Проблеми розвитку аграрного сектора

Размещено на http://allbest.ru

Вступ

Формування ефективного та конкурентоспроможного агропромислового комплексу є неодмінною умовою розвитку всього народного господарства, матеріального й соціального благополуччя суспільства.

Подальший розвиток аграрного сектора економіки потребує нагального вирішення питання пошуку шляхів і напрямів ефективного функціонування різних форм господарювання в сільському господарстві.

Проведені в аграрному секторі реформи з орієнтацією на ринкові відносини поєднані з низкою невирішених проблем організаційно-економічного характеру, однією з яких є розробка форм господарювання, що забезпечують функціонування й розвиток сільського господарства.

Такий механізм у період становлення ринкових відносин має поєднувати заходи для мобілізації внутрішніх резервів сільського господарства з метою саморегулювання і зважене державне регулювання.

Формування механізму господарювання в сільському господарстві, що має ринкові риси, поряд з розв'язанням інших проблем, сприяє вирішенню такого найважливішого завдання, як забезпечення продовольчої безпеки країни шляхом підвищення технічної оснащеності підприємств АПК і кваліфікації кадрів, впровадження у виробництво сучасних технологій, високопродуктивних сортів сільськогосподарських культур і порід тварин, удосконалення інфраструктури продовольчого ринку й системи збуту.

Дослідженням розвитку різних форм господарювання в сільському господарстві займалися відомі вітчизняні вчені, серед яких відзначимо П.І. Гайдуцького, Ф.В. Зінов'єва, М.Х. Корецького, І.І. Лукінова, П.М. Макаренка, А.В. Македонського, М.Й. Маліка, Л.Ю. Мельника, В.Я. Месель-Веселяка, В.М Нелепа, О.М. Онищенка, П.Т. Саблука, В.В. Юрчишина та багатьох інших.

Однак на сьогодні ще не вирішено низку проблем, що стосуються удосконалення економічного механізму розвитку різних форм господарювання в сільському господарстві.

Зокрема, не визначено оптимальні розміри сільськогосподарських підприємств, здатних до ефективного господарювання в умовах ринкового середовища, пріоритетні напрями ринкових перетворень у сільському господарстві й перспективи розвитку кооперативної та акціонерної форм господарювання тощо.



Аграрний сектор України і необхідність його реформування

Аграрний сектор - одна з найважливіших сфер матеріального виробництва, в якій створюються матеріальні блага рослинного і тваринного походження для забезпечення населення продуктами харчування, а промисловості - сировиною

Аграрний сектор посідає досить важливе місце в економіці суспільства. Від його розвитку залежить нормальне функціонування всього господарства країни і добробут людей. Розвиток же самого аграрного сектору залежить від тієї частки економічних відносин, які складаються в ньому.

Економічні відносини в аграрному секторі досить специфічні, бо виникають вони з приводу привласнення й використання землі як основного фактору виробництва. Це, в свою чергу, відрізняє аграрний сектор від інших галузей народного господарства.

Особливості аграрного сектора полягають в тому, що

по-перше, на відміну від промисловості, для якої земля є лише загальною умовою функціонування в сільському господарстві земля - головний об'єкт виробничих відносин і основний засіб виробництва;

по-друге, для сільського господарства характерним є збіг часу виробництва і робочого періоду, що породжує сезонний характер виробництва;

по-третє, в сільському господарстві тісно переплітаються економічні і природні процеси відтворення. Тому кінцевий результат є сума зусиль людини і природи;

по-четверте, складність і різноманітність економічних зв'язків, породжених входженням сільського господарства до АПК, а також переплетінням різноманітних форм власності.

Ці особливості сільськогосподарського виробництва породжують специфіку даної сфери.

Шлях реформування аграрного сектору в Україні, якщо порівнювати із державами Центральної і Східної Європи, був значною мірою унікальний. Наші аграрні перетворення здійснювалися у п'яти напрямках:

Перший - господарська реформа. Вона передбачала перетворення колгоспів і радгоспів на приватно-ринкові структури, збереження цілісності земельних масивів та майнових комплексів великих підприємств, вільний вибір селянами різних форм господарювання.

Другий - земельна реформа. Вона була спрямована на втілення в життя гасла «Земля належить тим, хто на ній працює». Треба було навіки закріпити й надійно захистити права власності селян на землю.

Третій - формування аграрного ринку на місці старої планово-розподільчої системи збуту продукції. Мільйони працівників, спеціалістів та керівників господарств треба навчити ринковим методам ведення господарства, заробляти доходи не в держави, а на вільному ринку, зокрема і зовнішньому.

Четвертий напрям - фінансова стабілізація. Слід належним чином фінансово оздоровити аграрний сектор, зняти з нього непосильний борговий та податковий тягар, відкрити шлях інвестиціям і кредитам, зупинити наростання цінових диспропорцій, безробіття та падіння доходів селян.

П'ятий напрям - соціальний розвиток. Перед нашою державою постала глобальна проблема - перетворити села з трудових придатків колгоспів і радгоспів на самодостатні й самоврядні територіальні громади, створити в них нормальні умови для життя, побуту, праці й відпочинку.

Отже, завдяки аграрній реформі відбуваються позитивні зрушення в аграрній сфері. Але поки що аграрні перетворення не закінчилися. Тривалість процесу аграрних перетворень об'єктивно потребує послідовності аграрної політики. Нинішнє десятиліття, очевидно, буде продовженням курсу реформ. Тільки за таких умов можна розраховувати на швидкий економічний і соціальний розвиток села.

Приватизація здійснювалася шляхом безоплатної передачі земель, які знаходилися в державній власності, селянам, а також через створення недержавних сільськогосподарських підприємств.

З 1995 року здійснюється паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємства і організаціям. В результаті паювання земель кожному члену колективу і пенсіонеру, який раніше працював у цьому підприємстві і залишається його членом, виданий сертифікат на право на земельну частку (пай), яка може бути об'єктом оренди, успадкування, дарування, міни, застави, купівлі-продажу.

Аналізуючи стан проведення земельної реформи в Україні, можна відмітити, що створені умови для рівноправного розвитку всіх форм власності, вільного вибору селянами сфери прикладання своєї праці. Дано поштовх для розвитку різних форм господарювання.

Зміна власності на землю з державної на приватну спричинює необхідність реструктуризації КСП і створення на їх основі приватних комерційних аграрних формувань. Приватних тому, що водночас із приватизацією землі відбувається паювання майна КСП,вихід частини його членів своїми земельними і майновими паями.Юридичними формами таких підприємств можуть бути товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерні товариства , фермерські господарства і кооперативи, приватні підприємства.



Форми господарювання в аграрному секторі економіки

Агропромислові об'єднання, агрофірми, комбінати

Унаслідок запровадження технічного прогресу в аграрній сфері виробництва суттєво зменшилася кількість робітників, але підвищилася продуктивність їх праці та ефективність виробництва. Значного поширення набрала оренда землі, тобто надання її власниками земель у тимчасове користування за відповідну плату.

Унаслідок поглиблення суспільного поділу праці на основі розвитку технічного прогресу посилились виробничі зв'язки між промисловістю і сільськогосподарським виробництвом, розвивається проникнення монополістичного капіталу в сільське господарство, посилюються інтеграційні процеси.

Розвиваються такі організаційно-господарські форми підприємств як агропромислові об'єднання, агрофірми, комбінати та інші. Через них здійснюється інтеграція сільськогосподарського виробництва, промисловості та галузей обслуговування, формується агропромисловий комплекс (АПК), який включає виробництво, заготівлю, переробку, зберігання і збут кінцевої продукції, що виробляється із сільськогосподарської сировини.

Агропромислові об'єднання включають колективні сільськогосподарські підприємства, фермерські господарства, промислові фірми та обслуговувальні підприємства, які здійснюють ремонт техніки та надають інші послуги сільськогосподарським підприємствам.

Агропромислові комплекси виникають на основі агропромислової інтеграції. До складу АПК входять:

1) виробництво засобів виробництва для сільськогосподарських підприємств;

2) власне сільськогосподарське виробництво;

3) заготівля, переробка, зберігання та транспортування сільськогосподарської продукції.

Агропромисловий комплекс -- це певна сукупність галузей народного господарства, які здійснюють виробництво, переробку, зберігання і доведення до споживача сільськогосподарської продукції та постачають сільському господарству засоби виробництва.

Важлива роль у складі АПК належить підприємствам виробничої та соціальної інфраструктури -- транспортним організаціям, елеваторно-складським підприємствам, підприємствам зв'язку, матеріально-технічного обслуговування, кредитним установам, консультаційним пунктам, страховим компаніям та культурно-побутовим організаціям.

В Україні формування ринкових відносин в аграрній сфері виробництва розпочалося в 90-х роках XX ст. Воно тісно пов'язане з власністю на землю. У нас законодавчо закріплені приватна, колективна і державна власність на землю. Суб'єктами права власності на землю є:

а) громадяни України;

б) територіальні громади;

в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади.

Наявність різних форм власності зумовила виникнення різних форм господарювання та конкуренції,

У сільськогосподарському виробництві України сформувались і діють два сектори -- державний і приватний.

Державний сектор охоплює господарства державної власності. Держава бере на себе створення науково-дослідних господарств, сортувальних станцій, сортодільниць, елітно-насінницьких і насінницьких господарств, господарств із вирощування хмелю, ефіроолійних культур, племінних господарств, кінних заводів тощо.

До державного сектору належать також підсобні господарства державних промислових Підприємств та сільськогосподарські підприємства Міністерства оборони.

Рис. Структура аграрного сектору економіки України

Приватний сектор економіки охоплює колективні сільськогосподарські підприємства, селянські фермерські господарства, підсобні господарства, селянські спілки, кооперативи тощо.

Форми господарювання

Колективні сільськогосподарські підприємства (КСП) -- це добровільні об'єднання громадян, які здійснюють виробництво сільськогосподарської продукції. Вони діють на засадах самоокупності та самоврядування. Ця форма господарювання базується на колективній власності на ресурси і вироблену продукцію. Селяни, які передали свій земельний пай колективному господарству отримують за це орендну плату. Якщо власник паю виходить із підприємства, він має право одержати свій наділ і свою частку майна, створеного працею членів колективу.

На кожному підприємстві є пайовий фонд майна членів підприємства, до якого входять вартість основних і оборотних виробничих фондів, створених колективом.

КСП самостійно визначає обсяг і структуру сільськогосподарського виробництва, розпоряджається виробленою продукцією та доходами. Воно може кооперуватися з промисловими підприємствами з переробки сільськогосподарської продукції та з підприємствами з іншими видами діяльності.

Управління колективними підприємствами здійснюється на засадах самоврядування. Вищим органом самоврядування є загальні збори його членів або збори уповноважених.

Селянське (фермерське) господарство -- це форма організації виробництва громадян, яка разом із колективними та державними сільськогосподарськими підприємствами має забезпечити споживачів продовольством, а промисловість сільськогосподарською сировиною.

Селянське фермерське господарство -- це переважно сімейно-трудове об'єднання мешканців села, життя і побут яких пов'язані з рільництвом, городництвом, садівництвом та іншою особистою діяльністю, спрямованою на виробництво продовольства, сировини та одержання доходів з метою поліпшення добробуту членів господарства.

У законі "Про селянське (фермерське) господарство" воно визначається як форма підприємництва громадян України, що виявили бажання виробляти сільськогосподарську продукцію, переробляти її та реалізувати. Основу селянського (фермерського) господарства переважно становить окрема сім'я, до складу якої можуть входити подружжя, батьки, діти (що досягли 16-річного віку) та інші родичі, які об'єднуються для роботи в цьому господарстві.

Економічні відносини цього господарства з іншими економічними суб'єктами та державою будуються на ринкових засадах, тобто на грошових розрахунках та економічних угодах.

Держава гарантує додержання майнових та інших прав, законів та захист інтересів селянського (фермерського) господарства, створює умови для пільгового кредитування, оподаткування, страхування та матеріально-технічного забезпечення господарства у період його становлення.

Сільськогосподарські кооперативи -- це добровільні об'єднання індивідуальних виробників на основі кооперативної власності на засоби виробництва з метою раціонального використання матеріальних, трудових, фінансових та інших ресурсів для поліпшення умов життя членів кооперативу. Кооперативи можуть бути виробничими, споживчими, кредитними та іншими.

Акціонерне товариство -- це підприємство, капітал якого формується за рахунок продажу акцій та інших цінних паперів. Покупці акцій стають пайовиками акціонерного товариства та отримують дохід у формі дивідендів.

Підсобне господарство -- це допоміжне сільськогосподарське виробництво, за яке беруться переважно жителі села. Воно ґрунтується на приватній власності громадян та праці членів їх сімей і є додатковим джерелом доходів та має споживчий характер.

Можуть також формуватися на селі і інші форми господарювання: малі підприємства по переробці сільськогосподарської продукції, наданню послуг населенню по технічному, ветеринарному, соціально-побутовому обслуговуванню, організації пунктів по заготівлі молока і худоби тощо.

Розвиток і ефективність різних форм господарювання в аграрному секторі

В ході аграрної реформи впроваджена приватна власність на землю, проведено роздержавлення земель з передачею їх у власність колективним сільськогосподарським підприємства і громадянам, розпайовано землі колективних сільськогосподарських підприємств між працівниками і пенсіонерами з їх числа. Замість домінуючої колгоспно-радгоспної форми господарювання на рівноправній основі створені й розвиваються різні форми господарювання.

Подальший розвиток одержали створені на приватній власності на землю й індивідуальній або сімейні формах організації праці особисті селянські господарства, створена нова форма - фермерство.

Колективні сільськогосподарські підприємства і значна частина радгоспів реформовані у різні господарські формування ринкового середовища, побудовані на приватній і державні власності на землю у поєднанні з колективними формами організації праці.

В процесі реформування здійснено перерозподіл землі між сільськогосподарськими підприємствами, фермерськими господарствами і особистими селянськими господарствами.

Якщо в 1990 році сільськогосподарські підприємства використовували 93,5%, а населення - 6,5% сільськогосподарських угідь, то в 2003 році - відповідно 57,6 і 34%, а фермери - 8,4%. Особисті селянські господарства виробили 66% валової продукції, в т.ч. рослинництва 61,5 і тваринництва - 72,2%. Ці тенденції зберігаються і в 2004 році.

З 2000 р. колективні сільськогосподарські підприємства реформуються у господарські структури ринкового типу. Станом на 1 квітня 2004 року реформовано 11,8 тис. недержавних сільськогосподарських підприємств, на базі яких створено 20,5 тис. нових господарських формувань ринкового спрямування, в т.ч.: 4,3 - приватних підприємств, 3,6 - фермерських господарств.

В останні роки активно розвиваються нові господарські формування, що створюються шляхом оренди землі потужними промисловими підприємствами, фінансовими структурами, які інвестують кошти у виробничу і соціальну сферу села.

Після створення нових господарських структур з 2000 р. проявляються позитивні тенденції. Проти 1999 р. виробництво валової продукції сільського господарства в цілому по країні зросло у 2000 р. на 9,8%, у 2001 р. - на 21%, у 2002 - на 22,4%, у 2003р. (несприятливий рік) - на 8,9%, у 2004 р. - очікується на 23,7% .

Сільськогосподарське виробництво із збиткового перетворюється у прибуткове. Так, якщо у 1996-1999 роках сільськогосподарські підприємства мали збитки на 12,3 млрд. грн., то у 2000-2003 рр. одержали 1,9 млрд. грн. прибутку.



Поняття земельної ренти

Виникнення земельної ренти зумовлено особливостями землі як економічного ресурсу і пов'язаними з ним відносинами землекористування. Земля - унікальний ресурс. Вона кількісно обмежена. На ринку землі активний лише попит. Землю неможливо штучно відтворити, а самі земельні ділянки розрізняються родючістю, тобто мають різну продуктивність, що створює різний попит на неї і формує різну-ціну.

Суб'єктами аграрних земельних відносин є землевласник і землекористувач. Для обох важлива є економічна родючість ґрунту як результат природних і штучно створених можливостей землі. Землевласник здійснює монополію приватної власності на землю. Монополія на землю як виключне право ринкового суб'єкта розпоряджатися цим ресурсом, приносить його власнику дохід, що набуває економічної форми земельної ренти.

Рента - один із видів доходу на власність, плата власнику за дозвіл використання землі, застосування до неї капіталу, її розмір зумовлений у договорі про оренду. Виплачується вона на весь термін, підписаний у договорі про оренду. Отже, земельна рента - це та форма, де земельна власність реалізується економічно, тобто приносить дохід. Як різновид доходу вона використовувалася ще в період античності. Тоді на побутовому рівні орендну плату називали земельною рентою. Однак найбільший внесок у теорію ренти був зроблений класичною та неокласичною школами і марксизмом.

Марксистська концепція земельної ренти

Згідно з марксистським визначенням земельна рента - це частина додаткового продукту, що створюється працівниками в сільськогосподарському виробництві й присвоюється землевласником або землекористувачем. Процес утворення земельної ренти зумовлений наявністю в сільському господарстві трьох соціальних груп: земельних власників, капіталістів-підприємців (орендаторів) і найманих сільськогосподарських робітників.

Земельні власники здають землю в оренду й отримують у вигляді ренти частину вартості виробленої продукції. Капіталісти-підприємці організовують сільськогосподарське виробництво й отримують прибуток. Наймані робітники створюють вартість товару своєю працею, отримують заробітну плату і водночас створюють додаткову вартість, певна частина якої присвоюється землевласниками у вигляді ренти.

Важливою умовою утворення земельної ренти вважають марксисти є два види монополії на землю: монополія приватної власності на землю і монополія на землю як об'єкт господарювання. Перша приводить до утворення абсолютної ренти. Друга, як об'єкт господарювання, створює диференціальну ренту.

Механізм утворення абсолютної ренти зумовлений наявністю гірших земель які вводяться в господарський оборот. При цьому орендна плата береться і за гірші землі, на яких створюється абсолютна земельна рента.

Механізм утворення земельної ренти

Суть його зводиться до наступного: утворення абсолютної земельної ренти здійснюється тому, що в якості суспільних витрат виробництва у сільському господарстві виступають витрати виробництва на гірших землях, а продукція реалізується за суспільними цінами. Різниця між ними дає змогу отримати додатковий прибуток у вигляді абсолютної ренти.

Існування диференціальної ренти зумовлено наявністю різних за родючістю та місцерозташуванням ділянок землі.

Додатковий чистий дохід який отримують на кращих за якістю ділянках землі чи на ділянках, розташованих поблизу ринків збуту, створюють матеріальну основу виникнення диференціальної ренти. Вона існує в двох формах: диференціальна рента І і диференціальна рента II. Перша утворюється внаслідок різної продуктивності однакових затрат праці на різних за родючістю ділянках землі. Друга - результат послідовних додаткових вкладеннях капіталу в одну і ту саму ділянку землі.



Структура та форми земельної ренти

Диференційна рента

Незалежно від форм власності на землю утворюється диференційна рента. Причому її монополія на землю як на об'єкт господарювання. Виникнення цієї монополії означає існування відособлених виробників у системі товарно-грошових відносин, а також своєрідний синтез існуючих природних і економічних умов для утворення диференційної ренти.

Першою природною умовою існування диференційної ренти є відмінності у природній родючості землі, а також місцезнаходження земельних ділянок по відношенню до ринку (місць реалізації продукції). Розвиток науки і техніки, широке використання їх досягнень у сільському господарстві впливають на ці відмінності, про те повністю усунути їх неможливо.

Господарство, розміщені на кращих землях, створюють додатковий доход. Цього останнього позбавленні господарства, що знаходяться на гірших землях. Якби вони одержували його, то монополія на землю як об'єкт господарювання зникла б. Другою природною умовою утворення диференційної ренти є обмеженість землі. Земля у просторі обмежена, ще обмежені кращі за родючістю землі. Продукція, що виробляється на кращих і середніх землях, не може задовольнити потреб суспільства, тому у господарський оборот залучаються також ділянки землі, відносно гірші за родючістю і місцезнаходженням.

Господарство, які використовують кращі землі, мають більше продукції з одиниці земельної площі та одержують додатковий продукт, який є матеріальною основою диференційної ренти.

Необхідною економічною умовою перетворення цього додаткового в диференційну ренту є наявність товарно-грошових відносин і особливості дії закону вартості у сільському господарстві. Ця особливість полягає в тому, що суспільна вартість сільськогосподарських продуктів визначається середніми витратами суспільне необхідної праці у господарствах, що розташовані в гірших за родючістю і місцезнаходженням землях при середньому рівні організації виробництва. Господарства, які розташовані на кращих та середніх землях, мають нижчу індивідуальну вартість сільськогосподарської продукції. Проте реалізують її за цінами, які визначаються вартістю на гірших землях. Це дає можливість одержувати додатковий чистий доход, який утворюється понад середній чистий доход.

Слід розрізняти дві форми диференційної ренти - першу і другу.

Перша диференційна рента є додатковим чистим доходом, який одержується в результаті продуктивнішої праці на кращих за родючістю та місцезнаходженням землях.

Друга диференційна рента виникає в результаті підвищення продуктивності землі на основі використання ефективніших засобів виробництва, тобто додаткових вкладень у землю. Цю ренту одержують не всі господарства, а лише ті, які займаються інтенсифікацією за сприятливих умов виробництва (тобто використовують кращі землі).

Господарства, які здійснюють додаткові вкладення на гірших землях, одержують не другу ренту, а раціоналізаторський доход.

Що є спільного для першої та другої диференційної ренти? По-перше, причина утворення - монополія, на землю як на об'єкт господарювання.

По-друге, основа виникнення - відмінності в родючості земель. Взаємозв'язок диференційної першої та другої рент полягає в тому, що вони засновані на використанні родючості земель. Тільки перша рента пов'язана з природною, а друга - з економічною родючістю ґрунтів. Друга диференційна рента характеризує інтенсивний розвиток сільського господарства.

У сучасних умовах підвищення попиту на сільськогосподарську сировину виникає необхідність освоєння нових земель з низькою родючістю. В той самий час обмеженість землі, а також прискорення науково-технічного прогресу в сільському господарстві зумовлюють деяке зниження ролі природної родючості.

Широке використання сучасної техніки і технології стирає різницю в ефективності рівновеликих витрат капіталу на різних за родючістю землях, що сприяє зменшенню другої диференційної ренти. Паралельно діють фактори, які сприяють збільшенню її, а саме різниця ступеня використання інтенсивних факторів в різних господарствах зберігається, а в деяких випадках і посилюється.

Таким чином, диференційна рента - це за своєю сутністю не що інше, як додатковий прибуток, який отримують у будь-якій сфері промислового виробництва на будь-який капітал, що функціонує в умовах вище середніх. У сільському господарстві він є більш-менш постійним, оскільки ґрунтується на різній родючості різних категорій земель.

Абсолютна рента

Розглядаючи диференціальну ренту, я показала, що гірші земельні ділянки або капіталовкладення диференціальної ренти не приносять. Між тим відомо, що землевласник навіть за найгірші земельні ділянки беруть орендну плату, а держава стягує земельний податок. За рахунок чого ж користувач землею (фермер) може робити ці платежі? Не може ж він віддавати свій прибуток або частину свого необхідного прибутку.

Основою таких платежів є абсолютна рента. Абсолютна рента - в умовах ринку форма земельної ренти, яку необхідно сплачувати власникові за будь-яку ділянку землі незалежно від її родючості й місця розташування.

Отже звідки береться абсолютна рента? Річ у тому, що у виробництві землеробської продукції беруть участь, як людина, так і природа. Тому на затрачений капітал у землеробстві створюється більше додаткової вартості, при всіх інших ринкових умовах, ніж в інших галузях народного господарства. Хоча в різних галузях промисловості теж існують різні форми додаткової вартості залежно від органічної будови капіталу, але там, завдяки вільному переливу капіталів (міжгалузева конкуренція), ці відмінності в індивідуальних нормах додаткової вартості вирівнюються, й встановлюється середня норма прибутку.

Отже, абсолютна рента є економічною формою реалізації монополії приватної власності на землю. Її джерело - надлишок додаткової вартості над середнім прибутком, а умова виникнення - значно нижча органічна будова капіталу в сільському господарстві.

Висока норма прибутку в сільському господарстві може створюватися внаслідок існування ряду акторів: низької органічної будови капіталу, використання дешевої робочої сили. Більш швидкого обороту коштів, економії на постійному капіталі та ін. Значення цих факторів у кожній країні неоднакове і весь час змінюється. Так, у розвинутих країнах рівень органічної будови капіталу в сільському господарстві вже піднявся до рівня промисловості. Тому ця умова для створення абсолютної ренти відпала., проте причина виникнення абсолютної ренти - монополія приватної власності на землю - залишається. Ось чому слід брати до уваги, що можуть існувати і діяти інші фактори утворення високої норми прибутку в сільському господарстві, а монополія приватної власності на землю лише закріплює ц високу норму і примушує реалізовувати сільськогосподарську продукцію за її вартістю, яка вища за ціну виробництва.

Отже, абсолютну ренту породжує не низька будова землеробського капіталу, а монополія приватної власності на землю, яка дає можливості конкуренції вирівняти прибуток з низько побудованого капіталу.

У практиці сучасних розвинутих країн підвищення органічної будови капіталу в землеробстві зумовлює зменшення абсолютної ренти, проте зростання загального розміру функціонуючого капіталу сприяє збільшенню її.

Таким чином, основними факторами абсолютної ренти є рівень фондоозброєності та трудомісткості культур, які можуть бути виміряні відповідно показниками фондозабезпеченості, трудомісткості, фондоозброєності праці, рівня механізації виробничих процесів на вирощуванні тих чи інших культур.

Основною формою вилучення абсолютної ренти виступає орендна плата, хоча в наших сучасних умовах держава може вилучати її за допомогою податку на землю.

Монопольна рента

Серед великой різноманітності земель виділяються такі, що розташовані у винятково сприятливих грунтово-кліматичних умовах. Господарства, розташовані в таких районах, завдяки виключним умовам, створеним природою, мають можливість вирощувати рідкісні продукти: цитрусові, виноград особливих сортів, чай екзотичні фрукти, овочі. Попит на цю продукцію, як правило, вищій за продукцію, що створює умови для реалізації її за цінами, що стабільно перевищують витрати по вирощуванню такої продукції (вартість). Такі ціни називаються монопольними.

У результаті виникає різниця між монопольною ціною, верхня межа якої визначається лише платоспроможним попитом, і вартістю рідкісного землеробського продукту у вигляді прибутку. Цей надлишок і є монопольною рентою, яка привласнюється власником землі, що знаходяться у виняткових умовах. Джерелом монопольної ренти є висока доходність окремих культур, що користуються підвищеним попитом і мають обмежену зону вирощування. Основні фактори монопольної ренти - прийнятність (придатність) зони для вирощування культур, що користуються підвищеним попитом і є високо доходними, та специфічні особливості культури, продукція якої користується підвищеним попитом і характеризується високою доходністю.

Користувачі такою землею (орендарі) сплачують монопольну ренту в формі вищої орендної плати або вищого земельного податку.

Всі рентні доходи розподіляються між державою, земельними власниками й тими, хто користується землею (фермери, селянські господарства, селянські спілки, кооперативи тощо). Методи, форма й частка розподілу визначаються пануючими відносинами власності в аграрному секторі. Загально народна власність на землю передбачає: по-перше, відсутність абсолютної ренти, отже, збагачення земельних власників за рахунок усіх різних споживачів сільськогосподарської продукції; по-друге, концентрацію диференціальної ренти 1, як дару природи, в руках держави й використання її в інтересах усього суспільства; по-третє, мінімальне вилучення диференціальної ренти 2, для того, щоб господарства, які одержали її за рахунок своїх додаткових зусиль і капітальних вкладень, могли цю ренту використовувати для підвищення ефективності виробництва й вирішення своїх соціальних проблем.

Приватна власність на землю, по-перше, породжуючи монополію, веде до утворення абсолютної земельної ренти, тобто до стягнення додаткового податку на користь земельних власників з усіх споживачів продукції землеробства в зв`язку з тим, що ціни на цю продукцію на ринку формуються не на основі середніх (суспільно необхідних) затрат, а на основі затрат індивідуальних, так як приватна власність на землю перешкоджає вільному переливу капіталу. По-друге, диференціальна рента 1, потрапляючи в приватні руки, вилучається з суспільного використання і стає джерелом збагачення окремих осіб (власників землі), а не суспільства в цілому. По-третє, диференціальна рента 2 через механізм переукладення орендних договорів максимально вилучається в тих, хто її створив, на користь земельних власників, що веде до втрати стимулів у користувачів землею робити додаткові капіталовкладення, пов`язані з підвищенням родючості землі й ефективністю сільськогосподарського виробництва в цілому.

В сучасній Україні користування землею є платним. Власники землі та землекористувачі щорічно вносять плату за землю у вигляді земельного податку або орендної плати. В земельному податку й орендній платі міститься частина рентного доходу. Якщо його одержує власник землі, то рентний дохід перетворюється в ренту. З 2005р. земельні ділянки можуть переходити з державної власності у приватну. Економічні відносини, які виникають в аграрному секторі, є тимчасовими і не стійкими і чекають свого законодавчого врегулювання.

Загалом процес перетворення землі на товар має позитивні та негативні риси.

Позитивним є формування повноцінного господаря землі, реальної приватної власності на землю (у такому разі фермер не боятиметься споруджувати сільськогосподарські будівлі на землі; намагатиметься поліпшувати якість землі, не маючи спадкоємців, зможе продати її, вийшовши на пенсію, й забезпечити собі належний рівень життя), створення додаткових стимулів для іноземних інвестицій в економіку України тощо. Ці позитивні риси значною мірою зберігаються за наявності довготермінової оренди.

Негативними наслідками перетворення землі на товар в Україні є, по-перше, можливість концентрації значної частини землі в руках мафюзно-тіньових структур і навіть іноземного капіталу (через підставних осіб), які спекулюватимуть земельними ділянками (середня ціна 1 га землі в Україні -- майже 15 тис. дол.). По-друге, такий шлях не сприятиме формуванню реального власника і господаря, який працюватиме на землі. Іншими словами, він сприятиме капіталізації аграрних відносин, що суперечить прогресивній тенденції у цій сфері -- подоланню відчуження працівників від власності (на землю, інші засоби виробництва і створений продукт).

Стосовно дотацій сільськогосподарському виробництву, то вони надаються з державного бюджету, податкової системи, в той час як земельна рента є результатом реалізації власності на землю. І лише коли власником землі є держава, одержана нею земельна рента може використовуватися для надання дотацій землекористувачам. В усіх інших випадках ренту привласнюють землевласники. При цьому дотації повинні отримувати землекористувачі, а не землевласник, що свідчить про принципову відмінність цих видів доходів.

Земля -- особливий товар. Ця особливість полягає в тому, що вона є продуктом природи і на неї початкове не затрачена праця. Згодом витрати праці на поліпшення якості землі постійно зростають. Якщо абстрагуватися від таких витрат, то ціна землі базується не на вартості, а на величині доходу, який вона приносить своєму власникові, -- ренті. Власник може продати землю за умови, що отримана сума буде не меншою, ніж дохід у формі відсотка, одержаний від вкладання цієї суми в банк.

За підрахунками економістів, середня вартість 1 га сільськогосподарських угідь становила в Україні в середині 90-х років від 15 до 20 тис. дол. Вартість українських чорноземів -- до 5,5 трлн. дол. В останні роки висловлено було чимало аргументів як за перетворення землі на товар, так і про те, що в умовах тотального зубожіння населення, різкої поляризації суспільства земля в Україні не повинна бути товаром, адже купити 1 га землі більш як за 10000 дол. нині основна маса народу не може.

Водночас на ціну землі впливають такі фактори, як зростання темпів інфляції, зниження доходів фермерських господарств та ін. Надзвичайно висока ціна землі у великих містах світу. Так, у Токіо ціна невеликої ділянки під будинок сягає 37 середньорічних доходів громадян, у Києві одна сотка землі коштує 5 тис. дол.

Класична та неокласична концепція земельної ренти

Вперше економічну природу ренти розкрив представник класичної школи Д. Рікардо. Він звернув увагу на те, що ціна на зерно на ринку єдина і не залежить від витрат виробництва, тобто зовсім не враховується на яких землях було вироблено зерно - родючих (де затрати на виробництво менші), чи малородючих (де затрати достатньо великі). Він дійшов висновку, що виробник зерна, котрий господарює на кращих землях, отримує надлишок доходу порівняно з тим, хто веде господарство на гірших. Цей додатковий дохід він назвав земельною рентою. На думку Д. Рікардо, рента платиться за користування землею тому, що кількість землі є небезмежною, а якість її - неоднаковою. В період освоєння нових земель, коли їх кількість є надлишковою порівняно з продовольчими потребами населення, жодної земельної ренти виникати не буде.

В основі сучасного концептуального підходу до визначення поняття земельної ренти міститься неокласичний напрям. Представники неокласичної школи для пояснення ренти використовують теорію граничних продуктів . При цьому вводиться поняття економічної ренти, що трактується як відношення будь-якого доходу до виробничих затрат, котрі переважають його альтернативну вартість. Дохід отриманий від користування землею, називається чистою економічною рентою.

Основу визначення земельної ренти становить попит, пропозиція і рівноважна ціна. Розглянемо процес її утворення графічно (рис. 1).

Оскільки земля обмежена, пропозиція її на ринку становить величину фіксованою, а тому лінія пропози-ції(85) буде мати вигляд вертикальної прямої. На перетині кривої попиту (ВВ) і пропозиції (58) утворюється рівноважна ціна (Е), яка відповідає величині ренти. Якщо рента буде вищою від рівноважної точки (Е), то попит на землю зменшиться, частина її виявиться незайнятою. Земельні власники вимушені будуть пропонувати землю за нижчу

плату. Якщо рента буде нижчою від рівноважної точки (Е), то відбудеться зростання попиту на землю, а це в свою чергу приведе до підвищення величини ренти і переміщення її до точки ринкової рівноваги.

Отже, рента як економічна категорія означає не просто дохід від землі. Це дохід від такого фактора виробництва який є надзвичайно важливий, обмежений, різної якості, невідтворюваний і у зв'язку з цим нееластичний. А.Маршалл зазначав, що будь-яке зростання чистого доходу, отримане від безкоштовно, як дар природи і яке не зумовлене спеціальними затратами землевласників, слід вважати земельною рентою. Однак повна земельна рента утворюється з трьох елементів. Джерело першого - природна родючість грунту, другого - поліпшення якості земель людиною, третього - наближеність землі до міст, комунікацій, ринків збуту сільськогосподарської продукції.

Особливу форму земельної ренти становить монопольна. Умовами її утворення є обмеженість і невідтворюваність земель особливої якості або земель розташованих в унікальних природно-економічних умовах. Власники земель для виробництва продукції з особливо ніжними характеристиками ( винограду, тютюну, чаю) можуть реалізувати продукцію за моноиольно-високими цінами.

Вигідне місце розташування будівель чи земельних ділянок (близькість до центру міста, джерел мінеральних вод, тощо) через ціновий механізм також дає змогу отримувати монопольну земельну ренту. Нині у центрі Києва власники квартир, готелів, офісів привласнюють великі доходи у вигляді монопольної ренти. На неформальному ринку України ціна 1 ара землі під Києвом у радіусі 20 км коливається від 200 до 500 доларів, а в центрі Києва - від З тис. до 10 тис.



Поняття та види земельної ренти. Ціна землі

Земельна рента є економічною формою реалізації власності на землю. Тому зі зміною відносин власності з'являються нові форми земельної ренти.

В умовах феодалізму рента як економічна форма реалізації власності феодала на землю виступала спочатку як панщина, пізніше -- оброк, на зміну якому прийшла грошова форма.

Земельна рента за умов капіталізму виступає у формі орендної плати землевласнику за тимчасове користування землею орендарем.

У сільському господарстві розрізняють три види ренти: диференційну, абсолютну, монопольну. Причини, умови та джерела їх виникнення різні.

Рентні відносини складаються також у добувній промисловості та будівництві. Нині серед учених-аграрників і практиків утверджується думка, що земельна рента має вилучатися безпосередньо шляхом рентних платежів з кожного гектара землі залежно від його економічної оцінки, яку дано в державному земельному кадастрі.

Земля у багатьох країнах світу є об'єктом купівлі-продажу внаслідок узаконеної приватної власності на землю. Земля -- це особливий товар, що є продуктом природи і не має початкової вартості, але має ціну. Основою ціни землі є дохід, який земля дає її власникові, тобто рента.

Ціна землі є капіталізованою земельною рентою. Власник землі погодиться продати свою ділянку за умови, що він отримає за неї таку суму, яка, будучи вкладена до банку, принесе йому процент, не нижчий від ренти. Ціна землі прямо пропорційна розмірові ренти і обернено пропорційна банківському проценту. її визначають за формулою:



Ціна землі має тенденцію до зростання. Особливо помітно підвищуються ціни на земельні ділянки в містах. Цьому сприяють зростання ренти та попиту на ділянки під будівництво.

В умовах розвинутих ринкових відносин в Україні значно поширюється оренда як форма господарювання, за якої на основі договору оренди між землевласником і орендарем останньому передається право володіння і користування землею за певну плату на певний термін.

У договорі оренди передбачено винагороду власникові землі у вигляді орендної плати, яка може включати не тільки платежі за користування землею (ренту), а й амортизацію споруд і будівель, які розміщені на цій ділянці.

Отже, орендна плата має ширший економічний зміст порівняно з земельною рентою.

Сучасна аграрна реформа передбачає перехід на суцільні земельно-орендні відносини між власниками землі (земельних паїв) та суб'єктами господарювання і обов'язкову платність за використання землі між суб'єктами земельних відносин.

У ринковій економіці земля - це товар, який продається і купується, її ціна землі залежить від попиту. Земельна рента становить основу ціни земельних ділянок. Продаючи ділянку, землевласник продає не просто грунт, а право на отримання з неї щорічного доходу (ренти). Тому він хотів би отримати від продажної суми щорічний дохід, аналогічний раніше отримуваній орендній платі. Отримана землевласником сума, поміщена в банк, повинна принести йому дохід у формі відсотка, що дорівнює ренті.

Ціна землі=*100%

Ця формула ціни землі дуже приблизна. Насправді система оцінки землі значно складніша і залежить від дії багатьох чинників, зокрема:

- наявності'достовірної інформації про ціни-земельного ринку;

- зміни попиту на землю внаслідок переведення її з сільськогосподарського до несільськогосподарського призначення в результаті житлового і промислового будівництва, будівництва доріг і комунікацій тощо;

- розміри і конфігурації земельної ділянки, інфраструк-турного облаштування, наявності джерела води тощо;

- при визначені ціни земельної ділянки оцінюється зазвичай не тільки власне земля, а й пов'язані з нею житлові та нежитлові приміщення, будови.



Висновок

Виникнення земельної ренти зумовлено особливостями землі як економічного ресурсу і пов'язаними з ним відносинами землекористування. Суб'єктами земельних рентних відносин є землевласник і землекористувач.

Монополія на землю, як виключне право ринкового суб'єкта розпоряджатися цим ресурсом, приносить його власнику дохід, що набуває економічної форми земельної ренти.

Рента - один із видів доходу на власність, плата власнику за дозвіл використання землі, застосування до неї капіталу, її розмір зумовлений у договорі про оренду. Отже, земельна рента - це та форма, де земельна власність реалізується економічно, тобто приносить дохід.

Згідно з марксистським визначенням, земельна рента - це частина додаткового продукту, що створюється працівниками в сільськогосподарському виробництві й присвоюється землевласником або землекористувачем. Процес утворення земельної ренти зумовлений наявністю в сільському господарстві трьох соціальних груп: земельних власників, підприємців (орендаторів) і найманих сільсько-господарських робітників. аграрний сільський земельний рента

Важливою умовою утворення земельної ренти, вважають є два види монополій на землю: монополія приватної власності на землю і монополія на землю, як об'єкт господарювання. Перша приводить до утворення абсолютної ренти. Друга, як об'єкт господарювання, створює диференціальну ренту.

В основі сучасного концептуального підходу до визначення поняття земельної ренти міститься неокласичний напрям.

Представники неокласичної школи для пояснення ренти використовують теорію граничних продуктів. При цьому вводиться поняття економічної ренти, що трактується як відношення будь-якого доходу до виробничих затрат, котрі переважають його альтернативну вартість. Дохід, отриманий від користування землею, називається чистою економічною рентою. Основу визначення земельної ренти становить попит, пропозиція і рівноважна ціна.

Особливою формою земельної ренти є монопольна. Умовами її утворення є обмеженість і невідтворюваність земель особливої якос-ті або земель розташованих в унікальних природоекономічних умовах.

Вигідне місце розташування будівель чи земельних ділянок (близькість до центру міста, джерел мінеральних вод, тощо) через ціновий механізм також дає змогу отримувати монопольну земельну ренту.

На основі вищевикладеного можна зробити такі висновки: аграрний сектор - одна з найважливіших сфер матеріального виробництва, завдяки якій населення забезпечується продуктами харчування, а промисловість - сировиною.

В ході аграрної реформи в нашій країні впроваджено приватну власність на землю, розпайовано землі колективних сільськогосподарських підприємств, здійснено перерозподіл землі між сільськогосподарськими підприємствами, фермерськими господарствами, особистими селянськими господарствами.

Завдяки реформуванню аграрного сектору в останні роки стали досить помітні позитивні зрушення в цій сфері.

Але поки що реформування аграрного сектору не закінчилося, воно триває. Крім того, ринкові перетворення в АПК проходили без комплексної стратегічної програми розвитку. Потребує значної підтримки матеріально-технічна база аграрного сектору. Є необхідним застосування інноваційно-інвестиційних програм розвитку з врахуванням регіональних особливостей.

Звичайно жодна з форм господарювання не може розвиватися без належної державної підтримки, вона потрібна всім без винятку організаційно-правовим формам господарювання.

Але протягом всього трансформаційного періоду відчувається недостатність державної підтримки аграрного сектору, яка може проявлятися через податкові пільги, кредити, митні тарифи, низькі процентні ставки на придбання сільськогосподарської техніки, пальне, добрива, субсидії.

Головне нині - не перетворення одних господарських структур в інші, не нав'язування якоїсь однієї форми, не уніфікація сільськогосподарських підприємств. Нехай вони будуть різні, нехай змагаються між собою і доводять свою конкурентоздатність.

Постійна оцінка організаційно-правових форм господарювання має забезпечити належне реагування на зміни в соціально-економічних відносинах через удосконалення законодавчої бази.

Размещено на Allbest.ru