Фінансовий та управлінський облік

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1. Бухгалтерський облік та управління. Види обліку

2. Порядок утворення корпорацій. Розрахунок і оплата податку на прибуток корпорацій. Розподіл чистого прибутку і оплата дивідендів

Список використаних джерел

1. Бухгалтерський облік та управління. Види обліку

бухгалтерський облік податок прибуток дивіденд

Для нормального функціонування будь-якої ланки ринкової економіки потрібно, щоб учасники, приймаючи рішення, мали достовірну та об'єктивну інформацію про майно, фінансове становище, результати роботи (прибутки, доходи чи збитки), а також про процеси їх формування як на власному підприємстві, так і в партнерів на підставі попередніх даних. Таку інформацію надає тільки бухгалтерська система обліку.

Бухгалтерський облік як самостійна галузь знань формувався протягом тисячоліть (приблизно 10-15 тис. років).

Спочатку це була практична діяльність з реєстрації окремих господарських фактів, потрібних були власникові або відповідній суспільній структурі (державі, муніципалітету, рабовласникові, феодалові, купцеві тощо) для різних господарських потреб. Цю діяльність можна характеризувати як рахунковедення (рахівництво). Регламентація такого обліку здійснювалася потребою в облікових даних. В основному це були інформаційні або контрольні цілі.

З розвитком класичних ринкових відносин (ХІІ--ХХ ст.) бухгалтерський облік формувався вже як засіб управління діяльністю торговельних компаній і банків. Власників уже не задовольняв примітивний облік у прибутково-видаткових книгах. Для управління торговельними компаніями і банками потрібний був суцільний і безперервний облік, який давав би необхідну інформацію і забезпечував повсякденний контроль за наявністю і рухом вкладеного капіталу та визначення взаємовідносин з партнерами. Бухгалтерський облік не задовольняв вимоги, які висували до нього зростаюче товарне виробництво і бурхливий розвиток торгового капіталу, особливо розвиток промисловості.

Управлінські функції бухгалтерського обліку постійно поглиблювалися і вдосконалювалися. До реєстрації інформаційної додалися контрольна та аналітична. Бухгалтерський облік перетворився на об'єктивну необхідність сучасного способу виробництва його управління.

Сфера застосування бухгалтерського обліку -- підприємства, організації, установи виробничої, комерційної, кредитно-банківської та інших сфер діяльності, а через узагальнення даних бухгалтерського обліку та звітності -- галузі, економіка (господарство) окремих країн, світова економіка в цілому.

Бухгалтерський облік сьогодні -- це система безперервного, суцільного і взаємозв'язаного спостереження за створенням суспільного продукту і пов'язаними з ним процесами обміну, розподілу та перерозподілу, за наявністю і рухом майна конкретного господарства, його правових відносин з метою одержання інформації, її систематизації для управління діяльності господарства будь-якого масштабу та рівня. Бухгалтерський облік став складовою управлінської системи світової економіки. Без нього неможливе управління будь-якою ланкою економіки світу (мал. 1).

Мал. 1. Система управління: функціональна побудова

Бухгалтерський облік використовується в усіх видах підприємницької діяльності -- виробничій, комерційній, грошово-кредитній, банківській, страховій, усіх галузях та підгалузях господарювання -- промисловості, сільському господарстві, будівництві тощо. В кожному виді діяльності, в кожній галузі господарювання бухгалтерський облік має певні особливості. Проте вихідні положення бухгалтерського обліку є єдиними (спільними) для всіх видів діяльності і в усіх галузях господарювання.

У різних літературних джерелах зміст слів «бухгалтерський облік», «рахунковедення» часто характеризуються по різному. Іноді навіть, значення суперечать одне одному. Але більшість літературних джерел притримуються історично-визначеного змісту -- наука про ведення рахунків для управління економікою (господарством).

Управління економікою -- це управління господарством -- управління господарськими фактами -- явищами та процесами -- пов'язаними з матеріальним виробництвом.

За методологією ведення та системою узагальнення даних тривалий час господарський облік не поділявся на окремі види і не мав науково обґрунтованих специфічних ознак.

Постійне ускладнення господарського життя призвело до диференціації господарського обліку. В економічній теорії господарський облік поділяють за різними ознаками. Історично серед них першим є поділ за системою реєстрації господарських фактів, за якою вони (факти) вивчаються. За такого підходу господарський облік (рахунковедення) поділяють на оперативний (одиничні факти), статистичний (масові факти) та бухгалтерський (ринкові факти, економіко-правові відносини в суспільстві) (мал. 2).

Мал. 2. Структуризація господарського обліку (рахунковедення)

У своїй сукупності три нібито окремі види господарського обліку всебічно охоплюють складний і багатогранний процес суспільного відтворення і забезпечують облік наявності та руху майна (ресурсу) економічні, а також правові (права власності), аспекти відносин суб'єктів господарювання і формують єдину систему господарського обліку.

Оперативний облік забезпечує інформаційні потреби безпосередньо -- щогодинного, щозмінного, щодобового тощо -- управління, коли потрібне гнучке маневрування, постійне регулювання, контроль та оцінювання ходу робіт окремих об'єктів обліку або їх груп.

Показники оперативного обліку використовують для забезпечення контролю. Ці показники часто не документують, а сповіщають усно.

Оперативний облік характеризується швидкістю одержання облікових відомостей. Для одержання необхідної інформації дані оперативного обліку часто одержують шляхом спостереження, але нині дедалі ширше використовують сучасну техніку, наприклад, комп'ютери, телефакси тощо.

При оперативному обліку користуються всіма трьома видами вимірників, частіше - натуральними й трудовими.

Низку показників оперативного обліку передають до вищих організацій, наприклад, дані про випуск продукції, одержання врожаю зернових тощо. Такі показники узагальнюють і включають до складу оперативної звітності, яка слугує для спостереження за відповідними процесами в масштабі окремих галузей і народного господарства України в цілому.

Для одержання інформації про показники, які характеризують закономірність і тенденції розвитку господарства, тобто масових явищ, застосовують статистичний облік. На основі статистичного обліку визначаються кількісні й якісні показники роботи кожного підприємства. Операції та явища підлягають статистичному спостереженню, групуванню, обчисленню середніх та відносних величин, індексів, побудови рядів динаміки, аналізу тощо.

Бухгалтерський облік акумулює узагальнюючі дані -- інформацію про стан господарства, його складові (елементи) і стан та зміни, що відбулися у суспільному житті, про стан взаємозв'язків та взаємовідносин цього господарства з іншими господарствами. На основі цих даних визначаються результати господарювання, новий стан господарства та виробничих відносин. Інакше кажучи, термін «бухгалтерський облік» характеризує поняття «облік суспільних економіко-правових (ринкових) відносин суб'єктів господарювання», тобто правовласників. Розуміння цього є першою передумовою побудови бухгалтерського обліку -- першим його принципом, оскільки кожний власник за законами відповідного суспільного формування (муніципалітету, держави тощо) зобов'язаний визначити свої економіко-правові (ринкові) відносини за станом та змінами стану на певні дати та певний час.

Усі три види господарського обліку тісно пов'язані між собою і доповнюють один одного.

2. Порядок утворення корпорацій. Розрахунок і оплата податку на прибуток корпорацій. Розподіл чистого прибутку і сплата дивідендів

У законах про корпорації визначені види корпорацій, що можуть утворюватись і функціонувати на території країни. За англосаксонським правом корпорації можуть бути приватними закритими (private) і публічними відкритими (public). У США різниця між ними визначається часткою акцій, що перебуває в руках одного власника або великих власників. У Великобританії приватні компанії не мають права здійснювати публічну підписку на свої акції. У їх назві обов'язково має бути абревіатура Ltd. Публічні компанії вільно розміщують свої акції, у назві компанії має бути обов'язкова абревіатура PLC (Public Limited Company).

Для створення корпорації її засновники -- як фізичні, так і юридичні особи підписують установчий договір. Відповідно до національних законів зазвичай установлюється мінімальна кількість осіб-засновників. Наприклад, у ФРН потрібно не менше п'яти, у Франції -- не менше семи осіб. Засновники повинні публічно оголосити про свої наміри створити корпорацію. Одночасно розробляється її статут. У законах визначаються обов'язкові реквізити статуту. У ньому має бути визначено: фірмове найменування і місцезнаходження товариства; предмет діяльності; номінальна сума капіталу; процедури ведення загальних зборів акціонерів.

У деяких країнах статут корпорації може бути розписаний детально. Так, наприклад у США, відповідно до Модельного закону про підприємницькі корпорації реквізити визначені більш докладно. Крім вищеназваних, до них включені: прізвища і місцезнаходження засновників -- для фізичних осіб, назва акціонерного товариства і його місцезнаходження -- для юридичних осіб; кількість акцій, що випускаються, за класами; порядок управління підприємницькою діяльністю; повноваження ради директорів; номінал акцій, дозволених до випуску; перелік випадків, за яких акціонери несуть персональну відповідальність за борги корпорації, та інші положення.

Корпорація стає офіційною юридичною особою тільки після реєстрації в спеціальних органах.

У західноєвропейських країнах (ФРН, Франції) заява про створення товариства подається в суд від імені засновників, членів правління і Наглядової ради. У заяві вказується сума, на яку будуть оплачені акції, а також її виплачена частина. Члени правління повинні довести свою правоздатність. Особи, що притягалися до кримінальної відповідальності, можуть бути членами правління тільки після того, як мине кілька років, визначених законом. До заяви додається статут корпорації, документи, що підтверджують його ухвалення і призначення членів правління. Члени правління подають до суду або іншого органу реєстрації зразки своїх підписів. У США відповідно до Модельного закону про корпорацію до заяви додається 26 найменувань документів. За англосаксонським правом, крім статуту, подається документ про внутрішній регламент корпорації.

Після реєстрації корпорація формує свій капітал. У випадках, коли вона була створена з іншої форми організації капіталу, наприклад з товариства, або через об'єднання двох чи більше раніше функціонуючих компаній, звичайно відбувається реструктуризація її капіталу.

За континентальним правом для реєстрації компанії мають бути оплачені всі акції. Відповідна сума після сплати всіх податків і зборів, пов'язаних із заснуванням товариства, передається в повне розпорядження правління. За англосаксонським правом частина акцій, яка визначена в статуті, може бути не оплачена під час створення компанії.

Податок на прибуток корпорацій стягується в тому випадку, якщо корпорація визнається юридичною особою. Оподаткуванню підлягає чистий прибуток, тобто валовий прибуток, зменшений на суму встановлених відрахувань і податкових пільг. Його було введено на початку XX ст. у ряді країн, а значного поширення він набув після другої світової війни.

Податок на прибуток корпорацій не має великого фіскального значення. Його питома вага у податкових надходженнях більшості розвинутих країн порівняно низька, в середньому 10 відсотків. Винятком можна вважати лише Японію, де податки на прибуток, що отримуються на всіх бюджетних рівнях і під різною назвою, становлять 21,5% і відрізняються від частки особистого прибуткового податку всього на 5,3 процентного пункту.

Така роль податку на прибуток корпорацій у більшості розвинутих країн, окрім зазначеної причини, що створює можливість зменшення питомої ваги цього податку в податкових надходженнях, зумовлена ще й іншими причинами. Зокрема визнанням західною теорією та практикою жорсткого взаємозв'язку між розміром податку на прибуток і його впливом на виробничі стимули. Вважається, що обкладання прибутку податком, що перевищує 50% його величини, негативно впливає на стимули до приватнопідприємницької виробничої діяльності.

Таким чином, активне використання в практиці державного регулювання саме податкових важелів, і зокрема податку на прибуток, а також розуміння характеру регулюючого впливу цього податку на господарську діяльність створили необхідність зменшення його частки в структурі податкових надходжень. Однією з причин більш високої питомої ваги податків на прибуток у Японії є менше значення податкових методів державного регулювання, про що вже йшлося, і використання цього податку переважно у його фіскальній функції.

Якщо розглянути структуру прямих податків розвинутих країн в історичному аспекті, то можна помітити її відмінність від сучасної структури. Так у США напередодні Другої світової війни частка податку на прибуток корпорацій становила майже половину податкових доходів федерального бюджету, тенденція до її зменшення стала набирати сили в післявоєнний період: 1955 р. - 30%, 1969 р. - 20%, 1975 р. - 15%, 1980 р. - 13,3%, 1983 р. - 6,3%.

Цю відмінність можна пояснити як більш низьким рівнем індивідуальних доходів громадян, що дало менші надходження від особистого прибуткового податку в бюджет, так і особливостями податкової політики, концептуальну основу якої становила кейнсіанська теорія “ефективного попиту”. Прихильники цієї теорії головним інструментом фіскальної політики вважали не податки, а державні витрати. Тому фіскальна політика, що проводилася урядом США та багатьох інших країн, поєднувала дефіцитне (інфляційне) бюджетне фінансування з високим прогресивним оподаткуванням.

Податкові реформи 80-90-х років внесли такі зміни в систему податків на прибуток корпорацій:

1. Знижено податкові ставки. Так, у США максимальну ставку податку зменшено з 46 до 34 відсотків (а з урахуванням ставки місцевого податку - з 51 до 39 відсотків), мінімальну - з 20 до 15 відсотків.

2. У ряді країн запроваджено заходи щодо усунення подвійного оподаткування розподіленого прибутку.

3. Скорочено пільги щодо цього податку (інвестиційний кредит, регіональні пільги).

На практиці в більшості компаній на сплату податків йде частка прибутку менша, ніж ставка оподаткування. По-перше, компанії можуть легально зменшити обсяг оподатковуваної суми за рахунок збільшення відрахувань у неоподатковувані фонди (амортизаційний, пенсійний тощо). По-друге, застосовуються різні податкові пільги. По-третє, компанії з невеликим оборотом обкладаються в багатьох країнах більш низьким податком (наприклад, у Великобританії ставка податку для компаній з прибутком меншим 750 000 фунтів стерлінгів становить не 35, а 25-35 відсотків). По-четверте, в деяких країнах податок на прибуток корпорацій може сплачуватись не лише окремою фірмою, а й її материнською компанією (якщо фірма входить до групи компаній), що дає можливість знизити податкову базу компаній групи. По-п'яте, майже в усіх країнах є система покриття втрат компанії за рахунок її прибутків кількох попередніх років або за рахунок її майбутніх прибутків. В результаті відслідковується тенденція до зменшення частини податків в прибутку компаній. Так, в країнах ОЕСР ця частка зменшилась з понад 2/5 до менше ніж 1/3.

Ефективність роботи підприємства значною мірою залежить від якості управлінських рішень, що стосуються використання одержаного прибутку. Приймаючи ці рішення, власники (менеджери) повинні всебічно зважити напрямки першочергових вкладень, фінансових ресурсів, виходячи з фінансового стану підприємства, рівня його матеріально-технічної бази, соціального розвитку колективу, можливостей прибуткового розміщення коштів на ринку цінних паперів, у грошово-кредитній сфері тощо.

Розподіл і використання прибутку підприємства представлений на мал. 3.

Мал. 3. Розподіл і використання прибутку

Прибуток, що залишається після сплати податків, надходить у повне розпорядження підприємства (у господарській практиці ця частина прибутку називається чистим прибутком). Основні напрямки використання чистого прибутку: виробничо-технічний розвиток підприємства, соціальний розвиток, матеріальне заохочення (включаючи виплату дивідендів в акціонерних товариствах), інші витрати.

Підприємство в нових умовах оподаткування прибутку зацікавлене в тому, щоб його прибуток, визначений з метою оподаткування, був якомога меншим. Тому в процесі аналізу виявляються причини, які призвели до штучного завищення валових доходів і заниження валових витрат і, отже, зростання оподатковуваного прибутку та податку на прибуток. Серед причин, які призводять до цього, слід насамперед врахувати такі обставини:

· якщо підприємство за звітний період допускає приріст балансових залишків покупних матеріалів, сировини, комплектуючих виробів та напівфабрикатів на складах, у незавершеному виробництві, у залишках готової продукції, витрати коштів на суму цього приросту не вважаються валовими витратами, і це спричиняє до збільшення прибутку як об'єкта оподаткування;

· якщо підприємство, відвантаживши продукцію покупцеві і не отримавши платежу за неї, не виконує встановлені законом процедури з приводу передачі до судово-господарських органів позовних заяв щодо стягнення боргу або визнання боржника банкрутом, сума відвантаженого товару (наданих послуг) вважається валовим доходом і оподатковується податком на прибуток;

· якщо підприємство витрачає кошти на потреби, не пов'язані з веденням його господарської діяльності (їх перелік жорстко регламентується чинним законодавством), ці витрати до складу валових витрат не включаються, що призводить до зростання податку на прибуток;

· при реалізації (продажу) товарів пов'язаним особам за цінами, нижчими від звичайних цін на такі товари, валовий доход обчислюється, виходячи із звичайних цін, тобто податок на прибуток зростає. Аналогічно, якщо підприємство має витрати на закупівлю товарів (робіт, послуг) у пов'язаних осіб за цінами, вищими за звичайні ціни на такі товари (роботи, послуги), до валових витрат включаються такі витрати за звичайними цінами, що також збільшує податок на прибуток.

На мал. 4. подана схема розподілу прибутку після оподаткування.

Мал. 4. Схема розподілу чистого прибутку

Управління використанням прибутку також включає формування дивідендної політики.

Термін “дивідендна політика” пов'язаний з розподілом прибутку в акціонерних товариствах. В більш широкому трактуванні під терміном “дивідендна політика” можна розуміти принципи і методи визначення частки прибутку, сплачуваної власнику капіталу відповідно до його внеску в загальному обсязі власного капіталу підприємства.

Дивідендна політика відіграє велику роль у реалізації фінансової стратегії підприємства. Вона впливає на рівень добробуту інвесторів (вкладників капіталу) у поточному періоді; визначає розміри формування власних фінансових ресурсів, а відповідно і темпи виробничого розвитку підприємства на основі самофінансування; впливає на фінансову стійкість підприємства, на вартість використовуваного капіталу і ринкову вартість підприємства (акцій).

В той же час формування дивідендної політики представляє собою одну з найбільш складних задач фінансового менеджменту. Вона покликана відбивати вимоги фінансової стратегії по підвищенню ринкової вартості підприємства, інвестиційної політики, політики формування власних фінансових ресурсів і деяких інших аспектів фінансової діяльності. Крім того, в процесі формування дивідендної політики підприємствам необхідно враховувати дві прямо протилежні економічні мотивації інвесторів (акціонерів, вкладників) - одержання високих поточних доходів або значне збільшення їх доходів у перспективному періоді.

Показник, в якому дивідендна політика підприємства одержує своє конкретне втілення, називається “коефіцієнт дивідендних виплат”. Він розраховується за наступними формулами:

Кдв = Д / ЧП = Да / Чпа (1)

де: Кдв - коефіцієнт дивідендних виплат;

Д - сума чистого прибутку, що спрямовується на сплату дивідендів;

ЧП - загальна сума чистого прибутку підприємства;

Да - сума дивідендів, сплачуваних на одну акцію;

Чпа - сума чистого прибутку, що припадає на одну акцію.

Основною метою розподілу прибутку підприємства є забезпечення необхідної пропорційності між поточним його споживанням і нагромадженням для забезпечення виробничого розвитку. Відповідно метою дивідендної політики є оптимізація пропорцій між поточними виплатами дивідендів і забезпеченням зростання ринкової вартості акцій (підприємства) у майбутньому періоді за рахунок капіталізації частини прибутку.

Виходячи з цієї мети, поняття дивідендної політики може бути сформульоване таким чином: дивідендна політика підприємства представляє собою складову частину загальної фінансової стратегії і політики формування власних фінансових ресурсів, що полягає в оптимізації пропорцій між частинами прибутку, що споживається і капіталізується, з метою забезпечення зростання ринкової вартості акцій.

Формування ефективної дивідендної політики підприємства передбачає:

· врахування основних факторів, що визначають передумови формування дивідендної політики підприємства;

· вибір типу дивідендної політики відповідно до фінансової стратегії підприємства;

· розробку механізму розподілу прибутку відповідно до обраного типу дивідендної політики;

· оцінку ефективності дивідендної політики.

1. Врахування основних факторів, що визначають передумови формування дивідендної політики підприємства. У процесі формування дивідендної політики підприємства необхідно врахувати значну кількість факторів, що визначають її кінцеві параметри. У практиці фінансової діяльності ці фактори прийнято поділяти на наступні чотири групи:

а) Фактори, що характеризують інвестиційні можливості підприємства. До числа основних факторів цієї групи відносяться:

· стадія життєвого циклу підприємства (на ранніх стадіях життєвого циклу підприємство змушене більше коштів інвестувати у свій розвиток, обмежуючи виплату дивідендів);

· необхідність розширення підприємством своїх інвестиційних програм (у періоди активізації інвестиційної діяльності, спрямованої на відновлення і розширене відтворення основних фондів і нематеріальних активів, потреба в капіталізації прибутку зростає);

· ступінь готовності окремих інвестиційних проектів з високим рівнем ефективності;

· можливість впливу на інтенсивність інвестиційного процесу (окремі проекти вимагають прискореної реалізації в силу об'єктивних причин, що не залежать повною мірою від інвестора; це вимагає максимальної концентрації власних фінансових ресурсів в окремі періоди часу).

б) Фактори, що характеризують можливості формування капіталу з альтернативних джерел. У цій групі факторів основними є:

· достатність резервів власних фінансових ресурсів, сформованих у попередньому періоді;

· вартість залучення додаткового акціонерного капіталу;

· вартість залучення додаткового позикового капіталу;

· доступність позикових засобів на фінансовому ринку;

· складність залучення позикових коштів у зв'язку з низьким рівнем платоспроможності і фінансової стійкості підприємства.

в) Фактори, пов'язані з об'єктивними обмеженнями. До числа основних факторів цієї групи відносяться:

· рівень оподаткування дивідендів;

· рівень оподаткування майна підприємства;

· досягнутий ефект фінансового левериджу, обумовлений його диференціалом;

· фактичний розмір прибутку і рівень рентабельності власного капіталу.

г) Інші фактори. В складі цих факторів можуть бути виділені:

· кон'юнктурний цикл (у період підйому кон'юнктури ефективність капіталізації прибутку значно зростає);

· рівень дивідендних виплат підприємствами-конкурентами;

· невідкладність платежів по раніше отриманих кредитах (підтримка платоспроможності є більш пріоритетною задачею в порівнянні зі збільшенням дивідендних виплат);

· можливість втрати контролю над управлінням (низький рівень дивідендів може призвести до істотного зниження ринкової вартості акцій і їх масовому “скиданню” акціонерами, що збільшує ризик фінансового захоплення підприємства конкурентами).

Оцінка цих факторів дозволяє визначити передумови формування того чи іншого типу дивідендної політики підприємства.

2. Вибір типу дивідендної політики відповідно до фінансової стратегії підприємства. Обрана фінансова стратегія та оцінка окремих факторів, що визначають формування дивідендної політики, дозволяють обґрунтувати вибір конкретного типу цієї політики на найближчий перспективний період.

На думку американських авторів, оптимальна дивідендна політика представляє собою “міцний горішок” для керівників фінансами фірми. Основна складність полягає в тому, що потрібно поєднувати дві протилежні мотивації: прагнення акціонерів одержати максимально високі дивіденди на звичайні акції, що забезпечить високу ціну акцій на фінансовому ринку, полегшити доступ фірми до зовнішніх фінансових джерел й одночасно домогтися мінімальних витрат при їхньому залученні. Практично необхідно досягти такого співвідношення між розподіленим і нерозподіленим прибутком, щоб “вовки були ситі й вівці цілі”.

З. Розробка механізму розподілу прибутку відповідно до обраного типу дивідендної політики. Механізм розподілу прибутку відповідно до обраного типу дивідендної політики передбачає таку послідовність дій:

На першому етапі із суми чистого прибутку вираховуються обов'язкові відрахування в резервний (не менш 5%) та інші обов'язкові фонди спеціального призначення (якщо вони передбачені статутом підприємства).

На другому етапі з частини чистого прибутку, що залишився, віднімаються кошти, що направляються на повернення раніше отриманих позичок (по яких наступив термін погашення), викуп облігацій і виплату дивідендів по привілейованих акціях.

Знайдена у результаті першого і другого етапів розрахунку сума чистого прибутку і представляє собою межі, в рамках яких реалізується відповідний тип дивідендної політики.

На третьому етапі частина чистого прибутку, що залишився, розподіляється на цілі виробничого розвитку і споживання. Якщо підприємство дотримується залишкового типу дивідендної політики, то в процесі цього етапу розрахунків пріоритетною задачею є повне задоволення потреби у власних фінансових ресурсах, сформованих за рахунок прибутку.

На четвертому етапі сформований за рахунок прибутку загальний фонд споживання розподіляється на фонд виплати дивідендів і фонд споживання персоналу підприємства (додаткове матеріальне заохочення працівників і задоволення їхніх соціальних потреб). Основою такого розподілу є обраний тип дивідендної політики і зобов'язання підприємства по колективному трудовому договору.

При окремих типах дивідендної політики послідовність розрахунків третього і четвертого етапів може бути змінена (пріоритетною в ряді випадків є задача формування фонду дивідендних виплат у необхідних розмірах).

На п'ятому етапі визначається коефіцієнт дивідендних виплат за результатами реалізації дивідендної політики у звітному періоді (методика його розрахунку розглянута вище).

4. Оцінка ефективності дивідендної політики. Для оцінки ефективності дивідендної політики використовується показник суми дивідендів у розрахунку на одиницю капіталізованого прибутку. Він дозволяє визначити співвідношення суми дивідендних виплат і суми капіталізованого прибутку (тобто врахувати результати визначення чистого прибутку від інших напрямків його використання).

Ефективність капіталізації прибутку може бути оцінена шляхом порівняння фактичної рентабельності власного капіталу із середньою ставкою депозитного відсотка на грошовому ринку. Якщо фактична рентабельність власного капіталу нижче ставки депозитного відсотка, то капіталізація прибутку для акціонерів невигідна. Розподілений прибуток у формі дивідендних виплат дозволив би їм одержати більш високий доход.

Список використаних джерел

1. Бутинець Ф.Ф. Бухгалтерський облік у зарубіжних країнах: Навч. посіб. - Житомир: ПП “Рута”, 2002. - 544 с.

2. Глен А. Основи фінансового обліку: Пер. з англ. - К.: Основи, 1999. - 943 с.

3. Голов С.Ф. Управлінський облік: Підруч. - К.: Лібра, 2003. - 704 с.

4. Голов С.Ф. Фінансовий та управлінський облік. - К.: ТОВ “Автоінтерсервіс”, 1996. - 544 с.

5. Губачова О.М. Облік у зарубіжних країнах: Навч. посіб. - К.: НМЦ “Укоопосвіта”, 1998. - 226 с.

6. Друри К. Управленческий и производственный учет.: Пер. с англ. - М.: Аудит, 2002. - 873 с.

7. Качалин В.В. Финансовый учет и отчетность в соответствии со стандартами GААР. - М.: Дело, 1998. - 432 с.

8. Кірейцев Г.Г. Фінансовий менеджмент. - Житомир: ЖІТІ, 2001. - 440 с.

9. Контрактное право. Мировая практика: Собр. документов: В 3-х т. - Т. 2. - М.: Имидж, 1999. - С. 22-23.

10. Костюченко В.М. Бухгалтерський облік за міжнародними стандартами: приклади та коментарі. - К.: Лібра, 2001. - 840 с.

11. Мамутов В.К. Господарче право зарубіжних країн: Підруч. - К.: Ділова Україна, 1999. - С. 118-119.

12. Рязанова Н.С. Фінансове рахівництво: Навч. посіб. - К.: Знання-Прес, 2002. - 246 с.

13. Соловьева О.В. Зарубежные стандарты учета и отчетности: Учеб. пособ. - М.: Аналитика-Прес, 1998. - 288 с.

14. Фостер Д. Бухгалтерский учет: управленческий аспект/ Пер. с англ. - М.: Финансы и статистика, 2003. - 416 с.

Размещено на Allbest.ru