Історія календарів

10

РЕФЕРАТ

Історія календарів

1. ДОБА, МІСЯЦЬ І ТИЖДЕНЬ

Після темної ночі загоряється зірниця і настає світлий день, а потім знову приходить вечір. Зміна дня і ночі - доба - і була першою природною мірою часу, яку відкрила людина.

За давніх-давен первісні пастуші племена кочували з місця на місце, шукаючи нових пасовищ, і іноді заходили далеко від своїх становищ. Повертаючись назад, вони вибирали правильний напрям, орієнтуючись по Сонцю та зірках.

Небесні світила були не тільки надійними дороговказами. У теплу пору року Сонце піднімається вище, у холодну - опускається нижче до горизонту. Значить, по Сонцю можна дізнатись, чого слід чекати - літа чи зими. Положення сузір'їв на небі також змінюється в різні пори року. Щоб легше було стежити за світилами, люди ще в старовину підмітили на небі групи зір - сузір'я.

У сільському господарстві дуже важливо заздалегідь знати, коли настане час, сприятливий для оранки, сівби та збирання врожаю. Ось чому астрономія вже тисячі років тому особливо успішно розвивалася в Китаї, Індії, Вавилоні, Єгипті - в тих народів, які ще в глибокій давнині прославились культурним землеробством.

Тепер кожний з нас легко може бути «пророком» і в лютому сказати, що через місяць настане весна. Щоб точніше завбачити зміну пір року, треба знати тривалість року. Стародавні народи довго не знали цього. Вони догадувались про те, що урожай залежить від Сонця - джерела тепла та світла, сліпо вірили в його всемогутню силу і вважали його головним божеством. Але по зовнішньому вигляду Сонця важко було простежити за зміною пір року.

Інша справа - Місяць. Це найбільше з нічних світил різко виділяється серед них не тільки своєю величиною та яскравістю: у місяця послідовно змінюється видима форма. Ледве помітний, тонкий і блідий серп поступово перетворюється в світлий півкруг і пишний в своєму блискотінні диск; потім, день у день зменшуючись, Місяць завершує свій шлях знову вузьким серпом, поки зовсім не зникне на дві-три доби.

Дивні і незрозумілі зміни форми Місяця, їх незмінно точна і строга послідовність здавались стародавнім спостерігачам незбагненною загадкою. Немов долаючи морок ночі, сріблясте світло пробуджувало фантазію і уяву людей, породжувало віру в якусь чудесну, божественну силу Місяця. І, поклоняючись «цариці ночі», жерці почали стежити за незрозумілими змінами лику Місяця.

Неважко було підрахувати, що всі місяцеві фази змінюються за 29-30 діб; так було відкрито другу природну міру часу - місяць. Недаром і досі в деяких мовах, як і в українській, місяцем називають і Місяць і період часу близько 30 днів. За цими місяцевими місяцями - від одного «першомісяччя» до другого - китайці і вавілоняни вели лічбу часу і встановлювали строки землеробських робіт.

Доба і місяцевий місяць були основними мірами часу в усіх стародавніх народів. За цими місяцями і були складені перші календарі. От саме тоді, близько 6 тис. років тому, або навіть ще раніше і виникло поняття «рік». Роком вважали 12, а іноді й 13 місяцевих місяців.

Початок року і першого місяця був пов'язаний з початком весняних польових робіт. Але сезонні зміни природи залежать не від руху Місяця, а від зміни пір року, від «круговороту» Сонця.

Жерці-астрономи почали помічати, що календар дедалі більше розходиться з порами року: адже у 12 місяцевих місяцях тільки 354 дні - на 11 1/4 менше, ніж у справжньому році.

Щоб усунути цю невідповідність, жерці вводили в міру потреби додатковий, тринадцятий місяць і таким способом пристосовували місяцевий календар до строків сільськогосподарських робіт. Спочатку це був дуже незручний, плутаний і довільний календар.

Рис.1.

Семикінцева зоря в колі з назвами небесних світил і днів була священним знаком астрологів. Вони вважали, що кожен день і будь-яка година перебуває під впливом одного із семи світил. Так, Місяць керує понеділком і першою годиною цього дня; друга година понеділка присвячена Сатурну (ліворуч по колу), третя година - Юпітеру і так далі до Меркурія, від якого залежить сьома година. Восьма година знову перебуває у віданні Місяця, дев'ята - Сатурна, п'ятнадцята і двадцять друга - знов Місяця, двадцять третя - Сатурна і остання - двадцять четверта година понеділка - Юпітера. Наступна година, тобто перша година вівторка, і весь цей день вже перебуває під покровительством Марса. Сім різних знаків - це прийняті у астрологів і астрономів позначення планет.

Крім місяця, існувала ще одна міра часу - семиденний тиждень. Ця міра часу лише умовно зв'язана з місяцевим місяцем (Місяцевий місяць - один оборот Місяця навколо Землі-триває в середньому 29 діб 12 годин 44 хвилини 2,8 секунди).

В Європу вона проникла з Вавилону. Вавілоняни вірили, що останній день кожного тижня готує тільки злигодні, невдачі і через те ніяких справ не слід розпочинати в цей зловісний, проклятий богами день. Єгиптяни вважали, що в кожного дня семиденки є свій бог, який охороняє цей день і йому сприяє.

За прикладом єгиптян стародавні римляни кожний день тижня посвятили одному з семи богів і небесних світил: Сонцю, Місяцю і п'яти планетам, які за іменами римських богів дістали назву Марса, Меркурія, Юпітера, Венери, Сатурна.

І досі ці назви днів у значній мірі збереглися у французькій, німецькій, англійській і інших мовах; досі забобонні люди вважають понеділок «нещасливим» днем. Досі один з днів тижня - п'ятницю, суботу чи неділю - віруючі люди вшановують як релігійне свято.

Зовсім інакше склалися руські назви днів. У Стародавній Русі тиждень називався «седьмицею», а неділя - «днем недільним» або просто «неділею», тобто днем відпочинку і спокою, коли «немає діл». Понеділок - це перший день після (по) «неділі», вівторок - другий, середа - середина седьмиці, четвер і п'ятниця - четвертий і п'ятий дні, а субота - від слова «сабат» або «шабаш», тобто останній трудовий день тижня, кінець всяких справ.

Правильний календар вдалося розробити лише після того, коли було відкрито тривалість сонячного руху - періоду обертання Землі навколо Сонця.

2. СОНЯЧНИЙ РІК

Серед випалених сонцем пустинь склався і виріс у могутню державу Стародавній Єгипет. Тут, уздовж вузької долини Нілу, сама природа створила сприятливі умови для землеробства.

Щороку в одні й ті самі дні починала прибувати вода в Нілі і ріка поступово виходила з берегів, затопляючи навколишні поля. Такі поводі були не стихійним лихом, а всенародним святом: Ніл приносив на поля дорогоцінну вологу і родючий мул.

Щоб бережно розподіляти воду, єгиптяни споруджували канали і «пастки води»; греблі й шлюзи затримували її під час розливів ріки, а водойми зберігали воду до того часу, коли Ніл знову входив у береги.

Працею землеробів керували жерці. Вони обожествили Сонце як джерело світла, тепла, життя, вивчили шлях світила по небу, поклали початок постійним астрономічним спостереженням.

Щоб своєчасно підготуватись до благодатної поводі, треба було заздалегідь знати, коли почне прибувати вода в річці, а завбачити це на кожний рік було дуже важко.

Жоден єгиптянин не доходив до верхів'їв Нілу, ніхто не знав причин поводі, і ніякі прикмети на землі не передвіщали її заздалегідь. Жерці почали шукати ці прикмети на небі і знайшли їх.

Спостерігаючи видимий рух зір, жерці помітили, що найяскравіша з них - Сіріус - весною зникає в промінні вечірньої заграви. Вони не знали, що в цей час Сіріус сходить вже після світанку і тому його не видно. Тільки через 2 1/2 місяця зоря знову «уперше» і спочатку ненадовго показується над горизонтом перед самим сходом Сонця, і якраз у ці дні починався розлив Нілу.

Зрозуміло, ніякого причинного зв'язку між цими явищами немає, але жерці проголосили цей збіг божественним знаменням, а Сіріус - священною зорею. Помітивши перший видимий схід цієї зорі - пізніше його назвали геліакічним,- жерці сповіщали народ про близький розлив ріки. І справді, їх завбачення збувались, допомагаючи вчасно підготовити канали, водосховища і поля до початку сільськогосподарських робіт.

Вдалі завбачення зміцнювали владу жерців і віру в них як у «пророків». Жерцям було дуже вигідно підтримувати цей забобон: переконуючи народ, що боги наділили їх чудесною силою завбачати майбутнє, жерці присвоїли собі особливі права та переваги, стали замкнутим станом - кастою, примушували трудівників-хліборобів безмовно коритись їх велінням. «Необхідність обчислювати періоди розлиття Нілу,- зазначав Маркс, - створила єгипетську астрономію, а разом з тим панування касти жерців як керівників землеробства».

Провадячи спостереження за Сіріусом, жерці підрахували, що від одного геліакічного сходу до наступного проходить 365 діб. Відкривши приблизну тривалість року, вони вже могли впевнено і задовго завбачати розлив ріки. Звичайно, «секрети пророцтв» жерці держали в секреті від невтаємничених. Можливість провадити астрономічні спостереження була тільки у них, і вони користувались своїм авторитетом для того, щоб тримати народ у сліпій покорі і рабській підлеглості.

Єгипетські жерці розробили дуже простий І зручний календар: рік, що складався з 365 діб, вони поділили на 12 місяців по 30 днів, а в кінці року приєднували п'ять додаткових днів. У кожному місяці було по три десятиденки. Місяцеві місяці вже не мали ніякого значення в єгипетському календарі: його основою був сонячний рік - період одного обороту Землі навколо Сонця.

Проте в цього простого календаря була істотна хиба: адже в дійсності в році не рівно 365, а близько 365 1/4 доби. З таких четвертих за чотири роки набігала ціла доба. Це не випало з уваги жерців. Після багаторічних спостережень вони помітили, що геліакічний схід Сіріуса кожні чотири роки запізнюється за календарем на одну добу. Проте жерці не хотіли на це зважати.

Як же так: на небі повинна панувати божественна гармонія, а тут тобі якась четверта доби вносить «незаконний» розлад у цей строгий порядок, наперед установлений самими богами! І жерці продовжували вважати, що в році рівно 365 діб.

Легко догадатись, до чого це мало привести.

Початком року в єгипетському календарі вважалось урочисте свято геліакічного сходу Сіріуса. Кожні чотири роки цей день пересувався по календарю на один день. Для нас було б безглуздям відзначати, наприклад, першотравневе свято в 1955 р. 1 травня, у 1959 р.- 2 травня і т. д.

Але єгипетські жерці навмисне не виправляли помилки, щоб не порушувати релігійних забобонів та марновірства, а може, і для того, щоб усі свята по порядку обійшли всі дні року і таким способом «освятили» їх.

І Новий рік так само «блукав» по всіх днях календаря.

Один з царів еліністичного Єгипту, Птолемей III Евергет, у 238 р. до н. е. намагався виправити хибу календаря і запропонував кожний четвертий рік подовжувати на один 366-й день. Проте жерці через релігійні забобони не дали здійснити цієї розумної пропозиції.

І після цього більш як двісті років в Єгипті зберігався старий «блукаючий» календар. Лише в 26 р. до н. е. в Єгипті запровадили календар, запропонований Евергетом, - найпростіший і найзручніший. На жаль, наш теперішній календар ми успадкували не від єгиптян, а від римлян.

3. СТАРИЙ І НОВИЙ СТИЛЬ

У Стародавньому Римі до Юлія Цезаря був дуже плутаний місяцево-сонячний календар. Рік починався у березні і складався з 12 місяців: чотири місяці мали по 31 дню, сім - по 29, останній місяць, лютий,- 28, а всього в календарі було 355 днів, тобто на 10 1/4 дня менше, ніж у сонячному році.

Щоб привести цей календар у відповідність з природою, найкоротший місяць, лютий, раз на два роки подовжували то на 22, то на 23 дні. Таким чином, календарний рік мав у середньому 366 1/4 дня і був на добу довший проти сонячного року.

За тридцять років з цієї зайвої доби поступово набігав цілий місяць. І що ж виходило? У природі наставала, наприклад, весна, дужче починало пригрівати Сонце, наставав час сіяти хліб, а по календарю все ще тривав зимовий місяць лютий.

Чим далі, тим більше розходились календарні місяці з порами року і святами, які були зв'язані з весняними і осінніми польовими роботами.

Дуже незручно жити за двома календарями - природним і штучним. Тому верховному жерцю було надане почесне право самовільно вставляти додаткові місяці в календар, щоб пристосувати урочисті щорічні свята до строків сівби і жнив.

Жерці цим правом користувалися в своїх інтересах: якщо їм вигідно було продовжити строк служби чиновників, яких призначали звичайно на рік, вони подовжували цей рік більше, ніж слід було; хотіли жерці раніше зібрати податки з трудового населення - і вони не вставляли додаткового місяця. Сваволя жерців так заплутала лічбу часу, що це викликало небезпечне невдоволення народу.

Треба було перебудувати календар, привести його у відповідність з порами року і працею землеробів. Цю реформу понад 2000 років тому (у 46 р. до н. е.) і провів диктатор Юлій Цезар, використавши досягнення єгипетської астрономії. Він прийняв тривалість року за 365 1/4 доби і наказав три календарних роки вважати по 365 діб, а в четвертому - високосному - 366.

Цим календарем ми користуємося й тепер, вважаючи високосними ті роки, числа яких діляться на чотири, наприклад, 1996, 2000, 2004 і т. д.

Юлій Цезар міг упорядкувати календар, бо мав вищу владу в державі як цивільний і військовий диктатор і як верховний жрець. Однак він все-таки не наважився прийняти простий і зручний єгипетський календар з його струнким поділом року на 12 тридцятиденних місяців. Замість цього римські місяці дістали по 30 і 31 дню, тільки в лютому по-старому залишилося 28 днів, і на цей найкоротший місяць раз на чотири роки накидали один день.

Початок року Цезар переніс з березня на 1 січня (у цей день приступали до своїх обов'язків вищі державні чиновники), але зберіг старі назви місяців, допустивши при цьому певну непослідовність.

Справа в тому, що в старому римському календарі перший місяць був присвячений богові Марсу і називався марціус, другий - априліс, третій і четвертий були названі іменами богинь Майї та Юнони: майус, юніус, а наступні місяці називались просто за латинськими числівниками: п'ятий - квінтиліс, шостий - секстиліс, сьомий - септембер, восьмий - октобер, дев'ятий - новембер і десятий - децембер. Останні два місяці знову-таки були названі іменами богів: януаріуе (за ім'ям Януса) і фебруаріус (від Фебруус).

Коли передостанній місяць, януаріуе, став першим, усі інші місяці перемістились на два: септембер став вже не сьомим по порядку, а дев'ятим, октобер - не восьмим, а десятим і т. д., але ці назви не були змінені. Пізніше п'ятий місяць, квінтиліс, на честь Юлія Цезаря було названо його ім'ям (він народився в квінтилісі), а секстилісу було присвоєно ім'я першого римського імператора - Августа, який захопив владу після смерті Цезаря.

З того часу в багатьох країнах і збереглися до наших днів назви місяців за іменами богів, богинь і стародавніх імператорів, а також за латинськими числівниками, хоч ці числа зовсім не відповідають тим порядковим місцям, які займають у календарі деякі місяці.

Тільки в староруській мові, а тепер в українській і деяких інших слов'янських мовах кожен місяць все ще має назву за характерними для нього природними явищами: січень, лютий, березень, квітень, травень, червень, липень, серпень, вересень, жовтень, листопад, грудень.

Сам календар, названий за ім'ям Юлія Цезаря юліанським, проіснував більш як півтора тисячоліття без зміни. Навіщо ж потрібно було згодом його виправляти ?

За юліанським календарем, рік триває в середньому 365 1/4 доби, а в сонячному році (період одного обороту Землі навколо Сонця) 365 діб 5 годин 48 хвилин 46 секунд з частками, тобто він коротший на 11 хвилин 14 секунд з частками, або на 1/128 частину доби. З таких щорічних похибок за 128 років набігала вже зайва доба. А це значить, що календар вказував, наприклад, 31 грудня, коли насправді вже було 1 січня. Через 128 років календар відстав ще на Добу, потім ще і ще.

Це викликало серйозні незручності в практичному житті і в житті самої церкви.

Усі християнські свята в 325 р. були розмічені за юліанським календарем. При цьому настання свята великодня слід було розраховувати за першим весняним новомісяччям, а початок весни був пристосований до 21 березня - у 325 р. саме на це число припадав день весняного рівнодення. Але минуло 128 років, і цей день відсунувся на 20, потім на 19 березня, а весняне свято Великдень дедалі більше віддалялося від початку весни.

У XVI ст. день весняного рівнодення за календарем припадав вже на 11 березня, тобто на 10 днів відстав від числа, за яким розраховували настання великодня.

Наприкінці століття глава римсько-католицької церкви папа Григорій XIII створив спеціальну комісію; вона повинна була виправити календар так, щоб день весняного рівнодення знов припадав на 21 березня і в майбутньому завжди збігався саме з цим календарним числом.

Усунути похибку, що на той час набігла, було неважко: для цього треба було пропустити в календарній лічбі 10 днів. Григорій XIII так і зробив: він наказав у 1582 р. після 4 жовтня вважати не 5-е, а одразу 15 жовтня. Але як бути далі?

В юліанському календарі зайва доба набігає за 128 років, тобто приблизно три доби за 400 років.

Значить, треба пропускати за 400 років ці три дні, і все буде гаразд. Для цього Григорій XIII за порадою календарної комісії наказав не вважати високосними (тобто пропускати 29 лютого) ті «сотенні» з двома нулями на кінці роки, числа яких не діляться на 400.

За цим календарем, як і за юліанським, 1600 рік вважався високосним, а 1700, 1800 і 1900, на відміну від юліанського календаря, вже не вважались високосними, бо 1700, 1800, 1900 не діляться на 400. Таким способом за чотириста років пропускались три «зайві» доби.

Тривалість григоріанського року відрізняється від тривалості сонячного року не на 11 хвилин 14 секунд, як в юліанському календарі, а тільки на 26 секунд. Оскільки в добі 86400 секунд, то величина цього відхилення досягає цілої доби через 3323 роки (86400 : 26), вважаючи з часу запровадження григоріанського календаря (1582), тобто тільки в сорок дев'ятому столітті.

Новий календар став називатись григоріанським, або «новим стилем», на відміну від юліанського календаря - «старого стилю». Спершу новий стиль було введено в державах, де більшість населення становили католики: в Італії, Іспанії, Франції, а потім і в інших європейських країнах.

У дореволюційній Росії пануюча православна церква рішуче противилась запровадженню нового стилю. Даремно Академія наук і передові вчені, як Д.І. Менделєєв, вказували на бажаність календарної реформи; вплив духовенства на царський уряд залишався сильнішим.