25

Зміст

1. Земля -- основний засіб виробництва у сільському господарстві

2. Земельні фонди і їхня структура

3. Еволюція власності на землю

4. Розвиток власності на землю у XX ст.

5. Напрями підвищення економічної ефективності використання сільськогосподарських угідь

6. Особливості переходу до ринкових відносин в аграрному секторі економіки

Висновок

Література

1. Земля -- основний засіб виробництва у сільському господарстві

Серед матеріальних умов, необхідних для життя і виробничої діяльності, особливе місце належить землі з її ґрунтами, водними ресурсами, лісами і надрами. Від рівня ефективності використання землі значною мірою залежить розвиток продуктивних сил, масштаби і обсяг суспільного виробництва, добробут народу. Місце і роль землі в різних галузях суспільного виробництва різні. В промисловості, за винятком добувної, вона є тільки фундаментом, просторовою базою виробництва, в гірничій промисловості земля є, крім того, ще й коморою мінерально-сировинних ресурсів, арсеналом засобів праці. У сільському господарстві земля, залучена до виробництва, в процесі якого до неї прикладається жива і уречевлена праця, стає основним засобом виробництва. Тут вона виступає як предмет праці, коли використовується з метою створення необхідних умов для росту рослин, і як знаряддя праці, коли люди використовують її механічні, фізичні і біологічні властивості.

Як засіб виробництва у сільському господарстві земля має певні особливості. Земля-- це продукт природи і лише у процесі виробничої діяльності людей стає засобом виробництва (інші засоби виробництва є результатом людської праці). Оскільки вона не є продуктом людської праці, то не має й вартості і не може бути заново створена, замінена іншим засобом виробництва, збільшена в розмірах або переміщена в просторі, що накладає свій відбиток на особливості її функціонування в сільському господарстві, визначає на практиці той або інший підхід до організації її використання як засобу і предмету праці. Обмеженість розмірів землі потребує бережливого ставлення до неї, охорони від руйнівних сил природи, раціонального розподілу між галузями народного господарства і максимального збереження для сільського господарства.

Земля як предмет праці має просторовість, що визначає властиве лише їй своєрідне поєднання робочої сили з цим специфічним предметом праці, зумовлює потребу своєрідного підходу до організації території, землевпорядкування, розміщення виробництва і його спеціалізації.

Важливою особливістю землі є родючість, що відрізняє її від усіх інших засобів виробництва. Завдяки родючості земля має ту специфічну особливість, через яку прийнято називати її продуктивною силою. Родючість землі на різних територіях різна, що потребує диференційованого підходу до окремих зон країни при плануванні розміщення галузей сільськогосподарського виробництва, державних закупівель, а також при порівнянній оцінці господарської діяльності господарств, розташованих у різних природних умовах. Різна родючість грунтів зумовлює також неоднаковий рівень продуктивності праці під час обробітку землі в різних зонах і районах країни.

Земля при правильному використанні не лише зношується, а навпаки, властивості її поліпшуються, тобто підвищується родючість.

Під родючістю ґрунту розуміють його спроможність забезпечувати врожай, рівень якого залежить як від об'єктивних властивостей самого ґрунту, так і від розвитку культури землеробства та умов клімату. Родючість -- це продукт тривалого історичного розвитку самої землі і сільськогосподарського виробництва. Вона зумовлена, з одного боку, природними процесами ґрунтоутворення, а з іншого, постійним впливом господарської діяльності людини на створений природою грунт. Виходячи з цього, розрізняють природну і економічну родючість ґрунту.

Природна родючість ґрунту зумовлена дією природних факторів у процесі ґрунтоутворення. Вона залежить від хімічного, фізичного і біологічного складу ґрунту, може бути підвищена в процесі виробництва працею людини. В такому разі родючість виявляється у формі штучної родючості, яка відображує вкладення праці й засобів виробництва в землю. Сукупність системи природної і штучної родючості в умовах певного рівня розвитку продуктивних сил і виробничих відносин формує економічну родючість ґрунту. Економічна родючість є результатом дії природи і суспільної праці, сукупним виразом природної і штучної родючості, результатом певної властивості даного періоду продуктивності суспільної праці, помноженої на продуктивність сил природи. Вона залежить від розвитку культури землеробства, механізації виробничих процесів. В умовах господарств, коли використовуються найдосконаліші засоби виробництва і діє науково обґрунтована система землеробства, досягається найвища економічна родючість ґрунту.

Розглядаючи економічну родючість ґрунту як економічну категорію, треба розрізняти поняття продуктивна сила і продуктивність ґрунту. Перше поняття відповідає природній родючості ґрунту і характеризується запасом поживних речовин, води і структурою ґрунту. Друге поняття відображує економічну родючість і характеризується врожайністю в натуральному і вартісному виразі з одиниці площі і затратами праці на одиницю продукції. Продуктивність землеробства зумовлюється економічною родючістю ґрунту. Для того щоб економічно відображувати кількісні і якісні сторони економічної родючості ґрунту, її поділяють на абсолютну і відносну.

Абсолютна родючість певного виду ґрунту вимірюється врожайністю сільськогосподарських культур (валовий збір) з одиниці земельної площі. В ній знаходить своє відображення єдність природної і штучної родючості ґрунту. Відносна родючість ґрунту вимірюється виходом продукції на одиницю затрат праці і коштів. У цьому показнику відображується дія суспільної праці за певних умов, помножена на продуктивні сили природи.

Систематичне підвищення родючості ґрунту -- важлива умова високої продуктивності землеробства. Тому впровадження раціональної системи сівозмін, оптимальної структури посівних площ, удобрення ґрунтів та інших досягнень науково-технічного прогресу сприяє значному підвищенню родючості землі.

2. Земельні фонди і їхня структура

Земельним фондом вважається вся територія, включаючи й площі під водою, незалежно від призначення та господарського використання.

Визначають правові, економічні і організаційні принципи земельних відносин і спрямовані на створення умов для раціонального використання земель, відтворення родючості ґрунтів, охорону земельних ресурсів, рівноправний розвиток всіх форм господарювання на землі, додержання прав і обов'язків землевласниками і землекористувачами, оптимальне територіальне розміщення продуктивних сил, збереження І поліпшення природного середовища.

Відповідно до цільового призначення всі землі поділяють на такі: сільськогосподарського призначення, населених пунктів; промисловості, транспорту, зв'язку та іншого несільськогосподарського призначення; природоохоронного, рекреаційного і оздоровчого призначення; лісового фонду; водного фонду і землі запасу.

Земельні фонди сільськогосподарських підприємств складаються із сільськогосподарських угідь (орних земель, перелогів, багаторічних насаджень, природних і культурних сіножатей, природних і культурних пасовищ). Ліси, чагарники, болота, дороги, землі під забудовою та інші угіддя належать до несільськогосподарських.

Структура земельних угідь -- це процентне співвідношення площ різних угідь у складі загальної земельної площі або площі сільськогосподарських угідь. Переведення одних угідь в інші називають трансформацією. Найбільшу цінність становлять орні землі, луки, пасовища, багаторічні насадження, оскільки вони беруть безпосередньо участь у сільськогосподарському виробництві. Розширення їхніх площ за рахунок інших угідь сприяє ефективнішому використанню землі.

В перспективі у зв'язку з розвитком різних видів будівництва зменшуватиметься площа сільськогосподарських угідь, а отже, і землезабезпеченість населення. Тому головним напрямом дальшого збільшення виробництва має стати підвищення продуктивності сільськогосподарських угідь.

Із загальної площі сільськогосподарських угідь в Україні, що становить 42,2 млн. га, в користуванні сільськогосподарських підприємств перебуває 42 мли. га, або 98,8%. Державне управління єдиним земельним фондом забезпечує планомірність землекористування в усіх сільськогосподарських підприємствах, здійснення в масштабах всієї держави системи заходів, спрямованих на підвищення продуктивних сил землі шляхом проведення гідротехнічної, хімічної, лісової меліорації земель, докорінного поліпшення лук і пасовищ та здійснення комплексу протиерозійних заходів.

У зв'язку з поясним розподілом сонячної енергії зональні особливості мають усі компоненти навколишнього природного середовища, в тому числі кліматичні умови, водність території, рослинний і тваринний світ, а також ґрунтовий покрив. Перебуваючи у складному зв'язку і взаємозумовленості, вони утворюють певні географічні зони. На території України в процесі природно-історичного розвитку склались такі великі зони: Степ, Лісостеп, Полісся, передгірні і гірські райони Карпат і Криму. Всередині кожної з них встановлюється своєрідне територіальне поєднання природних ресурсів, об'єднане фактичним або перспективним комплексним використанням в рамках єдиного виробничо-територіального комплексу. Земельні ресурси залежно від територіального поєднання з іншими видами (кліматичними, водними, рослинними) мають свою структуру і особливості використання В КОЖНІЙ ЗОНІ.

Земельні ресурси -- найважливіші елементи природно-територіальних комплексів -- разом з тим являють собою природну основу для розвитку і формування виробничо-територіальних комплексів, якими у сільськогосподарському виробництві є природно-економічні зони, що спеціалізуються на виробництві певних видів продукції землеробства і тваринництва. Ці об'єктивно існуючі, але якісно різні комплекси взаємодіють між собою і впливають один на одного. І цілком природно, що внаслідок якісної різновидності природних і виробничо-територіальних комплексів ( природно-економічних сільськогосподарських зон) як дискретних структурних одиниць така взаємодія не обмежується простими парними зв'язками окремих елементів, а включає дуже складні прямі і зворотні зв'язки. Земельні ресурси є важливою об'єднуючою ланкою природних і виробничо-територіальних комплексів, і оскільки використання їх пов'язано з дією на них технічних засобів виробництва і застосуванням тих чи інших систем землеробства і тваринництва, від яких в основному і залежить сукупна ( інтегральна) продуктивність землі та інших видів природних ресурсів, а також людської праці. Спроможність землі виробляти якусь кількість продукції землеробства і тваринництва на певній території лежить в основі природного і суспільно-відтворювального процесу у сільському господарстві і формування виробничо-територіальних комплексів.

Ефективність використання землі визначають за натуральними та вартісними показниками. До натуральних показників належать: виробництво зерна, цукрових буряків, льоносоломки, картоплі, овочів, фруктів, ягід на одиницю площі, молока і м'яса на 100 га сільськогосподарських угідь, свинини на 100 га ріллі, яєць на 100 га зернових. Для точнішого вираження рівня ефективності окремих угідь у тваринництві використовується показник виробництва продукції на 100 га посівів кормових культур. Натуральні показники придатні лише для господарств, які мають однакові природно-економічні умови та напрями спеціалізації. При оцінці рівня ефективності землі в господарствах різної спеціалізації використовують вартісні показники, які можна порівнювати між собою.

До вартісних показників економічної ефективності використання землі належить вихід валової і товарної продукції, валового і чистого доходу на 100 га сільськогосподарських угідь, які обчислюють за формулою

де Е_з -- економічна ефективність використання землі;

В_п, Т_п, В_д, Ч_д -- відповідно валова і товарна продукція, валовий і чистий доход,

грн; П_с -- площа сільськогосподарських угідь, га

Ці показники використовують в основному при порівнянні господарств, що мають орієнтовно однакову структуру сільськогосподарських угідь та продуктивність земель. В інших випадках обов'язково враховують економічну оцінку землі, тому розрахунки проводять за формулою

де К_з -- коефіцієнт економічної оцінки землі;

П_ур -- площа умовної ріллі, га.

В умовну ріллю сільськогосподарські угіддя переводять за коефіцієнтами, для визначення яких середньорічну продуктивність 1 га угідь подають у кормових одиницях. Так, середньорічна продуктивність 1 га орних земель становить 40, сіножатей -- 14 і пасовищ--12 ц кормових одиниць. Коефіцієнт переведення сіножатей в умовну ріллю становить 0,35 (14:40), а пасовищ -- 0,3 (12:40).

3. Еволюція власності на землю

Аграрні відносини у багатьох країнах Європи в XIX -- на початку XX ст. характеризувалися пануванням великого землеволодіння. Так, в Англії у 70-х pp. XIX ст. 250 землевласникам належало більше половини всієї землі. У Франції в 1815 р. у руках 0,6 % власників знаходилося 42,3 % землі, а в 1918 р. в руках 16 % землевласників було 71,2 % землі. У Німеччині наприкінці XIX ст. на 13 % поміщицьких і фермерських господарств припадало 71,4 % сільськогосподарських угідь.

Значного поширення в цей період набуло фермерське господарство. Наприклад, в Англії у другій половині XIX ст. фермери, орендуючи землю у лендлордів, наймали близько 1 млн. чоловік, а напередодні першої світової війни у цій країні налічувалося понад 500 тис. ферм, причому найкрупнішим з них належала третина всіх оброблюваних земель. У Німеччині наприкінці XIX ст. З млн. господарств мали менш ніж по 2 га землі. Основна частина власників цієї землі перетворилася на наймитів із наділом і орендарів. У Франції наприкінці XIX ст. була поширена дольщина, за якої земля бралася під заставу, селяни сплачували лихварям величезні проценти, а значна частина їх ставала лише номінальними власниками землі.

У США панівною формою аграрних відносин було фермерське господарство. На початку XX ст. тут налічувалося 5,8 млн. ферм, що виникли в основному внаслідок купівлі землі у держави і великих землевласників та оренди. З них 35 % були орендовані, 23 % віддані в заставу страховим компаніям, а 42 % -- приватні. Із загальної кількості фермерських господарств 1 млн. розвивалися як капіталістичні господарства. У них було зайнято близько 60 % сільськогосподарських працівників, які виробляли понад 50 % усієї продукції. Середня площа великої ферми у 1910 р. дорівнювала 2 тис. га землі, малої -- 1,5 га.

В Україні у першій половині XIX ст. в сільському господарстві панувала панщинна система. Переважна більшість державних селян у Східній Україні мали наділи від 0,5 десятин на одну ревізьку душу в Полтавській губернії до 8,2 десятин у Херсонській губернії. В Західній Україні мінімальний наділ становив 3,9 десятин. В той же час для забезпечення потреб сім'ї та сплати податків треба було не менше 5 десятин землі на одну ревізьку душу. Тому більшість селян України не могли забезпечити свій прожитковий мінімум і змушені були шукати додаткових заробітків.

Після скасування кріпосного права н Галичині у 1848 р. в селян залишилося менше землі, ніж було до реформи. В Східній Україні внаслідок реформи 1861 р. (скасування кріпацтва) у дев'яти губерніях України селяни отримали 45,7 % землі, за поміщиками залишилося 46,6 %, церкві та державі належало 7,7 % землі. В цілому з 48,1 млн. га земельного фонду надільне землекористування селян в Україні зменшилося на 27,6 %, а 9,2 % ревізьких душ залишилося без наділів.

За рахунок купівлі і оренди землі приватне селянське землеволодіння з 1861 по 1902 pp. зросло у 6,6 рази. До революції 1917 р. кількість викупленої селянами землі становила 915 млн. десятин. Земля стала товаром, ціна якого постійно зростала. Так, у Східній Україні в 60-ті роки XIX ст. десятина землі коштувала близько 20 крб., а на початку XX ст.--до 190 крб.

Внаслідок столипінської реформи протягом 1905-- 1915 pp. 48 % селян на Правобережжі закріпили землю в індивідуальну власність, на Лівобережжі -- 16,5 %, на Півдні-- 42 %, було утворено 440 тис. хуторів. Протягом 1906--1912 pp. в Сибір і на Далекий Схід виїхало близько 1 млн. осіб з України, але значна частина з них повернулася. Загалом у цих районах царської Росії проживало близько 2 млн. українців.

4. Розвиток власності на землю у XX ст.

Розвиток аграрних відносин у капіталістичних країнах у XX ст. відбувався шляхом створення крупних капіталістичних ферм, колективних господарств, скорочення чисельності фермерських господарств, розширення орендних відносин.

Так, у США кількість фермерських господарств з початку XX ст. до середини 90-х pp. скоротилася з 5,8 млн. до близько 2 млн. На одне господарство припадає в середньому 180 га землі. Близько 60 % фермерів господарюють власними силами, не наймаючи робітників. З них 1,3 млн. дрібних фермерських господарств виробляють менше 9 % сільськогосподарської продукції. У той же час 300 тис. крупних капіталістичних господарств (13,8 %) виробляли всередині 90-х pp. понад 70 % сільськогосподарської продукції, наймали близько 80 % робочої сили. На кожну з цих капіталістичних ферм припадало в середньому 1400 га землі.

Водночас у США налічується близько 5 тис. кооперативів, які переробляють і реалізовують до 30 % фермерської продукції. У Швеції понад 100 тис. фермерських господарств, переважна більшість з яких є членами сільськогосподарських кооперативів.

У країнах Західної Європи розміри фермерського господарства значно менші. Так, у Данії середня за розмірами ферма має 32 га землі, в Німеччині -- 18 га, у Бельгії -- 15 га, у Франції -- 14 га, в Італії -- 6 га, у Греції -- 4 га. Але типовим для цих країн є те, що основну масу сільськогосподарської продукції виробляють крупні капіталістичні ферми. Крім того, існування більшості фермерських господарств можливе лише тому, що частка різних державних субсидій, які одержує безпосередній фермер, становить в країнах ЄЕС 50 %, у США -- 35 %, в Японії -- 75 %. Без такої допомоги фермерські господарства не змогли б вижити. Так, за підрахунками німецьких економістів, оптимальний розмір ферми повинен становити 100 га, а для створення таких фермерських господарств необхідно мати капітал від 750 тис. до 1 млн.

Значного поширення у розвинутих країнах світу набула: оренда -- тимчасове надання землі за плату капіталісту-орендатору або селянину-працівникові, який не наймає робочої сили. Наприклад, у Франції орендується більше половини земель, в Англії -- близько 40 %, у США 45 % фермерів орендують землю у держави чи приватних осіб. Мінімальний строк оренди у Франції становить 25 років. Крім того, землю в оренду надають у тому випадку, якщо орендар до моменту припинення оренди не досягне пенсійного віку, якщо він володіє необхідними знаннями для ведення аграрного виробництва та ін. В Англії орендар повинен бути віком до 40 років, мати добре здоров'я, відповідні знання і досвід роботи на землі, необхідний капітал, отриманий від праці на фермі протягом останніх п'яти років.

Різновидом оренди є сімейна оренда, за якої глава сім'ї передає свою ділянку землі в оренду за певну плату одному з її членів. У Німеччині та Англії на цей вид оренди припадає 15--20 % усієї орендної землі.

Особливістю аграрних відносин у деяких розвинутих країнах світу є об'єднання сімейних ферм у сільськогосподарські корпорації. Наприклад, у США в такі корпорації об'єдналися близько 90 % сімейних ферм, а 95 % корпорацій об'єднують до 10 ферм.

5. Напрями підвищення економічної ефективності використання сільськогосподарських угідь

Основними напрямами підвищення ефективності використання землі є такі: впровадження науково обґрунтованих зональних систем землеробства, інтенсивних технологій вирощування сільськогосподарських культур; внесення під кожну з них оптимальної кількості органічних і мінеральних добрив; розвиток хімічної, гідротехнічної, лісової, біологічної та інших видів меліорації земель; боротьба з водною та вітровою ерозією ґрунтів; докорінне поліпшення природних угідь; створення довгорічних культурних пасовищ (особливо зрошуваних); раціональна система землевпорядкування та інші заходи.

Підвищити ефективність використання землі можна насамперед на основі інтенсифікації і впровадження наукової системи землеробства -- взаємопов'язаного комплексу агрономічних, економічних і організаційних заходів, застосування яких забезпечує розширене відтворення родючості ґрунтів, неухильне зростання врожайності сільськогосподарських культур і поліпшення якості продукції, надійну охорону навколишнього середовища.

Система землеробства -- основна складова системи ведення сільського господарства.

Складовими системами землеробства є:

1. агроекономічна оцінка природних умов, ґрунтово-кліматичне і ерозійне районування; стан і перспективи розвитку землеробства;

2. виробничі і трудові ресурси;

3. напрям, масштаби, темпи спеціалізації, концентрації сільськогосподарського виробництва;

4. сівозміни, структура посівних площ і вдосконалення їх;

5. підвищення родючості ґрунтів, захист їх від ерозій;

6. організація промислового насінництва і заходи прискореного впровадження нових сортів і гібридів сільськогосподарських культур;

7. розробка науково обґрунтованої системи землеробства на меліорованих землях;

8. особливості вирощування основних сільськогосподарських культур і заходи щодо впровадження індустріальних технологій;

9. захист сільськогосподарських культур від шкідників і хвороб з урахуванням охорони навколишнього середовища та інтеграції захисту;

10. кормо виробництво;

11. зональна система машин;

12. організація і оплата праці в рослинництві;

13. організаційно-господарські заходи, освоєння наукових систем землеробства.

При розробці системи землеробства потрібно керуватися тим, що сучасне землеробство повинно бути одночасно інтенсивним і ґрунтозахисним, забезпечувати відтворення природних ресурсів і охорону навколишнього середовища.

Найбільше захищає грунт і забезпечує умови для підвищення родючості безполицева система обробітку землі. Поширився цей метод обробітку землі на Полтавську область та інші області України. За сім років масового використання цього методу в Полтавській області одержали додатково 2,6 млн. т зерна, багато кормів та іншої продукції.

Для господарств кожної природно-економічної зони розробляється зональна система землеробства, всі ланки якої (сівозміни, способи обробітку ґрунту і посівів, удобрення, боротьба із шкідниками і хворобами) враховують місцеві природні умови. Метою впровадження науково обґрунтованих зональних систем землеробства є створення в усіх природно-економічних зонах країни високоефективного і стійкого до несприятливих погодних умов землеробства. При розробці або удосконаленні системи землеробства господарства повинні звертати особливу увагу на поліпшення структури посівних площ, планувати впровадження високоврожайних культур для даних умов виробництва, враховуючи при цьому спеціалізацію господарства. Поряд з визначенням раціональної структури посівних площ потрібно передбачити і раціональне використання природних кормових угідь.

Структуру посівних площ треба розробляти і обґрунтовувати в такій послідовності: здійснити економічну оцінку всіх сільськогосподарських культур і визначити найбільш вигідні; вивчити замовлення держави на продаж сільськогосподарської продукції; на основі аналізу структури посівних площ і економічної оцінки всіх сільськогосподарських культур спроектувати нову структуру посівних площ і визначити її економічну ефективність; розробити заходи для досягнення визначеного рівня виробництва сільськогосподарської продукції.

Важливим елементом системи землеробства є сівозміни. Агротехнічне значення сівозмін полягає в тому, що різні культури по-різному використовують продуктивні властивості землі. Так, бобові культури і багаторічні трави нагромаджують у грунті велику кількість поживних речовин, зокрема азоту і фосфору, тоді як зернові разом з урожаєм виносять багато фосфору й калію, кормові-- калію. Якщо в структурі посівних площ переважають культури, які виносять з грунту поживних речовин більше, ніж їх вносять, складається негативний баланс поживних речовин. Тому треба забезпечити таке чергування культур у сівозміні, при якому разом із внесенням відповідної кількості добрив і застосуванням найбільш передових агрозаходів досягалося б поступове підвищення родючості грунту. Правильна система сівозміни має велике значення і в боротьбі з бур'янами та хворобами сільськогосподарських культур.

Є різні сівозміни: польові, кормові і спеціальні У польових сівозмінах розміщують зернові, технічні і кормові культури. Посівні площі окремих сільськогосподарських культур визначають у них залежно від напряму спеціалізації господарства. До кормових належать сівозміни, основним завданням яких є виробництво кормів. У спеціальних сівозмінах вирощують технічні або овочеві культури, які не включені в польові сівозміни. Правильна система сівозмін забезпечує розширене відтворення родючості ґрунту та раціональну організацію території. На півдні України в умовах посушливого клімату найбільш важливе значення для підвищення продуктивності ріллі має впровадження такої системи землеробства, яка включає створення закінченої системи полезахисних лісонасаджень, плоскорізний обробіток ґрунту, чорні і зайняті пари, травосіяння та інші заходи. Розширення площі парів сприяє нагромадженню вологи у ґрунті та більш економному її використанню сільськогосподарськими культурами.

На Україні в господарствах постійно порушуються науково обґрунтовані системи землеробства і не дотримуються чергування культур у сівозмінах. Обстеження, проведені в республіці, показали, що сівозміни було розроблено для 9401 господарства на площі 30,6 млн. га, а освоєні вони тільки у 7154 господарствах на площі 22,4 млн. га, або на 69 % площі ріллі; в 5791 господарстві виявлено постійне порушення науково обґрунтованого чергування сільськогосподарських культур, а у 2247 господарствах сівозміни зовсім не освоювались. Причиною порушення сівозмін було планування надмірно великих площ зернових культур, цукрових буряків, соняшнику та ін. Протягом останніх років посіви зернових культур на 1 млн. га, цукрових буряків на 250 тис. га і соняшнику на 75 тис. га були більшими, ніж передбачалось сівозмінами.

Екстенсивний шлях, тобто тільки одне розширення посівів високоінтенсивних і грунтовиснажливих культур при скороченні грунтовідновних (зернобобових, багаторічних і однорічних трав) в умовах недостатнього внесення органічних і мінеральних добрив, скорочення чорних і зайнятих парів призводить до інтенсивного виснаження грунтів, зменшення їхньої родючості і омертвіння.

Розширення посівів цукрових буряків та інших просапних культур на схилових землях привело до інтенсивного розвитку водної ерозії. Досить сказати, що тільки зa останні 25 років площа змитих ґрунтів зросла на 2 млн. га (в тому числі на орних землях 1,5 млн. га). Щороку з кожного гектара схилових земель змивається до 40 т гумусу, а на посівах пропашних культур -- 150--200 т. В цілому по республіці налічується близько 20 млн. га схилових земель, а системи землеробства на них такі самі, як і на рівнинних землях.

Планування надмірно великих площ інтенсивних культур, недотримання науково обґрунтованих систем землеробства, постійне порушення сівозмін, недостатнє внесення органічних добрив, розвиток хвороб і шкідників сільськогосподарських культур привели до застійних явищ у землеробстві.

Поглиблена спеціалізація і висока концентрація посівів сільськогосподарських культур створюють сприятливі умови для комплексної механізації всіх виробничих процесів. Проте широке застосування дуже важких тракторів, зерно-, буряко- і картоплезбиральних комбайнів, багатотоннажних автомобілів та іншої сільськогосподарської техніки веде до утрамбовування землі, руйнування структури ґрунту, що є, однією з основних причин зниження його родючості. На наш погляд, у технічній політиці повинна відбуватися докорінна перебудова. На зміну сучасним металомістким і дуже важким повинні прийти легкі і високопродуктивні машини. Одночасно слід широко впроваджувати і такі технології вирощування сільськогосподарських культур, які зводять до мінімуму обробіток ґрунту і його ущільнення.

У системі заходів, спрямованих на підвищення продуктивності природних угідь, основними е їхнє поверхневе і докорінне поліпшення. Перше застосовують на чистих слабо вкритих рослинами сіяних сіножатях, а також на пасовищах з добрим травостоєм. До загального комплексу робіт входять знищення чагарників, очищення лук від хмизу, сміття, каміння, боротьба з бур'янами та підсівання трав. Здійснення цих заходів дає можливість підвищити продуктивність лук у Степу і Лісостепу в 1--1,5 рази, на Поліссі і в західних районах України -- в 1,5--2 рази.

При докорінному поліпшенні площі після попереднього вирощування однорічних культур засівають травами, тобто проводять нове залуження їх. Це можна здійснювати й прискореним методом, висіваючи багаторічні трави безпосередньо по пласту лучної дернини. Докорінне поліпшення сіножатей з внесенням необхідної кількості мінеральних добрив сприяє підвищенню врожайності кормових угідь у Степу в 3--4 рази, Лісостепу -- в 3--5 і на Поліссі та в західних районах республіки -- в 5--7 разів. Урожайність зеленої маси на поліпшених луках досягає 380--500, а сухого сіна -- 80--100 ц/га. В багатьох випадках після докорінного поліпшення природні кормові угіддя за своєю продуктивністю перевищують навіть орні землі.

Найбільш ефективним і перспективним заходом підвищення інтенсивності природних кормових угідь є створення багаторічних культурних пасовищ, особливо зрошуваних. Так, у поліській зоні на звичайних культурних пасовищах одержують по 50--60, у лісостеповій -- 40--50 і степовій -- 40--45 ц кормових одиниць, на зрошуваних -- відповідно 90--100, 100--120 і 120--140 ц кормових одиниць. Природні кормові угіддя -- один з найважливіших видів природних ресурсів сільськогосподарського виробництва. Отже, різке підвищення їхньої продуктивності та забезпечення найбільш раціонального використання може стати значним резервом збільшення виробництва продукції. Високої економічної ефективності сільськогосподарського землекористування можна досягти на основі планомірного і збалансованого розвитку всіх галузей агропромислового комплексу.

6. Особливості переходу до ринкових відносин в аграрному секторі економіки

Аграрний сектор посідає важливе місце в економіці України. Від його розвитку залежить нормальне функціонування всього господарства й життя країни.

Економічна реформа у сільському господарстві передбачає формування багатоукладної економіки шляхом розвитку різних форм власності та організації господарювання, утворення повноцінних суб'єктів ринкових відносин. Закон України «Про форми власності на землю» передбачає державну, колективну й приватну форми цієї власності. При цьому нові економічні форми, для існування яких визріли об'єктивні умови, мають виникати як у надрах старих форм, так і поряд з ними.

У колгоспах і радгоспах доцільним є проведення глибоких перетворень соціально-економічної структури на основі широкого використання підряду, оренди, акціонерних, кооперативних та сімейно-індивідуальних форм, запровадження колективно-пайових або пайових способів безпосереднього привласнення засобів та результатів виробництва. Суть останніх полягає у тому, що земельні угіддя й основні виробничі фонди розподіляються між членами трудового колективу (з урахуванням трудового внеску) у формі паїв, на які нараховується частина одержаного прибутку. Селяни стають власниками, реальними спів господарями засобів виробництва і його результатів, максимально зацікавленими в кінцевих результатах праці.

Це ні в якому разі не виключає можливості функціонування інших форм організації сільськогосподарського виробництва, в тому числі й сімейних ферм, селянських господарств, самостійних кооперативів, особистих підсобних виробництв тощо. В Законі України «Про власність» підкреслюється, що всі форми власності є рівноправними, а держава створює однакові умови для їх розвитку та захисту.

Важливе значення має для підприємця можливість самостійно вибирати спеціалізацію (з урахуванням умов господарства), визначати перспективну й економічно ефективну структуру посівних площ та виробництва в цілому, включаючи розвиток підсобних підприємств і обслуговуючих цехів, а також право розпоряджатися виготовленим продуктом, свобода вибору партнера, договірних взаємовідносин із суб'єктами ринку, вільний вибір форм організації та оплати праці. Без цього ні приватна, ні колективна власність не зробить селянина повноцінним господарем. Практика розвинутих країн (Японії, США, Франції, ФРН) свідчить: успіх у господарській діяльності забезпечує не форма власності, а підприємець, якого спонукає до якісної праці конкурент.

Сьогодні часто протиставляють існуючі форми господарювання новим, а саме: колгоспи і радгоспи -- фермерським господарствам. Нерідко вихід вбачають у загальній приватизації. При цьому чітко простежується захоплення силовим адміністративно-командним руйнуванням колективістської основи існуючих на селі відносин і вольовим (незважаючи на відсутність необхідних для того передумов) масовим насаджуванням приватних селянських (фермерських) господарств та приватної власності на землю.

По-перше, фермерські господарства не можуть негайно задовольнити потребу населення у продовольстві, бо для становлення їм потрібні час, кошти, техніка. Перехід до них має бути поступовим.

По-друге, формування багатоукладної системи господарства в аграрному секторі не слід здійснювати шляхом протиставлення різних форм власності. Суть багатоукладності полягає в тому, що всі елементи мають бути тісно пов'язаними між собою, доповнювати один одного і сприяти розвиткові кожного Для забезпечення життєдіяльності такої системи потрібне відповідне законодавство. Верховна Рада України прийняла ряд законів, які покликані створювати умови для розвитку різноманітних форм господарювання. Так, Закон «Про форми власності на землю» визначає запровадження в Україні поряд з державною колективної і приватної форм власності на землю Згідно з законом, всі ці форми власності є рівноправними.

Закон «Про селянське (фермерське) господарство» визначає економічні, соціальні та правові основи створення й діяльності селянських (фермерських) господарств в Україні. Він гарантує право громадян на добровільне створення цих господарств, самостійність їх, рівність з іншими формами господарювання. Законом передбачається, що земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства надаються громадянам за їх бажанням у довічне успадковуване володіння, приватну власність або оренду. Право приватної власності на земельну ділянку селянським (фермерським) господарством може набуватись після шести років володіння нею. Ділянки для цих господарств надаються із земель запасу, а також Із земель колгоспів, кооперативів і підприємств для їх членів Передбачається виділення фермерам до 10 % сільськогосподарських угідь.

Закон «Про колективне сільськогосподарське підприємство» визначає правові, економічні, соціальні та організаційні умови діяльності колективних сільськогосподарських підприємств Він гарантує невтручання держави у здійснення господарських функцій підприємства, забезпечує однакові умови колективних сільськогосподарських підприємств з державними, селянськими (фермерськими) господарствами.

Закон «Про плату за землю» визначає порядок, розміри, строки сплати земельного податку та орендної плати.

На жаль, на практиці нові форми господарювання недостатньо забезпечені як матеріально-технічними засобами, так і господарським механізмом розв'язання суперечностей і узгодження економічних інтересів різних суб'єктів господарської діяльності.

Оптимізація багатоукладної системи повинна здійснюватися поступово, в міру створення матеріально-технічної бази, виробничої і соціальної інфраструктури на селі. На кожному етапі мають бути свої критерії оптимізації.

На початку становлення цієї якісно нової системи домінуючими у сільському господарстві мають залишатися існуючі форми при наповненні їх новим змістом. Вони дають переважну частину сільськогосподарської продукції, багато з них є високорентабельними. Щодо відсталих господарств, необхідно провадити виважену політику. Оголошувати банкрутом можна самостійних господарів. Колгоспи і радгоспи до них не належали. В колгоспі працівники не були власниками майна, зацікавленими в його збереженні і примноженні. Тому необхідно докорінно змінити виробничі відносини, сам характер діяльності сільськогосподарських підприємств. Треба, щоб вони одержали автономію, щоб люди відчули себе господарями, тобто має відбутися в певному розумінні роздержавлення колгоспів і радгоспів, поділ через паї та акції об'єктів власності, створених за роки існування господарств, і землі між усіма працівниками та їх родинами (діти, пенсіонери та ін.) з тим, щоб вони стали власниками.

Процес паювання та акціонування майна нині стає масовим. Створюються колективні сільськогосподарські підприємства, асоціації, акціонерні товариства, самостійні і внутрішньогосподарські кооперативи, малі і спільні підприємства.

Держава надає певну матеріальну і фінансову підтримку селянським господарствам. Матеріальна і моральна підтримка потрібна всім суб'єктам господарства в аграрному секторі економіки: і державним, і колективним, і окремим селянським (фермерським) підприємствам.

Не менш важливим є використання світового досвіду. У країнах з розвинутою соціальне орієнтованою економікою кожний підприємець відшукує нішу своєї господарської діяльності, яка б вдало вписувалась у загальний бізнес. У сучасних умовах альтернативними сегментами діяльності сільськогосподарських колективних підприємств можуть бути такі, що доповнюють основне виробництво, яке склалося в колгоспах і радгоспах: переробка сільськогосподарської продукції, матеріально-технічне постачання, реалізація продукції, виробництво будівельних матеріалів тощо. Подібна система організації основного виробництва і допоміжних виробництв фермерських і колективних господарств, безумовно, усуває багато суперечностей, що виникають між окремими суб'єктами в аграрному секторі економіки.

Ринкова економіка розкриває широкі можливості для розвитку підприємництва. Однак було б неправомірним зводити його до малого й середнього бізнесу. Колгоспи і радгоспи були дискредитовані командно-адміністративною системою управління, тому, незважаючи па тривалий період діяльності, вони не могли повністю виявити свої можливості. Сьогодні не можна оцінити те, що давали колгоспи і радгоспи народу України, оскільки державні закупівельні ціни були символічними, а основна маса сільськогосподарської продукції йшла за межі республіки. Мабуть, доцільно дати їм можливість реформуватися в умовах демократичної ринкової економіки, при широкій господарській автономії і належних конкурентних механізмах між різними економічними укладами.

Основним поточним завданням аграрної політики нині є зупинення негативних процесів у цьому секторі економіки та забезпечення умов для нарощування виробництва сировини і продовольчих ресурсів. Для цього потрібні: законодавче регулювання розвитку всіх форм власності; корпоратизація майна спеціалізованих державних сільськогосподарських підприємств, паювання й акціонування майна колективних господарств; підтримка розвитку фермерських господарств (кредит, техніка, матеріали, виділення фермерам сільськогосподарських угідь, допомога у створенні різного роду об'єднань тощо) ; сприяння забезпеченню еквівалентності обміну з іншими галузями економіки; поступовий відхід від державної монополії у розподілі сільськогосподарської продукції, наявність відповідного державного замовлення на поставку найважливіших видів продукції й сировини; пріоритетна державна політика розвитку соціальної сфери на селі.

ВИСНОВОК

Збільшення виробництва продукції землеробства вимагає переходу від екстенсивних до інтенсивних форм розвитку цієї галузі як у всіх країнах світу так і в Україні. У передових країнах світу землеробство розвивається головним чином інтенсивно.

Інтенсивне ведення землеробства передбачає збільшення його продукції за рахунок послідовного, додаткового збільшення вкладень коштів і праці на одиницю земельної площі. Але це не означає механічне збільшення витрат, а вдосконалення технології і всієї системи ведення землеробства на основі досягнень науково-технічного прогресу.

Одним із головних завдань сьогодення, яке постало перед нашою державою є забезпечення збереження і раціонального використання земельних ресурсів, насамперед орної землі, здійснення більш ефективних заходів щодо захисту ґрунту від водної і вітрової ерозії, особливо в південних і східних районах країни.

Основним засобом сільськогосподарського виробництва є земля. Різноманітність ґрунтів, а також суттєві кліматичні відмінності зумовлюють спеціалізацію і концентрацію окремих галузей сільського господарства в різних районах країни. Разом з тим сучасне високомеханізоване і спеціалізоване сільськогосподарське виробництво потребує дальшого зміцнення взаємозв'язків окремих його галузей.

Література

1. В.А. Павчак, Р.А. Івану, В.Г. Поплавський. Економіка сільського господарства. К.: Вища школа. - 1990.- 398 с.

2. С. Мочерний. Основи економічних знань. К.: Феміна. - 1995, - 350 с.

3. В.П. Ступаков, П.М. Кондратенко, М.І. Самокиш. Основи сільського господарства. К.: Вища школа. - 1992. - 242 с.

4. Основи сільського господарства. Практикум. Під редакцією Польського Б. Н. - К.: Вища школа, 1983.

5. П.Д. Клименко. Основи землеробства і тваринництва. К.: - Вища школа, 1991.