Взаємозв'язок розвитку аграрної галузі і методології аграрної науки в умовах постіндустріальної економіки (у контексті переходу на нові стандарти вищої освіти)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Уманський національний університет садівництва

ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК РОЗВИТКУ АГРАРНОЇ ГАЛУЗІ І МЕТОДОЛОГІЇ АГРАРНОЇ НАУКИ В УМОВАХ ПОСТІНДУСТРІАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ (У КОНТЕКСТІ ПЕРЕХОДУ НА НОВІ СТАНДАРТИ ВИЩОЇ ОСВІТИ)

Сонько С.П. - доктор географічних наук, професор

Ямчук П.М. - доктор філософських наук, професор

Кисельов Ю.О. - доктор географічних наук, професор

Суханова І.П. - кандидат біологічних наук, доцент

Анотація

аграрний наука дослідження доктор

Розглянуто деякі актуальні проблеми теорії та методології аграрних наук у контексті запроваджуваного в Україні наукового ступеня «доктор філософії». Відзначено відставання сільськогосподарських наук від низки фундаментальних галузей знань за рівнем цитованості. Проведено аналіз сучасного стану наукових досліджень в окремих галузях аграрних наук. Зауважено, що методологічною основою цих досліджень донедавна залишалися класичні й некласичні підходи. Автори переконані, що неодмінною запорукою прогресивного розвитку української аграрної науки є активне застосування постнекласичних методологічних ідей та концепцій.

Ключові слова: аграрні науки, доктор філософії, індекс Гірша, методологія, постнекласика.

Annotation

About the methodological fullness of the scientific degree “Ph. D.” in the agrarian sciences. Sonko S.P., Yamchuk P.M., Kyselov Iu.O., Sukhanova I.P. Uman National University of Horticulture.

Some actual issues of the theory and methodology of the agricultural sciences in the context of activating the scientific degree “PhD” in Ukraine are viewed. The outsider position of agricultural sciences from the row of the foundamental branches of knowledge defined by the reference level is marked. The analysis of the up-to-date state of the scientific investigations in some branches of agricultural sciences is realized. It is stressed that classical and non-classical approaches were as a methodological ground of that investigations. The authors are sure that active using of post-non-classical methodological ideas and conceptions is a necessity condition for the progressive development of the Ukrainian agricultural science.

Key words: agricultural sciences, PhD, Hirsh index, methodology, post-non-classics.

Аннотация

О методологическом наполнении научной степени «доктор философии» в аграрных науках. Сонько С.П., Ямчук П.Н., Киселёв Ю.А., Суханова И.П. Уманский национальный университет садоводства.

Рассмотрены некоторые актуальные проблемы теории и методологии аграрных наук в контексте вводимой в Украине научной степени «доктор философии». Отмечено отставание сельскохозяйственных наук от ряда фундаментальных отраслей знаний по уровню цитируемости. Проведён анализ современного состояния научных исследований в отдельных отраслях аграрных наук. Обращено внимание на методологическую основу этих исследований, которую до недавнего времени составляли классические и неклассические подходы. Авторы убеждены, что непременным условием прогрессивного развития украинской аграрной науки является активное применение постнеклассических методологических идей и концепций.

Ключевые слова: аграрные науки, доктор философии, индекс Хирша, методология, постнеклассика.

Постановка проблеми

В останні роки сталися дві знакові події, які примушують розглядати розвиток методології в аграрних науках саме у контексті, позначеному у назві статті. Перша - це Всесвітній форум «Ріо+20» (2012 р.) з проблем сталого розвитку і друга - це Революція Гідності, яка констатувала європейський вибір України, а, отже, орієнтацію на світові стандарти розвитку економіки, освіти, науки. Науки, у якій зовсім інша градація і змістовне наповнення наукових ступенів. Механічне перенесення терміну «доктор філософії» на вітчизняний ґрунт, на зразок, «їхній доктор філософії - це те саме, що й наш кандидат наук» (що автори вважають помилковим), спонукає до пошуку глибинного сенсу у популярному сьогодні скороченні «Рhd» (philosophy doctor).

Враховуючи, що аграрні ВНЗ передано до Міністерства освіти і науки, вважаємо, що, настав час адаптації наукової методології аграрних наук до наук класичних. Не зробивши це вчасно, аграрна наука (а, отже, і аграрна освіта), на думку авторів, наразиться на небезпеку поступового пониження свого статусу у системі вищої освіти України, що в умовах її реформування обов'язково призведе до пониження рівня акредитації з ІV-го до ІІІ-го і навіть до ІІ-го. Тобто, підготовки молодших бакалаврів та бакалаврів. Як працівники аграрної освіти, автори усвідомлюють таку небезпеку і змістом пропонованої статті намагатимуться довести, що і в традиційних аграрних наукових школах є перспективи подальшого розвитку.

Але, для розуміння ролі наукової методології в аграрних науках більш важливою, на думку авторів, є саме перша подія, яка (вже втретє - після Ріо-1992 та Йоганнесбургу-2002) наголосила непересічне значення екологічного імперативу у її розвитку. Основою ж наукової методології і, в першу чергу, інструментом для отримання нового знання (через пізнання істини) завжди була філософія, яка, на жаль, ще з радянських часів розглядалась у підготовці кандидатів наук як обов'язковий, але несерйозний «причеп» до кандидатського диплому. Мовляв, «хтось там зверху вимагає, ось ми і виконуємо». Саме таке хибне розуміння ролі філософії у підготовці кандидатів наук панує у вітчизняній аграрній науці і по сьогодні. Може, тому термін «доктор філософії» у більшості аграріїв старої школи викликає скоріше роздратування, ніж захоплення. Мовляв, наука - це експеримент, який (і тільки він!) постійно надає факти для будь-яких висновків, а філософія - це пусті безпредметні балачки. Наприклад, беремо якусь одну культуру, розробляємо «схему досліду», додержуючись «повторюваності» і вносимо на першому варіанті N₅₀P₅₀K_50, на другому N₂₀P₂₀K_20, на третьому N₀P₀K₀ (контроль)_, досліджуємо три роки, розраховуємо НІР. В кінці робимо висновки про те, що на першому варіанті врожайність краща. Будемо раді помилитись, але саме такі «експерименти» і застосовувана поряд з ними полицева оранка призвели до більшості сучасних екологічних проблем, які сільське господарство «тягне» за собою вже на рівень усієї біосфери. Так, згідно з К.С.Лосєвим [9], емісія головного парникового газу - СО₂ у атмосферу від світового землеробства з 2000 року вже на 10% перевищує його викиди від спалювання усього викопного палива планети (вугілля, нафти, газу). Найцікавіше те, що перехід на більш високий магістерський рівень у таких роботах відбувається за рахунок або збільшення часу спостереження (зазвичай з 2-х до 3-х років), або «урізноманітнення», наприклад, чи додаванням варіанту (N₅P₅K₅), чи якоїсь іншої культури, тобто, кількісно, а не якісно.

Автори мають певні напрацювання з філософсько-методологічних проблем різних галузей сучасної науки [7, 16, 20, 23, 25, 30, 31], тому, не будучи аграріями за освітою, вважають, що мають право вступати у дискусію, зміст якої позначений у назві статті. Тим більше, що найцікавіші роботи з наукової методології належать саме «не спеціалістам», які можуть стороннім поглядом неупереджено оцінити стан справ [2]. При цьому автори не намагатимуться втручатись у специфічні наукові проблеми аграрних наук, головним завданням яких було і ще тривалий час залишатиметься - отримання максимальних врожаїв, удоїв та приростів. Передусім, ітиметься про методологічний аналіз, спрямований на пошук перспективних напрямів аграрної науки в умовах глобалізації та постіндустріалізму.

На наше глибоке переконання, аграрна наука мала і має власні потужні філософсько-методологічні традиції, які дозволяють їй конкурувати з іншими науками саме у розвитку світоглядних основ сучасного природознавства і претендувати на статус фундаментальної. Відомими аграріями-дослідниками, зокрема, були І.Овсинський, О.Енгельгардт, М.Вавилов, М.Шикула, які заклали у підмурок сучасної науки філософсько-допитливе ставлення до природи.

На жаль, починаючи з 30-х років ХХ століття і до відомої сесії ВАСГНІЛ (серпень 1948 р.) відбулася поступова втрата власне природознавчих орієнтирів у розвитку аграрної науки. Стрижневе місце у її науковій методології зайняв лисенківський експеримент, «який все виправдовує» і завдяки якому вітчизняна аграрна наука поступово перетворилась на ремесло. Ринкова ж економіка це ремесло сьогодні рішуче перетворила на бізнес, успішне ведення якого навіть і не передбачає допитливого та морального ставлення до природи, мовляв: «Є відпрацьована технологія, яка дає найвищі прибутки, треба лише її опанувати. Навіщо нам нове знання. Достатньо рівня бакалавра».

Наскільки аграрна наука сьогодні готова конкурувати у отриманні нового знання, яке лежить в основі інноваційних технологій ХХІ століття? Саме цим питанням, а, точніше, пошуком відповіді на нього, зумовлена актуальність даної статті.

Методи досліджень

Значною мірою наша публікація є наукознавчою, тому об'єктом дослідження авторами обрана аграрна наука. Відповідно, предметом дослідження є тенденції сучасного її розвитку. Головне завдання, яке ставлять перед собою автори - дати відповідь на запитання, чи потрібні доктору філософії у галузі аграрних наук знання з загальнонаукової методології, яку, власне і «підживлює» філософія. Саме тому методичний апарат нашого дослідження тісно пов'язаний з «Бібліометрикою української науки» Власне, цитованість (читай «запитаність») робіт певних дослідників визначає рівень актуальності результатів їх досліджень, а також фундаментальність наукової проблеми, яка досліджується. Згідно з цим джерелом, високо цитованими вважаються учені, які мають індекс Гірша більше 10., яка, як база об'єктивних даних про розвиток окремих наук, стала дослідницьким інструментом [34].

У аграрних науках найвищий індекс Гірша дорівнює 16 і належить корифею лісознавчої галузі Г.М.Висоцькому Висоцький Георгій Миколайович (1865 -- 1940 р.р.) -- видатний український вчений у галузі лісівництва, ґрунтознавства, геоботаніки, фізичної географії і гідрології, академік НАНУ, основоположник науки про ліс і лісову дослідницьку справу., учні якого створили відповідний профіль у Google Scholar. У діючих же аграріїв цей індекс не перевищує 13. Найвищі ж значення індексу Гірша в українській науці припадають на технічні науки (близько 60), фізику і математику (близько 50), хімію та біологію (близько 40), інформатику (близько 30). Невипадковість саме такого розподілу значень індексу Гірша підтверджується при знайомстві з доробком вітчизняних науковців згідно зі світовою класифікацією наук (Рубрика Google Scholar). Найвищі значення тут припадають на технічні науки (59 у С.П.Тимошенко Тимошемнко Степамн Прокомпович (1878 -- 1972) -- всесвітньо відомий український, американський та німецький вчений у галузі механіки. «Батько» теоретичної механіки. Один із організаторів і перших академіків Української академії наук (УАН). / проти 19 у сучасних), фізику та математику (53 у М.М.Боголюбова Боголюбов Микола Миколайович (1909 -- 1992) -- радянський математик і механік, фізик-теоретик, засновник наукових шкіл з нелінійної механіки і теоретичної фізики, академік АН СРСР (від 1953) і АН УРСР (від 1948). У 1966 році - перший директор створеного ним Інституту теоретичної фізики АН УРСР./ проти 30 у сучасних), астрономію і астрофізику (46), фізіологію (42), науки про Землю (41 у В.І.Вернадського Вернадський Володимир Іванович (1863 -- 1945) -- вітчизняний філософ, природознавець, мислитель. Один із засновників Української академії наук та її перший президент (1918). Засновник наукової бібліотеки в Києві (нині названої його ім'ям). З 1920 року -- ректор створеного ним Таврійського університету./ проти 21 у сучасних), нанотехнології (38), біоінформатику (36), біотехнологію (36), біохімію (32), генетику (31). Зауважимо, що і тут передові напрями мають високий рейтинг, на жаль, завдяки вже покійним корифеям (С.П.Тимошенко, М.М.Боголюбов, В.І.Вернадський).

Наведений перелік також засвідчує, що 6 з перелічених наукових напрямів можуть формувати сучасну (постнекласичну) основу методології аграрних наук, чому вже є приклади [4, 12]. На жаль, поодинокі випадки слідування такій методології (крім названих вище, ще й: органічне рослинництво, точне землеробство, No-till, біодинаміка, ЕМ-технології та ін.) сприймаються в консервативному середовищі аграріїв як якась екзотика, або красива казочка, що лише заважає отримувати прибутки шляхом традиційних надінтенсивних технологій, які разом з врожаями висмоктують з вітчизняних чорноземів останні крихти їхньої природної родючості.

Результати досліджень

Складається враження (будемо раді помилитись), що у методології вітчизняної аграрної науки до сьогодні продовжує панувати класична філософія, у якій редукціонізм Редукціонізм (від лат. reductio - відсування назад, повернення до попереднього стану) - методологічний принцип, згідно з яким вищі форми матерії можуть бути повністю пояснені на основі закономірностей, що властиві нижчим формам. є головним інструментом пізнання світу. Зауважимо, що ще в 30-ті роки ХХ століття наш співвітчизник В.І.Вернадський закликав науковців до позначення і подальшого вирішення генеральної наукової проблеми як суми декількох наукових парадигм Завдяки напрацюванням В.І.Вернадського багато з наукових проблем, позначених ним, залишаються актуальними і по сьогодні. Зокрема, теорія біосфери-ноосфери сьогодні є потужним підмурком наук, що намагаються конструктивно вирішити глобальну екологічну проблему..

Яку ж наукову проблему вирішує сьогодні аграрна наука? Треба констатувати, що цією безальтернативною проблемою вже давно (десь з ХVІII століття) була і залишається проблема підвищення врожайності певної культури (або за рахунок NPK, або стимуляторів росту, або пригнічення «смітних» рослин гербіцидами, або експериментів з геномом рослини у напрямку його «поліпшення»). Тобто, проблема суто прикладна.

Взагалі ж, наукова методологія завжди підживлювалась досягненнями природничих наук і йменувалась як «філософські засади науки», у розвитку яких непересічну роль зіграли видатні природознавці, які з'єднали в своїй діяльності конкретно-наукові і філософські дослідження (Р.Декарт, І.Ньютон, Ґ.В.Лейбніц, А.Ейнштейн, Н.Бор, Е.Шредінґер, Н.Вінер, К.Поппер, В.І. Вернадський та ін.). На жаль, цей Пантеон у вітчизняній аграрній науці після В.В.Докучаєва, В.Р.Вільямса, П.А.Костичева, М.Вавілова, Г.Гамова Український фізик-теоретик Георгій Антонович Гамов невипадково внесений нами до цього переліку, оскільки саме йому належить ідея розшифровки генетичного коду ще в середині 50-х років. Наукове значення цього для сучасної генетики (як найбільш «пропульсивної» галузі біології) важко переоцінити. Крім того Г.Гамов, як ніхто з природознавців, був популяризатором науки, вміючи надскладні наукові проблеми викласти доступною мовою у науково-популярній літературі., завдяки доробку яких ця наука вважалась колись фундаментальною, продовжити ніким.

Існує різниця між класичною та некласичною, а також між модерною та постмодерною філософією. Сучасна некласична філософія пройшла три етапи свого розвитку. Перший - доба модерну XIX ст., некласична філософія якого виникає після занепаду раціоналізму, Просвітництва та Німецької класичної філософії. Вона шукає нового обґрунтування ідеалам науки, розуму, людини та суспільства. Домінують і протистоять один одному філософський ірраціоналізм та сцієнтизм. У протистоянні класичному раціоналізму вони намагаються позбутися в науці та філософії метафізики, звертаються до реальності світу та людини.

Другий - доба пізнього модерну (поч. - сер. XX ст.), філософія якого виникла на початку XX ст. і проіснувала до другої його половини. Для неї характерні: остаточна втрата академічності, відкритість та різноманітність напрямів, спроби переосмислити класичну філософію на нових засадах, відмова від пошуку абсолютів, примат проблеми людини.

Третій - постнекласична філософія доби постмодерну та глобалізованого суспільства (кін. XX - поч. XXI ст.). Для неї, з одного боку, є характерним неоконсерватизм - нове повернення і переосмислення метафізики та новий пошук абсолютів, ідеалів та початкових принципів. У цьому сенсі переосмислюються Аристотель, Фома Аквінський, Кант, Геґель, Ґайдеґґер, Ґартман. З іншого боку, відбулася подальша радикалізація некласичної філософії, здійснена представниками філософії постмодернізму. Вони виступили проти сучасного культу раціональності - піднесення науки і техніки, закликали здійснювати остаточний розрив з традицією, проголошували почуття вищими за розум.

Філософські засади постнекласичної науки нині перебувають у стадії інтенсивної розробки. Вже можна позначити низку специфічних особливостей цього процесу, зокрема, пошук нових сенсів у систем, що саморозвиваються. Особлива увага приділяється тут новим підходам до категорії часу. Нобелівський лауреат І. Пригожин, розглядаючи філософські ідеї А. Бергсона, А. Уайтхеда і М.Гайдеґґера, фіксує ті нові сенси розуміння часу, які вводить термодинаміка нерівноважних процесів, квантово-релятивістська фізика, а також біологічні науки.

Розвиток біології ХХ століття (як методологічної основи аграрної науки) об'єктивно привів її до нової категоріальної структури. Зокрема, більша увага стала приділятись фундаментальній характеристиці складних систем, до яких належать біооб'єкти. З розробкою уявлень про надорганізмові системи живого (популяція, біогеоценоз/екосистема, біосфера) ідея незвідності цілого до простої суми складових його елементів (редукціонізм) отримувала численні підтвердження.

Насправді, у біогеоценозах виникають взаємні адаптації популяцій, підлеглі цілісності всього біогеоценозу. Найбільш тісні взаємодії можуть утворювати симбіози, в яких одна частина неможлива без іншої. Вчення В.І.Вернадського про біосферу також виявляло, що вона (як нова синергетична цілісність) вже не редукується до сукупності властивостей складових її біогеоценозів.

Виникають нові уявлення про причинність. Концепція мутацій як випадкових змін, що міняють генетичні програми, корелювала з ідеєю імовірнісної причинності (ці ідеї чітко представлені у постулатах сучасної синтетичної теорії еволюції [35]). Нарешті, при описі процесів відтворення і адаптації біосистем були позначені особливості біологічного простору і часу. Формувалося уявлення про внутрішні просторово-часові характеристики біологічних систем, що не редукуються до зовнішнього фізичного простору-часу. Особливу роль онтологія часу відіграє у дослідженнях екологічних відносин в агроекосистемах [6,13,17,19]. Всі ці зміни в категоріальних сенсах вимагали нових зразків системної організації об'єктів, оскільки не укладалися у вузькі рамки уявлень про прості механічні системи.

Такі образи увійшли до арсеналу наукових засобів завдяки розробці ідей кібернетики і розвитку теорії систем. З'ясувалися особливості складних саморегульованих систем і їх принципова відмінність від простих систем. В складних системах здійснюється стохастична взаємодія елементів, а відтворення системи виступає як саморегуляція, яка забезпечує збереження невеликого набору системних параметрів, що визначають цілісність системи.

Якщо в механічній картині світу речі (тіла) виступали як щось первинне, як субстрат, а процеси інтерпретувалися як дія однієї речі (тіла) на іншу за допомогою передачі сил (наприклад, поле з монокультурою) то в новій системі уявлень будь-яка річ поставала як процесуальна система, що самовідтворюється в результаті взаємодії з середовищем і завдяки саморегуляції (ця ж рослина як складова біогеоценозу даної території). При цьому інваріантність, притаманна біогеоценозам, передбачає повернення їх структури і видового складу до початкового (не займаного людиною).

У 40-х - 60-х роках ХХ століття завдяки роботам І.Шмальгаузена теорія систем була підтверджена в біології. Він дійшов висновку, що всі біологічні системи характеризуються певною здатністю до саморегуляції. Розглядаючи кожну особину як складне повідомлення, що перекодовує генетичну інформацію молекулярного рівня в набір фенотипічних ознак, І.Шмальгаузен представив її як цілісний інформаційний блок, а специфічну для кожної особини індивідуальну активність в біогеоценозі розглянув як засіб передачі зворотної інформації. Такий підхід дозволив сформулювати новий для біології принцип групового відбору на рівні виду і біогеоценозу [28]. Такі уявлення (разом з уявленнями видатних представників інших наук) заклали підмурок у наукову парадигму постнекласичного періоду розвитку філософської методології.

Власне, на кожному етапі своєї еволюції система, що саморозвивається, зберігає відкритість, обмін речовиною, енергією і інформацією із зовнішнім середовищем. Але характер цієї відкритості міняється із зміною типу самоорганізації, що адаптує систему до навколишнього середовища. Сьогодні пізнавальне і технологічне освоєння складних систем, що саморозвиваються, починає визначати стратегію переднього краю науки та інноваційного розвитку. До таких систем належать об'єкти сучасних нано- і біотехнології і, перш за все, генетичної інженерії [24].

Наголошуючи на нагальній необхідності переходу методології аграрних наук від класики до постнекласики, автори спробують позначити головні орієнтири у розвитку цієї методології.

На наше глибоке переконання [6,17,22], головним методологічним принципом наукових досліджень у сучасній аграрній науці в річищі постнекласичної методології повинен стати принцип: «родючість ґрунту - це не лише умова розвитку сільського господарства, а й головний його результат». Саме такий підхід відповідатиме екологічному імперативу, окресленому у глобальній стратегії сталого розвитку. Просимо зважити, що дане твердження не є забаганкою авторів, які працюють у галузі екології. Не важко помітити, що у світовій аграрній науці впродовж лише останнього десятиліття дійсно відбувається трансформація предметної області, в якій головним завданням стає не «нагодувати людство», а «зберегти біоресурси для майбутніх поколінь» [32,33].

Власне, у практичному додатку до методології аграрної науки наведений принцип означає перестановку наголосів з забезпечення вирощування (максимальних врожаїв) окремих культур показниками гумусу, макро- та мікроелементів до прямих екологічних наслідків застосування певних технологій та схем удобрення. І більш конкретно: наскільки на даному полі знизились показники вмісту гумусу за останні 30-50 років? Саме така постановка пропонується на противагу помилковому уявленню більшості сучасних ґрунтознавців, про те, що вміст гумусу є результатом недосконалості застосовуваних агротехнологій. Мовляв, якщо жорстко дотримуватись «науково обґрунтованих» схем удобрення, то вміст гумусу можна зберегти на належному рівні. Насправді ж ця проблема принципово не може бути осягнена з рівня одного поля (хай би ми його усе окропили власним потом), а має цивілізаційний рівень усвідомлення, оскільки темпи зниження вмісту гумусу за останні 100 років однаково небезпечні у різних регіонах світу [3,6,9,18].

Необхідність зазначеного підходу підтверджується також у деяких сучасних роботах учених НААН України [11]. Взагалі «поведінка» такого складного об'єкту (а в річищі постнекласики - вже суб'єкту) як ґрунт укладається в уявлення про ризому (як ключове поняття постмодернізму), яка є антитезою уявленню про структуру з дискретним складом елементів і зв'язків між ними. Головні властивості ризоми: зв'язок, гетерогенність, множинність, «неістотність розриву» (ризома може бути розірваною у будь-якому місці, але відновить свій ріст у старому чи новому напрямку), схильність до модифікацій і до нестандартності [8]. На нашу думку, уявлення про ризому, як системоутворюючу основу ризосфери (найкраще досліджену саме ученими-аграріями), дає аграрній науці беззаперечні переваги у осягненні сучасних теоретичних підвалин усього природознавства. У цьому контексті ризосфера, як головний об'єкт (суб'єкт?) дослідження, виходить далеко за межі аграрної науки, а за своїм значенням у підтримці гомеостазу живих систем обіймає масштаби усієї біосфери [17].

Особливе місце у методології аграрної науки займають питання способів обробітку ґрунту, у яких, з одного боку, представники старої аграрної школи намагаються «науково» обґрунтувати ґрунтовиснажливі 5-пільні сівозміни для їх використання агрохолдингами, з іншого, нечисленні ентузіасти безплужного та органічного землеробства намагаються знайти гармонію у відносинах людини і природи. Власне, ця дискусія наскільки довготривала, що охоплює час у декілька століть [18], з чого може бути виведений головний методологічний принцип: «розгортання - згортання», який добре «лягає» в лоно постнекласичної методології. Власне, мова йде спочатку про розгортання кількості і функцій робочих органів плуга та технологічних операцій, а сьогодні (знову ж таки, відповідно до екологічного імперативу), до його згортання. Так, згортанням обробітку ґрунту був перехід до його мінімального рівня, при якому глибина спушування дорівнює глибині закладення насіння, тобто значно менше, ніж при безполицевій оранці. Основні положення цієї технології розробив в середині XIX століття вчений-агроном Іван Овсинський, погляди якого жорстко критикувалися. Натомість, І.Овсинський створив спеціальні знаряддя для неглибокого обробітку ґрунтового шару і успішно застосував цей метод у власному господарстві. Нова технологія вирішувала цілий комплекс завдань: зберігала родючість чорноземів, допомагала впоратися із посухами, позбавитися від шкідників і бур'янів.

Наступний (сучасний) крок - нульовий обробіток ґрунту, при якому немає взагалі ніякої дії на ґрунт, але, не дивлячись на це, він перебуває у стані, оптимальному для зростання і розвитку рослин. Завдяки рівновазі між організмами біоценозу - травами, культурними рослинами, мікроорганізмами, тваринами і людиною - необхідна робота людини зводиться до мінімуму. Відтак, додержується головний методологічний підхід постнекласики: природа - це не об'єкт перетворення людиною, а суб'єкт з власною поведінкою, який розвивається за власними законами. Сьогодні нульова технологія - це відсутність обробітку ґрунту (за винятком дії сівалки), втілена у добре відпрацьованій технології No-till.

Графічно історія вдосконалення технологій обробітку ґрунту показана на рис.1. Як бачимо, внаслідок еволюції по лінії «розгортання - згортання» людство, в певному сенсі, знову «повернулося» до перших своїх кроків у землеробстві (але вже на більш високому технологічному рівні), що є прямим свідченням слідування постнекласичній методології, ознаки якої описані вище.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ще один постнекласичний підхід пов'язаний з теорією біотичної саморегуляції [3] і звучить як «Геть від монокультури!». Зокрема, «запихування» культурних рослин у правильну просторову структуру полів сівозмін (пастки для простору) різко дисонує з гомеостатичною строкато-мозаїчною структурою природного ландшафту.

Крім того, «розтягування»/«розірвання» у часі геобіоценотичних відносин, які підтримують біорізноманіття в сучасних сівозмінах, суперечить подібним відносинам у природних екосистемах, де життєвий цикл спільноти не розірваний у часі (пастки для часу) [13,19,20].

Як продовження уявлень про біорізноманіття в агробіоценозах, корисними можуть бути принципово нові підходи до захисту рослин. Сьогодні внаслідок застосування спочатку малих (а потім усе більших і більших) доз отрути розвивається явище під назвою «бігова доріжка пестицидів» [6]. Суть цього явища полягає в тому, що завдяки малому життєвому циклу «об'єктів» (комахи, гриби, «бур'яни») вони шляхом мутацій дуже швидко пристосовуються до діючої речовини, видаючи в наступних поколіннях вже оновлені генерації, резистентні до дії пестицидів. На зміну сучасним «вишуканим» засобам вбивства (комах, личинок, яєць, «бур'янів»), приходить уявлення постнекласичної біології про саморегульованість біосфери. На цьому тлі «методологічним проривом» у постнекласику можуть стати дослідження, по-перше, життєвих циклів як комах-шкідників, так і ентомофагів різних видів, і, по-друге, поглиблене дослідження полікультури та змішаного посіву [5]. Власне, пошук системної єдності агробіоценозів шляхом узгодження життєвих циклів цих видів організмів і їхніх співтовариств завдяки алелопатії, симбіозу та аменсалізму дозволить максимально зменшити застосування надпотужних отрут.

Різнобічних досліджень вимагають також можливі згубні наслідки застосування мікробних асоціацій у популярних сьогодні ЕМ-технологіях, зокрема, дослідження інвазій у їхніх різноманітних шкідливих проявах при застосуванні пробіотичних препаратів [6].

Методологічно важливими залишатимуться дослідження щодо довготривалих наслідків впливу на геном людини генетично модифікованих організмів, зважаючи на те, що «зростаючу кількість людей на планеті треба нагодувати», в тому числі і за рахунок «генетичного поліпшення рослин» [10, 25]. Насправді, будь-який свідомий генетик знає, що геном людини (як і інших видів), закарбований у певних сполученнях ланцюжків ДНК - є явищем еволюційним, а, отже, таким, що продовжує розвиватись, підлаштовуючись під зміни зовнішнього середовища [26]. Крім того, він увесь час перебуває у стані боротьби з вірусами, у якій не завжди перемагає. Про це свідчить усе частіша періодичність епідемій вірусних хвороб («іспанка» «СНІД», «курячий», «свинячий» грип, хвороба, спричинена вірусом Зіка). Поширенню епідемій сприяє і здатність патогенних вірусів до швидких мутацій під дією УФ-випромінювання, космічної радіації, хімічних, фізичних мутагенів, модифікацій, що викликаються хазяїном, мінливостей вірусів при різного роду пасажах (на тваринах, на курячих ембріонах, на культурі клітин при знижених і підвищених температурах) тощо [27]. Відтак, втручання до геному людини, за умов «згодовування» їй продукції, отриманої з ГМО - це, з високою часткою імовірності, означає наражати усю систему на неконтрольований розвиток.

То ж «вдалі» сьогодні генетичні експерименти, результати яких потужно впроваджують «монсанти», «сенгенти», «байєри», «басфи» у вигляді насіння сортів та гібридів рослин, «стійких» до посух, хвороб та шкідників (і тому дуже врожайних) викликають запитання - якою ціною це досягається? Конкретної відповіді на це запитання сьогодні немає. Є лише певні здогадки і припущення. Саме тому одним з актуальних методологічних напрямів досліджень у генетиці повинне стати доведення (або спростування) твердження про шкідливий вплив ГМО на організм людини.

З точки зору загальнонаукової методології будь які експерименти з геномом в напрямку його видозміни сприяють якнайбільшому збуренню біосфери, яке вона останніми десятиріччями долає усе важче і важче [3]. Тому для генетичних досліджень у першу чергу сьогодні важливим є дотримання біологічних обмежень у проведенні подальших експериментів з представниками біоти. Такі обмеження є досить логічними навіть з позицій законів термодинаміки, другий початок якої до людської природоперетворюючої діяльності так вдало застосував наш видатний співвітчизник С.А.Подолинський ще наприкінці ХІХ століття [15]. Насправді, такі обмеження повинні стати найбільш важливим еталоном природокористування у агросфері і конкретизуватися у наступних параметрах:

- верхній рівень ефективності фіксації сонячної енергії в процесі фотосинтезу повинен повернутися до <1 % (а не понад 2%, до чого прагне сучасна біотехнологія);

- верхній рівень товарної частки біомаси у фракціях первинної біологічної продукції повинен бути суттєво знижений - наприклад, не може бути зернового злаку, у якого в зерні зосереджено більше 40 % продуктів фотосинтезу, або картоплі, рослина якої цілком складалася б з бульб Спроби підвищувати цей поріг, наприклад до 60 % (Н. Берлоуг, в сорті пшениці «Мексикале») обертаються надмірно високими витратами енергетичних субсидій і, як наслідок, отримувана продукція виявляється надмірно дорогою і екологічно небезпечною. Трохи згодом Лауреат Нобелівської премії миру Норман Берлоуг - батько «зеленої революції» і автор генетично «поліпшених» високопродуктивних сортів погодився, що «зелена революція» є лише тимчасовим успіхом, що дозволяє людству якийсь час не думати про загрозу голоду. Її ж головний наслідок - втрата ґрунтами їхньої родючості - являє найбільшу небезпеку для майбутніх поколінь.;

- кількість води, потрібна для виробництва 1 кг рослинної маси, може бути майже вдвічі зменшена при заміні рослин з фотосинтезом С₃-типу (пшениця, жито) на рослини з фотосинтезом С₄-типу (сорго, просо, кукурудза, цукрова тростина, суданка, щириця та ін.). Але навіть для найбільш сухостійких рослин на 1 кг зерна потрібно, принаймні, 300 л води на потреби транспірації, тому набір культурних рослин у кожній природній зоні початково обмежений природою [29].

- коефіцієнт біологічної трансформації рослинного корму в тваринницьку продукцію повинен бути наближеним до енергетичних обмежень у природних екосистемах. Так, при перерахунку в зерновий еквівалент, 1 кг м'яса ВРХ, свиней і бройлерів обходиться відповідно в 6, 4 і 2 кг корму. Але неможливо отримати навіть м'яса бройлерів, витративши на 1 кг продукції 1 кг зерна, бо втрата речовини і енергії при переході з одного трофічного рівня на іншій - неминуча (згідно з відомим екологічним законом).

Відповідно до викладеного, головним методологічним орієнтиром аграрних наук повинне сьогодні стати максимальне наближення структури і функцій агроекосистем до біосферних механізмів. Теоретичною основою таких досліджень є класичні роботи М.І.Вавилова про осередки походження культурних рослин [1]. Адже людина, починаючи з неоліту (8-10 тис. років тому) «розтягнула» генетичний фонд цих рослин з його природних осередків по суходолу майже усієї планети (пастки для інформації) [19]. Відтак, колекція первинних аналогів сучасних культурних рослин, зібрана цим видатним ученим, є безцінним скарбом, певним генетичним еталоном для проведення сучасних досліджень у напрямку генетичного «поліпшення» культур.

У еколого-економічному аспекті наближеність структури і функцій агроекосистем до біосферних механізмів означає максимальну відповідність спеціалізації сільського господарства екологічним параметрам доместифікованих рослин і тварин. Для втілення цієї вимоги у життя на кафедрі екології та безпеки життєдіяльності Уманського НУС започаткований цикл робіт з виробничої типології сільського господарства, на виході якого мають бути науково обґрунтовані обмеження щодо спеціалізації господарств у різних агрокліматичних зонах і районах [14, 21].

Висновки

Назва наукового ступеню «доктор філософії» означає, що рівень теоретико-методологічної підготовки дисертанта дає йому змогу адекватно усвідомити наукову проблему, яка розв'язується в дисертації і вийти тим самим на фундаментальний рівень розвитку науки.

1. Відповідно до головних тенденцій розвитку біосфери-ноосфери, відзначених ще В.І.Вернадським, починаючі з останньої чверті ХХ століття вплив людства на довкілля набуває ознак «геологічної сили». На початку ІІІ-го тисячоліття головною складовою цієї геологічної сили стало світове сільське господарство, яке за емісією головного парникового газу - СО₂ випередило галузі, які спалюють вуглеводневі накопичення колишніх геологічних епох. Прямим наслідком цього є глобальне потепління клімату, яке вже сьогодні негативно впливає на розвиток самого ж сільського господарства.

2. Усвідомлення небезпеки подальшого згубного впливу сільського господарства на глобальні біосферні процеси вимагає застосування більш зважених методологічних підходів у аграрних науках, підходів, наближених до екологічного імперативу, висунутого у стратегії сталого розвитку. Зокрема, традиційні завдання аграрних наук, спрямовані на постійне збільшення продукції, вимагають критичного перегляду у контексті головних екологічних законів. Це сприятиме підвищенню фундаментального статусу аграрної науки і дозволить більш детально конкретизувати національну стратегію сталого розвитку України як аграрної держави.

3. З метою наближення методології аграрної науки до сучасних (постнекласичних) орієнтирів при підготовці спеціалістів зі ступенем «доктор філософії» необхідно пропонувати дисертантам та їхнім керівникам у теоретичних розділах здійснювати «вихід» на філософсько-методологічний рівень світової науки з залученням категоріального апарату природничих наук та філософії відповідно до напрямів, позначених у даній статті.

4. Вважати необхідним у магістерських та докторських дисертаціях, крім наведення результатів польових дослідів, здійснювати інтерпретацію їхніх результатів у річищі сучасної наукової методології, а у переліку праць здобувача, необхідних для захисту дисертації, бажаними зробити статті, надруковані у виданнях, що висвітлюють методологічні проблеми розвитку науки.

5. Для підвищення рівня теоретичної підготовки дисертантів з аграрних наук у аспекті отримання ними нового синтетичного знання ввести у перелік дисциплін магістерської та докторської програми дисципліни «Концепції сучасного природознавства» та «Світоглядно-філософські засади сучасної науки». Вважати також доцільним при складанні аспірантського екзамену зі спеціальності присутність на ньому екзаментора - спеціаліста з методологічних проблем сучасної науки Рівень наукової підготовки такого спеціаліста оцінюється за аналізом його публікацій, що сьогодні при наявності «Бібліометрики української науки» зробити доволі просто..

6. Подальший розвиток аграрної науки лише у прикладному напрямку збільшує небезпеку пониження нею свого статусу у системі освіти і науки України. Для запобігання цьому доцільним буде на бакалаврському рівні вищої освіти з аграрних наук якийсь час (на етапі поступового переходу) залишити методологічні орієнтири, які відповідають прикладним завданням підвищення врожайності та продуктивності. На магістерському ж та докторському рівні провідними повинні стати фундаментальні (постнекласичні) постановки завдань, спрямовані на збереження біоресурсів для майбутніх поколінь.

Література

1. Вавилов Н.И. Происхождение и география культурных растений / Н.И. Вавилов. Л.: Наука,1987. 440 с.

2. Гиренок Н.Ф. Экология, Цивилизация, Ноосфера.- /Отв.ред. акад. АН СССР Н.Н.Моисеев / Н.Ф. Гиренок. М.: Наука, 1987. 89 с.]

3. Горшков В.Г. Физические и биологические основы устойчивости жизни./Отв.ред.К.С.Лосев / В.Г. Горшков. М.: ВИНИТИ,1997. 470 с.

4. Дідух Я.П. Синергетичні підходи до оцінки структури розвитку і стійкості біотопів та проблеми прогнозування їх змін / Я.П. Дідух // Вісник НАН України, 2014. №12. С. 29-38.; 2. 21.

5. Зінченко О.І. Програмування врожайності сільськогосподарських культур: підр./О.І.Зінченко. Умань: Редакційно-видавничий відділ Уманського НУС, 2015. 310 с.

6. Екологічні основи збалансованого природокористування у агросфері: навчальний посібник./за редакцією С.П.Сонька та Н.В.Максименко./ Х.: ХНУ імені В.Н.Каразіна, 2015. 568 с. (Навчально-наукова серія «Бібліотека еколога». Затверджено до друку рішенням Вченої ради Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна (протокол №5 від 27.04.2015). Режим доступу: [http://lib.udau.edu.ua/handle/123456789/375].

7. Кисельов Ю.О. Геософічний підхід як феномен постнекласики в суспільно-географічних дослідженнях / Ю.О. Кисельов // Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. 2012. №9 (234). С. 133 - 137.

8. Куцепал С.В. Світ Ж.Дельоза: ризома, сенс, нонсенс / С.В. Куцепал // Гуманітарний вісник ЗДІА. 2013. № 54. С. 216-222.

9. Лосев К.С. Бюджет антропогенного углерода и роль экосистем в его эмиссии и стоке в глобальном и континентальном масштабах / К.С. Лосев // Страны и регионы на пути к сбалансированному развитию. Сборник научных трудов. К.: Академпериодика, 2003. С.36-41.

10. Моргун В.В. Генетичне поліпшення рослин - основа сучасного агровиробництва / В.В.Моргун // Вісник НАН України, 2015, №10. С.С.3-8.

11. Петриченко В.Ф. Великомасштабне дослідження ґрунтового покриву України - стратегічний захід ефективного збалансованого його використання. / Петриченко В.Ф., Заришняк А.С., Балюк С.А., Полупан М., Величко В., Соловей В.Б. / Вісник аграрної науки, травень, 2013. №5. С. 5-13.

12. Петриченко В.Ф. Симбіотичні системи у сучасному сільськогосподарському виробництві / В.Ф. Петриченко, С.Я. Коць // Вісник НАН України. 2014. №3. 57-66.

13. Созінов О.О. Агроекосистема. / Екологічна енциклопедія: У 3т. / Редколегія: А.В.Толстоухов (головний редактор) та ін. / Созінов О.О., Сонько С.П. К.: ТОВ «Центр екологічної освіти та інформації», 2006. Т.1. С.14. Режим доступу: [http://lib.udau.edu.ua/handle/123456789/437]

14. Сонько С.П. Виробнича типологія сільського господарства Харківської області: тридцять років потому / С.П. Сонько // Часопис соціально-економічної географії: міжрегіон. зб. наук. праць. Харків, ХНУ імені В.Н.Каразіна, 2015. Вип. 19 (2). С. 30-39. Режим доступу: [http://lib.udau.edu.ua/handle/123456789/898].

15. Сонько С.П. Значення наукової спадщини С.А.Подолинського у формуванні уявлень про збалансоване природокористування / С.П. Сонько // Вісник Криворізького економічного інституту КНЕУ.- №4(24), 2010.- С.111-117.

16. Сонько С.П. Ландшафтно-етнічна взаємодія як методологічна проблема екології / Сонько С.П., Кисельов Ю.О. / Екологія - шляхи гармонізації відносин природи та суспільства. Збірник тез ІV Міжвузівської науково-практичної конференції 16 - 17 жовтня 2014 року. Ред.Непочатенко О.О. Ред-вид.центр УНУС. Умань, 2014. 90 с. С.9-13. Режим доступу: [http://lib.udau.edu.ua/handle/123456789/536].

17. Сонько С.П. Концепція ноосферних екосистем як продовження ідей В.І.Вернадського / С.П. Сонько // Ноосфера і цивілізація. Всеукраїнський філософський журнал. Вип. 8-9(11). Донецьк: ДонНТУ, 2010. С.230-241. Режим доступу: [http://lib.udau.edu.ua/handle/123456789/310].

18. Сонько С.П. Еволюція механічного обробітку ґрунту, як головний чинник планування агроландшафту (екологічні надії і розчарування) / С.П. Сонько, Н.В. Максименко / Вісник ХНУ імені В.Н. Каразіна. № 1004, Серія «Екологія». Харків, 2012. С. 7-22. Режим доступу: [http://lib.udau.edu.ua/handle/123456789/352].

19. Сонько С.П. Просторові і часові механізми екологічної експансії агроландшафту / С.П. Сонько, Н.В. Максименко // Людина та довкілля. Вип. 2 (15). Харків: Видавництво ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2013. С.5-21. Режим доступу: [http://lib.udau.edu.ua/handle/123456789/351].

20. Сонько С.П. Просторовий розвиток соціо-природних систем: шлях до нової парадигми: Монографія / С.П. Сонько. Київ: Ніка Центр, 2003.287 с. Режим доступу: [http://lib.udau.edu.ua/handle/123456789/367].

21. Сонько С.П. Сільськогосподарське районування - перший крок до збалансованого природокористування в агросфері / С.П. Сонько // Вісник Уманського національного університету садівництва. Вип. 3. 2015. №1. Умань: Ред-вид.відділ УНУС. С.106-112. Режим доступу: [http://lib.udau.edu.ua/handle/123456789/450].

22. Сонько С.П. Экономико-географическое исследование агропромышленной интеграции в связи с решением экологических проблем Северо-Восточной Украины (Харьковская область) / Сонько С.П. // Автореф.дисс. канд. геогр. наук. М. МГУ, 1990. 23 с. Режим доступу: [http://www.udau.edu.ua/media/elektronni-materiali/avtoreferati/html].

23. Список наукових праць професора С.П.Сонька станом на 15.12.2015. Електронний ресурс. Репозитарій Уманського НУС. Режим доступу: http://lib.udau.edu.ua/handle/123456789/1133. Позиції №№: 22, 27, 31, 32, 46, 48, 53, 55, 58, 68, 73, 93, 131, 139, 179.

24. Степин В.С. Классика, неклассика, постнеклассика: критерии различения./ В.С. Степин // Постнеклассика: философия, наука, культура. СПб.: Издательский дом «Мiръ», 2009. С. 249 - 295.

25. Суханов С.В. Генетически-модифицированные организмы: перспективы использования и предостережения / Суханов С.В., Суханова И.П. // Збірн. тез міжвуз. наук. конф. «Екологія - шляхи гармонізації відносин природи та суспільства». Умань, 2009. 17 - 19.

26. Тарантул В.З. Геном человека: энциклопедия, написанная четырьмя буквами /В.З. Тарантул. ЛитРес, 2009. 510 с.

27. Ташута С.Г. Загальна вірусологія, 2004 // http://medbib.in.ua/zagalna-virusologiya.html.

28. Шмальгаузен И.И. Кибернетические вопросы биологии./ Под общей редакцией Р.Л. Берг и А.А. Ляпунова / И.И. Шмальгаузен. Новосибирск: Издательство «Наука», Сибирское отделение, 1968. 228 с.

29. Эдвардс Дж. Фотосинтез С₃^- и С₄^- растений. Механизмы и регуляция./ Пер. с англ. / Дж. Эдвардс, Д. Уокер. М.: Мир, 1986. 590 с.

30. Ямчук П.М. Українська християнська аксіологічна система: через історичні випробування до сучасних світоглядних засад духовно-інтелектуального поступу / П.М. Ямчук // Філософські обрії.- Полтава, 2014.-№31.-С.140-154.

31. Ямчук П.М. Христянський консерватизм і масофікаційні стратегії й симулякри ХХ-ХХІ століть / П.М. Ямчук // Філософські обрії. Полтава,2015.-№33. С. 107-117.

32. Principles of Sustainable Soil Management in Agroecosystems./ Edited by Rattan Lal, B.A. Stewart.- London,2013 by CRC Press. 568 p.;