Агропромисловий комплекс РФ

Размещено на http://www.allbest.ru/

Агропромисловий комплекс РФ

Зміст

Вступ

1. Агропромисловий комплекс Росії

2. Порівняльна характеристика агропромислового комплексу Росії та світу

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Агропромисловий комплекс (АПК) об'єднує всі галузі господарства, які беруть участь у виробництві сільськогосподарської продукції та її доведення до споживача. Він постачає населенню продукти харчування і задовольняє потреби промисловості в сировині, а також постачає виробництво засобами виробництва для сільського господарства та обслуговування сільського господарства.

Таким чином, виділяються три ланки в АПК:

1) виробництво засобів виробництва для сільського господарства і переробної промисловості;

2) сільське господарство;

3) транспортування, заготівля, зберігання, переробка та реалізація сільськогосподарської продукції.

Інакше кажучи, АПК як складна система включає в себе три головних аспекти: компонентний, територіальний і організований. Компонентний аспект структури АПК полягає у наявності і зв'язності окремих галузей, функціональних сфер (блоків) галузей і агропромислових (ланок).

До складу АПК входить понад 100 галузей і під галузей народного господарства і ще багато галузей і під галузі з ним пов'язані.

Галузі, що входять до складу АПК, можна згрупувати в окремі функціональні сфери (блоки):

а) виробництво сільськогосподарської продукції (рослинництво, тваринництво);

б) промислова переробка сільськогосподарської продукції (харчосмакова, м'ясна, молочна, борошномельно-круп'яна промисловість, легка промисловість по переробці сільськогосподарської сировини);

в) виробництво засобів виробництва для всіх галузей АПК (транспортне і сільськогосподарське машинобудування, продовольче машинобудування, виробництво мінеральних добрив та інших хімічних засобів для інтенсифікації сільськогосподарського виробництва; мікробіологічна промисловість, комбікормова промисловість, сільське будівництво);

г) виробнича та соціальна інфраструктура (заготівлі, зберігання, перевезення та реалізація продукції, науково-дослідна діяльність і підготовка кадрів).

Сільське господарство складається з рослинництва і тваринництва. Основою сільського господарства є сільськогосподарські угіддя - землі, які використовуються в сільськогосподарській виробництві. У зоні тундри - оленячі пасовища. У лісостеповій зоні частка сільгоспугідь зростає.

Максимум оранки доводиться на степові райони. Рослинництво розвинене в лісостепових і степових районах. Провідною його галуззю є зернове господарство. з виробництва ячменю, вівса та жита Росія займає перше місце в світі. Технічні культури займають лише 5% усієї посівної площі. Найбільш поширений соняшник.

Цукровий буряк росте в основному в степовій зоні. Виробництво овочів сконцентровано в південних районах. Виробництво плодів і ягід там же. Тому плідо овочеконсервна та виноробна промисловість також тяжіє до цих районів.

Тваринництво - галузь сільського господарства, значення якої неможливо переоцінити. Рівень розвиток тваринництва визначає ступінь насичення ринку висококалорійними продуктами харчування - м'ясом, молочними і іншими продуктами. З розвитком тваринництва безпосередньо пов'язане виробництво вовняних тканин, шкіро - взуттєвих виробів та ін. Тваринництво розвивається не ізольовано від землеробства, а разом з ним. Між ними існують тісні двосторонні зв'язки. Землеробство (рослинництво), зокрема, активно бере участь у створенні кормового балансу тваринництва. У свою чергу тваринництво є джерелом цінних екологічно нешкідливих органічних добрив.

Таким чином, метою даного реферату є розгляд агропромислового комплексу.

1. Агропромисловий комплекс Росії

Сільське господарство складається з двох основних частин: рослинництва (землеробства) і тваринництва. На рослинництво припадає у середньому близько 40% валової продукції сільськогосподарського виробництва.

Рослинництво складається у свою чергу з наступних під галузей:

1) рільництво - обробляє:

зернові культури, що діляться на хлібні (пшениця, жита, ячмінь, овес, кукурудза, гречка, просо, рис, сорго) і зернобобові (горох, квасоля, соя),

технічні культури - прядильні (бавовник), луб'яні (льон-довгунець, коноплі), олійні культури (соняшник), крохмало носи (картопля), цукро носи (цукровий буряк), наркотичні рослини (тютюн), фарбувальні рослини (марена фарбувальна),

1) кормові - трави (конюшина, тимофіївка, люцерна), зернові (вика, сочевиця), коренеплоди (турнепс), картопля і баштанні культури;

2) овочівництво (відкритого та захищеного ґрунту);

3) плодівництво (власне плодівництво, ягідництво, садівництво);

4) виноградарство;

5) луківництво (займається використанням та поліпшенням природних лук, створенням та використанням штучних сінокосів і пасовищ);

6) лісівництво;

7) квітникарство.

Природні умови на території Росії змінюються по природних зонах. Тому склад розводяться культурних рослин також розрізняється по зонах. У кожній ґрунтово - рослинній зоні розвиваються такі галузі землеробства, які за даних умов дають найвищі результати і вимагають менших витрат праці і коштів.

Пшениця як найважливіша продовольча зернова культура характеризується більш високими вимогами до умов теплового режиму і родючості ґрунтів порівняно з іншими зерновими культурами помірного пояса. Вона погано переносить кислу реакцію ґрунтів, що обмежує її поширення в зоні дерново-підзолистих ґрунтів. Для неї більш сприятливі суглинкові ґрунти, ніж супіщані, гірше забезпечені поживними речовинами. Екологічні особливості і відносно висока посухостійкість пшениці обумовлюють її більше розповсюдження в лісостеповій та степовій зонах.

Ареали поширення озимої і ярої пшениці обумовлені такими агро кліматичними факторами, як суворість зим і потужність снігового покриву, від яких залежить збереження рослин у зимовий період. Тому озиму пшеницю вирощують переважно в Європейській Росії, особливо в її західних і центральних районах з більш м'якими зимами. Озимі сорти пшениці повніше використовують опади осіннього і весняного періодів, що обумовлює її більш високу врожайність у порівнянні з ярої. Так, врожайність озимої пшениці в 70-80-ті роки складала 21-23 ц / га, а ярої - 12-13 ц / га в усіх категоріях господарств Росії.

Жито, на відміну від пшениці, менш вимоглива культура у відношенні теплового режиму і родючості ґрунтів. У Росії вирощують переважно озимі сорти жита, що характеризуються набагато більшою зимостійкістю в порівнянні з іншими озимими зерновими злаками. Екологічні особливості жита обумовлені ще і тим, що ця культура в перших осередках землеробства зустрічалася лише у вигляді бур'янів у посівах пшениці.

Озиме жито має короткий період вегетації, вимагає невеликих термічних ресурсів, досить стійка до весняної посухи. Завдяки добре розвиненій кореневій системі успішно обробляється на супіщаних почвax, добре переносить слабо кислу реакцію, але через перезволоження орного горизонту легко піддається намокання і випаровуванню. Ця культура більш стійка до багатьох захворювань, ніж пшениця, а при підвищенні родючості ґрунтів дає істотний приріст врожаю. Невибагливість жита до умов місцеперебування забезпечує їй ряд переваг у порівнянні з пшеницею в районах з меншими тепловими ресурсами, іншими грантами з кислою реакцією.

Ячмінь, як і пшениця, був широко поширений в районах древнього землеробства помірного поясу. Це одна з найбільш ранньостиглих зернових культур, що переносить заморозки і відрізняється посухостійкістю. Його використовують переважно для кормових цілей, хоча зерна ячменю мають і продовольче значення, а пророслі насіння (солод) застосовують у пивоварінні. Екологічні особливості ячменя обумовлюють його широке поширення на значній частині землеробської території країни - від північних до південних посушливих районів. У горах посіви його доходять до середніх поясів, де ще можливо землеробство. Значне збільшення посівних площ ячменя в останні десятиліття пов'язане з ростом потреб у фуражному зерні, зокрема через збільшення виробництва комбікормів. Розширенню посівів ячменю сприяло також окультурення ґрунтів у процесі інтенсифікації землеробства, більшого застосування мінеральних і органічних добрив. З початку 60-х років зростання врожайності ячменю відбувався більш високими темпами порівняно з іншими зерновими культурами на території лісової зони Європейської Росії.

Овес, на відміну від ячменю, більш вимогливий до теплових ресурсів і умов зволоження, гірше переносить літню посуху, але невибагливий у зрошенні родючості ґрунтів, їх слабо кислою реакції. Посіви вівса поширені переважно в лісовій, почасти в степовій зонах, але вони знаходять так далеко, як ячмінь, у північні холодні і південні посушливі райони. У минулому вирощування вівса було у великій мірі пов'язане з вченням корми для коней. У період індустріалізації сільського господарства посіви вівса значно скоротилися. Ця тенденція збереглася післявоєнний період, але з початку 60-х років посіви знову виросли і [валися відносно стабільними. Це пов'язано з тим, що овес займає певне місце в багатьох сівозмінах, а його продукція має широкий попит у комбікормовій і харчовій промисловості.

Кукурудза має важливе кормове значення, використовується в харчовій промисловості. Ця культура тропічного походження починає рости досить високих температурах (10 °), період її вегетації розтягнутий до 160 днів, вона погано переносить заморозки (до -2 °), потребує великих запасах тепла. Для визрівання зерна ранньостиглих сортів потрібно 1-2200 ° біологічно активних температур, а для більш продуктивних середньо-і пізньостиглих сортів -2500-2900 °. При цьому кукурудза посухостійка, особливо в перші фази вегетації, але недолік вологи перед викиданням волотей помітно знижує врожайність.

Висока потенційна продуктивність кукурудзи, здатність її активно витягати живильні речовини з ґрунту і різко збільшувати врожайність при внесенні добрив, особливо на водопроникних і аерованих ґрунтах, привернули до неї увагу багатьох генетиків і селекціонерів. У результаті були створені її високоврожайні гібридні і ранньостиглі види і сорти.

Зернові бобові культури (горох, сочевиця, квасоля, соя та ін.) містять багато білка, коштовного в кормовому і продовольчому відношенні. У процесі інтенсифікації кормо виробництва з 60-х років збільшувалися площі посівів бобових культур. Найбільше значення серед них займає культура гороху, вимогливого до умов зволоження і родючості ґрунтів; для його вегетації достатні помірні запаси тепла. Горох вирощують у лісовій і лісостеповій зонах. Сочевицю в більшій мірі обробляють в західних і центральних районах лісостепу. Квасоля виростає в більш південних частинах країни.

Зернові круп'яні культури (просо, гречка, рис) займають 3-4% усіх посівних площ зернових культур. Вони мають різні ареали поширення, обумовлені екологічними особливостями кожної з основних круп'яних культур.

Просо займає відносно великі площі в складі круп'яних культур. Початок росту відбувається при досить високих температурах (10 - 12 °), культура чуттєва до заморозків і в той же час відрізняється високою посухостійкістю, має низький коефіцієнт транспірації (К = 250-300), добре переносить слабке засолення ґрунтів, але несприятливо реагує на кислу реакцію ґрунтового середовища.

Своєрідні екологічні особливості дозволяють вирощувати просо в різних типах ландшафтів лісової, лісостепової, степової зон. Просо дає гарні врожаї на знову освоєних цілинних і перелогових землях, особливо на ґрунтах легкого механічного складу. Відносно великі площі посівів знаходяться в степовій зонах.

Гречка погано переносить посуху, високі і низькі температури, особливо в період цвітіння, вимоглива до умов зволоження, до родючості ґрунтів: для неї більш придатні пухкі, добре прогріваються, багаті поживними речовинами, включаючи торфовища з нейтральною і слабо кислою реакцією.

Відзначені екологічні особливості обумовлюють вирощування гречки переважно в західних і центральних районах лісової і лісостепової зон з м'яким кліматом. Врожайність культури помітно підвищується, коли в районах її вирощування розводять бджіл, що запилюють квітки гречки, яка є цінним медоносами.

Рис, як культура тропічного походження, починає свій ріст при температурі 12-15 °, має розтягнутий період вегетації, не переносить заморозків, вимагає великих запасів тепла - від 2200 до 3300 °, відповідно для ранніх і більш продуктивних пізньостиглих сортів. На відміну від інших культур, рис споживає велику кількість вологи (К = 1000), тому значну частину вегетаційного періоду культуру обробляють на обгороджених земляними валами полях (чеках), залитих водою. Для рису сприятливі ґрунти, з яких періодично вимиваються солі.

До складу технічних культур входять різноманітні рослини, що відносяться до волокнистих, олійних, цукроносних культур, які використовуються в якості сировини для ряду галузей промисловості: масло бійною, цукрової, текстильної та інших, тому характер територіальної концентрації основних технічних культур тісно пов'язаний з особливостями формування сировинних зон переробних підприємств, що входять до складу різних типів АПК.

Загальна площа посівів усіх технічних культур кілька зростала протягом 60-х років з подальшим зменшенням на 14% за 1970-1991 рр.. Посіви цукрових буряків збільшувалися в 60-70-ті роки, потім відбувалося їх зменшення з 1,6 до 1,4 млн. га за 1980-1991 рр..

У складі олійних культур понад 2 / 3 площу займають посіви соняшника. Найбільш значне скорочення посівних площ за останні десятиліття було характерно для волокнистих культур. Так, площі льону-довгунця з 60-х до початку 90-х років скоротилися втричі, а для конопель таке ж скорочення відбулося за 1980-1991 рр.. Різке зменшення посівних площ волокнистих культур частково пояснюється зростанням виробництва синтетичних волокон. Однак в умовах різкого скорочення в 90-і роки вітчизняної сировини для бавовняної галузі легкої промисловості зменшення виробництва льоноволокна не може бути виправданим.

Овочівництво включає великий набір культурних рослин, що відносяться до різних ботанічних видів. Всі вони вимогливі до умов зволоження, вмісту поживних речовин у ґрунті. Ці культури обробляють із застосуванням високих доз органічних і мінеральних добрив у складі спеціальних овочевих сівозмін, під які відводять найчастіше знижені, багаті органічними речовинами масиви земель по долинах річок, терасах озер, на меліорованих торф'янистих ґрунтах, де є джерела води для зрошення. Овочеві культури обробляють як у відкритому, так і в захищеному ґрунті, у парниках і теплицях. Найбільш поширені культури відкритого ґрунту в Росії - капуста, томат, буряк, морква, цибуля, огірок. Деякі з цих культур особливо продуктивних сортів вирощують також і в захищеному ґрунті, поряд з цвітною капустою, салатом, редисом і ін.

Овочі використовують для харчування як в свіжому, так і в консервованому вигляді після їх обробки на переробних підприємствах. У міру зростання міського населення овочівництво концентрувалося в спеціалізованих підприємствах, розташованих як поблизу великих міст і міських агломерацій, так і в місцевостях із сприятливими природними і соціально-економічними умовами для виробництва і переробки продукції овочевих культур. Посівні площі овочевих культур у 60-80-ті роки становили близько 7 млн. га, а в першій половині 90-х років вони дещо зменшилися. Валові збори овочевих культур в середньому за рік у всіх категоріях господарств за 70-80-ті роки становили 10-12 млн. т, а в 1991 - 1994 рр.. - Близько 10 млн. т. При цьому в 90-ті роки значно змінилося співвідношення продукції, виробленої різними категоріями господарств. Так, якщо в 70-80-ті роки переважна частина овочів (близько 70%) проводилася в колгоспах, радгоспах та інших сільськогосподарських підприємствах, то на початку 90-х років частка їх знизилася до 1 / 2, а в 1994 р. - до 1 / 3 у загальному валовому зборі овочів у всіх категоріях господарств Росії. Відповідно в 90-і роки виробництво овочів у господарствах населення зросла з 1 / 2 до 2 / 3, а в селянських (фермерських) господарствах воно не перевищувало 1%.

Баштанні культури (кавун, диня, гарбуз) відносяться до тепло-і світлолюбна культурним рослинам, що походить з різних районів тропічного і субтропічного поясу Азії, Африки, Америки. Вони мають розтягнутий період вегетації, погано переносять заморозки. Їх обробляють на легких, добре прогріваються і аерованих ґрунтах зі значним вмістом поживних речовин, особливо фосфору і калію. Оптимальна температура їхнього росту та розвитку становить 25-30 °, а при зниженні температури до 12-15 ° процес вегетації істотно сповільнюється. Завдяки сильно розвиненій кореневій системі, що проникає в глиб ґрунтового профілю на глибину від 0,5-1 до 3-5 м, баштанні культури добре пристосовані до зростанню в сильно посушливих місцевостях сухих і пустельних степів, хоча штучне зрошення сприяє значному збільшенню їхньої врожайності, особливо на знову освоюваних цілинних і перелогових землях.

Плодівництво включає групу переважно деревних і чагарникових культурних рослин, вирощуваних для одержання фруктів, ягід і горіхів. У складі плодових культур виділяють групу зерняткових (яблуня, груша, айва та ін.), кісточкових (вишня, черешня, слива, абрикос і ін.), ягідних (чорна і червона смородина, аґрус, малина, суниця та ін.), горіхо плодових (волоський горіх, фундук і ін.). Природні передумови розвитку плодівництва пов'язані не тільки з агро кліматичними умовами теплого періоду, але і з умовами перезимівлі плодових культур. Тому основні райони обробітку плодових культур знаходяться в Європейській Росії.

Виноградарство представлене різними видами столових і технічних сортів виноградної лози, які використовуються для харчування як в свіжому і сушеному вигляді, так і в якості сировини для приготування соків, вин, компотів, варення та інших продуктів. Культура винограду добре пристосована до умов помірно теплого і субтропічного клімату, успішно вирощують на легких, хрящуватих, , добре прогріваються і аерованих ночви по схилах пагорбів і гір. Завдяки добре розвиненою, яка глибоко проникла на скелетних ґрунтах кореневій системі виноградна лоза здатна витягати воду з великої глибини (до 7 м від поверхні). Під виноградники зазвичай використовують землі, малопридатні для обробітку польових та інших плодових культурних рослин.

Кормові культури почали обробляти пізніше інших культурних рослин. У їх складі найбільші площі займають багаторічні та однорічні трави, використовувані в якості зеленого корму, для приготування сіна, сінажу, а також силосні культури (кукурудза, соняшник та ін.), кормові коренеплоди та баштанні. За останні три десятиліття відбувалося підвищення загальної площі посівів кормових культур з 37 до 44 млн. га за 1960-1991 рр.., А їх частка в складі всіх посівів зросла за цей же період з 30 до 38%.

Найбільш значне зростання посівів характерний для багаторічних трав, площі яких майже подвоїлися з 1960 по 1991 р. Це зумовило і суттєва зміна структури посівів кормових культур

Тваринництво - друга найважливіша галузь сільського господарства. Вона забезпечує населення високобілковими і дієтичними продуктами харчування, а ряд галузей промисловості - сировиною. Особливість нею в тому. що енергоємність продукції тваринництва (витрати енергії на одну калорію продукції) в 15 ... 20 разів вище, ніж у рослинництві, і для розширення галузі необхідно мати загальний високий рівень економіки країни та сільського господарства в цілому, високий попит на м'ясо, молоко, яйця і продукти їх переробки. У Росії в складні періоди її розвитку (до революції, 30-е і 50-і роки) питома вага продукції тваринництва у валовій продукції сільського господарства становив лише близько 40%. У 1990 р. він (у фактично діючих цінах) піднявся до 63%, а до 1996 р., в період загального спаду, знизяться до 45% і продовжує падати. Добове споживання продуктів тваринництва на душу населення скоротилося до 700 - 750 ккал, що більш ніж на третину нижче науково обґрунтованих норм харчування і рівня споживання в розвинених країнах.

сільський господарство агропромисловий комплекс

2. Порівняльна характеристика агропромислового комплексу Росії та світу

У зв'язку з географічними і територіальними особливостями Росії, є принаймні три особливості, які різко відрізняють умови господарювання в нашій країні від умов в розвинених країнах. Ця кількість атмосферних опадів, середньорічна температура і відстані, які накладають особливий відбиток на всі інтеграційні процеси в країні і енергоємність всієї російської продукції.

Перша особливість - рівень атмосферних опадів - сильно впливає на такі важливі в будь-якої економіки сектора народного господарства, як агропромисловий комплекс і харчову промисловість.

Так, при практично однаковій технології вирощування сільськогосподарських культур в Росії і розвинених країнах і близьких виробничих витратах при обробці ґрунту та внесення добрив, а також витрати на насіння, пальне, добрива, засоби захисту рослин, врожай в Росії в порівнянні з іншими країнами виявляються набагато нижче з-за істотно менших опадів. Навіть кліматичні умови Канади не настільки суворі, як у нашій країні. Третина її території отримує 1000 і більше мм атмосферних опадів в рік, а самий північний місто Канали Едмонтон знаходиться трохи північніше Курська.

Через низькі середньорічних температур і меншого числа сонячних днів різко зростають наші витрати на опалення і освітлення не тільки житлових, але і всіх виробничих приміщень.

Наші ґрунти отримують в кілька разів менше тепла і світла, ніж угіддя тих же США і країн Західної Європи: якщо у США на ріллі із критичною для сільського господарства середньорічною температурою +5 градусів Цельсія припадає лише 10%, то в Росії їх майже 80%. Якщо в США стіни птахофабрики встановлюються тільки для того, щоб позначити територію підприємства і щоб птах не розбіглася і немає потреби в капітальних стінах, системах опалення та вентиляції, то в Росії домашню худобу треба обігрівати з вересня по травень, особливо в умовах Центральної Росії, Сибіру і північних територій.

Разючі і чисто архітектурні відмінності при зведенні будинків. Наприклад, якщо взяти за 100% ту товщину зовнішніх стін житлових будинків із цегли, яка диктується кліматом однією з найбільш благополучних російських зон - Краснодарського краю, то аналогічний показник для Лондона і Вашингтона складе 70-80%, для Бонна, Парижа і Токіо - 50-60%, не кажучи вже про Каліфорнійському узбережжі США - 30%, в той час як у Московському регіоні цей показник дорівнює 130%, в Нижньому Новгороді - 140%, а в Томську та Красноярську - 160-170%.

Обумовлена природними умовами більш висока енергоємність російської продукції знижує її конкурентоспроможність на світовому ринку як мінімум на 15-30%.

Висновок

1. АПК - це сукупність взаємопов'язаних галузей народного господарства, об'єднаних своєрідною цільовою функцією (забезпечення населення продуктами харчування і предметами народного споживання сільськогосподарського походження) і розвиваються відповідно з конкретними природною і соціально-географічними особливостями території.

2. Виділяються три ланки в АПК:

1) виробництво засобів виробництва для сільського господарства і переробної промисловості;

2) сільське господарство;

3) транспортування, заготівля, зберігання, переробка та реалізація сільськогосподарської продукції.

3. Сільське господарство складається з рослинництва і тваринництва. Тваринництво - друга найважливіша галузь сільського господарства. Вона забезпечує населення високобілковими і дієтичними продуктами харчування, а ряд галузей промисловості - сировиною.

4. Основою сільського господарства є сільськогосподарські угіддя - землі, які використовуються в сільськогосподарській виробництві.

5. У зв'язку з географічними і територіальними особливостями Росії, є принаймні три особливості, які різко відрізняють умови господарювання в нашій країні від умов в розвинених країнах. Ця кількість атмосферних опадів, середньорічна температура і відстані, які накладають особливий відбиток на всі інтеграційні процеси в країні і енергоємність всієї російської продукції.

Список використаної літератури

1. Кондратенко Н. Особливості національної економіки / / Економіка і життя. 2000р. № 11. С. 2-3.

2. Струков В. Продовольча залежність / / Економіка і життя. 2000р. № 8. С. 1.

3. Економічна географія Росії. Навчальний посібник з географії / Під. Ред. І. А. Радіонова-2004р.

4. Географія Росії. Підручник / Під. Ред. А. В. Дарінскій, Б. В. Білоусов, І. Н. Бєлкіна. -2005р.

Размещено на Allbest.ru