Сутність та особливості аграрних відносин

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сутність та особливості аграрних відносин

Особливу сферу виробничих відносин складають аграрні відносини, пов'язані зі специфікою сільськогосподарського виробництва. В його основі лежить здатність рослинних і тваринних організмів до природного відтворення, що залежить від природних умов, тобто економічний процес відтворення завжди тісно переплітається з природним. А звідси, результат господарювання в цій галузі залежить як від працівника, так і від природних умов.

Економічні відносини в аграрному секторі - це відносини, які виникають з приводу привласнення й використання землі та інших засобів сільськогосподарського виробництва, а також виробництва, розподілу, обміну та споживання сільськогосподарської продукції.

Основними суб'єктами економічних відносин в аграрному секторі виступають:

а) суспільство;

б) держава;

в) виробничі колективи;

г) індивідуальні виробники сільськогосподарської продукції.

Аграрні відносини є складовою частиною всієї системи економічних відносин суспільства. Найбільш чітко цей зв'язок проявляється в процесах агропромислової інтеграції. В результаті агропромислової інтеграції формується господарська одиниця, яка називається агропромисловий комплекс (АПК).Структура АПК включає в себе:

1) галузі промисловості, які забезпечують сільське господарство знаряддями праці; право власність земля

2) галузі сільського господарства;

3) галузі, які обслуговують сільськогосподарське виробництво ( переробка, транспортування, збереження, реалізація і т.д.).

Особливості аграрних відносин полягають в тому, що:

1) земля в сільському господарстві - головний об'єкт виробничих відносин і основний засіб виробництва;

2) розбіжність робочого періоду з часом виробництва, що зумовлює сезонний характер виробництва;

3) кінцеві результати сільського господарства залежать не тільки від праці людини, але й від природно-кліматичних умов;

4) виникає складність економічних зв'язків;

5) сільське господарство більш широко використовує кредити.

Сутність і особливості аграрних відносин. Власність на землю

Земля в сільському господарстві є водночас предметом праці й засобом виробництва. Від якості землі та ефективності її використання залежить продуктивність не тільки рослинництва, а й тваринництва, бо воно може успішно розвиватися тільки на основі ефективного використання земельних угідь.

Саме використання землі як унікального фактора виробництва надає сільському господарству таких особливостей, яких немає в промисловості, транспорті, будівництві та інших галузях народного господарства. У несільськогосподарських галузях земля є лише просторовим базисом, фундаментом, коморою корисних копалин, а в сільському господарстві вона є невід'ємною умовою кожної галузі.

Взаємодія природних та економічних процесів у сільському господарстві визначає особливості кругообороту виробничих фондів. Вони полягають у тому, що тут, як уже зазначалося, використовується такий унікальний засіб виробництва як земля, а також такі специфічні основні виробничі фонди як худоба, деревно-кущові та плодово-ягідні культури і такі оборотні фонди як насіння, корми, молодняк на відгодівлі тощо. У зв'язку із сезонністю виробництва вони мають свої особливості обороту. їх оборот повільніший, ніж у багатьох інших галузях виробництва, а фондомісткість сільськогосподарського виробництва значно вища.

Аграрні відносини тісно пов'язані з власністю на землю. В Україні на неї узаконена приватна, колективна та державна власність і два способи використання земельних паїв: 1) вилучення в натуральній формі та заснування фермерських господарств; 2) можливість передачі в оренду іншим фізичним чи юридичним особам для господарського використання на умовах оренди. Такі способи використання землі покликані відродити дух господаря, створити справжню зацікавленість у кращому використанні земельних угідь.

Нині в Україні у зв'язку з тим, що з'явилося багато приватних власників земельних паїв, виникає проблема формування земельного ринку. На думку деяких економістів, є загроза масового продажу земельних ділянок за низькими цінами пенсіонерами і тими, хто, перебуває у скрутному становищі. Цим можуть скористатися деякі багаті громадяни України та іноземці, і згодом можуть з'явитися великі землевласники. Є загроза скуповування землі зарубіжними ділками через підставних осіб не для ведення сільського господарства. Тому держава повинна регулювати земельні відносини, встановлювати певні обмеження щодо землекористування і продажу землі.

Частина земель взагалі не повинна підлягати купівлі-продажу, зокрема, землі загального користування жителями населених пунктів (пасовища, сінокоси); землі природоохоронного, оздоровчого, історико-культурного призначення; землі лісового фонду, за винятком невеликих (до 5 га) ділянок лісів, що входять до складу угідь сільськогосподарських підприємств, землі водного фонду, науково-дослідних установ і навчальних закладів тощо.

Держава має право припинити користування землею, якщо вона використовується нераціонально, що призводить до зниження родючості ґрунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення та погіршення екологічного стану.

Внутрішньогалузева конкуренція в сільському господарстві через недостатній рівень виробництва виявляється слабо. Недостатнє пропонування сільськогосподарської продукції гарантує майже повну її реалізацію за досить високими цінами. Обмеженість землі призводить до того, що вартість сільськогосподарської продукції визначається за умовами виробництва на гірших за родючістю землях. Це також послаблює внутрішньогалузеву конкуренцію.

Конкуренція є могутнім стимулом НТП. У сільському господарстві держава повинна брати на себе значну частину витрат на розвиток і застосування найновіших досягнень науки і техніки, здійснювати роботи з меліорації земельних угідь, підготовки кадрів, проведення наукових досліджень, надавати на прийнятних умовах кредити.

Пріоритетного значення в сільському господарстві набувають методи нецінової конкуренції, а цінова конкуренція діє в умовах ЇЇ певного обмеження. Зниження цін на сільськогосподарську продукцію не завжди супроводжується зростанням її реалізації, бо споживання продуктів харчування має певні фізіологічні обмеження.

Спад цін і доходів у сільському господарстві не зумовлюють масового переливання капіталів в інші галузі виробництва. Отже, сільськогосподарський сектор виробництва має більш сталий характер у порівнянні з іншими галузями. Багато видів його продукції мають стабільний попит. На сільськогосподарському ринку можуть діяти одночасно різні види конкуренції: чиста, монополістична й олігополістична. Ціни на сільськогосподарську продукцію коливаються залежно від сезону і рівня врожайності сільськогосподарських культур.

Форми господарювання в аграрному секторі економіки

Аграрні відносини в сучасних розвинутих країнах характеризуються пануванням великого землеволодіння. Панівною формою аграрних відносин у США та в Західній Європі є фермерські господарства, що базуються на приватній власності та оренді землі.

У XX ст. кількість ферм у розвинутих країнах значно зменшилась, а їх розміри збільшились. Унаслідок запровадження технічного прогресу в аграрній сфері виробництва суттєво зменшилася кількість робітників, але підвищилася продуктивність їх праці та ефективність виробництва. Значного поширення набрала оренда землі, тобто надання її власниками земель у тимчасове користування за відповідну плату.

Унаслідок поглиблення суспільного поділу праці на основі розвитку технічного прогресу посилились виробничі зв'язки між промисловістю і сільськогосподарським виробництвом, розвивається проникнення монополістичного капіталу в сільське господарство, посилюються інтеграційні процеси. Розвиваються такі організаційно-господарські форми підприємств як агропромислові об'єднання, агрофірми, комбінати та інші. Через них здійснюється інтеграція сільськогосподарського виробництва, промисловості та галузей обслуговування, формується агропромисловий комплекс (АПК), який включає виробництво, заготівлю, переробку, зберігання і збут кінцевої продукції, що виробляється із сільськогосподарської сировини.

Агропромислові об'єднання включають колективні сільськогосподарські підприємства, фермерські господарства, промислові фірми та обслуговувальні підприємства, які здійснюють ремонт техніки та надають інші послуги сільськогосподарським підприємствам.

Агропромислові комплекси виникають на основі агропромислової інтеграції. До складу АПК входять:

1) виробництво засобів виробництва для сільськогосподарських підприємств;

2) власне сільськогосподарське виробництво;

3) заготівля, переробка, зберігання та транспортування сільськогосподарської продукції.

Агропромисловий комплекс -- це певна сукупність галузей народного господарства, які здійснюють виробництво, переробку, зберігання і доведення до споживача сільськогосподарської продукції та постачають сільському господарству засоби виробництва.

Важлива роль у складі АПК належить підприємствам виробничої та соціальної інфраструктури -- транспортним організаціям, елеваторно-складським підприємствам, підприємствам зв'язку, матеріально-технічного обслуговування, кредитним установам, консультаційним пунктам, страховим компаніям та культурно-побутовим організаціям.

В аграрному секторі зарубіжних країн досить поширені кооперативи, зокрема у сфері матеріально-технічного постачання, в кредитній сфері, у переробці та у сфері збуту.

В Україні формування ринкових відносин в аграрній сфері виробництва розпочалося в 90-х роках XX ст. Воно тісно пов'язане з власністю на землю. У нас законодавчо закріплені приватна, колективна і державна власність на землю. Суб'єктами права власності на землю є:

а) громадяни України;

б) територіальні громади;

в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади.

Наявність різних форм власності зумовила виникнення різних форм господарювання та конкуренції, У сільськогосподарському виробництві України сформувались і діють два сектори -- державний і приватний (рис. 3.14). Державний сектор охоплює господарства державної власності. Держава бере на себе створення науково-дослідних господарств, сортувальних станцій, сортодільниць, елітно-насінницьких і насінницьких господарств, господарств із вирощування хмелю, ефіроолійних культур, племінних господарств, кінних заводів тощо. До державного сектору належать також підсобні господарства державних промислових Підприємств та сільськогосподарські підприємства Міністерства оборони.

Рис. 3.14. Структура аграрного сектору економіки України

Приватний сектор економіки охоплює колективні сільськогосподарські підприємства, селянські фермерські господарства, підсобні господарства, селянські спілки, кооперативи тощо.

Колективні сільськогосподарські підприємства (КСП) -- це добровільні об'єднання громадян, які здійснюють виробництво сільськогосподарської продукції. Вони діють на засадах самоокупності та самоврядування. Ця форма господарювання базується на колективній власності на ресурси і вироблену продукцію. Селяни, які передали свій земельний пай колективному господарству отримують за це орендну плату. Якщо власник паю виходить із підприємства, він має право одержати свій наділ і свою частку майна, створеного працею членів колективу.

На кожному підприємстві є пайовий фонд майна членів підприємства, до якого входять вартість основних і оборотних виробничих фондів, створених колективом. КСП самостійно визначає обсяг і структуру сільськогосподарського виробництва, розпоряджається виробленою продукцією та доходами. Воно може кооперуватися з промисловими підприємствами з переробки сільськогосподарської продукції та з підприємствами з іншими видами діяльності.

Управління колективними підприємствами здійснюється на засадах самоврядування. Вищим органом самоврядування є загальні збори його членів або збори уповноважених.

Селянське (фермерське) господарство -- це форма організації виробництва громадян, яка разом із колективними та державними сільськогосподарськими підприємствами має забезпечити споживачів продовольством, а промисловість сільськогосподарською сировиною.

Селянське фермерське господарство -- це переважно сімейно-трудове об'єднання мешканців села, життя і побут яких пов'язані з рільництвом, городництвом, садівництвом та іншою особистою діяльністю, спрямованою на виробництво продовольства, сировини та одержання доходів з метою поліпшення добробуту членів господарства. У законі "Про селянське (фермерське) господарство" воно визначається як форма підприємництва громадян України, що виявили бажання виробляти сільськогосподарську продукцію, переробляти її та реалізувати. Основу селянського (фермерського) господарства переважно становить окрема сім'я, до складу якої можуть входити подружжя, батьки, діти (що досягли 16-річного віку) та інші родичі, які об'єднуються для роботи в цьому господарстві. Економічні відносини цього господарства з іншими економічними суб'єктами та державою будуються на ринкових засадах, тобто на грошових розрахунках та економічних угодах. Держава гарантує додержання майнових та інших прав, законів та захист інтересів селянського (фермерського) господарства, створює умови для пільгового кредитування, оподаткування, страхування та матеріально-технічного забезпечення господарства у період його становлення.

Сільськогосподарські кооперативи -- це добровільні об'єднання індивідуальних виробників на основі кооперативної власності на засоби виробництва з метою раціонального використання матеріальних, трудових, фінансових та інших ресурсів для поліпшення умов життя членів кооперативу. Кооперативи можуть бути виробничими, споживчими, кредитними та іншими.

Акціонерне товариство -- це підприємство, капітал якого формується за рахунок продажу акцій та інших цінних паперів. Покупці акцій стають пайовиками акціонерного товариства та отримують дохід у формі дивідендів.

Підсобне господарство -- це допоміжне сільськогосподарське виробництво, за яке беруться переважно жителі села. Воно ґрунтується на приватній власності громадян та праці членів їх сімей і є додатковим джерелом доходів та має споживчий характер.

Земельна рента. Абсолютна й диференціальна земельна рента

Власність на ресурси дає можливість одержувати дохід. У промисловості він виступає у формі прибутку, в торгівлі -- у формі торгового прибутку, а в банківській справі -- у формі процента. У сільському господарстві доходом земельних власників є земельна рента. Земельна рента -- це плата за користування землею. Підставою для отримання такого доходу є право власності на землю. Отже, земельна рента -- це економічна форма реалізації власності на землю. Власність на землю і рента існують давно. Але в умовах рабовласницького і феодального суспільства рента носила натуральний характер" тобто плата за користування землею покривалася продуктами і відробітком (оброк, панщина). В умовах товарного виробництва рента набирає грошового характеру. В ринковій економіці між власниками землі, з одного боку, і користувачами нею, з іншого, виникають рентні відносини. Найбільш поширеною формою таких відносин в усіх зарубіжних країнах є оренда землі селянами, фермерами або підприємцями в земельних власників або в держави. В умовах командно-адміністративної системи оренди землі не існувало. В Україні оренда відродилася в кінці 80-х -- на початку 90-х років. Оренда -- це передача землі однією юридичною або фізичною особою (власником) у тимчасове користування іншій за відповідну плату згідно з договором. Орендою також називають плату, яку одержує земельний власник за віддану в оренду землю. Джерелом орендної плати є дохід, який отримує орендар унаслідок ведення господарства на орендованій землі. Частину цього доходу привласнює орендар, а частину сплачує земельному власникові у формі орендної плати. Отже, орендна плата виступає формою прояву земельної ренти. А земельна рента, у свою чергу, є джерелом орендної плати.

Окрім земельної ренти, орендна плата може включати також амортизаційні відрахування за користування будівлями, спорудами та інше, якщо вони є на орендованій землі. У сільському господарстві основним засобом виробництва є земля.

Вона обмежена в просторі з одного боку, наявними земельними угіддями планети (збільшити їх неможливо), а з іншого -- кордонами держав. Водночас потреби в продукції сільського господарства постійно зростають. Це викликається такими постійними факторами, як зростання попиту на сільськогосподарську продукцію з боку промислового виробництва, зростанням населення на планеті в цілому і в містах зокрема, та зростанням грошових доходів населення.

Обмеженість земельних угідь і попит на продукцію сільського господарства, який зростає,роблять неможливим зосередження виробництва сільськогосподарської продукції лише на кращих землях. Людство, щоб забезпечити свої потреби в продукції сільського господарства, змушене обробляти всі землі, придатні для сільськогосподарського виробництва. А вони, як відомо, не всі однакової якості. Є землі кращі за родючістю, є середні й малородючі.

Отже, виробники сільськогосподарської продукції працюють у різних умовах. Крім того, землі розташовані на різних віддалях від шляхів сполучення та ринків збуту продукції. Ці умови породжують монополію на землю як на об'єкт господарювання і зумовлюють різні доходи (табл. 3.1).

Таблиця 3.1.

Причини, умови і джерела утворення ренти

Сутність цієї монополії проявляється в тому, що вона, є причиною різних за розмірами доходів на однакових за площею ділянках, які мають різну родючість або розташовані на різних віддалях від ринків збуту. Тому на гірших землях виробництво може виявитися збитковим і вони випадуть із сільськогосподарського обороту. За таких умов прибуток від реалізації продукції з середніх за родючістю і кращих ділянок буде більшим, ніж на гірших землях. І за рахунок цього надлишку орендар сплатить земельну ренту. Ця рента, яка сплачується за користування кращими і середніми за родючістю землями, та ділянками, що розташовані ближче до ринків збуту, називається диференціальною рентою І.

У сільському господарстві можна досягти збільшення прибутку також шляхом інтенсифікації землеробства, тобто додаткового вкладання капіталу у формі удобрення, зрошування, поліпшення сівозміни, застосування кращих сортів насіння і так далі. Таке збільшення прибутку, яке досягається за рахунок підвищення економічної родючості ґрунту і набуває форми ренти, називається диференціальною рентою II. У ринковій економіці диференціальна земельна рента І і II сплачується земельним власникам. Ними можуть бути приватні і юридичні особи або держава.

За умов державної власності на землю в командно-адміністративній системі диференціальна рента стягувалась на користь держави у формі податків і через систему зональної диференціації цін на продукцію сільського господарства. У такий спосіб реалізувалося державою право власності на землю.

Ми розглянули процес утворення ренти на кращих і середніх за родючістю ділянках землі та землях розташованих ближче до ринків збуту. А чи є додатковий дохід, який набуває форми ренти, на гірших ділянках? Адже навіть найгірших ділянок ніхто в користування безплатно не дає. Не робить цього і держава. За всяку землю потрібно сплачувати земельний податок, якщо вона є власністю фермера, а коли вона береться в оренду, то сплачується й орендна плата. Отже, і за користування гіршими за родючістю та розташованими далеко від ринків збуту ділянками сплачується земельна рента. Вона називається абсолютною рентою, бо сплачується з усіх земель. Основними формами вилучення абсолютної ренти є орендна плата та податок на землю.

Размещено на Allbest.ru