Ринок сільськогосподарської продукції в Україні

3

Курсова робота на тему:

Ринок сільськогосподарської продукції в Україні

Зміст

1. Сільське господарство в економічній системі

2. Еволюція власності на землю

3. Розвиток власності на землю у XX століття

4. Аграрні відносини в колишньому СРСР

5. Радикальні зміни у відносинах власності та АПК. Агарна криза у сільському господарстві

6. Аграрна реформа в Україні

7. Особливості переходу до ринкових відносин в аграрному секторі економіки

Висновок

Література

1. Сільське господарство в економічній системі

Для забезпечення життя більшості населення планети сільське господарство залишається найважливішою галуззю народного господарства. Так, наприкінці XX ст. із майже 6 млрд. населення земної кулі у слаборозвинутих країнах світу голодує близько 1 млрд. чоловік. Проблема нормального забезпечення продуктами харчування гостро стоїть і перед сотнями мільйонів населення в інших куточках нашої планети, в т. ч. і в Україні.

Сільське господарство, крім того, є важливою сировинною базою для харчової та легкої промисловості.

У цій галузі відбувається безпосередня взаємодія людини з природою, від якої значною мірою залежить здоров'я людини, її психологічний, нервовий, емоційний стан тощо.

У сільському господарстві постійно розвиваються продуктивні сили та відносини власності. Найбільш швидкими темпами ці зміни відбувалися в останні два століття. Так, всередині XVIII ст. у сільському господарстві було зайнято близько 80 % сукупної робочої сили на планеті. Наприкінці XIX -- на початку XX ст. у розвинутих країнах світу у ньому було зайнято близько 40 % населення, а в промисловості приблизно 35 %. В середині 90-х років XX ст. у цій сфері в передових країнах зайнято приблизно 5 % працездатного населення, а у США -- всього 2,5 %. В той же час в Україні у сільському господарстві нині зайнято 17 % населення.

Різке скорочення чисельності зайнятих у сільському господарстві в розвинутих країнах зумовлено значним зростанням продуктивності праці у цій галузі, що дає змогу малою кількістю працівників прогодувати основну масу населення. Наприклад, один зайнятий у цій сфері в США забезпечує продуктами харчування близько 120 жителів країни, в той час, як в Україні лише 12--13 чоловік. Тому умовно частка продукції у США в розрахунку на одного зайнятого на початку 90-х pp. становила близько ЗО тис. дол., а в Україні -- 3 тис. дол. В Німеччині цей показник становив близько 19 тис. дол., у Франції -- 21 тис. дол.

Сільському господарству України було завдано величезних збитків під час насильницької колективізації 1929-- 1932 pp., штучного голодомору, непродуманої аграрної політики в часи панування адміністративно-командної системи. Тому найбагатша в світі чорноземами країна, яка, згідно з оцінками фахівців, може прогодувати не менше 250 млн. чоловік, неспроможна поки що забезпечити продовольством власне населення.

Жодна галузь народного господарства не залежить так від природно-кліматичних умов, як сільське господарство. Це зумовлено насамперед використанням землі як специфічного засобу виробництва, її родючістю, місцерозташуванням.

У сільському господарстві виробництво продукції рослинництва і тваринництва пов'язане з дією природних та біологічних законів. Так, строки зростання і визрівання рослин і тварин незначною мірою піддаються регулюванню. Частково на ці процеси впливає селекційна робота.

Такі особливості вирощування сільськогосподарської продукції впливають на ритм роботи підприємств обробної промисловості, які займаються перевезенням та переробкою цієї продукції.

Специфіка сільськогосподарського виробництва вимагає значної мобілізації сил працівників села. Це зумовлено тим, що посіяти і зібрати врожай без втрат треба у дуже стислі строки.

У цій сфері має місце значний розрив між робочим періодом і кінцевим результатом. Тому працівники села повинні бути забезпечені необхідною сільськогосподарською технікою. Щоб вона не простоювала у міжсезонний період, потрібно випускати універсальні машини (наприклад, трактори) з набором кількох десятків пристроїв.

Велика залежність сільського господарства від погодних умов вимагає створення страхових фондів на випадок посухи, надмірних опадів тощо. Так, в Україні у 1994 р. через несприятливі погодні умови довелося пересівати значну частину сільськогосподарських угідь.

Розрив між робочим періодом і кінцевими результатами у сільському господарстві значно впливає на формування доходів працівників цієї сфери, оскільки остаточний розмір таких доходів стає відомий лише після реалізації сільськогосподарської продукції.

2. Еволюція власності на землю

Аграрні відносини у багатьох країнах Європи в XIX -- на початку XX ст. характеризувалися пануванням великого землеволодіння. Так, в Англії у 70-х pp. XIX ст. 250 землевласникам належало більше половини всієї землі. У Франції в 1815 р. у руках 0,6 % власників знаходилося 42,3 % землі, а в 1918 р. в руках 16 % землевласників було 71,2 % землі. У Німеччині наприкінці XIX ст. на 13 % поміщицьких і фермерських господарств припадало 71,4 % сільськогосподарських угідь.

Значного поширення в цей період набуло фермерське господарство. Наприклад, в Англії у другій половині XIX ст. фермери, орендуючи землю у лендлордів, наймали близько 1 млн. чоловік, а напередодні першої світової війни у цій країні налічувалося понад 500 тис. ферм, причому найкрупнішим з них належала третина всіх оброблюваних земель. У Німеччині наприкінці XIX ст. З млн. господарств мали менш ніж по 2 га землі. Основна частина власників цієї землі перетворилася на наймитів із наділом і орендарів. У Франції наприкінці XIX ст. була поширена дольщина, за якої земля бралася під заставу, селяни сплачували лихварям величезні проценти, а значна частина їх ставала лише номінальними власниками землі.

У США панівною формою аграрних відносин було фермерське господарство. На початку XX ст. тут налічувалося 5,8 млн. ферм, що виникли в основному внаслідок купівлі землі у держави і великих землевласників та оренди. З них 35 % були орендовані, 23 % віддані в заставу страховим компаніям, а 42 % -- приватні. Із загальної кількості фермерських господарств 1 млн. розвивалися як капіталістичні господарства. У них було зайнято близько 60 % сільськогосподарських працівників, які виробляли понад 50 % усієї продукції. Середня площа великої ферми у 1910 р. дорівнювала 2 тис. га землі, малої -- 1,5 га.

В Україні у першій половині XIX ст. в сільському господарстві панувала панщинна система. Переважна більшість державних селян у Східній Україні мали наділи від 0,5 десятин на одну ревізьку душу в Полтавській губернії до 8,2 десятин у Херсонській губернії. В Західній Україні мінімальний наділ становив 3,9 десятин. В той же час для забезпечення потреб сім'ї та сплати податків треба було не менше 5 десятин землі на одну ревізьку душу. Тому більшість селян України не могли забезпечити свій прожитковий мінімум і змушені були шукати додаткових заробітків.

Після скасування кріпосного права н Галичині у 1848 р. в селян залишилося менше землі, ніж було до реформи. В Східній Україні внаслідок реформи 1861 р. (скасування кріпацтва) у дев'яти губерніях України селяни отримали 45,7 % землі, за поміщиками залишилося 46,6 %, церкві та державі належало 7,7 % землі. В цілому з 48,1 млн. га земельного фонду надільне землекористування селян в Україні зменшилося на 27,6 %, а 9,2 % ревізьких душ залишилося без наділів.

За рахунок купівлі і оренди землі приватне селянське землеволодіння з 1861 по 1902 pp. зросло у 6,6 раза. До революції 1917 р. кількість викупленої селянами землі становила 915 млн. десятин. Земля стала товаром, ціна якого постійно зростала. Так, у Східній Україні в 60-ті роки XIX ст. десятина землі коштувала близько 20 крб., а на початку XX ст.--до 190 крб.

Внаслідок столипінської реформи протягом 1905-- 1915 pp. 48 % селян на Правобережжі закріпили землю в індивідуальну власність, на Лівобережжі -- 16,5 %, на Півдні-- 42 %, було утворено 440 тис. хуторів. Протягом 1906--1912 pp. в Сибір і на Далекий Схід виїхало близько 1 млн. осіб з України, але значна частина з них повернулася. Загалом у цих районах царської Росії проживало близько 2 млн. українців.

3. Розвиток власності на землю у XX століття

Розвиток аграрних відносин у капіталістичних країнах у XX ст. відбувався шляхом створення крупних капіталістичних ферм, колективних господарств, скорочення чисельності фермерських господарств, розширення орендних відносин.

Так, у США кількість фермерських господарств з початку XX ст. до середини 90-х pp. скоротилася з 5,8 млн. до близько 2 млн. На одне господарство припадає в середньому 180 га землі. Близько 60 % фермерів господарюють власними силами, не наймаючи робітників. З них 1,3 млн. дрібних фермерських господарств виробляють менше 9 % сільськогосподарської продукції. У той же час 300 тис.крупних капіталістичних господарств (13,8 %) виробляли всередині 90-х pp. понад 70 % сільськогосподарської продукції, наймали близько 80 % робочої сили. На кожну з цих капіталістичних ферм припадало в середньому 1400 га землі.

Водночас у США налічується близько 5 тис. кооперативів, які переробляють і реалізовують до 30 % фермерської продукції. У Швеції понад 100 тис. фермерських господарств, переважна більшість з яких є членами сільськогосподарських кооперативів.

У країнах Західної Європи розміри фермерського господарства значно менші. Так, у Данії середня за розмірами ферма має 32 га землі, в Німеччині -- 18 га, у Бельгії -- 15 га, у Франції -- 14 га, в Італії -- 6 га, у Греції -- 4 га. Але типовим для цих країн є те, що основну масу сільськогосподарської продукції виробляють крупні капіталістичні ферми. Крім того, існування більшості фермерських господарств можливе лише тому, що частка різних державних субсидій, які одержує безпосередній фермер, становить в країнах ЄЕС 50 %, у США -- 35 %, в Японії -- 75 %. Без такої допомоги фермерські господарства не змогли б вижити. Так, за підрахунками німецьких економістів, оптимальний розмір ферми повинен становити 100 га, а для створення таких фермерських господарств необхідно мати капітал від 750 тис. до 1 млн.

Значного поширення у розвинутих країнах світу набула: оренда -- тимчасове надання землі за плату капіталісту-орендатору або селянину-працівникові, який не наймає робочої сили. Наприклад, у Франції орендується більше половини земель, в Англії -- близько 40 %, у США 45 % фермерів орендують землю у держави чи приватних осіб. Мінімальний строк оренди у Франції становить 25 років. Крім того, землю в оренду надають у тому випадку, якщо орендар до моменту припинення оренди не досягне пенсійного віку, якщо він володіє необхідними знаннями для ведення аграрного виробництва та ін. В Англії орендар повинен бути віком до 40 років, мати добре здоров'я, відповідні знання і досвід роботи на землі, необхідний капітал, отриманий від праці на фермі протягом останніх п'яти років.

Різновидом оренди є сімейна оренда, за якої глава сім'ї передає свою ділянку землі в оренду за певну плату одному з її членів. У Німеччині та Англії на цей вид оренди припадає 15--20 % усієї орендної землі.

Особливістю аграрних відносин у деяких розвинутих країнах світу є об'єднання сімейних ферм у сільськогосподарські корпорації. Наприклад, у США в такі корпорації об'єдналися близько 90 % сімейних ферм, а 95 % корпорацій об'єднують до 10 ферм.

4. Аграрні відносини в колишньому СРСР

Еволюційний (поступовий) шлях розвитку аграрних відносин н колишньому СРСР перервала насильницька колективізація, результатом якої стало масове створення колгоспів і радгоспів. Селянські господарства були ліквідовані, а найбільш працездатна і здібна (а тому й найзаможніша) частина селян потрапила в розряд куркулів (тобто експлуататорів) і була репресована.
При створені колгоспів і радгоспів відбувалося насильницьке усуспільнення засобів праці, худоби тощо. Противлячись цьому, селяни різали худобу. Тому кількість коней з 1929 по 1935 pp. скоротилася з 32,6 млн. голів до 14,9 млн.,
майже удвічі зменшилося поголів'я великої рогатої худоби, припинився ріст валової продукції сільського господарства.

У наступні десятиліття більшість колгоспів і радгоспів були збитковими. В них впроваджувався позаекономічний примус до праці, відновлювалися феодальні методи експлуатації, витіснялися різні форми власності, насамперед приватної, штучно фабрикувалися дві форми власності -- колективна і державна.

Насправді колективна форма власності у сільському господарстві була квазіоколективною, одержавленою, управління нею здійснювалося адміністративно-командними методами. Впродовж кількох десятиліть через механізм “ножиць цін” (завищених цін на продукцію промисловості і занижених на сільськогосподарську) весь додатковий і значна частка необхідного продукту вилучалися з села. Внаслідок такого пограбування села зростало відчуження сільськогосподарських працівників від землі та інших засобів виробництва, втрачалися стимули до праці тощо. Крім того, проводилася політика зменшення колгоспів і збільшення кількості радгоспів.

Після розпаду СРСР перед незалежними державами постало питання про шляхи радикальної перебудови аграрних відносин.

5. Радикальні зміни у відносинах власності та АПК. Агарна криза у сільському господарстві

На початку 1991 р. в Україні налічувалося 8,5 тис. колгоспів 2,6 тис. радгоспів. У них було зосереджено 95 % ріллі, вироблялося 75 % валової сільськогосподарської продукції. На одне господарство припадало близько 4 тис. га сільськогосподарських угідь.

За час економічної кризи сільське господарство України, як і інших країн колишнього СРСР та Східної Європи, занепало. Так, в Естонії валовий продукт сільського господарства у 1993 р. скоротився на 50 % порівняно з 1989 p., у Словаччині -- на 74 %. В Україні за 1991--1994 pp. виробництво продовольства скоротилося більш як на половину, поголів'я свиней -- приблизно на 7 млн. штук. За обсягами виробництва багатьох видів сільськогосподарської продукції наша держава виявилась відкинутою приблизно на 20 років назад.

Головною причиною аграрної кризи в Україні є насамперед порушення закону вартості у сільському господарстві. Іншими словами, це означає відсутність паритету цін на сільськогосподарську продукцію і на промислові вироби для аграрного виробництва. Так, ціни на промислові товари, які купує село, зростали в 1991 --1993 pp. в 2,5 рази швидше, ніж ціни на сільськогосподарські продукти. У 1994 р. ціни на сільськогосподарську продукцію лише на 50 % покривали витрати на її виробництво. Щоб купити бурякозбиральний комбайн до 1990 p., треба було посіяти, зібрати і здати урожай буряків з 6 га. На початку 1994 р. для придбання такого комбайна треба здати урожай буряків із 100 га. Для того, щоб купити зернозбиральний комбайн, колгосп мусить продати сьогодні майже 400 т зерна, в той час як у 1960--1970 pp.-- тільки 50 т.

Для інших країн Центральної та Східної Європи (а частково й для України) такою причиною є також зниження попиту на сільськогосподарську продукцію внаслідок лібералізації цін (тобто права самим підприємствам встановлювати їх, внаслідок чого відбувається їх надмірне зростання).

Аграрна криза також зумовлена енергетичною кризою, нераціональною політикою держави в аграрному секторі, технічною й економічною відсталістю переробної промисловості та ін.

В Україні, крім того, через аварію на Чорнобильській АЕС понад 3,5 млн. га угідь забруднено радіонуклідами, у стані глибокої екологічної кризи, близької до катастрофи, знаходиться близько 15 % сільськогосподарських угідь, землі в останні роки все більше виснажуються через те, що зменшилася кількість мінеральних та органічних добрив. Все це вимагає проведення радикальних аграрних реформ.

Аграрні реформи - це процес зміни економічних відносин, і насамперед відносин власності у сільському господарстві. Оскільки складовими частинами економічних відносин є техніко-економічні відносини та відносини економічної власності, матеріальною основою аграрної реформи повинні бути насамперед зміни у технологічному способі виробництва: впровадження нової техніки, культура землеробства, нові форми організації виробництва і праці тощо.

В умовах розгортання НТР радикальні перетворення у технологічному способі виробництва в сільському господарстві можливі через інтенсивний розвиток біотехнології, зокрема генної та клітинної інженерії, яка створює умови для розгортання «біологічної», «біотехнологічної» революції. Так, за допомогою генної інженерії створюються нові організми з наперед заданими властивостями, змінюються спадкові якості сільськогосподарських рослин і тварин. Наприклад, американська фармацевтична фірма «Соломон голден бразерс» за допомогою універсального стимулятора росту тварин і рослин одержує качани кукурудзи вагою 4 кг. Молочне порося, якому дають такий стимулятор, через три місяці важить від 80 до 90 кг.

Щоб не відстати від розвинутих країн світу у цій сфері, Україна повинна значно посилити роботи у галузі селекції та насінництва. На жаль, обсяги селекційних робіт у нашій Державі, наприклад, з цукровими буряками, приблизно у 5 разів менші, ніж у будь-якій великій селекційній фірмі Заходу.

Аграрні реформи включають також перетворення економічної та юридичної власності на селі, наслідком яких є зміни соціальної структури. Зміна економічної власності передбачає насамперед зміну суб'єктів власності, тобто роздержавлення і приватизацію земельної власності, створення реального плюралізму форм власності, в т. ч. відродження приватної власності. Щодо колгоспно-радгоспної систем, то аграрна реформа передбачає паювання землі та основних засобів виробництва, створення агрофірм, добровільних селянських спілок та ін.

В Україні мета аграрної реформи -- усунення державної монополії на землю, формування дбайливого господаря, використання державної, колективної та приватної форм власності. Водночас помилковою є орієнтація на переважання приватної власності на землю як основу аграрних перетворень.

Аграрні реформи у сфері економічної власності -- це передусім реформа ціноутворення, оподаткування, рентних платежів, заробітної плати тощо, тобто усієї сукупності відносин власності в усіх сферах суспільного відтворення.

Аграрні реформи у сфері юридичної власності означають зміни у землеволодінні, землекористуванні й землерозпорядженні.

При проведенні земельної реформи в Україні у цій сфері передбачається:

· визнання права власності на землю і майно кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства;

· можливість формування з розпайованих підприємств приватної власності на майно;

· утвердження права розпорядження землями, переданими у колективну власність, та надання земельних ділянок членам колективу, що побажали вийти з колективного сільськогосподарського підприємства;

· спрощення процедури передачі земельних ділянок у колективну власність та постійне користування.

У країнах Центральної та Східної Європи аграрні реформи здійснюються шляхом заснування акціонерних товариств, ваучерних акціонерних товариств, державних акціонерних товариств, створенням індивідуальних фермерських господарств (заснованих на праці господаря і членів його сім'ї, а також на найманій праці), кооперативів та ін.

Переважаючою формою власності у процесі таких перетворень є колективна. Так, в Естонії у 1991 р. на основі колгоспів та радгоспів було створено 406 акціонерних компаній (з середньою земельною площею в 3030 га, понад 90 % від загальної площі), 2000 сімейних ферм (з середньою земельною площею ЗО га), більш як 129 тис. присадибних господарств (0,5 га). У Латвії в 1992 р. існувало 675 акціонерних компаній із середньою земельною площею 1140 га (близько 70 % від загальної площі), 5022 сімейних ферм з повною зайнятістю (10 га), близько 100 тис. сімейних ферм з частковою зайнятістю (3,1 га) і 100 тис. присадибних ділянок (0,3 га). У Чехії 1197 кооперативів перетворилися на 1233 кооперативи нового типу, 39 акціонерних компаній та 59 компаній інших типів.

Кооперативи, засновані на приватній власності їх членів на землю (а також на інші засоби виробництва), не слід відносити до приватної форми власності. Це початкова форма колективної власності, у якій поєднані приватні та колективні елементи при переважанні останніх.

6. Аграрна реформа в Україні

Початковий етап реформування аграрних відносин відбувся і в Україні. Так, якщо на 1 січня 1990 р. не було жодного фермерського господарства, то на 1 червня 1994 р. їх налічувалося 30,9 тис. Крім того, 10,8 млн. сімей користувалися присадибними ділянками, загальна площа яких становила 3,7 млн. га (в т. ч. 3,2 млн. га ріллі). Разом з фермерськими господарствами в особистому користуванні населення було 5,9 млн. га землі.

Проте фермерські господарства поки що працюють гірше, ніж колгоспи і радгоспи. Так, у 1993 р. врожайність зернових у фермерських господарствах становила 23,5 ц/га, цукрового буряка -- 244 ц/га, картоплі -- 108 ц/га, що на 13--18 % нижче, ніж у колгоспах і радгоспах. На одного працівника при перерахунку за офіційним курсом у колгоспах і радгоспах одержано прибутку по 233 дол.. а у фермерських господарствах -- лише по 150 дол. Це означає, що рентабельність в останніх па 15 -20 % нижча, ніж у колгоспах.

Значною мірою це пояснюється слабким забезпеченням фермерських господарств малогабаритною технікою, існуючими типами тракторів, комбайнів тощо, їх неефективним використанням на невеликих ділянках землі у кожному господарстві. Так, витрати на обробіток 1 га землі у фермерському господарстві зростають у 3--7 разів при вирощуванні зернових і у 5--10 разів -- просапних культур. Крім того, ремонт і підтримання техніки в робочому стані вимагають у фермерів на ЗО--40 % більше витрат, ніж у колгоспах і радгоспах. Тому є підстави говорити про хибність політики поспішної «фермеризації» (вона проводилася в західних областях України), яку можна розглядати як колективізацію навпаки.

Із сказаного та досвіду розвинутих країн світу випливає висновок про пріоритетність колективної форми власності у сільському господарстві. Якщо при проведенні радикальної аграрної реформи в Україні орієнтуватися на пріоритетність приватної власності, що ґрунтується на власній праці, то на місці кожного колгоспу або радгоспу треба створити не менше 40 ферм (кожна з яких повинна мати господарські будівлі, бути електрифікованою, забезпеченою водою і комунікаціями тощо). Оскільки Земельним кодексом України передбачено створювати ферми розміром до 100 га землі, в т. ч. 50 га ріллі, то така кількість фермерських господарств була б розтратою значних матеріальних, фінансових і людських ресурсів.

Якщо йти шляхом створення крупних капіталістичних ферм, то це суперечить проголошеній Президентом України та ухваленій рішенням Верховної Ради стратегічній соціально-економічній меті -- сформувати реального власника і господаря землі, першочергово задовольнити його інтереси, зробити селянина повним власником виробленої ним продукції, віддати землю тим, хто її обробляє. Такими за своїм статусом можуть бути лише дрібні ферми. Власники крупних капіталістичних ферм не обробляють землі. Але будувати стратегію на домінуючій ролі дрібних фермерських господарств -- означає йти врозріз із закономірностями розвитку сільського господарства в розвинутих країнах Заходу (про це ми вже говорили в першому параграфі теми).

Пріоритетність колективної власності передбачає глибокі перетворення власності у колгоспах і радгоспах, які, як уже зазначалося, були одержавленими, а не справжніми колективними господарствами.

Початковий етап таких перетворень в Україні уже пройдено. Так, на початок 1994 р. реформовано 8,2 тис. колгоспів (87,5 %), паювання землі здійснено у 7,4 тис. господарств (81 %), 5,9 тис. колгоспів функціонували з правом власності кожного члена на свою частку майна (паю). Крім того, утворилася 1,1 тис. селянських спілок та кооперативів, 148 акціонерних товариств.

В основі процесу роздержавлення і приватизації лежить такий принцип: кожен член колгоспу (в т. ч. пенсіонер) має право на отримання своєї частки (паю) землі і майна відповідно до трудового стажу і розмірів землі в розрахунку на члена господарства. Селянин має також право передати пай в колгосп, кооператив або використати його для створення ферми.

У радгоспах розмір майна визначається як добуток вартості майна, що припадає в середньому на одного члена колективного господарства по області, й чисельності працівників радгоспу. Решта державного майна приватизується ними за власні кошти та приватизаційні сертифікати.

Цей процес означає поєднання колективного з приватним при переважанні колективного начала. Тобто колективна власність виступає основою приватної, а не навпаки.

Важливим напрямом радикальної аграрної реформи є створення ефективного агропромислового комплексу (АПК).

АПК - це сукупність галузей народного господарства, зайнятих виробництвом, переробкою, зберіганням і доведенням до споживача сільськогосподарської продукції. До складу АПК входять такі основні сфери: 1) виробництво засобів виробництва для сільського господарства та його виробничого обслуговування; 2) власне сільське господарство; 3) збирання, заготівля, переробка, зберігання, транспортування сільськогосподарської продукції.

Виникнення агропромислового комплексу зумовлене розвитком продуктивних сил народного господарства, поглибленням суспільного поділу праці, розгортанням науково-технічної революції. Впровадження досягнень НТР у сільське господарство веде до скорочення зайнятих у цій галузі, звужує сферу самого сільськогосподарського виробництва. Так, якщо в середині XVIII ст, частка продукції сільського господарства у валовій продукції становила близько 85 %, то нині у США та Англії вона становить приблизно 3 %, у Франції, Італії -- близько 7 %, в Японії-- 11 %. Це зумовлено переходом деяких процесів із сільського господарства до промисловості та торгівлі, до виділення із сільського господарства нових галузей, які продовжують обслуговувати його.

До сфери виробництва засобів виробництва для сільського господарства та його виробничого обслуговування належать підприємства, які виготовляють сільськогосподарську техніку, електроустаткування, будівельні матеріали, добрива та отрутохімікати, комбікорми, медикаменти тощо. Важливе місце в АПК посідають галузі виробничої та соціальної інфраструктури: шляхово-транспортне господарство, елеваторно-складські підприємства, зв'язок, матеріально-технічне обслуговування, житлові та культурно-побутові об'єкти. Невід'ємною частиною АПК є також кредитні установи та науково-консультативні фірми, страхові компанії, експортні об'єднання та ін.

В АПК розвинутих країн Заходу зайнято від 20 до ЗО % всього працездатного населення. Кінцева продукція АПК є результатом взаємодії галузей усіх трьох сфер, міжгалузевої кооперації. Оптимальне співвідношення вартості продукції трьох сфер АПК у розвинутих країнах світу становить 25--30 % : 10--15 % : 50--55 %, а кількість зайнятих -- від 20 до 35 %.

Роль первинної виробничої ланки в сільському господарстві цих країн поступово переходить від фермерських і селянських господарств до великих капіталістичних ферм, агропромислових об'єднань та агрокорпорацій. Набуває поширення також кооперація фермерських господарств, які об'єднуються у збутові, споживчі, кредитні союзи, в кооперативи із забезпечення виробничих послуг, спільного використання та ремонту техніки тощо.

Оскільки окремим фермам і навіть сільськогосподарським корпораціям придбати всю необхідну техніку не під силу, а часто й економічно невигідно, широкого розповсюдження у розвинутих країнах світу набуло сервісне інженерно-економічне забезпечення з боку технічних центрів крупних машинобудівних фірм, дилерських підприємств (які є економічно та юридичне незалежними). Так, до послуг дилерських підприємств у США, Канаді, Великобританії та інших країнах вдаються від 70 до 90 % фірм-виробників сільськогосподарської техніки.

Найбільш рентабельними у діяльності таких дилерських підприємств є оренда і прокат сільськогосподарської техніки. В Німеччині, Швеції та Скандинавських країнах сервісне інженерно-технічне забезпечення ферм здійснюється через технічні центри. У Франції, Італії, Великобританії та інших країнах поширені кооперативи щодо спільного використання сільськогосподарської техніки. В АПК розвинутих країн світу практикується продаж машинобудівними фірмами техніки у кредит, постачання фермерами сільськогосподарської продукції в магазини тощо.

Враховуючи це, при виробленні та реалізації аграрної політики в Україні помилково робити ставку лише на створення фермерських господарств, на домінування приватної власності. Адже агропромислові об'єднання (як основна форма економічних зв'язків в АПК) здійснюють спеціальний випуск продукції рослинництва і тваринництва, займаються її первинною обробкою і зберіганням, вступають у виробничу кооперацію з постачальниками промислової продукції для сільського господарства.

Держава активно регулює діяльність АПК через механізм цін, оподаткування, кредитну політику, надання субсидій для сільського господарства, шляхом заохочення експорту сільськогосподарської продукції тощо. Слід звернути особливу увагу на зберігання, переробку та реалізацію цієї продукції. Адже в Україні через погане зберігання втрачається близько 25 % всієї продукції. Це вимагає необхідних структурних змін в АПК.

При проведенні аграрної політики урядовим структурам час уже перейти від обіцянок підтримки сільського господарства до реальних заходів щодо відродження села, яке має стати основою національного відродження.

7. Особливості переходу до ринкових відносин в аграрному секторі економіки

Аграрний сектор посідає важливе місце в економіці України. Від його розвитку залежить нормальне функціонування всього господарства й життя країни.

Економічна реформа у сільському господарстві передбачає формування багатоукладної економіки шляхом розвитку різних форм власності та організації господарювання, утворення повноцінних суб'єктів ринкових відносин. Закон України «Про форми власності на землю» передбачає державну, колективну й приватну форми цієї власності. При цьому нові економічні форми, для існування яких визріли об'єктивні умови, мають виникати як у надрах старих форм, так і поряд з ними.

У колгоспах і радгоспах доцільним є проведення глибоких перетворень соціально-економїчної структури на основі широкого використання підряду, оренди, акціонерних, кооперативних та сімейно-індивідуальних форм, запровадження колективно-пайових або пайових способів безпосереднього привласнення засобів та результатів виробництва. Суть останніх полягає у тому, що земельні угіддя й основні виробничі фонди розподіляються між членами трудового колективу (з урахуванням трудового внеску) у формі паїв, на які нараховується частина одержаного прибутку. Селяни стають власниками, реальними співгосподарями засобів виробництва і його результатів, максимально зацікавленими в кінцевих результатах праці.

Це ні в якому разі не виключає можливості функціонування інших форм організації сільськогосподарського виробництва, в тому числі й сімейних ферм, селянських господарств, самостійних кооперативів, особистих підсобних виробництв тощо. В Законі України «Про власність» підкреслюється, що всі форми власності є рівноправними, а держава створює однакові умови для їх розвитку та захисту.

Важливе значення має для підприємця можливість самостійно вибирати спеціалізацію (з урахуванням умов господарства), визначати перспективну й економічно ефективну структуру посівних площ та виробництва в цілому, включаючи розвиток підсобних підприємств і обслуговуючих цехів, а також право розпоряджатися виготовленим продуктом, свобода вибору партнера, договірних взаємовідносин із суб'єктами ринку, вільний вибір форм організації та оплати праці. Без цього ні приватна, ні колективна власність не зробить селянина повноцінним господарем. Практика розвинутих країн (Японії, США, Франції, ФРН) свідчить: успіх у господарській діяльності забезпечує не форма власності, а підприємець, якого спонукає до якісної праці конкурент.

Сьогодні часто протиставляють існуючі форми господарювання новим, а саме: колгоспи і радгоспи -- фермерським господарствам. Нерідко вихід вбачають у загальній приватизації. При цьому чітко простежується захоплення силовим адміністративно-командним руйнуванням колективістської основи існуючих на селі відносин і вольовим (незважаючи на відсутність необхідних для того передумов) масовим насаджуванням приватних селянських (фермерських) господарств та приватної власності на землю.

По-перше, фермерські господарства не можуть негайно задовольнити потребу населення у продовольстві, бо для становлення їм потрібні час, кошти, техніка. Перехід до них має бути поступовим.

По-друге, формування багатоукладної системи господарства в аграрному секторі не слід здійснювати шляхом протиставлення різних форм власності. Суть багатоукладності полягає в тому, що всі елементи мають бути тісно пов'язаними між собою, доповнювати один одного і сприяти розвиткові кожного Для забезпечення життєдіяльності такої системи потрібне відповідне законодавство. Верховна Рада України прийняла ряд законів, які покликані створювати умови для розвитку різноманітних форм господарювання. Так, Закон «Про форми власності на землю» визначає запровадження в Україні поряд з державною колективної і приватної форм власності на землю Згідно з законом, всі ці форми власності є рівноправними.

Закон «Про селянське (фермерське) господарство» визначає економічні, соціальні та правові основи створення й діяльності селянських (фермерських) господарств в Україні. Він гарантує право громадян на добровільне створення цих господарств, самостійність їх, рівність з іншими формами господарювання. Законом передбачається, що земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства надаються громадянам за їх бажанням у довічне успадковуване володіння, приватну власність або оренду. Право приватної власності на земельну ділянку селянським (фермерським) господарством може набуватись після шести років володіння нею. Ділянки для цих господарств надаються із земель запасу, а також Із земель колгоспів, кооперативів і підприємств для їх членів Передбачається виділення фермерам до 10 % сільськогосподарських угідь.

Закон «Про колективне сільськогосподарське підприємство» визначає правові, економічні, соціальні та організаційні умови діяльності колективних сільськогосподарських підприємств Він гарантує невтручання держави у здійснення господарських функцій підприємства, забезпечує однакові умови колективних сільськогосподарських підприємств з державними, селянськими (фермерськими) господарствами.

Закон «Про плату за землю» визначає порядок, розміри, строки сплати земельного податку та орендної плати.

На жаль, на практиці нові форми господарювання недостатньо забезпечені як матеріально-технічними засобами, так і господарським механізмом розв'язання суперечностей і узгодження економічних інтересів різних суб'єктів господарської діяльності.

Оптимізація багатоукладної системи повинна здійснюватися поступово, в міру створення матеріально-технічної бази, виробничої і соціальної інфраструктури на селі. На кожному етапі мають бути свої критерії оптимізації.

На початку становлення цієї якісно нової системи домінуючими у сільському господарстві мають залишатися існуючі форми при наповненні їх новим змістом. Вони дають переважну частину сільськогосподарської продукції, багато з них є високорентабельними. Щодо відсталих господарств, необхідно провадити виважену політику. Оголошувати банкрутом можна самостійних господарів. Колгоспи і радгоспи до них не належали. В колгоспі працівники не були власниками майна, зацікавленими в його збереженні і примноженні. Тому необхідно докорінно змінити виробничі відносини, сам характер діяльності сільськогосподарських підприємств. Треба, щоб вони одержали автономію, щоб люди відчули себе господарями, тобто має відбутися в певному розумінні роздержавлення колгоспів і радгоспів, поділ через паї та акції об'єктів власності, створених за роки існування господарств, і землі між усіма працівниками та їх родинами (діти, пенсіонери та ін.) з тим, щоб вони стали власниками.

Процес паювання та акціонування майна нині стає масовим. Створюються колективні сільськогосподарські підприємства, асоціації, акціонерні товариства, самостійні і внутрішньогосподарські кооперативи, малі і спільні підприємства.

Держава надає певну матеріальну і фінансову підтримку селянським господарствам. Матеріальна і моральна підтримка потрібна всім суб'єктам господарства в аграрному секторі економіки: і державним, і колективним, і окремим селянським (фермерським) підприємствам.

Не менш важливим є використання світового досвіду. У країнах з розвинутою соціальне орієнтованою економікою кожний підприємець відшукує нішу своєї господарської діяльності, яка б вдало вписувалась у загальний бізнес. У сучасних умовах альтернативними сегментами діяльності сільськогосподарських колективних підприємств можуть бути такі, що доповнюють основне виробництво, яке склалося в колгоспах і радгоспах: переробка сільськогосподарської продукції, матеріально-технічне постачання, реалізація продукції, виробництво будівельних матеріалів тощо. Подібна система організації основного виробництва і допоміжних виробництв фермерських і колективних господарств, безумовно, усуває багато суперечностей, що виникають між окремими суб'єктами в аграрному секторі економіки.

Ринкова економіка розкриває широкі можливості для розвитку підприємництва. Однак було б неправомірним зводити його до малого й середнього бізнесу. Колгоспи і радгоспи були дискредитовані командно-адміністративною системою управління, тому, незважаючи па тривалий період діяльності, вони не могли повністю виявити свої можливості. Сьогодні не можна оцінити те, що давали колгоспи і радгоспи народу України, оскільки державні закупівельні ціни були символічними, а основна маса сільськогосподарської продукції йшла за межі республіки. Мабуть, доцільно дати їм можливість реформуватися в умовах демократичної ринкової економіки, при широкій господарській автономії і належних конкурентних механізмах між різними економічними укладами.

Основним поточним завданням аграрної політики нині є зупинення негативних процесів у цьому секторі економіки та забезпечення умов для нарощування виробництва сировини і продовольчих ресурсів. Для цього потрібні: законодавче регулювання розвитку всіх форм власності; корпоратизація майна спеціалізованих державних сільськогосподарських підприємств, паювання й акціонування майна колективних господарств; підтримка розвитку фермерських господарств (кредит, техніка, матеріали, виділення фермерам сільськогосподарських угідь, допомога у створенні різного роду об'єднань тощо) ; сприяння забезпеченню еквівалентності обміну з іншими галузями економіки; поступовий відхід від державної монополії у розподілі сільськогосподарської продукції, наявність відповідного державного замовлення на поставку найважливіших видів продукції й сировини; пріоритетна державна політика розвитку соціальної сфери на селі.

8. ВИСНОВОК

Об'єктивним економічним законам властива специфіка дії, не тільки на мікро-, макро- і світовому рівнях, а й у сільському господарстві. Це зумовлено найбільшою залежністю сільськогосподарського виробництва (порівняно з іншими галузями народного господарства) від природно-кліматичних умов, дією біологічних законів у цій сфері. Це, у свою чергу, значною мірою зумовлює типи й форми власності у сільському господарстві, їх еволюційні та революційні зміни протягом розвитку людської цивілізації в цілому і в останні два століття зокрема. Однією із закономірностей розвитку економічної системи в розвинутих країнах світу є поступовий перехід від приватної власності на землю (тобто власності, що належить одній особі, максимум -- окремій сім'ї) до колективної власності і колективної праці на ній. Це показує неправомірність орієнтації процесу трансформації економічної власності на землю та тотальну приватизацію.

Література

1. В.А. Павчак, Р. А. Івану, В. Г. Поплавський. Економіка сільського господарства. К.: Вища школа. - 1990.- 398 с.

2. С. Мочерний. Основи економічних знань. К.: Феміна. - 1995, - 350 с.

3. В. П. Ступаков, П. М. Кондратенко, М. І. Самокиш. Основи сільського господарства. К.: Вища школа. - 1992. - 242 с.

4. Основи сільського господарства. Практикум. Під редакцією Польського Б. Н. - К.: Вища школа, 1983.

5. П.Д.Клименко. Основи землеробства і тваринництва. К.: - Вища школа, 1991.