Курсова робота

На тему: Ринки сільськогосподарської продукції, їх місце в економічній діяльності людей

Зміст

Вступ

1. Основні принципи розміщення сільського господарства

2. Характеристика ринку зерна

3. Ринок цукру, його стан та перспективи розвитку

4. Народногосподарське значення тваринництва та його роль у розв'язанні продовольчого питання

5. Ринок олійних культур (соняшнику)

6. Ринок картоплі та овочів

Висновок

Література

Вступ

Для удосконалення існуючої контрактної системи і становлення повноцінного ринку сільськогосподарської продукції необхідно, щоб:

- держава стала рівноправним партнером на ринку;

- державний контракт і замовлення реалізувалися з урахуванням попиту і пропозиції, як ліцензія на умовах конкурсу;

- досягалося поєднання інтересів держави та товаровиробників і виключався диктат умов державного контракту і замовлення державними органами;

- державний контракт і замовлення на кількість і номенклатуру продукції підкріплювався ресурсним забезпеченням та іншими ефективними стимулами.

На перехідному етапі до ринку економічний механізм контрактних відносин повинен передбачати стадії: квотування споживчого кошика, державне замовлення, ліцензування контрактних відносин. Виходячи з цього, розробка економічного механізму контрактних відносин має грунтуватися на таких принципах: державного регулювання ринку сільськогосподарської продукції через квотування продукції і ресурсів для забезпечення споживчого кошика, добровільної пропозиції державного замовлення та ліцензування вільних контрактних операцій; суцільності та повної еквівалентності контрактних відносин по всьому ланцюгу - від матеріально-технічного забезпечення виробництва до збуту сільськогосподарської продукції, адекватної економічної заінтересованості і відповідальності підприємств, що вступають у контрактні відносини.

Другим складовим елементом ринку сільськогосподарської продукції, який полегшить інтеграцію сільського господарства у міжнародний торговий простір і прискорить оборот сільськогосподарської продукції, є біржова торгівля продовольством. Відповідно до Указу Президента України від18.01.95р № 63/95 "Про заходи щодо реформування аграрних відносин" [20] та згідно з чинним законодавством створено систему спеціалізованих аграрних бірж.

Біржовий сільськогосподарський ринок України охоплює систему управлінських, виробничих і сервісних структур АПК: Міністерство агропромислового комплексу, його обласні і районні управління, Українська аграрна біржа, регіональні біржі, торгові доми, заготівельні структури на селі.

Кожен з учасників біржового аграрного ринку виконує певні функції.

Міністерство агропромислового комплексу: здійснює державну аграрну політику через біржову систему, контролює дотриманим нормативних умов; забезпечує збереження, поповнення і використаний державних резервів продовольства, сільськогосподарської продукції і сировини; проводить закупівлю на біржовому ринку України сільськогосподарської продукції у стабілізаційний фонд, здійснює товарні і фінансові інтервенції з метою регулювання цін та інших умовах на сільськогосподарському ринку; є гарантом належного виконання термінових угод, укладених у біржовій системі, за рахунок обсягів стабілізаційного фонду сировини і продовольства, сільськогосподарської продукції і сировини, а також накладення санкцій на майно суб'єктів підприємницької діяльності за невиконання чи неналежне виконання біржових угод, що призвело до зменшеним обсягів стабілізаційного фонду; аналізує і прогнозує ринок сільськогосподарської продукції.

1. Основні принципи розміщення сільського господарства

Основні принципи розміщення продуктивних сил такі: наближення виробництва до джерел сировини та районів збуту продукції; комплексний розвиток і спеціалізація господарств і економічних районів; планомірне розміщення промисловості і сільського господарства на території країни; дальше вирівнювання рівнів економічного розвитку різних районів країни; зміцнення економічної незалежності і обороноздатності країни; максимальне використання виробничих ресурсів; збереження чистоти природного середовища.

Розміщення і спеціалізація сільського господарства грунтуються на тих же принципах, що й розміщення продуктивних сил, але при його територіальній організації більш детально враховуються природні умови (поверхня, структура земельних угідь, грунти і їхня родючість, кількість опадів, волого- і водозабезпеченість території, температурний режим, сонячне освітлення, біологічні властивості рослин і тварин), економічні фактори, можливості максимального використання трудових, матеріальних і фінансових ресурсів господарств, ринки збуту продукції, розміщення галузей по переробці сільськогосподарської продукції великих міст і промислових центрів.

Основними критеріями економічної ефективності раціонального розміщення сільськогосподарського виробництва є забезпечення виконання державного замовлення на виробництво і заготівлю продукції, розрахованого на повне задоволення потреб народного господарства і забезпечення регіональних потреб у сільськогосподарській продукції і у відповідному асортименті, та економія затрат праці і коштів на одиницю продукції.

Розміщення і спеціалізація сільського господарства безпосередньо пов'язані з розміщенням промисловості, транспорту, сфери обслуговування та з системою розселення, які в сукупності утворюють економічні райони.

В Україні склалися такі сільськогосподарські зони: 1) Полісся; 2) Лісостеп; 3) Північний і Центральний Степ; 4) Південний Степ; 5) передгірні і гірські райони Карпат; 6) передгірні і гірські райони Криму.

Полісся -- зона розвинутого скотарства, льонарства і картоплярства. Скотарство тут має м'ясо-молочний напрям. У перспективі в зв'язку з осушенням земель, докорінним поліпшенням лук і пасовищ, розширенням польового кормовиробництва і створенням повноцінної кормової бази Полісся перетвориться в один із найбільш розвинених скотарських районів країни. В багатьох мікрорайонах розвивається інтенсивне свинарство, а в окремих з них і вівчарство. В структурі товарної продукції на скотарство припадає 52 % (молоко-- 19 і яловичина-- 31%), на свинарство -- 6,2 процента.

Рослинництво спеціалізується на виробництві льону-довгунця, картоплі й хмелю, а в південних районах -- і на виробництві цукрових буряків. У структурі товарної продукції на льон-довгунець припадає 10 %, картоплю -- 6,4, цукрові буряки -- 5,5, а всього на продукцію рослинництва-- 37,5%. У структурі посівних площ зернові становлять 45 % (з них озима пшениця-- 19,5 %), технічні-- 8,1 % (з них цукрові буряки -- 4,3 і льон-довгунець-- 3,6%), картопля--10,6 і кормові культури -- 35 %. З урахуванням виробництва і переробки сільськогосподарської продукції на Поліссі формуються і розвиваються різні аграрно-промислові об'єднання і комплекси: скотарсько-переробні, льонарсько-льонопереробні, картоплярсько-спиртокрохмальні та ін.

Сільське господарство Лісостепу спеціалізується на виробництві яловичини й молока, цукрових буряків і зерна. Товарне значення має також картоплярство, в південних районах -- соняшник, а в окремих господарствах -- тютюн. У ряді районів розвивається промислове садівництво. В тваринництві товарне значення мають також свинарство, вівчарство і птахівництво. В структурі товарної продукції на тваринництво припадає 59 %, у тому числі на продукцію скотарства -- 41 (на молоко -- 16,5 і яловичину -- 24,5), продукцію свинарства--12 і птахівництва -- 4 %. Меншу питому вагу в товарній продукції тут має рослинництво -- 40 %, в тому числі цукрові буряки -- 19,5, зерно -- 12 і овочі -- 2,5 %. У структурі посівних площ зернові становлять 51 % (озима пшениця-- 29%), технічні -- 12,9 (цукрові буряки--10 і соняшник -- 2,4), картопля -- 5,9, овочі -- 1,4 і кормові культури -- 28 %.

У лісостеповій зоні на основі виробництва і переробки сільськогосподарської продукції формуються різні агропромислові об'єднання і комплекси, головними з яких є: буряково-цукрові, овочево-плодоконсервні і скотарсько-переробні.

Господарства Північного і Центрального Степу спеціалізуються на виробництві продукції скотарства, зерна і соняшнику. Основною зерновою культурою тут є озима пшениця. Серед додаткових галузей у рослинництві розвивається садівництво, ягідництво та виноградарство, а в багатьох районах -- і овочівництво, в тваринництві -- свинарство, вівчарство і птахівництво. В структурі товарної продукції на тваринництво припадає 64%, у тому числі на продукцію скотарства -- 40 (молока -- 18 і яловичина 22), свинарства--14, вівчарства--1,5 і птахівництва --8 %. На рослинництво припадає тільки--36 %, у тому числі на зерно-- 14, соняшник -- 8 і овочі -- 5%. У структурі посівних площ зернові займають 54% (у тому числі озима пшениця -- 22,5), технічні -- 13 (цукрові буряки--1,6 і соняшник -- 9,2%), картопля -- 2,1, овочеві--1,7 і кормові культури-- 28,4 %. На основі виробництва і переробки сільськогосподарської продукції в Північному і Центральному Степу формуються такі агропромислові об'єднання і комплекси: овочево-плодоконсервний, соняшниково-олійний, скотарсько-переробний та ін.

У Південному Степу господарства спеціалізуються на виробництві продукції скотарства, озимої пшениці і соняшнику. В окремих мікрорайонах розвиваються також садівництво і виноградарство, овочівництво і баштанництво. У тваринництві, крім скотарства, свинарства і птахівництва, в деяких районах поширене тонкорунне вівчарство. В структурі товарної продукції на тваринництво припадає 55 %, у тому числі на скотарство -- 31 % (молоко -- 16 і м'ясо -- 14), на свинарство -- 12 і на птахівництво -- 9 %. Питома вага рослинництва у товарній продукції становить 45 %, в тому числі зернових -- 15,2, овочевих і баштанних культур -- 8, фруктів і ягід -- 5 %. У структурі посівних площ зернові займають 55 % (озима пшениця -- 28), технічні--15 (соняшник -- 9,2 і цукрові буряки -- 1,6), картопля -- 2,1, овочеві 1,7 і кормові культури 26,5 %. В перспективі багато господарств Південного Степу у зв'язку із зрошенням великих площ земель спеціалізуватимуться на виробництві рису, що виссе певні зміни в структуру зернового балансу. Деякі райони цієї зони різко збільшать виробництво овочів на зрошуваних землях, плодів, ягід і винограду. Ця продукція поставлятиметься в інші райони країни. В зоні розвиватимуться овочево-плодоконсервні, виноградарсько-виноробні та інші агропромислові комплекси й об'єднання.

У передгірних і гірських районах Карпат сільське господарство спеціалізується на виробництві продукції тваринництва, особливо скотарства і вівчарства. Провідними у рослинництві є технічні культури: у передгір'ї -- льон-довгунець, а в Закарпатській низовині-- тютюн. У Закарпатті товарне значення мають також садівництво і виноградарство. В структурі товарної продукції на тваринництво припадає 66,7 %, у тому числі на скотарство 56,8 (молоко-- 15 і яловичина -- 41,8), свинарство -- 3,8 і вівчарство -- 2,3 %. Питома вага продукції рослинництва становить тільки 33,3 %. У рослинницькій продукції на реалізацію зерна припадає 3,6 %, картоплі -- 5, льону-довгунця -- 14, фруктів і винограду -- 7 %. На території зони гірських і передгірних районів Карпат формуються льонарсько-переробні, скотарсько-переробні, картоплярсько-спиртокрохмальні, виноградарсько-виноробні та інші агропромислові об'єднання і комплекси.

Передгірні і гірські райони Криму характеризуються високорозвиненим садівництвом, виноградарством і овочівництвом. У багатьох господарствах вирощують ефіроолійні культури, тютюн та сою. Головними тваринницькими галузями є: молочно-м'ясне скотарство, вівчарство і птахівництво. У структурі товарної продукції на рослинництво припадає 68,5 % (на фрукти і ягоди-- 21,5, виноград -- 20,3 і ефіроолійні культури -- 16,7), а на тваринництво 33,5 % (на скотарство-- 12 і птахівництво -- 16,2). На території цієї зони формуються овочево-плодоконсервні, виноградарсько-виноробні та ефіроолійні агропромислові комплекси і об'єднання.

Навколо великих міст і промислових центрів Донбасу і Придніпров'я господарства спеціалізуються на виробництві парниково-тепличних і теплолюбних овочів, ранньої картоплі, свіжого молока, дієтичних яєць і парного м'яса. Тут розміщено найбільші тепличні комбінати і овочеві фабрики, молочні комплекси і птахофабрики.

Удосконалення сільськогосподарського виробництва та поглиблення спеціалізації зумовлюють формування відповідних типів сільськогосподарських підприємств. Виробничий тип становлять кілька підприємств, які розміщені в приблизно однакових природно-економічних умовах і характеризуються однаковим виробничим напрямом, організаційною будовою і технологією виробництва головних і додаткових галузей. Своєю організаційною і технологічною побудовою раціональні виробничі типи господарства повинні найповніше відображати досягнення науки і передової практики, створювати умови для розвитку науково-технічного прогресу і забезпечувати високі виробничі показники.

Типізація сільськогосподарських підприємств -- це процес виявлення виробничого напряму господарств, що склався, а також тенденцій у формуванні нових типів та відповідності їх сучасним завданням і умовам виробництва з певною систематизацією за відносно сталими виробничими ознаками.

Науково обгрунтоване розміщення і спеціалізація сільського господарства зумовлюють найраціональніші системи ведення сільською господарства. Система ведення сільського господарства -- це сукупність соціально-економічних, організаційних, технічних, агротехнічних, зоотехнічних, меліоративних та інших заходів, спрямованих на всебічне використання природно-економічних умов для забезпечення виробництва максимальної кількості і найдешевшої сільськогосподарської продукції при використанні наявних виробничих ресурсів. Складові системи ведення -- виробничий напрям і спеціалізація, поєднання галузей і структура виробництва, системи землеробства і тваринництва, система машин, система планування і управління виробництвом, найраціональніше використання виробничих ресурсів, система оплати праці і матеріального стимулювання та ін. У зв'язку з різноманітністю природно-економічних умов системи ведення сільського господарства не можуть бути однаковими для всіх районів країни.

Це зумовлює потребу розробки і впровадження зональних і внутрішньозональних науково обгрунтованих систем ведення сільського господарства з врахуванням усіх природних та економічних умов (поверхні і крутизни схилів, структури сільськогосподарських угідь, ґрунтового покриву, кількості опадів, водо- і вологозабезпеченості території, тепла і сонячного освітлення, наявності трудових ресурсів і можливостей комплексної механізації виробничих процесів та фінансово-економічного стану господарств).

2. Характеристика ринку зерна

Зернове господарство посідає важливе місце в економіці держави. Для забезпечення його ефективності рівень виробництва зерна повинен повністю задовольняти потреби внутрішнього попиту і забезпечувати зростання експортного потенціалу. У відповідності з Національною програмою розвитку сільського господарства на 2010 рік визначений обсяг виробництва має становити 40 млн. тонн.

Ринок зерна в Україні, з точки зору формування товарних ресурсів, докорінно відрізняється від західно-європейської моделі. Ці відміни зумовлює тип підприємства, а саме його багатогалузевість (крім фермерських господарств), де 70% вирощеного врожаю залишається у товаровиробника на господарські потреби (насіння, корми, натуральну оплату та ін.)

Характерна риса сучасного ринку - обмеженість як попиту, так і пропозиції. В середньому за останні роки склалася така структура каналів реалізації зерна : заготівельним організаціям продано 15% товарного зерна, населенню через систему громадського харчування (включаючи продаж і видачу натуроплати) - 29, на ринку - 23, за бартерними угодами - 33%. За структурою продукції пшениця складає 66% від загального обсягу реалізованого зерна, ячмінь - 16,6, жито - 4, просо, гречка - 2, кукурудза - 8, овес - 1,2 і зернобобові -1,4%.

Цінова кон'юнктура (1998 р) по окремих видах зерна суттєво різнилася і становила: по пшениці - 158 грн., житу - 165,7 , просу -175,7 , гречці - 285 , кукурудзі - 140,3, ячменю - 125,7 , вівсу - 141,2, зернобобових - 192,1 грн. за 1 тонну.

Умови ринку заставляють товаровиробників удосконалювати структуру виробництва зерна в напрямі розширення найбільш ефективних зернових культур. Суть проблеми передусім полягає у концентрації матеріально-технічних і фінансових ресурсів на конкурентоспроможних галузях, виходячи з місцевих грунтово-кліматичник умов. В одному випадку - це виробництво озимої пшениці, проса, кукурудзи, в іншому - озимої пшениці, жита, гречки, гороху і т.д.

З практичної точки зору (за будь-яких умов) вирішальне значеним і надалі матиме озимий клин господарства, ставка на парові попередники та інтенсивні технології, на раціональне поєднання озимини з тією чи іншою групою ярих.

Фактори ефективності галузі, на яку припадає близько 50% ріллі випливатимуть з контексту науковообгрунтованої системи землеробства, а їх першоосновою є комплекс заходів по підвищенню родючості грунтів.

Проблема збільшення виробництва зернових культур - стратегічна мета АПК держави, що зумовлює необхідність визначення його раціональної структури як з точки зору використання агрокліматичного потенціалу, так і щодо кон'юнктури ринку Підраховано, що в масштабах України оптимальною вважається така структура валового збору зерна: зерно озимих має займати 57-65%, з них пшениця-51-59%; ярі зернові - 43-45%, з них ячмінь - 14 - 18, овес - 2,6-3,8, просо - 0,7-1,3, гречка - 0,8-1,1, кукурудза -10-13, зернобобові - 5-6,5%.

Держава має стати на шлях регульованого ринку, забезпечити збут продукції (в межах 5-8млн.т. за державним контрактом ) і гарантовані мінімальні (граничні) ціни.

Відносини виробників зерна з партнерами в процесі його реалізації будуються залежно від напряму наступного використання зернопродуктів.

З урахуванням прибутковості кожної ланки ланцюга "виробництво-споживання" повинні укладатися двосторонні (контракти) між виробником зерна та його покупцем.

Постановою Кабінету Міністрів України "Про подальший розвиток ринку зерна в Україні" передбачається: створення Зернової спілки України, Державного інвестиційного фонду стабілізації зернового ринку в Україні за рахунок державних ресурсів, ринкової інфраструктури, наближеної до товаровиробників; розробка стандартів на зернові культури з максимальним наближенням їх до світових стандартів; налагодження інформаційного забезпечення операторів ринку.

З жовтня 1997 р. відбулося заснування Зернової спілки України "ДАК "Хліб України". Засновниками Зернової спілки України виступили як комерційні структури так і виробники, переробники, біржі.

Зернова спілка створена для того, щоб можна було продавати за гроші врожай на кілька років уперед. По-друге, необхідно забезпечити стабільні умови для виробника і споживача зерна всередині країни, перевести виробництво і використання зерна в процес нормального регульованого ринку.

З метою стабілізації ринку зерна створено: Державний інтервенційним фонд стабілізації зернового ринку в Україні метою якого є: забезпечення поступового переходу до саморегульованого ринку продовольчого зерна; забезпечення продовольчої безпеки держави шляхом створення державних запасів продовольчого зерна, підтримка вітчизняних виробників зерна шляхом забезпечення стабільного рівня цін на ринку продовольчого зерна протягом року, сприяння збільшенню обсягів виробництва продовольчих чорнових регулювання регіональних зернових ринків, підтримання доступного для споживачів рівня цін на зерно і зернопродукти.

Для зручності викладу термінів регульованого ринку зерна прийнято такі поняття:

Ціна на біржах - середньозважена ціна на продовольче зерно, що склалася на біржових торгах відповідного регіону за спотовими контрактами.

Обсяги на біржах - середні обсяги продовольчого зерна, що були заявлені на біржових торгах відповідного регіону для продажу або купівлі за спотовими контрактами.

Умови, за яких проводиться втручання - умови, за яких спостерігається відхилення поточної ціни на біржах від ціни на біржах протягом періоду до початку втручання більш як на 15 ( п'ятнадцять ) відсотків.

Цільові ціни стабілізації -- ціни, за якими Фонд здійснює стабілізаційні заходи, дорівнюють цінам на біржах протягом періоду до початку втручання.

Обсяги стабілізаційних заходів (купівлі або продажу) -- визначаються шляхом обрахування різниці обсягів на біржах у період до початку втручання і обсягів на біржах, що склалися після настання умов, за яких проводиться втручання.

Майно інтервенційного Фонду складається із запасів зерна, грошових коштів та ресурсів державного резерву та шляхом його стабілізаційної закупівлі на біржовому та позабіржовому ринках.

Інтервенційний Фонд здійснює: дослідження, спостереження та аналіз ринку зерна в Україні; розробку прогнозів та надання пропозицій стосовно розвитку ринку зерна в Україні та її регіонах, стабілізаційну закупівлю та продаж запасів зерна, пов'язані з ними операції; підготовку обгрунтувань необхідності стабілізаційних дій та подання їх до розгляду Державній комісії по формуванню ринку продовольства.

Для функціонування фонду передбачені такі операції, що виконуються уповноваженими організаціями: зберігання запасів продовольчого зерна здійснюють підприємства Державної акціонерної компанії "Хліб України" за діючими тарифами; транспортування запасів продовольчого зерна здійснюють підприємства Укрзалізниці за діючими тарифами; стабілізаційні закупівля та продаж здійснюються через уповноважені брокерські контори, які визначаються шляхом відкритого конкурсу. Уповноважені брокерські контори не можуть мати у числі своїх засновників державні організації. Послуги уповноважених брокерських контор оплачуються за діючими тарифами.

Втручання у ситуацію на ринку продовольчого зерна проводиться з метою запобігання різкій зміні цін на біржовому ринку, яка може зашкодити як виробникам, так і споживачам. Втручання відбувається шляхом купівлі або продажу на ринку відповідних регіонів зерна згідно з обсягами стабілізаційних заходів.

Стабілізаційне втручання (купівля або продаж) розпочинається після того, як умови, за яких проводиться втручання, спостерігалися впродовж проміжку часу, що перевищує 30 днів. Обсяги стабілізаційних заходів затверджуються Державною комісією по формуванню ринку продовольства за обгрунтованим поданням Міністерства агропромислового комплексу, погодженим з іншими зацікавленими міністерствами.

Стабілізаційна купівля здійснюється Фондом за цільовими цінами у разі зниження ціни. Стабілізаційний продаж здійснюється Фондом за цільовими цінами у разі зростання ціни. Стабілізаційні продаж або купівля здійснюються Фондом на товарних біржах відповідних регіонів через уповноважені брокерські контори відповідних регіонів.

3. Ринок цукру, його стан та перспективи розвитку

Цукробуряковий комплекс - один з найбільш експортноорієнтованих комплексів України. Саме зважаючи на це слід розглядати актуальність проблем його стабілізації і розвитку. Останнім часом на виконання завдання підтримання внутрішнього і утримання позицій на зовнішньому ринку працювали 192 цукрових заводи. Вони довели свої потужності до 570тис.т переробки буряків на добу, що перевищило можливості українського села забезпечити їх сировиною. У сільському господарстві на цукровий концерн працювало до 9тис. бурякосійних і насінницьких господарств.

Донедавна Україна входила в першу десятку країн - найбільших виробників цукрових буряків й цукру і поставляла його за межі держави понад 3,5млн.т, на внутрішній - до 2,5млк.т. У вартості експортних продовольчих товарів частка цукру становила понад 30%. Багатокомпонентність вихідної продукції цукробурякового виробництва, використання її в багатьох сферах народного господарства зумовлює не тільки конкурентність галузі, а й виробничо-економічну залежність від її ефективного розвитку підприємств і організацій інших галузей, зокрема, харчової промисловості. Крім того, цукор може бути перероблений на продукти технічного використання Проте за різних причин виробництво цукрових буряків в Україні різко зменшилось, внаслідок галузь стала збитковою.

Розвинуті капіталістичні країни законодавчо підтримують і стимулюють високий сталий розвиток свого виробництва різними шляхами: створенням матеріально-технічної бази розвитку агропромислового виробництва та сучасних прогресивних технологій, пільгової кредитної та податкової політики, стимулюванням експорту продукції, збільшенням місткості внутрішнього ринку.

Україні необхідно відвоювати попередні позиції щодо місця і обсягів на зовнішньому ринку цукру, розширити й обновити асортимент цукристих продовольчих продуктів, що експортуються, підтримувати та стимулювати проведення експортних операцій на ринку цукру. Місткість зовнішнього ринку цукру України, за нашими розрахунками, може становити як мінімум 3,5-4млн.т.

Цукробурякове виробництво України повинно розвиватись як експортно-орієнтована сфера і поряд з ринковим трансформуванням організаційно-виробничої структури АПК та відносин власності, бути складовою стратегії економічного розвитку держави. Кожне сільськогосподарське підприємство має визначити своє місце на ринку цукру, виходячи з конкретних грунтово-кліматичних умов, набутого досвіду, наявних матеріально-технічних та трудових ресурсів.

Основними причинами спаду цукробурякового виробництва і зниження економічної ефективності його функціонування є такі:

зменшення виробництва і продажу господарствам промислових засобів виробництва і предметів праці (сільськогосподарських машин і обладнання, мінеральних добрив і хімічних меліорантів, пестицидів і гербіцидів, елітного насіння тощо);

дуже висока трудомісткість культури, що в умовах зменшення трудо-, фондо- і енергозабезпеченості господарств веде до скорочення посівної площі цукрових буряків і їх валового збору;

різке підвищення цін на всі промислові засоби виробництва і предмети праці, що негативно позначилося на рентабельності галузі;

неузгодженість розміщення посівів цукрових буряків і цукрових заводів, велике подорожчання перевезень цукросировини з віддалених господарств;

зниження родючості грунтів, зменшення їх гумусомісткості, перевищення виносу поживних речовин урожаєм над їх внесенням з органічними і мінеральними добривами;

недосконалість економічних і фінансових взаємовідносин між цукровими заводами і бурякосійними господарствами;

територіальні і галузеві диспропорції у розвитку цукробурякового комплексу.

Важливою проблемою в цукробуряковому виробництві є боротьба з втратами. Усього в сільськогосподарському виробництві втрачається 12млн.т цукросировини, що є рівнозначним 860тис.т. або 25% цукру.

Більше половини валового збору цукрових буряків закладається на зберігання. При зберіганні буряків на заводах і їх подачі на переробку значна частина сировини знижує свої технологічні якості і втрачається. В цілому по Україні ці втрати дорівнюють 4,0-4,5млн.т або 9,5-10%. Загальні ж втрати цукрової сировини становлять 10-12млн.т або 20-22%, що є рівнозначним 1,6млн.т цукру.

Для підвищення економічної ефективності цукробурякового виробництва і збільшення випуску цукру необхідно розробити і впровадити комплексну програму цукробурякового виробництва Україні, яка має включати:

- структурну перебудову всього цукробурякового комплексу і вдосконалення його функціонально-територіальноїструктури;

- оптимізацію розміщення посівів цукросировини і цукрових заводів та формування регіональних цукробурякових комплексів з оптимальним поєднанням у них всіх елементів інфраструктури виробництва;

- збільшення виробництва і продажу господарствам промислових засобів виробництва і предметів праці (сільськогосподарських машин і обладнання, мінеральних і бактеріальних добрив, пального, мастильних та інших матеріалів);

- організацію служби агросервісу;

- удосконалення технології вирощування цукрових буряків, їх транспортування, зберігання і переробки на цукрових заводах;

- поліпшення фінансово-економічних взаємовідносин між бурякосійними господарствами і цукровими заводами.

В міру нагромадження коштів необхідно приступити до структурної перебудови цукробурякового комплексу і оптимізації розміщення посівів буряків і цукрових заводів.

Необхідно довести до оптимальних потужностей цукрові заводи, виходячи з того, що в Україні вона дорівнює 1,7тис.т на добу, тоді як у Росії -2,81, Казахстані - 2,98, Білорусії - 2,55, Нідерландах - 12,1, Данії - 9,9, Франції - 8,7, Австрії- 9, Італії - 8,6, Бельгії - 7,9, Німеччині - 7, Англії - 6,8, Швеції - 6,5 і в США - 5,2тис.т переробки коренів на добу. Раціоналізація розміщення цукрових підприємств і збільшення їх потужності дасть змогу скоротити строки переробки цукрової сировини, радіуси її перевезення, втрати цукру і підвищити економічну ефективність функціонування цукробурякового комплексу.

4. Народногосподарське значення тваринництва та його роль у розв'язанні продовольчого питання

Тваринництво -- це великий комплекс взаємопов'язаних галузей, які виробляють висококалорійні незамінні продукти харчування (молоко, м'ясо, яйця) та цінну сировину (вовна, шкура, хутро) для переробної промисловості. Воно істотно впливає на розвиток рослинництва, підвищує ефективність рільництва, забезпечуючи його органічними добривами. Розвиток тваринництва є однією з вирішальних умов підвищення матеріального і культурного рівня життя народу, тому для розвитку галузі виділяються великі капіталовкладення.

Тваринництво відіграє важливу роль в економіці сільськогосподарських підприємств. У структурі валової продукції воно займає майже 55 %. Забезпечуючи більш-менш рівномірне надходження продукції, тваринництво сприяє згладжуванню сезонності в сільському господарстві, регулярному надходженню коштів від реалізації продукції цієї галузі. Отже, створення високопродуктивного тваринництва є неодмінною умовою зростання добробуту українського народу.

Тваринництво як галузь включає ряд підгалузей. Основними з них є скотарство, свинарство, вівчарство і птахівництво. Крім того, виділяють більш вузькі галузі: кролівництво, конярство, ставкове рибальство, шовківництво, бджільництво, звірівництво. Різні галузі чи підгалузі тваринництва виконують свої специфічні функції в задоволенні потреб населення в продуктах, у вдосконаленні структури харчування.

Скотарство -- найбільша галузь тваринництва, вона грунтується на вирощуванні великої рогатої худоби. В галузі зосереджено майже 65 % продуктивного умовного поголів'я худоби. Головна її продукція -- молоко і яловичина. Залежно від характеру продуктивності тварин виділяють такі напрями спеціалізації скотарства: молочний, молочно-м'ясний, м'ясо-молочний, м'ясний. Крім того, воно дає шкури для переробної промисловості, роги, копита, медичні препарати. При характеристиці скотарства потрібно враховувати, що воно споживає найбільш дешеві корми, відходи продукції рослинництва. Свинарство -- друга за масштабами в м'ясному балансі країни галузь. Вона забезпечує одержання 1/3 всього виробництва м'яса. На неї припадає 15 % умовного поголів'я продуктивного тваринництва. Ця галузь дає мясо, сало, шкури, щетину та іншу сировину для переробної промисловості. Залежно від типу годівлі в свинарстві розрізняють беконний, м'ясний, напівсальний та сальний напрями. Велика плодючість, короткий ембріональний період розвитку, скороспілість, всеїдність, добра окупність кормів і високий вихід м'яса при забої зумовлюють значні економічні переваги свинарства. Вівчарство має незначну питому вагу в м'ясному балансі країни (6 %), але воно е джерелом таких незамінних видів сировини, як вовна, хутрові і шубні овчини, смушки і шкури, а також цінних харчових продуктів, а в деяких районах-- молока для виробництва бринзи і гострих сирів. Залежно від якості і призначення продукції розрізнють тонкорунне вівчарство, напівтонкорунне, напівгрубововнове, смушкове, шубне, м'ясосальне, і м'ясововносальне. Продуктивне птахівництво -- джерело дієтичних продуктів харчування (яєць і м'яса). Галузь до того ж дає і перо -- сировину для легкої промисловості, а також пташиний послід, що є цінним органічним добривом. Птиця характеризується високою плодючістю, скороспілістю та продуктивністю, доброю оплатою корму, праці й коштів.

Проблеми підвищення душового споживання високоякісних продуктів, поліпшення структури харчування населення країни висувають завдання прискореного розвитку продуктивних підкомплексів, які забезпечують населення продуктами тваринного походження. Найбільш важливими з них є: м'ясний, молочний і рибопродуктивний. Найбільш істотну роль у здійсненні завдань по вдосконаленню структури харчування відіграє м'ясний підкомплекс країни. Це пояснюється тим, що він задовольняє 60 % потреб людини в тваринному білку. Досягнутий рівень розвитку тваринництва потрібно оцінювати з позицій сьогоднішніх зрослих потреб. Хоч споживання основних продуктів тваринництва збільшилося, воно ще відстає від потреб населення. Наприклад, Україні раціональна норма споживання м'яса па душу населення повинна становити 83 кг, фактично -- лише 67 кг, молока -- відповідно 395 і 365 кг, яєць -- 291 і 278 шт. Отже, в країні спостерігається значний дефіцит м''яса і м'ясопродуктів. Тому в перспективі намічається дальше збільшення виробництва тваринницької продукції головним чином внаслідок зростання продуктивності худоби і птиці.

5. Ринок олійних культур (соняшнику)

Україна має достатні умови для насичення внутрішнього продовольчого ринку продукцією олієпродуктового підкомплексу та її експорту в економічно доцільних для товаровиробників і держави параметрах. Зокрема, потреба вітчизняного ринку може забезпечуватись переробкою 700-800 тис. т соняшникового насіння (нині його вирощується 2,3 млн. т або І0% від світових обсягів). Останніми роками наша країна посідає 1-2 місце серед основних експортерів світу (Росії та Аргентини). Однак вона має орієнтуватись на світовий ринок готових продуктів, а не сировини, до чого прагнуть всі економічно міцні держави.

На сучасному етапі галузь функціонує на екстенсивній основі - розширюються посівні площі (від 1574 тис.га в середньому в 1916-1990 pp. до 2431 тис.га в 1998 р.) при динамічному спаді урожайності (від 16,5 до 9,3 ц/га). Тобто в "доринковий" період урожайність знаходилась на рівні середньої світової (близько 16 ц/га), зараз нижча на 30-40%. Відповідно знизилася економічна ефективність галузі.

Для підвищення ефективності вирощування соняшнику необхідним є врахування товаровиробниками наступних факторів: удосконалення регіонального розміщення посівів цієї культури, виходячи з її ботанічних і біологічних особливостей, вимог до умов (насамперед гідротермічного режиму), технологій вирощування, підбору сортів, застосування відповідних засобів захисту тощо;

неухильне додержання вимог чергування посівів соняшнику в полях сівозміни;

застосування інтенсивних технологій вирощування і збирання з метою зниження витрат на одиницю продукції, впровадження високоврожайних гібридів з високим вмістом олії;

залучення необхідних для розвитку галузі коштів та матеріальних ресурсів (техніки, добрив, насіння, гербіцидів, десикантів) шляхом пошуку потенційних інвесторів і кредиторів, зваженого відбору пропозицій з урахуванням сізновидності учасників інвестиційних угод;

інтегрування в агропромислові та кооперовані формування з метою вирішення проблем виробництва і раціонального використання урожаю.

Для ефективного функціонування внутрішнього і зовнішнього ринку насіння соняшнику, попередження подальшого економічного занепаду "стратегічної" галузі, крім державного втручання (зокрема щодо регулювання експортно-імпортних операцій), необхідно вжити ряд заходів і на господарському рівні.

Для підвищення ефективності каналів реалізації насіння соняшнику основними заходами господарств мають бути:

орієнтація на найбільш ефективні канали збуту насіння на основі аналізу маркетингової інформації внутрішнього і зовнішнього ринків;

активізація участі в біржовій торгівлі.

Створення інтегрованих агропромислових, агропромислово-фінансових формувань (асоціацій, систем, корпорацій та ін.) в складі виробників насіння соняшнику і олієдобувних підприємств, а також в разі доцільності фінансово-кредитних, заготівельно-збутових, науково-виробничих, проектних, консалтингових, страхових структур тощо, в тому числі зарубіжних, є одним з напрямів вирішення окремих проблем олієпродуктового підкомплексу.

6. Ринок картоплі та овочів

На Україні картоплю вирощують на площі близько 500 тис, га. Для задоволення потреб населення і переробної промисловості країни валове виробництво картоплі необхідно збільшити в 1,3--1,5 рази. При цьому врожайність повинна зрости до 150--160 ц/га. Така врожайність при відповідному рівні матеріально-технічної бази галузі реальна. Наприклад, в Чернігівській області за останні роки врожайність картоплі доведена до 155,4 ц/га. Окремі господарства одержують врожаї продовольчої картоплі по 200-225 ц/га і більше.

Недобір потенціального врожаю і втрати вирощеної картоплі в країні становлять понад 2,5 млн т. Основними причинами цього є недотримання вимог внутрішньогосподарського насінництва, недостатня забезпеченість добривами, пестицидами, спеціальною технікою для їх внесення, низький рівень забезпеченості місткостями сховищ, контейнерною тарою, а також недосконалість форм заготівель і реалізації продукції.

В останні роки в основному вирішене питання товарного виробництва насінної картоплі в спеціалізованих господарствах, якого достатньо для забезпечення планових сортозмін і сортооновлення районованих перспективних сортів. Проте навіть в спеціалізованих картоплярських господарствах нерайоновані сорти вирощують на площі понад 20 %, не виділяються насіннєві ділянки для розмноження високоякісного посівного матеріалу в повній потребі. В приміських господарствах бувають випадки, коли насінну картоплю високих репродукцій використовують на продовольчі цілі.

Необхідно уже зараз повністю освоїти нову систему насінництва, яка вимагає щорічного завезення в кожне спеціалізоване на вирощуванні картоплі господарство Полісся і Лісостепу насінного матеріалу з розрахунку 45 т на кожні 100 га насаджень культури. В південних областях насіння картоплі необхідно завозити на всю площу насаджень.

Основними постачальниками овочевої продукції є господарства країни. Валовий збір овочів у 1996 р. становив 5918 тис. т, в 1997 p.-- 6132, а в 1998 p.-- 5268 тис. т

Найбільша питома вага в закупках овочевих культур: помідорів -- 27,7 %, капусти -- 25,3, буряків столових-- 11, цибулі-- 10,1 %, решта -- морква, огірки та інші культури. Середня врожайність культур в 1996 р. по країні становила 145 ц/га, тоді як в Херсонській, Донецькій і Кримській областях одержали відповідно по 184, 202 і 203 ц/га. Окремі передові овочеві господарства одержують врожаї значно вищі. Безумовно, всі господарства не зможуть в найближчі роки одержати таку врожайність овочевих культур, проте підвищення її до рівня, досягнутого південними областями, цілком реальне і дасть змогу значно більше заготовити вітамінної продукції для споживання в свіжому вигляді та повністю забезпечити переробну промисловість сировиною.

Поряд з підвищенням врожайності, важливим резервом збільшення продукції є скорочення втрат і підвищення її якості.

В останні роки із збільшенням виробництва і заготівель овочевої продукції якість її знижується, зростають втрати на всіх стадіях проходження від виробників до споживача. Тільки по спеціалізованих овочевих господарствах країни, які одержують більш високі врожаї, нестандартна частина продукції становить 13--15 %, щорічно на годівлю худоби відвантажується 7--8 % валового збору. В цілому в суспільному секторі втрати вирощеного врожаю овочевих культур більші. Через відсутність збиральної техніки, недостатню забезпеченість відповідною тарою, несвоєчасне подавання транспорту, нестачу постійних робітників на збиранні й сортуванні втрати продукції щорічно становлять понад 1 млн т.

Висновок

Для досягнення високих народногосподарських кінцевих результатів необхідно поліпшувати якість роботи. Ефективність є результатом якісних зрушень у виробництві. Якість виступає як комплексний фактор, який визначає виробничо-економічну, а на цій основі і соціально-економічну ефективність виробництва. Вона включає якість організації праці, виробництва, технології, управління, використання господарського механізму, господарської діяльності на всіх рівнях і в усіх галузях і ланках АПК. Основним є поліпшення якості самої продукції. Але її поліпшення немислиме без загальних якісних зрушень у виробництві. Працювати якісно означає виробляти продукцію високих споживчих властивостей, в необхідному для задоволення суспільних потреб обсязі, із найменшими питомими витратами виробництва.

Якість сільськогосподарської продукції оцінюють за показниками, які відображують фізичні властивості, хімічний склад, поживність, санітарні властивості, пошкодженість шкідниками і хворобами, сортову чистоту продуктів. Сукупність показників залежить від характеру використання і технологічних особливостей продукту.

Література

1. В. А. Павчак, Р. А. Іванух, В. Г. Поплавський. Економіка сільського господарства. К.: Вища школа. - 1990.- 398 с.

2. С. Мочерний. Основи економічних знань. К.: Феміна. - 1995, - 350 с.

3. В. П. Ступаков, П. М. Кондратенко, М. І. Самокиш. Основи сільського господарства. К.: Вища школа. - 1992. - 242 с.

4. Основи сільського господарства. Практикум. Під редакцією Польського Б. Н. - К.: Вища школа, 1983.

5. П.Д.Клименко. Основи землеробства і тваринництва. К.: - Вища школа, 1991.