Бухгалтерський облік комерційних банків

3

3

Зміст

1. Характеристика плану рахунків бухгалтерського обліку комерційних банків
2. Бухгалтерський облік операцій із цінними паперами установ комерційного банку
3. Задача
Список використаної літератури

1. Характеристика плану рахунків бухгалтерського обліку комерційних банків

План рахунків фінансових банківських установ -- це систематизований перелік рахунків фінансового обліку, використовуваних для реєстрації господарських операцій. Цей план як складова національної системи бухгалтерського обліку слугує для відображення бухгалтерської інформації.

План рахунків розроблено згідно із загальноприйнятими в міжнародній практиці принципами та міжнародними стандартами бухгалтерського обліку, і його неодмінно мають використовувати всі банківські установи.

У процесі підготовки Плану рахунків було взято до уваги той факт, що комерційні банки та Національний банк виконують неоднакові операції. Більш того, Національний банк здійснює контрольні та наглядові функції щодо діяльності комерційних банків, вирішує питання з методології обліку. Саме тому готувалися два окремі нормативні документи: План рахунків бухгалтерського обліку комерційних банків України та окремий План рахунків бухгалтерського обліку в Національному банку України, які було затверджено Постановою Правління Національного банку України від 21.11.97 за № 388.

План рахунків поділяється на чотири категорії та дев'ять класів.

Категорія 1-ша -- балансові рахунки, які об'єднані в п'ять класів:

Клас 1. Казначейські та міжбанківські операції.

Клас 2. Операції з клієнтами.

Клас 3. Операції з цінними паперами та інші активи і зобов'язання.

Клас 4. Довгострокові вкладення, основні засоби та нематеріальні активи.

Клас 5. Капітал банку.

Категорія 2-га -- рахунки доходів та витрат.

Клас 6. Доходи.

Клас 7. Витрати.

Категорія 3-тя -- рахунки управлінського обліку.

Клас 8. Управлінський облік.

Категорія 4-та -- позабалансові рахунки.

Клас 9. Позабалансові рахунки.

Характерні особливості цього Плану рахунків такі:

? мультивалютність;

? спрямованість на управлінський облік;

? подвійний запис за позабалансовими рахунками;

? нові вимоги до аналітичних рахунків.

Зауважимо, що банківський фінансовий облік не обмежується числовою інформацією про відносини з клієнтами. Він являє собою складну й водночас чітко визначену інформаційну систему, що задовольняє потреби багатьох груп споживачів, які мають прямі або через посередників відносини з банком. З огляду на це висуваються нові вимоги до аналітичних рахунків, що також можна вважати особливістю Нового Плану рахунків: він ефективно сприятиме створенню бази економічних показників лише разом з аналітичними рахунками, тобто аналітичні рахунки невіддільні від балансових рахунків Плану рахунків, а також від рахунків доходів та витрат.

Балансові рахунки класифікують як реальні, а рахунки доходів та витрат як умовні, тобто тимчасові.

До реальних належать рахунки активів, зобов'язань, капіталу, а отже, залишкові підсумки цих рахунків мають відбиватися в балансовому звіті.

Рахунки класів 6 і 7 кореспондують з рахунками класів 1--4 під час обліку доходів та витрат банку. Проте залишки за рахунками доходів і витрат до балансового звіту не включаються. Записи за цими рахунками нагромаджуються з початку року і подаються у звіті про фінансові результати за відповідний період. Наприкінці року різниця між загальною (річною) сумою доходів та витрат подається у балансовому звіті як результат поточного року в розділі «Капітал».

План рахунків забезпечує мультивалютний режим обліку операцій: операції в іноземній валюті згідно з їх економічним змістом відображаються за тими самими рахунками, що й операції у гривнях.

Рішення щодо мультивалютності Плану рахунків пояснюється такими міркуваннями:

? банк виконує операції у різній валюті під час розрахунків за ними, але всі вони того самого типу, що й ті, розрахунок за якими здійснюється в гривнях;

? валюта операції може бути одним із параметрів аналітичного рахунка.

Щодо управлінського обліку, то нормативними документами НБУ він не регламентується, і комерційні банки мають самостійно визначати відповідну методику обліку за ними у класі 8 Плану рахунків. Такий підхід забезпечує можливість створення системи внутрішнього контролю. Отже, банк як суб'єкт господарської діяльності має працювати за принципом установи, що сама собою управляє.

Позабалансові операції відображаються в обліку за системою подвійного запису, що забезпечується спеціальними контррахунками.

Кожний клас рахунків поділяється на такі групи:

? рахунки порядку ІІ -- вони мають двоцифрову нумерацію, що означає розділ;

? рахунки порядку ІІІ -- нумерація трицифрова, що означає групу;

? рахунки порядку ІV -- нумерація чотирицифрова, що означає номер балансового рахунка.

Отже, синтетичний облік здійснюється на рівні балансових рахунків порядків ІІ--ІV, а національний план рахунків на рівні двох цифр синтетичних рахунків дублює баланс банку за статтями активу і пасиву.

Балансові рахунки, як рахунки синтетичного обліку, забезпечують формування інформації про операції, які виконуються банком, та відображення зазначеної інформації у фінансовій звітності.

Усі балансові рахунки класифікуються за такими ознаками:

? за видами контрагентів;

? характером операцій;

? ступенем зниження ліквідності.

На прикладі структури класу 1 Плану рахунків розглянемо порядок об'єднання рахунків у розділи та групи.

У класі 1 обліковуються казначейські інструменти, які визначають розділ (рахунки двоцифрові):

? готівкові кошти 10

? банківські метали 11

? кошти комерційного банку у НБУ 12

? кошти Національного банку в комерційному банку 13

? казначейські та інші цінні папери, що рефінансуються Національним банком України 14

Міжбанківські інструменти обліковуються за такими розділами балансових рахунків:

? кошти в інших банках 15

? кошти інших банків 16

? дебіторська заборгованість за операціями з банками 18

? кредиторська заборгованість за операціями з банками 19

Далі на прикладі розділу 12 розглянемо деталізацію коштів, що належать комерційному банку і перебувають у Національному банку. У цьому разі деталізація пов'язана з трицифровими балансовими рахунками, що визначають групу, а саме:

кошти до запитання в НБУ 120

строкові депозити в НБУ 121

Далі в кожній групі безпосередньо визначається чотирицифровий номер балансового синтетичного рахунка.

За групою 120 маємо:

кореспондентський рахунок в НБУ 1200

накопичувальний рахунок в НБУ 1207

нараховані доходи за коштами до запитання в НБУ 1208

Отже, нумерація проходить в порядку зростання чисел, як правило, за порядком. Окремі числа пропущені, так би мовити «про запас», на випадок необхідності у майбутньому відкрити нові балансові рахунки. За групою 120 це може бути у випадку появи інших коштів КБ у Національному банку України. Так, з 1 січня 1999 р. введено рахунок 1202 «Обов'язкові резерви страхування вкладів фізичних осіб».

Дуже розгалужений груповий поділ за розділом 15 та 16.

За рахунками цих розділів відповідно обліковуються кошти в інших банках та кошти інших банків, а саме:

кошти до запитання 150,160

строкові депозити 151,161

кредити 152,162

сумнівна заборгованість інших банків 158,0

За рахунками класу 2 обліковуються операції, що їх комерційний банк проводить із клієнтами.

Рахунки цього класу використовуються для обліку розрахунків з клієнтами (крім банків) -- суб'єктами господарської діяльності, органами загального державного управління та фізичними особами. Суб'єктами господарської діяльності є усі юридичні особи, у тому числі неприбуткові установи й організації, а також підприємці, які здійснюють свою діяльність без створення юридичної особи.

За рахунками класу 3 обліковуються операції комерційних банків із цінними паперами, а також інші активи і зобов'язання. Облік ведеться за такими розділами:

цінні папери в портфелі банку на продаж 31

цінні папери в портфелі банку на інвестиції 32

цінні папери власного боргу 33

господарські матеріали 34

інші активи банку 35

інші пасиви банку 36

суми до з'ясування та транзитні рахунки 37

позиція банку щодо іноземної валюти та банківських металів 38

розрахунки між філіями та іншими підвідомчими установами банку, які розташовані в Україні 39

Зауважимо, що відповідно до нормативних документів НБУ облік цінних паперів ведеться за кожною їх складовою частиною окремо, а саме: номінал, дисконт або премія. З огляду на це за рахунками розділів 31, 32, 33 виокремлюються рахунки: неамортизована премія, неамортизований дисконт та безпосередньо рахунки цінних паперів, за якими вони обліковуються за номіналом.

За кожною групою класу 3 облік цінних паперів здійснюється щодо контрагентів -- емітентів: банків, фінансових (небанківських) установ, нефінансових підприємств і організацій. Згідно з основоположними принципами методу нарахування в класі 3 також передбачено окремі балансові рахунки: нараховані доходи та нараховані витрати за цінними паперами в портфелі банку на продаж, на інвестиції, власного боргу, емітованих банком. Виокремлюються також рахунки для обліку резервів, створюваних під знецінення цінних паперів.

До речі, рахунки резервів передбачено у класах 1 і 2 відповідно для обліку резервів під заборгованість інших банків (балансові рахунки 1590, 1591) та під заборгованість за кредитами, які надані клієнтами (2400, 2401).

Введення до Плану рахунків резервів, які є контрактивними, можна віднести до особливостей його побудови. Сума контрактивних рахунків зменшує облікову вартість відповідного активу: кредитного портфеля, фінансових інвестицій у цінні папери.
Отже, створення резервів -- це застосування у практичній діяльності банку принципу обережності.

На прикладі рахунків класу 3 можна простежити ще одну особливість Нового Плану рахунків. Ідеться про рахунки дебіторської та кредиторської заборгованості. Здебільшого вони враховувались як активно-пасивні. Внаслідок цього нерідко під час складання звітності заборгованість за цими рахунками взаємопогашувалася, що порушувало реальний стан коштів у розрахунках.

Принципи міжнародного обліку передбачають окреме відображення активів і пасивів. Саме тому рахунки дебіторської заборгованості є активними, а рахунки кредиторської заборгованості -- пасивними. Отже, додержано вимогу МСБО, яка стосуєть-ся того, що всі рахунки активів та пасивів у балансі оцінюються окремо.

У класі 3 передбачено низку рахунків за обліком внутрішньобанківських операцій. Так, за рахунками розділу 34 обліковуються господарські матеріали та малоцінні швидкозношувані предмети. За розділом 35 передбачено рахунки для обліку дебіторсь-кої заборгованості при розрахунках за податками та обов'язкови-ми платежами (3520, 3521, 3522), розрахунками з працівниками банку (3550, 3551, 3552, 3559).

Нараховані доходи, які за їх видами не підпадають під назви конкретних рахунків класів 1--3, обліковуються за рахунками групи 357 «Інші нараховані доходи».

Аналогічними за структурою до розділу 35 є синтетичні балансові рахунки, що входять до розділу 36 «Інші пасиви банку»: це рахунки кредиторської заборгованості за господарською діяльністю банків, податками та обов'язковими платежами, розрахунками з акціонерами, працівниками банку.

Досить конкретною виглядає структура рахунків груп 390, 391 і 392. Рахунки призначені для здійснення розрахунків між філіями та підвідомчими установами банку. У балансі банку -- юридичної особи залишки за активними рахунками груп 390, 391 мають дорівнювати залишкам за пасивними рахунками цих самих груп.

Рахунки класу 4 призначені для обліку довгострокових вкладів, основних засобів та нематеріальних активів.

Насамперед це вклади в асоційовані компанії (рахунки групи 410) та дочірні компанії (група 420). Саме тому балансові рахунки груп 410, 420 ведуться у розрізі емітентів: банків, фінансових (небанківських) установ, інших компаній.

Оскільки дохід від інвестицій в асоційовані компанії розподіляється за пайовим методом від суми прибутку (пропорційно до частки банку -- інвестора в капіталі компанії), рахунки нарахованих доходів у класі 4 не виокремлюються.

За групами 430, 431 відображається вартість придбаних банком прав користування землею, об'єктами промислової та інтелектуальної власності, а також інших майнових прав, що визнаються об'єктом права власності банку і приносять дохід. (Ідеться про нематеріальні активи).

Рахунки розділу 44 «Операційні основні засоби» та 45 «Неопераційні основні засоби» повністю забезпечують вимоги щодо обліку придбання, руху, реалізації та списання основних фондів, які передбачено нормативними актами Національного банку України. Коли операційні основні засоби є банківськими активами, які використовуються для здійснення банківських операцій, то неопераційні являють собою активи, які не використовуються в банківській діяльності. Ті й ті обліковуються за первісною вартістю, тобто за фактичними витратами на їх придбання і доведення до робочого стану. Для нагромадження цих витрат до моменту введення основних засобів в експлуатацію призначено рахунки капітальних вкладень в основні засоби, а саме

група 443 -- в операційні основні засоби;

група 453 -- в неопераційні основні засоби.

Капітал, що є різницею між загальними сумами активів і зобов'язань банку, обліковується за балансовими рахунками класу 5:

5000	ІІ	Зареєстрований статутний капітал банку
5001	КП	Несплачений зареєстрований статутний капітал банку
5002	КП	Власні акції банку, які придбані в акціонерів
5003	ІІ	Дивіденди, які спрямовані на збільшення статутного капіталу
5010	ІІ	Емісійні різниці
5020	ІІ	Загальні резерви
5021	ІІ	Резервні фонди
5030	АП	Прибутки та збитки минулих років
5040	АП	Прибуток чи збиток минулого року, що очікує на затвердження
5100	АП	Результати переоцінки основних засобів

Рахунки класу 5 можуть кореспондувати з рахунками дебіторської, кредиторської заборгованості та рахунками готівкових коштів у разі сплати дивідендів та одержання внесків від акціонерів, збільшення капіталу банку переоцінюванням активів. У будь-якому іншому разі рахунки класу 5 кореспондують лише між собою. Коли обчислюють суму капіталу банківської установи, дебетове сальдо активних рахунків класу 5 береться з від'ємним значенням, тобто виключається із суми власних коштів.

Рахунки класів 6 і 7 максимально наближені до показників звіту про прибутки (збитки) банку. Усі доходи та витрати поділяються на банківські і небанківські. До банківських належать ті, що безпосередньо пов'язані з банківською діяльністю, визначеною Законом «Про банки і банківську діяльність». Небанківські доходи та витрати охоплюють решту доходів і витрат, які не стосуються основної діяльності банку, але сприяють її здійсненню.

Банківські доходи (витрати) поділяються на такі групи:

процентні;

комісійні;

торговельні;

інші банківські операційні доходи (витрати).

Процентні доходи (витрати).

До цієї категорії належать доходи (витрати), які обчислюються пропорційно до часу, впливають на фінансовий результат діяльності банку та є компенсацією банку за взятий на себе кредитний ризик.

Розглянемо такі доходи (витрати) за їх видами.

1. Доходи (витрати) за кредитами і депозитами та за іншими процентними фінансовими інструментами, у тому числі за борговими цінними паперами з фіксованим прибутком, що так чи інакше підраховані.

2. Доходи (витрати) у вигляді амортизації дисконту (премії) за цінними паперами.

3. Комісійні, подібні за природою до процентів. Наприклад, доходи (витрати) від розміщення коштів у вигляді позики або за зобов'язанням її надати, які визначаються пропорційно до часу або до суми вимоги (зобов'язання).

Комісійні доходи (витрати).

Комісійні -- це доходи (витрати) за всіма послугами, наданими (отриманими) контрагентом.

До категорії комісійних можна віднести такі види доходів.

1. Комісійні за гарантії розміщення позик від імені інших кредиторів та за операціями з цінними паперами.

2. Комісійні доходи (витрати) від операцій за розрахунково-касове обслуговування, обслуговування кредитних (депозитних) рахунків, за зберігання цінностей та здійснення операцій з цінними паперами.

3. Комісійні за проведення операцій з іноземною валютою та за продаж або купівлю монет і банківських металів для третіх сторін.

4. Інші комісійні доходи (витрати) за операціями, що визначаються Законом «Про банки і банківську діяльність». Торговельні -- окремо за групою 620 плану рахунків обліковуються результати від торговельних операцій. Усі балансові синтетичні рахунки цієї групи є активно-пасивними. Отже, результати бувають як позитивними, так і негативними: вони можуть означати збільшення або доходів (позитивний результат), або видатків (результат негативний). Водночас торговельні прибутки (збитки) -- це чисті прибутки (збитки) від операцій купівлі-продажу різних фінансових інструментів.

Облік отриманих результатів ведеться за такими рахунками:

від торгівлі цінними паперами на продаж 6203

від торгівлі іноземною валютою та банківськими системами 6204

від торговельних операцій з іншими фінансовими інструментами 6209

Доходи (витрати) від банківської діяльності, що не належать переліченим групам, визначаються як «Інші доходи» та «Інші витрати».

Небанківські операційні доходи і витрати поділяються на такі групи:

адміністративні витрати;

інші.

Адміністративні витрати пов'язані із забезпеченням діяльності банківської установи, і облік здійснюється за такими групами:

витрати на утримання персоналу 740

сплата податків та інших обов'язкових платежів, крім податку на прибуток 741

витрати на утримання основних засобів та нематеріальних активів 742

інші експлуатаційні та господарські витрати 743

витрати на телекомунікації 744

супутні небанківські операційні витрати 745

Інші небанківські операційні доходи (витрати), які виникають у процесі здійснення небанківських операцій, є складовою діяльності банків.

До них належать доходи (витрати) від продажу основних засобів, нематеріальних активів, від орендних операцій, доходи, одержані від надання банківських послуг. Це насамперед аудиторські послуги, підтримка програмного забезпечення, консультації тощо.

Як уже зазначалося, результат від торговельних операцій обліковується за активно-пасивними рахунками груп 620 (6203, 6204, 6209).

Дещо інакше відображається в обліку результат від продажу основних засобів, цінних паперів на інвестиції, вкладень в асоційовані й дочірні компанії. Так, позитивний результат обліковується за рахунками класу 6 «Доходи» (відповідно 6490 та 6394), а негативний --за рахунками класу 7 «Витрати» (7490, 7394).

Отже, рахунки для фіксування позитивного результату -- пасивні, а негативного -- активні.

Корисною для управління банком є бухгалтерська інформація щодо створення резервів. За МСБО, резерви -- це визнання витрат на врахування зниження якості активів банку або підвищення ризиковості його операцій. Відрахування до резервів обліковуються згідно з їх видами за рахунками групи 770. Коли якість активів підвищується, а ризиковість зменшується, то відрахування до резервів коригуються з відображенням скоригованих сум за кредитом рахунків групи 770 «Відрахування до резервів».

Ще одна особливість класу 7 Плану рахунків полягає ось у чо-му. Згідно із засадами фінансового обліку суми податку на прибуток обліковуються за рахунком 7900 А «Податок на прибуток». Інакше кажучи, за змістом операції податок на прибуток має характер видатків, а отже, облік здійснюється в класі 7 «Витрати».

Значним за обсягом є клас 9 Плану рахунків «Позабалансові рахунки». Зауважимо, що за Новим Планом рахунків позабалансовий облік запозичує низку положень міжнародних стандартів бухгалтерського обліку.

Згідно з міжнародними стандартами бухгалтерського обліку елемент активу або пасиву проводиться на рахунках балансу в тому разі, якщо він задовольняє дві вимоги.

1. Імовірно, що банк отримає або втратить будь-яку майбутню економічну вигоду, пов'язану з цим елементом активу або пасиву.

2. Цей елемент активу або пасиву має вартість, яку можна точ-но виміряти.

Елементи активу або пасиву, які не задовольняють ці дві вимоги, обліковуються на позабалансових рахунках.

На рахунках класу 9 обліковуються:

вимоги та зобов'язання банку, які можуть виникнути в майбутні періоди та за яких банк піддається ризику;

документи й цінності;

рахунки за операціями з приватизації.

Бухгалтерський облік операцій за позабалансовими рахунками ведеться за системою подвійного запису. Характеристика рахунків -- актив або пасив -- визначається з таких міркувань.

Позабалансовий рахунок є активним, якщо при переведенні його на баланс дебетується балансовий рахунок. Наприклад, рахунок № 9020 «Гарантії, що надані клієнтам» -- активний, оскільки в неплатоспроможності клієнта банк змушений буде платити за наданою гарантією і дебетуватиме рахунок балансу № 2099 «Сумнівна заборгованість за виплаченими гарантіями, виданими суб'єктами господарської діяльності».

Позабалансовий рахунок є пасивним, якщо при переведенні його на баланс кредитується балансовий рахунок. Наприклад, рахунок № 9110 «Зобов'язання з кредитування, які отримані від банків» -- пасивний. Адже якщо банк скористається, наприклад, кредитною лінією, він кредитуватиме рахунок балансу групи 162 «Кредити, які отримані від інших банків».

Для відображення операцій за системою подвійного запису використовуються рахунки груп 990 та 991.

Усі рахунки класу 9 поділяються на три частини.

1. Рахунки розділів 90--95 використовуються для обліку операцій, які тягнуть за собою різні ризики для банку. Це насамперед:

зобов'язання і вимоги за всіма видами гарантій;

зобов'язання з кредитування;

зобов'язання і вимоги за операціями з валютою;

вимоги та зобов'язання щодо андерайтингу цінних паперів спотових та строкових фінансових інструментів.

За рахунками розділів 90--95 не обліковуються надані зобов'язання, за якими не існують кредитні або ринкові ризики (скажімо, видані гарантії або акредитиви, за якими є покриття у формі заставних депозитів або блокованих коштів клієнтів).

Такі кошти обліковуються за рахунками «Кошти в розрахунках». За рахунками (активними або пасивними) розділів 90--95 обліковуються безвідкличні операції лише за угодами, які мають юридичну силу. Відкличні зобов'язання не є ризиковими і можуть на розсуд банку обліковуватися в розділі 98 або позасистемно.

Рахунки розділів 96--98 слугують для обліку документів, цінностей та розрахунків за операціями з приватизації. Усі рахунки цих розділів активні.

Рахунки розділу 99 «Контррахунки» використовуються для обліку позабалансових операцій методом подвійного запису. Так, рахунок № 9900 є контррахунком для рахунків розділів 90--95, а рахунок № 9910 -- для рахунків розділів 96--98.

Рахунок № 9920 кореспондує з відповідними рахунками при відображенні змісту позабалансових операцій в іноземній валюті. План рахунків містить у собі значний обсяг інформації щодо господарських операцій банку. Проте для створення бази даних (репозитарію) цей обсяг потрібно істотно розширити. Це можна зробити в системі аналітичного обліку.

2. Бухгалтерський облік операцій із цінними паперами установ комерційного банку

Активні операції банків полягають у діяльності, пов'язаній із розміщенням і використанням власного капіталу, залучених і позичених коштів для одержання прибутку при раціональному розподілі ризиків за окремими видами операцій і підтриманні ліквідності. Активні операції банків поділяються на кредитні та Інвестиційні.

Кредитні операції полягають у проведенні комплексу дій, пов'язаних з наданням і погашенням банківських позичок. Банківське кредитування здійснюється відповідно до принципів строко-вості, цільового характеру, забезпеченості і платності кредиту.

Проведення кредитних операцій комерційних банків повинно відповідати певним вимогам і умовам.

Кредити видаються тільки в межах наявних ресурсів, які має банк. Про кожний випадок надання позичальнику кредиту в розмірі, що перевищує 10% власного капіталу (великі кредити), комерційний банк повинен повідомити Національний банк України. Сукупна заборгованість за кредитами, за врахованими векселями та 100% суми позабалансових зобов'язань, виданих одному позичальнику, не може перевищувати 25% власних коштів комерційного банку.

Загальний розмір кредитів, наданих банком, усім позичальникам, з урахуванням 100% позабалансових зобов'язань банку, не може перевищувати восьмикратного розміру власних коштів банку.

Кредитування позичальників повинно здійснюватися з додержанням комерційним банком економічних нормативів регулювання банківської діяльності та вимог НБУ щодо формування обов'язкових, страхових і резервних фондів.

Позики надаються всім суб'єктам господарювання незалежно від форми власності за умови, що позичальник є юридичною особою, зареєстрованою як суб'єкт підприємництва або фізичною особою.

Рішення про надання кредиту повинно прийматися колегіальне (кредитним комітетом (комісією) банку, відділення, філії) і оформлятися протоколом.

Кредитування здійснюється в межах параметрів, визначених політикою банку, які включають: пріоритетні напрями в кредитуванні; обсяги кредитів та структуру кредитного портфеля; граничні розміри кредиту на одного позичальника, методики оцінки фінансового стану та кредитоспроможності позичальника; рівень процентної ставки тощо.

Кредити надаються тільки на комерційних засадах, що вимагає від банку додержання таких додаткових умов:

* урахування кредитоспроможності позичальника, фінансової стабільності, рентабельності, ліквідності;

* кредитувати тільки ті види діяльності позичальника, які передбачені його статутом;

* позичальник повинен мати власне майно і брати участь у фінансуванні об'єкта, що кредитується, певною сумою власного капіталу.

Банки можуть надавати незабезпечені кредити, але тільки в межах власних коштів і лише клієнтам із стійким фінансовим станом та інсайдерам банку в сумі, що не перевищує 50% номінальної вартості акцій банку, які перебувають у їхній власності.

Банки не можуть надавати кредити: на покриття збитків господарської діяльності позичальника; на формування та збільшення статутного фонду клієнта, на внесення клієнтом платежів у бюджет і позабюджетні фонди (за винятком кредитування за контокорентним рахунком); підприємствам, проти яких порушено справу про банкрутство; підприємствам, у контрактах яких не передбачено страхування можливих втрат від не поставок товарно-матеріальних цінностей; підприємствам, які мають прострочену заборгованість за раніше отриманими позиками і несплаченими процентами.

Для одержання кредиту позичальник звертається до банку з кредитною заявкою, що входить до складу певного пакету документів. Склад необхідних документів залежить від характеру кредитної операції, і для різних клієнтів він може бути різним.

Кредити надаються на підставі укладеної між банком і позичальником кредитної угоди (договору). До укладання кредитного договору банк повинен ретельно проаналізувати кредитоспромо-. жність позичальника, здійснити експертизу проекту чи господарської операції, що пропонується для кредитування, визначити ступінь ризику для банку та структуру майбутньої позики (сума, строк, процентна ставка тощо).

У кредитному договорі передбачається: мета, сума, строк, порядок, форма видачі і погашення кредиту, форма забезпечення зобов'язань позичальника, процентна ставка, порядок і форма сплати процентів і основного боргу, права, зобов'язання, відповідальність сторін щодо надання і погашення кредитів, перелік відомостей, розрахунків та інших документів, необхідних для кредитування, періодичність їх подання банку, можливість проведення банком перевірок на місці наявності і стану зберігання заставного майна тощо. Зміст кредитного договору визначається сторонами залежно від конкретної кредитної операції.

При виникненні у позичальника тимчасових фінансових труднощів з об'єктивних причин та неможливості у зв'язку з цим погашення кредиту в строк, установлений кредитним договором, банк може в окремих випадках надати позичальнику відстрочку (пролонгацію) погашення боргу зі зміною, кінцевого строку погашення кредиту. Пролонгація кредиту оформляється додатковою угодою до кредитного договору.

Банківське кредитування здійснюється із застосуванням таких позичкових рахунків: простий, спеціальний, контокорентний.

Простий позичковий рахунок є найбільш поширеною формою банківського кредитування. На ньому може бути тільки активне (дебетове) сальдо, кожний факт видачі і погашення кредиту оформляється відповідними документами клієнта або банку (платіжне доручення, розпорядження кредитного відділу банку операційному відділу тощо).

Спеціальний позичковий рахунок застосовується банком в окремих випадках, наприклад при кредитуванні позичальника під заставу векселів. Він є формою обліку позичок до запитання. Якщо на цьому рахунку виникає кредитове сальдо, воно в той самий день має бути зарахованим на поточний рахунок позичальника. Погашення кредиту може здійснюватися як за платіжними дорученнями позичальника, так і шляхом зарахування коштів, які надходять на користь позичальника від боржників за векселями, у кредит спеціального позичкового рахунку. Банк має право стягнути заборгованість за спеціальним позичковим рахунком у будь-який час без попередження клієнта, але це повинно передбачатися кредитною угодою.

Контокорентний рахунок - це активно-пасивний рахунок, на якому обліковуються всі операції банку з клієнтом. На ньому відображають, з одного боку (за дебетом), заборгованість перед банком і всі платежі з рахунку за дорученням клієнта, а з іншого (за кредитом) - надходження коштів у банк від клієнта у вигляді вкладів, повернення позик тощо. Контокорентний рахунок поєднує в собі позичковий рахунок з поточним і може мати дебетове або кредитове сальдо. Операції по ньому здійснюються за допомогою письмових доручень власника рахунку.

Збереження основної суми боргу є одним з головних принципів, який завжди повинен дотримуватися при проведенні банком позичкової операції. Тому оцінка якості потенційного позичальника є одним з важливих етапів процесу кредитування. При цьому найважливіше значення має встановлення обґрунтованості кредиту. Ніякі додаткові заходи захисту не зможуть запобігти кризовій ситуації, якщо позичка в своїй основі не є обгрунтованою.

Одним з елементів оцінки кредитоспроможності є оцінка персональних якостей потенційного позичальника. Тут увага банку повинна зосереджуватися на таких моментах, як репутація, порядність і чесність, професійна здатність, матеріальна забезпеченість, ставлення до своїх зобов'язань перед іншими кредиторами і в минулому.

Необхідно ретельно вивчити фінансовий стан позичальника, ліквідність його балансу, ефективність виробництва і використання основного й оборотного капіталу. Для цього використовується бухгалтерська, статистична і фінансова звітність позичальника, матеріали попередніх перевірок на місці, прогнози фінансового стану клієнта протягом всього періоду користування позичкою.

Основною передумовою повернення банківської позички є одержання цільових грошових надходжень, доходу, прибуток від реалізації об'єкта, що прокредитований. Але будь-яка кредитна операція пов'язана з певним ризиком, з тим що позичальник не зможе забезпечити достатню суму цільових грошових надходжень, доходів і тому не зможе забезпечити своєчасне повернення боргу. Для страхування цього ризику застосовуються певні форми забезпечення боргу, тобто певні гарантії.

У банківській практиці використовуються два види джерел погашення позичок - первинні і вторинні.

Для фінансово стабільних позичальників, які належать до першокласних клієнтів банку, цілком достатньо закріпити в кредитній угоді первинного джерела погашення позички у вигляді Доходів позичальника. Але першокласні клієнти не є домінуючими в загальній масі позичальників. Тому в більшості випадків банки змушені застосовувати, поряд з первинними, і вторинні(додаткові) джерела у формі захисту від кредитного ризику, тобто вимагати від позичальників певного забезпечення.

Згідно з чинним в Україні законодавством банки можуть використовувати такі форми забезпечення позичок: застава, гарантія, перевідступлення (цесія) на користь банку вимог і рахунків до третьої особи, іпотека, страхова угода (поліс).

Банк здійснює контроль за виконанням позичальниками умов кредитного договору, цільовим використанням кредиту, своєчасним і повним його погашенням і сплатою відсотків по ньому. При виникненні певних порушень умов кредитного договору з боку позичальника банк має право застосовувати економічні й правові санкції.

У разі погіршення економічного стану позичальника, використання ним кредиту не за цільовим призначенням, ухилення від контролю банку, подання недостовірної звітності й запущеності бухгалтерського обліку, несвоєчасного повернення кредиту, а також у випадку, коли наданий кредит виявляється не забезпеченим, банк має право пред'явити вимогу про дострокове стягнення кредиту і відсотків по ньому, в тому числі шляхом спрямування стягнення на забезпечення в установленому законодавством порядку.

Якщо виявлені факти використання кредиту не за цільовим призначенням, банк має право достроково розірвати кредитний договір, що є підставою для стягнення всіх коштів у межах зобов'язань позичальника за кредитним договором.

При несвоєчасному погашенні боргу за кредитами і процентами і ненаданні банком пролонгації погашення кредиту він має право на застосування штрафних санкцій у розмірах, передбачених кредитним договором. У разі відмови позичальника від оплати боргів за позичками банк стягує борги в претензійно-позовному порядку. Якщо позичальник систематично не виконує зобов'язання щодо сплати боргу відповідно до кредитної угоди, банк може звернутися у передбаченому законом порядку із заявою про порушення справи про банкрутство.

З метою прискорення розрахунків за простроченими кредитами банк може використовувати такі форми, як перевідступлення права вимоги та переведення боргу.

Згідно зі статтею 197 Цивільного кодексу України в період дії зобов'язань може здійснюватися заміна кредитора або боржника. Кредитор (банк) може передавати свої права за зобов'язанням іншій особі, оформивши це угодою про перевідступлення права вимоги. Перевідступлення права вимоги оформляється письмовою угодою з повідомленням про це боржника.

Переведення боргу оформляється письмовою угодою між первинним боржником і новим боржником. Укладання угоди про переведення боргу можливе тільки за згодою комерційного банку, який видав позику первинному боржнику.

Інвестиційні операції банків означають вкладення коштів у цінні папери підприємств (державних, колективних і приватних) на відносно тривалий період часу. Інвестиційні цінні папери - це боргові зобов'язання у вигляді акцій, облігацій, векселів, сертифікатів тощо. Цінні папери можуть бути об'єктом банківських інвестицій за умов вільного обігу їх на фондовому ринку.

Функції банківських інвестицій полягають у створенні вторинних резервів для задоволення потреби у коштах, яка виникає внаслідок вилучення клієнтами своїх вкладів, або надходження замовлень на позички, що перевищують наявні ресурси. Здійснюючи інвестиційні операції, банки мають на меті: додержання безпеки грошових коштів, забезпечення їх диверсифікації, доходу та ліквідності.

Банківським інвестиціям властиві фактори ризику. Виділяють три такі фактори: кредитний ризик, фінансовий ризик та процентний ризик.

Кредитний ризик пов'язаний з тим, що фінансові можливості емітента (юридичної особи, що випускає цінні папери) зменшуються на стільки, що він буде не в змозі виконувати свої фінансові зобов'язання (сплачувати доходи у формі дивідендів, процентів, і погашати свої цінні папери).

Фінансовий ризик випливає з того, що у зв'язку з непередбаченими змінами на ринку цінних паперів чи в економіці привабливість деяких цінних паперів як об'єкта вкладень може бути частково втрачена, тому їх продаж стане можливим лише з великою знижкою.

Процентний ризик пов'язаний з фіксацією процента за облігаціями в момент їх випуску в обіг при вільному коливанні ринкових ставок. Чим більше часу до погашення облігацій, тим вищий ризик, що пов'язаний з динамікою ставки процента.

Інвестування потребує систематизованого аналізу ризику цінних паперів, які придбаває банк, оцінки якості цих паперів, визначення здатності банку здійснювати інвестиції. Для цього потрібен безперервний і кваліфікований контроль за станом ринку цінних паперів.

Інвестиційна діяльність комерційних банків повинна мати захист від ризику збитків та втрати ліквідності. Одним із методів зменшення ризику є формування інвестиційного портфеля за рахунок багатьох видів цінних паперів, що мають різний рівень якості та різні строки погашення.

Цінні папери, що входять до інвестиційного портфеля, згідно з їх призначенням, поділяються на інвестиції та вторинні ліквідні резерви. Вони різняться між собою ступенем ліквідності. Вторинні резерви можна негайно перетворити в грошові кошти шляхом продажу на ринку цінних паперів. Інвестиційні цінні папери розраховані на більш тривалий строк, ніж цінні папери вторинних резервів. Установлення граничних строків цінних паперів, що належать до вторинних резервів, залежить від рішень керівництва банку. Тому цінні папери весь час переходять від однієї категорії до іншої.

Пасивні операції - це операції, за допомогою яких банки формують свої грошові ресурси для проведення кредитних, інвестиційних та інших активних операцій. Ресурси комерційних банків - це сукупність грошових коштів, що перебувають у його розпорядженні і використовуються для виконання певних операцій, їх поділяють на власні, залучені і позичені. Власний капітал становить майже третину усіх ресурсів, залучені і позичені - близько 70%.

До власних ресурсів, або до банківського капіталу, належать статутний, резервний та інші фонди, які створюються для забезпечення фінансової сталості, комерційної і господарської діяльності банку, а також нерозподілений прибуток поточного і минулого років. Власний капітал комерційного банку виконує в основному захисну функцію - страхування інтересів вкладників і кредиторів, а також покриття поточних збитків від банківської діяльності. Функція ж забезпечення оперативної діяльності для власного капіталу є другорядною, її забезпечують головним чином залучені і позичені кошти.

Власний капітал комерційного банку поділяється на основний і додатковий. До основного капіталу відносять статутний і резервний фонди, а також нерозподілений прибуток минулих років. Додатковий капітал складається із загальних резервів за активними операціями і поточних доходів.

Порядок формування статутного фонду залежить від форми організації банку. Якщо комерційний банк утворюється у формі акціонерного товариства (AT) відкритого типу, то статутний фонд формується шляхом відкритої передплати на акції, а якщо у формі AT закритого типу - через перерозподіл усіх акцій серед засновників банку згідно з розміром їхньої частки у статутному фонді. При утворенні банку як товариства з обмеженою відповідальністю статутний фонд поділяється на частки, розмір яких фіксується в засновницьких документах, а учасники банку несуть відповідальність за його зобов'язаннями у межах своєї частки.

Статутний фонд комерційного банку у формі AT створюється шляхом випуску та продажу двох видів іменних акцій - звичайних та привілейованих. Власники звичайних акцій беруть участь в управлінні банку і поділяють з ним усі його доходи, збитки та ризики. Якщо комерційний банк не заробляє прибутку, власники звичайних акцій не отримують дивідендів, їм нічого не гарантується у випадку ліквідації банку. Однак збитки власників звичайних акцій не можуть бути більшими, ніж первісна вартість їхніх інвестицій, а дохід, у разі прибуткової діяльності банку, вони можуть отримувати значний, тому що розподіл залишку прибутку відбувається тільки між власниками простих (звичайних) акцій.

Власники звичайних акцій вкладають свій капітал на весь час функціонування комерційного банку. Вони, як правило, не можуть продати їх назад банку-емітенту. У виняткових випадках, якщо збори акціонерів приймуть рішення про скорочення числа учасників банку, частка простих акцій може бути викуплена бан-ком-емітентом. Звичайні акції вільно купуються та продаються ! на вторинному ринку цінних паперів (фондовій біржі).

Привілейовані акції дають право їх власникам на отримання фіксованого розміру дивідендів, який не залежить від отриманого банком прибутку. Власники привілейованих акцій, у випадку ліквідації комерційного банку та розподілу його майна, мають переваги порівняно з власниками звичайних акцій, їм повертається вартість цих акцій. Однак при ліквідації комерційного банку власникам привілейованих акцій повертається їх вартість після того, і як будуть задоволені грошові вимоги кредиторів банку.

Власники привілейованих акцій не беруть участі в управлінні комерційним банком.

З розвитком операцій комерційних банків, а також необхідністю задоволення вимог НБУ щодо мінімального розміру статутного фонду, у комерційного банку виникає проблема в збільшенні розміру цього фонду. Це відбувається шляхом проведення додаткової емісії акцій. Як правило, банк прагне при додаткових емісіях випускати в першу чергу привілейовані акції, з тим щоб запобігти розширенню кола власників звичайних акцій та ускладненню процесу управління банком.

Перший випуск акцій банку повинен повністю складатися із звичайних акцій. Реєстрація та продаж банком-емітентом першого випуску акцій звільняється від оподаткування податком на операції з цінними паперами.

Усі випуски цінних паперів банками типу відкритого AT, незалежно від розміру випуску та кількості інвесторів, підлягають державній реєстрації у Міністерстві фінансів України. Мета цієї процедури - підвищити відповідальність банків-емітентів перед покупцями цінних паперів та знизити ризики, що пов'язані з фінансовими зловживаннями та махінаціями. Щоб отримати право додаткової емісії акцій, банк не повинен бути збитковим, мати прострочені борги перед бюджетом та кредиторами.

Для реєстрації випуску акцій банк-емітент складає "проспект" емісії. "Проспект" емісії готується засновниками банку (при першій емісії) та Правлінням банку (при наступних емісіях). У проспекті емісії повідомляється про банк, його фінансове становище, вміщуються відомості про майбутній випуск цінних паперів. Проспект емісії повинен бути завірений незалежною аудиторською фірмою.

Емісія акцій як форма створення та наповнення статутного фонду комерційного банку регулюється Законами України: "Про господарські товариства" (від 19 вересня 1991 р.) та "Про цінні папери та фондову біржу" (від 24 червня 1991 p.).

Резервний фонд комерційного банку призначений для покриття можливих збитків від банківської діяльності, а також для сплати дивідендів за привілейованими акціями, коли для цього недостатньо прибутку. Наявність коштів у резервному фонді забезпечує стійкість комерційного банку, зменшує вірогідність його банкрутства.

Резервний фонд комерційного банку створюється у порядку, визначеному зборами акціонерів, а його розмір установлюється, як правило, на рівні 50% від розміру статутного фонду. Він формується за рахунок відрахувань з прибутку, які повинні дорівнювати щорічно не менше як 5% від суми отриманого прибутку.

Крім резервного фонду, в комерційних банках створюються спеціальні фонди, призначені для покриття збитків від активних операцій та для виробничого і соціального розвитку банку, їх формування здійснюється за рахунок прибутку.

Прибуток є ресурсом внутрішнього походження. Він існує у вигляді залишку прибутку після сплати податків та відрахування до фондів банку. За його рахунок сплачуються дивіденди акціонерам. Якщо після сплати дивідендів за ставкою, що встановлена зборами акціонерів, виникне залишок прибутку, то ця сума може бути спрямована на поповнення статутного фонду банку. Така операція (поповнення статутного фонду) може бути здійснена і без сплати дивідендів акціонерам, але також за рішенням, що приймається загальними зборами акціонерів.

Залучені кошти банку - це сукупність коштів на поточних, депозитних та інших рахунках банківських клієнтів (юридичних та фізичних осіб), на рахунках громадських організацій, різноманітних суспільних фондів, які розміщуються в активи з метою отримання прибутку чи забезпечення ліквідності банку. Основну суму залучених коштів становлять тимчасово вільні грошові капітали, що виникають на основі кругообороту промислового і торгового капіталу, грошові накопичення держави, особисті грошові накопичення населення.

Залучені кошти формують переважну частину ресурсів, які використовуються для виконання активних операцій банків. Як основний елемент грошової маси залучені кошти банків відіграють важливу роль в економіці, тому вони є об'єктом державного регулювання, яке здійснюється у формах обмеження виплачуваної винагороди (процентів), установлення норм обов'язкового резервування і деяких нормативів регулювання банківської діяльності (платоспроможності, ліквідності тощо). Залучені кошти банків поділяються на депозитні й недепозитні.

Банки залучають вільні грошові кошти головним чином шляхом виконання депозитних операцій, у процесі яких використовуються різні види банківських рахунків. Депозити бувають до запитання і строкові. Депозити до запитання розміщуються у банку на поточному рахунку клієнта. Вони використовуються власниками для здійснення поточних розрахунків з їх господарськими партнерами. За вимогою клієнта кошти з його поточного рахунку у будь-який час можуть вилучатися шляхом видачі готівки, виконання платіжного доручення, оплати чеків або векселів.

Вклади до запитання є нестабільними, що обмежує можливість їх використання банком для позичкових та інвестиційних операцій. В умовах відсутності (як правило) плати за депозити до запитання банки намагаються залучити клієнтів і стимулювати приріст поточних внесків за рахунок надання їм додаткових послуг та підвищення якості обслуговування. Це, зокрема, кредитування з поточного рахунку, пільги вкладникам в одержанні кредиту, використання зручних для клієнта форм розрахунків: застосування кредитних карток, чеків, розрахунково-консультативне обслуговування тощо. До вкладів до запитання належать також кредитові залишки за контокорентним рахунком або поточним рахунком з овердрафтом. Для покриття операційних витрат, пов'язаних із веденням поточних рахунків, банк стягує з клієнта комісійну винагороду. Комісія може утримуватися з депозитного процента. Деякі банки не стягують комісії за ведення поточних рахунків за умови зберігання на них стабільного залишку не нижче від установленого рівня.

Строкові депозити (вклади) - це кошти, які розміщені у банку на певний строк не менше від одного місяця і можуть бути знятими після закінчення цього терміну або після попереднього повідомлення банку. Вилучення строкових вкладів відбувається шляхом переказування грошей на розрахунковий (поточний) рахунок або готівкою з каси банку. Строкові вклади є для банків кращим видом депозитів, оскільки вони стабільні і зручні в банківському плануванні. За ними сплачується високий депозитний процент, рівень якого диференціюється залежно від терміну, виду внеску, періоду повідомлення про вилучення загальної динаміки ставок грошового ринку та інших умов. Строкові вклади є джерелом одержання прибутків їх власниками, вони оформляються угодою між вкладником і банком. Строкові вклади не використовуються для здійснення поточних платежів. Якщо вкладник бажає змінити суму внеску - зменшити або збільшити, то він може розірвати депозитну угоду і переоформити свій строковий вклад на нових умовах. При достроковому вилученні коштів з такого депозиту власник, як правило, позбавляється передбачених угодою процентів. У цьому випадку проценти знижуються до рівня, передбаченого по вкладах до запитання.

Однією з форм строкових вкладів є сертифікати. Сертифікати бувають депозитні та ощадні. Депозитні сертифікати надаються юридичним, а ощадні - фізичним особам.

Сертифікат - це цінний папір, що може використовуватися його власником як платіжний засіб і мати обіг на фондовому ринку. Сертифікати мають суттєву перевагу над строковими вкладами, що оформлені депозитними договорами. Завдяки вторинному ринку цінних паперів сертифікат (крім іменного) може бути достроково проданий власником іншій особі з одержанням деякого прибутку за час зберігання і без зміни при цьому обсягу ресурсів банку, тоді як дострокове вилучення власником строкового вкладу означає для нього втрату прибутку, а для банку - втрату частини ресурсів.

Комерційні банки можуть залучати вільні кошти юридичних і фізичних осіб за допомогою банківського векселя. Банківський вексель має депозитну природу, і цим він схожий на сертифікат. Проте, на відміну від сертифіката, банківський вексель може бути використаний його власником як платіжний засіб за товари і послуги, причому новий власник векселя може передавати його третій особі шляхом індосаменту. Щоб придбати банківський вексель, покупець має перерахувати гроші на рахунок банку-продавця, після чого останній виписує банківський вексель на ім'я покупця і позначає дату зарахування грошей. Погашення банківських векселів відбувається шляхом їх викупу після закінчення терміну обертання або ж дострокового викупу. У банківських векселях указується величина прибутку у вигляді процента до номіналу, що одержує власник векселя. Це означає, що продаються векселі за номіналом, а викуповуються банком за ціною продажу.

Недепозитні залучені (позичені) кошти банку - це головним чином позики на грошовому ринку, які залучаються у формі міжбанківських кредитів і кредитів центрального банку (НБУ), операцій з цінними паперами на вторинному фондовому ринку, а також позик на ринку євродоларів. Ці кошти мають суттєве значення для підтримки поточної банківської ліквідності і тому активно використовуються комерційними банками України.

Кошти, отримані комерційним банком за допомогою облігацій, не можуть вважатися власним капіталом, тому що облігації випускаються на певний строк, після закінчення якого ці кошти повертаються інвесторам. Вони свідчать про надання власниками облігацій зазначених коштів у розпорядження емітента у формі довгострокової позики.

Якщо комерційний банк і надалі хоче утримувати у своєму обороті кошти, залучені за допомогою облігацій, він вдається до рефінансування попередніх випусків. Це здійснюється шляхом викупу раніше випущених облігацій за рахунок коштів, отриманих від випуску нових незабезпечених боргових зобов'язань. Облігації, якщо це передбачено умовами емісії, можуть бути конвертовані в прості акції. Тоді залучені з їх допомогою кошти переходять у власний капітал комерційного банку. Конвертованість облігацій дає змогу підвищити їх привабливість у колі покупців, оскільки останні можуть придбати акції банку в найбільш вигідний момент. Власники облігацій ризикують менше, ніж власники акцій, бо у разі банкрутства комерційного банку кредиторам кошти повертаються раніше, ніж звичайним акціонерам. Необхідно відрізняти кошти, що мобілізовані комерційним банком за допомогою облігацій, від внесків і депозитів. Якщо перші називаються в банківській практиці позиковими або позиченими, то другі - залученими. При випуску облігацій банк відіграє активну роль, ініціатива випуску належить йому, тоді як при залученні внесків роль банку пасивна.