Виноградарство на подільському узбережжі Дністра: регіональна специфіка та українсько-молдовські господарські контакти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського Національної академії наук України (Україна, Київ)

аспірант відділу "Український етнологічний центр",

Головко О.М.

Анотація

Вивчено виноградарство як традиційне господарське заняття населення Подільського Придністров'я. Дослідження базується на працях дослідників, архівних, речових джерелах та матеріалах етнографічних експедицій 20132014 рр. у Могилів--Подільський, Ямпільський та Піщанський райони Вінницької області. Метою дослідження є відстеження регіональної специфіки галузі із врахуванням впливу господарських контактів місцевих українців із молдованами на її розвиток.

публікації здійснено аналіз історіографії проблеми, подано стислу характеристику розвитку галузі впродовж кінця ХІХ -- початку ХХІ ст., розглянуто специфіку закладення та обробітку виноградників, висвітлено агротехнічні методи захисту лози, а також шляхи реалізації продукції виноградарства. У висновках визначено основні фактори розвитку виноградарства у регіоні, акцентовано увагу на ролі українсько-молдовських господарських зв'язків, окреслено перспективні напрямки подальших досліджень проблеми.

Ключові слова: традиційні господарські заняття, виноградарство, подільське узбережжя Дністра, українсько-молдовські господарські контакти.

Територія Середнього Придністров'я є давньою етноконтактною зоною, де з молдованами взаємодіють українці Поділля. Втім, в українській етнології цей регіон рідко ставав об'єктом спеціального вивчення, а більшість фахівців зосереджувалися Буковинському та Південнобессарабському порубіжжях. Водночас ігнорування матеріальної та традиційно-побутової специфіки Середнього Придністров'я, а також значення міжетнічних взаємовпливів та господарських контактів у її формуванні, унеможливлює цілісний історико- етнографічний погляд на прикордоння.

Одним із найбільш репрезентативних, проте маловивчених занять населення подільського узбережжя Дністра є виноградарство. Тож у даному дослідженні ми спробуємо заповнити цю лакуну в етнологічних знаннях новими фактами, що ґрунтуються на польових записах

автора, зроблених у ході етнографічних експедицій1, а також архівних та речових джерелах.

Метою даної статті є розгляд особливостей виноградарства на подільському узбережжі Дністра протягом кінця ХІХ - початку ХХІ ст. У процесі дослідження буде проаналізовано дані щодо виноградарства у кінці ХІХ ст., зміни його розвитку у радянський час та на сучасному етапі, простежено процеси закладання й обробітку виноградників, схарактеризовано збір урожаю, напрямки збуту продукції, у висновках буде визначено регіональну специфіку галузі та вплив на неї господарських контактів із сусідньою Бессарабією.

Історіографія вивчення виноградарства у регіоні

Дослідження виноградарства на українських теренах розпочались у ІІ половині ХІХ ст., коли об'єктами аналізу стали господарські особливості Криму та півдня Бессарабії. Натомість виноградарські традиції південних районів Поділля довгий час залишались поза увагою науковців, про що свідчить відсутність спеціальних досліджень. Перші спроби окреслення господарської специфіки регіону містяться в історико-статистичній розвідці В. Гульдмана, опублікованій наприкінці ХІХ ст. У ній знаходимо числові показники розвитку виноградарства у придністровських селах Могилівського, Ямпільського, Ольгопільського та Балтського повітів Подільської губернії, зокрема дані про площі виноградників, кількість посаджених кущів, перелік культивованих сортів, інформацію про об'єми виробництва вина тощо [1]. Повніші дані про площу насаджень за повітами, сортовий матеріал, особливості закладення та обробітку виноградників, способи зберігання та шляхи реалізації продукції наводить М. Баллас у шеститомній узагальнюючій праці "Виноробство у Росії" (1895-1903 рр.), де Подільська губернія представлена окремим розділом п'ятого тому [2].

Крім того, на початку ХХ ст. співробітниками Подільського єпархіального історико-статистичного комітету під час збору інформації про приходи і церкви губернії було побіжно зафіксовано поширення виноградників у населених пунктах регіону. В опублікованій праці за редакцією Ю. Сицінського подано дані про виноградарство у поселеннях Лядова, Нагоряни, Садківці Могилівського повіту та Кам'янка, Подойма, Подоймиця Ольгопільського повіту (нині - територія невизнаної Придністровської Молдавської республіки) [3].

Особливості подільського виноградарства у радянський час практично не досліджувалися. Важливим джерелом до вивчення теми цього періоду можемо назвати лише матеріали обстеження виноградників, яке було проведено Могилів-Подільським окружним земельним відділом у 1927-1928 рр. Ці дані містяться у Державному архіві Вінницької області (далі - ДАВіО). Звітна документація відділу має вигляд заповнених вручну бланків із вдрукованим переліком питань, що складається з наступних блоків: "Загальні відомості", "Відомості про посадковий матеріал", "Закладання виноградників", "Хвороби", "Врожай", "Збут винограду" та "Оренда виноградників". Цікаво, що більшість із досліджених пунктів виноградарства становили придністровські

1 Протягом 2013-2014 рр. автором було обстежено 43 населені пункти Могилів-Подільського, Ямпільського та Піщанського районів Вінницької області.

поселення, де проживав значний відсоток молдовського населення [4]. Наприклад, великі виноградники

зафіксовані у містечках Могилів-Подільський, Ямпіль, Яруга та Яришів, а також у селах Бронниця, Садківці, Суботівка, Михайлівка, Флеминда, Біла, Пороги, Цекинівка, Велика Кісниця та ін.

Подальшого вивчення виноградарство у регіоні набуло лише наприкінці 1970-х рр., зокрема, у монографії молдовського етнографа М. Демченка "Виноградарство та виноробство Молдови у ХІХ - початку ХХ ст." [5]. У даній праці поряд із основними даними про господарську специфіку Бессарабії, у якості компаративного матеріалу автор наводить факти про особливості галузі на суміжних територіях, у т.ч. на подільському узбережжі Дністра. Дослідник фіксує побутування серед українців та молдован подібних агротехнічних процедур, інструментів, хімічних засобів захисту лози від шкідників, способів виробництва вина та умов його зберігання тощо.

У сучасній українській історіографії деякі аспекти проблеми розглядаються В. Тучинським [6]. Досліджуючи особливості господарських занять, промислів, ремесел та духовної культури молдован півдня України, автор аналізує специфіку обробітку виноградників та обсяги виноробства в Ольгопільському та Балтському повітах Подільської губернії, простежує вплив міграційного фактору (переселень молдован упродовж ХІХ ст.) на збільшення площ виноградників та виробництва вина у південних повітах краю. Важливі дані про виноградарство у колишньому Балтському повіті наводить також В. Кожухар [7]. Розглядаючи особливості матеріальної культури та господарства населення с. Воронково (нині - Рибницького району невизнаної Придністровської Молдовської республіки), автор фіксує способи закладання виноградників, описує необхідний реманент для обробітку насаджень та особливості виготовлення вина.

З історії подільського виноградарства

Згідно зі свідченнями респондентів та місцевих краєзнавців, витоки виноградарства на півдні Поділля пов'язані з родиною Вітгенштейнів, котрі мали маєтки на подільському узбережжі Дністра, зокрема у м. Могилів-Подільський, м. Кам'янка та с. Бронниця. Князь П. Х. Вітгенштейн у 1829 р. вперше посадив у своїх володіннях виноградники з європейськими сортами [8, с. 8], а також запросив іноземних виноградарів, які навчили місцеве населення догляду за культурою. Як вказує наш респондент Михайло Дмитрович Калініченко, 1934 р.н., "мої батьки ше говорили про то, шо тут, в Ярузі [сусіднє село. - О. Ті], значіт, виноград узявся з Франції. І от, з Франції люди, я не знаю, як їх назвати, бізнесмени чи хто вони там, приїжали сюда і питали людей, хто согласен здати свій приусадібний участок для експерімєнта. Вони самі безплатно, без нічого, берут цей участок города і засаджуют, звідти привозят виноград, засаджуют свій виноград. І його обробляли до врожайності вже, коли цей вже виноград начав давати врожай. Коли вже він начав давати урожай - вони проінструктіровали цього хазяїна, в кого взяли цей участок, і дали дальше його робити, обробляти" [9].

Отже, перші насадження винограду у регіоні з'явились у поміщицьких володіннях, але з часом його культивування перейняли селянські господарства, а також жителі повітових центрів. За статистичними даними В. Гульдмана, в Ольгопільському повіті поряд із 3-ма приватними виноградниками було 129 селянських, у Могилівському - 26 та 6, у Ямпільському - 5 та 89 відповідно. Загальна площа земель під виноградниками у зазначених трьох повітах становила 320 десятин (приблизно 350 га) Тут і далі у дужках зазначаємо сучасні метричні величини., на яких було висаджено близько 600 тис. кущів. У 1887 р. ці виноградники дали майже 18550 відер вина [1, с. 153].

За архівними даними, у 1893-1909 рр. відбулося скорочення площ під виноградниками, оскільки більшість кущів загинула від філоксери (комах, які пошкоджують листя і кореневу систему винограду). Наприклад, у містечку Яруга, одному із центрів подільського виноградарства, за цей час було втрачено близько 58 десятин (63 га) насаджень [4, арк. 64]. Відновлення ділянок під культурою на рубежі ХІХ-ХХ ст. відбувалося поступово, а літражі виробленого вина не досягали попередніх значень. Як вказує місцевий дописувач до енциклопедичного словника Брокгауза та Ейфрона П. Тутковський, станом на 1902 р. із придністровських виноградників Ямпільського повіту було отримано лише 2800 відер вина [10], що майже у 4 рази менше, ніж у 1887 р. [1, с. 153].

Наступним періодом зменшення кількості ділянок були 1917-1923 рр., що, очевидно, пов'язано із соціально- економічними наслідками громадянської війни, а також повторним ураженням площ філоксерою [4, арк. 130]. Упродовж 1920-х рр. спостерігалась тенденція до відновлення виноградників. Зокрема, у 1927 р. у с. В. Кісниця із 230 десятин (251 га) 132,75 (145 га) було посаджено за останні сім років [4, арк. 106]. Як вказують інспектори Могилів-Подільського земельного відділу, розширення виноградних ділянок у цей час було зумовлено усвідомленням місцевими жителями прибутковості їхнього утримання. Однак подальший розвиток галузі стримувала недостатність коштів для придбання посадкового матеріалу [4, арк. 13].

Суттєві корективи у розвиток виноградарства було зроблено у ході колективізації придністровських сіл. У деяких населених пунктах під час організації колгоспів було враховано досвід традиційних господарських занять місцевого селянства, про що свідчив садівничо- виноградарський профіль цих господарств. Опитані респонденти згадують, що великі колгоспні насадження виноградників були у селах Козлів, Кремінне, Суботівка, Яруга, Михайлівка, Пороги, Придністрянське, Цекинівка, В. Кісниця та ін., що наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. були найбільшими виноградарськими центрами. Вагомість вирощування винограду розуміло місцеве керівництво, що підтверджує наш респондент Анатолій Степанович Поліщук, 1931 р.н.: "секретар обкома партії був Рибаченко, покійний вже, каже, що ми в Могилів-Подільськім створимо подільський Крим, у виноградниках" [11]. Показовими впродовж 1950-70-х рр. були два колективних господарства у селі Яруга (українське та єврейське), що спеціалізувалися на виноградарстві, маючи хороший від цього прибуток (перше у радянський час було мільйонером, друге - мільярдером) [12]. Кінець колгоспному виноградарству у 1980-х рр. поклала антиалкогольна кампанія, коли колгоспи, за умов відсутності збуту вина та ягід, були змушені вирубувати насадження.

Попри окремі здобутки у колгоспному виноградарстві, присадибне культивування винограду у більшості сіл Подільського Придністров'я поступово занепадало. Як свідчать інформанти, однією з причин цього стало післявоєнне подвірне оподаткування фруктових дерев та винограду: "Як вже заступила совєцька власть другий раз, то тоді брали налоги за кажну деревину" [13]. Тому господарі, вбачаючи нерентабельним утримання великих виноградників, вирощували біля дому лише по кілька кущів культури. У поодиноких випадках у користуванні селян перебували присадибні виноградники 1920-х років закладення, що залишилися у спадок від батьків [14].

У сучасних умовах спостерігаємо поступове відновлення традиції вирощування винограду у колишніх її центрах - с. Яруга, Михайлівка, Цекинівка та В. Кісниця. Зі слів респондентів, місцеві жителі цих сіл доглядають виноградники, де висаджено 150-500 кущів культурних сортів, а також виробляють вино для власного споживання і частково на продаж [15-17]. Крім того, задля збереження подільської специфіки цього заняття триває робота зі збору експонатів до нещодавно створеного Музею виноградарства та виноробства у с. Суботівка Могилів- Подільського району.

Таким чином, наведений короткий історичний зріз свідчить про понад двохсотлітній досвід вирощування винограду на подільській частині українсько- молдовського пограниччя, де виноградарство поряд із землеробством та скотарством займало вагоме місце у комплексі господарських занять населення. Тому виноградарські традиції краю потребують детальнішого аналізу, зокрема вивчення особливостей закладення та обробітку площ під культурою, переробки та збуту урожаю.

Закладення та обробіток виноградників

Враховуючи специфіку ландшафтно-кліматичних умов краю, закладення господарями ділянок під виноградники відбувалося на пересіченій місцевості, зокрема на південних, південно-західних схилах пагорбів або ж безпосередньо у долині р. Дністер, тобто на ділянках, що відносилися до так званих "незручних" угідь [2, с. 18]. Дана процедура здійснювалася переважно восени. Оптимальним способом обробітку кам'янистого ґрунту на виноградниках півдня Поділля та Бессарабії був перевал (плантаж) [5, с. 38]. Цей метод дозволяв підвищити врожайність культури шляхом глибокого скопування землі (50-70 см) та переміщення найбільш родючого шару у зону кореневої системи винограду, однак вимагав великих затрат фізичної сили та значної кількості робочих рук. Тому, як зазначає респондентка Лідія Михайлівна Хібовська, 1935 р. н., родом із с. Яруга, на двох батькових виноградниках працювали усі члени сім'ї, навіть жінки, займаючись скопуванням ділянки. "Копали канаву на три штики вниз, на три штика лопати: їдну [скибу землі. - О. Г. ] скинули, потому йшли, другу скинули, а потому трету скинули. На тій землі аж садили корчики" [16].

Згідно з бланками обстеження 1927-28 рр., глибина перевалу становила приблизно 12 вершків (53 см), відстань між рядками - 2,5 аршина (178 см), між кущами - теж 2,5 аршина (178 см) [4, арк. 58зв]. За словами Федора Івановича Гервазієва, 1931 р.н., жителя с. Суботівка, ці параметри закладення виноградників впродовж радянського періоду дещо змінилися: "Колись батьки садили метр восімдесят на метр восімдесят: так метр восімдесят [відстань між рядками. - О. Г.] і мєжду кустами метр восімдесят. А ми, молодші, по-новому садимо вже, густіще, десь метр шіздисят, отак прімєрно, шоб площу більше зекономити" [15].

У регіоні співіснувало кілька методів висаджування виноградної лози. Основним способом посадки кущів був ямковий (гніздовий). Він практикувався майже повсюдно, а у деяких селах, зокрема Цекинівка, В. Кісниця, використовувався на 50% культивованих площ [4, арк. 67зв, 106зв]. За свідченнями респондентів, процедура закладення виноградника полягала в тому, що: "гніздо таке робили, туди коров'як з глиною якось він [батько] кидав, клав корчики, і загортали так" [16]. Іншою технологією, що використовувалася паралельно, було висаджування винограду рівчаками. Відповідно до архівних матеріалів, таким чином було посаджено більшість виноградників у селах Озаринці, Суботівка, Садківці та ін. [4, арк. 19зв, 58зв, 67зв]. У придністровських селах вище за течією річки надавали перевагу рівчаковому закладенню виноградників, а в населених пунктах нижче у межах регіону - гніздовому.

За даними В. Гульдмана, основними сортами, що культивувалися у кінці ХІХ ст. були низькоякісні "бессарабські", лише у поміщицьких виноградниках (Бронниця, Кам'янка, Яруга та ін.) висаджували кримські та європейські культурні аналоги, зокрема бордоські, бургундські тощо [1, с. 151]. Превалювання культурного винограду у присадибних господарствах місцевих селян спостерігаємо лише із 1920-х рр. З цього часу маємо відомості про асортимент сортів, що зафіксований інспекторами Могилів-Подільського окружного земельного відділу. За результатами обстеження, на більшості площ найчастіше вирощувалися такі сорти, як шасла, аліготе, сенсо, гаме, піно, мускат, родрена, ріслінг тощо [4, арк. 64зв, 127зв].

Зі слів респондентів, більшість вказаних сортів культивувалась і в післявоєнні роки на старих батьківських та колгоспних виноградниках, передовсім мускат та шасла. Нині найпоширенішими в регіоні є столові сорти "Ізабелла", "Дамаська роза", "Молдова", "Кодрянка", "Дойна", "Королева" тощо [15; 17], що є стійкими до хвороб та ушкоджень шкідниками. придністров'я виноградник агротехнічний лоза

Посадковий матеріал у кінці ХІХ - перших десятиліттях ХХ ст. доставлявся у найбільші виноградарські центри регіону із Бессарабії та Лівобережного Подністров'я, зокрема із міст Сороки та Кам'янка, а потім поширювався у формі чубуків (живців), гібридів та прямих продуцентів у селянські господарства інших населених пунктів. Ціна на бессарабські саджанці, що необхідні для однієї десятини виноградника, у 1924-1927 рр. коливалася у межах 75-85 крб. за 3400 кущів [4, арк. 64зв].

Із кінця 1920-х рр. місцеві виноградарі навчилися техніки прививання культурного винограду, забезпечивши себе власною лозою для висаджування. Згідно із свідченнями інформантів, прививання відбувалося на базі однолітніх пагонів дикого винограду: "береця одногодня галузка гдє-то такої дліни [30-40 см. - О. Л], і на цій же ж лозі прививают культурний виноград, котрий має родити..." [9]. Крім того, у радянський час саджанці можна було придбати на місцевих ринках та у магазинах, що звузило традиційні українсько-молдовські господарські контакти.

Висадивши лозу восени на першому році закладення виноградника, на початку липня наступного року її підв'язували. Подільські виноградарі, як і бессарабські, використовували для цього два методи - підв'язку на кілках (тичках) та шпалерну [5, с. 60]. Перший спосіб полягав у тому, що біля кожного "гнізда" забивали дерев'яний кілок, який виконував функцію опори для лози, що розвивалася. Відповідно до матеріалів обстеження 1920-х рр., таким способом користувалися виноградарі більшості придністровських сіл. У другому випадку пагони підв'язувалися до спеціального каркасу ("шпалери"), виготовленого з дерев'яних або бетонних стовпців з натягнутим між ними сталевим дротом чи шнуром. Цей спосіб був більш ефективним, адже збільшував площу для розростання культури, що у свою чергу сприяло кращій її врожайності, однак був недоступним пересічному господареві через високу вартість матеріалів. Якщо для десятини виноградника у 1927 р. селянин платив 10 крб. за тисячу кілків, то для шпалерного підв'язування він би витратив 12 крб. за 30 пудів дроту, 30 крб. на дерев'яні стовпці або ж 75 крб. на бетонні, тобто приблизно 4585 крб. [4, арк. 65]. З огляду на це, шпалерна підв'язка використовувалася лише на виноградниках містечок Яруга, Могилів-Подільський та с. Суботівка, якими володіли заможні євреї. Впродовж радянського періоду останній спосіб підв'язки став основним у колективних та присадибних господарствах регіону, а зараз зустрічається на виноградниках повсюдно.

При закладанні виноградників велике значення мало облаштування системи їхнього водопостачання. Фіксації стану виноградарства на подільському узбережжі Дністра кін. ХІХ - поч. ХХ ст. не подають про цей аспект жодних відомостей. Відомо, що питання підводу води, поряд із проблемами викопування каміння, засипання ярів та терасування ділянок, стали пріоритетними завданнями для виноградарів тільки у 1920-х рр. Відповідно до архівних матеріалів, даних меліоративних робіт потребувала більшість виноградників регіону.

Деякі успіхи у цьому плані мали го сподарства заможних селян (куркулів). Зі спогадів інформанти Євфросинії Афанасіївни Рачковської, 1927 р.н., із с. Цекинівка: "в нас тут обочі [схили пагорбів. - О. /7] до Кісниці, тако берегом попід Дністер обочі - там всьо було, ці куркулі поклали, всьо виноград. І тако, осьдо поклали цей виноград, а тут робили тако, як драбину, туди нижче - знов, і тако - рядками, рядками клали цей виноград. А відти, з горба, робили ярок - відти текла вода і розходилася по тім винограді. Хоть яка засуха була, а вода, нибагато, но всьо время точилась" [17]. Про цей, облаштований неподалік с. Цекинівка, виноградник свідчать також архівні матеріали. Зокрема, з них дізнаємося, що дана ділянка називалася "Новою Швейцарією" і була закладена на американських лозах із дотриманням всіх агротехнічних вимог [18, арк. 34]. Отож, перші спроби терасування виноградників та підводу до них води проводились у 1920-х рр., однак ця практика була знівельована у процесі розкуркулення. Впровадження водопостачання для колгоспних садів та виноградників, як відзначають респонденти, було здійснено лише у післявоєнний час [11].

Утримання виноградника вимагало періодичного обробітку площ, зокрема розпушування і просапування ґрунту у міжряддях. Як показують матеріали обстеження 1920-х рр., просапування проводилося 3-4 рази впродовж кожного року з метою знищення бур'янів [4, арк. 104]. Це сприяло збереженню поживних речовин та вологи у зоні кореневої системи винограду. Для просапування присадибних виноградників селяни використовували наявний ручний реманент (переважно сапи), у той час, як на колгоспних ділянках культивування міжрядь здійснювала спеціальна техніка. Як вказує Феодосій Захарович Муляр, 1933 р.н., із с. Трибусівка, "даже трахтор у нас був такий, виноградний спіціально. КД - це низький трахтор, бо ж виноград, буває, садят на схилах, а трахтор цей низький, шоб він ни змайнував [не перекинувся. - О. Г. ]" [19]. Окрім обробітку міжрядь, щовесни та восени виноград підрізали, видаляючи слабкі пагони, а культурні сорти прикопували на зиму.

Боротьба з шкідниками та хворобами винограду

Європейські сорти винограду, що вирощувалися на більшості виноградників подільського узбережжя Дністра, були вразливими до хвороб та шкідників. Найбільш небезпечним було ураження коріння, пагонів та листя філоксерою. Ця комаха проникла на територію Подільської губернії у 1886 р. із Бессарабії, і впродовж 1890-1920-х рр. кілька разів пошкоджувала місцеві виноградники [10]. Для боротьби з шкідником було здійснено радикальні міри - вирубування інфікованих насаджень і заборону протягом шести років вирощувати на них виноград, що призвело до фактичного занепаду галузі [5, с. 21]. Навіть у 1927-28 рр., коли почалося активне відновлення виноградників, у багатьох населених пунктах Середнього Придністров'я продовжували фіксувати заражені ділянки [4, арк. 130]. Подолати філоксеру вдалося лише шляхом заміни старих сортів на стійкіші до уражень.

Окрім шкідників, виноградники подільського узбережжя Дністра уражали також небезпечні хвороби грибкового походження, зокрема оїдіум та мільдью. Оїдіум (місцева назва - попелиця) наносить шкоду зовнішнім частинам листків та пагонів винограду, спричиняючи їхнє засихання та випадання, а також заражає ягоди, формуючи на них численні плями та борошнистий наліт. Головним методом боротьби із оїдіумом, починаючи із 1920-х рр., було опилювання винограду порошком із меленої сірки (т.зв. сірчаним цвітом). Воно проводилося навесні, у період цвітіння та напередодні збору урожаю, тобто щонайменше тричі на рік, однак у періоди різкої зміни погодних умов проводилося частіше [4, арк. 134зв]. Нині для боротьби із оїдіумом використовують різноманітні хімічні засоби, які можна придбати у спеціалізованих магазинах.

Хворобу мільдью у регіоні вперше було виявлено наприкінці ХІХ ст. на європейських саджанцях, завезених на подільські виноградники із Бессарабії [5, с. 20]. Як і оїдіум, мільдью уражає листя та грона винограду, щоправда із внутрішньої сторони: "кидає так грибок з вивороті, з листка, і де він кинув, то вже жовтеньке, як пятно. А потом, як ни кропити, то кидає вже на гроно, і гроно, і зерно згорають, обсипаюця" [15].

Для боротьби із мільдью місцеві виноградарі використовували бордоську рідину. Вона являла собою суміш мідного купоросу (місцева назва - "синій камінь") із гашеним вапном та водою. Очевидно, цей засіб увійшов у практику місцевого виноградарства через безпосередні господарські контакти із мешканцями правого берега Дністра, де він активно використовувався.

Згідно зі свідченнями інформантів, змішування інгредієнтів для виготовлення бордоської рідини відбувалося наступним чином: "на відро води - сто грам синього каменя і двісті грам вапна гашеного" [16]. У результаті отримували достатньо густу суміш блакитного кольору. Нею заправляли спеціальні машинки для обприскування, котрі одягали на плечі, і обробляли насадження. Впродовж радянського часу у регіоні набули поширення чавунні машинки німецького та французького виробництва, а у наш час побутують вітчизняні капронові аналоги, що за механізмом дії подібні до обприскувачів картоплі.

Кроплення виноградників у регіоні здійснювалося двічі-тричі кожного року [4, арк. 14зв], а при тривалому чергуванні посушливого і вологого періодів - навіть частіше: "буває, шо два, буває, шо три, а бувало, шо по вісім-девіть раз кропили, бо лиш дощ і жара, дощ і жара тако перемежуюця, іспарєнія, і всьо, горить він [виноград. - О. /і]" [15].

З архівних даних дізнаємося про вартість агрохімічних засобів, зокрема мідного купоросу, та необхідну його кількість на одну десятину насаджень у 1920-х рр. На обприскування 1 дес. винограднику витрачалося 3-5 фунтів "синього каменю", ціна якого становила 18-24 крб. Перевівши на сучасні метричні одиниці можемо підрахувати, що на ділянку площею в 1 га необхідно було придбати 1,3-2 кг речовини [4, арк. 65зв], а для середньостатистичного виноградника площею 10-20 соток - 0,2-0,4 кг відповідно. Згідно зі свідченнями інформантів, для одного сезону обприскування місцеві виноградарі запасалися щонайменше одним кілограмом "синього каменю" [16].

Зі слів Федора Івановича Гервазієва, 1931 р.н., із с. Суботівка, у післявоєнний час мідний купорос купувався за 15 крб. за мішок і був доступним пересічному господареві, оскільки поставлявся у місцеві колгоспи та магазини райцентрів із Молдови (м. Кам'янка і м. Сороки). Зараз "синій камінь" є у вільному продажі, однак коштує достатньо дорого - понад 2000 грн. за 50 кг [15].

Збір урожаю та реалізація продукції виноградарства

Як свідчать респонденти, виноградник починав повноцінно плодоносити на п'ятому році обробітку, хоча перший збір урожаю "трошечки може буть на третий рік, а потом більше на четвертий, а на п'ятий - повний урожай" [15]. Урожай збирався восени, доспілі грона винограду зривали вручну або зрізали садовими ножицями у спеціальні плетені кошики чи дерев'яні ящики. Згідно з польовими матеріалами М. Демченка, процедура збору винограду була аналогічною як в українців, так і в молдован [5, с. 71].

Статистичні відомості про врожайність виноградників подільського узбережжя Дністра (у пудах на одну десятину) у кінці ХІХ ст. практично відсутні. Вперше їх було зафіксовано лише у 1920-х рр. Зокрема, у 1925-26 рр. врожайність виноградних насаджень південних районів Поділля коливалась у межах 200-400 пудів винограду на 1 дес., тобто 3200-6400 кг на 1 га [4, арк. 137зв]. Найбільше ягід збирали із виноградників поселень Яруга, Михайлівка, Гальжбіївка, у решті ж пунктів за сезон отримували дещо менше - 120-250 пуд (1920-4000 кг) винограду [4, арк. 80зв].

Зібрана продукція використовувалася як для домашнього ужитку, так і з метою реалізації на місцевих ринках у вигляді ягід чи вина. За даними М. Балласа, у кінці ХІХ ст. місцеві виноградарі Могилівського, Ямпільського та Ольгопільського повітів (м. Могилів-Подільський, м. Ямпіль, сс. Садківці, Флеминда, Подоймиця та ін.) збували виноград виключно у свіжому вигляді на найближчих ринках. У решті виноградарських пунктів увесь урожай перероблявся на вино, яке продавали одразу на місці перекупщикам [2, с. 417].

Господарська спеціалізація виноградарських пунктів Подільського Придністров'я зберігалася і в перших десятиліттях ХХ ст., щоправда зросли обсяги та географія реалізації продукції. Продаж винограду у вигляді ягід став прерогативою присадибних господарств сіл Кетроси, Біла, Гальжбіївка. Зокрема, за підрахунками інспекторів, у 1927-1928 рр. виноградарі с. Кетроси реалізували ягодами понад 70% зібраного урожаю, продаючи його на ринках міст Ямпіль, Могилів-Подільський, Томашпіль, Тульчин, Вінниця [4, арк. 92зв]. Найбільшими центрами виготовлення вина у цей час були поселення Яруга, Краснодоль та Велика Кісниця, де з цією метою переробляли 60-75% зібраного урожаю. Отримане вино вивозилося на найближчі міські ринки у радіусі 30-ти верст (32 км), а найсприятливішими для продажу сезонами були літо та осінь [4, арк. 65зв].

У часи колгоспного виноградарства зібрана продукція реалізовувалася переважно у вигляді вина, яке постачали на винзаводи Вінниччини і в сусідню Молдовську РСР. Як згадує наш респондент Феодосій Захарович Муляр, 1933 р.н., із с. Трибусівка, "везли в Сороки, у Молдавії, там здавали його на завод, це вино" [19]. Із колективних господарств с. Яруга продукція вивозилася залізницею і на більш далекі відстані: "Збували його [вино - О. Л] у різних городах, по всій Вінницькій області, за Львів, на Черновіцкій області. В Могильові грузили на поїзд, на платформи, там то всьо діло, і возили аж куда, в Росію возили, аж туди на Сєвєр, ну а там реалізували" [9].

Впродовж 1950-1980-х рр. надлишки продукції виноградарства та виноробства селяни продавали також з власних присадибних ділянок. Як свідчать респонденти, реалізацією ягід винограду займалися виноградарі сіл Цекинівка, В. Кісниця, Яруга та Садківці, вивозячи їх на ринки найближчих райцентрів: "Продавали ягоди, возили на базар, у Могилів возили і в Шаргород возили. Коні, підвода, було, а потому машини нанімали вже, і так возили, продавали" [16]. Надлишки вина продавалися також на сільських ринках. Зокрема, у с. Яруга: "на базарі стояли лавки, в тому числі лавка, де продавали вино" [12]. У решті придністровських поселень Вінниччини (наприклад, сс. Бронниця, Козлів, Михайлівка, Кремінне) вино у радянський час виготовлялося виключно для домашнього вжитку.

Зібрані на сучасних виноградниках ягоди та отримане вино використовуються переважно для домашніх потреб. Продаж надлишку ягід на ринках довколишніх міст (чи вина односельцям) зараз трапляється спорадично і не має комерційного характеру [17]. Як і раніше, попит на вино у регіоні залишається стійким, оскільки цей напій відіграє важливу роль в організації найважливіших родинних та календарних урочистостей.

Таким чином, результати дослідження дозволяють зробити наступні висновки.

1. Виноградарство як господарське заняття мешканців подільського узбережжя Дністра має понад двохсотлітній досвід. В окремі періоди свого розвитку (зокрема, у кін. ХІХ - на поч. ХХ ст.) ця галузь займала значну частку у структурі місцевого господарювання.

2. Розвитку виноградарства у Середньому Придністров'ї сприяли відповідні природно-кліматичні умови та ландшафтні особливості місцевості. Ці фактори визначали специфіку розташування виноградників, принципи їхнього закладення, способи обробітку та терміни збору урожаю.

3. Входження культивування винограду до традиційних господарських занять подолян відбувалося кількома шляхами. По-перше, місцеві селяни переймали виноградарський досвід від іноземних фахівців, які працювали на поміщицьких виноградниках. Подруге, неабиякий вплив мали господарські відносини із Бессарабією, оскільки звідти надходили так звані "бессарабські" та європейські сорти винограду, а також інгредієнти для бордоської речовини, реманент для обприскування тощо.

4. Господарська взаємодія із Бессарабією на початку подільського виноградарства сприяла закріпленню агротехнічних знань про культуру та її вирощування. Саме завдяки українсько-молдовським етнокультурним контактам у регіоні впроваджувалися плантажне облаштування ділянок, ямкове та рівчакове висаджування лози, кілкова та шпалерна підв'язка кущів тощо.

5. Дана галузь господарювання закріпилася на півдні Поділля завдяки тривалому співжиттю українців і молдован, наявності змішаних населених пунктів. Як показують архівні матеріали, найбільшими виноградарськими центрами краю були саме такі поселення (сс. Цекинівка, В. Кісниця, Кетроси, Яруга).

Перспективними напрямками подальшого вивчення проблеми є розкриття особливостей виноробства у регіоні, фіксація та аналіз звичаїв, пов'язаних із вирощуванням винограду та збором урожаю, відстеження місця і ролі продукції виноградарства у комплексах родинної та календарної обрядовості.

Список використаних джерел

1. Гульдман В. К. Подольская губерния. Опыт географическостатистического описания / Виктор Карлович Гульдман. - Каменец- Подольск, 1889. - 414 с.

2. Баллас М. К. Виноделие в России / Михаил Константинович Баллас. - СПб.: Издание департамента земледелия, 1899. - 465 с. - (Часть 5: Южная Россия (Бессарабия, Херсонская, Подольская и Екатеринославская губернии).

3. Труды Подольского епархиального историко-статистического комитета: Приходы и церкви Подольской епархии под ред. Е. И. Сецинского. - Каменец-Подольский, 1901. - Вып.9. - 1267 с.

4. Могилев-Подольский окрземотдел. Сведения о количестве дворов и состоянии виноградарства. 1927-28 рр. // ДАВіО. - Ф.Р- 435. - Оп.1. - Спр.38. - 150 арк.

5. Демченко Н. А. Виноградарство и виноделие Молдавии в ХІХ - начале ХХ в. (Историко-этнографическое исследование) / Отв. ред. М. А. Пелях. - Кишинев: Штиинца, 1978. - 144 с.

6. Тучинський В. А. Молдавани Півдня України з найдавніших часів до початку ХХ ст. / Віталій Анатолійович Тучинський. - Вінниця: О. Власюк, 2007. - 220 с.

7. Кожухар В. Г. Матеріальна культура і господарство українців та їх відображення у говірці села Воронкове / В. Г. Кожухар, К. С. Кожухар // Українці Придністров'я (Матеріали етнографічних досліджень). - Одеса: Гермес, 2005. - С.43-82.

8. Колесник В. Бронниці 620 років / Володимир Колесник. - Вінниця, 2008. - 39 с.

9. Записав О. Головко 21 серпня 2013 р. у с. Яруга Могилів- Подільського р-ну Вінницької обл. від Калініченка Михайла Дмитровича, 1934 р.н.

10. Тутковский П. А. Ямполь, город [Электронный ресурс] / Павел Аполлонович Тутковский // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. - Режим доступа: https://ru.wikisource.org/wiki/ ЭСБЕ/ Ямполь, _город.

11. Записав О. Головко 18 липня 2013 р. у с. Козлів Могилів- Подільського р-ну Вінницької обл. від Поліщука Анатолія Степановича, 1931 р.н.

12. Записав О. Головко 21 серпня 2013 р. у с. Яруга Могилів- Подільського р-ну Вінницької обл. від Короленка Володимира Миколайовича, 1950 р.н.

13. Записав О. Головко 20 серпня 2013 р. у с. Довжок Ямпільського р-ну Вінницької обл. від Слуцької Ніни Василівни, 1929 р.н.

14. Записав О. Головко 8 липня 2014 р. у с. Грабарівка Піщанського р-ну Вінницької обл. від Грабарівського Федора Дмитровича, 1930 р.н.

15. Записав О. Головко 22 травня 2014 р. у с. Суботівка Могилів-Подільського р-ну Вінницької обл. від Гервазієва Федора Івановича, 1931 р.н.

16. Записав О. Головко 23 травня 2014 р. у с. Немія Могилів- Подільського р-ну Вінницької обл. від Хібовської Ліди Федорівни, 1935 р.н.

17. Записав О. Головко 18 серпня 2013 р. у с. Цекинівка Ямпільського р-ну Вінницької обл. від Рачковської Єфросинії Афанасіївни, 1927 р.н.

18. Могилев-Подольский окрисполком. Материалы по обследованию деятельности райисполкомов, его отделов и сельсоветов округа. 1925-1926 гг. // ДАВіО. - Ф.Р-489. - Оп.1. - Спр.847. - 367 арк.

19. Записав О. Головко 8 липня 2014 р. у с. Трибусівка Піщанського р-ну Вінницької обл. від Муляра Феодосія Захаровича, 1933 р.н.

Размещено на Allbest.ru