Деякі аспекти історії сільськогосподарської дослідної справи в Україні

Віктор Вергунов,

Світлана Скорченко,

Наталія Кругла

Деякі аспекти ІСТОРІЇ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ ДОСЛІДНОЇ СПРАВИ В УКРАЇНІ

Значення сільськогосподарської науково-дослідної справи в економіці держав велике. Правильно організовані і добре обладнані дослідні установи, за умови безперервності та наступності їх роботи значно підвищують кількість і якість вироблюваної у сільському господарстві продукції. Крім того, налагоджена діяльність сільськогосподарських дослідних установ сприятливо впливає на культуру рослин, які слугують вихідним продуктом для переробної промисловості. В країнах, де сільськогосподарська дослідна справа має характер постійно і давнодіючого фактору, продуктивність сільськогосподарської праці надзвичайно висока. Так, в Англії діяльність найстарішої сільськогосподарської дослідної установи нараховує понад 150 років. У США близько 40 років існує закон, згідно з яким 25% усіх витрат, асигнувань кожним штатом на агрономічну справу взагалі, необхідно відраховувати на сільськогосподарські дослідні установи.

В Україні організована сільськогосподарська дослідна справа виникла у 1885 році, коли Полтавське товариство сільського господарства засновувало Полтавське дослідне поле. Вслід за Полтавським дослідним полем почали поступово виникати інші дослідні поля. Перших 25 років існування дослідні установи будувалися і велися більш чи менш кустарним способом; виникаючи у більшості випадків з приватної чи вузько місцевої ініціативи, розрізнено і випадково, не об`єднані загальною системою, планом, що, однак, не заважало деяким з них виявити надзвичайно плодотворну діяльність. Як, наприклад, мережа дослідних полів Київського товариства цукрозаводчиків, заснована у 1900 році. Роботи мережі давали настільки надійні і цінні висновки для господарства буряко-цукрового району, що товариство цукрозаводчиків не зупинялось ні перед якими затратами, які були потрібні для підтримки дослідної організації [2].

На Всеросійській нараді з дослідної справи у 1908 році вперше була сформульована ідея необхідності внести планомірність у справу подальшої розбудови і ведення дослідної справи. З цією метою була прийнята /за доповіддю В.В.Вінера/ схема районування Росії, поділу її на великі фізико-географічні області, більш-менш однорідні за природними умовами (грунти, клімат, рослинність). Було визначено за необхідне у кожній з таких областей організувати обласні дослідні станції і ряд районних дослідних полів, кількість і розподіл яких у межах намічених областей повинні були узгоджуватися з поділом цих областей на сільськогосподарські райони, при виділенні яких передбачалося необхідним рахуватися не тільки з природними, а й з економічними умовами. Таким чином, мали на увазі створити планомірно розподілену мережу дослідних установ всередині кожної області, об`єднану навкруги обласної дослідної станції. Здійсненню цих планів стали на заваді глобальні історичні події початку XX століття: Перша світова війна, революції, громадянська війна та інші, що безпосередньо велися на всій території України. Зрозуміло, що за цей період інтереси сільського господарства були відсунуті на задній план, і за тих економічних та політичних потрясінь не могло бути й мови про наукові дослідження та досягнення в будь-яких галузях сільського господарства.

Важливість сільськогосподарських дослідних установ у справі піднесення сільського господарства розуміла радянська влада. У 20-х роках за проектом, розробив професор А.Г.Дояренко, почалася побудова державної дослідної мережі. Територія держави, відповідно до природних і господарських умов, незалежно від місцевих адміністративних кордонів /губернія, повіт/, поділена на ряд однорідних областей і районів. Кожній області і кожному району відповідає своя сільськогосподарська установа визначеної потужності. Сукупність усіх сільськогосподарських дослідних установ в окремих своїх частинах і в цілому - інститут державної сільськогосподарської дослідної мережі, яка перебуває у віданні Дослідного відділу Наркомзему. Кожний селянин, кожна установа можуть звернутись із запитом у будь-яку сільськогосподарську установу, де, залежно від стану дослідної роботи, цей запит або терміново вирішують, або після розробки та узгодження з діяльністю сусідніх сільськогосподарських дослідних установ включають до програми чергових досліджень.

Мережа сільськогосподарських дослідних установ існує не за ознакою належності до того чи іншого виробничого центру, а як автономний дослідницький апарат, окремі частини якого розподілені по країні у чіткій відповідності з природно-кліматичними та економічними умовами сільського господарства [2, 7, 11].

Однією з основних технічних культур в Україні з давніх часів були коноплі, які вирощували майже в кожному господарстві на так званих «конопляниках», і які значною мірою одягали і годували народ.

Із середини XVIII ст. в Росії, до складу якої входила значна частина території України, сільське господарство розвивається під впливом піднесення, викликаного реформами Петра І. Зростання виробництва в промисловості, посилення промислового, військового міського будівництва, економічна спеціалізація та формування промислових районів, з одного боку, та те, що текстильна промисловість, кораблебудування та інші галузі західноєвропейських держав вимагали сировини, з другого, призвели до розширення внутрішнього та зовнішнього ринків сільгосппродукції. Головними статтями експорту Росії на той час були льняне та конопляне насіння, олія, прядиво. Постало питання вдосконалення і підвищення рівня агротехнічних заходів. Значні праці з цього питання написали Татіщев, Посошков, Вролинський. У 1763 році при Академії наук запроваджували «клас агрокультури», тобто землеробства. При Катерині ІІ був виданий указ про розведення конопель, де, зокрема, наказано не смикати коноплі з корінням, а жати їх серпами, або ж ці коріння обрубувати з метою покращення якості волокна. В 1765 році Катерина ІІ створила «Вільне економічне товариство до прирощування в Росії землеробства і домобудівництва». Проіснувавши до 1917 року, товариство сприяло розвитку сільськогосподарської науки. Загальний спад виробництва внаслідок Першої світової війни та подальших внутрішніх подій в Україні, тісно пов`язаних з економічною політикою згаданого періоду, найбільше позначився на тих галузях сільського господарства, що вимагали значних затрат фізичної праці, в т. ч. в коноплярстві.

Жорсткі вимоги на продовольчі продукти і високі ціни на них змусили селянина відмовитися від виснажливої праці для вирощування та переробки конопель на користь тих культур, що вимагали менше праці та в даних умовах краще оплачувались /хлібні злаки, картопля/,

Проте зруйнована революцією та війною промисловість вимагала значної кількості прядивних матеріалів. Ліквідація голоду також вимагала використання рослинних жирів, оскільки за короткий строк можливо було швидше розширити посівні площі під олійними культурами, ніж відновити тваринництво. Для відновлення коноплярства повинні бути певні умови. А саме, щоб праця з вирощування культури та її первинної переробки якнайповніше оплачувалась. Необхідно було також вдосконалювати агротехнічні прийоми, способи переробки, технологічно вдосконалювати використання продуктів коноплярства та відходів. Шляхи відновлення коноплярства вимагали також поширення знань про передовий досвід.

На з`їзді представників лляної справи у 1923 році було запропоновано розробити програму заходів для відновлення і розвитку коноплярства. Серед перших питань називали наукові розробки в галузі коноплярства та первинної обробки конопель.

З 1927 року в Україні у сільськогосподарських школах поряд з іншими предметами вивчали дані про коноплі. Спеціальних дослідних станцій з вивчення конопель не було, проте розрізнені досліди проводили на Полтавській і Харківській станціях. Не було плану і системи в розповсюдженні і популяризації наукових досягнень як цих станцій, так і з питань коноплярства взагалі.

У кінці листопада 1927 року на «Нараді діячів з льону і конопель» постало питання про організацію науково-дослідного інституту з льону, конопель інших луб`яних культур. У програмі було розроблено завдання з досліджень конопель та їх переробки [8].

Порушувалось питання підготовки спеціалістів з коноплярства, допомоги населенню з питань реконструкції господарства на нових організаційних засадах.

Проблема сортів конопель була однією з основних, оскільки від її вирішення залежало швидке піднесення продуктивності коноплесіючих колгоспів і радгоспів. Від.дрібного селянського господарства було отримано застарілий, малопродуктивний, невирівняний, хворобливий, нестабільний сорт конопель. Наголошувалось на тому [9], що наука про рослини настільки далеко просунулась, що порівняно із сучасними можливостями змінювати природу рослин в будь-якому напрямку фактичні досягнення в селекції конопель надзвичайно мізерні.

Широкі сортовипробувальні роботи над коноплями розпочалися в Україні з 1929 року, якщо не брати до уваги невеликих робіт із сортовипробування конопель, виконаних значно раніше на Лохвипькій дослідній станції, бо ці досліди були випадкові, з невеликим, часто випадковим набором сортів.

В 1931-1932рр. Український інститут рослинництва також виконав невеликі роботи по сортовипробуванню конопель в Україні в деяких районах Степу і Лісостепу. Згідно з постановою Наркомзему СРСР від 12 жовтня 1931 року було створено Всесоюзний науково-дослідний інститут конопель на базі Глухівської зональної дослідної станції прядивних культур.

З 1933 р. держсортовипробування конопель перейшло до Держсортомережі, де воно й проводили за участю Інституту конопель, який з 1944 р. об`єднаний із Всесоюзним науково-дослідним інститутом нових луб`яних культур в єдиний Всесоюзний науково-дослідний інститут луб`яних культур.

З перших днів існування інституту головною проблемою селекції стало створення сортів, що забезпечують одночасне механізоване збирання, тобто, таких, які одночасно дозрівають, або однодомних конопель. У 1935 році вперше в історії селекції академік Н.Н.Гришко довів можливість переробки природи статі конопляної рослини, створив сорт одночасно дозріваючих конопель, який хоч не набув широкого розповсюдження, але став вихідним матеріалом для виведення сортів однодомних конопель. Через складність досліджень прийнятний для виробництва сорт однодомних конопель /ЮСО-І/ вивели селекціонери доктором А.Ї.Аринштейн та канд. наук Хреннікова у 1966 році. Серед дводомних сортів районований з 1961 року високоволокнистий сорт ЮС-6 селекції доктора наук, професора Г.І.Сенченка, який був директором інституту з 1960 по 1987 рік і зараз ще продовжує наукову діяльність, у 1968 році займав 41,2% від усіх посівів конопель в СРСР /89,4 тис. га/. Такого успіху не мав жоден сорт за всю історію селекції конопель. У 1967 році професору Г.І.Сенченку було присуджено Державну премію СРСР.

Значний вклад у розробку генетичних основ та методики селекції конопель внесли також доктори К.В. Малуша, Е.С.Гуржій.

За останні десятиліття в селекційній роботі з коноплями виник ще один напрямок - створення безнаркотичних сортів, тобто з мінімальним вмістом тетрагідроканнабіноїдів. Селекціонери В.І.Віровець, Л.М.Горшкова, М.М.Орлов створили сорти конопель, що не мають аналогів у світі (Див. таблицю).

За прийнятими стандартами ЄЕС та інших країн соціально-небезпечними вважають сорти із вмістом наркотичних речовин більше 0,3%.

Попит на насіння українських сортів у світі зростає. Їх випробовують у багатьох країнах Європи, в Канаді, в Австралії. У 1997 році сорт ЮСО-31 занесено до каталогу ЄЕС, на початку 1998 року його зареєстровано в Канаді.

Результати вмісту тетрагідроканнабінола в насінні сортів конопель, занесених у Реєстр рослин України:

Лабораторія насінництва конопель, що існує з перших років роботи інституту, і яку з 1935 по 1982 р. очолював доктор наук А.Г.Дьомкін, розробила систему насінництва, рекомендації з агротехніцки вирощування насіннєвих конопель, запропонувала нові способи збереження насіння, що дозволяють довший час зберігати високі посівні якості насіння конопель.

Організатором лабораторії агротехніки /1932р./ був професор А.С.Хренніков. Тут були розроблені і впроваджені в виробництво схеми конопляних сівозмін, розроблено комплекс заходів боротьби з бур`янами та нові високоефективні гербіциди, а також рекомендації щодо хімічної дефоліації конопель на зеленець та десикації насіннєвих посівів, використання яких підвищує продуктивність коноплезбиральних машин та якість коноплепродукції.

Значний вклад у дослідження створеної в 1946 році лабораторії агрохімії та фізіології рослин щодо підживлення конопель внесли доктори наук Н.Г.Городній та П.А.Горшков.

Нині в інституті ведуть інтенсивні дослідження для створення високопродуктивних сортів і гібридів конопель з високою якістю волокна, повною відсутністю каннабіноїдних сполук, що дозволить виключити їх з числа наркотикомістких культур. Розпочато роботу із створення вихідного селекційного матеріалу на основі методу культури тканин та клітин.

Історичний досвід свідчить, що коноплярство заслуговує на те, щоб розглядати його як одну з пріоритетних галузей. Незважаючи на сучасну кризу, порівняно з іншими галузями рослинництва воно може завдяки природно-кліматичним умовам України, значним досягненням вітчизняних селекціонерів та віковому досвіду землеробів швидше, із невеликими капіталовкладеннями досягти істотних позитивних зрушень, забезпечити економічну ефективність виробництва і конкурентоспроможність своєї продукції.

Ще однією з найстародавніших технічних культур є льон-довгунець. Він став відомий людству понад десять тисяч років тому, отож, має давню історію вирощування та переробки. Археологічні знахідки і дослідження предметів матеріальної культури стародавнього світу свідчать про те, що з волокнистих рослин льон у числі перших використовували люди ще в п`ятому-четвертому тисячолітті до нашої ери. Найстарішою тканиною в світі є лляна тканина, знайдена у 1961 році при розкопках давнього поселення поблизу турецького селища Чатал Хюіюк, що була виготовлена приблизно 6500 років до нашої ери [3, 5, 10].

Нині відомо, що египетськи фараони, римські патриції, а згодом і царський двір Романових використовували лляну тканину для виготовлення найпрестижнішого одягу. [1]

У доісторичні часи в країнах давнього Сходу виготовлення виробів з льону набуло високої технічної досконалості, особливо різнокольорових і мережаних полотен. Рештки тканин, які збереглися в єгипетських гробницях, свідчать про те. що єгиптяни могли виробляти на диво тонкі полотна, більше 150 ниток на 1 дюйм тканин [6]. Нитки такого полотна були настільки тонкими, що вироби з них ставили майже невидимими. Геродот, згадуючи про дари, які приніс один із фараонів до храму Афіни Родоської, писав, що найціннішим подарунком була лляна тканина, кожна нитка якої складалася із 360 волокон. Таке лляне прядиво продавали на вагу золота. Технологію виготовлення лляної пряжі в стародавньому Єгипті досі цього часу не розгадали вчені-текстильники [10].

Блакитна квітка льону, на думку жерців Ісіди, відповідає кольору неба, і тому вони не носили ніякого одягу, крім лляного, який вважали символом чистоти і світла.

На території України, за даними істориків, люди почали вирощувати і обробляти льон ще в другому-четвертому століттях. Найперші сторінки наших літописів переконують у тому, що обробка льону була відома найвіддаленішим нашим предкам-слов`янам ще у так званий Київський період історії, коли вся область слов`янських поселень обмежувалася басейном Дніпра. Так, під час походу князя Олега до Царграду в 907 році у слов`ян вітрила були власного виготовлення із грубого лляного полотна [4].

Слов`яни ткали грубе полотно, шили лляний одяг, обряджали покійників у полотняні савани, плели рибальське оснащення і тенети.

Протягом ряду віків льон поряд із вовною були єдиними видами волокнистих речовин, які застосовували для виготовлення одягу. Льон і вироби з нього високо цінували наші пращури в Київській Русі.

Прядіння льону і ткацтво з перших століть нашої історії було заняттям головним чином жінок. «Руссы расстилали льную соломку, и после того, как августовский туман и солнце отделяли волокно от стеблей, его собирали, сушили, мяли, трепали, чесали, отделяя шелковистое волокно от жестких плевел. Ко дню Прасковьи-льницы, покровительницы льноводов (28 октября), расстилали для отбеливания первое полотно изо льна нового урожая. Плоды трудов российских крестьян: лен-сырец, рубахи, сарафаны, скупались купцами из Фландрии, Германии, Византии» («Повесть временных лет»).

Незважаючи на примітивну технологію переробки, до Х століття льонарство на Русі настільки розвинулось, що лляні тканини, пряжу і олію почали виготовляти не лише для своїх потреб, а й на продаж.

У Х-ХІІІ століттях посіви льону поширилися майже по всій території Русі, а Новгород та Псков стали головними центрами виробництва льону і торгівлі ним із зарубіжними країнами.

У ХVI-XVII століттях на території сучасних Ярославської, Володимирської, Іванівської, Костромської областей значного розвитку набула первинна переробка льону [5].

При Петрі І почали діяти великі полотняні мануфактури, головним чином, для вироблення парусів. Першим стандартом Росії, який затвердив Петро І, став стандарт на льон. У 1715 році Петро І видав указ про розширення льонового і конопляного промислу в усіх губерніях Росії, щоб задовольнити зростаючий попит флоту на паруси, канати тощо. Водночас швидко збільшувався й експорт льону з Росії. Торгівля ним обкладалась податком і слугувала значним джерелом прибутків казни. В той час російський льон не лише одягав селян й російську знать, а й у значній кількості вивозився в країни Східної і Західної Європи. У ХІХ столітті серед товарів, що експортували з Росії, льон був на першому місці [4].

На відміну від льонарства північних районів Росії, на території України воно мало переважно споживчий характер і обслуговувало лише потреби натурального хатнього господарства, забезпечуючи селян як домотканим полотном, так і олією. Селяни виробляли мішковину, скатертини, рушники, ліжники, ковдри тощо.

Таким чином, з давніх часів льон не лише одягав людину, давав їй важливий продукт харчування - олію, широко використовувався у господарстві, був важливим джерелом коштів для придбання необхідних промислових товарів, а й мав велике значення для державної економіки.

Людство пережило синтетичний бум і все більше віддає перевагу натуральним, екологічно чистим виробам, побутовим тканинам та харчовим продуктам. Ось чому коноплі та льон уже називають у світі рослинами ХХІ століття.

Список використаних джерел