Внесок академіка В.Р. Вільямса в розвиток і удосконалення сівозмін травопільної системи землеробства у першій половині ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Центр історії аграрної науки ННСГБ НААН України (Україна, Київ)

Внесок академіка В.Р. Вільямса в розвиток і удосконалення сівозмін травопільної системи землеробства у першій половині ХХ століття

Коваленко Н.П.

кандидат сільськогосподарських наук

старший науковий співробітник

провідний науковий співробітник

сектора наукознавства

Історія розвитку землеробської науки, як за кордоном, так і в Україні не перестає бути предметом підвищеної зацікавленості все нових поколінь учених, адже підходи, думки та висновки вчених-землеробів минулого не втрачають свою актуальність і сьогодні. Особливе зацікавлення у цьому відношенні викликає історичний період першої половини ХХ ст., коли настав новий етап розвитку агрономії, який викликав бурхливе зростання виробничих сил і вагомі відкриття у галузі природничих наук.

У цей час відмічено тісний зв'язок розвитку сільськогосподарської дослідної справи з дослідженнями відомих учених-землеробів, які працювали над вирішенням найважливішої проблеми підвищення врожайності сільськогосподарських культур. Агрономічна наука збагатилася новими розробленнями науково обґрунтованих сівозмін у системах землеробства, які розширили у своїх працях провіднінауковці: П.В. Будрін (1857-1939), В.Р. Вільямс (1863-1939), К.К. Гедройц (1872- 1938), О.С. Єрмолов (1847-1917), О.О. Ізмаїльський (1851-1914), Д.М. Прянішніков (1865-1948), Б.М. Рожественський (1874-1943), В.Г. Ротмістров (18661941), І.І. Сінягін (1911-1978), І.О. Стебут (18331923), К.А. Тімірязєв (1843-1920), М.М. Тулайков (1875-1938) і багато ін.

У розроблення та вдосконалення сівозмін травопільної системи землеробства першої половини ХХ ст. вагомий вклад зробив Василь Робертович Вільямс - радянський агроном-ґрунтознавець, академік АН СРСР (1931 р.), АН БРСР (1929 р.), ВАСГНІЛ (1935р.), один з основоположників агрономічного ґрунтознавства і травопільної системи землеробства. Він розробив прогресивне вчення про ґрунтотворний процес, закономірності розвитку та порушення умов родючості ґрунту, грудочкувату міцну структуру ґрунту як основу ґрунтової родючості, відновлення структури ґрунту застосуванням у сівозміні посіву бобових і злакових багаторічних трав. Він дослідив, які саме біологічні та фізико-хімічні процеси сприяють створенню або порушенню умов родючості ґрунту, що складає теоретичну основу для управління природними джерелами родючості ґрунту в землеробстві.

Народився Василь Робертович 9 жовтня 1863р.у м. Москва в сім'ї інженера з будівництва залізниць^].Випускник Петровської сільськогосподарської академії, де у 1893 р. захистив Магістерську дисертацію з проблем механічного аналізу ґрунту. Вчений-педагог: професор та завідувач кафедри загального землеробства і ґрунтознавства Московської сільськогосподарської академії ім. Тімірязєва, її директор з 1907р., ректор упродовж 1922-1925 рр., засновник та перший завідувач кафедри основ землеробства і рослинництва Московського інституту механізації та електрифікації сільського господарства. У 1917 р. вчений заснував поблизу м. Москва дослідну станцію кормових рослин, яка тепер існує як Всеросійський науково-дослідний інститут кормів ім. В.Р. Вільямса.

Вчений є автором близько 450 наукових праць, серед яких відмітимо фундаментальне вчення про ґрунт, викладене ним у курсі “Ґрунтознавство. Землеробство з основами ґрунтознавства” [2]. В основі сівозмін він вбачав структурну теорію ґрунту, відповідно до якої беззмінне вирощування сільськогосподарських культур призводить до деградації фізичних властивостей ґрунту, зокрема його структури. Всі рослини В.Р. Вільямс розподілив на такі, що відновлюють структуру ґрунту і підвищують його родючість (сумішки бобових та злакових багаторічних трав) і такі, що її руйнують (однорічні рослини) [3]. Звідси й виникла необхідність періодичної зміни культур у полі для відновлення втраченої структури ґрунту.

Визнання водотривкої структури ґрунту основною умовою родючості, а багаторічних трав - єдиним засобом її створення слугувало основою травопільних сівозмін і травопільної системи землеробства. Академіку В.Р. Вільямсу належать загальновизнане агрономічне визначення системи землеробства як комплексу агротехнічних заходів, спрямованих на відновлення, збереження та постійне підвищення родючості ґрунтів [4]. В основі травопільних сівозмін вчений вбачав періодичну заміну однорічних рослин сумішками бобових і злакових багаторічних трав.

У 30-х роках ХХ ст. на основі агрономічного вчення про родючість ґрунту та досягнень інших напрямів сільськогосподарської науки В. Р. Вільямс розробив і запропонував чітку систему агрономічних заходів з підвищення врожайності сільськогосподарських культур та продуктивності тваринництва, названу ним травопільною системою землеробства[4, с. 25-32]. Вчений пропонував: 1) раціональну організацію і використання усієї території господарства із системою двох сівозмін - польової та кормової; 2) правильну систему обробітку ґрунту та догляд за посівами; 3) правильну систему добрив; 4) систему насінництва та посів відбірним насінням, пристосованих до місцевих умов високоврожайних сортів; 5) систему меліорації - зрошувальну в районах недостатнього зволоження та осушувальну в районах надмірного зволоження; 6) насадження полезахисних лісових смуг.

За рекомендаціями В.Р. Вільямса за травопільної системи розмежовували угіддя на дві групи: схили і долини, які охоплювали дві різні травопільні сівозміни. На пологих схилах та плато розміщують польові сівозміни, а низини й долини відводять під кормові [3, с. 140-143]. Вчений стверджував, що корми вигідніше виробляти в долині, у кормовій сівозміні, яка є основою вирішення проблеми забезпечення тварин кормами. У польовій сівозміні він рекомендував для повного відновлення тривкості структури ґрунтів дворічне, а для її підтримання - однорічне використання багаторічних трав. Першу та другу ротацію травопільна польова сівозміна проходила із обов'язковим дворічним використанням трав для відновлення структури ґрунту, а наступні ротації - з однорічним використанням багаторічних трав.

Така система вимагала, щоб травостій багаторічних трав польової сівозміни складався із рівної кількості стебел бобових і злакових культур [2, с. 38]. У травопільній польовій сівозміні буряки, якщо це необхідно, повторювались до трьох разів у чергуванні із зерновими хлібами, крім вівса, присутність якого в буряковій сівозміні неприпустима, як другого господаря нематоди. У цій сівозміні, крім цукрових буряків, вирощують картоплю, пивоварний ячмінь, бобові культури, тобто чергують зернові, бобові і технічні культури. Отже, академік В.Р. Вільямс передбачав поступове освоєння посівів багаторічних трав у сівозмінах посушливих районів.

Кормова площа була суворо узгоджена з потребами господарства, а луки використовували до того часу, поки вони мали достатню продуктивність, після чого в кормовій травопільній сівозміні їх переорювали і упродовж тривалого часу, до 7-8 років поспіль, використовували під посіви зернових, зернобобових, технічних або овочевих культур. Найкращий період використання луків у кормовій сівозміні становив 7-8 років, у польовій вчений рекомендував дворічне використання багаторічних трав.

До складу сумішки лучних трав В.Р. Вільямс пропонував включати 7-8 видів, за чого бобові культури у складі травостою займали не більше 10%. Після шести-семирічного використання луки розорювали і застосовували польові однорічні культури. У перший рік після розорювання вирощували овочеві культури, які здатні продуктивно використовувати надлишок азоту ґрунту, а потім упродовж 5-6 років - однорічні культури (тверда яра пшениця, ячмінь, просо, мак, льон-кудряш, коренеплоди і бульбоплоди, силосні культури). Останньою культурою у ротації травопільної кормової сівозміни відмічено яру зернову (ячмінь, овес, пшениця), під яку висівали сумішку насіння злаків для відновлення лучного періоду тривалістю 6-7 років.

Перевага травопільної системи виявляється при зіставленні її з системами землеробства, які історично їй передували, а саме: паро-зерновою, перелоговою, поліпшеною паро-зерновою, багатопільною трав'яною. Травопільна система землеробства є наслідком історичного розвитку сільськогосподарської науки і насамперед - агрономічного ґрунтознавства. Вона відображає практичні рекомендації щодо піднесення землеробства, ґрунтуючись па природно-наукових основах. Проте В.Р. Вільямс помилявся, вважаючи травопільну систему землеробства заходом одночасного вирішення як зернової, так і кормової проблеми зразу на всій території країни з обов'язковим упровадженням травопільних сівозмін. Вчений помилково вважав, що в межах існуючих виробничих відносин система землеробства мало або ж зовсім не залежить від природно-економічних особливостей різних регіонів країни, і вважав її підпорядкованою частиною системи ведення сільського господарства. У визначенні Василя Робертовича зневажалась економічна сторона сівозміни та системи землеробства, спосіб використання землі, тобто співвідношення земельних угідь та структури посівних площ, а основне те, що надто вузько бачилися шляхи підвищення родючості ґрунту. Травосіяння і травопільні сівозміни за всіх умов він вважав основним, найбільш надійним засобом відновлення та збереження родючості ґрунту. Категорично стверджував, що однорічні рослини в усіх випадках призводять до неминучого погіршення структури а тому й зниження рівня родючості ґрунту.

У 30-40-х роках ХХ ст. в усіх районах колишнього СРСР почали широко запроваджувати травопільну систему землеробства, розроблену академіком В.Р. Вільямсом, який об' єднав поліпшену зернову та багатопільно-трав'яну в одну систему з двома сівозмінами: польовою і кормовою. Така система мала у той час прогресивне значення, особливо у період організації великих колективних і державних господарств із значними площами сільськогосподарських угідь. Організація сівозмін з посівами багаторічних трав і однорічних рослин на луках у кілька разів підвищувала продуктивність кормових угідь. Розвиток тваринництва сприяв збільшенню виробництва гною і підвищував урожайність сільськогосподарських культур у сівозмінах.

Однак травопільна система землеробства мала і недоліки. Її визнавали універсальною, придатною для всіх районів країни незалежно від природних та економічних умов. Ця система передбачала відведення значних площ під сумішки бобових і злакових багаторічних трав, після яких висівали лише яру пшеницю. Ця особливість травопільної системи землеробства виявилася науково необґрунтованою. Необґрунтованою виявилася також обов'язковість вирощування тільки сумішок бобових і злакових багаторічних трав, тоді як Д.М. Прянішніков стверджував, що чисті посіви бобових не тільки поліпшують структуру ґрунту, а й збагачують його на азот.

Деякі помилкові положення травопільної системи землеробства були наслідком переоцінки структури ґрунту й ролі багаторічних трав у підвищенні його родючості. Ігнорували важливі агрономічні заходи, зокрема, применшувалась роль використання мінеральних добрив, необґрунтовано стверджувалась неефективність їхнього застосування на неструктурних ґрунтах. Не досліджували у той час і роль гною як джерела органічних речовин для ґрунту, а аеробний спосіб зберігання його, запропонований В.Р. Вільямсом, призводив до величезних втрат органічних речовин та азоту.

Крім того, у 1945-1949 рр. постановами РМ СРСР і ЦК ВКП(б) “Про заходи з поліпшення справи впровадження і освоєння сівозмін в колгоспах [5, с. 358], “Про план полезахисних лісонасаджень, впровадження травопільних сівозмін, будівництва ставків та водойм для забезпечення високих і стійких урожаїв в степових та лісостепових районах європейської частини СРСР” [5, с. 3 59-360], “Про хід виконання трирічного плану по тваринництву”[5, с. 361-362] колгоспи степових і лісостепових районів зобов'язали впроваджувати травопільні сівозміни з обов'язковим включенням багаторічних трав (сумішка бобових і злакових) та чистих (чорних) парів.

Виконуючи керівні директиви, травопільні польові та кормові сівозміни почали впроваджувати повсюди з великою наполегливістю: на підзолистих і чорноземних ґрунтах, на півночі та півдні країни. Але масове впровадження травосіяння призвело до руйнівних результатів навіть там, де очікували приросту врожайності. Впровадження травопільних польових та кормових сівозмін могло б відіграти позитивну роль у сільському господарстві, якби її застосовували з урахуванням ґрунтово-кліматичних умов та потреб виробництва. Адже у деяких степових районах колишнього СРСР на Кам'яно-степовій дослідній станції Воронезької області їхнє освоєння виявилось ефективним, де відмічено впродовж 10 років значне підвищення врожайності озимих на 0,81 т/га і ярих зернових культур на 1,14 т/га [4, с. 12].

З критикою травопільної системи землеробства виступали Д.М. Прянішніков [6], І.І. Сінягін [7], М.М. Тулайков [8; 9; 10] та інші вчені. Академік Д.М. Прянішніков підкреслював, що універсальної сівозміни та системи землеробства для всіх районів не може бути, що при їхньому розробленні необхідно виходити з певних місцевих природних і економічних умов. Більш перспективною вчений вважав плодозмінну систему землеробства з сівозмінами, насиченими високоврожайними просапними та бобовими культурами. Для одержання високих врожаїв і підвищення родючості ґрунту Д.М. Прянішніков рекомендував збільшувати вирощування бобових культур та застосування органічних і мінеральних добрив.

Вчення академіка В.Р. Вільямса, незважаючи на його недоліки, хибні положення та помилкові підходи, відіграло позитивну роль у розвитку агрономічної науки. У теперішній час приведення ґрунтів до структурного стану має велике значення, проте вирішення цього завдання не можна обмежувати тільки травосіянням. Негативну роль відіграли також керівні директиви, що зобов'язували неодмінне застосування у колгоспах і радгоспах травопільних польових та кормових сівозмін, які почали впроваджувати повсюди з великою наполегливістю. Примусове засівання орних земель травами призвело до зменшення валових зборів зерна та значних збитків у сільському господарстві. Але агротехнічне та господарське значення багаторічних трав там, де вони успішно й ефективно зростають безперечне, і їхня присутність у структурі посівних площ неодмінна. Крім того, роль травосіяння в загальному окультуренні ґрунту має важливе значення з екологічної точки зору.

Список використаних джерел

землеробство ґрунтознавство травопільний вільямс

1. Панов М.П. Василь Робертович Вільямс / М.П. Панов, Є.В. Кулаков// Вісник АН СРСР. - 1984. - № 6. - С. 101-108.

2. Вильямс В.Р. Почвоведение. Земледелие с основами почвоведения /В.Р. Вильямс. - М.: Сельхозгиз, 1938. - 447 с.

3. Вильямс В.Р. Собрание сочинений / В.Р. Вильямс. - М.: Сельхозиздат, 1952. - в 12 т. - Т. 10. - 356 с.

4. Вильямс В.Р. Травопольная система земледелия / В.Р. Вильямс. - М.: Сельхозиздат, 1949. - 495 с.

5. Докучаев В.В. О травопольной системе земледелия / В.В. Докучаев, П.А. Костычев, К.А. Тимирязев. - М.: Учпедгиз, 1949. - 374 с.

6. Прянишников Д.Н. Избранные сочинения. В 3-х т. / Д.Н. Прянишников. - М.: Колос, 1965. - Т. 1. Агрохимия. - 767 с.

7. Синягин И.И. О теоретических ошибках В.Р. Вильямса и преодолении последствий внедрения травопольной системы земледелия/И.И. Синягин. - М., 1962. - 22 с.

8. Тулайков Н.М. Критика травопольной системы земледелия /Н.М. Тулайков. - М.: Сельхозиздат, 1963. - 312 с.

9. Тулайков Н.М. Рецензия на книгу В.Р. Вильямса “Почвоведение. Земледелие с основами почвоведения” / Н.М. Тулайков. М.: Сельхозгиз, 1963. - С. 91-290.

10. Тулайков Н.М. За пропашные культуры против травополья /Н.М. Тулайков. - М.: Сельхозиздат, 1962. - 157 с.

Размещено на Allbest.ru