Стандартизація і сертифікація як нормативні засади якісності й безпечності сільськогосподарської продукції

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стандартизація і сертифікація як нормативні засади якісності й безпечності сільськогосподарської продукції

Щодо загальних вимог до якості й безпеки продукції сільського господарства діють правила проведення обов'язкової стандартизації й сертифікації на відповідність стандартам продукції, яка може становити небезпеку для життя, здоров'я громадян і навколишнього природного середовища, встановлені декретом Кабінету Міністрів України "Про стандартизацію і сертифікацію" від 10 травня 1993 р. Залежно від виду продукції відповідним стандартом встановлюються вимоги щодо вмісту токсичних елементів, пестицидів, мікотоксинів, антибіотиків, гормональних препаратів, радіонуклідів, визначення мікробіологічних показників, підсолоджувачів, нітратів, нітритів, синтетичних барвників, сірчистого ангідриду, гістаміну, гельмінтів, ерукової кислоти (для ріпакової олії) тощо.

Не досить позитивним моментом у визначенні відповідності показників якості й безпеки сільськогосподарської продукції є використання радянських ГОСТів за відсутності вітчизняних державних стандартів. Справа навіть не у низькій якості чи змістові самих стандартів, які, до речі, свого часу були достатньою мірою прогресивними і відповідними, а у їх застарілості. Швидка зміна й інноваційний розвиток технологій дозволили застосовувати для виробництва і зберігання сільськогосподарської продукції хімічні речовини, які не були відомі раніше. Тому цілком логічно випливає завдання комплексного підходу до розробки нових державних стандартів сільськогосподарської продукції.

Законом України "Про стандартизацію" від 17 травня 2001 р. визначено стандартизацію як діяльність, що полягає у встановленні положень для загального і багаторазового застосування щодо наявних чи можливих завдань з метою досягнення оптимального ступеня впорядкування у певній сфері, результатом якої є підвищення ступеня відповідності продукції, процесів та послуг їх функціональному призначенню, усуненню бар'єрів у торгівлі і сприянню науково-технічному співробітництву.

У сфері виробництва якісної й безпечної сільськогосподарської продукції стандарти найефективніше сприяють активному впровадженню нової техніки й технологій, економному використанню Сировини і матеріалів, продовженню строків зберігання продукції та збереженості у ній поживних речовин. Вимоги до створення стандартів також виокремлюються у окремому стандарті ДСТУ 1.0:2003 "Національна стандартизація. Основні положення", затвердженому наказом Держспоживстандарту від 24 лютого 2003 р. № 32. Цей стандарт установлює мету, принципи та основні завдання стандартизації, суб'єктів та об'єкти стандартизації, нормативні документи (НД) у сфері стандартизації та види стандартів, правила позначання НД та організацію робіт зі стандартизації.

Мета стандартизації у сільському господарстві полягає у встановленні положень, що забезпечують відповідність об'єкта стандартизації своєму призначенню, та безпечність його щодо життя чи здоров'я людей, тварин, рослин, а також майна й охорони природного довкілля, що створюють умови для раціонального використання всіх видів національних ресурсів, котрі сприяють усуненню технічних бар'єрів у торгівлі та підвищують конкурентоспроможність сільськогосподарської продукції до рівня розвитку науки, техніки і технологій. Мету стандартизації конкретизують основні завдання, покликані забезпечити: 1) безпечність сільськогосподарської продукції для життя і здоров'я людей, тварин, рослин та охорону природного довкілля; 2) захист та збереження продукції сільського господарства, зокрема під час їх транспортування чи зберігання; 3) якість сільськогосподарської продукції відповідно до рівня розвитку науки, техніки, технологій І потреб людей.

Мети стандартизації сільськогосподарської продукції досягають, розробляючи, впроваджуючи та застосовуючи відповідні нормативні документи. Загалом нормативним є документ, який установлює правила, загальні принципи чи характеристики різних видів діяльності або їх результатів. Згідно з рівнями суб'єктів стандартизації в Україні розрівняють такі нормативні документи: 1) національні; 2) організацій. Нормативні документи національного рівня розробляють на об'єкти стандартизації державного значення та приймають на засадах консенсусу. Консенсус - це загальна згода, яка характеризується відсутністю серйозних заперечень щодо суттєвих питань у більшості заінтересованих сторін та досягається в результаті процедури, спрямованої на врахування думки всіх сторін та зближення розбіжних точок зору.

Нормативні документи організацій можуть розроблятися незалежно від наявності національних документів. Водночас рівень вимог нормативних документів організацій не повинен погіршувати якість і безпечність сільськогосподарської продукції порівняно з національними документами. Нормативні документи організацій Існують двох видів: 1) громадських організацій; 2) сільськогосподарських підприємств та їх об'єднань.

Нормативні документи громадських організацій (наукових, науково-технічних та інженерних товариств і спілок) розробляють, якщо є потреба поширити результати фундаментального та-прикладного дослідження чи практичного досвіду, одержаних у певних галузях науки чи сферах професійних інтересів. Нормативні документи сільськогосподарських підприємств та їхніх об'єднань розробляють на продукцію, використовувану для власних потреб за умови, якщо в них установлено положення, що регулюють відносини між виробником (постачальником) і споживачем (користувачем) та за згодою останнього.

Нормативний документ охоплює такі поняття, як "стандарт", "кодекс усталеної практики" та "технічні умови". Для продукції сільського господарства розробляють два різновиди нормативних документів: стандарти та технічні умови.

Кодекси (правила) усталеної практики розробляються для врегулювання інших, ніж вироблювана продукція, об'єктів. їх розробляють на устаткування, конструкції, технічні системи, технічні вироби (житлові, промислові будівлі та споруди, котли, посудини, що працюють під тиском, компресорне устаткування тощо). У кодексах усталеної практики також зазначають правила та методи розв'язування завдань щодо організації та координації робіт зі стандартизації та метрології, а також реалізації певних вимог технічних регламентів чи стандартів тощо.

Стандартом е документ, розроблений на основі консенсусу та затверджений уповноваженим органом, що встановлює призначені для загального і багаторазового використання правила, інструкції або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, включаючи продукцію, процеси або послуги, дотримання яких є необов'язковим. Стандарт може містити вимоги до термінології, позначок, пакування, маркування чи етикетування, які застосовуються до певної продукції, процесу чи послуги.

Технічні умови (ТУ) встановлюють вимоги до продукції, призначеної для самостійного постачання, і регулюють відносини між виробником (постачальником) і споживачем (користувачем). У технічних умовах установлюють вимоги до якості і безпечності сировини, охоплюючи вимоги до торгового фірмового знака, термінології, умовних позначень, методів випробовування (вимірювання, контролювання, аналізування), пакування, маркування та етикетування, а також визначають, за необхідності способи оцінювання відповідності встановленим обов'язковим вимогам. Технічні умови можуть бути стандартом, частиною стандарту або окремим документом.

Позначення нормативного документа складається з індексу, номера та року прийняття. Для національного рівня установлено такі індекси документів:

- "ДСТУ" - національний стандарт;

- "ДСТУ-П" - пробний стандарт;

- "ДСТУ-Н" - настанова, правила, звід правил, кодекс усталеної практики, що не є стандартом;

- "ДК" - державний класифікатор;

- "ДСТУ-ЗТ" - технічний звіт.

Для інших рівнів визначено такі індекси документів:

- "СОУ" - стандарт організації;

- "ТУУ" - технічні умови, що не є стандартом;

- "СТУ" - стандарт наукового, науково-технічного або інженерного товариства чи спілки.

У сферах, де об'єкти стандартизації швидко змінюються або за потреби накопичити досвід використання виробу чи стандарту з метою апробації положень стандарту чи обґрунтування вибору із можливих запропонованих альтернатив певних положень, розробляють пробні стандарти. Вони розробляються у разі потреби, а також на основі проектів міжнародних та регіональних стандартів, які перебувають на завершальних етапах розроблення. Пробні стандарти можуть мати менший рівень консенсусу, зокрема його можна досягнути на рівні технічного комітету стандартизації чи навіть на рівні його робочої групи. Як пробні стандарти можна застосовувати нові документи міжнародної організації стандартизації: РАЗ - загальнодоступні технічні умови; Т5 - технічні умови; ІТА - галузеві технічні угоди.

Процедура створення національних нормативних документів, вимог до їх змісту і внесення змін до них детально регламентується державним стандартом ДСТУ 1.5:2003 "Правила побудови, викладання, оформлення та вимоги до змісту нормативних документів", затвердженим наказом Держспоживстандарту № 85 від 16 травня 2003 р.

Зміст стандартів на сільськогосподарську продукцію залежно від її особливостей містять відповідні групи положень чи вимог: 1) класифікація (поділ за класами); 2) основні параметри і (або) розміри; 3) загальні технічні вимоги; 4) вимоги безпеки; 5) вимоги охорони довкілля; 6) маркування; 7) пакування; 8) правила транспортування та зберігання; 9) методи контролювання; 10) правила приймання; 11) правила експлуатування, ремонту, утилізації; 12) інші.

На продукцію, споживні властивості якої можуть згодом погіршуватися, тобто продовольчі продукти, треба зазначати термін придатності. У стандартах на конкретний вид продукції треба зазначати повний перелік нормативних вимог, які убезпечують життя і здоров'я громадян на всіх стадіях виготовлення та використання продукції.

Функції розробки, розгляду та погодження міжнародних (регіональних) та національних нормативних документів покладено на відповідні технічні комітети, які діють, на основі Типового положення про технічний комітет стандартизації, затвердженого наказом Держстандарту України від 20 травня 2002 р. № 98, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 11 липня 2002 р. за № 578/6866. Як один із прикладів можна навести спільний наказ Міністерства сільського господарства України, Держстандарту України, УААН від 8 вересня 1995 р. № 240/299/118, яким було створено Технічний комітет з стандартизації "Насіння сільськогосподарських культур". Подібним чином створюються й інші технічні комітети за видами сільськогосподарської продукції.

Загалом вимоги стандартів щодо якості й безпечності сільськогосподарської продукції можна проілюструвати на прикладі національного стандарту ДСТУ 3768:2009 "Пшениця", чинного з 1 липня 2009 р. Залежно від показників якості м'яку пшеницю поділяють на 6 класів (класи 1 -3 - група А, класи 4-5 - група Б і клас 6), а тверду пшеницю - на 5 класів. М'яку пшеницю групи А використовують для продовольчих (переважно борошномельна та хлібопекарська промисловості) потреб і для експортування. Пшеницю групи Б і 6-го класу використовують на продовольчі І непродовольчі цілі й для експортування. Зерно твердої і м'якої пшениці всіх класів має бути у здоровому стані, не зіпріле та без теплового пошкодження під час сушіння: мати властивий здоровому зерну залах (без затхлого, солодового, пліснявого, гнилісного, полинного, сажкового, запаху нафтопродуктів та інших сторонніх запахів); мати нормальний колір; не дозволено зараження пшениці шкідниками зерна. Конкретні кількісні показники щодо якості пшениці кожного класу виокремлено у таблицях 1 та 2 стандарту. У разі невідповідності граничній нормі якості пшениці хоча б за одним з показників, її переводять до відповідного нижчого за рівнем класу.

Щодо вимог безпечності, то вміст шкідливих речовин у зерні пшениці не повинен перевищувати таких максимально допустимих рівнів (мг/кг): свинцю - 0,5; кадмію - 0,1; арсену - 0,2; ртуті - 0,03; міді - 10,0; цинку - 50,0. Максимальні рівні радіонуклідів вимірюються у Бк/кг: стронцію-90 - 20; цезію-137 - 50.

Підтвердження відповідності продукції вимогам стандартів щодо якості й безпечності сільськогосподарської продукції здійснюється за допомогою процедури сертифікації (від лат. - зроблено правильно). Ця процедура проводиться уповноваженими органами з сертифікації - підприємствами, установами і організаціями з метою запобігання реалізації продукції, небезпечної для життя, здоров'я та майна громадян і навколишнього природного середовища, сприяння споживачеві в компетентному виборі продукції тощо. Державну систему сертифікації створює Держспоживстандарт України, який проводить та координує роботу щодо забезпечення сертифікації.

Відповідно до ст. 13 декрету Кабінету Міністрів України "Про стандартизацію і сертифікацію" сертифікація продукції в Україні поділяється на обов'язкову та добровільну. Перелік продукції, що підлягає обов'язковій сертифікації в Україні визначено наказом Держспоживстандарту України від 1 лютого 2005 р. № 28, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 4 травня 2005 р. за № 466/10746. Розділом 26 цього нормативно-правового акта встановлюється перелік харчової продукції та продовольчої сировини, які підлягають обов'язковій сертифікації.

Перелік і зміст документів, що засвідчують проходження сертифікації містить ст. 1 Закону України "Про підтвердження відповідності" від 17 травня 2001 р. Сертифікат відповідності - це документ, який підтверджує, що продукція, системи якості, системи управління якістю, системи екологічного управління, персонал відповідають встановленим вимогам конкретного стандарту чи іншого нормативного документа, визначеного законодавством. Декларацією про відповідність є документально оформлена в установленому порядку заява виробника, де дається гарантія відповідності продукції вимогам, встановленим законодавством.

Ще одним документом є технічний регламент, яким є закон України або нормативно-правовий акт, прийнятий Кабінетом Міністрів У країни, у якому визначено характеристики продукції або пов'язані з нею процеси чи способи виробництва, а також вимоги до послуг, включаючи відповідні положення, дотримання яких обов'язкове. Він може також містити вимоги до термінології, позначок, пакування, маркування чи етикетування, які застосовуються до певної продукції, процесу чи способу виробництва.

Нарешті, свідоцтво про визнання відповідності - це документ, що засвідчує визнання іноземних документів про підтвердження відповідності продукції вимогам, встановленим законодавством України.

Правове регулювання рослинництва

сільськогосподарський продукція стандартизація нормативний

Загально характеристика правового регулювання галузі рослинництва

Приступаючи до викладення матеріалу про правове регулювання галузі рослинництва слід зауважити, що загальні засади такого регулювання встановлюють відповідні спеціальні закони та Державні цільові програми. Зазначені нормативно-правові акти закріплюють передусім найзагальніші концептуальні положення щодо регламентації певних аграрних відносин. Визначення та види державних цільових програм надається у ст. 1 Закону України "Про державні цільові програми" від 18 березня 2004 р. Державна цільова програма - це комплекс взаємопов'язаних завдань і заходів, які спрямовані на розв'язання найважливіших проблем розвитку держави, окремих галузей економіки або адміністративно-територіальних одиниць, здійснюються з використанням коштів Державного бюджету України та узгоджені за строками виконання, складом виконавців, ресурсним забезпеченням. Порядок розроблення та виконання державних цільових програм затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 31 січня 2007 р. № 106.

Безсумнівно, розвиток рослинництва належить до найважливіших напрямів розв'язання соціально-економічних проблем держави у збільшенні виробництва продукції як рослинного походження, так і сільського господарства в цілому. Ініціаторами розроблення програм у аграрній сфері можуть бути Міністерство аграрної політики України як спеціальний центральний орган виконавчої влади та Українська академія аграрних наук.

Такі ініціативи започатковано, зокрема, наказом Міністерства аграрної політики України та Української академії аграрних наук "Про розробку проекту Державної програми створення сприятливих умов для стабілізації та розвитку рослинництва на 2005-2010 роки" від 15 грудня 2004 р. № 462/107, а також наказом Міністерства аграрної політики України "Про розробку Комплексної державної програми реструктуризації і розвитку бурякоцукрової галузі на період до 2010 року" від 20 лютого 2006 р. № 69. На жаль, слід констатувати, що далі декларування ініціатив або розробки концептуальних засад окремих програм (Концепція державної програми створення сприятливих умов для стабілізації та розвитку рослинництва на 2005-2010 роки, схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17 листопада 2004 р. № 861-р.) справа не пішла і, незважаючи на нагальну потребу в державних програмах розвитку рослинництва в цілому та окремих видів рослинницької продукції, зазначені накази не одержали втілення у конкретних нормативно-правових актах, на відміну від продукції тваринництва.

У аграрному законодавстві досі не закріплене нормативне визначення поняття рослинництва. Визначення сільськогосподарських рослин міститься у ст. 1 Закону України "Про насіння і садивний матеріал" від 26 грудня 2002 р. і розкривається як зернові, кормові, олійні, ефіроолійні,- технічні, прядивні, овочеві, лікарські, квіткові, плодові, ягідні рослини, виноград, картопля, які використовуються в сільськогосподарському виробництві. Наведене визначення не є досконалим, бо зводиться лише до переліку рослин, використовуваних у сільському господарстві. В узагальнюючому плані сільськогосподарські рослини можна визначити як рослини культурного походження (виведеш штучно в результаті селекції), які потребують для свого розмноження застосування спеціальної праці і засобів виробництва. Таким чином, рослинництво - це галузь сільськогосподарського виробництва, яка ґрунтується на вирощуванні культурних сільськогосподарських рослин з метою одержання продуктів харчування і сировини для переробної промисловості. Рослинництво поділяється на підгалузі, основними з яких є: зернове господарство, цукробуряківництво, картоплярство, льонарство, овочівництво, плодівництво, кормовиробництво та ін.

Виробництво окремих видів продукції рослинництва врегульоване на законодавчому рівні. Наприклад, прийнято закони України " Про зерно та ринок зерна в Україні" від 4 липня 2002 р., "Про виноград та виноградне вино" від 16 червня 2005 р. Це нагадує стан законодавчого регулювання виробництва продукції тваринництва, коли на фоні відсутності окремого закону про м'ясо і м'ясні продукти існує Закон України "Про бджільництво". Так само відсутнє законодавче регулювання цукробуряківництва, картоплярства, льонарства, овочівництва тощо.

Закони України попри свою значимість у механізмі правового регулювання все ж закладають лише найзагальніші засади правового регулювання. Конкретизація законодавчих положень повинна здійснюватися на підзаконному рівні, зокрема за рахунок державних цільових програм розвитку рослинництва за окремими видами рослин. Важливого значення у цьому сенсі набуває Концепція державної програми створення сприятливих умов для стабілізації та розвитку рослинництва на 2005-2010 роки, схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17 листопада 2004 р. № 861-р. Проте будь-яка концепція містить лише найзагальніші положення, які, до того ж, не мають юридичної сили, а є тільки підґрунтям, основними напрямами розробки власне програмного документа.

Таким чином, слід зазначити відсутність державних цільових програм розвитку рослинництва на фоні існування лише трьох галузевих програм: "Зерно України - 2005-2010", затвердженої наказом Мінагрополітики України від 28 липня 2004 р. № 271; "Програма розвитку хмелярства на 2007-2010 роки", затвердженої Мінагрополітики України від 10 жовтня 2007 р. № 729; "Соя України - 2008-2015", затвердженої наказом Мінагрополітики України та У ААН від 28 травня 2008 р. № 336/53. Звісно, що трьох зазначених галузевих програм не достатньо для ефективної регламентації процесів виробництва рослинницької продукції. Таких програм потребується значно більше для охоплення хоча б основних культур рослин, адже метою кожної програми є збільшення ефективності виробництва рослинної продукції певного виду з вирішенням ряду відповідних стратегічних завдань. Наприклад, існували програми "Картопля України - 2003", "Овочі України - 2003", "Льон і коноплі - 2003" тощо, які, на жаль, не одержали свого логічного продовження у часі.

Галузева програма "Зерно України - 2005-2010" передбачає поступове збільшення виробництва зерна з 38 млн тонн у 2005 р. до 42 млн тонн у 2010 р. Наукові розрахунки, підтверджені світовою практикою, встановлюють, що достатній рівень виробництва зернових, якого вистачає для продовольчих, кормових, технічних цілей та експорту, починається з розрахунку 1 тонна на 1 жителя країни. Виходячи із наявності 46-мільйонного населення Україна повинна виробляти щорічно не менше 46 млн тонн зернових. Це означає, що запрограмоване виробництво зерна у 2010 р. має досягти свого оптимального рівня.

У результаті виконання програми посівні площі зернових культур мають становити близько 15 млн га, у тому числі озимої пшениці - не менше ніж 40 відсотків зернового клину, площі кукурудзи - 1,5- 2 млн га, ярого ячменю - 3,2 млн га. Площі посіву проса і гречки - близько 0,7-0,8 млн га, а гороху, як основної зернобобової культури, до 1,3-1,4 млн га.

Галузева "Програма розвитку хмелярства на 2007-2010 роки" має також важливе значення. Хмелярство - важлива галузь сільського господарства України. Хміль використовується в пивоварінні, медицині, парфумерії, харчовій та інших галузях промисловості. Вітчизняне хмелярство досягло найбільшого розвитку в 70-80-х роках минулого століття. У середині 80-х років Україна за площею насаджень та валовим збором хмелю вийшла на п'яте місце у світі після Німеччини, США, Китаю та Чехословаччини. Це давало можливість повністю забезпечити внутрішні потреби України та частину хмелю відправляти за кордон і в сусідні республіки. Український ринок хмелепродукції характеризується поступовим виходом зі стану стагнації, хоча обсяги вирощування хмелю важко порівняти з кінцем 80-х років минулого століття при досягненні Україною третього місця в Європі за валовим збором - 8,4 тис. тонн та площею насаджень - 8 тис. га. Зараз хміль вирощується у 8 областях України, 23 районах і 63 хмелярських господарствах на площі 1140 га.

Реалізація передбачених галузевою "Програмою розвитку хмелярства на 2007-2010 роки" заходів переведення галузі на інноваційну основу, прискорення впровадження науково-технічних розробок, освоєння досвіду роботи вітчизняних і зарубіжних товаровиробників хмелю в нових ринкових умовах, зміни сортової політики, запровадження енергозберігаючих технологій виробництва продукції хмелярства, покращення законодавчого і фінансового забезпечення розвитку галузі хмелярства та інших засобів дасть змогу довести загальну площу хмільників до 1600 га, а валовий збір - до 1837 тонн, що забезпечить рентабельне виробництво хмелю.

Згідно зі ст. 5 Закону України "Про збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства" від 9 квітня 1999 р. Кабінет Міністрів України затвердив своєю постановою "Порядок справляння збору та використання коштів на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства" від 15 липня 2005 р. >6 587. На розвиток галузі хмелярства у вигляді 1% відрахувань від реалізації алкогольних напоїв та пива надходять кошти у сумі 15-16 млн грн. на рік.

Нарешті, галузева програма "Соя України - 2008-2015", затверджена наказом Мінагрополітики України та УААН від 28 травня 2008 р.

№ 336/53, спрямована на розвиток виробництва цієї культури. Феномен сої пояснюється її рідкісним хімічним складом - високою концентрацією в бобах білка - 38-42%, жиру - 18-22%, вуглеводів - 25- 30%, а також вітамінів, мінеральних речовин, ферментів. Завдяки цьому соя стала однією з головних культур світового землеробства в XX ст. Соя належить до стратегічних культур, задовольняє найзагальніші потреби людини. Вона є основою піраміди рослинного білка та олії в світі. Якщо в 1960 р. в світі вироблялося 31 млн тонн сої, в 2003 р. цей показник досяг 189,2 млн тонн, то в 2006-2007 роках - 221,6 млн тонн, у тому числі по країнах: США - 71,5 млн тонн; Бразилія - 61,0 млн тонн; Аргентина - 47,0 млн тонн; Китай - 15,2 млн тонн; Індія - 7,9 млн тонн; Україна - 0,89 млн тонн; Росія - 0,78 млн тонн.

За рахунок впровадження організаційних, фінансово-економічних, технологічних та юридичних складових програми "Соя України - 2008-2015" планується доведення посівних площ під сою за період 2008-2015 років до 1,1- 1,3 млн гектарів та виробництва сої на рівні 3,0 млн т.

Правова охорона прав на сорти рослин

Як зазначалося вище, основою рослинництва є культурні сорти рослин. Культурними рослини стали в результаті проведення штучних процесів відбору і схрещування з метою одержання і закріплення кращих продуктивних властивостей певних рослин, тобто внаслідок селекції в рослинництві. Селекційні покращення здійснюються в межах рослин одного виду, а одиницею селекційних покращень виступає сорт рослин. Відомо, що права на результати інтелектуальної діяльності (якими виступають селекційні досягнення) як нематеріальні об'єкти мають назву виключних прав, на відміну від права власності, об'єктом яких виступають речі.

У світовій практиці існує дві системи охорони виключних прав: реєстраційна і створювальна. Реєстраційна система охороняє сутність, а створювальна - форму інтелектуального досягнення. Відомо, що результати творчої діяльності поділяються на продукти, які характеризуються формою ("формений продукт") і змістом ("змістовний продукт"). Перші охороняються на основі факту їх існування внаслідок створення, інші - на реєстраційній основі (тут вимагається експертиза; бо можливе незалежне створення об'єктів того ж роду іншими особами).

Патент як правоохоронний документ реєстраційної системи правового захисту спрямований на захист саме змістовної, а не формальної складової. Знаючи зміст винаходу його можна втілити в принципово іншу форму, але це не змінює сутності патентного захисту, спрямованого на відшкодування завданої використанням змісту винаходу матеріальної і моральної шкоди власникові виключних прав на нього. Патент захищає тільки зміст винаходу, оскільки лише він становить для його власника комерційну цінність. Форма інтелектуального досягнення захищається двома способами: самим фактом створення (літературний твір, пісня, опера, картина тощо); авторським свідоцтвом (раціоналізаторська пропозиція).

Особливість об'єкта селекційних відносин полягає в тому, що в ньому одночасно поєднуються ознаки форменого і змістовного продукту. Жодного іншого продукту інтелектуальної діяльності з подібними характеристиками не існує. Якщо для об'єктів авторського та суміжних прав достатнім вважається факт створення інтелектуального продукту, який визначається індивідуальністю, неможливістю його повторення, то для об'єктів реєстраційної системи на передній план висувається їх змістовна характеристика, сутність інтелектуального досягнення, знаючи які можна повторити останнє. Залежно від зазначених особливостей і будується спеціальний режим правової охорони результатів інтелектуальної діяльності.

Таким чином, для визнання селекційного досягнення охороноздатним однакову важливість мають як зміст створеного результату, так і його форма. При цьому необхідно зазначити, що специфіка форми селекційного досягнення полягає у її високій індивідуалізації. Знаючи методологію, методики, які застосовував автор, алгоритм створення селекційного продукту його можна повторити і одержати результат, лише відносно схожий з авторським. Особливість форми селекційного досягнення полягає в тому, що незважаючи на гіпотетичну можливість її повторення, сам процес її повторного створення, на відміну від технічних та інших інтелектуальних здобутків, характеризується значним часовим проміжком та вимагає при цьому великих матеріальних витрат. Значний період окупності матеріальних витрат робить процес повторного створення селекційного досягнення недоцільним. Крім того, специфіка сільськогосподарського виробництва, на відміну від інших галузей господарювання, які застосовують технічні досягнення, визначає саме формальну спрямованість, адже комерційною цінністю наділена тільки форма селекційного досягнення: сорт рослин чи порода тварин. Все це засвідчує те, що в селекційних відносинах режим правової охорони повинен спрямовуватися, насамперед, на охорону його форми.

Єдину державну систему органів охорони прав на сорти рослин становлять Державна служба з охорони прав на сорти рослин (Держсортслужба) та підпорядковані їй Український інститут експертизи сортів рослин, Державна інспекція з охорони прав на сорти рослин, Державний центр Автономної Республіки Крим з державною інспекцією з охорони прав на сорти рослин Автономної Республіки Крим, обласні державні центри експертизи сортів рослин з державними інспекціями з охорони прав на сорти рослин областей, державні сортодослідні станції, лабораторії та інші заклади експертизи, підприємства. Держсортслужба є урядовим органом державного управління у складі Мінагрополітики України і діє на основі Положення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2002 р. № 1182.

Державна інспекція з охорони прав на сорти рослин (Держсортінспекція) є самостійним структурним підрозділом Держсортслужби без права юридичної особи, який здійснює державний контроль та нагляд за дотриманням законодавства у сфері охорони прав на сорти рослин на основі Положення, затвердженого наказом Держсортслужби від 16 січня 2003 р. № 17-1 (у редакції наказу Держсортслужби від 26 серпня 2005 р. № 449), зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 9 вересня 2005 р. за № 1021/11301.

Чинне законодавство прямо не визначає об'єкт селекційної діяльності в рослинництві, визначається тільки сорт рослин як об'єкт правового захисту. Можна ототожнити дані поняття і визначити об'єктом селекційної роботи в рослинництві селекційне досягнення, яким є саме сорт рослин.

Сорт рослин - окрема група рослин (клон, лінія, гібрид першого покоління, популяція), яка, незалежно від того, задовольняє вона повністю або ні умови надання правової охорони, може бути визначена ступенем прояву ознак, що є результатом діяльності даного генотипу або комбінації генотипів; може бути відрізнена від будь-якої іншої групи рослин ступенем прояву принаймні однієї з цих ознак; може розглядатися як єдине ціле з точки зору її придатності для відтворення в незмінному вигляді цілих рослин сорту.

Різновидами сорту, на які можуть набуватися права, є клон, лінія, гібрид першого покоління, популяція. Клон - це штучне ідентичне відтворення окремих високопродуктивних рослин певного сорту за допомогою виділення генетичного коду. Створення лінії - це відбір і розмноження природним способом найкращих рослин сорту за своїми продуктивними властивостями. Гібридом є схрещення двох різних рослин, наприклад, грейпфрут (апельсин та лимон), трітікум (пшениця та ячмінь).

До сорту рослин, який підлягає охороні шляхом патентування ст. 11 Закону України "Про охорону прав на сорти рослин" від 21 квітня 1993 р. (у редакції Закону від 17 січня 2002 р. № 2986-IIІ) висуває обов'язковість наявності сукупності певних ознак, зафіксованих в описі селекційного досягнення: він повинен бути новим, вирізняльним, однорідним та стабільним за проявом ознак, породжених певним генотипом чи певною комбінацією генотипів. При цьому закон розтлумачує суть цих ознак.

Сорт вважається новим, якщо до дати, на яку заявка вважається поданою, заявник (селекціонер) чи інша особа за його дозволом не продавали чи будь-яким іншим способом не передавали матеріал сорту для комерційного використання. Сорт відповідає умові вирізняльності, якщо за проявом його ознак він чітко відрізняється від будь-якого іншого сорту, загальновідомого до дати, на яку заявка вважається поданою. Сорт вважається однорідним, якщо з урахуванням особливостей його розмноження рослини цього сорту залишаються достатньо схожими за своїми основними ознаками, відзначеними в описі сорту. Сорт вважається стабільним, якщо його основні ознаки, відзначені в описі сорту, залишаються незмінними після неодноразового розмноження чи, у разі особливого циклу розмноження, в кінці кожного такого циклу.

Суб'єктами права інтелектуальної власності на сорт рослин згідно зі ст.3-1 Закону України "Про охорону прав на сорти рослин" є: 1) автор (автори) сорту рослин; 2) інші особи, які набули майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин за договором чи законом. Вони можуть набувати таких прав: особисті немайнові права інтелектуальної власності на сорт рослин; майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин; майнове право інтелектуальної власності на поширення сорту рослин.

Різні види зазначених прав на сорти рослин посвідчуються різними правовстановлюючими документами: 1) особисті немайнові права інтелектуальної власності на сорт рослин посвідчує свідоцтво про авторство на сорт рослин; 2) майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин посвідчує патент на сорт рослин. Обсяг правової охорони сорту, на який видано патент, визначається сукупністю ознак, викладених у занесеному до Реєстру патентів описі сорту; 3) майнове право інтелектуальної власності на поширення сорту рослин посвідчує свідоцтво про державну реєстрацію сорту рослин.

Свідоцтво про авторство на сорт рослин є охоронним документом, що посвідчує особисте немайнове право авторства на сорт і видається автору сорту рослин (селекціонеру) Державною службою з охорони прав на сорти рослин Міністерства аграрної політики України (Держсортслужба). Процедуру видачі цього свідоцтва, а також його форму закріплює Положення про свідоцтво про авторство на сорт рослин, затверджене наказом Міністерства аграрної політики України від 28 травня 2003 р. № 151, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 11 червня 2003 р. за № 470/7791. Автором сорту (селекціонером) визнається людина, яка безпосередньо вивела або виявила і поліпшила сорт. Вона набуває особистого немайнового права авторства від дати державної реєстрації сорту рослин.

Патент - охоронний документ, що посвідчує пріоритет і майнове право інтелектуальної власності на сорт рослин. Порядок видачі патентів України на сорти рослин та їх завірених копій, а також форму патенту визначає спеціальний нормативно-правовий акт. Таким актом є Положення про Державний реєстр прав інтелектуальної власності на сорти рослин та про видачу патентів України на сорти рослин, затверджене наказом Міністерства аграрної політики України від 15 серпня 2008 р. № 515, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 2 грудня 2008 р. за №1149/15840.

Окремим різновидом використання сорту є його поширення. Поширення сорту - це комерційне розповсюдження посадкового матеріалу матеріального носія сорту, занесеного до Реєстру сортів. Майновим правом інтелектуальної власності на поширення сорту рослин є право його володільця на поширення сорту і на дозвіл чи заборону поширення сорту іншими особами. Посвідчує це право відповідний охоронний документ, яким є свідоцтво про державну реєстрацію сорту рослин, а виникає таке право з дати прийняття рішення про державну реєстрацію майнового права інтелектуальної власності на поширення сорту. Здійснюється державна реєстрація відповідно до Положення про Державний реєстр сортів рослин, придатних для поширення в Україні, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 травня 2003 р. № 686. Державна реєстрація сорту здійснюється шляхом занесення відомостей до Реєстру сортів. Свідоцтво про державну реєстрацію сорту рослин видається Держсортслужбою в місячний строк від дати державної реєстрації сорту особі, яка має право на його одержання, або надсилається за адресою, зазначеною у заявці. Сорти, не внесені до Реєстру сортів, забороняється поширювати в Україні.

Таким чином, в Україні існують три реєстри, за допомогою яких здійснюється державна реєстрація і правова охорона сортів рослин. Це Реєстр заявок (Державний реєстр заявок на сорти рослин), Реєстр патентів (Державний реєстр прав інтелектуальної власності на сорти рослин) і Реєстр сортів (Державний реєстр сортів рослин, придатних для поширення в Україні). Усі Реєстри є прошнурованими, пронумерованими книгами, які ведуться Державною службою з охорони прав на сорти рослин. Відомості, що містяться у реєстрах, крім фіксації на паперових носіях, постійно зберігаються на електронних носіях у порядку, затвердженому Держсортслужбою.

Реєстр заявок є офіційним документом, призначеним для державної реєстрації заявок на сорти рослин. Здійснюється процедура заявок на основі Положення про Державний реєстр заявок на сорти рослин, затвердженого наказом Мінагрополітики від 26 лютого 2003 р. № 42, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 19 березня 2003 р. за № 220/7541. Відомості про заявку заносяться до Реєстру заявок після визначення дати, на яку заявка вважається поданою. Внесені до Реєстру заявок відомості про сорт, заявлений з метою набуття майнового права власника сорту, дають заявнику право на тимчасову правову охорону в межах наданого із заявкою опису сорту від дати подання заявки. Після публікації інформації з Реєстру заявок в офіційному бюлетені Держсортслужби будь-яка особа має право одержати витяг з Реєстру заявок.

Реєстр патентів є документом, який призначений для державної реєстрації майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин в Україні та містить відомості щодо майнових-прав інтелектуальної власності на сорт рослин та прав, пов'язаних з цим правом. Нормативно-правовою основою ведення Реєстру патентів виступає вже згадуване Положення про Державний реєстр прав інтелектуальної власності на сорти рослин та про видачу патентів України на сорти рослин.

Реєстр сортів є офіційним документом, який містить відомості про сорти рослин, а також щодо державної реєстрації майнового права інтелектуальної власності. Відомості постійно зберігаються на електронному та паперовому носіях у порядку, затвердженому Держсортслужбою. Занесення до Реєстру сортів відомостей про сорт та змін до них здійснюється за наказом Держсортслужби. Здійснюється ведення Реєстру сортів відповідно до вищезгадуваного Положення про Державний реєстр сортів рослин, придатних для поширення в Україні, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 травня 2003 р. № 686. За сортами родів і видів, які не віднесені до переліку родів і видів, сорти яких проходять експертизу на придатність для поширення, що затверджується Держсортслужбою, рішення про державну реєстрацію прав на сорт є одночасно рішенням про державну реєстрацію сорту.

Нещодавно набув чинності ще один реєстр сортів рослин - Державний реєстр генетично модифікованих організмів сортів сільськогосподарських рослин у відкритій системі, введений Порядком державної реєстрації генетично модифікованих організмів сортів сільськогосподарських рослин у відкритій системі, затвердженим постановою Кабінету Міністри) України від 23 липня 2009 р. № 808. Через новизну цього реєстру процедура його ведення є ще не досить відпрацьованою. Обов'язок його ведення покладено безпосередньо на Мінагрополітики України. Права на новостворений сорт набуваються в Україні шляхом подання до Держсортслужби заявки, експертизи заявки та державної реєстрації прав. Правила складання та подання заявки на сорт рослин затверджені наказом Мінагрополітики від 26 квітня 2007 р. № 287 та зареєстровані в Міністерстві юстиції України 30 травня 2007 р. за № 553/13820.

Складання, подання і супроводження заявки можуть здійснюватися заінтересованою особою як особисто, так і за допомогою фахівців-посередників відповідно до Положення про представників з питань інтелектуальної власності на сорти рослин, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2002 р. № 1183. Представник надає фізичним і юридичним особам, які він представляє, допомогу та послуги, пов'язані з охороною прав на сорти рослин, представляє інтереси зазначених осіб в органах виконавчої влади, судах, банках, а також у відносинах з іншими фізичними і юридичними особами.

Державна реєстрація сорту можлива лише після проведення відповідних формальної і кваліфікаційної експертиз у експертному закладі, вимоги до якого висуває Порядок визначення уповноваженого закладу експертизи сортів рослин, затверджений наказом Державної служби з охорони прав на сорти рослин 20 червня 2003 р. № 159, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 7 липня 2003 р. за №553/7804.

Формальна експертиза (експертиза за формальними ознаками) - це експертиза, у ході якої встановлюється належність зазначеного у заявці об'єкта до сортів рослин і відповідність заявки та її оформлення встановленим вимогам. Формальна експертиза здійснювалася раніше на основі Правил проведення формальної експертизи документів заявки на сорт, затверджених наказом Міністерства аграрної політики України від 13 грудня 2002 р. № 391, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 29 грудня 2002 р. за № 1025/7313. У зв'язку з прийняттям Закону України "Про приєднання України до Міжнародної конвенції з охорони нових сортів рослин" від 2 серпня 2006 р. та набранням чинності Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про охорону прав на сорти рослин" від 2 листопада 2006 р. зазначені Правила втратили чинність на підставі наказу Мінагрополітики України від 28 квітня 2007р. № 300, зареєстрованого в Мін'юсті України 17 травня 2007 р. за № 517/13784.

На жаль, нові Правила формальної експертизи на сьогодні так і не розроблені. Формальна експертиза здійснюється сьогодні на підставі

Керівництва з проведення формальної експертизи документів заявки на сорт, затверджених наказом Держсортслужби від 3 вересня 2007 р. №341. Цей документ, що зачіпає права й законні інтереси громадян, немає державної реєстрації, здійснюваної органами Мін'юсту України відповідно до вимог, висунутих Указом Президента України "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади" від 3 жовтня 1992 р. та постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 р. за № 731.

Заявка на сорт рослин - це сукупність документів, необхідних для реєстрації сорту і отримання охоронних документів, що посвідчують права на сорт. Форма заяви має 11 розділів, окремі з яких містять пункти. У процесі проведення формальної експертизи визначається відповідність формальних ознак заявки на сорт рослин вимогам, встановленим патентно-селекційним законодавством. За своєю сутністю формальна експертиза - це експертиза документів, з яких складаються заявки.

Після закінчення Держсортслужбою формальної експертизи документи заявки на сорт передаються до Українського інституту експертизи сортів рослин для проведення кваліфікаційної експертизи. Інститут установлює новизну сорту, проводить експертизу назви сорту відповідно до Положення про експертизу назв сортів рослин, затвердженого наказом Мінагрополітики України від 23 червня 2003 р. № 188, зареєстрованого в Мін'юсті України 10 липня 2003 р. за № 574/7895. Подані заявником документи заявки, а саме: опис сорту та показники для визначення придатності сорту до поширення в Україні, є основою для прийняття рішення про проведення кваліфікаційної експертизи. Кваліфікаційна експертиза (експертиза по суті) - експертиза, що встановлює відповідність винаходу умовам патентоздатності (новизні, вирізняльності, однорідності та стабільності). Експертиза включає в себе комплекс лабораторних і польових досліджень, необхідних для підготовки експертного висновку за заявкою, на підставі якого приймається рішення щодо державної реєстрації сорту І прав на нього.

Кваліфікаційну експертизу проводять Український інститут експертизи сортів рослин, обласні державні центри експертизи сортів рослин, державні сортодослідні станції, лабораторії та інші заклади експертизи, підприємства, що складають державну систему з охорони прав на сорти рослин. Інститут може доручати іншій науково-дослідній установі, яка не входить до державної системи з охорони прав на сорти рослин, визначеній Держсортслужбою, проведення окремих ланок кваліфікаційної експертизи нових сортів рослин, а також використовувати результати польових досліджень заявника. Держсортслужба на підставі експертних висновків приймає рішення про державну реєстрацію сорту та прав на нього шляхом внесення відомостей до Державного реєстру прав власників сортів рослин та Державного реєстру сортів рослин, придатних до поширення в Україні.

Державна служба з охорони прав на сорти рослин визначає перелік родів і видів, сорти яких проходять експертизу на придатність для поширення в її закладах. Встановлено Перелік родів і видів рослин, сорти яких підлягають державному випробуванню з метою визначення відповідності сорту критеріям охороноздатності в закладах експертизи державної системи з охорони прав на сорти рослин, затверджений наказом Мінагрополітики від 3 червня 2005 р. № 262, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 7 липня 2005 р. за № 723/11003. За сортами родів і видів, які не увійшли до вищезазначеного переліку, рішення приймається на підставі інформації, що надана заявником під його відповідальність. Кваліфікаційна експертиза таких сортів здійснюється заявником на добровільних засадах на основі Інструкції з проведення кваліфікаційної експертизи родів і видів рослин, сорти яких не підлягають державному випробуванню в закладах експертизи державної системи охорони прав на сорти рослин, затвердженої наказом Мінагрополітики від 3 червня 2005 р. № 262, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 7 липня 2005 р. за № 724/11004. Зокрема це стосується державної реєстрації сортів або ліній, які призначені виключно як компоненти для гібридних сортів. Свідоцтво про авторство на сорт, Патент на сорт, Свідоцтво про державну реєстрацію сорту таких рослин видаються під відповідальність заявника і мають деклараційний характер.

Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин починається з наступного дня після дати державної реєстрації права та закінчується в останній день: а) тридцять п'ятого календарного року, що відліковується з 1 січня року, наступного зароком державної реєстрації цих прав, для сортів деревних та чагарникових культур і винограду; б) тридцятого календарного року, що відліковується з 1 січня року, наступного за роком державної реєстрації цих прав, для всіх інших сортів. Після завершення строку чинності майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин, а також його дострокового припинення чи відмови від них, цей сорт стає суспільним надбанням і його може вільно використовувати будь-яка особа.

У разі суспільної необхідності Держсортслужба має право примусового використання сортів рослин відповідно до Порядку видачі примусової ліцензії на використання сорту рослин, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 січня 2003 р, № 121. Підставою видання примусової ліцензії є мотиви надзвичайної суспільної необхідності та за умови введення воєнного чи надзвичайного стану. Строк такої ліцензії - до чотирьох років (у межах строку дії патенту) з виплатою відповідної компенсації володільцю патенту на сорт.

Приєднання України до Міжнародної конвенції з охорони нових сортів рослин, здійснене, однойменним Законом України від 2 серпня 2006 р. № 60-У, наклало на Україну обов'язок створити еталонні колекції сортів рослин. Такі колекції створено відповідно до Положення про еталонні колекції сортів рослин, затвердженого наказом Держсортслужби № 69-ОД від 26 грудня 2002 р. Еталонна колекція сортів рослин - група сортів у рамках нижчого із відомих ботанічних таксонів, яка формується із загальновідомих сортів, що мають одну чи більше ознак, прояв яких можна застосувати як еталон для порівняння із новими сортами, які вивчають у процесі проведення кваліфікаційної експертизи.

Размещено на Allbest.ru