накладних витрат і гнучкий бюджет.

Затвердженні стандарти узагальнюються бухгалтером у картці нормативної (стандартної) собівартості одиниці продукції.

Стандарти витрат періодично переглядаються, щоб вони відповідали сучасним і реальним умовам виробництва.

Спочатку система калькулювання стандартних витрат була зорієнтована на контроль витрат на рівні окремих виробів. Але найефективніше її застосування стало можливим тільки після поєднання обліку відповідальності та калькулювання стандартних витрат. Це дало можливість контролювати витрати безпосередньо в місцях їх виникнення та встановлювати відповідність конкретних посадових осіб за відхилення від стандартів.

На практиці дуже мало компаній застосовують повне або часткове документування відхилень від стандартів. Це пояснюється тим, що головний акцент зроблено безпосередньо на контроль стандартів на рівні центрів відповідальності. Перед особами, що відповідають за витрачання ресурсів, стоїть завдання не документувати відхилення, а своєчасно реагувати на них.

Тому відхилення від стандартів звичайно виявляють наприкінці місяця розрахунковим шляхом і відображають у звітах за центрами відповідальності із зазначенням причин виникнення їх. Розрахунок відхилення здійснюють для окремих статей витрат з визначенням чинників, які зумовили ці відхилення.

Відхилення змінних виробничих накладних витрат зумовлюють два основні чинники: ціна та ефективність використання ресурсів.

Алгебраїчно ці відхилення можна відобразити за допомогою формул:

Відхилення за рахунок ціни =(Бюджетна ціна за одиницю ресурсів - Фактична ціна за одиницю ресурсів) * Фактична кількість використаних ресурсів (1) [1, с.423]

Відхилення за рахунок ефективності використання ресурсів=(Бюджетна кількість використаних ресурсів - Фактична кількість використаних ресурсів) * Бюджетна ціна за одиницю ресурсів (2) [1, с.423]

Відхилення прямих матеріальних витрат зазвичай виникають внаслідок динаміки цін та за рахунок використання.

Відхилення прямих матеріальних витрат за рахунок ціни - це різниця між стандартною та фактичною ціною, помножена на фактичну кількість матеріалів, [1, с.423].

Відхилення прямих матеріальних витрат за рахунок ціни =(Фактична кількість * Стандартна ціна) - (Фактична кількість * Фактична ціна)=(Стандартна ціна - Фактична ціна) * Фактична кількість (3) [1, с.423]

На практиці зміну цін на матеріали важко контролювати, але цей показник надає керівництву важливу інформацію для планування і прийняття рішень.

Підприємство може працювати неефективно, якщо матеріали придбані за завищеними цінами. В таких випадках воно ще до початку виробництва може зазнати потенційних збитків. Тому відхилення за рахунок цін слід розраховувати, виходячи з кількості придбання матеріалів, і відображати у звіті відділу постачання.

Відхилення прямих матеріальних витрат за рахунок використання - це різниця між стандартною (на фактичний випуск) та фактичною кількістю використаних матеріалів, помножена на стандартну ціну, [1,с.424].

Причиною цього відхилення може бути неекономний розкрій, брак, придбання неякісних матеріалів, неточність інженерних рішень, несправність устаткування тощо.

З іншого боку, це відхилення може свідчити про недоліки планування або технологічні зміни.

Відхилення витрат на оплату праці найчастіше виникає за рахунок тарифної ставки та продуктивності праці.

Відхилення прямих витрат на оплату праці за рахунок тарифної ставки-це різниця між стандартною та фактичною тарифною ставкою, помножена на фактичну кількість витраченого робочого часу (годин), [1,с.426].

Причиною негативного відхилення може бути використання кваліфікованих робітників на операціях, де потрібна менша кваліфікація, або оплата понадурочних робіт.

За такі відхилення відповідає керівник цеху. Втім, не всі відхилення за рахунок тарифної ставки перебувають під його контролем. Наприклад, відхилення за рахунок тарифної ставки можуть траплятися внаслідок зміни тарифної угоди під час звітного періоду.

Відхилення прямих витрат на оплату праці за рахунок продуктивності - це різниця між стандартною та фактичною кількістю витраченого часу, помножена на стандартну тарифну ставку, [1, с.426].

Причиною відхилень зарплати за рахунок продуктивності праці може бути низька якість матеріалів, різна складність робіт, порушення технології, раціональніша організація праці тощо. Такі відхилення є сферою контролю керівника цеху.

Але певна частина відхилень може виникнути внаслідок дій інших підрозділів: через вади планування виробничого процесу або зміни режиму контролю якості.

Відхилення змінних виробничих накладних витрат можна поділити на дві групи:

відхилення за рахунок ставки розподілу;

відхилення за рахунок продуктивності праці.

Відхилення змінних виробничих накладних витрат за рахунок ставки розподілу - це добуток стандартної ставки змінних накладних витрат і фактичної кількості годин праці мінус сума фактичних змінних накладних витрат, [1, с.429].

Відхилення за рахунок ставки розподілу є наслідком застосування заздалегідь визначеної (бюджетної) ставки розподілу накладних витрат. Для з'ясування причини таких відхилень необхідний детальніший аналіз окремих статей бюджету змінних накладних витрат.

Відхилення змінних виробничих накладних витрат за рахунок продуктивності праці - це різниця між стандартним часом (на фактичний обсяг виробництва) і фактичним часом праці, помножена на стандартну ставку розподілу змінних накладних витрат, [1, с.429].

У практиці значна частина змінних виробничих накладних витрат може зумовлюватися обсягом виробництва.

Відхилення постійних виробничих накладних витрат поділяють на:

відхилення за рахунок виконання бюджету;

відхилення за рахунок обсягу виробництва.

Відхилення постійних виробничих накладних витрат за рахунок виконання бюджету - це різниця між бюджетною та фактичною сумою накладних витрат, [1,с.430].

Відхилення постійних виробничих накладних витрат за рахунок обсягу виробництва - це різниця між фактичним та бюджетним обсягом виробництва, помножена на стандартну ставку розподілу постійних накладних витрат на одиницю продукції, [1, с.431].

Відхилення за рахунок обсягу виробництва є наслідком недовикористання потужності підприємства або продуктивності праці.

Відхилення постійних виробничих накладних витрат за рахунок продуктивності праці - це різниця між стандартним часом виробництва за фактичного обсягу та фактичним часом виробництва, помножена на стандартну ставку розподілу постійних виробничих накладних витрат на годину, [1, с.432].

Відхилення постійних виробничих накладних витрат за рахунок потужності - це різниця між фактичним і бюджетним часом виробництва, помножена на стандартну ставку розподілу постійних виробничих накладних витрат на годину, [1, с.432].

На практиці досить важко розмежувати змінні та постійні фактичні витрати. Тому деякі компанії визначають відхилення, виходячи із загальної суми накладних витрат.

При цьому відхилення поділяють на два види: контрольовані та відхилення за рахунок обсягу.

Контрольовані відхилення - це різниця між фактичною сумою накладних витрат та гнучким бюджетом накладних витрат, [1, с.433].

Для детальнішого аналізу можна застосовувати метод трьох відхилень, який передбачає попередній поділ контрольованих відхилень на дві групи: відхилення за рахунок виконання бюджету і відхилення за рахунок продуктивності.

Існує альтернативний варіант аналізу накладних витрат методом трьох відхилень, що передбачає розподіл загальної суми відхилень на три групи: за рахунок бюджету; за рахунок потужності; за рахунок продуктивності.

Найдетальнішим є аналіз накладних витрат методом чотирьох відхилень, який дає змогу аналізувати окремо відхилення змінних і постійних накладних витрат за рахунок виконання бюджету.

Відхилення від стандартних витрат узагальнюються у звіті відповідно до центру витрат.

Коли для виробництва продукції використовують кілька видів матеріалів, які є взаємозамінними, завданням менеджера є знайти оптимальну комбінацію компонентів матеріалів, що забезпечує необхідний рівень якості продукції.

У цьому випадку відхилення за рахунок використання матеріалів можна розподілити на відхилення за рахунок комбінації компонентів і відхилення за рахунок продуктивності виробництва.

Відхилення за рахунок комбінації компонентів є сумою відхилень за рахунок окремих компонентів.

Відхилення прямих матеріальних витрат за рахунок комбінації компонентів - добуток різниці між стандартною і фактичною кількістю використаного матеріалу та різниці між стандартною ціною цього матеріалу і середньою стандартною ціною, [1,с.441].

Відхилення прямих матеріальних витрат за рахунок продуктивності виробництва - це різниця між добутком фактичної кількості всіх витрачених матеріалів і середньої ціни та добутком фактичної кількості виготовленої продукції та стандартних матеріальних витрат на одиницю продукції, [1, с.442].

Відхилення прямих витрат на оплату праці за рахунок комбінації праці - це добуток різниці між стандартним і фактичним часом роботи певної категорії персоналу та різниці між стандартною та середньою тарифною ставкою, [1, с.443].

Загальне відхилення за рахунок комбінації праці дорівнює сумі відхилень, розрахованих для кожної категорії працівників.

Відхилення прямих витрат на оплату праці за рахунок продуктивності виробництва - це різниця між добутком фактичного часу на виробництво продукції і середньої тарифної ставки та добутком фактичного обсягу виробництва продукції і стандартними витратами на оплату праці за одиницю продукції, [1, с.443].

Розроблена на початку ХХ століття система калькулювання стандартних витрат дещо втратила свою актуальність за умов сучасного виробництва. Основним недоліком калькулювання стандартних витрат вважається його орієнтація на певний рівень витрат, а не постійне вдосконалення усіх складових діяльності.

Оцінка діяльності центрів доходу.

Для оцінки діяльності центру доходу необхідно зіставити бюджетну фактичну суму доходу, визначити відхилення та проаналізувати причини їх виникнення.

Відхилення доходу за рахунок ціни виробу - це добуток різниці між фактичною й бюджетною ціною виробу та фактичним обсягом продажу цього виробу, [1, с.445].

Індивідуальне відхилення за рахунок ціни є позитивним, якщо фактична ціна продукту перевищує бюджетну, і навпаки, є негативним, якщо фактична ціна нижча за бюджетну.

Відхилення доходу за рахунок обсягу продажу виробу - це добуток різниці між фактичним і бюджетним обсягом продажу виробу та бюджетної ціни цього виробу, [1, с.445].

Кожне індивідуальне відхилення за рахунок обсягу продажу є позитивним, якщо фактичний обсяг продажу перевищує бюджетний і, відповідно, є негативним, коли фактичний обсяг продажу менше запланованого.

Відхилення доходу за рахунок обсягу продажу можна поділити на відхилення за рахунок продажу та відхилення за рахунок кількості продажу.

Відхилення доходу від продажу виробу за рахунок комбінації продажу - це добуток різниці між фактичною та бюджетною питомою вагою виробу, бюджетної ціни цього виробу та фактичного обсягу продажу всіх виробів, [1, с.446].

Кожне індивідуальне відхилення за рахунок комбінації продажу є позитивним, якщо фактична питома вага продажу виробу перевищує бюджетну питому вагу продажу цього виробу. Якщо фактична питома вага продажу виробу менше бюджетної, відхилення, відповідно, буде негативним.

Відхилення доходу за рахунок кількості продажу - це добуток різниці між фактичним і бюджетним обсягом продажу всіх виробів, бюджетною ціною виробу та бюджетної питомої ваги цього виробу в загальному обсязі продажу, [1, с.446].

Відхилення за рахунок кількості продажу виробу є позитивним, якщо фактичний загальний обсяг продажу всієї продукції перевищує бюджетний загальний обсяг продажу.

Відхилення за рахунок кількості продажу виробу є негативним, якщо фактичний обсяг продажу менше запланованого.

У разі наявності інформації про загальний обсяг продажу на ринку та частку підприємства у цьому продажу, відхилення доходу за рахунок кількості продажу можна розділити на відхилення за рахунок розміру ринку та відхилення за рахунок частки ринку.

Відхилення доходу за рахунок розміру ринку - це добуток різниці між загальним фактичним бюджетним обсягом продажу, середньою бюджетною ціною та бюджетною часткою ринку, [1, с.447].

Відхилення доходу за рахунок частки ринку - це добуток різниці між фактичною та бюджетною часткою ринку, середньою бюджетною ціною та фактичним розміром ринку, [1, с.448].

Оцінка діяльності центрів прибутку.

Оцінка діяльності центру прибутку та, відповідно, винагорода його керівника залежать від досягнення або перевищення бюджетного прибутку.

Оцінка діяльності центру прибутку зазвичай здійснюють на підставі сегментного звіту про прибуток.

Сегментний звіт про прибуток - звіт про прибуток, що відображає доходи, витрати і фінансовий результат діяльності підприємства в цілому та його основних сегментів, [1, с.448].

Сегментний звіт про прибуток може бути складений на основі калькулювання повних виробничих витрат, тобто за формою, що застосовується для зовнішньої звітності, або на основі калькулювання змінних витрат. Залежно від цього застосовується відповідна методика аналізу відхилень фактичного прибутку від запланованого.

Аналіз відхилення прибутку за рахунок продажу можна здійснити на підставі показника маржинального доходу на одиницю.

Відхилення маржинального доходу за рахунок ціни продажу - це добуток різниці між фактичним і бюджетним маржинальним доходом на одиницю виробу та фактичним обсягом продажу цього виробу, [1,с.451].

Відхилення маржинального доходу за рахунок обсягу продажу - це добуток різниці між фактичним і бюджетним обсягом продажу виробу та бюджетним маржинальним доходом на одиницю цього виробу, [1,с.452].

Відхилення маржинального доходу за рахунок обсягу продажу зумовлене кількістю продажу та комбінацією продажу.

Відхилення маржинального доходу за рахунок кількості продажу - це добуток різниці між фактичним і бюджетним обсягом продажу виробу та бюджетного середнього маржинального доходу, [1, с.452].

Відхилення маржинального доходу за рахунок комбінації продажу - це добуток різниці між фактичним і бюджетним обсягом продажу виробу та різниці між бюджетним маржинальним доходом на одиницю цього виробу і бюджетним середнім маржинальним доходом, [1, с.452].

Своєю чергою, відхилення маржинального доходу за рахунок кількості продажу можна поділити на відхилення за рахунок розміру ринку та відхилення за рахунок частки ринку.

Відхилення маржинального доходу за рахунок розміру ринку - це добуток різниці між фактичним і бюджетним розміром ринку, бюджетною часткою ринку та бюджетним середнім маржинальним доходом, [1,с.452].

Відхилення маржинального доходу за рахунок частки ринку - це добуток різниці між фактичним і бюджетним відсотком частки ринку, фактичним розміром ринку та бюджетним середнім маржинальним доходом, [1, с.453].

Слід зазначити, що на практиці сегментний звіт на прибуток на підставі калькулювання повних витрат може бути застосований за наявності лише одного центру прибутку. В іншому разі такий звіт не дає можливості оцінити діяльність центрів прибутку.

Отже, оптимальним для оцінки діяльності центрів прибутку є сегментний звіт про прибуток, складений на основі розвиненої моделі калькулювання змінних витрат.

Оцінка діяльності центрів інвестицій.

Найпоширенішим показником, який використовують для оцінки центрів інвестицій, є прибутковість інвестицій.

Прибутковість інвестицій - відношення прибутку до інвестованого капіталу, [1,с.467].

Популярність цього показника пояснюється тим, що прибуток не може бути застосований для оцінки діяльності центрів інвестицій, оскільки не враховує масштабів діяльності різних центрів.

Прибутковість інвестицій можна збільшити шляхом:

збільшення доходу від продажу;

зниження витрат;

зменшення інвестицій .

Хоча прибутковість капіталу і є зручним для оцінки діяльності центрів інвестицій показником, він має суттєву ваду, яка полягає в тому, що цей показник змушує менеджерів високорентабельних підрозділів відхиляти проекти, які є прибутковими для всієї фірми.

Тому деякі компанії використовують для оцінки діяльності центрів інвестицій інший показник - залишковий прибуток.

Залишковий прибуток - це різниця між фактичним (або бюджетним) прибутком та мінімально необхідним прибутком центру інвестицій, [1,с.469].

Цей мінімально необхідний прибуток іноді називають платою за капітал.

Отже, плата за капітал - це мінімальний прибуток, що його має одержати центр інвестицій, [1, с.469]. Плату за капітал визначають за формулою:

Плата за капітал = Інвестований капітал * Мінімальна норма прибутку [1, с.469]

Формулу розрахунку залишкового прибутку можна записати так:

Залишковий прибуток = Прибуток - Плата за капітал [1, с.469]

Але показник залишкового прибутку теж має ваду, що заважає широкому застосуванню його у практиці.

Вадою показника залишкового прибутку є те, що він не враховує різних розмірів центрів інвестицій.

Останнім часом поширилися спроби застосування різних модифікацій залишкового прибутку. Однією з таких модифікацій є економічна додана вартість, розроблена наприкінці 1980-х років консалтинговою фірмою Stern Stewart.

Економічна додана вартість - чистий операційний прибуток центру інвестицій за вирахуванням прибутковості перманентного капіталу, [1,с.470].

Економічна додана вартість = Чистий операційний прибуток - -(Загальні активи - Поточні зобов'язання) * Середньозважена вартість капіталу [1, с.470]

Подібно до залишкового прибутку економічна додана вартість характеризує абсолютну суму зростання прибутку. Проте є принаймні три суттєві відмінності економічної доданої вартості від залишкового прибутку.

По-перше, для визначення економічної доданої вартості використовують перманентний капітал, тобто поточні зобов'язання вираховують з вартості активів.

По-друге, для розрахунку економічної доданої вартості використовують середньозважену вартість капіталу, яку визначають за формулою:

Середньозважена вартість капіталу = ((Вартість позичкового капіталу * *Позичковий капітал) + (Вартість власного капіталу * Власний капітал))/(Позичковий капітал + Власний капітал) [1, с.471]

По-третє, для розрахунку перманентного капіталу й операційного прибутку після оподаткування окремі статті фінансової звітності підлягають коригуванню. Це стосується, в першу чергу, витрат на дослідження та розробки, рекламу, навчання персоналу тощо, які з метою визначення економічної доданої вартості розглядають як інвестиції, що тривалий час збільшують економічні вигоди компанії.

Економічна додана вартість характеризує зростання багатства акціонерів. Тому, якщо метою компанії є зростання багатства акціонері, економічна додана вартість може бути доречним показником для винагородження менеджерів.

Практика свідчить, що винагородження менеджерів на базі економічної доданої вартості є більш справедливою та гнучкою формою винагороди порівняно з поширеним сьогодні винагородженням через опціони на акції. Нерідко менеджери, які не приносять жодної додаткової вартості компанії, отримують опціони на мільйони доларів за рахунок інших акціонерів лише завдяки буму на фондовому ринку. Натомість максимізація економічної доданої вартості одночасно призводить до максимізації багатства акціонерів, що є взаємовигідним для акціонерів та менеджерів.

Отже, економічна додана вартість є підґрунтям для впровадження вартісно зорієнтованого менеджменту.

При визначенні прибутковості інвестицій та залишкового прибутку виникають практичні проблеми, пов'язані з вимірюванням прибутку та інвестованого капіталу.

Ці проблеми стосуються:

визначення показника прибутку;

розрахунку інвестованого капіталу;

визначення активів, які мають бути включені до складу інвестицій;

оцінки активів;

розподілу активів між центрами інвестицій.

Отже, методика розрахунку прибутковості інвестицій залежить від повноважень, наданих менеджерові. Якщо керівник має змогу контролювати всі активи свого підрозділу, варто застосовувати прибутковість загальних активів.

Прибутковість загальних активів - відношення операційного прибутку до середніх загальних активів, [1, с.474].

Прибутковість використовуваних активів - відношення операційного прибутку до середніх активів, що використовуються в процесі діяльності підприємства, [1, с.475].

Прибутковість перманентного капіталу - це відношення прибутку до оподаткування до середнього перманентного капіталу, [1, с.475].

Прибутковість власного капіталу - це відношення чистого прибутку до середнього власного капіталу, [1,с.475].

Прибутковість інвестицій збільшується мірою зносу устаткування. Тому прибутковість інвестицій, розрахована на основі залишкової вартості активів, не стимулює менеджера до оновлення устаткування. От чому перевагою первісної вартості як бази оцінки є те, що вона мотивує менеджера до заміни старого обладнання й унеможливлює вплив методів амортизації на прибутковість інвестицій.

Перевагою залишкової вартості є узгодженість з оцінкою активів у фінансовій звітності та зі ставність із показниками інших компаній.

Результати досліджень свідчать, що більшість компаній використовують залишкову вартість для оцінки інвестованого капіталу, оскільки вона збігається з балансовою оцінкою основних засобів.

1.3 Трансфертне ціноутворення

Трансфертна ціна - ціна, за якою продукти або послуги одного центру відповідальності компанії передаються іншому центру відповідальності цієї компанії, [1, с.477].

Найчастіше використовують трансфертні ціни, ґрунтовані на:

ринкових цінах;

витратах;

договірних цінах.

Метод трансфертного ціноутворення має спонукати менеджера кожного підрозділу приймати рішення, оптимальні для всієї компанії. Тому критеріями вибору методу трансфертного ціноутворення є:

сприяння узгодженню мети;

мотивація керівництва;

сприяння автономії підрозділу за умов децентралізації управління.

Загальне правило визначення трансфертної ціни, що відповідає цим критеріям, можна визначити формулою:

Мінімальна трансфертна ціна = Дійсні витрати + Альтернативні витрати [1, с.478]

Дійсні витрати містять додаткові прямі змінні витрати на одиницю продукції та інші дійсні витрати, які виникатимуть у підрозділу лише в результаті продажу всередині компанії.

Альтернативні витрати відображають вигоду, яку підрозділ втрачає внаслідок внутрішнього продажу одиниці продукції.

Це означає, що за наявності альтернативи реалізації продукції або послуг іншим підприємствам трансфертна ціна має відшкодувати економічні витрати підрозділу, який він зазнає внаслідок відмови від цієї альтернативи.

Трансфертна ціна на основі ринкової ціни.

Коли керівник підрозділу має повну свободу вибору: продавати всередині компанії або продавати зовнішнім покупцям - ринкова ціна є найкращою трансфертною ціною.

Утім, на практиці такий підхід не завжди може бути застосований. По-перше, продаж усередині компанії зумовлює економію частини витрат (витрати на сумнівні борги, рекламу, пакування тощо) й включає застосування системи знижок, які надаються зовнішнім клієнтам.

По-друге, застосування ринкових цін як бази трансфертного ціноутворення можливе лише тоді, коли існують: ринок для проміжних продуктів, стабільність цін на ці продукти, висока міра децентралізації усередині компанії. У разі неможливості використання ринкових цін можуть бути застосовані трансфертні ціни на основі витрат або договірні трансфертні ціни.

Трансфертна ціна на основі витрат.

Встановлення трансфертної ціни на основі витрат передбачає вибір витрат, які становитимуть базу для трансфертного ціноутворення. Такою базою можуть бути фактичні або стандартні витрати. Фактичні витрати недоцільно використовувати як базу для трансфертної ціни, бо вони змінюються під впливом сезонних коливань, зміни обсягу виробництва та інших чинників. Тому для визначення трансфертної ціни зазвичай використовують стандартні витрати, які встановлюються заздалегідь та є достатньо стабільним вимірником ефективності виробничих витрат. У разі використання стандартних витрат будь-які відхилення від стандартних витрат виникають у підрозділі продавця, а наслідки ефективного або неефективного використання ресурсів цим підрозділом відповідно впливатимуть на витрати підрозділу-покупця.

Наступним питанням є вибір витрат, що включаються до базових. Базовими витратами можуть бути різні витрати: від змінних виробничих витрат до повних витрат.

Трансфертні ціни, розраховані на основі витрат, часто зумовлюють суперечності між інтересами фірми та окремими її підрозділами.

Недоліком такого підходу є включення до трансфертної ціни постійних витрат, які можуть спричинитися до невідповідних управлінських рішень.

Стандартні змінні або повні витрати є базою для визначення націнки, коли трансфертну ціну визначають за принципом "витрати плюс…". Така трансфертна ціна дозволяє центру відповідальності не лише відшкодовувати власні витрати, а й мати прибуток. Утім, така ціна не відображає конкретної ситуації на ринку, тому її можна ефективно застосовувати лише у випадках, коли відсутній ринок для проміжних продуктів, які реалізують усередині компанії.

Договірна трансфертна ціна.

Договірну ціну часто застосовують, коли відсутній ринок для проміжних продуктів, що виробляє центр відповідальності. Договірну ціну також можна використати замість змінних витрат, коли центр відповідальності має зайву потужність.

Договірна трансфертна ціна зазвичай є нижчою за ринкову ціну, але вищою за суму додаткових і альтернативних витрат на одиницю підрозділу, що продає.

Можливість переговорів щодо трансфертних цін свідчить про змогу керівників приймати рішення щодо продажу або купівлі продукції на зовнішньому ринку, якщо переговори щодо внутрішнього продажу не дали результатів. Така автономія може призвести до розбалансованості інтересів компанії загалом та керівників їх підрозділів. Тому вище керівництво може виступати в ролі арбітра при визначенні трансфертної ціни, якщо підрозділи не дійшли згоди.

Отже, кожен із розглянутих методів трансфертного ціноутворення має певні переваги та вади, які узагальнено в табл. 1.1.

Таблиця 1.1 - Переваги та вади методів трансфертного ціноутворення [1,с.482]

Трансфертна ціна	Переваги	Вади
Змінні витрати	Спонукає покупця купувати у внутрішнього постачальника	Невигідна підрозділу-продавцю, якщо він є центром прибутку або центром інвестицій
Повна виробнича собівартість	Легкість визначення та розуміння. У багатьох країнах узгоджується з податковими правилами	Нерелевантність постійних витрат для прийняття рішення
Ринкова ціна	Сприяє автономії підрозділів. Заохочує підрозділ-продавць конкурувати із зовнішніми постачальниками	Часто відсутня ринкова ціна для проміжних продуктів. Потребує коригування (зниження витрат на збут, відсутність комісійних тощо)
Договірна ціна	Є найпрактичнішим підходом у конфліктних ситуаціях	Потребує встановлення правил ведення переговорів або арбітражних процедур. Обмежує автономію підрозділів

Необхідною умовою застосування ринкових цін при трансфертному ціноутворенні є існування ринку проміжної продукції та стабільність цін на неї. При цьому слід дотримуватися таких принципів:

1. Підрозділ, котрий купує продукт або послуги всередині компанії, має це робити доти, доки підрозділ, котрий продає, дотримується політики ринкових цін і хоче продавати всередині компанії.

2. Якщо підрозділ, котрий продає продукцію (послуги), не дотримується зовнішніх цін, то підрозділ, котрий отримує продукцію, має право купувати її на зовнішньому ринку.

3. Підрозділ, котрий продає, повинен мати право реалізувати продукцію на зовнішньому ринку.

4. Для розв'язання конфліктних ситуацій, пов'язаних із застосуванням трансфертних цін, має бути створений відповідний арбітражний орган.

Для узгодження інтересів менеджерів і компанії загалом нерідко застосовують різні трансфертні ціни для підрозділу-продавця та підрозділу-покупця. Це означає подвійне ціноутворення.

Подвійне трансфертне ціноутворення - система трансфертного ціноутворення, яка дає змогу підрозділу-продавцю відображати внутрішній продаж продукції або послуг за однією ціною (ринковою або договірною), а підрозділу-покупцю - відображати отриману продукцію або послуги за іншою ціною (яка базується на витратах). [1, с.484]

Подвійне ціноутворення забезпечує отримання прибутку підрозділом-продавцем і мінімізацію витрат для підрозділу-покупця. Це сприяє уникненню проблеми ”розподілу прибутку всередині компанії”.

У результаті подвійного ціноутворення сума фінансових результатів сегментів не дорівнюватиме загальному фінансовому результату компанії. Для відображення такої різниці застосовують рахунок внутрішніх фінансових результатів, дані якого використовують для коригування доходів і витрат з метою включення внутрішнього продажу при складанні фінансової звітності компанії.

Трансфертне ціноутворення широко застосовують транснаціональні корпорації, оскільки воно дає змогу мінімізувати податки та ризик у країнах, де діють дочірні компанії. Політику транснаціонального ціноутворення визначають умови країни, де перебуває дочірня компанія.

Дослідження практики (табл. 1.2, 1.3) свідчить, що всередині компанії найчастіше застосовують трансфертні ціни на основі витрат.

Таблиця 1.2 - Методи внутрішнього трансфертного ціноутворення [1,с.486]

Метод	США	Австралія	Канада	Японія	Індія	Велика Британія
1. На основі ринкових цін	37%	13%	34%	34%	47%	26%
2. На основі витрат:
- змінних	4	-	6	2	6	10
- повних	41	-	37	44	47	38
- інших	1	-	3	0	0	1
Разом	46%	65%	46%	46%	53%	49%
3. Договірні ціни	16%	11%	18%	19%	0%	24%
4. Інші	1%	11%	2%	1%	0%	1%
	100%	100%	100%	100%	100%	100%

Таблиця 1.3 - Методи транснаціонального трансфертного ціноутворення [1,с.487]

Метод	США	Канада	Японія	Велика Британія
1. На основі ринкових цін	46%	37%	37%	31%
2. На основі витрат:
- змінних	3%	5%	3%	5%
- повних	37%	26%	38%	28%
- інших	1%	2%	0%	5%
Разом	41%	33%	41%	38%
3. Договірні ціни	13%	26%	22%	20%
4. Інші	0%	4%	0%	11%
	100%	100%	100%	100%

Слід відзначити, що трансфертні ціни застосовують не лише у виробничій сфері, а й у сфері послуг і в неприбуткових організаціях. Наприклад, у банку ставка відсотка, за якою депозитні кошти передаються підрозділу позик, є формою трансфертної ціни. При цьому більшість компаній у сфері послуг (згідно з окремими дослідженнями - понад 70%) застосовують договірні трансфертні ціни.

РОЗДІЛ 2. РОЗРАХУНКОВА ЧАСТИНА І УПРАВЛІНСЬКИЙ ОБЛІК

2.1 Вихідні дані для виконання розрахункової частини

ТзОВ «Комфорт» займається виготовленням і реалізацією офісних столів. Протягом планового місяця підприємство передбачає здійснити господарські операції, зміст яких наведено в таблиці 2.1.

Таблиця 2.1 - Перелік господарських операцій ТзОВ «Комфорт» на плановий місяць

№ з/п	Зміст операцій	Сума, грн.
1	2	3
1	Нарахування основної заробітної плати робітникам:	47940
	а) столярного цеху	20200
	б) складального цеху	27740
2	Нарахування доплати робітникам за складність виконання робіт:	33000
	а) у столярному цеху	15000
	б) у складальному цеху	18000
3	Нарахування за роботу у вихідні дні:	9500
	а) у столярному цеху	5000
	б) у складальному цеху	4500
4	Нарахування оплати за час відпустки у зв'язку з навчанням у вищому навчальному закладі (працівникові столярного цеху)	1250
5	Нарахування заробітної плати керівному персоналу:	13650
	а) столярного цеху	2800
	б) складального цеху	2900
	в) директорові підприємства	4800
	г) головному бухгалтерові	2500
	д) прибиральниці офісу	650
6	Нарахування зборів на нараховану заробітну плату:	40029,20
	а) на обов'язкове державне пенсійне страхування (32 %)	33708,80
	б) на обов'язкове державне соціальне страхування на випадок тимчасової втрати працездатності (2,9 %)	3054,86
	в) на обов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття (1,9 %)	2001,46
	г) на обов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві (1,2 %)	1264,08
7	Витрати матеріалів, напівфабрикатів і комплектуючих у. т. ч.:	65950
	а) у столярному цеху:	46306
	плита дерев'яна	14300
	дошка дерев'яна	32006
	б) у складальному цеху зі складу:	19644
	1) дверні замки	2660
	2) дверні ручки	2484
	3) фарба меблева	3500
	4) клей меблевий	6000
	5) лак меблевий	5000
8	Оплата за використання води:	2800
	а) у столярному цеху	1000
	б) у складальному цеху	1800
9	Оплата за споживання електроенергії:	15300
	а) у столярному цеху:	7800
	1) на технологічні цілі	6000
	2) на освітлення цеху	1800
	б) у складальному цеху:	6500
	1) на технологічні цілі	4500
	2) на освітлення цеху	2000
	в) на освітлення офісу	1000
10	Зворотні відходи:	2000
	а) з столярного цеху	2000
11	Амортизація приміщень:	14389
	а) столярного цеху	1488
	б) складального цеху	7901
	в) офісу	5000
12	Амортизація обладнання:	4000
	а) столярного цеху	2500
	б) складального цеху	1500
13	Знос комп'ютера в офісі	1000
14	Знос комп'ютерної програми «1С : Бухгалтерія»	500
15	Виконання гарантійного ремонту реалізованих меблів (заробітна плата)	2649
16	Придбання канцелярських товарів:	2430
	а) для працівників столярного цеху	680
	б) для працівників складального цеху	550
	в) для працівників адміністративного персоналу підприємства	1200
17	Сплата за телефонні переговори в бухгалтерії	1100
18	Витрати на сторожову охорону:

Подобные документы

• Калькулювання собівартості продукції

  Перелік основних господарських операцій ТзОВ "Комфорт" на плановий місяць. Групування планових витрат підприємства за економічними елементами. Планова калькуляція витрат на виготовлення одиниці продукції підприємства "Комфорт" за системою повних витрат.
  
  методичка [74,4 K], добавлен 12.01.2010
  

• Особливості обліку витрат основного виробництва

  Економічна сутність і зміст витрат на виробництво продукції. Зведений облік витрат на виробництво і складання звітної калькуляції собівартості продукції. Міжнародний досвід обліку витрат на виробництво продукції. Групування витрат по статтям калькуляції.
  
  курсовая работа [66,8 K], добавлен 29.11.2010
  

• Організація та методика обліку, аналізу та аудиту загальновиробничих витрат підприємства

  Виникнення витрат на виробництво продукції. Витрати в бухгалтерському розумінні. Формування бухгалтерського обліку. Значення і завдання обліку загальновиробничих витрат. Прийоми і методи дослідження в обліку, аналізі і аудиті загальновиробничих витрат.
  
  дипломная работа [840,9 K], добавлен 24.02.2012
  

• Облік собівартості продукції на підприємстві

  Теоретичні основи формування та обліку собівартості продукції, загальні основи побудови обліку формування витрат виробництва продукції, робіт і послуг. Групування витрат за статтями калькуляції. Організація аналітичного обліку основного виробництва.
  
  курсовая работа [465,6 K], добавлен 04.08.2010
  

• Облік, аналіз і аудит витрат на торговельному підприємстві

  Економічна сутність витрат. Методологічні принципи формування в бухгалтерському обліку інформації про витрати підприємства та її розкриття у фінансовій звітності. Організація обліку витрат торговельного. Аналіз нормативних документів з обліку витрат.
  
  дипломная работа [1,1 M], добавлен 24.09.2016
  

• Управлінський облік витрат і доходів на підприємстві

  Сутність і синтетичний облік витрат підприємства. Облік доходів та результатів діяльності. Документальне оформлення обліку витрат і доходів на ВАТ "Вінтер". Інформація про види продукції та послуг. Методика і організація обліку витрат на інновації.
  
  магистерская работа [294,7 K], добавлен 26.12.2010
  

• Облік виробничих витрат у птахівництві

  Основні теоретичні і методичні основи обліку затрат. Продукції птахівництва. Організація обліку і контролю витрат. Продукції птахівництва. Вдосконалення обліку та контролю затрат. Облік витрат на охорону праці. Правове забезпечення обліку витрат.
  
  дипломная работа [129,4 K], добавлен 08.12.2008
  

• Сучасний облік прямих витрат

  Завдання, принципи та основні методи обліку витрат на виробництво. Значення і класифікація затрат за економічними елементами і статтями калькуляці. Аналіз матеріальних та трудових витрат на прикладі ВАТ "Ватра". Шляхи зниження собівартості продукції.
  
  дипломная работа [1,1 M], добавлен 12.05.2009
  

• Особливості обліку витрат за статтями калькуляції у нафтодобувній промисловості

  Централізація обліку в виробничих об’єднаннях. Особливості процесу нафтодобування і характеристика об’єктів обліку витрат і калькулювання. Порядок обліку витрат за статтями калькуляції. Зведений облік витрат і калькулювання собівартості продукції.
  
  курсовая работа [54,4 K], добавлен 18.12.2010
  

• Облік витрат підприємства

  Значення витрат, їх класифікація. Облік операційних та інших витрат. Облікова політика підприємства "Захід-комп". Визначення витрат як одна з найважливіших ділянок бухгалтерської роботи. Порядок ведення обліку витрат, рекомендації щодо його удосконалення.
  
  курсовая работа [294,7 K], добавлен 05.04.2013
  

• главная
• рубрики
• по алфавиту
• вернуться в начало страницы
• вернуться к началу текста
• вернуться к подобным работам