Філософія: предмет і задачі науки

Філософія: предмет і задачі науки

Олександр Білокобильський,

кандидат філософських наук, доцент,

завідувач кафедри філософії

Державного університету інформатики та штучного інтелекту

Перш, ніж звернутися до якої-небудь науки, необхідно спробувати дати загальне про неї уявлення. Про що йдеться, коли ми говоримо про філософію? Дуже часто при згадуванні слова "філософія", людиною опановує розгубленість. Дійсно, досить просто пояснити нашому сучасникові, чим займається й для чого потрібна фізика або хімія: без знання цих наук не злетять космічні кораблі, не прийде тепло в наші будинки тощо. Але от філософія... Удаваний співрозмовник дивиться нагору й описує руками невизначені фігури... З іншого боку, дуже часто (і чим більше людина освічена й досвідчена, тим частіше!) можна зустріти незрозуміле й непоборне тяжіння до філософії - як до чогось бажаного й незбагненного. Так що ж таке філософія й чим займаються філософи?

Саме слово філософія несе в собі відповідь і нову загадку. "Філософія" дослівно "любов до мудрості". Але чому не сама мудрість? Що означає мудрість? І, взагалі, чи можна "любити мудрість"? Всі перераховані питання законні й важливі. Відповідь на них спрямовує людину на шлях міркувань, а виходить, наближає до мудрості. Незрозуміле тяжіння - цікавість, подив, потяг, що супроводжується хвилюванням і замилуванням - хіба самі по собі ці почуття не є любов? Але саме в такому стані перебуває людина, що відкриває завісу таємниці, що покриває увесь світ.

Хочеться перепитати: якої таємниці? Які таємниці можуть бути в такому знайомому й звичному світі? І дійсно, щодня ми прокидаємося і, виконавши ранковий "ритуал", розходимося у своїх справах - до школи, університету, на роботу. Далі напружена праця, обідній відпочинок і т.ін., до самого вечора. Стомлені, "падаємо" у ліжко, а там - новий день і нові турботи. Так або майже так проходить день у більшості сучасних людей. Чим більшого людина досягла в житті, тим більше вона зайнята, і тим менше вільного часу в неї залишається.

Але тільки можливість призупинитися, задуматися й зробити вибір дозволяють людині бути розумною. Про це писав американський філософ Джон Серл і з цим важко не погодитися. Якщо людина несеться хвилями життя, оминаючи "рифи" обставин, вона може проявляти кмітливість, швидко приймати рішення. Але "пробігаючи" дистанцію від народження до кінця життя, чим людина відрізняється від інших тварин? Тих, які так само як і вона, на жодну секунду не могли зупинитися - чи у пошуку їжі, чи у турботі про власну безпеку або в боротьбі за місце під сонцем (проявляючи кмітливість і швидко "приймаючи рішення")? Тих, кому, зауважте, ми повністю відмовляємо в розумності. Чим тоді людина, що без упину біжить по життю, відрізняється від горезвісної "білки в колесі"?

Не буде перебільшенням сказати, що описана вище "успішна" людина приносить у жертву те головне, що ми виділяємо в ній - "розум". Відмовившись від розуму, що можемо ми осягнути й зрозуміти в безупинному обертанні світу-колеса? Зрештою, можна довго бити по клавіші фортепіано, навіть не здогадуючись про прекрасні мелодії, які вилучає з музичного інструмента професійний музикант. Але також можна прожити життя, не помітивши, що у світі нам відомо рівно стільки, скільки ми захотіли довідатися. Тобто пройти повз світ, зачепивши в ньому тільки одну "клавішу".

З іншого боку, людина не завжди має право зупинитися. Точніше, далеко не завжди зупинившись, ми продовжуємо займатися тим же, чим до зупинки. Уявімо собі футболіста, що, замість пробити по м'ячу в голевій ситуації, стане посеред поля й задумається над тим, що й навіщо він робить! Рано чи пізно подібні запитання, цілком імовірно, спадають на думку дуже багатьом спортсменам. Однак, обмірковуючи відповіді на них, наші герої займаються вже зовсім не спортом. Але те ж саме можна сказати про кого завгодно! Пробігаючи, як білка в колесі, життєвим колом, ми в рідкісні хвилини роздумів - на автобусній зупинці, біля верстата на заводі, у науковій лабораторії, а, може бути, й посередині футбольного поля - раптом "зупиняємося". І замість того, щоб продовжувати вирішувати "тактичні" проблеми (на який автобусний маршрут сісти або на який фланг віддати пас), задаємося тим самим "стратегічним" питанням: що я роблю й навіщо? Причому життя влаштовує нам такі обставини, коли не задатися подібними питаннями ми просто не можемо. У першу чергу мова йде про "аномалії" повсякденного життя, коли звичні установки не спрацьовують. Ці миті, на які ми виявилися "вирвані" зі звичного кола подій, саме й відзначені міркуванням, "включенням" розуму.

Чим сильніше аномалія, з якою людина зіштовхується, тим більше триває міркування, й тим "далі" доводиться відсторонитися від звичного потоку подій. Немовби зробити крок назад і подивитися на себе й сформовані обставини збоку. З відстані ситуація завжди бачиться більш чітко й постає як частина певного цілого, що його не було видно "зблизька". І от людина зупиняється й робить удаваний крок (два, три й т.д.) назад. І перед нею, ніби з висоти пташиного польоту відкривається картина, яку вона ніколи б не побачила, залишаючись у колі повсякденних турбот.

Тільки покинувши звичайні справи, ми одержуємо можливість реалізувати те, що відрізняє нас від усіх інших відомих істот - наш розум. І саме увійшовши в його сферу, сферу споглядального міркування, ми входимо у царину філософії.

Тільки міркуючи, людина діє, як належить діяти людям. Тут, віддаляючись від повсякденності, ми наближаємося до мудрості, що перебуває поза світом, прихована від нього, і стає бажаною метою філософського пошуку.

У величезних потоках інформації сучасна людина не встигає усвідомити моменту, коли вибір уже зроблено. На користь політичної партії, релігійної організації, економічної корпорації. Хто правий? Ніхто не зможе дати відповіді на подібне питання. Але одну, дуже важливу деталь необхідно зауважити. На підставі яких би аргументів ви не зробили свій вибір, до яких би доводів не прислухалися, вибір робиться тільки вами. Принаймні, у будь-якій ситуації людина може зупинитися й запитати: навіщо я це роблю? Чому я повірив цим людям? Чому і яким чином мене змогли переконати? Як би голосно не пролунали ці запитання, вони пролунають у повній тиші, тому що вони задані тільки самому собі. Якщо на них відповість хтось за вас, один раз вони пролунають знову. Ці питання можна відігнати, але тоді, можливо все життя, ви будете підкорятися чужій волі, так і не реалізувавши власну.

Роблячи вибір, чим займатися в цьому житті: стати вченим або художником, присвятити себе бізнесу або накопичувати духовний досвід, зануритися в релігію або науку - людина міркує. Міркує вона за допомогою розуму, що прагне до мудрості. І тільки мудрість зважує всі ті людські справи, які підлягають порівнянню. Отже, будь-яке наше заняття випереджається, по суті, філософським міркуванням, що тільки й дозволяє нам здійснювати усвідомлений вибір. Цей вибір робиться тільки нами й саме тому людина філософствує на самоті. Повертаючись до наведеного вище прикладу, ми повинні здійнятися до кам'янистих схилів філософської самотності, поринути в міркування, щоб з новим знанням повернутися в світ.

Міркуючи над власними вчинками, людина стає людиною. Це міркування випереджає будь-яку діяльність, але, обмірковуючи свої вчинки, фізики й спортсмени, економісти й художники вступають в галузь філософії. Щоб бути людьми, ми повинні стати філософами.

Про предмет філософії або коли людина філософствує?

Чи є філософія наукою? Це питання дуже часто виникає у найрізноманітніших аудиторіях. Представники інших наук іноді навіть вказують на деяку "незрілість" філософії, говорячи, що вона тільки має стати наукою.

Спочатку задамося питанням: а чи існує така сфера практичних інтересів, у якій філософія могла б сказати своє слово?

Ми живемо у світі глобальних процесів і глобальних потрясінь. Сьогодні з'явилося навіть спеціальне слово, що означає зміни, що відбуваються, - "глобалізація". У світі, що глобалізується, відбуваються якісь зміни на краще, але з'являються й нові проблеми. Наприклад, останнім часом кращі представники людства все частіше говорять про зіткнення цивілізацій. Деякі вважають, що 11 вересня 2001 року почалася нова світова війна. Війна західної цивілізації (до якої належимо й ми) з тероризмом. Під словом "тероризм" розуміється зовсім не купка міжнародних злочинців. Розпочаті західними країнами дії показують, що "тероризм" підтримують багато країн, які, за дивним збігом обставин, належать до мусульманського світу.

Але звернімося до суті проблеми. На Заході ніхто не сумнівається, що демократичні цінності є найвищим досягненням людської культури й продуктом здорового глузду. Протилежна сторона конфлікту із цим очевидно не погоджується, визнаючи вищий статус за релігійними цінностями ісламу.

Далі практичні питання, переведемо у теоретичну площину: яка наука, і спираючись на які підстави, може міркувати про вищі цінності культури? Якщо наші культурні цінності відкидаються, то на підставі чого ми можемо їх оцінити й взагалі: чи можемо? Або ж єдина відповідь на неприйняття - війна? Звідки ці цінності беруться й чим обґрунтовуються?

Питання серйозне, адже, орієнтуючись саме на ці цінності, ми розуміємо своє минуле, будуємо сьогодення й плануємо майбутнє. Від цих цінностей залежить вся наша цивілізація, і, якщо вони формуються випадково, то випадковим є і все наше життя, а у світі повинен запанувати хаос. У протилежному випадку, вищі цінності чимось обумовлені й закономірно формуються. Значить повинна існувати й наука, що вивчає ці закони. Як же вона називається?

Неважко зрозуміти, що головні культурні цінності спрямовують не тільки наші справи, але й наші думки. Перш, ніж діяти, ми думаємо, подумки відтворюючи ціннісні орієнтири епохи. Правильний розум - це розум, що враховує культурні цінності й орієнтується на них. Це мудрий розум. Всі науки у своїй діяльності відштовхуються від уявлень, які видаються розуму безсумнівними. І тільки філософія може надати "простір" міркуванню над самим розумом і його цінностями.

Якщо на одному полюсі філософського інтересу лежать проблеми загальнолюдського масштабу, то на іншому - життя конкретної особистості, окремої людини. Щоправда, складно сказати, який із цих масштабів важливіший. Питання особистісного буття, або, як прийнято говорити, проблема сенсу життя, хоча б один раз постає перед кожною людиною. Кожен із сотень тисяч, мільйонів і мільярдів людей у тій або іншій формі задає собі питання: навіщо я живу? Таким чином, перед нами знову проблема загальнолюдського масштабу. Від того, як людина відповість на це питання, залежить її особиста доля, доля її родини. Із цих окремих доль сплітається сьогодення й майбутнє держав і цілих культур.

Яка наука допоможе нам відповістити на запитання про зміст людського життя? Кожній людині потрібно самій виправдатися перед обличчям розуму й довести свою спроможність. Безперечно, генетика й хімія, фізика й соціологія досягли сьогодні визначних результатів. Але, запитаємо себе, чи настільки бажаних? Чи щасливі ми, люди наукового століття?

Чи може бути щасливою людина, коли кожен її день починається з телевізійних повідомлень про нові екологічні загрози - глобальне потепління, катастрофічне забруднення природи, наступ сировинної кризи тощо? Чи можемо ми бути щасливі, якщо ми є сучасниками військових конфліктів, у яких використовується зброя (створена, до речі, наукою!), здатна знищити увесь світ? Давайте ще згадаємо про генетично модифіковані продукти, які ми, самі того не знаючи, уживаємо, про нові технології виробництва м'яса, птахів, зернових культур, що перетворюють ці продукти на напівсинтетичний корм. Згадаємо про величезну кількість етичних проблем, що постали перед людством в результаті бурхливого розвитку науки (суперечки навколо евтаназії, пересадження органів, стовбурних клітин, абортів, штучного запліднення тощо). Чи може наука, що породила настільки проблематичну цивілізацію, відігравати роль третейського судді в питанні про сенс життя? Швидше навпаки. Саме перед обличчям глобальних загроз це питання постає із новою силою. Де, у якій сфері шукати на нього відповідь? Філософія перетворюється на заповідну зону розуму, що відмовляється від всіх стереотипів і намагається зрозуміти, що відбувається, вона залишається єдиним місцем, де ще можна задавати подібні питання й відповідати на них.

В "проміжку" між сферою загальнолюдських цінностей і навколо цінностей окремої особистості знаходиться вся людська культура. Практично про будь-який фрагмент нашого світу ми можемо запитати "що він насправді собою являє?" - і це буде питання суто філософське. Наприклад, ми можемо всебічно вивчати суспільство. Найрізноманітніші науки допоможуть нам зібрати корисну інформацію: історія й географія, соціологія й етнопсихологія. Кожна із цих наук дасть власний погляд на життя суспільства, але жодна не скаже, чим же суспільство є насправді. Що відрізняє його від будь-якого іншого феномена і що робить суспільство суспільством. Подібні питання можна поставити щодо мистецтва й культури, людини й навіть щодо самої науки.

Виходить що будь-який елемент нашого світу, нашої культури може стати предметом філософського інтересу. І все ж головною метою філософського вчення, у певному сенсі унікального, є сам світ. Світ, як те, що існує або все, що існує в його єдності. Це єдине все одержало у філософії назву буття. "Буття" означає все те, що є у світі, сам світ і нашу думку про світ. Все те, про що можна сказати: воно є. І саме буття є головним предметом філософії.

Всесвіт. Світ. Буття.

Незважаючи на масштабність питання про буття, навіть велич самого запитування, у людини часто виникає сумнів у його "корисності". Дійсно, навіщо ставити подібні питання? Людина, що стежить за ходом нашого міркування, у подібній користі засумнівається навряд чи.

Давайте згадаємо, із чого починається будь-яка справа. Вона починається з мети. Але мета ніколи не висить у повітрі, вона випливає з певного порядку речей. Перш, ніж побачити мету, ми бачимо (хоча б подумки) цей порядок і визнаємо доречність і досяжність мети. Виходить, що залежно від того, яким ми побачимо навколишній світ, будуть формуватися наші цілі й відбуватиметься наша подальша діяльність. Простий приклад. У перших християнських громадах на зорі нашої ери люди вірили у швидкий кінець світу. З погляду общинників, світ буде зруйнований і врятуються тільки праведники. Тому в їхніх рядах панували ідеали аскетичного життя, а майно віддавалося бідним. Або, уявіть, що завтра Земля загине від зіткнення з іншим космічним тілом. Чи зможете ви прожити день, що залишився, так, як прожили більшість попередніх?

У сучасному світі діють ті ж самі закони. Невипадково й проповідники нових релігій, і політичні оратори спочатку нав'язують нам певний погляд на світ ("світ лежить у злі" або "олігархи пограбували народ") і тільки потім указують шляхи виходу із ситуації, які й проголошуються бажаними цілями.

Наведені приклади показують, що й з погляду практики питання про буття не тільки не пусте, але можливо, найголовніше з людських питань. Відповідь на нього проливає світло й на зміст буття окремої особи, і на майбутню долю цивілізації.

Так що ж являє собою буття? Насамперед, замислимося над тим, де взагалі можна шукати відповідь на подібні запитання.

Найбільш очевидна відповідь полягає в тому, що треба "просто" подивитися на навколишню дійсність і побачити її. Те, що ми бачимо, таким і є, що є, то і є буття. Незважаючи на "логічність" подібного міркування, очевидним воно є тільки на перший погляд. Нам тільки здається, що ми бачимо те, що існує. Наприклад, кожна людина, що вчилася в школі, знає, що та частина сітківки ока, у якій з неї виходить зоровий нерв, не сприйнятлива до світлових подразнень. Ми фактично не бачимо певної частини предмета. Цей феномен одержав назву "сліпої плями", і кожен це може виявити, якщо проведе пальцем перед спрямованим в одну крапку поглядом. У певній точці справа і зліва, - так званій "сліпій плямі" ми палець не бачимо. Тепер подивіться на навколишній світ. Чи "бачите" ви "сліпу пляму"?

У випадку з "сліпою плямою" наша уява добудовує видимий вигляд реальності, з іншого боку відомо, що людське сприйняття досить вибіркове й ми сприймаємо тільки частину зовнішньої інформації.

Можна заперечити, що наведені аргументи пов'язані із суб'єктивністю людського сприйняття і не стосуються об'єктивного (тобто існуючого поза людиною) світу. Але цей аргумент переконливий тільки на перший погляд.

Якщо ми дійсно хочемо міркувати розумно, розсудливо, то будемо змушені визнати, що з погляду здорового глузду не тільки мешканці психічного світу, але й весь соціальний і навіть матеріальний світ дані нам винятково за допомогою нашого розуму. Але давайте задумаємося: а чи можемо ми коли-небудь у якій-небудь дії вийти за межі цієї суб'єктивності, побачити, почути світ сам по собі?

Можливо, ви задумувались про те, що оточуючі люди можуть бачити кольори не зовсім так само, як ви. Адже недостатньо називати деякий предмет "жовтим", щоб бачити його саме жовтим. А може бути, хтось бачить жовті предмети блакитними, але називає блакитний колір жовтим? Як перевірити? Неможливо "зазирнути" у свідомість людини й побачити в її розумі те, що бачить вона. Так само складно переконатися, що ваш товариш, наприклад, поклавши в рот шматок від вашої шоколадки, відчув той самий смак, що й ви. Скільки б ви не розпитували свого друга, скільки б раз не повторювали дослід, результат залишиться проблематичним. Не допоможуть у цьому випадку навіть інструменти натуралістів: ні подібна будова наших організмів, ні навіть схожа мікроструктура органів смаку не можуть гарантувати подібності відчуттів.

Навіть за допомогою надсучасних пристосувань і комп'ютерних технологій, вивчивши мозок людини аж до нейронного рівня, ми не можемо отримати жодних гарантій. Адже й схожість процесів у наших головах, схожість нейронних структур, що супроводжують задоволення біологічних потреб - це зовсім не сам смак, що ми відчуваємо! Власне, навіть сам людський організм, тіло й мозок є "мешканцями" зовнішнього світу, але дані нам тільки у світі внутрішньому. Ми завжди замкнуті у світі власної суб'єктивності і ніколи не можемо його покинути.

Необхідно чітко усвідомлювати, що будь-яке наше пізнання починається із цього суб'єктивного світу. За допомогою міркувань, міркувань й обговорень із іншими людьми ми намагаємося визначити, на що в цій суб'єктивній реальності можна покластися. Ми порівнюємо різні сприйняття, спостерігаємо, вимірюємо предмети навколишнього світу, ставимо експерименти для того, щоб пізнати навколишню дійсність. І все-таки варто пам'ятати про суб'єктивний початок нашого пізнання.

І Всесвіт, і взагалі світ, щоб ми під ним не мали на увазі, існують. Вони є, і для нас вони є за допомогою нашого розуму. Буття кожному з нас відкривається тільки з глибин власного «Я», де в повній самітності ми знаходимо можливість задатися найважливішим з людських питань - питанням про буття - саме воно визначатиме відповіді на всі інші людські питання.

Чому науки не можуть узяти на себе функції філософії і говорити про буття?

Іноді людині здається, що вона лише фіксує те, що її оточує. Нехай ми дивимося "зсередини" нашої суб'єктивності, але дивимося на цілком об'єктивну дійсність. Хіба гори й моря, ліси й ріки не існують насправді? На ці прості питання не так легко відповісти.

З погляду здорового глузду все, про що ми можемо мати уявлення, утримується в нашому розумі. Навіть ті зовнішні предмети, які ми бачимо й відчуваємо, повинні спочатку "зайти" у нього й тільки потім перетворяться для нас на щось реальне. Виходить, що в людській голові співіснують образи зовнішнього світу, уява, емоції тощо. Для того щоб скласти уявлення про навколишню дійсність, ми повинні не зважати на "вигадані" й "суб'єктивні" образи й зосередитися на реальних, об'єктивних. Проблема ж полягає в тому, що "реальною" для нашого розуму є будь-яка його ідея, і потрібно ще вказати метод, за допомогою якого ми могли б переконатися в об'єктивності ідеї "стола" або "ріки".

Згадаємо ситуацію, коли ми розглядаємо картину якого-небудь художника, написану великими мазками. Із близької відстані, крім яскравих, але розпливчастих кольорових плям нічого не видно. Однак варто відійти назад, придивитися, і перед очами вимальовується пейзаж або навіть портрет людини. Те ж саме відбувається при розгляданні не дуже чітких (або знятих у незвичайному ракурсі) фотографій. Розуміння того, що на них зображено, приходить не відразу. Але й у випадку з картиною, і з фотографією, розібравшись, що ж зображено на них, дуже важко вийти з вихідного невідання.

Так відбувається через те, що ми "бачимо" не предмети, а "змісти". Ті змісти, які відкриваються нашому "внутрішньому" погляду, нашому розуму. Не вловлюючи знайомих образів на картині або фотокартці, ми сприймаємо потворний хаос квітів і ліній і, по суті, не бачимо нічого певного. Вірніше було б говорити не "ми бачимо те, що існує", а трохи незвичне "те, що ми бачимо, те й існує". Звичайно, існує "для нас", для людей. Але те, що існує "поза нами", поза нашою здатністю сприймати й мислити, залишається для людини чимсь позамежним, або, як говорять філософи, чимось трансцендентним.

Мова, безумовно, іде не про те, що ми бачимо й сприймаємо у світі те, що захочемо. Ці процеси не залежать тільки від нашої волі, вони цілком об'єктивні. Але, з іншого боку, бачимо й сприймаємо світ саме ми, люди. Жодна людина не може вийти за межі цього способу сприйняття й потрапити у світ "до-сприйняттів". Більше того, намагаючись розібратися, що в навколишнім бутті реальне, а що - ні, ми відштовхуємося від власних сприйняттів, ідей, думок. Тільки зміст розуму - ідеальні утворення - володіють для розуму реальністю, і тільки розум повинен визначити, які образи належать до буття, а які мають примарну реальність - як, наприклад, образи сновидінь, марення або просто вигадки, фантазії.

Таким чином, за допомогою п'яти органів чуття ми отримуємо певну інформацію, що ще зовсім не є самим "навколишнім світом". Спочатку розум "диктує" почуттям, як зробити відбір зовнішньої інформації, а потім - як з отриманого матеріалу "створити" образ - картину реальності. Причому саме від "попереднього налаштування" розуму залежить зміст світу, що відкривається людині. Без цього "налаштування" навколишній світ перетворюється на ніщо, а дві людини, що дивляться в один бік, можуть побачити зовсім різні речі.

Порівняння архаїчного й сучасного способу сприйняття світу ще раз підтверджує залежність "об'єктивного" вигляду цього світу від нашого розуму. Те, що для нас є, буття, це не тільки й не стільки зовнішня інформація, скільки творче осмислення людини. Первісний мисливець не менш раціональний, ніж наш сучасник. Його світ відмінний від нашого, але настільки ж складний і багатий. Цей світ являє собою арену для тисяч і тисяч дій, величезного масиву досвіду - полювання й будівництва, магії й танців, сімейного життя й війни. Ніколи його мешканці не зможуть навіть на секунду засумніватися в реальності власного світу. І ніколи в цьому світі не стане можливим природознавство.

Воно неможливе тому, що в цьому первісному світі науці вивчати просто нема чого! Кожна подія залежить не від законів природи, а від волі певного духу або божества. Живі сили причаїлися за кожним деревом або каменем, рікою або горою. Тут немає двох однакових предметів й, отже, як би добре ви не вивчили один з них, це знання не зможе стати в нагоді. Більше того, у другий раз навіть перевірений засіб може "не спрацювати", тому що предмети цього світу примхливі й непостійні.

Для того, щоб наука стала можлива, людині необхідно "побачити" світ придатним для наукового пізнання. Ми повинні були сформувати зовсім нові уявлення про світ, новий вигляд буття.

Побудувати, у мільйонах раціональних актів і практичних дій таку конструкцію, що дозволила б нам стати сьогоднішніми людьми. Сучасна людина дбайливо й шанобливо ставиться до найрізноманітніших пам'яток культури - зримих віх того шляху, яким цивілізація прийшла до свого сучасного стану. І тим більший подив викликає той факт, що ми так мало уваги приділяємо можливо найголовнішій частині культурної спадщини - формам, за допомогою яких здійснюється наше мислення і які допомагають нашому розуму "сприймати" буття. Творчим формам, у яких це буття здійснюється і які дозволяють нам бачити реальність придатною для наукового пізнання.

І якщо ці уявлення неможливо взяти "ззовні", то звідки вони беруться у нашому розумі? Іншими словами, звідки ми знаємо, що у світі існують неживі матеріальні предмети, що розвиваються в просторі й часі за певними законами, якщо ми завжди маємо справу з непросторовими ідеями нашого розуму? Це питання тим більш важливе, якщо ми згадаємо про залежність науки від наведених вище уявлень про буття.

Без упевненості в матеріальності й закономірності світу, наука неможлива. Чи можемо ми переконатися в тому, що світ має ці властивості? Будь-яка наука починається з переконаності в цих властивостях світу: біологія й фізика, хімія й соціологія шукають закони зміни матеріальних систем - організму, всесвіту або суспільства. Природознавство дає нам масу корисних відомостей, але воно принципово не досягає буття. Ми можемо як завгодно довго бути упевненими, що світ існує саме таким чином, яким його уявляє наука, але це зовсім не гарантує нас від можливого розчарування - катастрофічно миттєвого або поступового, але настільки ж невідворотного: наука про буття не знає нічого.

Навіть розвинувши наші сучасні науки до того рівня, про який вони сьогодні можуть тільки мріяти, людство ні на крок не наблизиться до розуміння буття, до розуміння того, що насправді існує у світі й на що побічно спрямоване зусилля наукового пізнання. Це означає, що ми ні на крок не наблизимося до розуміння власного місця в цьому світі, власної долі й того, на що ми можемо сподіватися.

Науковому пізнанню передують певні уявлення про буття, але воно не може їх обґрунтувати, й тим більше пояснити їхнє походження. Це своєрідні аксіоми науки, із цих аксіом наука починається. Філософія, що спрямована на буття, як свій головний й єдиний предмет від подібних аксіом не залежить і з цього погляду відрізняється, від будь-якої науки. І саме філософія зберігає здатність "говорити" там, де змушені замовкнути всі науки. Говорити про буття.