Микита Шаповал як громадсько-політичний діяч і науковець у галузі лісознавства

Микита Шаповал як громадсько-політичний діяч і науковець у галузі лісознавства

Автор:

Геннадій Глазунов,

завідувач відділом і здобувач Державної наукової

сільськогосподарської бібліотеки Української

академії аграрних наук

м. Київ

У статті розглядаються окремі аспекти з кола діяльності міністерства землеробства доби Української Народної Республіки, пов'язані з лісовою справою. Уперше подається і аналізується пропозиція міністра землеробства М. Шаповала щодо організації українського лісового господарства на підставі його книги, присвяченій цій проблемі. Порівнюючи пропозиції колишнього міністра землеробства з подальшою практикою, автор доходить висновку, що якби Директорія УНР зберегла владні повноваження, то наукові, організаційно-управлінські погляди М. Шаповала, втілилися б у життя.

Ключові слова: Шаповал М. Ю., Директорія Української Народної Республіки, Міністерство земельних справ УНР, сільське господарство, лісове господарство, аграрна політика УНР, земельні питання, Україна.

Здавна визнавалося, що ліс, природа були тою першоосновою, що єднала людину зі світом. Лісове господарство, хоч і було частиною сільського господарства, проте суттєво відрізнялося від нього, а тим більше від інших галузей промисловості. Незадовго до революційних подій 1917 року «Повна енциклопедія російського сільського господарства і дотичних до неї наук» не без підстав пояснювала, що лісове питання, щонайперше, винятково мало справу з «даровими силами природи». У всякому разі тогочасний російський ліс, за незначним виключенням, вважався не стільки продуктом праці й капіталу, скільки даровим майном, накопиченим природою майже без участі людини. Діяльність людини часто співвідносилася з правами володіння. Проте навіть за умов накопичення людина відігравала переважно пасивну роль. Поряд із низькою культурою мужика ми бачимо самовільні лісові вирубки, які він не визнавав за гріх. Той самий селянин, який традиційно неспроможний присвоїти собі чужі гроші, чужу копицю сіна чи хомут, без усякого сумління рубав у незнайомому лісі жердину чи колоду. У сільському господарстві посів та жнива розділяються коротким часовим терміном. Зовсім інша ситуація в лісівництві. Результати праці лісовода з'являються через століття. Крім того, помилка сільського господаря зазвичай веде за собою збитки лише врожаю поточного року, помилка ж лісничого відгукується багато років, десятиріччя, отже наслідки помилки в лісному господарстві мають «розложисті межі» [1].

При незначному вітчизняному досвіді й при повній відсутності зарубіжного щодо створення лісу в несприятливих для того умовах степового клімату, кожна ділянка в нашому краї була своєрідною дослідницькою, а кожний лісовод - експериментатором. Ніякої організованої боротьби з ерозією в царській Росії не велося, але розпочаті в 1900 році більш-менш систематизовані заходи щодо укріплення ярів провадилися без певного плану, в обмежених масштабах. Загалом за період із 1987 до 1920 року площа лісів скоротилася на 1,5 тис. гектарів [2].

Доба Української Народної Республіки з точки зору державотворення в науковому середовищі вивчена досить ґрунтовно. Мета нашої статті - проаналізувати діяльність урядовців новоствореної держави і зокрема міністра землеробства М. Шаповала в аграрній галузі. Нас цікавить практична діяльність міністерства землеробства, зокрема, його лісового департаменту, яка слабо представлена в сучасних історично-наукових дослідженнях.

Першим міністром землеробства Директорія УНР 26 грудня 1918 року в уряді, який очолював В. Чехівський, не випадково призначила Микиту Шаповала.

За біографічними свідченнями, Микита Юхимович Шаповал народився 28 травня 1882 року в селі Сріблянці Бахмутського повіту - нині село Артемівського району на Донеччині. Навчався в Харківському університеті та Київському комерційному університеті. Він відомий як український громадський та політичний діяч, письменник, учений, публіцист. Обставину цю підтвердила науково-практична конференція з теми: “Микита Шаповал - видатний державний діяч, вчений, патріот”, яка відбулася на його батьківщині в м. Донецьку 5 квітня 2007 року з нагоди 125-річчя від дня народження. Названа конференція сконцентрувала наукові дослідження життєвого шляху й творчого доробку М. Ю. Шаповала [3].

Проте учасники конференції залишили без уваги ще одну грань діяльності М. Шаповала, а саме досвіду М. Шаповала-лісничого, і те, яким чином його лісова практика зумовила державно-управлінські процеси в роботі українських урядів, національного - доби 1917-1920 рр. і в подальшому - радянського.

Життєвий шлях М. Шаповала був нелегким і тернистим, він постійно перебував під наглядом поліції. Працюючи лісничим, він жадібно оволодівав політичними знаннями, зокрема за допомогою харківських революціонерів. Такий політичний університет на колесах діяв у межах Слов'янськ - Харків і згодом Мерефа під Харковом постійно, щоразу піддаючись ризику бути викритим жандармами. Небезпідставно у квітні 1917 року М. Шаповал був одним із організаторів і лідерів Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), у липні - обраний до складу її Центрального Комітету. Одночасно його обрали головою Всеукраїнської лісової спілки. У 10-му томі “Енциклопедії українознавства” Микиту Шаповала представлено як знаного політичного, громадського діяча, публіциста, соціолога, письменника, лісничого за фахом [4].

Після історичних подій 1917 року були зруйновані створені царською владою більш-менш сталі засади централізованого управління лісами. Це призвело до безладу в системі лісоуправління й лісокористування. Селяни не визнавали розпоряджень, спрямованих на обмеження користування лісом, розпочалося безконтрольне вирубування лісів. Лісова охорона під тиском порушників та безвладдя покидала свої робочі місця. Лісові кордони руйнувалися, технічна документація в лісництвах знищувалася. Масове вирубування лісів, а в деяких випадках - і суцільне, спричинило швидке скорочення лісових площ України.

У середовищі ліберальної інтелігенції захисником та постійним порушувачем питань, що стосувалися збереження природних багатств країни виступав часопис «Русское богатство» [5]. Літературні твори М. Златовратського, Г. Успенського, В. Короленка та інших засновників названого часопису узвичаїли сприйняття селянством поняття «руський ліс» [6]. Тому делегати Першого Всеукраїнського з'їзду лісничих, що відкрився 18 липня 1917 року, з подивом дізналися, що, окрім відомого їм «руського лісу», потребував порятунку український ліс. Першим боронити українську діброву заходився М. Шаповал. У промові на згаданому форумі він висловлював щире здивування тим фактом, що громадяни тогочасної республіки, які прагнули до автономії, «увірвалися з сокирами в ліс, рубали де кому в око впало і продавали, а гроші собі в кишеню пхали» [7].

Очоливши Лісову спілку, яка згодом перетворилася на лісовий департамент Міністерства землеробства, М. Шаповал за поточною роботою не забував про організацію головної лісової справи - збереження й примноження лісових запасів. У буремний період керувати лісовою справою було складно, але М. Шаповал використав власний досвід керівництва лісотехнічним комплексом Київської губернії та лісових маєтностей родини фінансового магната Миколи Терещенка, де М. Шаповал працював з 1911 до початку 1917 року. Успішна професійна кар'єра на посаді лісничого, а потім управителя в Трубчевськім лісництві певною мірою й допомогла М. Шаповалу знов опинитися в Києві у вирі політичного життя.

Господарству новоствореної української держави потрібна була лісова продукція: вози, сірники, папір, дьоготь, дошки, паркет, лісотехнічні вироби, навіть просто дрова для опалювання будинків, паливо для паровозів тощо. Завдяки авторитету вчорашнього лісничого безперебійно працювали Трубчевське лісопідприємство і Хінельське лісництво. Керівники лісових господарств, зокрема Київської, Полтавської та Чернігівської губерній, цінували свого лісового очільника. Незважаючи на об'єктивні труднощі, більшість лісництв здійснила планові насадження дерев, санітарні вирубки, заготівлю посадкового матеріалу й сировини для виготовлення ліків.

Разом із тим сам лісовий департамент у цей період мав недостатнє матеріально-технічне забезпечення: два телефонних апарати, телеграфний пристрій, трофейний автомобіль, декілька кінних екіпажів, невеличкий штат. Чи можна говорити за таких умов про ефективну роботу відомства? На місцях - у губерніях та повітах - ще складніше. До цього додавалися «революційні лісовики», тобто місцеві неформальні формування учорашніх військових. Усі вони переховувалися й базувалися переважно в лісах, де поводилися як господарі - нищили лісові запаси, розкрадали матеріальні цінності лісгоспів, нищили диких тварин, ігнорували лісників. У молодої держави не вистачало коштів для виплати заробітної плати робітникам і службовцям, що сприяло поширенню забороненої торгівлі. Щоб вижити й прогодувати сім'ї, працівники лісу самочинно вступали в мінові відносини: торгівля замінялася обміном товарами. Позбутися цього явища в лісовій галузі, яке було соціальним нещастям економіки молодої країни, мав відповідний департамент міністерства землеробства.

Слід зауважити, що кращого фахівця, ніж Микита Шаповал, у лісовій справі на той час не було. Він залишався директором лісового департаменту за часів Центральної Ради, Гетьманату, коли був міністром землеробства Директорії УНР - аж до самого виїзду з України у квітні 1919 року [7].

Досвід, набутий під час роботи в галузі М. Шаповал узагальнив у книзі «Лісова справа на Україні», яку видав у 1918 р. [8]. У книзі автор обґрунтував проблеми лісової політики Російської імперії та нової України. Автор брався до проблеми не випадково, бо мав досвід служіння лісові «майже два десятки літ». «Сподівався, - писав М. Шаповал у книзі, - що на Україні знайдуться такі люди, які попереду дбають про громадський інтерес, а вже потім про свій...» [там само]. У вступному слові автор наголошував, що питання про землю включає питання «і про ліс». На його думку, дерево, що обслуговує потреби людські, важить у житті «не дуже менше за хліб». Проте про ліс люди дбають мало, бо про нього «дбає Бог». Думку про необхідність вирубки та випалення лісів із метою розширення площ під сільськогосподарські угіддя він вважав «дуже хибною», бо не в той бік «треба йти».

У книзі автор наводив і науково досліджував статистичні дані щодо кількості лісових площ, напрямків їх використання, ділився своїм загальним баченням майбутнього вітчизняного лісу, лісогосподарювання. Докладно проаналізована лісова політика російського уряду. Головним чинником лісової діяльності, зауважував автор, фігурувала російська казна. Але Лісовий департамент при Міністерстві хліборобства Росії так і не спромігся виконати аналіз якісних характеристик лісних запасів країни. За авторськими дослідженнями, уся Росія являла собою чотири лісові райони: лісову північ Європейської Росії (процент недосліджених лісів, за авторськими підрахунками, становив 66 відсотків), Кавказ (92), Азіатська Росія (96), інші губернії Європейської Росії (21 відсоток). Тобто з 354,5 млн десятин не впорядковано й не досліджено - 302 млн десятин, що складає - 85 %. За його висновками, за останні 30 років імперська влада збільшила доходи від вирубки лісу на 401 %, проте витрати на культуру лісового господарства підвищилися лише на 178 %. Це ні в якому разі не можна було порівняти з іншими країнами, стосовно яких наводилися конкретні свідчення.

М. Шаповал докладно вивчив становище лісового господарств в губерніях України, засвідчуючи той негативний факт, що Московщина більшість своїх прибутків діставала саме з імперських окраїн. У другому розділі, що отримав назву «Скільки у нас лісу?», автор переглядав лісову політику українських теренів, спираючись на статистичні дані 1913 року. За його свідченнями, процент лісистості на Волині складав 25,4 %, на Київщині - 15,1, на Чернігівщині - 14,4, на Поділлі - 9,5, на Харківщині - 8,1, на Полтавщині - 4,9, на Катеринославщині - 3,7, на Херсонщині - 1,7 %. Усього на Україні, за його підрахунками, значилося трохи більше 6 млн десятин лісових угідь. Стверджувалося, що «ліс - великий дар природи» і користуватися ним, як сонцем, повітрям, водою, «повинні всі», а не тільки «обранці долі». Зазначалося, що 69,72 % лісових площ належали панам, лише 7,46 - селянам, інше - казенна, удільна, церковна власність.

Особливу увагу М. Шаповал приділяв темі основних лісових реформ в Україні. За його твердженням, у країні всі ліси казенні, удільні, поміщицькі, церковні, монастирські й інші «повинні перейти у власність усіх громадян України» [8]. Причому платити за одібрані ліси, за його міркуванням справедливості, «не треба ні копійки». Лісові масиви мають становити «український лісовий фонд», який має бути «в розпорядженні українського сейму і під орудою державного крайового уряду».

Лісову реформу М. Шаповал пов'язував із земельною. Лісознавство, на його думку, «найважніша після хліборобства» галузь, навіть основа «сучасного господарювання». Проте, використовуючи продуктивну силу землі (в одному випадку - збіжжя, в іншому - дерево), автор порівнював економічну природу названих господарських систем: якщо сільське господарство є насправді хліборобством, то лісове являло собою тільки експлуатацію природного добра. За його переконаннями, проблема земельної реформи повинна бути розподілена на два окремих самостійних питання: земельне і лісове. Але якщо земельне питання планувалося вирішити так, щоб поділити землю поміж тими, хто її оброблятиме, то таким же чином «ніяк не можна ділити» ліс. Автор сподівався, що розумна експлуатація лісу, - щоб запас самого добра не зменшувався, - дозволить використовувати кожну лісову ділянку «для вироблення предметів вищої технічної і економічної вартості» [там само].

М. Шаповал виокремлював громадське лісознавство на Україні як важливий фактор лісової справи. Спираючись на власний досвід, автор вважав, що головною метою громадської лісової праці країни повинна бути «обробка лісу на місці машиновим і всякими іншими досконалими способами, щоб задовольнити усі потреби в лісі» [там само]. Вагомим завданням лісової політики мусить бути культура лісу на зрубах із використанням так звану лісову меліорацію. Розмірковуючи про лісову політику на Україні, М. Шаповал пропонував іти не шляхом вивозу лісу, його розпродажу, а використання лісових ресурсів для потреб країни. Автор через громадське лісознавство, через розподілення продуктів лісоведення пропонував створити Лісові Ради, щоб вони визначали місцеві потреби в лісових продуктах, порядкували, яким чином і звідки їх добути, покращили громадський поділ отриманих із лісництва матеріалів, здійснювали догляд за господарством у лісі, опікувалися створенням обрахунків на господарювання тощо.

За дослідженням М. Шаповала, урядовий рівень лісової справи мав би вирішити два завдання: по-перше, прийняти від російського уряду ліси «під свою руку», обчислити їх площу, намітити організацію господарства, скласти плани - отже, «навести порядок і поставити все діло на твердий ґрунт» [там само]. Очолити цю роботу повинен урядовий Лісовий департамент. По-друге, вести за певним планом подальше практичне лісове господарювання. Для розробки різних питань, пов'язаних із науковим формуванням законопроектів, їх усебічної оцінки при Лісовому департаменті повинен бути створений Лісовий крайовий комітет, до якого М. Шаповал пропонував закликати видатних знавців лісової справи, учених, теоретиків, досвідчених практиків тощо. Далі він пропонував своє бачення посадових структур відділів Лісового департаменту (виконавчий орган державно-управлінської сфери), Крайового лісового комітету (орган лісової науки, компетентного лісового знання), Крайової лісової ради (як представника інтересів людності, орган контролю). Організацією місцевого лісоуправління, на думку автора, мало залишатися лісництво як «основа лісового господарства», тобто воно мало бути головною адміністративно-господарюючою одиницею.

Винятково важливими М. Шаповал вважав економічні підстави лісового хазяйнування. Першоосновою економічної політики в лісовому господарюванні повинно бути покриття всіх потреб господарства, що забезпечувало лісотехнічному процесу нормальний розвиток. А вже надлишки пропонувалося передавати на громадські потреби. Експлуатацію лісу з розробкою його на продукти вищої якості пропонувалося вести державно-господарським способом, щоб усі прибутки були власністю держави. При цих двох умовах лісове громадське господарство «стоятиме на твердому ґрунті», вважав М. Шаповал.

Україна зустрілася з проблемами щодо підготовки лісоводів і техніків. М. Шаповал пропонував відкрити окремий інститут лісового напряму, наприклад, у Києві, з факультетами механізації, природничих наук, економіки тощо. Крім лісознавства, тобто культури лісу, він вважав необхідним вивчати лісову справу, таксацію лісу - науку про приріст деревини, вік насаджень, лісові запаси тощо. Для ефективного керування лісовою справою, наполягав автор, треба відшукати людей із широким громадським, природно-історичним, економічно-соціальним світоглядом, фаховими та технічними знаннями. Пропонувалося організувати підготовку у відповідних школах техніків-виконавців спеціальної лісової праці.

Основою лісової реформи (за М. Шаповалом) повинна стати націоналізація всіх природних багатств, організація раціональної обробки дерева механізованим способом у кожному лісництві. Розвиток комунікацій, вважалося, мав поліпшити інтенсифікацію лісового господарства. Здійснюючи лісову політику, український народ повинен виявити повне розуміння тієї ваги, яку дає це «благословення природи - ліс» [там само]. М. Шаповал сподівався, що люди зуміють розумно розпорядитися лісовими багатствами, знайдуть межу розумного користування ними, щоб не «зубожити свого життя і не обікрасти потомків» [там само].

Слід відзначити, що М. Шаповал уперше у вітчизняній науці й практиці створив основи для розвитку в подальшому теоретичних і практичних питань управління лісовою галуззю. Якщо уважно прослідкувати за роздумами М. Шаповала та предметно розглянути представлене в його книзі [8] дослідження, то можна дійти наступного висновку. Пропозиції М. Ю. Шаповала в цілому використані в практиці урядування як за часів УНР, Гетьманату, Директорії, так і радянської доби. Так, в обіжнику Інформаційного відділу міністерства землеробства від 8 квітня 1918 року «для відома» повідомлялася «схема» Народного міністерства землеробства, яке розташовувалося в будинку № 19 по вулиці Володимирській м. Києва в колишній будівлі Всеросійського Земського Союзу. Загалом міністерство розподілялося на декілька структур. Лісовий департамент мав займатися такими питаннями: підготовка закону про ліси для розгляду Установчими зборами, організацією Українського лісового комітету, вироблення інструкції для лісових відділів земельних комітетів, управління державними лісоуправліннями, організацією лісомеліоративної справи, науково-педагогічною постановкою фахової освіти в лісових школах, ревізія лісових господарств, полагодження непорозумінь, пов'язаних із рубкою лісу, створення контрольного органу з метою забезпечення інтересів держави і «всієї людності», планування лісового господарства «після закінчення війни», видавнича діяльність, організація лісових наукових закладів тощо. Лісовий департамент поділявся на вісім окремих відділів, кожен із яких займався відповідною організацією, технологією, економікою лісознавства [9].

За великим рахунком, не сильно відрізнялася від описаної і схема організації управління лісовою справою в урядових структурах наступної - радянської влади.

У книзі Держплану СРСР 1925 року стверджувалося, що жодна держава світу не користувалася таким колосальним лісовим багатством, як Росія. Радянська влада створила єдиний державний лісовий фонд, що повністю відповідало ідеям Микити Шаповала. Проте якщо фактори для характеристики лісового господарства в період до громадянської війни були «недостатньо задовільні», то тим більш «складною та скрутною» бачилася справа висвітлення «сучасного стану» цього питання. Автори статей Є. Тарасов та П. Биков, що додавалися до «Трудов Госплана», не могли ніяким чином посилатися на книгу М. Шаповала [10]. Інтереси науки й політика перетиналися - 6 березня 1925 року Політбюро ЦК КП(б) України розглядало питання про В.Винниченка і М. Шаповала. Політорган запропонував не вести з ними переговорів до отримання офіційних заяв про зречення від своєї попередньої діяльності й тільки за умови безперечного переходу на «советскую платформу». Щодо Микити Шаповала - то він цієї «безперечності» не прийняв...

За дослідженнями В. Романько, будучи міністром земельних справ за часів Директорії, Микита Юхимович Шаповал як один із авторів земельної реформи намагався якнайшвидше довести її положення до кожного селянина через новостворену газету «Нове життя». Працюючи в цій газеті, М. Шаповал проявив високий професіоналізм журналіста, державотворця, популяризатора в роз'ясненні важливого державного циркуляру. Його виклади матеріалу були зрозумілі читачам і чітко визначали необхідні дії [3].

Зазначимо, що пропозиції колишнього міністра землеробства Микити Шаповала щодо державного управління лісовим господарюванням були б реалізовані, якби Директорія УНР не втратила влади.

Різнобічно обдарований Микита Шаповал займався справами державотворення, поезії, національного управління лісним господарством, болючим земельним питанням на Україні. І важко сказати - чим більше. Проглядаючи архівні справи українського діяча, можна передбачити, що стосовно земельної проблеми М. Шаповал перебував на порозі якогось відкриття. У його персональному архіві збереглося чимало неопублікованих рукописів, які торкалися цього питання: «Земельна справа на Україні», «Селянство і земельна справа на Україні», «Українське селянство», «Земельна реформа на Україні, як підстава української культури і державності», «Земельна справа на Великій Україні і революція», «Форми володіння і користування землею на Україні в їх історичному розвитку», переклад книги К. Каутського «Соціалізація сільського господарства», зробленої за ініціативою М. Шаповала тощо [11].

Непростою склалася доля тих наших земляків, зокрема, багатьох творчих особистостей, які опинилися в еміграції на Заході. Вимушена еміграція, тобто так зване вигнанство, призводила до втрати Батьківщини, але й там продовжувалася праця в ім'я майбутнього Української держави.

Науковець і державний діяч М. Шаповал знаний як автор численних публікацій, зокрема, «Революційний соціалізм на Україні» (1921 рік видання), «Стара і нова Україна» (1926), «Міжнаціональне становище українського народу» (1934), «Гетьманщина і Директорія» (1958) тощо. Історія зберегла поетичні збірки Микити Шаповала «Сни віри» (1908), «Самотність» (1910), «Лісові ритми» (1917). Відомі його нариси «Жертви громадянської байдужості (1910), «Шевченко і самостійність України» (1917), «Листки із лісу» (1918).

Отже, історична постать і доробок М. Ю. Шаповала в галузі лісової справи носять непересічний, фундаментальний характер. Він уперше у вітчизняний науці і практиці створив основи для розвитку лісівництва.

Література

1. Полная энциклопедия русского сельского хозяйства и соприкасающихся с ней наук. - С.-Петербург, 1901. - В 11 т. - Т.VI.

2. Сільське господарство Української РСР. - К., 1958. - __ с.

3. Микита Шаповал - видатний державний діяч, вчений, патріот : [матеріали науково-практичної конференції з нагоди 125-річчя від дня народження. 5 квітня 2007 року]. - Донецьк, 2007. - 132 с.

4. Енциклопедія українознавства. - Львів, 2000. - Т. 10. - С. 3788.

5. Советский энциклопедический словарь. - М., 1984. - С. 858-859.

6. Литературный энциклопедический словарь. - М., 1987. - 752 с.

7. Шаповал М. Щоденник / М. Шаповал. - Новий Йорк, 1958.

8. Лісова справа на Україні. До аграрного питання. - Вовча. 1918. - 45 с.

9. ЦДАВО України. Ф. 1061. Оп. 1. Спр. 419. Арк.4-7 зв.

10. Лесные богатства СССР. - М., 1925. - 80 с.

11. 11. Микита Шаповал - видатний державний діяч, вчений, патріот. Матеріали науково-практичної конференції з нагоди 125-річчя від дня народження. 5 квітня 2007 року. - Донецьк. - 2007. - 132 с.

12. ЦДАВО України. Ф. 3563. Оп. 1. Всього: 259 спр.