Соціально-екологічна ефективність інноваційного розвитку АПК

Соціально-екологічна ефективність інноваційного розвитку АПК

П.В. Тархов, канд. екон. наук, доц.

Регулювання економіки взагалі, а в аграрному секторі особливо, повинно враховувати соціальні наслідки господарювання та екологічні обмеження. Ці два боки розвитку виробництва можна об'єднати таким інтегрованим поняттям, як соціально-екологічна ефективність, яка охоплює усі позитивні та негативні ефекти розвитку соціобіотехносфери. Державне регулювання інвестиційно-інноваційного процесу в АПК не може не спиратися на пряму підтримку держави, що характерно для усієї світової економіки, але першочерговою метою такої підтримки має бути підвищення ефективності господарювання на всіх рівнях, досягнення рентабельності усього агропромислового виробництва. Великі резерви підвищення ефективності в усьому секторі економіки України ми вбачаємо в економії екстернальних витрат.

Політика формування матеріально-технічної бази АПК повинна бути спрямована на відновлення інвестиційного процесу. З цією метою використовуються прямі і непрямі важелі державного регулювання інвестиційної активності. Необхідно поліпшити інвестиційний клімат в аграрній сфері, зробити її привабливою як для вітчизняних, так і для іноземних інвесторів [1].

Економічну ефективність інноваційного розвитку треба розуміти як еколого-економічну або навіть соціально-еколого-економічну. Не буває корисної діяльності без негативних наслідків. Інтернальні (виробничі) витрати завжди супроводжуються екстернальними, але ми їх ігноруємо, що і призводить до загрозливого стану людськості. Треба вчитися рахувати усі складові діяльності. Тоді наші рішення будуть виваженими і адекватними як для економіки, так і для довкілля [2].

Аналіз можливостей інноваційного розвитку має спиратися на еколого-економічну концепцію розвитку виробництва, виходячи з якої прийняття рішень повинно базуватися на еколого-економічних розрахунках повних витрат на втілення рішень з урахуванням всіх можливих збитків від зміни довкілля, тобто екстернальних витрат (екстернальні витрати є соціально-економічними збитками, або економічним збитком від забруднення або деградації довкілля).

Першочерговим заходом є організація фінансового менеджменту. Дуже доцільним, на наш погляд, є створення системи пільгового кредитування для АПК за пріоритетними напрямками капіталовкладень, які будуть реалізуватися на основі спеціальних цільових програм з частковим бюджетним фінансуванням.

Щоб створити сприятливий клімат для інвестиційної діяльності в АПК України, потрібно на державному рівні вирішити проблему фінансової нестабільності сільськогосподарських підприємств, тому заходи щодо фінансового оздоровлення (санації) підприємств АПК повинні стати пріоритетними в державній аграрній політиці. Потрібно розробити детальний механізм санації підприємств; державну підтримку надавати лише тим підприємствам АПК, які самі ініціюють процес фінансового оздоровлення, проводять реструктуризацію підприємства (у тому числі і реструктуризацію капіталу, що формує матеріально-технічну базу підприємств).

Сільське господарство України є досить енерговитратним. Є достатньо доказів, що зростання продуктивності агросистем та зниження енергетичних витрат можливі не тільки за рахунок більш досконалих технологій, які дозволяють знизити витрати добрив, меліорантів, пестицидів, поливної води тощо в 5-10 разів, але і за рахунок заміни самих техногенних засобів більш адекватними біологічними процесами на всіх рівнях виробництва - від окремих операцій до формування цілісних агросистем - добитися більшого рівня продуктивності та зниження собівартості продукції.

Наприклад, підвищення стійкості рослин до біотичних та абіотичних факторів дає можливість підвищити врожайність на кислих ґрунтах і заощадити на меліорації, знизити кількість разів обробки хімікатами від шкідників, заощадивши на цих операціях, знизити хімічне забруднення ґрунту, повітря, води тощо. Але ми продовжуємо витрачати гроші на техногенно обумовлене зростання врожайності та продуктивності, загородивши шлях до виробництва високоякісної і безпечної для здоров'я їжі, спотворюємо середовище власного пробування і виробляємо неякісну сировину, яку вже майже неможливо і дуже дорого виправити в процесі переробки в якісні харчові продукти. Понад 80 відсотків збитків від забруднення в агропромисловому комплексі спричиняється внаслідок надмірної хімізації на стадії вирощування продукції. В першу чергу, від цього забруднення потерпають самі селяни, особливо діти, смертність яких перевищує відповідний показник міського населення майже вдвічі.

Усе це підтверджує положення про те, що у функціональному відношенні поряд із землею (ґрунтом) дуже важливу, все зростаючу роль в аграрному виробництві відіграють рослини і тварини, що є біологічними засобами сільськогосподарської праці.

Сезонний характер робіт і вкрай нерівномірне використання робочої сили і засобів виробництва веде до величезної втрати робочого часу і зниження річної продуктивності праці, непродуктивного зношування засобів виробництва, збільшення періоду обороту основних та оборотних коштів підприємства і у кінцевому рахунку підвищення собівартості продукції, тому інновації повинні сприяти більш рівномірному завантаженню трудових ресурсів села.

Надмірна трудомісткість виробництва веде до низької оплати праці та питомого недофінансування соціальної сфери на селі. З іншого боку, зростає безробіття та зменшується кількість робочих місць в сільській місцевості.

У цих умовах з особливою наполегливістю виявляється характерна для сільського господарства необхідність у кожному господарстві вести виробництво не одного, а двох-трьох продуктів, тобто багатогалузеве господарство. Тому на перехідному етапі не завжди ефективним буде виділення обслуговуючих підрозділів у самостійні виробництва.

Відомо, що розподіл усіх наявних у господарстві галузей на головну, додаткову галузі і підсобні виробництва вважається різною їхньою участю в самому механізмі виробничої діяльності сільськогосподарського підприємства.

Що ж стосується підсобних галузей і виробництв, то справа тут стоїть значно складніше. Щоб чіткіше уявити у чому проявляється ця складність, насамперед треба зазначити на ті обставини, що до підсобних галузей і виробництв звичайно відносять дуже велику кількість досить різноманітних за своїм призначенням виробництв.

Крім перелічених, окремою групою варто назвати міжгосподарські і господарські підприємства.

Наявність таких підприємств у виробничій структурі господарств у часи СРСР раніше заборонялася в адміністративному порядку.

Наприклад, у свій час всюди були закриті або передані місцевій промисловості цегельні і вапняні заводи, цехи з переробки овочів і інших сільськогосподарських продуктів. Інерція такого підходу зберігається і сьогодні.

Робилося це з добрих спонукань. З одного боку, вважалося недоцільним відволікати колективи сільськогосподарських підприємств від основного свого завдання. Висловлювалися навіть побоювання, що розвиток підсобних виробництв приведе до згортання сільськогосподарського виробництва, переключенню їх на більш вигідну промислову продукцію.

З іншого боку, вважалося, що виробництво промислової продукції на дрібних підприємствах малоефективне.

Ці зовні правильні твердження найчастіше не спиралися на економічний аналіз ні в конкретних сільськогосподарських підприємствах, ні в конкретних підсобних промислових виробництвах. У цілому просто малася на увазі недооцінка наявних можливостей з виробництву додаткової продукції і нерозумінням особливостей організації виробництва в сільськогосподарських підприємствах.

Допущена помилка, принаймні, у ствердженні того, що різні дрібні виробництва при всіх умовах завжди малоефективні, незабаром дала про себе знати. Концентрація виробництва всіх будматеріалів, у тому числі і з місцевих ресурсів, тільки в державних промислових підприємствах з подальшим постачанням ними господарств, розташованих на величезних просторах, виявилася справою невигідною і власне кажучи нереальною.

Сьогодні існують можливості організації нечисленного, але високоефективного з технологічної та економіко-екологічної точки зору виробника будь-якої продукції.

Значення підсобних виробництв не тільки в тому, щоб дати додаткову продукцію, але й у тому, щоб забезпечити якийсь загальний незнижуваний обсяг виробництва навіть у роки, не сприятливі для виробництва основної продукції, зробити господарства цієї зони економічно більш стійкими і рентабельними.

Підсобні підприємства і виробництва потрібні як засіб продовження основного процесу; організація підсобних підприємств і виробництв дозволяє перебороти або згладити сезонність у сільськогосподарському виробництві; підсобні підприємства - найбільш правильний шлях для організації деяких супутніх виробництв.

Розглянемо ті підсобні промислові підприємства, що є власне кажучи безпосереднім продовженням основного процесу виробництва сільськогосподарських продуктів або досить істотним доповненням до нього. Загальновідомим прикладом таких виробництв у господарствах є цехи з консервування, засолювання і квашення овочів, що дозволяють зберегти продукцію, необхідну для постачання населенню, не тільки влітку, але й узимку. Ці виробництва здатні вирішити не тільки суто економічні завдання, але і підвищити загальну якість життя населення за рахунок виробництва високоякісної, аліментарно ефективної харчової продукції, яка допоможе підвищити імунний статус споживачів, тобто додатково підвищити рівень здоров'я населення при зниженні соціальних та виробничих втрат.

Торговельна мережа навіть у період реформування форм власності не може повністю закупити овочі, і вони втрачають якість, згодовуються худобі. У цих умовах створення невеликої виробничої бази з переробки овочів і іншої сільськогосподарської продукції не обтяжить господарства, і витрати на це швидко окупляться зниженням втрат [3].

Дуже перспективною є робота із зниження відходності при виробництві продуктів харчування в харчовій промисловості, а також створення нових продуктів, які мають підвищену харчову цінність з точки зору компонентного складу їжі, що знижує навантаження на фізіологічні системи організму [4].

Так, у продукти зі зниженим змістом жирів вводяться емульсії типу вода-олія-вода ("дуплекс-емульсії") і інші замінники жирів з метою поліпшення текстури і смаку. Харчові продукти, приготовані з використанням ненасичених ліпідів (рослинних олій), ароматизуються жиророзчинними добавками, м'ясними і рибними екстрактами; поварена сіль заміняється сумішами амінокислот із солоним смаком; розробляються смакові добавки для слабоалкогольних, безалкогольних, низькоцукристих і збагачених харчовими волокнами продуктів. "Натуральність" смакових і ароматичних добавок забезпечується використанням природної сировини й особливостями технології їхнього одержання, заснованої на фізичних процесах концентрування, біотехнології.

У споживанні олієжирової продукції відзначається збільшення попиту на олії і жири, особливо рослинного і морського походження, які є більш корисними для організму людини, але при цьому гострим є питання про зниження їхньої калорійності, у зв'язку з чим ведуться роботи зі створення маслозамінників. Уже розроблений і впроваджений у виробництво новий маслозамінник, який має багато переваг.

У харчуванні людини харчові жири складають близько 40 %. Використання Nutri Fat нового замінника дозволить знизити калорійність їжі на 30-35 % (калорійність нового замінника складає 1,2 кал/м натурального жиру - 9 кал/г); але при цьому зберегти у продукті необхідний вміст білків.

Новий замінник складається із суміші: вуглеводів з низьким вмістом декстринів і волокон (ячмінь, картопля, тапіока) - 40 %; тваринних або рослинних білків (соя, молочна сироватка, кров'яна плазма, казеїнат Na, яєчний білок) - 40 %; натуральних жирів (соєва, соняшникова олія) - 20%. Таке співвідношення компонентів у складі Nutri Fat є оптимальним. Він має приємний смак і запах, здатний замінити до 81 % жирів у складі таких харчових продуктів, як торти, тістечка, морозиво, салатні олії, соуси, майонези, а в складі інших продуктів - до 50 %.

Раціональне використання сировини відіграє важливу роль і в переробці овочів і фруктів з метою одержання нових продуктів. Канадськими фахівцями розроблений новий вид харчового продукту - заморожений крем з гороху. Виріб не містить жирів тваринного походження, лактази і холестерину, виготовлений з висушених білків, отриманих з польового гороху з додаванням рапсової олії і бурячного цукру. Крем ароматизується й у продаж надходить із присмаком полуниці, шоколаду, ванілі і карамелі.

Продукт має таку ж калорійність, як молочний заморожений крем, але шляхом додавання невеликої кількості рапсової олії можна легко знизити його енергетичну цінність.

Різноманітний асортимент готових блюд для дитячого харчування, консервованих глибоким заморожуванням, розроблений у Франції. Асортимент блюд містить плодово-ягідні соки, компоти, супи, пюре овочеве, збагачені тваринним білком (для дітей старше 6 міс.) і без нього, а також настої лікувальних трав. Передбачено виробництво продуктів порціями разового вживання у формі циліндра або бруска, що поміщається перед розморожуванням у бутилочку із соскою (розморожування краще проводити в мікрохвильовій печі). Набір різних блюд різних рецептур у єдиному упакуванні забезпечує харчування дитині протягом тижня [4].

Необхідно критично розглянути сформовану структуру господарств. Метою такого перегляду є не тільки зниження рівня витрат, але і відродження тваринництва. Але розвиток тваринництва породжує не тільки організаційно-економічні проблеми, але й екологічні.

Природні відходи тваринництва, які країни з досить розвиненим тваринництвом використовують для підвищення родючості ґрунту завдяки своїм властивостям, є багатством, в країнах з механізованим землеробством і тваринництвом являють собою проблему через високу концентрацію тварин і порушення рівноваги між поголів'ям худоби і площею земельних угідь з усіма наслідками, що звідси випливають.

Індустріалізація тваринництва ставить ряд проблем, пов'язаних з необхідністю видалення і подальшого використання природних відходів, а також приводить до значного збільшення обсягів використання води для гідрозмиву гною. На фермі на 1000 голів великої рогатої худоби при гідрозмиві утворюються близько 40 тис. т стоків за рік, це вимагає щодобового вивозу до 100 т рідкого гною і у середньому 1 га вільної земельної площі для їхньої утилізації. У цілому по нашій країні кількість відходів тваринництва коливається в межах 820-300 млн. т на рік. Ще кращі перспективи високої ефективності існують у птахівництві, що є великим резервом підвищення родючості земель та зниження рівня енергетичних витрат.

Проведений еколого-економічний аналіз стану птахівництва в Україні та Сумській області засвідчив, що в сучасних умовах господарювання майже всі галузі тваринництва, включаючи і птахівництво, є збитковими. Так, в Україні поголів'я птиці на початок року зменшилось з 246,1 млн.гол. у 1990 році до 123,7 млн. гол. у 2001 році. Виробництво яєць за цей же період зменшилось на 47 %, м'яса птиці - на 54 %. Рівень рентабельності виробництва м'яса птиці у 2000 р. був 32,2%, яєць- 10,6%. Аналогічна ситуація зберігається і у птахівництві Сумської області.

Сукупність усіх інноваційних рішень в соціальній, екологічній та виробничій сферах, а також комплекс інструментів їх підтримки буде організаційно-економічним механізмом інноваційного розвитку птахівництва. В умовах конкретної реалізації цей механізм стає господарським механізмом. Найголовнішим елементом цього механізму ми вважаємо достеменний і постійний розрахунок повних витрат на його функціонування як основу соціального та екологічно виважених рішень в управління інвестиційно-інноваційним процесом.

Економічна ефективність галузі в умовах ринку здебільшого визначається обсягом і якістю переробки продукції в самих господарствах, механізмом її збуту, впровадженням маркетингу. Для досягнення позитивного ефекту необхідно переробляти 70% виробленої продукції на готові до вживання вироби, упаковувати у відповідному фірмовому стилі і реалізовувати у власних фірмових магазинах.

На основі отриманих питомих показників ефективності, запропонованих заходів і питомих показників економічних збитків нами проведені узагальнені розрахунки по Україні. Економічні збитки від забруднення навколишнього середовища птахівничими підприємствами в 2001 році нами оцінювалися на рівні 74,3 млн. грн., в тому числі від забруднення атмосфери викидами стаціонарних джерел - 12,4 млн. грн., від забруднення водних джерел пташиним послідом - 43,3 млн. грн. та від забруднення водних джерел стічними водами - 18,6 млн. грн. У відповідності до прогнозу зростання поголів'я птиці до 2005 року ці значення можуть збільшитися на 20-30%.

Розрахунковий економічний ефект від проведення запропонованих заходів щодо підвищення ефективності птахівництва в межах України вже зараз може досягнути більше 180 млн. грн., у тому числі за рахунок глибокої переробки продукції - 27 млн. грн., переробки пір'яно-пухової сировини - 17 млн. грн., від збільшення збереженості поголів'я птиці - 25 млн. грн. та переробки пташиного посліду на біоенергетичних установках - 111 млн. грн. В умовах існуючих обсягів продукції виробництва [5].

У подальшому одним із перспективних напрямків розвитку інфраструктури АПК забезпечення інноваційного розвитку аграрної сфери, а тим самим і забезпечення продовольчої безпеки України, подоланням екологічної кризи є агропромислова інтеграція та створення агропромислових фінансових груп.

На нашу думку, при вирішенні зазначених питань в майбутньому держава повинна опиратися саме на впливові агропромислові фінансові групи (АПФГ), які завдяки концентрації капіталу, ресурсів, наукового і управлінського потенціалу, ефективному використанню нових технологій (в т.ч. і екологічних) зможуть забезпечити стабільне надходження якісних і екологічно чистих продуктів харчування на ринок за доступними цінами, при збереженні навколишнього середовища. Тому зараз досить актуально розробити методичні підходи до організації АПФГ та їх ефективної діяльності.

Територіальні аграрно-промислові формування - це об'єднання за участю виробників і переробників сільськогосподарської сировини, торговельних та інших юридичних та фізичних осіб, що створюється з метою підприємницької діяльності, підвищення ефективності виробництва та випуску конкурентоспроможної продукції і передбачають координацію господарської діяльності, добровільну централізацію ряду функцій технологічного і науково-технічного розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та торговельної діяльності, матеріально-технічного постачання тощо.

Прагнення до фінансово-промислової інтеграції об'єктивно обумовлено для сільськогосподарських підприємств, переробної промисловості і фінансових структур їхніми внутрішніми потребами. Вони різні для різних учасників інтеграційного процесу, але сходяться в тому, що інтеграція виявляється вигідною їм усім. Для сільського господарства життєво важливо змінити сформований не на його користь диспаритет цін. Такий диспаритет цін змушує сільськогосподарські підприємства або реалізовувати свою продукцію в непереробленому вигляді, втрачаючи при цьому значні кошти, або будувати власні переробні цехи, створювати свою інфраструктуру [6].

Виходить парадокс: у той час, коли великі високопродуктивні переробні підприємства, агросервісні організації працюють на 40-60% своїй потужності, товаровиробники при різкому зниженні інвестицій відкривають у себе примітивні цехи з переробки продукції. З іншого боку, не завжди доцільно зосереджувати усе обслуговування виробництва в райцентрах та інших містах., потрібна гнучка політика і гнучкий соціально-економічний менеджмент як на рівні господарств, так і в просторовому вимірі.

Сама загроза створення сільгоспвиробниками власної переробки є одним з об'єктивно існуючих факторів, що спонукають до взаємовигідної інтеграції переробні підприємства. Крім того, переробники розуміють, що ставлячи в нерівноправне положення виробників сировини, вони поступово підривають власну сировинну базу. Одержуючи менше сільськогосподарської продукції, вони ще більше знижують завантаження своїх потужностей, тому частка постійних витрат у собівартості зростає і конкурентоспроможність їх продукції зменшується. В умовах найгострішої конкуренції із закордонними фірмами, що вже захопили значну частину українського ринку продовольства, подальше збільшення собівартості продукції і зменшення конкурентоспроможності неприпустимо, і виходом тут може стати інтеграція.

З метою концентрації зовнішніх і внутрішніх інвестицій на тих напрямах розвитку АПК, які б забезпечили найшвидшу віддачу інвестованих коштів та конкурентоспроможність вітчизняної продукції, доцільним є створення АПФГ в експортних підкомплексах АПК шляхом впровадження сучасних енерго- та ресурсозбережних технологій у виробництві, переробці, зберіганні, транспортуванні, упаковці, рекламі, що дозволило б наблизити витрати виробництва на одиницю продукції до витрат на підприємствах світового рівня, досягти якості, цін та дизайну експортної продукції сільського господарства на рівні світових стандартів.

Основною метою державного регулювання соціально-екологічно орієнтованого розвитку агропродовольчої сфери має стати досягнення раціональної кон'юнктури ринку екологічно чистої агропромислової продукції (включаючи забезпечення доступності базових продуктів харчування всім членам суспільства) на основі створення сприятливих економічних умов її виробництва, переробки, зберігання і доведення до споживача.

Соціальна політика має базуватися на пріоритетності раціонального природокористування і природоохоронної діяльності у ринковому реформуванні АПК. При цьому регулятивна функція держави у цій сфері має бути зведена до забезпечення екологічної безпеки, що вимагатиме:

- екологізації продуктивних сил агропродовольчої сфери;

- орієнтації на біологічне землеробство;

- збереження природно-ресурсного потенціалу шляхом формування систем лісозахисту полів, заліснення непродуктивних ландшафтів, організацій пасовищ та водоохоронних зон;

- запровадження нормативів природокористування.

Державне регулювання агропродовольчої сфери має здійснюватися з використанням переважно економічних методів, мета яких полягає у:

- зниженні податкового тягаря;

- встановленні паритетних відносин в агропродовольчій сфері;

- захисті внутрішнього ринку;

- державній підтримці і стимулюванні розвитку пріоритетних сфер продовольчого комплексу.

З огляду на реальний стан агропродовольчої сфери та ринкової інфраструктури наведені аспекти можуть реалізовуватися через:

- збереження великих господарств, які спеціалізуються на вирощуванні зернових, технічних і кормових культур (через специфічність засобів праці, технологій, заходів щодо контролю за станом агроприродних ресурсів, потенціал міжгосподарської кооперації та агропромислової інтеграції);

- формування товарних плодоягідних виробництв на базі спеціалізованих садівничих підприємств агропромислового типу, а також поступова ліквідація виробництва плодів і ягід у багатопрофільних господарствах при одночасному розвитку садівництва у спеціалізованих фермерських та особистих підсобних господарствах;

- орієнтація плодоовочівництва та картоплярства на переважний їх розвиток у приватному секторі (фермерські та особисті підсобні господарства) на принципах горизонтальної кооперації та розширення мережі заготівельних організацій;

- відродження індустріального виробництва яєць і м'яса птиці, що забезпечує високі рівні конверсії кормів та еколого-економічної ефективності виробництва (на відміну від приватного сектору);

- розвиток товарного виробництва м'ясомолочної продукції на базі фермерських і особистих підсобних господарств;

- формування ринку кормових ресурсів на базі товарного виробництва зерна з одночасним акцентуванням уваги на якості (екологічності) продукції, розвиток комбікормової і мікробіологічної промисловості;

- підтримка і розвиток наукомістких інфраструктурних галузей, які забезпечують процеси екологічного відтворення (селекційно-генетичні центри, репродуктивні господарства, плодорозсадники);

- реалізація антимонопольної політики у переробній сфері, зокрема - шляхом використання можливостей споживчої кооперації;

- формування інфраструктурних підрозділів, які сприяють роботі основних сфер АПК, - холодильно-складського, пакувального, шляхово-транспортного, ремонтно-технічного, заготівельного господарств, а також які здійснюють науково-технічне, інформаційне, ресурсне забезпечення і реалізацію продукції;

- комерціалізація регіональних управлінських еколого-економічних структур, які забезпечують входження сільськогосподарських виробників-природокористувачів у ринкові відносини .

Зазначені пріоритети формування локальних ринків сільськогосподарських культур і тваринницької продукції у результаті визначають структурну, економічну, інвестиційну та екологічну політику держави. Так, ми вважаємо, що в умовах дефіциту бюджетних коштів інвестиційна політика має орієнтуватися на залучення альтернативних, тобто на даний момент нетрадиційних джерел фінансування агропродовольчої сфери (рис.1). При цьому, на наш погляд, інвестиційні проекти варто диференціювати за масштабністю вирішуваних завдань та очікуваною віддачею.

Рисунок 1 - Система фінансування та кредитування в АПК

Так, сьогодні найбільшу інвестиційну привабливість мають такі напрямки:

- розроблення та впровадження екологічно безпечних техніки і технологій;

- виробництво азотних добрив і комбікормів;

- підвищення якості (екологічності) сільськогосподарської сировини і продуктів харчування;

- формування заготівельної системи, яка б забезпечувала належну якість (екологічність) продукції;

- забезпечення зайнятості сільського населення товарів.

Але всі ці напрями та технології повинні спиратися на ринкову систему організаційно-економічних умов господарювання, спрямованих на зниження трансакційних витрат загального ринковоорієнтованого менеджменту на всіх рівнях економіки та ліберальну політику [6].

З кожним роком збільшується кількість технологій із зменшення відходності агропромислового виробництва щодо підвищення його ефективності, що дає змогу більш повно задовольняти потреби соціально-екологічного розвитку населення України. В свою чергу, висока соціально-екологічна якість життя населення підвищує конкурентоспроможність економіки країни і підвищує її міжнародний авторитет як учасника світового інвестиційно-інноваційного процесу.

Список літератури

1. Україна на роздоріжжі. Уроки з міжнародного досвіду економічних реформ/ За редакцією Аксеня Зіденберга і Лутца Хоффмана. - К.: Фенікс, 1998. - 472 с.

2. Царенко О.М., Щербань В.П., Тархов П.В. Економіка та менеджмент екологізації АПК: Монографія. - Суми: ВТД “Університетська книга”, 2002. - 256 с.

3. Саблук П.Т., Ситник В.П., Дем'яненко М.Я., Шпичак О.М. та ін. Посібник з реформування ринкового середовища підприємств АПК. - К.: ІАЕ, 1997. - 587 с.

4. Рациональное использование сырья в отраслях пищевой промышленности/ Серия 23. Ресурсосбережение. Комплексное использование первичных и вторичных ресурсов, утилизация промышленных отходов// Экспресс-информация. Госплан Украинской ССР.- Киев, 1989. - Выпуск 2. - 12 с.

5. Глазун В.В. Організаційно-економічний механізм екологізації птахівництва: Автореф. дис... канд. економ. наук: 08.08.01/ Сумський держ.університет. - Суми, 2002. - 21 с.

6. Лукинов И., Пасхавер Б. Эквивалентность в хозяйственном механизме агропромышленного комплекса// АПК: Экономика, управление. - 1988. - № 11. - С.6-14.