Формування і системна розбудова новітньої державної аграрної політики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат на тему:

ФОРМУВАННЯ І СИСТЕМНА РОЗБУДОВА НОВІТНЬОЇ ДЕРЖАВНОЇ АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ

Всупереч обнадійливим очікуванням, державна аграрна політика, здійснювана в Україні після здобуття нею політичної незалежності, за суспільною та соціально-економічною результативністю не тільки не виправдовує свого цільового призначення, але й увійшла з ним у суперечність і посіла головне місце серед причин, які відкинули вітчизняне сільське господарство далеко назад. Виключно через її недосконалість провальними (якщо оцінювати їх за критерієм соціально-економічної результативності) виявились об'єктивно необхідні аграрні реформи. Одним з "кінцевих результатів" такої ситуації стало підведення сільського господарства країни впритул до межі виживання, а села й селянства -- до безпосередніх загроз для їх подальшого майбутнього. З огляду на це, об'єктивно невідкладною стала проблема формування та досить результативного практичного втілення в Україні державної аграрної політики новітнього і, відповідно, послідовно результативнішого типу.

Здійснювана в Україні сучасна державна аграрна політика, порівняно із своєю попередницею -- аграрною політикою партійно-радянського типу, з перших пострадянських днів вважалася повою. Оскільки вона так і не виконала і до цього часу не виконує свого цільового призначення, виправдано іменувати аграрну політику, що повинна прийти (прийде) їй на зміну, новітньою. Не за назвою, а виключно за її багаторазово глибшим науково-прикладним наповненням, відповідними йому механізмами реалізації та (що є найважливішим) за результативними критеріями.

Неупереджена оцінка сучасного стану сільського господарства країни в цілому та сільського сектора зокрема, а також ситуації, що склалася безпосередньо в них і навколо них, дає достатні підстави для висновків про те, що будь-яка недооцінка невідкладної необхідності у радикальному перегляді усталених точок зору на сутність, цільове призначення і механізми прикладного вирішення проблем державної аграрної політики на користь її нетрадиційного системно-стратегічного бачення може (буде) й надалі консервувати її дестабілізаційно-руйнівний характер. Насправді ж настав час її системної розбудови на стратегічно створювальних, відроджувальних засадах.

На відміну від усталеного розуміння категорії "розбудова" як перебудови, зміни конструкції чого-небудь, у даному випадку системна розбудова розглядається як реалізація в єдності всієї об'єктивно необхідної сукупності соціальних, політичних, правових, економічних, організаційних, управлінських, наукових та інших елементів, які, взаємодіючи у конкретно заданому напрямі на базі всебічно відпрацьованих і ефективних механізмів, повинні забезпечити очікувану від неї суспільну та соціально-економічну результативність.

Мається також на увазі, що системна розбудова новітньої державної аграрної політики повинна, крім усього іншого, послідовно базуватися на заінтересованій і досить відповідальній участі у її формуванні та практичній реалізації всієї сукупності задіяних у ній суб'єктів (держави, адміністративно-територіальних (економічних) регіонів, районів, безпосередньо виробничого сектора, сільських територій), з відповідними кожному з них соціальними, економічними, виробничо-господарськими та іншими структурами. Обов'язковим є забезпечення взаємодії цих структур на основі досить високої відповідальності кожної з них і усіх їх, разом узятих, за досягнення мети і завдань аграрної політики у визначені строки.

Крім того, приймається, що однією з найважливіших передумов успіху на цьому шляху має стати сутнісна та економічна (кінцево-результативна) рівновага новітньої аграрної політики, тобто закладеної в ній ідеології та практичних дій щодо матеріалізації.

Ще одне вступне зауваження стосується того, що першопричинами "збоїв", які супроводжують усю пострадянську аграрну політику в Україні, є її сутнісна недосконалість і безкарно-безвідповідальне здійснення того, що за неї видавалося (видається). Через це у практичних справах (насамперед, у серцевині аграрної політики -- реформуванні аграрних відносин) нерідко на всіх рівнях має місце своєрідне розуміння самої цієї політики, яке не тільки не узгоджується з її сутністю, але й суперечить їй. Такий аспект особливо проявився при вирішенні проблем, пов'язаних з перетвореннями у відносинах власності. Усі інші негативи в сучасній аграрній політиці сягають своїм корінням у її сутнісну та організаційну недосконалість. Як наслідок, замість того, щоб стати ефективно діючим фактором державотворення, вона багато в чому перетворилася на власну протилежність. Втім, з цього приводу може існувати й інша думка: за характером і суспільною політичною результативністю сучасне державотворення "вродило" саме таку аграрну політику.

Пошук науково-прикладних підходів до формування в Україні пострадянської аграрної політики почався практично одразу після здобуття нею політичної незалежності. Уже в перших наукових публікаціях щодо цього³ було порівняно чітко окреслено визначальні засади аграрної політики в політично оновлюваній країні. Місце у ній проблем власності висвітлено у колективній монографії, присвяченій переведенню сільського господарства країни на відносини власності, концептуально досконаліші порівняно з радянськими . Наближено до системного бачення пострадянської аграрної політики ця проблема дістала розвиток у першій (і до сьогодні єдиній) колективній монографії, що стосувалась її становлення у нових умовах.

Окреме місце в розробленні науково-прикладних засад пострадянської аграрної політики і способів доведення її сутності та механізмів до практичного втілення займали багаторазові спільні подання Інституту економіки НАН України (сьогодні - Державна установа "Інститут економіки і прогнозування" НАН України) та Інституту аграрної економіки УААН (сьогодні -- Національний науковий центр "Інститут аграрної економіки" УААН) відповідним державним структурам країни конкретних пропозицій щодо сутності пострадянської державної аграрної політики та механізмів її здійснення в інтересах села, селянства, сільського господарства і держави. Проте всі без винятку ці пропозиції мовчазно не сприймалися: жодної відповіді з питань, які в них порушувалися, розробники не отримали.

Проблема ускладнювалася тим, що, наскільки відомо, державна аграрна політика, в усій її масштабності та багатоаспектності (або те, що за неї усі ці роки видавалося), жодного разу не стала предметом активно-заінтересованих обговорень ні у відповідних державно-владних структурах, ні, на жаль, у науковому середовищі. Замість цього традиційно продовжують розглядатись і вирішуватися хоча й винятково важливі, але все ж у своїй основі окремі питання, при практично повній недооцінці системно-цілісного розгляду державної аграрної політики. Як наслідок, визначальні, ключові проблеми майбутнього сільського господарства, села й селянства все ще не стали реально пріоритетними. Спроби замінити їх на сутнісно недосконалі програми, з обмеженим або й повністю відсутнім фінансовим забезпеченням, з самого початку виявилися приреченими на невдачу.

Суспільно-політичні та соціально-економічні наслідки цього загальновідомі. Замість того, щоб бути послідовно створювальною, чинна аграрна політика з самого початку набувала дестабілізаційних рис і, врешті-решт, виявилася своєю протилежністю, з усіма відомими наслідками. Не вдаючись у причинно-наслідковий аналіз того, чому це трапилося (дещо з цього приводу буде сказано далі), обмежимося тим, що воно вже стало безпосередньою загрозою не тільки для селян, села, сільського сектора, всієї сільськогосподарської галузі, але й для майбутнього країни.

Сьогодні практично для всіх, хто хоч якоюсь мірою досліджує окреслену проблему, очевидно: надмірно багато з того, що не виправдало себе в аграрній політиці партійно-радянського типу, з великого ряду причин у пострадянський період дістало якщо не безпосередній (типу "один до одного"), то дуже близький до цього простір для продовження і навіть для поглиблення у концептуально інших суспільно-політичних і соціально-економічних умовах. Переважно формальні спроби адаптувати усе це до нових умов не досягали і не могли досягти очікуваної від них мети: не ті часи, не те політичне й суспільно-економічне середовище, не ті завдання, не ті внутрішні та зовнішні інтереси і потреби країни, не той рівень її соціально-економічного розвитку. Як наслідок, чимало з того, що віджило ще за радянських часів, у нових умовах у ряді випадків одержало настільки живильне для нього "друге життя", що

- ні денаціоналізація за ініціативою вищих державно-владних структур політично оновлюваної країни переважної частини сільськогосподарських угідь, з їх наступним безоплатним переданням у власність селянам та іншим громадянам країни;

- ні гарантування державою розвитку на селі підприємницької ініціативи і вільного вибору форм господарювання;

- ні переведення сільськогосподарської галузі на ринково-підприємницькі засади;

- ні об'єктивно необхідні глибокі аграрні трансформації у вигляді реформування відносин власності (у тому числі з виведенням у них на чільне місце приватної власності на землю) та виробничих відносин, перетворення колгоспів і радгоспів у ринково-підприємницькі агроструктури, розвитку фермерства й земельно-орендних відносин;

- ні хибні у своїй основі практично безперервні спроби державного управління сільським господарством у ручному режимі в поєднанні з чи не щорічною зміною державних керівників галузі;

- ні навіть те, що селяни, переклавши на свої руки і плечі надмірно важку, переважно ручну, виснажливу хліборобську працю, не покинули країну у найскрутніші для неї часи без хліба і всього того, що до нього, чим врятували її від чергового голоду, як і те, що частина створених у результаті реформування колгоспів і КСП сільськогосподарських підприємств нових типів за найважчих для них обставин усе ж розвивається, з обнадійливими соціально-економічними успіхами, не змогли за півтора пострадянських десятиріччя призупинити системну деградацію найважливішої виробничої галузі економіки України -- сільського господарства, загрозливо глибокий соціально-економічний занепад села, поглиблення сільської бідності, страждання, безнадійність, зневіру та психологічну пригніченість селян і всього іншого сільського соціуму.

У кінцево-результативному відношенні найістотнішими і незмірно загрозливими наслідками не тільки для сільського господарства, села й селянства, але й для країни в цілому стали:

Ш перетворення України, здавна відомої світові найкращими хліборобськими здобутками, на країну, відкинуту у сільськогосподарському відношенні на десятки або й на більше років назад (у тому числі з багатьма невідновними, насамперед у соціальному відношенні, втратами, з дедалі очевиднішою загрозою перетворення країни у певній (або й значній) частині на сировинну зону Європейського призначення, з відповідними наслідками для себе, а найбільшою мірою -- для села й селянства, які вже вкотре за останні 90 років, після псевдосоціалістинної революції в Росії у жовтні 1917р., стали заручниками офіційно-владної та суспільної зневаги до них, до їх сучасного і майбутнього);

Ш доведення започаткованого за радянських часів глибокого руйнування національно-генетичних надбань вітчизняного села (в тому числі властивого йому способу життя) якщо не до абсолюту, то впритул до нього;

Ш чи не остаточна втрата Україною її завжди високого місця у світових агропродовольчих процесах, одним з наслідків чого стало перетворення країни з одвічно потужним експортним потенціалом на країну -- імпортера продовольства;

Ш надмірно високі темпи прояву реальної загрози втрати Україною села й селянства, хоча саме на них зросли титульна нація держави, з її історично відомою самобутньою духовністю і народною культурою (породивши українськість і ставши основою для творення країни, вони у черговий раз виявилися покинутими наодинці із своїми незліченними проблемами, бідами, нещастями; долею даний селянам дар жити і працювати на селі без щонайменшої провини з їхнього боку перетворився на його протилежність -- кару у вигляді їхнього сучасного сільського буття й масового безробіття);

Ш як і за радянських часів, зневага до села й селянства з боку громадськості країни, яка, маючи переважно сільсько-селянські коріння і пракоріння, у своїй основі байдуже сприймає їх швидке "обміління" та "всихання".

Викладеним проблема не вичерпується. Однак і цього достатньо для висновку про те, що чинна в Україні державна аграрна політика в її хронічно-усталеному вигляді віджила і має бути замінена на нетрадиційні погляди на її всі без винятку сутнісні політичні, соціальні, економічні та інші складові, а також на відповідне цьому практичне втілення кожної з них окремо та всієї їх сукупності. Однозначного рішення і практичного виходу з ситуації, що склалася сьогодні в агропродовольчому блоці економіки (в тому числі на селі), немає і бути не може. За важливістю і складністю вирішення до окресленої проблеми в жодному випадку не можна ставитись, умовно кажучи, легко. Навпаки, єдино вірно підходити до неї "від зворотного": вона належить до найскладніших і найважчих для вирішення з тих проблем, які сьогодні доводиться долати країні. Тому якщо вже найближчим часом у країні не відбудеться глибокий перегляд ставлення держави та її громадськості до галузі-годувальниці та селянина-годувальника, то проблема багаторазово ускладниться й набере "невиліковного" характеру.

Така оцінка сучасного сільськогосподарського і сільсько-селянського буття в Україні не має нічого спільного з песимістичним баченням проблеми, і тим більше -- з "штучним" (як іноді можна почути) нагнітанням жахів навколо неї. За переконанням автора статті, саме ця оцінка максимально наближена до реального відображення ситуації, в якій перебувають сьогодні сільськогосподарська галузь, сільський сектор та їх соціальна серцевина -- селяни разом з усім іншим сільським соціумом.

З викладеним погоджуються далеко не всі, а дещо з нього взагалі не сприймається. І все ж реальним є те, що чинна в Україні державна аграрна політика в її хронічно-усталеному вигляді віджила і має бути замінена на нетрадиційні погляди на неї, а також на організацію і механізми її здійснення. Для успіху на цьому шляху потрібні багаторазово досконаліші, порівняно з тими, що переважають сьогодні, підходи на всіх рівнях: загальнодержавному, регіональному, безпосередньо виробничому, в органах місцевого самоврядування. Інакше кажучи, важливо переосмислити всю без винятку філософію бачення проблеми, звільнити її від різних негативних нашарувань і політичної заангажованості, заінтересовано визнати причини, що породили усе це, причому такими, якими вони є насправді, а не такими, якими їх декому хотілося б (хочеться) бачити.

Ситуація настільки складна і важка для подолання, що однозначного виходу з неї немає і бути не може. Потрібні системно-варіантні рішення і практичні справи. Як здається, одним з варіантів могли б (можуть) стати погляди з даного приводу, що сформувались у Державній установі "Інститут економіки і прогнозування" НАН України. У найзагальнішому відношенні сукупність досліджуваних у цьому науковому колективі проблем підпорядковується стратегічним інтересам розроблення та ефективного здійснення аграрної політики не традиційного для нашої країни типу. Вони базуються на такому:

ь без щонайменшої недооцінки усіх інших галузей економіки, більше ніж достатньо підстав для переконань у тому, що будь-яка країна без всебічно опрацьованої та достатньо результативно здійснюваної державної аграрної політики приречена на продовольче животіння, соціально-психологічне приниження селянства й сільську бідність, на перетворення потенціально конкуренто- і експортоспроможної в аграрному відношенні країни на імпортера продовольчих товарів; це повною мірою стосується сучасної України, з її славним хліборобським минулим і все ще (незважаючи ні на що) обнадійливим агропродовольчим потенціалом і, відповідно, потенціально набагато кращим майбутнім для селян, села, сільського сектора, сільськогосподарської галузі економіки;

ь без всебічно опрацьованої на найсучасніших науково-прикладних засадах і достатньо ефективно здійснюваної новітньої державної аграрної політики сільське господарство, сільський сектор, село й селянство України залишатимуться під загрозою подальшого прискорення та поглиблення безпосередньо в них, а також навколо них згубних процесів і явищ, з відповідною не тільки соціально-економічною, але й суспільною результативністю; як і сьогодні, найбільше від цього втрачатимуть село й селяни; подальше зволікання з розробленням такої політики, з її наступним досить добре організованим практичним втіленням, породжуватиме і поглиблюватиме у сільському господарстві, сільському секторі та на селі ще масштабніші й трагічніші процеси, явища, загрози та ризики, а їх подолання вимагатиме багаторазово більших додаткових зусиль, фінансово-економічних затраті часу; багато що (насамперед, у соціальній сфері) ще більше набуватиме незворотно-негативного характеру; якщо не почати невідкладний пошук виходу із сучасної ситуації, то країна дедалі очевидніше прискорено втрачатиме навіть багато з того, на що поки що зберігаються оптимістичні сподівання;

ь отже, без невідкладного переосмислення всієї без винятку сукупності поглядів на місце державної аграрної політики в загальноекономічному розвитку країни, в усьому майбутньому аграрного (агропродовольчого) блоку економіки, на її сутність, насамперед, у тому розумінні, що саме вона повинна являти собою у стратегічно-цільовому відношенні, а також на те, як забезпечити її ефективне функціонування, деградаційні процеси у сільськогосподарській галузі та на селі зберігатимуть і примножу витимуть руйнівні, дестабілізаційні тенденції та наслідки.

Сутнісно розбудовчі засади новітньої аграрної політики Попередні зауваження. У цілому сьогодні найпоширенішим є розуміння аграрної політики як сукупності заходів і механізмів їх практичного втілення з метою забезпечення державного регулювання аграрного (агропродовольчого) блоку економіки. На відміну від цього, в даному випадку під нею мається на увазі системно-цілісне державне бачення сьогодення, доступного для огляду (середньострокового) ти стратегічно віддаленого майбутнього сільського господарства, села й селянства з позицій вирішення (забезпечення) безпосередньо їхніх і державних інтересів у нерозривній єдності. При цьому приймається, що таке бачення повинне базуватися на всебічно осмисленій та практично відпрацьованій гармонізації агропродовольчих інтересів держави, села й селян, за якої б завжди і в усьому реально пріоритетними визнавались і насправді були інтереси останніх. Світова практика дає дедалі більше підтверджень тому, що тільки за таких обставин сталий розвиток сільського господарства, продовольча безпека держави та рівень життя селян, гідний їх високого місця у країні, стають реальними.

У пропонованій постановці проблеми невиправдано вбачати навіть щонайменше протиставлення цих інтересів. Мається на увазі лише те, що новітня державна аграрна політика покликана буде раз і назавжди відійти від багаторічної радянської та пострадянської практики, за якої інтерес держави ставився понад усе, при повному або близькому до цього нехтуванні інтересами села й селянства. У ній має бути відображена така відносна рівність (рівновага) цих поки що надмірно віддалених блоків інтересів, за якої б держава сприймала як реальність той факт, що без першочергового задоволення цією політикою інтересів села й селянства вона ніколи не буде продовольчо багатою. Інакше кажучи, у новітню державну аграрну політику має закладатись єдиний суспільний інтерес, з його двома соціально-економічними субінтересами -- власне державним і сільсько-селянським, тобто безпосередньо села й селян. Як один з результатів такого сприйняття новітньої аграрної політики, необхідні для її ефективного функціонування заходи і механізми їх практичного втілення мають бути виведені на рівень реально дійових та ефективних інструментів досягнення її стратегічної мети і ключових завдань.

При всіх сподіваннях на те, що розглянуте або інше нетрадиційне розуміння новітньої державної аграрної політики може стати реальністю, з самого початку слід налаштовуватися, що його практична реалізація не буде легкою. Причому не лише у зв'язку з великою кількістю невідомого і важко вирішуваного, з чим доведеться мати справу на цьому шляху, але й тому, що перші подібні наукові підходи, навіть підтримані на вищому державному рівні, до цього часу не стали реальністю. Вже в одній з перших наукових публікацій про формування пострадянської аграрної політики обґрунтовувалася необхідність реальної заміни її державних пріоритетів на користь оновлюваних сільського господарства й села. Там же наголошувалося на необхідності передбачення нею такої узгодженості та співвідносності інтересів держави, з одного боку, та села й селян -- з іншого, за яких би досягався загальний, суспільний виграш.

За сутністю так само окреслив проблему Президент України Л. Д. Кучма у своєму першому Посланні Верховній Раді України у 1994 р., зазначивши, що в однакових умовах мають бути усі селяни -- незалежно від форм власності та господарювання, яким вони віддаватимуть перевагу. Цьому передувало привернення ним же уваги до необхідності визнання фактичного провалу аграрної політики, що здійснювалася впродовж: останніх на той час років. Не виключено, що саме допущений за пострадянські роки провал аграрної політики спонукав Президента України поставити проблеми села саме в такій площині. З огляду на це, виправдано привернути увагу до того, що то був перший і останній випадок визнання на вищому державному рівні реального стану вітчизняного сільського господарства. Час від часу спроби оцінювати аграрну політику з таких позицій повторювалися серед науковців та виробничників і надалі. Проте на державному рівні конкретні кроки в цьому напрямі або не робились, або (навіть якщо щось подібне до них і мало місце) були надмірно загальними, неконкретними, недостатньо активними і, як наслідок, малодійовими та ще менше -- результативними.

Обнадійливим у цьому відношенні є прийнятий у 2005 р. Закон України "Про основні засади аграрної політики до 2015 року", де вперше за пострадянські роки подано бачення на вищому державному рівні концептуальних засад, які стосуються стратегічної мети і ключових завдань державної аграрної політики, визначальних механізмів її практичного втілення та інших винятково важливих положень.

Особливу увагу в Законі привертає порівняно висока чіткість формулювання соціального блоку аграрної політики. За його ключовими положеннями відповідними державно-владними структурами та науковими установами для розгляду в Кабінеті Міністрів України підготовлено проект Загальнодержавної програми розвитку українського села на період до 2015 року. Від інших державних актів про пріоритетність інтересів села й селянства, що приймалися в попередні періоди, цей проект істотно відрізняється у кращий бік системно-стратегічним баченням проблем села, комплексністю і чіткістю заходів, які передбачається здійснити для їх подолання. На значну увагу заслуговує підпорядкованість нової програми концептуальному для нашої країни явищу -- розвиткові сільських територій, який, поза будь-яким сумнівом (за І. В. Прокопою), переросте в політику сільського розвитку. Саме він покликаний стати (стане) серцевиною державної аграрної політики і зайняти одне з найголовніших місць у загальноекономічній політиці держави. Винятково важливою особливістю цієї Загальнодержавної програми є передбачуване порівняно (хоч і недостатньо) високе фінансове забезпечення її практичного втілення. Адже за останні майже два десятиріччя подібної фінансової підтримки вітчизняне село не бачило. Треба тільки, щоб вона виявилася реальною.

Певний оптимізм з приводу подальшого підвищення уваги держави до інтересів і потреб сільського господарства, села й селянства дає підстави сподіватися, що новітня державна аграрна політика (якщо вона стане реально новітньою) активізує відроджувальні процеси у сільськогосподарській галузі економіки та в сільських місцевостях. З огляду на це, у найзагальнішому відношенні вона може оцінюватись одночасно як суспільно-політична і як соціально-економічна система, з її двома ключовими підсистемами.

Перша з підсистем охоплює сукупність соціальних, економічних та інших цінностей, які держава виставляє перед аграрним (агропродовольчим) блоком економіки, визначаючи при цьому:

- що держава на їх основі передбачає від цього блоку одержати в загальнонаціональному масштабі;

- що від самої держави матимуть сільський сектор, з його соціальною першоосновою -- селянами;

- якими саме фінансовими та іншими вкладеннями у розвиток сільського господарства й села держава передбачає забезпечити досягнення стратегічної мети і ключових завдань, поставлених аграрною політикою.

У другій підсистемі визначаються зобов'язання, гарантії та відповідальність держави за їх, умовно кажучи, матеріалізацію та досягнення на цій основі поетапних і кінцево-результативних показників, передбачуваних аграрною політикою.

Враховуючи можливості журнальної статті, обмежимося розглядом виключно найзагальніших ознак лише деяких складових надання новітній аграрній політиці системно розбудовчого характеру.

Розуміння аграрної політики як системи базових цінностей. Усе, що має бути покладене в основу новітньої державної аграрної політики, у сутнісному, прикладному і результативному відношеннях повинне буде являти собою системне відображення концептуальних цінностей, на яких вона функціонуватиме в окресленому нею ж періоді. Вони охоплюватимуть усі найважливіші вихідні положення, які, діючи сукупно, формуватимуть суспільне, соціально-економічне та будь-яке інше бачення змісту й цільового призначення новітньої аграрної політики, характер і механізми її практичного втілення, тощо. Розгляд базових цінностей як системи з самого початку повинен орієнтувати на те, що вона спрацює лише за умови, коли до неї будуть включені усі необхідні з них, кожна з них матиме чітко-цільову сутнісну спрямованість, а всі вони в сукупності діятимуть так, щоб забезпечити очікувану від них синергетичну віддачу.

Визначальними у системі базових цінностей, на яких має бути сформована і розбудовуватися новітня державна аграрна політика, повинні стати такі.

У суспільному відношенні -- це її відповідність інтересам побудови в Україні аграрного ладу (устрою) як складової більш загального суспільно-політичного ладу (устрою). Актуальність такої постановки проблеми не знижується від того, що до цього часу навіть найзагальніші, концептуальні риси (контури) такого ладу у країні не досліджуються і не обговорюються, а його побудова не набула характеру невідкладності. Ще один аспект суспільно-політичних цінностей, на яких має базуватися новітня аграрна політика, охоплює бачення її як однієї з найважливіших складових державотворення країни. Адже без добре розвинутої, історично найважливішої для неї виробничої галузі -- сільського господарства -- творення держави Україна ніколи не може бути (не буде) успішним.

У сукупності соціальних базових цінностей формування і розбудови державної аграрної політики новітнього типу визначальні місця повинні зайняти:

- збереження на селі хоча б того з національно-генетичної самобутності, що ще можна врятувати;

- оздоровлення демографічно-відтворювальної ситуації на селі як визначальної основи для підтримання генетичного потенціалу нації та для припинення вимирання і відмирання сіл;

- кількісне і якісне збагачення людського капіталу села;

- започаткування перетворення сільських поселень у привабливі для проживання в них і роботи у сільському господарстві осередки, з відповідним способом сільського життя;

- остаточне подолання сільської бідності, соціально-психологічної пригніченості, безпросвітності та безнадії селян і всіх інших сільських жителів;

- стратегічна орієнтація на системне відродження сільського сектора в цілому (і в тому числі -- сільських поселень).

Все інше, що закладатиметься у новітню державну аграрну політику, має розглядатись як послідовно підпорядковане першочерговим інтересам розбудови саме цих ключових соціальних цінностей.

Серед економічних цінностей новітньої аграрної політики визначальними повинні стати гарантування продовольчої безпеки країни, сталий (у його найсучаснішому розумінні) розвиток сільського господарства, виведення його на конкурентоспроможний рівень в умовах глобалізації світових загальноекономічних і агропродовольчих процесів.

В екологічному відношенні система цінностей в аграрній політиці охоплюватиме природоохоронні складові в усій їх сукупності.

З урахуванням цих та інших базових цінностей формуватиметься (розбудовуватиметься) система правового, макроекономічного, наукового, організаційно-управлінського та іншого забезпечення ефективного функціонування системно оновлюваної аграрної політики. Уже перші підходи до цієї проблематики підводять до висновку, що кожна група забезпечуючих факторів у цілому і кожний з них зокрема мають бути доведені до необхідно найвищої наукової сутності та її системного практичного втілення.

Науково-ідеологічне забезпечення новітньої державної аграрної політики. За часів Аристотеля, Платона та інших мислителів давнини сформувалися погляди про п'ять видів державної влади, а не про три, як вважається сьогодні. Ключовими серед них вважалися світоглядна (концептуальна) та ідеологічна форми влади, з формуванням на їх основі законодавчої, виконавчої та судової гілок. Незалежно від того, коли і з яких причин світоглядна та ідеологічна форми влади призабулись або вибули з наукового обігу з інших причин у світі взагалі або тільки у нашій країні, вони гідні використання (в тому числі для наукових потреб). Це стосується, насамперед, досліджень складних суспільних явищ, у яких необхідно виділяти сутнісну і науково-ідеологічну складові. Перша з них розкриває світоглядні характеристики та концептуально-глибинне бачення змісту кожного конкретного явища, окреслює його місце і роль у суспільному розвитку, а також у найзагальнішому відношенні визначає необхідність і можливість його прикладного використання. Друга складова виконує науково-забезпечуючу функцію.

У даному випадку робиться спроба екстраполювати світоглядну (концептуальну) та ідеологічну характеристики в інтересах системної розбудови новітньої державної аграрної політики. При цьому розглянуті характеристики цієї політики приймаються її концептуальним баченням, а для потреб його практичного втілення має бути вироблена відповідна наукова ідеологія. Інакше кажучи, науково-ідеологічне забезпечення новітньої державної аграрної політики покликане стати одним з визначальних факторів її ефективного функціонування.

Виняткова важливість проблеми науково-ідеологічного забезпечення новітньої державної аграрної політики, її незвіданість вимагають додаткових відповідних досліджень. Тому обмежимося лише найзагальнішим, початковим баченням проблеми. Воно стосується того, що -- з огляду на ситуацію, що склалася сьогодні у сільському господарстві та на селі, а також навколо них, -- науково-ідеологічними складовими новітньої державної аграрної політики, серед інших, мають стати:

- її поступально сільсько-селянська спрямованість, під якою розуміється забезпечення реальної пріоритетності інтересів села й селянства;

- системний розвиток сільських територій, а в ширшому розумінні -- сільський розвиток у всій його масштабності (подібно до того, як аграрні реформи вважалися (вважаються) серцевиною сучасної аграрної політики, збереження села й селянства на основі системного сільського розвитку має стати визначальною засадою аграрної політики майбутнього);

- її стратегічно відроджувальна сутність і характер здійснення (розроблення такої політики та вже перші кроки її шляхом повинні започаткувати активізацію відроджувальних процесів в агропродовольчій сфері економіки і одержання від них реальної соціально-економічної віддачі);

- її базування на хоча б найзагальніших передбаченнях відносно моделей формування у країні стратегічно орієнтованого аграрного ладу (устрою), майбутнього вітчизняного сільського господарства, села й селянства, а також відповідного способу сільського життя (подібна постановка цього аспекту науково-ідеологічного забезпечення аграрної політики не втрачає значення від того, що з приводу такої моделі ще не тільки практично нічого не зроблено, але й навіть відповідного завдання офіційно (на державному рівні) не поставлено; за сприятливого збігу обставин може трапитися, що якраз формування новітньої державної аграрної політики та її системна розбудова прискорять розроблення таких моделей, а для початку окреслять їх хоча б найзагальніші контури і характеристики).

аграрна політика природоохоронна

Література

1. Павлишенко М. М. Закономірності розвитку форм власності та аграрна реформа. "Економіка АПК" № 4, 2005.

2. Шваб Л.І. Економіка підприємства. Вид-во «Каравела», 2004.

3. Економіка підприємств / Під ред. Бойчика І.М. Львів, Сполом, 1999.

4. Покропівний С.Ф. Економіка підприємства. Київ: КНЕУ, 2001.

Размещено на Allbest.ru