Складання геоботанічної карти на прикладі урочища "Типка"

Размещено на Allbest.ru

Міністерство аграрної політики україни

Сумський національний агарарний університет

кафедра садово-паркового та лісового господарства

курсова робота

з лісознавства на тему:

Складання геоботанічної карти урочища «Типка»

Кролевецького району

Виконав: студент 3-го курсу

Агрономічного факультету

спеціалізації садово-паркове та лісове господарство

групи СПГ 0701 - 1

Дегтярьов Владислав Миколайович

Перевірив: доцент Панченко С. М.

Суми 2010р.

Зміст

Вступ

Розділ 1. Огляд літератури

1.1 Геоботаніка як наука

1.2 Різноманітність організмів

1.3 Екологічне різноманітність

Розділ 2. Фізико-географічні умови

2.1 Природні умови

2.2 Лісостепова зона

2.3 Полісся

2.4 Степова зона

Розділ 3. Методика роботи

Розділ 4. Результати спостережень

4.1 Характеристика урочища "Типка"

4.2 Складання геоботанічної карти

4.3 Складання карти виділу

4.4 Складання карти виділу

4.5 Складання карти виділу

4.6 Складання карти виділу

4.7 Складання карти виділу

4.8 Складання карти виділу

4.9 Складання карти виділу

4.10 Складання карти виділу

4.11 Складання карти виділу

4.12 Складання карти кварталу

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

Геоботанічні карти, карти рослинності, карти, що відображають географічне поширення типологічних підрозділів рослинності (асоціацій, груп асоціацій, формацій), а також їх комбінацій просторових (комплексів, сполучень, рядів).

Залежно від цільового призначення та принципів побудови геоботанічних карти поділяють на універсальні та спеціалізовані. Універсальні геоботанічних карти показують розподіл природних одиниць рослинного покриву, що склалися в процесі його історичного розвитку, - корінних рослинних угруповань, наприклад ялинових лісів, ковилових степів і т.д. На універсальних картах відображаються також всі ті зміни, яких зазнала рослинність під впливом діяльності людини, - швидко-та довго-похідні співтовариства, наприклад березові ліси на місці ялинників, с.-г. землі на місці ковилових степів. Спеціалізовані геоботанічних карти відображають риси рослинності, найбільш істотні для того чи іншого напрямку господарського її використання, мають різні прикладні задачі (карти кормові, лісові, індикаційні, рослинних ресурсів) і містять додаткові показники, в тому числі і кількісні [4].

На сучасному етапі розвитку заповідної справи в Україні і світі важливе значення має визначення природоохоронних пріоритетів та розробка адекватних режимів охорони. Охорона фіторізноманіття повинна ґрунтуватися на розумінні популяційного життя окремих видів. Інтенсивне природокористування у ХІХ-ХХ сторіччі призвело до широкого розповсюдження лісів на місці культур, насамперед хвойних порід. Саме такі ліси і являють нині основу природно-заповідного фонду Українського Полісся.

Метою нашої роботи було скласти карту домінантів дерев і чагарників, заказника, урочища «Типка».

Розділ 1. Огляд літератури

1.1 Геоботаніка як наука

Геоботаніка -- наука про фітоценози та сформований ними рослинний покрив. Виникла наприкінці XIX століття. Термін "геоботаніка" увів А.Гризенбах у 1886 р. Геоботаніку називають також гінекологією. Ця назва була прийнята на ботанічному конгресі у Брюсселі в 1910р. її в основному використовують за кордоном [11].

У системі наук геоботаніка займає проміжне місце і є частиною ботаніки та географії. Геоботанічні знання мають практичне значення в діяльності людини, адже експлуатація та відновлення природних ресурсів засновані на законах становлення і відновлення природи. Геоботаніка може обґрунтовувати режими вирубки лісу, використання пасовищ та сіножатей.

Основне завдання геоботаніки - визначення рослинного покриву як важливого природного ресурсу, фіксування його сучасного стану та аналіз тенденцій розвитку за геоботанічними картами, які дозволяють встановлювати потенційні можливості рослинного покриву. Землевпорядники застосовують геоботанічні методи для відбору земель під орні угіддя (на основі індикаторних властивостей рослин), під осушування, для проектування лісів. Геоботанічні знання необхідні при створенні штучних фітоценозів, а також розробці заходів щодо поліпшення природних фітоценозів охоронних територій.

Основним об'єктом вивчення геоботаніки є фітоценози, або рослинні угруповання. Перше визначення фітоценозу дав Г.Ф.Морозов, пізніше воно доповнене В.М.Сукачовим. Фітоценоз, або Рослимнність - сукупність рослинних груп, які ростуть на одній території, що характеризується певним складом, будовою, зложенням та взаємовідношеннями як одна з одною, так і з умовами середовища. Фітоценоз - це не випадковий набір рослин, а конкретне їх групування, історично складене, до якого входять вищі і нижчі рослини, які відрізняються вимогами до екологічних чинників.

Між рослинами у фітоценозі існує два види відношень: конкуренція, яка сприяє природному відбору більш пристосованих видів, та позитивний вплив рослин одна та одну.

Картографування біорізноманіття як особливий напрямок біогеографічного картографування зі своїми цілями і завданнями робить перші кроки, спираючись на науково-методичні досягнення і понятійний апарат цілого ряду суміжних галузей - флористичного, геоботанічних, зоогеографічний, ландшафтного, екологічного картографування та ін Зрозуміло, що його понятійна і термінологічна бази знаходяться на етапі становлення. У процесі швидкого розвитку теоретичних положень, дослідження структури різноманіття, накопичення величезного фактичного матеріалу в рамках концепції біологічного різноманіття постійно висуваються нові завдання і коректується понятійний апарат. Звідси суперечна і неоднозначність багатьох визначень. Обговорення цієї проблеми не входить до завдань розділу. Ми робимо спробу визначитися відносно деяких понять, з тим щоб забезпечити адекватність підходів при аналізі карт. У справжню главу винесено лише загальні з них, на основі яких формуються сучасні принципи та методи картографування біорізноманіття. Більш приватні визначення розглядаються у відповідних розділах у міру обговорення тих чи інших проблем [8].

Відповідно до Конвенції про збереження біорізноманіття, під «біологічною різноманітністю» розуміється «різноманітність живих організмів з усіх джерел, включаючи, серед іншого, наземні, морські та інші водні екосистеми і екологічні комплекси, частиною яких вони є; це поняття включає в себе різноманітність у рамках виду , між видами і різноманіття екосистем ». Існують і інші визначення. Скористаємося визначенням Б. О. Юрцева, який розрізняє різноманітність організмів (власне біорізноманіття) та природні сполучення організмів (екологічне, або біохорологічне, різноманітність). Сюди ж слід додати і рівень генетичного різноманіття, до дослідження якого все активніше підключаються картографічні методи.

Важливим аспектом географії біорізноманіття і його картографування є уявлення про рівні просторової розмірності геосистем планетарний, регіональний, топологічний (локальний). Уявлення про розмірності відноситься до фундаментальних властивостях організації біосфери. Рівні розмірності взаємопов'язані, при цьому на кожному рівні екосистеми характеризуються своїми тимчасовими і просторовими закономірностями, екологічними, динамічними та іншими зв'язками. Тому облік розмінностей потрібен для класифікації біосистем і до кожного порядку розмірності потрібен свій підхід. В даний час в концепції біологічного різноманіття відпрацьовуються принципи встановлення рівнів розмірності різноманіття та пошуки в цьому напрямку ведуться постійно.

Категорії розмірності біосфери тісно пов'язані з масштабами картографування. Вони допомагають системно вибудувати зміст карт у масштабному ряду і логічно організувати структуру легенд у вигляді ієрархічно супідрядних підрозділів. Прикладом реалізації цих уявлень може бути серія карт рослинності світу і материків у Фізико-географічному атласі світі [6]. Є досвід прив'язки рівнів біологічного різноманіття до просторових масштабами досліджень [1]. Географія біорізноманіття в просторі складається з основних складових і ценотичних, які відбиваються на оціночних картах спеціального змісту. Картографування рослинності і тваринного населення, у свою чергу, розглядається як можливий шлях оцінки флористичного і фауністичних різноманіття в просторі.

1.2 Різноманітність організмів

У вивченні і картографуванні різноманіття організмів як базової одиниці оцінки різноманітності більшістю дослідників приймається біологічний вид. У зв'язку з цим термін «біорізноманіття» часто асоціюється з видовою різноманітністю, або багатством видів. Всередині виду виділяється популяційно-генетичний рівень різноманітності.

Розрізняють таксономічні і типологічне різноманіття організмів. Надвідовой рівень таксономічного різноманіття (по родинних зв'язків) включає систематичну ієрархію таксонів від роду до царства. Типологічна різноманітність організмів (за будь-якої категорії ознак, що не зводиться до спорідненості) розглядається, наприклад, на рівні структурно-функціональних, географічних, екологічних та інших груп організмів. Коло ознак при аналізі типологічного різноманіття може бути необмежено широкий і залежить від завдань дослідження. Наприклад, життєві форми, сукцессійнний статус видів, ценотипи і т. д. Типологічна різноманітність, поділяється за категоріями ознак (або комплексів ознак), служить підставою для конкретних класифікацій.

Оцінки таксономічного і типологічного різноманіття доповнюють один одного. Сполучена інформація про таксономічних і типологічному складі біоти використовується при аналізі та картографуванні компонентів біорізноманіття, закладається в основу організації баз і банків даних про організми та біотичних підрозділах біосфери.

Видове багатство може визначатися на локальному рівні в рамках спільнот, елементарних біохорій типу конкретних або локальних флор. В якості одиниці оцінки може виступати природно-територіальний комплекс на рівні фацій і ландшафту в цілому. На регіональному та глобальному рівнях найбільш часто видове багатство оцінюється в межах біотичних підрозділів від району до областей і царств.

Уіттекер та ін., розвиваючи концепцію біологічного різноманіття, підкреслюють, що вона ґрунтується на визнанні не тільки екологічного феномена багатства видів, але також і біогеографічних причин, які її обумовлюють, у тому числі велике значення надається історичного фактору і простору, в якому формується різноманітність. У процесі розробки цієї теорії склалося уявлення про базові одиницях біорізноманіття, які співвіднесені з просторовими рівнями.

Локальний рівень - Альфа-різноманіття - різноманітність видів (видове багатство), що звичайно виражається числом видів тварин чи рослин на одиницю площі у певної стандартної вибіркою, часто усередині одного співтовариства або місцезростання.

Ландшафтний рівень - Бета - різноманітність видів у спільнотах за градієнтам факторів середовища або бета-гамма-різноманітність у межах ландшафту; це певний ступінь відмінності у видовому складі між різними типами спільнот або місць існування.

Регіональний рівень - Гамма ( епсилон ) - різноманітність - розмаїтість видів в межах великих регіонів відповідно до диференціації умов по градієнтам широти або висоти.

Континентальний рівень - розмаїтість видів зазвичай таксонів високого рангу.

Для обліку різноманіття на видовому рівні дуже важливо відобразити також трансформацію природної біоти під впливом антропогенних факторів, особливо за рахунок зміни її складу при інтродукції та інвазії бур'янистих видів. У зв'язку з цим в оцінці видового різноманіття вводиться ряд понять про статус рослин у відповідності зі способом і часом першого виявлення виду на досліджуваної площі. Для відображення сучасного стану різноманіття на основі положень «біологічної глобалізації» доводиться по-різному підходити до оцінки різноманітності незайманих екосистем тропічних лісів, сильно змінених лісових екосистем Європи або повністю змінених розорюванням степових екосистем Євразії. Культурні види є часто самостійним об'єктом картографування.

У міру накопичення фактичного матеріалу і методичних розробок з'ясувалася необхідність розрізняти поняття потенційного і реального біорізноманіття. Перше визначається як сума середовища існування, що підходять для виду за екологічними умовами, друга виділяється в межах потенційних місць проживання за фактичними знахідок виду.

Накопичено певний картографічний досвід оцінки видового багатства на різних рівнях організації біоти, починаючи від конкретних флор і фаун до флористичних царств і фауністичних областей [10].

1.3 Екологічне різноманітність

Серед географічних аспектів вивчення біорізноманіття самостійний напрям представляє екологічне, або біохорологічне, різноманітність, яке часто визначається як різноманітність поєднань організмів тих чи інших територіальних виділивши, об'єднаних єдністю екотопів. Опорної одиницею екологічного різноманіття є екосистема, або біогеоценоз, що включає екотопів і ценопопуляцій видів. Оцінка екотопічного і біоценотічного різноманіття проводиться за різними територіальним підрозділам, починаючи від урочищ і місцевостей ландшафтів, самих ландшафтів, до природних районів, провінцій, областей. Як структурна одиниця екологічного різноманіття можуть виступати екорегіонів, біома та інші підрозділи біосфери як компоненти екосистем відповідного рангу.

Для картографування екологічного різноманіття важливі уявлення про тимчасові координатах моделі. Як відомо, на багатьох картах рослинність відображається в різних часових зрізах як сучасна, відновлена, потенційна, природна, антропогенне. Аналогічні категорії зустрічаються і в інших напрямках біогеографічного картографування. Наприклад, на карті Північно-Східної Палеарктики показано населення гризунів сільськогосподарських полів [9].

Розділ 2. Фізико-географічні умови

Сумська область розташована на північному сході України. На півночі та сході область межує із Брянською, Курською та Білгородською областями Російської Федерації - довжина державного кордону з Російською Федерацією 298км. На кордоні розташовані три пункти пропуску залізничного транспорту (Волфіно, Пушкарне, Зерново) та п'ять -- автомобільного (Бачевськ, Катеринівка, Рижовка, Юнаковка, Велика Писаревка). На півдні, сході та заході Сумщина межує із Харківською, Полтавською та Чернігівською областями України. Відстань від обласного центра до столиці України м. Києва 350км. Географічне положення: розташована у північно-східній частині Лівобережної України.

Річки Сумської області належать до басейну Дніпра і здебільшого є його лівими притоками. Найзначніші з них - Десна, Сейм, Сула, Псел, Ворскла. У долинах річок - численні озера-стариці і болота; багато штучних ставків.

Клімат: помірно континентальний. Зима прохолодна, літо не спекотне. Середня температура липня +19°C, січня -7,5°C. Максимум опадів випадає влітку у вигляді дощів.

Природно-рекреаційний потенціал: лісами і чагарниками зайнято 17% території. У північних районах переважають мішані ліси (сосна, дуб, береза), у центральних районах - острівні ліси (липа, клен, ясен), зустрічаються дубові гаї. За винятком ділянки цілинного степу “Михайлівська цілина” (входить до Українського степового заповідника), усі степові простори розорані. Баси - кліматичний курорт лісостепової зони, розташований за 7 км від Сум на великому масиві хвойно-листяних лісів уздовж р. Псел. об'єктів і територій природно-заповідного фонду (український степовий заповідник Михайлівська цілина, заказники, дендропарк, заповідні урочища).

2.1 Природні умови

Багато на Сумщині чудових парків, створених в різні часи працею і розумом людей. Це і всесвітньо відомий “Тростянець”, парки та сквери в містах та селах області. Серед них особливе місце займає Шкуратівський дендрарій, закладений в 1967 році учителем біології місцевої школи лісівником-аматором Й. Х. Мухопадом, що є справжньою зеленою перлиною Сумщини.

Велика різновидність - близько 50 видів, 13 родів дерев хвойних зробили дендрарій відомим не тільки на Сумщині, але й за її межами.

Дендрарій Й. Х. Мухопада знаходиться в селі Шкуратівка Білопільського району, неподалік від районного центру міста Білопілля та вузлової залізничної станції Ворожба. Рельєф - хвиляста рівнина, для якої характерні незначні підвищення та западини. Ця місцевість являється північним крилом Дніпровсько-Донецької височини на вододілі річки Сейму, яка відділяє Придеснянське плато від Лівобережного. Придеснянське плато ділиться на три частини: Путивльське, Кролевецько - Глухівське та Ямпільське. Путивльське плато, на якому і знаходиться с. Шкуратівка, розміщене між долинами річок Сейму і Клевені. В напрямку до річки Сейм плато обривається круто і утворює правий її берег. До долини річки Клевень плато має пологу поверхню.В південній частині Путивльського плато максимальні висоти досягають 224м (північніше Путивля), а північній його частині до 218м. В басейні р. Вир (притоки Сейму) відчувається зниження поверхні в напрямку від Шкуратівки до Білопілля. А між Ганнівкою-Вирівською та Річками висота досягає 169-184м, що значно нижче поверхні навколишньої частини плато. Звідси висновок: територія Шкуратівки знаходиться на незначному підвищенні, однак територія нашої місцевості розчленована слабо. Тут водойми річок, балок, ставків відзначаються незначною глибиною і мають широке, часто заболочене дно, з яким межують пологі схили. Яри зустрічаються порівняно рідко.

Клімат Сумщини поєднує в собі значну континентальність з відчутним впливом Атлантичного океану. Вітри тут бувають різноманітні як по напрямку, так і по силі. Взимку переважають вітри південних напрямків, навесні - південно-східних, влітку - південно-західних, а восени - південно-західні.

Пересічна температура повітря дорівнює +5,8°, зростаючи з півночі на південь. Найтепліший місяць липень з пересічною температурою +19°, найхолодніший - січень (-7,5°). Підвищення температури навесні та її спад восени відбувається плавно. Середніми строками припинення заморозків навесні по більшості районів є третя декада квітня, а на півночі - перша п'ятиденка травня. Перші морози здебільшого спостерігаються на початку жовтня. Річна кількість опадів коливається в межах 453-594мм, зменшуючись з півночі на південь. Сніговий покрив з'являється приблизно в середині листопада, а в окремі роки, коли осінь буває коротка - значно раніше.

Інколи сніг випадає лише в другій декаді грудня. Максимальної висоти досягає він у лютому, в період найсильніших морозів. В цей час промерзання ґрунту буває найбільшим. Характер зими несталий: холодні періоди до 20° змінюються короткочасними або тривалими відлигами від +2° до +4° і навіть від +5° до +6° та опадами у вигляді дощу, під впливом чого сніговий покрив часто сходить з полів. В нас переважають дерново-підзолисті ґрунти. Поширені тут вилугувані, малогумусні чорноземи..

Лісів у нашій місцевості відносно небагато, серед лісових масивів найбільше дібров. Друге місце належить суборам. На бори припадає всього лише 4,6 відсотків. Дуже бідні на лісову рослинність рівнинні вододільні простори Білопільщини. Тут під лісними масивами зайнято лише 2,5 - 4 відсотка земельних угідь.

Степова рослинність на території району має також незначне поширення. Трапляється вона де-не-де на схилах ярів та балок, на узліссях, вздовж доріг.

Різноманітна і водно-болотиста рослинність водойм: осока прибережна струнка та пухирчаста, півники болотяні, калюжниця болотяна, хвощ, лепеха звичайна та інші.(«Заповідні скарбі Сумщини» Андрієнко Т. Л.)

2.2 Лісостепова зона

природоохоронний рослинний урочище геоботанічний

Лісостепова зона простягається від Передкарпаття до західних відрогів Середньоросійської височини майже на 1 100км. Вона займає 34 % території України. Південна межа її проходить на північ від Великої Михайлівки, Ширяєвого, через Первомайськ, поблизу Новоукраїнки, Кіровограда, Олександрії, вздовж р. Ворскла до Кобеляків, через Красно-град, Балаклею, вздовж р. Оскіл до кордону з Росією.

У лісостеповій зоні перемежовуються лісові ландшафти на опідзолених ґрунтах з лучно-степовими на типових чорноземах. Найбільше поширення мають широколисто-лісові ландшафти, які в минулому займали великі площі на височинах. Лучні різнотравно-злакові степові ландшафти знаходяться тепер під сільськогосподарськими угіддями.

Різноманітність ландшафтів залежить від контрастів рельєфу, складу покривних порід, історії розвитку території. Тут знаходяться Волинська, Подільська та Придніпровська височини, Придніпровська низовина, західні відроги Середньоросійської височини. Всі вони дуже розчленовані. Коливання висот місцевості зумовлюють властиву для Лісостепу вертикальну зміну ландшафтів.

За рік зона дістає понад 4 190 МДж/м2 сонячної радіації, а річний радіаційний баланс становить 1 800--1 850 МДж/м2. Середні температури липня на північному заході становлять +18 °С, на півдні +22 °С; січня -5...-8 °С, найнижчі температури зареєстровано на сході -36 °С. Тривалість періоду з середньодобовими температурами від +5 до +15 °С становить на заході 100--110 днів, на лівобережжі Дніпра -- 80--90 днів. Безморозний період триває на заході 190--180, на сході -- 160--150 днів. Річна сума опадів на заході зони 550--750, на сході -- 450мм, а випаровуваність відповідно 550 і 750мм. Найбільше опадів (65--75 %) буває влітку. Коефіцієнт зволоження (відношення суми опадів до випаровуваності) змінюється від 2,8 (Львів), 2,0 (Хмельницький) до 1,4--1,2 на півдні. Співвідношення тепла і вологи в лісостеповій зоні сприятливе для вирощування різноманітних сільськогосподарських культур. Внаслідок чергування вологих і посушливих років спостерігаються нестійкість зволоження, зростання посушливості в східному напрямі.

Лісостепову зону перетинають річки басейнів Дніпра, Сіверського Дінця, Південного і Західного Бугу, Дністра. Весняний стік річок досягає 42--60 % річного. Переважають снігове та дощове живлення, частка підземних вод незначна (до 10 %).

Поширеними ґрунтами в Лісостепу є мало - і середньогумусні типові чорноземи, опідзолені чорноземи і темно-сірі ґрунти, сірі та ясно-сірі лісові ґрунти. На терасах Дніпра трапляються солонцюваті ґрунти, солонці та солончаки, в річкових долинах -- лучні, дернові та болотні ґрунти.

Чорноземи сформувались на вододільних поверхнях центральної і південної частин Придніпровської височини, на лівобережній терасовій низовинній рівнині. Типові малогумусні чорноземи мають потужність до 130 см, вміст гумусу становить 4--5 %. Опідзолені чорноземи і темно-сірі ґрунти сформувались на правобережжі Дніпра по краях типових чорноземів, на Придніпровській низовині -- на розчленованих правобережжях приток Дніпра; вони містять 3--6 % гумусу. Сірі і світло-сірі лісові ґрунти розвинуті на Волинській і Подільській височинах, вершинних поверхнях Придніпровської височини, вздовж берегів річок Псла, Ворскли та ін. На давніх терасах, у широких зниженнях сформувались лучно-чорноземні ґрунти, в заплавах річок -- лучні, дернові та болотні ґрунти. Однак загальна заболоченість зони незначна -- 1,6 %.

Природна рослинність представлена залишками степових луків і степів, дубових і дубово-грабових масивів, а на Лівобережжі -- дубово - кленових лісів. Первісних степів і лісів збереглося мало. Сучасна середня лісистість становить 12,5 %.

З дерев найпоширеніший дуб (43 % лісопокривної площі). Крім того, є граб, бук, сосна, вільха, береза. Великі площі зайняті дібровами з багатоярусною структурою: деревний ярус складають дуб звичайний, граб звичайний, в'яз, липа серцелиста, груша звичайна. В чагарниковому ярусі ростуть берест, клен бородавчатий і європейський, шипшина тощо; у трав'яному -- копитень, папороть, осока та ін. Лучні степи і степові луки збереглись у заповіднику Михайлівська Цілина. Лучна і болотна рослинність поширена переважно в долинах річок. Розораність лісостепової зони становить 75--85 %. У фауні представлені як лісові, так і степові види тварин.

В умовах оптимального співвідношення тепла і вологи в Лісостепу сформувались різні типи ландшафтів:

1) широколисто-лісові з сірими і темно-сірими лісовими ґрунтами;

2) лісостепові з опідзоленими чорноземами;

3) лукостепові з типовими чорноземами, лучно-чорноземними ґрунтами, суцільно перетвореними в сільськогосподарські угіддя.

Для річкових долин, улоговин характерні мішанолісові та болотні ландшафти, площі яких порівняно невеликі. У Лісостепу ландшафти сформувались на лесових породах, що легко розмиваються дощовими та сніговими водами. Тому там, на схилах височин та крутих берегах річок, багато ярів і балок, які займають 12--15% території. Типове для лісостепових ландшафтів чергування розчленованих схилових природних комплексів, орних земель та лісових масивів зумовлює помітні контрасти їх тепло - і вологозабезпеченості. Для низовинних ландшафтів характерні процеси соленакопичення і заболочування. Заболочуються ландшафти в смузі впливу Канівського та Кременчуцького водосховищ. На плоских вододільних і терасових рівнинах проявляються сліди давніх просадкових процесів. На загальному лісостеповому зональному фоні виділяються північне - та південнолісостепові ландшафти.

Оскільки одним з основних несприятливих для господарства природних процесів у Лісостепу є ерозія, для збереження продуктивності сільськогосподарських ландшафтів необхідне регулювання поверхневого стоку, запровадження протиерозійних лісомеліоративних заходів, особливої агротехніки. У лісостеповій зоні зосереджено багато об'єктів і територій природно-заповідного фонду, зокрема Канівський заповідник.

За особливостями поширення ландшафтів лісостепова зона України поділяється на чотири провінції: Західноукраїнську, Дністровсько-Дніпровську, Лівобережно-Дніпровську, Середньоросійську.

Західноукраїнська лісостепова провінція займає західну частину лісостепової зони. Охоплює Волинську, значну частину Подільської височини, Мале Полісся, частину Розточчя, Опілля і Хотинську височину.

2.3 Полісся

Мале Полісся -- територія, що розташована між Волинською і Подільською височинами; Розточчя -- горбисте пасмо на кордоні нашої країни з Польщею; Опілля -- територія західної частини Подільської височини (опіллями з часів Київської Русі називають безлісі або малолісисті території з родючими ґрунтами в межах лісової зони). Західноукраїнська лісостепова провінція розташована в Тернопільській, Львівській, Волинській, Рівненській областях. Вона простягається від Передкарпаття і західних кордонів України на схід, де на поверхню виходять кристалічні породи Українського щита. Вона є найбільш підвищеною провінцією лісостепової зони, її поверхня розчленована притоками річок Дністра, Південного Бугу, Прип'яті. Іноді річкові долини заглиблюються на 50-- 120м. А долина Дністра і його притоків -- це справжні каньйони з крутими урвищами, в яких оголюються палеозойські і мезозойські відклади. В центральній частині провінції підносяться вапнякові скелясті пасма, відомі під назвою Товтри, або Медобори. Серед провінцій лісостепової зони Західноукраїнська є найбільш зволоженою. В середньому за рік тут буває 600--620 мм опадів. Середня температура січня -4,5 °С, літо помірно тепле, вегетаційний період триває 200-- 212 днів. У минулому великі площі займали широколисте-лісові ландшафти. За особливостями поширення сучасних ландшафтів Західноукраїнська провінція поділяється на такі фізико-географічні області: Волинську височинну, Мале Полісся, Ростоцько - Опільську горбогірну, Західноподільську височинну, Середньоподільську височинну, Прут-Дністровську височинну.

Для Волинської височинної області характерне переважання опільських рівнинно-горбистих ландшафтів, для Малого Полісся -- лісостепових природних комплексів. Ще донедавна Мале Полісся відносили до зони мішаних хвойно-широколистих лісів. Ростоцько - Опільська горбогірна область має контрастні ландшафти: розчленовані лісостепові, лісові горбо-гірні, поліські мішано-лісові. Західноподільська височинна область характеризується поширенням вододільних, останцево-горбистих і яружно-балкових ландшафтів. Середньоподільська височинна область виділяється горбогірними ландшафтами (Кременецький кряж), вододільними рівнинними, хвилястими, яружно-балковими природними комплексами. Для Прут-Дністровської височинної області властиві складні поєднання рівнинно-хвилястих і горбисто-пасмових ландшафтів з переважно яружно-балковими природними комплексами, поширенням дубово-букових лісів, розвиток карстових процесів.

На схід від Західноукраїнської знаходиться Дністровсько-Дніпровська лісостепова провінція. Вона займає центральну частину лісостепової зони в межах Подільської і Придніпровської височин, що приурочені до Українського щита. Розташована в межах Київської, Житомирської, Черкаської, Вінницької, Кіровоградської, Хмельницької і Одеської областей. Висота поверхні в середньому становить 200--300 м. Клімат помірно континентальний. За рік у середньому випадає від 400 до 550 мм опадів. У ґрунтовому покриві переважають сірі лісові ґрунти, поширені також темно-сірі опідзолені і чорноземні опідзолені. Переважаючим типом природної рослинності є широколисті дубові ліси з домішками граба, клена, липи та ін.

За поширенням сучасних ландшафтів Дністровсько-Дніпровська лісостепова провінція поділяється на такі фізико-географічні області: Північнопридніпровську, Київську підвищену, Придністровськосхідноподільську, Середньобузьку, Центральнопридніпровську, Південноподільську височинну, Південнопридніпровську височинну.

Північнопридніпровська і Київська підвищена області лежать на півночі провінції. Для них характерні ландшафти лесових рівнин з типовими і опідзоленими чорноземами, сірими лісовими ґрунтами, острівними дубовими і грабово-дубовими лісами.

Придністровськосхідноподільська, Середньобузька, Центральнопридніпровська височинні області займають середню, найбільш підвищену частину провінції, де значні площі в минулому були зайняті широколисто-лісовими ландшафтами.

Південноподільська і Південнопридніпровська височинні області -- це південна частина провінції. Тут переважають пів-деннолісостепові ландшафти з типовими чорноземами, мало-і середньогумусними ґрунтами, що здебільшого розорані.

Західною межею Лівобережно-Дніпровсьної лісостепової провінції є р. Дніпро, а східною -- відроги Середньоросійської височини. Територія провінції розташована в межах Дніпровсько-Донецької западини, виповненої потужною товщею осадових порід. Поверхня рівнинна, з абсолютними відмітками від 120 до 140--150 м. У рельєфі виділяються Придніпровська низовина і Полтавська рівнина. Порівняно з лісостеповим Правобережжям кліматичні умови Лівобережно-дніпровської провінції є більш континентальними. Річні суми опадів змінюються від 550 на півночі до 430 мм на півдні провінції. Поширені чорноземні та лучно-чорноземні ґрунти. В рослинному покриві переважають сосново-дубові і дубові ліси, в долинах річок -- лучна і болотна рослинність. Завдяки неглибокому заляганню засолених ґрунтових вод трапляються солонцюваті ґрунти з солончаковою рослинністю. У межах Лівобережно-Дніпровської провінції виділяють такі фізико-географічні області: Північнодніпровську, Південнодніпровську, Північнополтавську, Східнополтавську. Північнодніпровська і Південнодніпровська області займають терасову низовинну рівнину сходу провінції, де переважають лучно-степові ландшафти. Тут поширені також терасові опільські, борові і заплавні місцевості. Для Північнополтавської і Східнополтавської височинних областей характерні малорозчленовані лучно-степові межиріччя з чорноземами мало- і середньогумусними, яружно-балкові і заплавні місцевості, западини з болотами і солончаками.

Середньоросійська лісостепова провінція займає крайню східну частину лісостепової зони України, охоплюючи відроги Середньоросійської височини. Поверхня провінції горбиста і дуже розчленована, з висотами 180--185 м. У долинах річок відслонюються крейдяні породи. Кліматичні умови суворіші, ніж в інших лісостепових провінціях. Середні температури січня -5....-8 °С, липня +19... +20 °С. Середні річні суми опадів 450--500 мм. Поширені сірі лісові ґрунти, чорноземи опідзолені. Переважають дубові та липово-дубові насадження. Основні напрями природокористування -- сільськогосподарський, гірничодобувний та рекреаційний.

У межах Середньоросійської провінції виділяють дві фізико-географічні області: Сумську і Харківську схилововисочинні. У них переважають пологово-хвилясті розчленовані лісостепові межиріччя і схили з чорноземами типовими малогумусними на півночі і середньогумусними на півдні, масивами дубових і дубово-липових лісів, різноманітними проявами ерозії.

Лісостепова зона -- регіон інтенсивного сільськогосподарського і промислового виробництва, великих територіально-виробничих комплексів, переважно літніх видів оздоровчої і пізнавальної рекреації. Для запобігання дальшого руйнування ландшафтів необхідно чітко регулювати господарське використання земель, вживати природоохоронних лісомеліоративних заходів, ґрунтозахисну технологію землеробства, регулювати водний режим і стік. Природні лісостепові ландшафти зберігаються в Канівському і Ростоцькому заповідниках, філіалі Українського степового заповідника Михайлівська Цілина.

2.4 Степова зона

Степова зона лежить на південь від Лісостепу і простягається до Азово-Чорноморського узбережжя і Кримських гір. Вона витяглась із заходу на схід на 1 075км, з півночі на південь -- на 500км. Степ займає 40 % території України. На природних особливостях степової зони позначилось її положення на півдні Східноєвропейської рівнини, де степові ландшафти сформувались в умовах неоднакової поверхні: південних схилів Придніпровської та Подільської височин, Причорноморської низовини, Донецької і Приазовської височин, Північнокримської рівнини

Клімат степової зони помірно континентальний. Річний радіаційний баланс коливається від 4 100 (на півночі) до 5 320 МДж/м2 (на півдні). Завдяки цьому степова зона має найбільші теплові ресурси. Безморозний період триває 160-- 220 днів. Середні річні температури повітря змінюються з північного сходу на південний захід від 7,5 до 11 °С.

Середні липневі температури зростають у південному напрямі від +21,5 до +23 °С. Річні суми опадів зменшуються від 450 (на півночі) до 350--300 мм (на півдні). Характерною особливістю степових ландшафтів є висока випаровуваність (від 700 до 1 000мм). Через недостатнє атмосферне зволоження густота річкової сітки незначна. Стік формується за рахунок талих снігових вод.

Природна рослинність зони переважно трав'яниста, збереглася головним чином на схилах долин та балок, а також у заповідниках (Український степовий, Асканія - Нова, Луганський). Деревна рослинність поряд з трав'янистою збереглася у Чорноморському біосферному заповіднику та в заповіднику Дунайські Плавні. Пересічна залісеність зони становить 3 %.

Степові ландшафти розвивались в умовах жаркого клімату з від'ємним балансом вологи. Зона належить до найосвоєніших -- орні землі становлять понад 75% її земельного фонду. Несприятливими для господарства чинниками є посушливість клімату, зливовий характер опадів, ерозія, пилові бурі, засоленість ґрунтів.

За поширенням ландшафтів, умовами зволоження і тепловими ресурсами, характером ґрунтового покриву і природної рослинності, особливостями природокористування степова зона поділяється на три фізико-географічні підзони: північне-, середньо- та південностепову, або сухостепову. Північностепова підзона лежить у межах Одеської, Миколаївської, Кіровоградської, Дніпропетровської, Донецької, Луганської і Запорізької областей. Підзона охоплює різнотравно-ковилові і лучні степи на чорноземах звичайних, що майже скрізь розорані. Цілинні степи збереглися у філіалах Українського степового заповідника Кам'яні могили і Хомутівський степ (Донецька область). Підзона охоплює схили Центральномолдавської, Подільської та Придніпровської височин, окремі частини Причорноморської і Придніпровської низовин, Донецьку і Приазовську височини. У північностеповій підзоні виділяють чотири фізико - географічні провінції: Дністровсько-Дніпровську, Лівобережно-Дніпровську [2].

Розділ 3. Методика роботи

Дослідження проведені у травні 2010 р. в ур. «Типка». Воно знаходиться на території Грузчанського лісництваа за 1км на захід від с. Грузьке Кролевецького району Сумської області. В урочищі " Типка" знаходяться, унікальні насадження дубу. Для збереження цих унікальних природних, було створене це урочище.

Метою даної роботи є картування дерев та чагарників, а також визначення домінантів на відповідних ділянках та їх лісорослинних умов.

За картооснову берем наявні в лісництвах матеріали лісовпорядкування, де виділені квартали і ділянки однорідні за складом і віком деревостанів. Вони вже позначені на місцевості стовпчиками, що значно спрощує орієнтування на місцевості. Відвідуємо кожну із ділянок і виконуємо в них опис.

За планом лісонасаджень вибираємо для картування ділянку лісу площею не менше 50га (10 квартали). Далі знімаємо в кольорі копію виділеної для картування і сусідніх з нею (для кращого орієнтування) ділянок. Обов'язково в копії вказують нумерацію кварталів та ділянок. Далі з книги таксаційних описів виписуємо номери, площі, вік, висоту та породний склад ділянок кварталів, які планується картувати.

Наступним етапом готується контурна карта кварталів, де буде проведено картування. Для цього контури ділянок обводимо крізь кальку. Пізніше використовуємо цю карту для різноманітних позначень: місць, де проведено описи, ліній поділу існуючих ділянок на більш дрібні тощо.

В процесі етапу підготовки також готуємо бланки для описів рослинності.

Починаємо польові роботи із екскурсії, виділеною для картування ділянкою. Основною метою цієї екскурсії є встановлення основних просторових закономірностей розміщення рослинності. В ході екскурсії складаємо список домінантів за ярусами і намічається загальна схема класифікації рослинності. Отримані відомості записуємо в польовий щоденник.

На наступному етапі роботи, орієнтуючись по дорогах, просіках, та інших орієнтирах, відвідуємо кожну з ділянок і виконуємо на бланку опис. Відомості щодо формули, віку та висоти деревостану, а також його походження (природний чи лісові культури) використовуємо із лісотаксаційних матеріалів. Там же вказуємо відомості про лісорослинні умови за П.C. Погребняком (неведені в лісотаксаційних матеріалах та на рисунку 1).

Рис. 1 Едафічна сітка лісів за П.C. Погребняком

Решту даних для заповнення бланків беремо за результатами спостережень у природі: розподіл деревних порід за під'ярусами та зімкнутість їх крон, склад підліску та частка в його формуванні окремих видів, перелік домінантів трав'яно - чагарничкового, а також ступінь покриття мохово-лишайникового ярусів. Характеристику складу і кількості підросту проводимо за розмірними групами. Дрібний підріст мас висоту меншу за 50см, середній підріст має висоту 50см - 2м, а крупний - вищий за 2м. Кількість підросту виражаємо через зімкнутість крон.

Для виконання роботи потрібні: польовий щоденник, бланки, екліметр чи транспортир з виском, план лісових насаджень, контурна карта ділянки, яку картуємо.

Розділ 4. Результати спостережень

4.1 Характеристика урочища «Типка»

Урочище «Типка» знаходиться на території Грузчанського лісництваа за 1км на захід від с. Грузьке Кролевецького району Сумської області (рисунок 1).

Урочище являє собою дубові насадження, але також зустрічаються інші види деревних насаджень: береза, липа, сосна, ліщина, вільха, осика. В нього входять: 6, 7, 8, 9 квартали, але заповідна частина знаходиться в 8, 9, кварталі.

Рис. 2 Розташування місцевості яку картографуємо

4.2 Складання геоботанічної карти

Матеріалами для складання карти є польові записи під час екскурсій та заповнені бланки спостережень, а також взяті в лісництві лісотаксаційні дані та інші матеріали (додаток 1).

Для картографування ми взяли 9 - й квартал: 6, 7, 11, 13, 14, 21, 22, 23, 24 виділі цього кварталу.

Лісотаксаційні дані цієї території наведені в таблиці 1.

Складаємо контурну карту в масштабі 1:10000 яка наведена (рисунок 3).

Рис. 3 Контурна карта. Масштаб 1:10000

Наносимо на карту позначення, які дані в лісотаксаційних даних (рисунок 4). Потім складаємо карту за домінантами в кожному виділі, кожен домінант позначаємо певним кольором (рисунок4).

Рис. 4 Карта з позначенням. Масштаб 1:10000

4.3 Складання карти виділу 6

Домінантом дерев в цьому виділі є - Вільха чорна (Alnus glutinosa). Також зустрічаються групами, або поодиноко ялина європейська, дуб звичайний, береза повисла.

Рис. 5 Карта 6 - го виділу. Масштаб 1:10000

Опис рослинності наданий в бланку опису (додаток 2).

4.4 Складання карти виділу 7

Домінантом дерев в цьому виділі є - Сосна звичайна (Pinus silvestris). В цьому виділі створено біополяну, природне встановлення солонців.

Рис. 6 Карта 7 - го виділу. Масштаб 1:10000

Опис рослинності наданий в бланку опису (додаток 3).

4.5 Складання карти виділу 11

Домінантами дерев в цьому виділі є -Ялина європейська(Picea abies), та Клен гостролистий (Acer platanoides), які є співдомінантами. Також зустрічаються береза повисла і дуб звичайний.

Рис. 7 Карта 11 - го виділу. Масштаб 1:10000

Опис рослинності наданий в бланку опису (додаток 4).

4.6 Складання карти виділу 13

Домінантами дерев в цьому виділі є - Сосна звичайна (Pinus silvestris) та Береза повисла (Betula pendula), які є співдомінантами. Також зустрічаються дуб звичайний та клен гостролистий. В основі підліску ліщина звичайна.

Рис. 8 Карта 13 - го виділу. Масштаб 1:10000

Опис рослинності наданий в бланку опису (додаток 5).

4.7 Складання карти виділу 14

Домінантами дерев в цьому виділі є -Ялина європейська(Picea abies), та Клен гостролистий (Acer platanoides), які є співдомінантами. Також зустрічаються береза повисла і дуб звичайний.

Рис. 9 Карта 14 - го виділу. Масштаб 1:10000

Опис рослинності наданий в бланку опису (додаток 6).

4.8 Складання карти виділу 21

Домінантом дерев в цьому виділі є - Дуб звичайний (Quercus robur). Також зустрічаються вільха чорна.

Рис. 10 Карта 21 -го виділу. Масштаб 1:10000

Опис рослинності наданий в бланку опису (додаток 7).

4.9 Складання карти виділу 22

В цьому виділі є як лісові культури, так і насадження медоноси.

Домінантами дерев в цьому виділі є - Клен гостролистий (Acer platanoides), Липа дрібнолиста (Tilia cordata), Дуб червоний (Quercus rubra). Склад насаджень неоднорідний.

Рис. 11 Карта 22 - го виділу. Масштаб 1:10000

Опис рослинності наданий в бланку опису (додаток 8).

4.10 Складання карти виділу 23

Домінантом дерев в цьому виділі є - Дуб звичайний (Quercus robur). Також зустрічається сосна звичайна та береза повисла.

Дуб звичайний - вегетативного походження. Селекційна оцінка: мінусове насадження. Висихання: 20%,середня ступінь походження.



Рис. 12 Карта 23 - го виділу. Масштаб 1:10000

Опис рослинності наданий в бланку опису (додаток 9).

4.11 Складання карти виділу 24

Домінантом дерев в цьому виділі є - Вільха чорна (Alnus glutinosa). Також зустрічається береза повисла. Повнота насаджень нерівномірна.

Рис. 13 Карта 24 - го виділу. Масштаб 1:10000

Опис рослинності наданий в бланку опису (додаток 10).

4.12 Складання карти кварталу 9

По складеній серії карт виділів, можемо скласти карту домінантів картографованої території (рисунок 14).



Рис. 14 Карта домінантів картографованої території. Масштаб 1:10000

У додатку 1 наведено відомості про склад і структуру деревостану. Наведені матеріали лягли в основу серії карт. За даними картування широколистяні ліси представлені формаціями вільшаною, яка займає площу 2,9га вони входять в 6 і 24 виділи, дубовою, яка займає площу 6,7га. Мішані ліси представлені формаціями клен гостролистий спів домінують з ялиною європейською у деревостані на площі 8,3га вони входять в 11 і 14 виділи. Сосна звичайна спів домінує з березою повислою у деревостані на площі 4,4га вони входять в 13 виділ. Липа дрібнолиста спів домінує з дубом червоним та кленом гостролистим у деревостані на площі 2,2га вони входять 22 виділ.

З наведених матеріалів можемо зробити висновок, що домінантом картографованої території є - широколистяні та мішані ліси, а саме їх формація, ялина європейська, або звичайна та клен гостролистий.

Висновки

1. Домінантами дерев в урочищі «Типка» є - Вільха чорна (Alnus glutinosa), Сосна звичайна (Pinus silvestris), Ялина європейська (Picea abies), Сосна звичайна (Pinus silvestris) та Береза повисла (Betula pendula), Клен гостролистий (Acer platanoides),Дуб звичайний (Quercus robur), (Acer platanoides), Липа дрібнолиста (Tilia cordata), Дуб червоний (Quercus rubra).

2. Найбільшу площу в цьому урочищі займають мішані ліси, а саме їх формація: Ялина європейська (Picea abies) та Клен гостролистий (Acer platanoides), які займають площу 8,3га. Це 11 і 14 виділи 9 - го кварталу урочища.

3. З усього цього лісового масиву тільки в 13 виділі є підлісок, з зімкнутістю крон 0,80. Підлісок складає Ліщина звичайна (Corylus avelana) родина Corylaceae. Формує підлісок у листяних та мішаних лісах.

4. Домінантами трав в цьому урочищі є рослини, які пристосовані до С2ЛДС лісорослинних умов, або є їх індифікаторами. Цим умовам відповідають складні субори, мезо - гігрофільно вологі. Це:

§ Щитник чоловічий (Driopteris filix - mas).

§ Медунка темна (Pulmonaria obscura).

§ Кропива дводомна (Urtika dioica).

§ Анемона жовтецева (Anemone ranunculoides).

§ Зірочник ланцетовидний (Stellaria holostea).

5. Картографоване урочище є важливою ділянкою, для вивчення динаміки рослинності та збереження природних насаджень дуба звичайного, в умовах заказника «Типка».

Список використаних джерел

1. Виноградов Б. В. Ландшафтной экологии. М.: ГЕОС, 1998. 418 с.

2. Географічна енциклопедія України: В 3 - х т. / К.: УЕ, 1989 - 1993.

3. Заповідні скарби Сумщини. - Під заг. ред. д. б. н. Т. Л. Андрієнко. - Суми: Джерело, 2001. - 208 с.

4. Микляева И.М., Котова Т.В. Картографический подход к оценке изменения видового и ценотического разнообразия растительности России // Биогеография. Вып. 8. География биоразнообразия. М., 2000. С. 35-37.

5. Определитель высших растений Украины. Ї.: Наук. думка, 1987 - 548с.

6. Физико - географический атлас мира. М.: ГУГК, 1964.

7. Юрцев Б. А. Изучение биологического разнообразия и сравнительная флористика // Ботан. журн. 1991. Т. 76. №3. С. 305 - 313.

8. www.kodges.ru

9. www.sci.aha.ru/biodiv/

10. www.wikipedia.ru

Размещено на Allbest.ru