Соціально-економічна суть та умови формування ринку сільськогосподарської продукції в Україні

Вступ

Висновок

Література

- держава стала рівноправним партнером на ринку;

- державний контракт і замовлення реалізувалися з урахуванням попиту і пропозиції, як ліцензія на умовах конкурсу;

- досягалося поєднання інтересів держави та товаровиробників і виключався диктат умов державного контракту і замовлення державними органами;

- державний контракт і замовлення на кількість і номенклатуру продукції підкріплювався ресурсним забезпеченням та іншими ефективними стимулами.

Біржовий сільськогосподарський ринок України охоплює систему управлінських, виробничих і сервісних структур АПК: Міністерство агропромислового комплексу, його обласні і районні управління, Українська аграрна біржа, регіональні біржі, торгові доми, заготівельні структури на селі.

Кожен з учасників біржового аграрного ринку виконує певні функції.

Поліпшення якості продукції -- інтенсивний фактор збільшення її виробництва. Так, підвищення цукристості на 1 % збільшує вихід цукру і скорочує потребу в цукрових буряках на 8--10 %. Збільшення вмісту білка в зерні, що його закупляють, на 1 % дає додатково близько 500 тис. т рослинного білка, якого досить для задоволення потреб 20 млн. чоловік протягом року. Підвищення жирності молока на 0,1 % може забезпечити додаткове виробництво 93 т тваринного масла при незмінному поголів'ї корів. Вихід м'яса при забої великої рогатої худоби середньої вгодованості становить 45--50 %, тоді як вищої -- 56--58 %. Залежно від якісних показників встановлено різні закупівельні ціни на продукти.

Стандарти на зернові культури враховують репродукцію, сортову чистоту, клас насіння, вологість, засміченість, а по пшениці -- ще й належність до групи сильних і твердих пшениць, вміст клейковини. Основні показники якості такі: цукрових буряків -- цукристість; соняшнику-- вміст олії і репродукція сортів; льону-довгунця -- номерність льоносоломи, трести, волокна, вологість; картоплі -- групи, репродукція, сортова чистота, вміст крохмалю, механічна пошкодженість; молока -- жирність, вміст білка, сортність; м'яса -- жива маса, рівень вгодованості.

а) залікової маси реалізованої продукції до фактично проданої в натуральних показниках;

б) фактичної виручки від реалізації продукції (за винятком доплат за продукцію) до умовної виручки від продажу тієї ж продукції по цінах найвищої якості. Так само визначають і коефіцієнти якості тваринницької продукції.

Коефіцієнт зарахування молока обчислюється як відношення залікової маси молока до фактично проданого обсягу, а жирності -- як відношення реалізованого молока з врахуванням його фактичної жирності до обсягу молока базової жирності.

Якість продукції землеробства і тваринництва справляє великий вплив на економічні показники сільськогосподарських підприємств, зокрема на економічну ефективність землеробства і тваринництва. Якщо вироблена продукція реалізується низькою якістю, то господарства недобирають значної кількості грошових надходжень. При виробництві продукції підвищеної якості господарства одержують додаткову виручку за рахунок надбавок від її реалізації.

Обчислення собівартості, вивчення цієї категорії, її пізнання необхідні насамперед для встановлення шляхів і заходів для її зниження. З цієї метою потрібно визначити як рівень собівартості, так і її структуру, а також методику їхнього розрахунку.

Рівень собівартості виробництва сільськогосподарської продукції досить високий і має тенденцію до зростання. Це пояснюється невідповідністю між темпами збільшення виходу продукції з кожної одиниці земельної площі і темпами зростання затрат з розрахунку на цю саму одиницю, між темпами зростання продуктивності худоби і затратами на одну голову цієї худоби; порушенням пропорцій між зростанням продуктивності праці та її оплатою, непропорційним зростанням цін на промислову продукцію для сільського господарства; надмірною кількістю штатів управління і послабленням контролю за витратами, недостатнім рівнем концентрації і спеціалізації виробництва; культивуванням фондомістких форм розширеного відтворення.

Рівень собівартості окремих видів сільськогосподарської продукції визначається, виходячи із затрат, віднесених на дану культуру чи вид тварин. Отже, об'єктом обчислення рівня собівартості є види продукції, що їх одержують від кожної сільськогосподарської культури, виду худоби чи птиці, рибальства, бджільництва і шовківництва, а також сільськогосподарські роботи, роботи з поліпшення земель.

Рівень собівартості виробництва продукції, виконання робіт чи надання послуг встановлюють у такій послідовності. Насамперед розподіляють за призначенням витрати, пов'язані з утриманням основних засобів, за об'єктами планування і обліку затрат, потім визначають рівень собівартості виробництва продукції, виконаних робіт чи наданих послуг допоміжних і підсобних промислових виробництв; розподіляють затрати на зрошення і осушення земель, списують послуги бджільництва на запилення культур; розподіляють загальногалузеві і загальногосподарські витрати; визначають загальну суму виробничих витрат за об'єктами планування і обліку; обчислюють рівень собівартості продукції рослинництва; розподіляють витрати на утримання кормоцехів; визначають рівень собівартості продукції тваринництва; встановлюють рівень собівартості продукції підсобних виробництв і, нарешті, визначають повну собівартість товарної продукції всіх галузей сільськогосподарського виробництва.

Розрахунок рівня собівартості виробництва рослинницької продукції. З виробничих затрат, пов'язаних з вирощуванням сільськогосподарських культур, виключають суми страхових відшкодувань, потім обчислюють рівень собівартості рослинницької продукції за окремими видами культур чи їхніми групами. Так, рівень собівартості виробництва зерна, бавовни, насіння соняшнику визначають з врахуванням затрат на виробництво цих продуктів до моменту вивезення їх з поля (франко-поле) чи первинної обробки на току (франко-тік), бо рівень собівартості соломи, сіна обчислюють з врахуванням франко-пункту зберігання. Рівень собівартості виробництва цукрових буряків, картоплі, овочів, маточників цукрових буряків, коренеплодів визначають на франко-поле чи місце зберігання; плодів, ягід, винограду, тютюнового, махоркового і чайного листа, продукцію лікарських та ефіроолійних культур і квітникарства, овочів закритого грунту-- на франко-пункт приймання (чи зберігання); льоносоломи чи льонотрести -- на франко-місце переробки чи зберігання; насіння трав, льону, овочевих та інших культур -- на франко-пункт зберігання; зеленої маси на корм -- на франко-місце зберігання; зеленої маси на силос, трав'яного борошна, сінажу, гранул -- на франко-місце силосування, сінажування, приготування трав'яного борошна чи гранул.

До собівартості продукції рослинництва поточного року не включають затрати по зібраних, але ще не обмолочених культурах. Рівень собівартості соломи, полови, гички, кукурудзиння, кошиків соняшнику тощо визначають за нормативними затратами, встановленими на основі витрат на збирання, пресування, транспортування, скиртування та інші роботи, пов'язані із заготівлями цієї продукції.

Розрахунок рівня собівартості виробництва тваринницької продукції. Для його визначення затрати на утримання худоби і птиці за мінусом затрат на незавершене виробництво ділять на кількість виробленої продукції. З цієї кількості не виключають масу загиблої худоби чи вимушеного забою (якщо м'ясо не було використано).

Затрати на гній визначають за нормативними розрахунковими затратами на його прибирання в конкретних умовах і вартістю підстилки. Рідкий гній враховується залежно від його вологості за коефіцієнтами. Якщо вологість перевищує 98 %, то його відносять до стічних вод тваринницьких ферм. Рівень собівартості визначають діленням загальної суми затрат на його фізичну масу.

Шерсть-линька, пух, перо-линька, м'ясо півників яєчних курей, забитих у добовому віці, роги, копита, м'ясо забитих звірів, шкури й утилізовані тушки загиблих тварин оцінюють по цінах можливої реалізації (використання); вартість їх відносять на зменшення затрат за існуючими видами і групами тварин і птиці.

Рівень і структура собівартості -- величини не постійні, динамічні як у просторі, так і в часі, бо в сільському господарстві істотну роль відіграє природно-економічний фактор і дедалі більше застосовуються індустріальні методи виробництва. В цих умовах зростають виробничі витрати за такими статтями: амортизація, поточний ремонт, нафтопродукти та ін. Водночас скорочуються затрати живої праці.

Крім того, шляхами зниження рівня собівартості виробництва сільськогосподарської продукції можуть бути: поглиблення спеціалізації і концентрації на основі міжгосподарської кооперації і агропромислової інтеграції; підвищення продуктивності праці на основі застосування індустріальних методів та прогресивних форм її організації; впорядкування системи управління виробництвом; впровадження передового досвіду; поліпшення використання основних і оборотних фондів, економія витрат.

Іншою важливою функцією ціни є матеріальне стимулювання зростання виробництва. Цю функцію ціни виконують через відхилення їх від вартості. Але і тут повинна бути певна відповідність їх суспільно-виробничим витратам. Так, якщо ціни занижені, немає стимулу виробництва, а коли завищені,-- одержують значний прибуток незалежно від результатів роботи. Тільки тоді, коли ціни в основному відповідають суспільно необхідним затратам підприємства, виникають реальні стимули знижувати свої індивідуальні затрати до рівня, який нижчий від середніх суспільно необхідних рівнів, щоб мати додаткові прибутки.

Основою для ціноутворення повинна бути собівартість виробництва сільськогосподарської продукції за кілька років, бо в сільськогосподарському виробництві чималу роль відіграють природно-кліматичні умови.

Отже, найважливішим елементом утворення цін на продукти сільського господарства є собівартість їхнього виробництва.

У зв'язку з тим що на шляху товару від виробника до споживача існує кілька проміжних ланок, а в купівлі -- продажу товару беруть участь підприємства з різною формою власності на сільськогосподарську продукцію, є кілька видів цін: закупівельні, здавальні, оптові, роздрібні, комісійні, ринкові, розрахункові.

Закупівельні ціни -- основний інструмент державного впливу на економіку сільськогосподарських підприємств. Для посилення цього впливу ціни диференціюються. В Україні, наприклад, закупівельні ціни на зерно диференційовано по чотирьох зонах; на цукрові буряки, картоплю, овочі -- по трьох; на молоко, яловичину -- по двох і т. д. Разом з тим ціни стимулюють виробництво високоякісної продукції.

Оптові ціни -- це ціни, по яких закупівельні організації збувають закуплену продукцію торговельним організаціям і переробним підприємствам. Оптові ціни однакові в усі сезони року на всій території країни і диференційовані лише залежно від якості продукції. Оптова ціна складається із закупівельної, витрат заготівельних організацій і нормованого прибутку.

Роздрібні ціни -- це ті, по яких реалізують сільськогосподарську продукцію населенню країни через державну чи кооперативну торгівлю. Рівень їх визначається витратами заготівельних і торговельних організацій на транспортування, зберігання і реалізацію продукції, а також одержанням встановленого державою прибутку. Особливість їх полягає в динамічності протягом року на продукцію сезонного виробництва (овочі, картопля, ягоди, фрукти) і незмінності на продукти, які не зв'язані сезонним виробництвом (м'ясо, молоко, хліб), їх диференціюють і залежно від якості продукції. По роздрібних цінах (за мінусом торгової знижки) багато сільськогосподарських підприємств продають частину своєї продукції безпосередньо покупцям через відповідні магазини. Роздрібні ціни максимально наближені до вартості товарів.

Комісійні ціни -- це ціни, по яких реалізують лишки сільськогосподарської продукції і продукти, що їх закуповують державні підприємства за відповідну винагороду. Це різновид роздрібних цін

Розрахункові ціни призначені для регулювання економічних взаємовідносин господарств -- учасників міжгосподарських підприємств. Вони покликані сприяти створенню однакових економічних умов у збільшенні виробництва продукції і прибутків для всіх господарств -- учасників кооперації, для розвитку процесу кооперування. За їхньою допомогою може розподілятися весь прибуток чи його частина, що їх одержують від виробництва і реалізації продукції. Величину їх встановлюють на основі нормативної собівартості і розрахункової величини прибутку на кожну одиницю продукції по окремих технологічних стадіях виробництва. Важливою особливістю розрахункової ціни є те, що її встановлюють не на готову до реалізації продукцію, а на міжгосподарський продукт, який вироблено лише на певній стадії технологічного процесу. Правильно встановлені розрахункові ціни на молодняк великої рогатої худоби, свиней, продукцію рослинництва сприяють розвитку процесів міжгосподарського кооперування, зміцненню економіки окремих міжгосподарських підрозділів.

Мета системи цін на сільськогосподарську продукцію -- забезпечити матеріальну заінтересованість сільськогосподарських підприємств і їхніх працівників у збільшенні обсягів виробництва продукції. При цьому дуже важливим є встановлення економічно обгрунтованого співвідношення цін на продукцію промисловості та сільського господарства. Ціни на сільськогосподарську продукцію потребують періодичного перегляду і вдосконалення. Встановлюючи ціни на певні види сільськогосподарської продукції, потрібно враховувати суспільні витрати на виробництво зерна як головного продукту сільського господарства, по зонах -- провідних видів продукції.

Аграрний сектор посідає важливе місце в економіці України. Від його розвитку залежить нормальне функціонування всього господарства й життя країни.

Економічна реформа у сільському господарстві передбачає формування багатоукладної економіки шляхом розвитку різних форм власності та організації господарювання, утворення повноцінних суб'єктів ринкових відносин. Закон України «Про форми власності на землю» передбачає державну, колективну й приватну форми цієї власності. При цьому нові економічні форми, для існування яких визріли об'єктивні умови, мають виникати як у надрах старих форм, так і поряд з ними.

Це ні в якому разі не виключає можливості функціонування інших форм організації сільськогосподарського виробництва, в тому числі й сімейних ферм, селянських господарств, самостійних кооперативів, особистих підсобних виробництв тощо. В Законі України «Про власність» підкреслюється, що всі форми власності є рівноправними, а держава створює однакові умови для їх розвитку та захисту.

Важливе значення має для підприємця можливість самостійно вибирати спеціалізацію (з урахуванням умов господарства), визначати перспективну й економічно ефективну структуру посівних площ та виробництва в цілому, включаючи розвиток підсобних підприємств і обслуговуючих цехів, а також право розпоряджатися виготовленим продуктом, свобода вибору партнера, договірних взаємовідносин із суб'єктами ринку, вільний вибір форм організації та оплати праці. Без цього ні приватна, ні колективна власність не зробить селянина повноцінним господарем. Практика розвинутих країн (Японії, США, Франції, ФРН) свідчить: успіх у господарській діяльності забезпечує не форма власності, а підприємець, якого спонукає до якісної праці конкурент.

Сьогодні часто протиставляють існуючі форми господарювання новим, а саме: колгоспи і радгоспи -- фермерським господарствам. Нерідко вихід вбачають у загальній приватизації. При цьому чітко простежується захоплення силовим адміністративно-командним руйнуванням колективістської основи існуючих на селі відносин і вольовим (незважаючи на відсутність необхідних для того передумов) масовим насаджуванням приватних селянських (фермерських) господарств та приватної власності на землю.

По-перше, фермерські господарства не можуть негайно задовольнити потребу населення у продовольстві, бо для становлення їм потрібні час, кошти, техніка. Перехід до них має бути поступовим.

По-друге, формування багатоукладної системи господарства в аграрному секторі не слід здійснювати шляхом протиставлення різних форм власності. Суть багатоукладності полягає в тому, що всі елементи мають бути тісно пов'язаними між собою, доповнювати один одного і сприяти розвиткові кожного Для забезпечення життєдіяльності такої системи потрібне відповідне законодавство. Верховна Рада України прийняла ряд законів, які покликані створювати умови для розвитку різноманітних форм господарювання. Так, Закон «Про форми власності на землю» визначає запровадження в Україні поряд з державною колективної і приватної форм власності на землю Згідно з законом, всі ці форми власності є рівноправними.

Закон «Про селянське (фермерське) господарство» визначає економічні, соціальні та правові основи створення й діяльності селянських (фермерських) господарств в Україні. Він гарантує право громадян на добровільне створення цих господарств, самостійність їх, рівність з іншими формами господарювання. Законом передбачається, що земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства надаються громадянам за їх бажанням у довічне успадковуване володіння, приватну власність або оренду. Право приватної власності на земельну ділянку селянським (фермерським) господарством може набуватись після шести років володіння нею. Ділянки для цих господарств надаються із земель запасу, а також Із земель колгоспів, кооперативів і підприємств для їх членів Передбачається виділення фермерам до 10 % сільськогосподарських угідь.

Закон «Про колективне сільськогосподарське підприємство» визначає правові, економічні, соціальні та організаційні умови діяльності колективних сільськогосподарських підприємств Він гарантує невтручання держави у здійснення господарських функцій підприємства, забезпечує однакові умови колективних сільськогосподарських підприємств з державними, селянськими (фермерськими) господарствами.

Закон «Про плату за землю» визначає порядок, розміри, строки сплати земельного податку та орендної плати.

На початку становлення цієї якісно нової системи домінуючими у сільському господарстві мають залишатися існуючі форми при наповненні їх новим змістом. Вони дають переважну частину сільськогосподарської продукції, багато з них є високорентабельними. Щодо відсталих господарств, необхідно провадити виважену політику. Оголошувати банкрутом можна самостійних господарів. Колгоспи і радгоспи до них не належали. В колгоспі працівники не були власниками майна, зацікавленими в його збереженні і примноженні. Тому необхідно докорінно змінити виробничі відносини, сам характер діяльності сільськогосподарських підприємств. Треба, щоб вони одержали автономію, щоб люди відчули себе господарями, тобто має відбутися в певному розумінні роздержавлення колгоспів і радгоспів, поділ через паї та акції об'єктів власності, створених за роки існування господарств, і землі між усіма працівниками та їх родинами (діти, пенсіонери та ін.) з тим, щоб вони стали власниками.

Процес паювання та акціонування майна нині стає масовим. Створюються колективні сільськогосподарські підприємства, асоціації, акціонерні товариства, самостійні і внутрішньогосподарські кооперативи, малі і спільні підприємства.

Держава надає певну матеріальну і фінансову підтримку селянським господарствам. Матеріальна і моральна підтримка потрібна всім суб'єктам господарства в аграрному секторі економіки: і державним, і колективним, і окремим селянським (фермерським) підприємствам.

Не менш важливим є використання світового досвіду. У країнах з розвинутою соціальне орієнтованою економікою кожний підприємець відшукує нішу своєї господарської діяльності, яка б вдало вписувалась у загальний бізнес. У сучасних умовах альтернативними сегментами діяльності сільськогосподарських колективних підприємств можуть бути такі, що доповнюють основне виробництво, яке склалося в колгоспах і радгоспах: переробка сільськогосподарської продукції, матеріально-технічне постачання, реалізація продукції, виробництво будівельних матеріалів тощо. Подібна система організації основного виробництва і допоміжних виробництв фермерських і колективних господарств, безумовно, усуває багато суперечностей, що виникають між окремими суб'єктами в аграрному секторі економіки.

Ринкова економіка розкриває широкі можливості для розвитку підприємництва. Однак було б неправомірним зводити його до малого й середнього бізнесу. Колгоспи і радгоспи були дискредитовані командно-адміністративною системою управління, тому, незважаючи па тривалий період діяльності, вони не могли повністю виявити свої можливості. Сьогодні не можна оцінити те, що давали колгоспи і радгоспи народу України, оскільки державні закупівельні ціни були символічними, а основна маса сільськогосподарської продукції йшла за межі республіки. Мабуть, доцільно дати їм можливість реформуватися в умовах демократичної ринкової економіки, при широкій господарській автономії і належних конкурентних механізмах між різними економічними укладами.

Основним поточним завданням аграрної політики нині є зупинення негативних процесів у цьому секторі економіки та забезпечення умов для нарощування виробництва сировини і продовольчих ресурсів. Для цього потрібні: законодавче регулювання розвитку всіх форм власності; корпоратизація майна спеціалізованих державних сільськогосподарських підприємств, паювання й акціонування майна колективних господарств; підтримка розвитку фермерських господарств (кредит, техніка, матеріали, виділення фермерам сільськогосподарських угідь, допомога у створенні різного роду об'єднань тощо) ; сприяння забезпеченню еквівалентності обміну з іншими галузями економіки; поступовий відхід від державної монополії у розподілі сільськогосподарської продукції, наявність відповідного державного замовлення на поставку найважливіших видів продукції й сировини; пріоритетна державна політика розвитку соціальної сфери на селі.

Висновок

Література