Ефективне землекористування

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ефективне землекористування

контурний меліоративний протиерозійний землекористування

У нашому випадку модель контурно-меліоративної організації території має подвійний смисл: описувальний і нормативно-конструктивний, тобто на основі аналізу процесів (факторів), які впливають на використання й охорону земельних угідь сільськогосподарського призначення, складається уявлення (каркас) про організацію території, що забезпечить високий рівень використання та охорони земель. У зв'язку з цим модель включатиме такі основні частини:

а) фактори, які впливають на організацію території агроландшафтів в умовах прояву водної та вітрової ерозій;

б) принципи контурно-меліоративної організації території сільськогосподарських угідь при складанні проектів землеустрою;

в) принципи оптимізації складу й співвідношення земельних угідь;

г) методичні рекомендації щодо формування збалансованих і стійких агроландшафтів;

ґ) фрагменти формування стійких агроландшафтів при контурно-меліоративній організації території.

Отже, модель повинна відображати такі характеристики функціонуючої системи землеволодінь та землекористувань:

екологічні - стан земельних ресурсів землекористування порівняно з навколишнім природним середовищем;

економічні - продуктивність і економічна ефективність землекористування;

соціальні - рівень соціального розвитку сільської місцевості та демографічна ситуація.

Крім того, модель визначає тенденції розвитку і закономірності, що відображають причинно-наслідковий зв'язок між явищами й характеризує перебіг певних процесів у суспільстві або природі за допомогою показників, при яких можна визначити рівень її функціонування.

Модель сталого розвитку землекористування повинна ґрунтуватися на таких принципах, як:

Постійне зростання ефективності землекористування шляхом екологічної інтенсифікації виробництва;

Нормативно-правове забезпечення землекористування. Кожен землевласник і землекористувач повинен мати чітко визначені права й обов'язки, які б давали їм змогу самостійно забезпечувати високу ефективність та екологічність землекористування. Це, насамперед, право володіння, користування і розпорядження землею.

Відповідальність. Землевласник (землекористувач) несе повну відповідальність за раціональне й ефективне використання земельної ділянки за цільовим призначенням, її збереження та охорону без порушення екологічних вимог.

Раціональний землеустрій земельної ділянки землекористувача. Цей принцип передбачає організацію території, розробку і винесення на місцевість науково обґрунтованого проекту використання земельної ділянки, виходячи із бізнес-плану та її потенціальних можливостей;

Соціальна спрямованість землекористування. Ефективне й екологічне використання земельних ділянок має сприяти поліпшенню умов праці та проживання людей, їхньому здоровому відтворенню;

Державний контроль за землекористуванням екологізацією виробництва, охороною земель. Цей принцип передбачає вдосконалення та демократизацію контролю за землекористуванням, його матеріально-технічним забезпеченням, чітке визначення функцій державних органів і товаровиробників з організації екологічного й ефективного виробництва та органів, які здійснюють контроль за екологізацією виробництва;

7. Екологічність управління землекористуванням. Усі вимоги землевласників і держави до землекористувачів повинні бути екологічно обґрунтованими, безпечними при землекористуванні, сприяти захисту навколишнього природного середовища, поліпшенню його стану.

Моделі організації території окремих сільгосппідприємств та фермерських господарств наведено на рисунках 4.19-4.23.

Прогресуюче погіршення якісного стану земель, зниження родючості ґрунтів створюють реальну загрозу кризи виробництва сільськогосподарської продукції, особливо екологічно чистих продуктів харчування. Надійним засобом підвищення продуктивності землеробства є здійснення на національному рівні комплексу невідкладних заходів щодо структурної перебудови землекористування, вдосконалення системи охорони земель, насамперед сільськогосподарського призначення, на основі виваженої програми дій, яка опиралася б на узагальнення результатів наукових досліджень у галузі економіки, екології та права.

В умовах широкомасштабного здійснення земельної реформи на території сільськогосподарських підприємств України відбулися значні перетворення, які змінили організаційно-правові та організаційно-територіальні форми власності на землю і господарювання на ній, земельні відносини, порушили організацію виробництва й управління ним, знизили ефективність використання земельних та інших ресурсів. У результаті земельних перетворень істотно збільшилася кількість сільськогосподарських та інших землеволодінь і землекористувачів, порушилися межі, площі й організація території.

Крім того, в межах новостворених сільськогосподарських підприємств з'явилися значні площі земель, що потребують особливого режиму та умов використання, мають обмеження і земельні сервітути.

Досвід нашої держави й практика зарубіжних країн показують, що реальним механізмом наведення порядку у використанні земель, регулюванні земельних відносин і перевпорядкуванні території існуючих та новостворених сільгосппідприємств може бути тільки землеустрій, у процесі якого розв'язуються правові, соціально-економічні, екологічні й головне - економічні завдання. Тому всі дії, пов'язані з перерозподілом земель, створенням нових землеволодінь і землекористувань, організацією використання та охорони земель, слід здійснювати тільки в порядку землеустрою, на основі проектів землевпорядкування території з відповідним економічним і ґрунтово-екологічним обґрунтуванням.

На сучасному етапі земельної реформи у зв'язку з реструктуризацією колишніх та створенням нових агроформувань ринкового типу виникає проблема оптимізації структури новостворених землекористувань. Тобто вилучення із складу ріллі найбільш деградованих і малопродуктивних земель, збільшення площ природоохоронних угідь - природних кормових, лісів, ландшафтно-стабілізуючих об'єктів (заповідники, національні парки, природні території). Ці заходи можна здійснити при розробці проектів землеустрою на еколого-ландшафтній основі та на основі агроекономічної оцінки останніх. Причому зазначені проекти повинні розв'язувати такі питання, як:

організація території земельних часток (паїв) при складанні схем поділу земель колективної власності;

агроекологічна організація території новостворених агроформувань ринкового типу;

організація території сівозмін, полів (окремих типів агро-ландшафту);

освоєння еколого-ландшафтних систем землеробства при кмот.

Особливо прикро, що при розробці проектів землеустрою не проводять агроекологічної, ґрунтово-агроекологічної оцінки проектів землеустрою. Нами запропоновані деякі методичні підходи, спрямовані на розв'язання цих питань. Оскільки в проектах землеустрою земельних ділянок (паїв), які передаються у приватну власність, подано тільки площі угідь (за видами), ефективність проектного рішення визначають за коефіцієнтом екологічної стабільності агроландшафту, який розраховують за формулою:

Розрахунок ефективності контурно-меліоративної організації новостворених агроформувань ґрунтується на госпрозрахунковому підході. Запроектований комплекс протиерозійних заходів оцінюють за показниками загальної (абсолютної) та порівняльної ефективності. Показник загальної ефективності (Е»), що складається з економічної та екологічної, обчислюють як відношення приросту сумарного прибутку (ДП), який зумовлюється капітальними вкладеннями на введення ґрунтозахисних заходів, до їхньої величини (К):

Економічний ефект визначають за приростом прибутку, а екологічний за величиною відвернутих втрат від функціонування ґрунтозахисного комплексу. Показник загальної ефективності використовують для оцінки як окремих груп проектних заходів, так і їхнього комплексу, і він не повинен перевищувати нормативний.

Порівняльну ефективність визначають зіставленням приведених витрат по кожному розробленому варіанту, що дасть змогу вибрати із них найбільш економічний. Розрахунок порівняльної ефективності передує розрахунку загальної ефективності, яку обчислюють для головного варіанта.

Порівняльну економічну ефективність розраховують для оцінки варіантів проектних рішень за двома основними показниками:

економією сукупних експлуатаційних витрат та капітальних вкладень, які приведені до річних показників, з урахуванням фактора часу;

максимумом чистого економічного ефекту. Перший показник використовують за умови однакового ступеня захищеності території від заходів, які проектують. Витрати визначають за такими групами заходів:

освоєння нових і поліпшення раніше оброблюваних земель;

впровадження комплексу протиерозійних заходів; впровадження організаційно-господарських заходів. Перша група містить капітальні вкладення і витрати на всі види проектних трансформацій та меліоративних поліпшень, рекультивацію і включення земель до сільськогосподарського обігу, а також на докорінне й поверхневе поліпшення угідь. Кошторисну вартість здійснення цих заходів визначають за вже розробленими проектами або їхніми аналогами, укрупненими нормативами. Витрати на всі види робіт, які виконує окреме сільгосппідприємство, розраховують за їхньою собівартістю. Капітальні вкладення на впровадження комплексу протиерозійних заходів включають:

вартість придбання нової протиерозійної техніки (знаряддя) порівняно з наявною сільськогосподарською технікою в сільгосппідприємстві;

вартість розробки проекту, авторського нагляду, створення та догляду за захисними лісонасадженнями.

Здійснення організаційно-господарських заходів не потребує значних капіталовкладень, які складаються з вартості розробки й винесення в натуру проекту внутрішньогосподарського землеустрою, а також авторського нагляду за його впровадженням.

До поточних експлуатаційних витрат відносять додаткові витрати на утримання основних фондів протиерозійного призначення, а також витрати, створені за рахунок зниження норм виробітку машинно-тракторними агрегатами при використанні протиерозійних засобів обробітку сільськогосподарських угідь, та витрати, пов'язані із збиранням урожаю, транспортуванням, переробкою й запроектованим його приростом.

Сучасна державна система управління у сфері раціонального використання та охорони земель має галузевий характер. Крім того, вона недостатньо збалансована між міністерствами й відомствами, які створюють управління земельними ресурсами відповідно до функцій землі та соціальних, економічних, екологічних і технічних пріоритетів. За радянських часів провідну роль в управлінні земельними ресурсами «взяло» на себе Головне управління землекористування та землеустрою.

Міністерства сільського господарства. Таке управління землями всіх задовольняло, оскільки власність (у тому числі й земля) була народною і контролювало її міністерство сільського господарства, в основному сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, кормові угіддя) що були головними у сільськогосподарській галузі.

На початку 90-х років XX ст. в Україні почалася земельна реформа, об'єктом якої стали всі землі держави. Було створено орган державної виконавчої влади по земельних ресурсах (Держкомзем України), який керує всіма земельними ресурсами, комплексно розв'язує питання організації землекористування, землеустрою та охорони земель різних категорій.

У нашій державі склалася критична ситуація з охороною земель. Прогресують деградація ґрунтів, ерозія й техногенне забруднення. Водній і вітровій ерозії піддаються понад 15 млн. га сільськогосподарських угідь, або третина загальної площі. Площа еродованих земель щорічно зростає на 80-90 тис. га, а щорічні втрати ґрунту становлять близько 600 млн. т.

З продуктами ерозії виноситься значна частина мінеральних та органічних речовин (11 млн. т гумусу, 0,5 - азоту, 0,4 - фосфору й 0,72 млн. т калію). Сумарні втрати гумусу через мінералізацію та ерозію щорічно сягають 32-33 млн. т, що еквівалентно 320-330 млн. т органічних добрив. Щорічні екологічні збитки, завдані ерозією ґрунтів, перевищують 9,1 млрд. грн.

За оцінками економістів-екологів, щорічні втрати нашої держави від нераціонального використання природних ресурсів і тотального забруднення довкілля становлять 15-20% її національного доходу і є чи не найбільшими у світі. Продовжувати так, «господарювати» ми просто не маємо права.

Дійсно, стан земельних ресурсів викликає занепокоєння у зв'язку із прискореним зниженням родючості ґрунтів, тому нині особливого значення набуває охорона земель.

За роки земельної реформи в Україні на території колишніх колгоспів і радгоспів утворилося понад 18 тис. нових агроформувань, 38 тис. селянських (фермерських) господарств та 6,6 млн. власників земельних часток (паїв).

У результаті реформування більш як 60,5% площі сільськогосподарських угідь передано реформованим сільськогосподарським підприємствам. Новостворені сільгосппідприємства й нові землевласники здебільшого використовують свої земельні ділянки без належної організації території та відповідної науково обґрунтованої системи чергування культур, що призводить до виснаження ґрунтів і втрати їхньої родючості.

Питання оптимального використання й охорони земель стає одним із ключових у прцесі здіснення земельної реформи та впровадження нових форм господарювання і землекористування, яке потребує докорінних змін у ставленні до ґрунтів як основного засобу виробництва в сільському господарстві.

Тому Держкомзем України разом із ДП «Головний науково-дослідний та проектний інститут землеустрою» й іншими профільними міністерствами і відомствами розробив концепцію Загальнодержавної програми використання та охорони земель (далі Програма).

У проекті Програми визначені науково обґрунтовані заходи щодо охорони земель та їхні обсяги, засоби державного управління, джерела фінансування і механізм реалізації передбачених заходів, а також наукове забезпечення Програми.

Стратегія оптимізації територіальної структури землекористування, передбаченої Програмою, ґрунтується на:

врахуванні земельно-ресурсної бази, динаміки розселення, регіональних особливостей розвитку продуктивних сил;

здійсненні заходів щодо екологічного планування територій, зокрема консервації малопродуктивних, деградованих та техногенно забруднених угідь;

обмеженні відведення продуктивних угідь для несільсько-господарських цілей;

застосуванні економічних важелів впливу на суб'єкти землекористування стосовно забезпечення сталості землекористування, а також біологічного різноманіття екосистем.

У процесі реалізації Програми запроваджуються обмеження права власності та права користування землею, які зумовлюються екологічними особливостями ландшафтів і специфікою землекористування. Регулювання інтенсивності використання земельних ресурсів є обов'язковим при реалізації заходів земельної реформи, пов'язаних із формуванням фондів земель різних форм власності та господарювання, різного цільового призначення.

Крім того, в Україні потрібно здійснити територіальну організацію агроландшафтів шляхом землекористування земель сільськогосподарських підприємств на площі 30 млн. га, що забезпечить їхню саморегуляцію з мінімальними витратами енергії й ресурсів, підвищить стійкість проти деструктивних процесів. Усього передбачається законсервувати 2,4 млн. га деградованих сільськогосподарських угідь, із них 1,8 млн. га - залуженням і 0,6 млн га - залісненням. Систему природних територій у структурі агроландшафтів бажано довести до 5% загальної площі сільськогосподарських угідь і просторово узгодити з географією складових природних ландшафтів, зокрема територій та об'єктів природно-заповідного фонду, захисних і охоронних лісонасаджень.

Для забезпечення стійкості й високої продуктивності сільськогосподарських ландшафтів впроваджують ґрунтозахисну систему, землеробства з контурно-меліоративною організацією території (КМОТ). В її основу покладено принцип диференційованого використання земель залежно від ґрунтово-екологічних і соціально-економічних факторів, поетапного створення смугової й мозаїчної структур ландшафтів. Така система землеробства передбачена вищезазначеною Програмою використання та охорони земель, а саме:

контурно-меліоративною організацією території з урахуванням структури природних комплексів і ґрунтово-ландшафтних факторів;

розподілом орних земель на еколого-технологічні групи (ЕТГ) за потенційною небезпекою, ступенем прояву ерозійних процесів та інтенсивністю їх використання оптимізацією структури посівних площ і сівозмін стосовно зональних ґрунтово-ландшафтних та соціально-економічних факторів;

забезпеченням відтворення оптимальних параметрів показників родючості ґрунту, бездефіцитного балансу гумусу й основних поживних речовин, поліпшення його фізико-хімічних і агрофізичних показників;

впровадженням ґрунтозахисних технологій обробітку ґрунту, його мінімізації з максимально можливим використанням рослинних решток.

В умовах інтенсивного прояву водноерозійних процесів та дефляції агротехнічні заходи доповнюють лісо-, лукомеліоративними і гідротехнічними заходами. Лише комплексний підхід до розв'язання питань охорони ґрунтового покриву може забезпечити послаблення ерозійних процесів до екологічно допустимих норм, створити умови для підвищення родючості ґрунтів та формування сталих, високопродуктивних агроекосистем.

Протиерозійна стійкість і збільшення мозаїчності агроландшафтів певною мірою забезпечується системою агролісомеліоративних заходів, здійснення яких підвищує рівень водоохоронної, кліматорегулювальної, санітарно-гігієнічної та рекреаційно-естетичної здатності екосистем.

Протиерозійні гідротехнічні споруди (земляні вали різних конструкцій, водоспрямовуючі й водозатримуючі гідротехнічні споруди) як найбільш капіталомісткі, створюються на територіях, де агротехнічні та лісомеліоративні заходи не забезпечують протиерозійної стійкості ландшафтів.

Як свідчить аналіз, останніми роками практично не розробляють проектів землеустрою, не проводять землевпорядних робіт з організації території новостворених агроформувань і фермерських господарств, із складання планів земельно-господарського устрою у населених пунктах. Державні роботи щодо раціонального використання та охорони земель припинилися ще у 1998 р. (табл. 6.1-6.4). Роль землеустрою зведено до оформлення рішень, які приймають відповідні ради у зв'язку з перерозподілом землі, видачею державних актів власникам і землекористувачам. Державний орган по земельних ресурсах через нестачу коштів не проводить необхідного землеустрою для реалізації земельної політики. Отже, завдяки землевпорядкуванню здійснюються такі функції управління земельними ресурсами, як:

земельно-кадастрове забезпечення управління земельним фондом (планово-картографічний матеріал, земельна статистична звітність, проведення ґрунтових геоботанічних та землевпорядних вишукувань);

v прогнозування і планування використання земельних ресурсів та охорони земель (розробка державних і регіональних прогнозів та програм, схем (проектів) використання й охорони земельних ресурсів);

v організація раціонального використання та охорони земель у проектах землеустрою;

v контроль за здійсненням проектів з охорони і раціонального використання землі.

Організація території для землекористування

При облаштуванні території сільгосппідприємств із складним рельєфом не можна недооцінювати ерозійну безпеку самого рельєфу. Тому при впорядкуванні ерозійних агроландшафтів необхідно проектувати заходи, які послаблюють ерозійні процеси на самому полі (масиві). Це, насамперед, залуження існуючих мікро - та макроулоговин, що є початком гідрографічної мережі (улоговини, водотоки, балки, яри). Оптимальний захід - залуження небезпечних місць багаторічними травами. Кілька залужених водотоків, улоговин на полі створюють польову гідрографічну мережу.

Польова гідрографічна мережа - це система природних і штучно створених на полях сівозмін заходів для безпечного відведення, скидання, утримання або транспортування (переміщення) стоків талих та дощових вод.

Польову гідрографічну мережу створюють у місцях, визначених у проектах землеустрою з контурно-меліоративною організацією території. Вона передбачає проектування й створення на орних землях, масивах багаторічних насаджень і кормових угідь водорегулювальних земляних валів різних типів, системи полезахисних лісосмуг та інших захисних лісових насаджень, комплексу гідротехнічних протиерозійних споруд, включаючи залужені улоговини, струмки по днищах балок, річки й інші природні водні джерела, що є складовими гідрографічної мережі.

За допомогою запроектованих і створених складових польової гідрографічної мережі (вали-тераси різних типів, водорегулювальні лісосмуги та інші захисні лісові насадження) водозбірну площу в сільськогосподарських ландшафтах розбивають на малі водозбори. Це сприяє зниженню швидкості стоку талих і дощових вод та переведенню їх у підґрунтові й підвищенню вологості ґрунту протягом року, а також безпечному відведенню та скиданню надлишку стоків через природні й штучно створені залужені водотоки та водоскидні споруди в річки, стави й озера і недопущенню їх замулення і, і забруднення продуктами ерозії затриманням твердого стоку в межах водозбору. Фрагменти внутрішньопольової організації території конкретних схилових земель наведено на рисунках 4.10.

При проектуванні дуже часто на складних поперечно-випуклих схилах, які обмежуються сусідніми елементами гідрографічної мережі, за умови поперечного, або контурного обробітку таких схилів на краях полів утворюються розворотні смуги, розміщені від вододілу схилу до його основи. їх доводиться після обробітку основної частини поля обробляти вздовж схилу для усунення огріхів в обробітку, а це призводить до прискорення швидкості потоку, посилення ерозійних процесів із можливим утворенням промоїн і навіть ярів. Для запобігання впливу ерозійних процесів на краях полів їх погрібно залужувати у вигляді прикордонної смуги з багаторічних трав зразу після закінчення сівби впоперек чи з контурно розміщеними рядками основної культури. У подальшому ці смуги не обробляють і вони сприяють утворенню аборигенної рослинності, відтворенню природної мікро- й мезофауни, інших корисних організмів. Крайові смуги мають бути достатньої ширини, щоб сільськогосподарським машинам і знаряддям було де розвертатися.

Залуженню підлягають середньо - та сильноеродовані (деградовані) й дефляційно небезпечні орні землі II і III ЕТГ, які пилучені з обробітку та із складу орних і не віднесені під заліснення.

При залуженні перевагу віддають злаково-бобовим травосумішкам, які довговічніші й стійкіші, зокрема проти витоптування худобою. їхній склад залежить від екологічних умов вирощування (еродованість, кислотність, засоленість, забезпечення вологою). Видовий склад цих травосумішок формують залежно від призначення травостою (сіножать, пасовище, комбіноване використання) та з урахуванням районованих сортів. При залуженні схилових земель усі види робіт з обробітку ґрунту й підготовки його до сівби трав повинні бути спрямовані на послаблення поверхневого стоку талих і дощових вод, тобто їх виконують упоперек схилу або контурно.

Прискорене залуження схилових деградованих та дефляційно небезпечних земель проводять улітку або ранньою весною. Трави можна висівати тоді, коли в ґрунті достатньо продуктивної вологи - навесні чи влітку (липень-серпень), коли випадають літні дощі. Влітку злаково-бобові травосумішки слід висівати до початку серпня, а злакові трави - до середини вересня.

Для залуження угідь на схилових землях Лісостепу із злакових компонентів використовують стоколос безостий, кострицю лучну, райграс високий. Із бобових схили залужують еспарцетом піщаним та люцерною синьогібридною, а в південних районах - люцерною жовтою й жовтогібридною, на іасолених ґрунтах - буркуном білим і жовтим.

Проектування комплексу протиерозійних лісомеліоративних ілходів передбачає створення сталої агроекологічної обстановки - підвищення мікрокліматичних показників за рахунок ібереження поверхневого стоку та посилення внутрішньо-ґрунтового, послаблення ерозійних процесів, зменшення сими вітру, рівномірного засипання снігу, підвищення вологості повітря, резервації для птиці й тварин, озеленення виробничих та соціально-побутових об'єктів, а також заліснення водойм і річок.

Крім того, будучи каркасом польового ландшафту, лісові насадження у полях визначають напрямок руху робочих агрегатів, які збігаються з контурами природних факторів, розміщенням сільськогосподарських посівів по горизонталях. Таким чином, лісомеліоративна частина в агроландшафтах є провідною складовою майбутніх саморегулювальних екосистем. В.В. Докучаєв давав рекомендації щодо нових лісостепових агроландшафтів, де під лісами та лісонасадженнями має бути зайнято 18-20%.

Лісомеліоративні насадження належать до протиерозійних заходів постійної дії з тривалим строком окупності, які за своїми властивостями є багатофункціональними. Вони послаблюють силу вітрів і поліпшують мікроклімат полів, сприяють снігозатриманню й запобігають здуванню снігу в гідрографічну мережу, затримують і регулюють стік талих та піивових вод, поліпшують гідрологічний режим території й підвищують вологість полів, захищають ґрунти від змиву та розмиву і дефляції, створюють стійкі форми агроландшафту, які є направляючими для проведення обробітку ґрунту та сівби сільськогосподарських культур. Комплекс протиерозійних лісових насаджень створюють вітроломні полезахисні лісосмуги, розташовані з урахуванням рельєфу місцевості й основного напрямку панівних вітрів; прибалкові, прияружні та прибережні лісосмуги; суцільні й куртинні лісові насадження на сильноеродованих, сильно деградованих та інших непридатних для сільськогосподарського виробництва землях.

Система захисту ґрунтів від ерозії займає чільне місце в екологічно безпечному формуванні території водозбірних басейнів агроландшафтів та захисті ґрунтового покриву від змиву, розмиву й видування. Місце розташування лісомеліоративних насаджень визначається проектами землеустрою з контурно-меліоративною організацією території, а створюють їх за локальним техноробочим проектом.

Комплекс лісомеліоративних насаджень ефективно виконує захисні функції протягом десятків років. Під захистом лісових насаджень, які забезпечують жорстку структуру організації території, підвищуються ґрунтозахисна ефективність агротехнічних протиерозійних заходів і врожайність сільськогосподарських культур, зростає їхня ґрунтозахисна роль.

Надійними й постійно діючими захисниками полів від пилових бур, суховіїв є вітроломні полезахисні лісосмуги, їхній позитивний вплив поширюється на відстань, що дорівнює 25-ЗО висотам дерев, а 1 га лісосмуги заввишки 10 м захищає 25-30 га полів. Найкраще виконують свою роль вітроломні смуги, розміщені перпендикулярно до напрямку панівних вітрів. Допускається відхилення у напрямку розміщення основних смуг до 35». Насадження створюють продувної та ажурної конструкцій, які знижують швидкість вітру на 40-60%, поліпшують мікроклімат і позитивно впливають на ріст та розвиток сільськогосподарських культур. Підвищується вологість повітря, зменшуються випаровування води з ґрунту на міжсмугових полях, а також надходження сухих і перегрітих мас повітря в період суховіїв. Полезахисні лісові насадження - це постійно діючі заходи щодо снігозатримання та рівномірного його розподілу на поверхні полів, що захищає озимі посіви від вимерзання.

Смуги продувної конструкції відзначаються тим, що у нижній (приземній) частині їхнього вертикального поздовжнього профілю є суцільний просвіт. Він являє собою смуги з густокронних порід без чагарникового підліска й узлісся або з низьким підліском, який не досягає до нижньої частини крон дерев, через що між ними залишаються просвіти достатнього розміру.

Смуги ажурної конструкції - це чисті (з однієї деревної породи) насадження з рідкокронних або рідко розміщених дерев із чагарниковим підліском середньої густоти. З появою на деревах і чагарниках листя смуги мають рівномірні просвіти по всьому поздовжньому вертикальному профілю. Через такі просвіти частина вітрових струмків проходить без змін свого напрямку. Тому біля ажурних смуг утворюється задовільний повітряний режим як узимку, так у весняно-літній період.

На землях із схилом понад 1» усі полезахисні лісосмуги на довгих межах полів повинні бути водорегулювальними і розміщуватися впоперек схилу або під допустимим схилом, який не розмивається. Водорегулювальні лісосмуги є багатофункціональними. Вони виконують функції із зниження розмивної енергії стоків талих і зливових вод на схилах, снігозатримання, нагромадження ґрунтової вологи, поліпшення мікроклімату па полях, захисту ґрунтів від дефляції, а рослинності від посух та суховіїв. Водорегулювальні лісосмуги повинні мати ажурну чи продувну конструкцію з обов'язковою наявністю низькорослих чагарникових насаджень. Для зарегулювання поверхневого стоку на примережевих схилах залежно від їхньої довжини, наявності улоговин, гідрокліматичних та інших особ-нивостей застосовують систему водорегулювальних (стокорс-іулювальних) лісосмуг. Відстань між ними встановлюють з урахуванням їхнього загороджувального впливу на формування поверхневого стоку талих і дощових вод на прилеглих полях, допустимих нерозмивних швидкостей водних потоків, ступеня улогованості схилу й форми його профілю, схилу та шорсткості поверхні, інтенсивності атмосферних опадів.

Оптимальні параметри системи водорегулювальних лісових насаджень обґрунтовують у техноробочому проекті протиерозійних заходів у поєднанні з проектом внутрішньогосподарського землеустрою або в його рамках. Розміщення водорегулювальних і вітроломних лісосмуг та інших лісових насаджень визначають при розробці протиерозійної організації території.

Найвищий ефект дає завершена система полезахисних лісосмуг. Виходячи з того, що вплив кожної із них на вітрові потоки поширюється на відстань 25-30 висот дерев, поздовжні смуги розміщують на глибоких чорноземах через 550-600 м, звичайних - 450-500, темно-каштанових - 300-400 і на ґрунтах солонцювато-каштанових - 250-300 м. Відстань між поперечними смугами неповинна бути 1,2-1,5 км. При такому розташуванні полезахисні лісосмуги становитимуть у Лісостепу 2-2,5%, а в Степу - 3-4% площі орних земель.

Створення суцільних і куртинних лісових насаджень із деревно-кущових порід на сильноеродованих та сильноде-фльованих земельних ділянках із змитим, розмитим і видутим ґрунтовим покривом, на пісках та інших деградованих непродуктивних землях забезпечує захист їх від водної й вітрової ерозій і природне оздоровлення та відновлення родючості, зменшення негативного впливу на навколишнє природне середовище. До таких насаджень належать також прияружній прибалкові лісосмуги. Куртинні лісові насадження створюють також на пасовищах для відпочинку в них худоби.

Затримання лісовими насадженнями і поглинання стічних вод, що надходять із розташованих вище полів та інших земельних ділянок, зумовлюється ступенем розпилення стоку і характером надходження води у насадження та інфільтраційною властивістю ґрунту. Важливу роль при цьому відіграє пухка лісова підстилка, яка забезпечує максимальну водопроникність лісового ґрунту. Лісові насадження є також акумуляторами твердого стоку, а прибережні смуги - і фільтрами, що запобігають замуленню та забрудненню їх шкідливими реагентами. З метою посилення протиерозійної дії лісосмуг в деяких випадках у них будують гідротехнічні земляні протиерозійні споруди типу валів-канав.

Для забезпечення найвищої протиерозійної та господарської ефективності полезахисних лісосмуг необхідно постійно стежити за їхнім станом і своєчасно проводити рубки догляду, щоб вони мали продувну чи ажурну конструкцію й потрібну кількість низькорослих чагарникових порід.

Створення системи захисних лісових насаджень позитивно впливає на структуру агроландшафту та його екологічний стан: вітровий режим, снігозатримання, захист ґрунтів від дефляції, формування мікроклімату. Під лісовою рослинністю не розвивається ерозія, вода, що стікає по схилу, поглинається лісовою підстилкою, поповнюючи запаси ґрунтових та підґрунтових вод, які живлять річки, озера і є важливим ресурсом поповнення питної води для населення. На заліснених територіях створюються кращі умови для життєдіяльності дикої флори та фауни й безпечного проживання тварин і птахів.

Комплекс гідротехнічних заходів. Гідротехнічні споруди є елементом комплексу заходів у складі еколого-ландшафтних систем землеробства з КМОТ.

Основним цільовим призначенням гідротехнічних споруд є призупинення виникнення ярів, стабілізування базису ерозії, регулювання місцевого стоку та затримання продуктів твердого стоку. Зменшення руйнівної дії поверхневих вод і підвищення вологозабезпеченості прилеглих територій сприяють задернінню та самозалісненню схилів і днищ ярів, балок, а також стабілізації й поліпшенню екологічної обстановки агроландшафтів.

Протиерозійні гідротехнічні споруди належать до ґрунтозахисних заходів постійної дії з тривалим терміном окупності. Залежно від призначення їх класифікують так:

Протиерозійні гідротехнічні споруди поділяють за різними показниками на такі типи:

Агротехнологічні: вали-тераси з обома оброблюваними схилами; вали-тераси з верхнім оброблюваним і нижнім крутим схилами, які утримують під постійним залуженням; вали-дороги; вали-канави; вали-лимани.

За водорегулювальними ознаками: водовідвідні вали (з аварійним скидом стоку понад 10% забезпеченості); водо-відтворні вали; вали-розпилювачі; комбіновані вали.

За поздовжнім профілем і способом розміщення на місцевості: вали постійної висоти; із ступінчастими змінами верхньої відмітки гребеня валу; паралельні, прямолінійні, комбіновані, непаралельні, переривчасті.

За способом спорудження: наорні вали з використанням лемішно-полищевих плугів і перемішуванням орного шару з підорним. Такі вали доцільно застосовувати на полях із глибоким гумусовим горизонтом на схилах крутістю 2-3» при висоті валів до 0,6 м з пологими схилами;

Із поперечним і поздовжнім переміщенням родючого шару ґрунту з використанням дорожньо-будівних і спеціальних машин, а також сільськогосподарських машин загального призначення. Цей спосіб доцільно застосовувати на полях із складним улоговинним рельєфом крутістю понад 3°, із невеликим орним профілем.

Складні протиерозійні гідротехнічні споруди використовують для безпечного скидання максимальних стоків талих і дощових вод розрахункової забезпеченості й гасіння надлишку енергії потоку в нижньому б'єфі та за спорудами, а також для створення гребель, ставів і водойм.

Важливу роль у загальному комплексі із зарегулювання і використання місцевого стоку відіграють стави та водойми. Крім господарського призначення (зрошення, риборозведення), стави, зменшуючи базис ерозії, затримуючи стік талих і зливових вод, запобігають утворенню ярів і донним розмивам тальвегів балок, виносу твердого стоку в річки.

Для затримання твердого стоку й виположування улоговин на них упоперек створу утворюється каскад валів. Після їх замулення утворюються нові й так до бажаного виположування улоговини.

Місце розташування протиерозійних гідротехнічних споруд визначають у проектах землеустрою з контурно-меліоративною організацією території, а їхнє будівництво - в локальних техноробочих проектах.

Ефективність комплексу створених гідротехнічних протиерозійних споруд забезпечується при постійному нагляді за ними після проходження паводка талих вод і після кожної

Установлення нових меж орних та інших угідь при ландшафтному (протиерозійному) проектуванні

Сучасні межі орних земель із складним рельєфом історично сформувалися під впливом прямолінійного (кліткового) способу обробітку. За таких умов і проектували поля сівозмін та робочі ділянки.

Під впливом прямолінійної (кліткової) організації території формувалися також прямолінійні межі земельних угідь, які примикають до яружно-балкових мереж. Проектувальники чітко витримували прямолінійні та прямокутні межі як на простих, так і на складних схилах.

Розміщення багатьох прямолінійних меж (рілля-пасовище, рілля-сіножать) не узгоджується з рельєфом і розташуванням еродованих та ерозійно безпечних земель. Крім того, прямолінійне проектування меж на схилах часто не затримує ерозійних процесів, а посилює їх, внаслідок чого спочатку утворюється улоговина, а потім яр. Особливо небезпечні прямолінійні межі на складних схилах. Тому створення нових меж полів і робочих ділянок при протиерозійному проектуванні дуже важливе завдання при оптимізації складу угідь в агроландшафтах. Фрагменти організації території щодо створення нових меж ріллі та інших угідь наведено на рисунку 4.18.

Модель - це теорія, закон, ідея, для яких характерна певна структура. Моделлю можуть бути також співвідношення, рівняння або синтез даних. Для землеустрою моделями можна вважати й уявлення про реальний світ, одержані за допомогою проектів у просторі. Звичайна реакція людини на складний навколишній світ полягає в тому, що вона бачить дуже спрощену його картину. Наше уявлення роз'єднує реальний світ на ряд простіших систем, завдяки чому вдається розглянути суттєві риси цілого явища. Кожну систему розглядають у своєму масштабі. її досліджують і перевіряють на ступінь точності, а ті явища, які виходять за цю межу, випускають. Систему вивчають також із метою, щоб усе, що не сприяє її досягненню, відкинути. Різні риси опанованої системи необхідно розглядати як аспекти одного цілого. З цього погляду реальність є обмеженою границями і має цілісну структуру, яку досліджують за допомогою спрощених систем, символів,

правил та процесів. Спрощену (збільшену) основу цих структурних взаємозв'язків називають моделлю. Отже, модель - це спрощене відображення реальності, яка показує в загальній формі всі її існуючі риси і взаємозв'язки. Оскільки моделі не використовують усіх пов'язаних з об'єктом досліджень та вимірів, вони є точним наближенням до цього об'єкта. Але моделі цінні з того погляду, що відкинуті деякі деталі дають змогу виявити головні риси дійсності. Подібна вибірковість визначає, що моделі характеризуються різним ступенем дійсності й можуть бути використані при нових умовах. Фактично цінність моделі дуже часто пов'язана з досягнутим рівнем узагальнення. Тому всі моделі потрібно поліпшувати у міру надходження нових даних або встановлення нових перспектив. Чим ретельніше була побудована первісна модель, тим вірогідніше, що подібні поліпшення зумовлять створення зовсім іншої моделі.

Найважливіша особливість моделей полягає в тому, що їхня побудова потребує, звичайно, високого ступеня вибірковості стосовно використаної інформації. Щоб за допомогою моделювання розкрити суть явища, необхідно відкинути другорядні ознаки. Моделі можна розглядати такими, якими вони були побудовані дослідником у процесі ретельного відбору, наближення (апроксимації). Це дасть змогу, включивши випадкові деталі, побачити в загальній формі, дійсно, потрібні аспекти реального світу, які нас цікавлять.

Таким чином, ми уявляємо моделі як спеціально відібрані частинки тієї реальності, процесу, які відображають логічний бік уже відомих нам і показують, що одні з них більш суттєві, а інші менш суттєві. Цим ми створюємо оригінал, у якому в міру доопрацювання допускаються доповнення та незначні похибки.

Друга важлива риса моделей - це те, що вони включають визначену структуру, що відбиває у ході моделювання риси «каркаса реальності», який розглядають в їхньому взаємозв'язку. Розрізняють два типи моделей - нормативні й описувальні. Перший тип показує, що слід шукати у майбутньому при згаданих умовах, другий описує дійсність за допомогою визначеної термінології.

Размещено на Allbest.ru