39

Форми власності на землю і форми господарювання в аграрному секторі економіки

Зміст

Вступ

Розділ І. Аграрні відносини та особливості їх розвитку в сучасних умовах

1.1 Аграрно-промисловий комплекс

1.2 Сільське господарство та особливості його розвитку

Розділ ІІ. Продуктивні сили і відносини власності в сільському господарстві

2.1 Еволюція власності на землю

2.2 Радикальні перетворення у відносинах власності та АПК

2.3 Земельна рента та її форми в сучасних умовах

Розділ ІІІ. Особливості переходу до ринкових відносин в аграрному секторі України

Висновки

Список використаної літератури

Словник економічних термінів

Вступ

Характерною рисою соціально орієнтованої ринкової економіки на прикладі розвинутих країн є функціонування агропромислового комплексу (АПК), або агробізнесу. Це зумовлює суттєві особливості суспільного відтворення в цій надзвичайно важливій сфері економіки.

Формування і розвиток агробізнесу зумовлені переходом сільського господарства до машинної стадії виробництва й інтенсивних технологій в умовах науково-технічної революції. Остання значно поглибила і розширила економічні та технологічні зв'язки сільського господарства з іншими галузями, прискорила проникнення промислового капіталу в аграрну сферу і на цій основі привела до виникнення агробізнесу, який є тепер одним з найдинамічніших секторів розвиненої економіки.

Матеріальною основою формування АПК є, з одного боку, небувалий за глибиною процес суспільного поділу праці, а з іншого -- безперервний процес розширення кооперування сільського господарства з суміжними галузями національної економіки.

Послідовна індустріалізація та інтенсифікація, підвищення рівня усуспільнення сільськогосподарського виробництва, посилення його внутрі- й міжгалузевих зв'язків об'єктивно привели до формування агропромислового комплексу в розвинутих країнах. На основі технологічно й економічно пов'язаних із сільським господарством галузей сформувався єдиний виробничий потік, усі ланки якого міцно пов'язані в єдиний народногосподарський агропромисловий комплекс.

Розділ І. Аграрні відносини та особливості їх розвитку в сучасних умовах

1.1 Аграрно-промисловий комплекс

До складу АПК входять такі основні сфери: 1) виробництво засобів виробництва для сільського господарства та його виробничого обслуговування; 2) власне сільське господарство; 3) збирання, заготівля, переробка, зберігання, транспортування сільськогосподарської продукції.

Аграрно-промисловий комплекс -- сукупність галузей народного господарства, зайнятих виробництвом, переробкою, зберіганням і доведенням до споживача сільськогосподарської продукції.

Створення АПК зумовлене розвитком продуктивних сил народного господарства, поглибленням суспільного поділу праці, розгортанням науково-технічної революції. Впровадження досягнень НТР у сільське господарство зумовлює скорочення зайнятих у цій галузі, звужує сферу сільськогосподарського виробництва. Так, якщо в середині XVIII ст. частка продукції сільського господарства у валовій продукції країн Заходу становила майже 85%, то нині у США та Англії -- до 3%, Франції, Італії -- до 7, в Японії -- 11%. Це зумовлює перехід деяких процесів до промисловості та торгівлі, до виділення з сільського господарства нових галузей, які продовжують обслуговувати його.

До першої сфери АПК входять галузі й підприємства, які виготовляють для сільського господарства техніку, електроустаткування, будівельні матеріали, добрива та отрутохімікати, комбікорми, медикаменти тощо.

Важливе місце у складі АПК посідають галузі виробничої та соціальної інфраструктури: шляхово-транспортне господарство, елеваторно-складські підприємства, зв'язок, матеріально-технічне обслуговування, житлові та культурно-побутові об'єкти. Невід'ємною частиною АПК є також кредитні установи та науково-консультаційні фірми, страхові компанії, експортні об'єднання та ін.

В АПК розвинутих країн Заходу залучено від 20 до 30% всього працездатного населення. Кінцева продукція АПК -- це результат взаємодії галузей усіх трьох сфер міжгалузевої кооперації. Оптимальне співвідношення вартості продукції цих сфер АПК становить 25-30%:10-15%:50-55%.

Роль первинної виробничої ланки в сільському господарстві цих країн поступово переходить від фермерських і селянських господарств до крупних капіталістичних ферм, аграрно-промислових об'єднань та агрокорпорацій, набуває поширення також кооперація фермерських господарств, які об'єднуються у збутові, споживчі, кредитні спілки, кооперативи для забезпечення виробничих послуг, спільного використання й ремонту техніки та ін.

Оскільки окремим фермам і навіть сільськогосподарським коопераціям придбати всю необхідну техніку неможливо, а часто й економічно невигідно, в розвинутих країнах світу набуло поширення сервісне інженерно-економічне забезпечення з боку технічних центрів крупних машинобудівних фірм, дилерських підприємств (які економічно або юридичне незалежні). До послуг дилерських підприємств у США, Канаді, Великобританії та інших країнах вдаються від 70 до 90% фірм виробників сільськогосподарської продукції.

Найрентабельнішими в діяльності таких дилерських підприємств є оренда і прокат сільськогосподарської техніки. В Німеччині, Швеції та скандинавських країнах сервісне інженерно-технічне забезпечення ферм здійснюється через технічні центри. У Франції, Італії, Великобританії та інших країнах поширені кооперативи для спільного використання сільськогосподарської техніки. В аграрно-промисловому комплексі розвинутих країн світу практикується продаж фермерам машинобудівними фірмами техніки у кредит і постачання фермерами сільськогосподарської продукції у магазини. Враховуючи це, при виробленні й проведенні аграрної політики в Україні недоцільно орієнтуватися лише на створення фермерських господарств. Адже аграрно-промислові об'єднання (як основна форма економічних зв'язків в АПК) здійснюють спеціалізований випуск продукції рослинництва і тваринництва, займаються її первинною обробкою і зберіганням, вступають у виробничу кооперацію з постачальниками промислової продукції для сільського господарства.

Держава активно регулює діяльність АПК через механізм цін, оподаткування, кредитну політику, надання субсидій для сільського господарства, через заохочення експорту сільськогосподарської продукції та ін. Слід звернути особливу увагу на зберігання, переробку та реалізацію сільськогосподарської продукції (в Україні через погане зберігання втрачається до 25% всієї продукції). Крім того, на одиницю національного продукту в сфері АПК України витрачають у 2--3 рази більше сировини, електроенергії, ніж у більшості країн світу,

У 90-х роках в Україні поступово наростала технологічна деградація аграрного сектора (наприклад, тракторний парк в середині 90-х років поповнювався менше, ніж на 2% від рівня технологічної потреби, а його зношування в 1997 р. становило майже 80%), дезінтеграція АПК (яка виявилася у створенні багатьма господарствами своїх переробних господарств тощо), що є ознаками ослаблення продовольчої безпеки України. Цьому значною мірою сприяє поступова втрата внутрішнього ринку збуту сільськогосподарської продукції внаслідок засилля імпортних товарів, причому нерідко сумнівної якості, що, у свою чергу, є наслідком хибної політики надмірної лібералізації зовнішньої торгівлі, яку проводить уряд.

1.2 Сільське господарство та особливості його розвитку

Для забезпечення життя більшості населення планети сільське господарство є найважливішою галуззю народного господарства. Так, наприкінці XX ст. з 6 млрд. населення земної кулі у слаборозвинутих країнах світу голодує майже 1 млрд. осіб. Проблема нормального забезпечення продуктами надзвичайно актуальна для сотень мільйонів населення в різних регіонах нашої планети, зокрема в Україні. Сільське господарство є також важливою сировинною базою для харчової та легкої промисловості. Крім того, у цій галузі відбувається безпосередня взаємодія людини з природою, від якої значною мірою залежить здоров'я людини, її психологічний, нервовий, емоційний стан тощо.

У сільському господарстві постійно розвиваються продуктивні сили та відносини власності. Найшвидшими темпами ці зміни відбувалися в останні два століття. Так, у середині XVIII ст. у сільському господарстві було зайнято майже 80% сукупної робочої сили на планеті; наприкінці XIX -- на початку XX ст. у розвинутих країнах світу в цій галузі працювало до 40% населення, а в промисловості -- приблизно 35%. У середині 90-х років XX ст. у сільському господарстві в передових країнах світу було зайнято лише 5% працездатного населення, а в США -- лише 2,5%. В Україні цей показник становить 17% населення.

Різке скорочення кількості зайнятих у сільському господарстві в розвинутих країнах зумовлено значним зростанням продуктивності праці у цій галузі, що дає змогу малою кількістю працівників прогодувати переважну більшість населення. Наприклад, у США один зайнятий у цій сфері забезпечує продуктами харчування майже 139 жителів країни, а в Україні -- лише 12--13.

Сільському господарству України було заподіяно величезних збитків під час насильницької колективізації 1929--1932 pp., штучного голодомору, непродуманої аграрної політики в часи панування командно-адміністративної системи та волюнтаристських аграрних реформ 90-х років. Внаслідок цього найбагатша чорноземами країна світу, яка, за оцінками фахівців, може прогодувати не менше 300 млн. осіб, неспроможна поки що забезпечити продовольством власне населення.

Жодна галузь народного господарства не залежить такою мірою від природно-кліматичних умов, як сільське господарство. Це зумовлено насамперед використанням землі як специфічного, значною мірою невідтворюваного засобу виробництва, її родючістю, місцем розташування. Крім того, земля за раціонального використання не втрачає своїх корисних властивостей, може поліпшуватися, а її цінність постійно зростати. Свідченням цього є й те, що потенціал українських чорноземів використовується приблизно на третину. У сільському господарстві виробництво продукції рослинництва і тваринництва пов'язано з дією природних та біологічних законів. Так, терміни зростання й визрівання рослин і тварин незначною мірою піддаються регулюванню. Частково на ці процеси впливає селекційна робота. Такі особливості вирощування сільськогосподарської продукції зумовлюють і ритм роботи підприємств переробної промисловості, які перевозять та переробляють цю продукцію.

Специфічний характер землі як знаряддя праці також полягає у тому, що вона водночас є й предметом праці. До специфічних основних виробничих фондів сільського господарства належать: продуктивна худоба, деревинні, плодоягідні та інші культури; своєрідними оборотними фондами є насіння, молодняк на відгодівлі, корми тощо. Виробничим фондам також властива їх повільніша оборотність (внаслідок нетривалого використання), висока фондомісткість сільськогосподарського виробництва.

Специфіка сільськогосподарського виробництва вимагає значної мобілізації сил працівників села. Адже посіяти й зібрати врожай без втрат необхідно в дуже стислі терміни. У цій сфері має місце значний розрив між робочим періодом і кінцевим результатом. Тому працівники села повинні бути забезпечені комплексом сільськогосподарської техніки. Щоб вона не простоювала у міжсезонний період, слід створювати універсальні машини (наприклад, трактори) з набором кількох десятків пристроїв. Велика залежність сільського господарства від природних умов вимагає створення страхових фондів від посухи, надмірних опадів тощо.

Значний розрив між робочим періодом і кінцевим результатом відчутно впливає на формування доходів працівників села, оскільки остаточний розмір таких доходів стає відомий лише після реалізації сільськогосподарської продукції.

Отже, головними особливостями розвитку сільського господарства є:

1) тісне переплетіння і взаємодія економічних і природничих та біологічних законів;

2) у сільському господарстві відбувається безпосередня взаємодія людини з природою. Від способу та культури цієї взаємодії залежать здоров'я людини, її психічний, нервовий, емоційний стан тощо;

3) менш інтенсивний характер дії економічних законів у цій сфері, що зумовлено специфікою землі, сільськогосподарського виробництва;

4) надзвичайна різноманітність природно-кліматичних умов та місце розташування ділянок землі не тільки в масштабі планети, а й усередині багатьох окремих країн;

5) наявність, крім суспільних факторів підвищення продуктивності праці, природних (наприклад, хімічний, механічний склад ґрунту) та біологічних;

6) значний розрив між робочим періодом і кінцевим результатом;

7) найбільша відповідність біологічній стороні сутності людини трудової приватної власності на частину землі, певний життєвий простір.

Розділ ІІ. Продуктивні сили і відносини власності в сільському господарстві

2.1 Еволюція власності на землю

Аграрні відносини в багатьох країнах Європи у XIX -- на початку XX ст. характеризувалися пануванням великого землеволодіння. Так, в Англії у 70-х роках XIX ст. 250 землевласникам належало більше половини всієї землі, у Франції в 1918 р. у 16% землевласників було 71,2% землі.

Значного поширення в цей період набуло фермерське господарство. Наприклад, в Англії у другій половині XIX ст. фермери, орендуючи землю у лендлордів, наймали майже 1 млн. осіб, а напередодні Першої світової війни тут налічувалося понад 500 тис. ферм, причому найкрупнішим із них належала третина всіх оброблюваних земель. У Німеччині наприкінці XIX ст. З млн. господарств мали менше 2 га землі. Переважна більшість власників цієї землі стала наймитами з наділом і орендарями. У Франції наприкінці XIX ст. була поширена дольщина, за якої земля бралася під заставу, селяни сплачували лихварям величезні відсотки, а значна частина їх ставала лише номінальними власниками землі.

У США панівною формою аграрних відносин було фермерське господарство. На початку XX ст. тут налічувалося 5,8 млн. ферм, що утворилися переважно внаслідок купівлі землі у держави і великих землевласників та оренди. З них 35% земель були орендовані, 25% віддані в заставу страховим компаніям, а 42% -- приватні. Із загальної кількості фермерських господарств 1 млн. розвивалися як капіталістичні господарства, у них працювало майже 60% сільськогосподарських робітників, які виробляли понад 50% усієї продукції. Середня площа великої ферми у 1910 р. сягала 2 тис. га. землі, малої -- 1,5 га.

В Україні у першій половині XIX ст. у сільському господарстві панувала панщинна система. Переважна більшість державних селян у Східній Україні мали наділи від 0,5 десятини на одну ревізьку душу в Полтавській губернії, до 8,2 десятин -- у Херсонській губернії. В Західній Україні мінімальний наділ становив 3,9 десятини, а для забезпечення потреб сім'ї та сплати податків треба було мати не менше 5 десятин землі на одну ревізьку душу. Тому більшість селян України не могли забезпечити свій прожитковий мінімум і змушені були шукати додаткових заробітків.

У Східній Україні після реформи 1861 р. (скасування кріпацтва) у 9 губерніях селяни отримали 45,7% землі, у поміщиків залишилося 46,6%, церкві та державі належало 7,7% землі. Загалом з 48,1 млн. га земельного фонду надільне землекористування селян зменшилося на 27,6%, а 9,2% ревізьких душ залишилися без наділів.

За рахунок купівлі й оренди землі приватне селянське землеволодіння у 1861--1902 pp. збільшилося в 6,6 раза. Земля перетворилася на товар, ціна якого постійно зростала. Так, у Східній Україні в 60-ті роки XIX ст. десятина землі коштувала приблизно 20 крб., а на початку XX ст. -- 190 крб.

Після столипінської реформи впродовж 1905--1915 pp. 48% селян на Правобережжі закріпили землю в індивідуальну власність, на Лівобережжі -- 16,5%, на Півдні -- 42%, було утворено 440 тис. хуторів. Упродовж 1906--1912 pp. в Сибір, на Далекий Схід виїхало майже 1 млн. осіб з України, але значна частина з них повернулася. У цих районах Російської імперії проживало до 2 млн. українців.

Розвиток аграрних відносин у капіталістичних країнах у XX ст. відбувався за рахунок створення крупних капіталістичних ферм, колективних господарств, скорочення кількості фермерських господарств, розширення орендних відносин. Так, в Англії існує успадкована ще від феодалізму земельна власність титулованої аристократії, яку здають в оренду.

У США кількість фермерських господарств з початку XX ст. до середини 90-х років скоротилася з 5,8 млн. до приблизно 2 млн. На одне господарство припадає в середньому 180 га землі. До 60% господарств обходяться без найманої робочої сили. З них 1,3 млн. дрібних фермерських господарств виробляють менше 9% сільськогосподарської продукції. Водночас 300 тис. крупних капіталістичних господарств (13,8%) виробляли в середині 90-х років понад 70% сільськогосподарської продукції, наймали до 80% робочої сили. Кожне з цих господарств володіло в середньому 1400 га землі. Їх роль у третьому тисячолітті значно зросте.

У США налічується майже 5 тис. кооперативів, які переробляють до 30% фермерської продукції. У Швеції понад 100 тис. фермерських господарств, переважна більшість яких є членами сільськогосподарських кооперативів.

У країнах Західної Європи фермерські господарства значно менші за розмірами. Так, у Данії середня ферма -- 32 га землі, в Німеччині -- 18, у Бельгії -- 15, у Франції -- 14, в Італії -- 6, У Греції -- 4 га. Але характерним для цих країн є виробництво основної маси сільськогосподарської продукції крупними капіталістичними фермами. Крім того, існування більшості таких ферм можливе лише тому, що частка різних державних субсидій, які одержує безпосередній фермер, становить у країнах ЄС 50% на сільськогосподарську продукцію, у США -- 35%, в Японії -- 75%. Без якої допомоги фермерські господарства не змогли б вижити. За підрахунками німецьких економістів, оптимальний розмір ферми повинен становити 100 га, а для створення таких фермерських господарств необхідно мати капітал від 750 тис. до 1 млн. марок. Значного поширення в розвинутих країнах світу набула оренда.

Оренда -- тимчасове надання землі за плату капіталістові-орендарю або селянинові, який не наймає робочої сили.

У Франції, наприклад, орендують більше половини земель, в Англії - до 40%. У США понад третина сільськогосподарських угідь є власністю держави, передається в оренду терміном на 1--2 роки і за виконання договору подовжується. Умови надання землі в оренду такі: орендар повинен мати відповідні знання й досвід роботи на землі, добре здоров'я, певний вік (в Англії -- до 40 років, у Франції він до припинення 25-річного строку оренди не повинен досягти пенсійного віку), певний капітал, отриманий від праці на фермі, тощо.

Різновид оренди - сімейна оренда, за якої глава сім'ї передає свою ділянку землі в оренду за певну плату одному з її членів. У Німеччині та Англії на цей вид оренди припадає 15--20% всієї орендної землі.

Особливістю орендних відносин у деяких розвинутих країнах світу є об'єднання сімейних ферм у сільськогосподарські корпорації. У США в такі корпорації об'єдналися майже 90% сімейних ферм, а 95% корпорацій складаються з 10 ферм.

Після жовтневої революції в Росії почався процес колективізації, перерваний політикою НЕПу. Так, селянам в Україні було передано 92% її земельного фонду. У 1928 р. політика НЕПу була скасована Сталіним, після чого почалася насильницька колективізація, наслідком якої стало масове створення колгоспів і радгоспів. Селянські господарства були ліквідовані, а найпрацездатніша і найздібніша (а тому й найзаможніша) частина селян потрапила до розряду куркулів (тобто експлуататорів) і була репресована.

При створенні колгоспів і радгоспів відбувалося насильницьке Усуспільнення засобів праці, худоби тощо. Не бажаючи вступати У колгоспи, селяни масово різали худобу. Кількість коней з 1929 по 1935 рік скоротилася з 32,6 до 14,9 млн., приблизно у два рази зменшилося поголів'я великої рогатої худоби, припинилося зростання валової продукції сільського господарства.

У наступні десятиліття більшість колгоспів і радгоспів були збитковими. У них впроваджувався позаекономічний примус до "Раці, відновлювалися деякі феодальні методи експлуатації (за Малійського режиму), відбувалося волюнтаристське витіснення різних форм власності, насамперед приватної, штучно фабрикувалися дві форми власності -- колективна і державна.

Насправді колективна форма власності в сільському господарстві була квазіколективною, одержавленою, управління нею здійснювалося командно-адміністративними методами, впродовж кількох десятиліть через механізм "ножиць цін" (завищених на продукцію промисловості і занижених на сільськогосподарську) весь додатковий і значна частина необхідного продукту вилучалися у села. Внаслідок такого пограбування селян зросло відчуження сільськогосподарських працівників від землі та інших засобів виробництва, втрачалися стимули до праці тощо. Крім того, проводилася політика прискореного зменшення колгоспів і збільшення кількості радгоспів.

Про низьку ефективність сільськогосподарського виробництва в Україні свідчило й те, що витрати праці на виробництво 1 ц сільськогосподарської продукції в 1981--1985 pp. становили (в людино-годинах) при вирощувані кукурудзи (зерна) 1,2, у США (в 1978--1982 pp.) -- 0,12, картоплі -- відповідно 3,1 і 0,3, цукрових буряків -- 0,9 і 0,11, молока -- 8,5 і 0,66, приросту живої ваги великої рогатої худоби -- 48,1 і 2,43, приросту живої ваги свиней -- 34,1 і 0,88. Якщо в Україні з 1 га урожайність зернових становила в 1986--1990 pp. 30,1 ц, то в США та країнах ЄС -- 44,4 ц, цукрових буряків -- 264,458 і 494 ц, надої молока на одну корову -- 2840, 6358 і 3975 кг. Проте значно більша кількість зайнятих у сільському господарстві України давала змогу виробляти на початку 90-х років у розрахунку на душу населення майже таку саму кількість сільськогосподарської продукції, як і в окремих країнах Європи (зокрема було зібрано 51 млн. т зерна). Водночас Україна щорічно експортувала такої продукції на суму до 30 млрд. крб.

Після розпаду СРСР перед незалежними державами постало питання про шлях радикальної перебудови аграрних відносин.

2.2 Радикальні перетворення у відносинах власності та АПК

Аграрні реформи в сільському господарстві. На початку 1991 р. в Україні налічувалося 8,5 тис. колгоспів і 2,7 тис. радгоспів. У них було зосереджено 95% ріллі, вони виробляли 75% валової сільськогосподарської продукції. На одне господарство припадало до 4 тис. га сільськогосподарських угідь.

За час економічної кризи сільське господарство України, як і інших країн колишнього СРСР та Східної Європи, зазнало значних збитків. Так, в Естонії валовий продукт сільського господарства в 1993 р. скоротився на 50% порівняно з 1989 р., У Словаччині -- на 74%. За обсягом виробництва багатьох видів сільськогосподарської продукції Україна відкинута майже на 40 років назад, зокрема, кількість великої рогатої худоби у всіх типах господарств скоротилася з 24,5 млн. голів у 1990 р. до 12,8 млн. у 1997 р.

Головна причина аграрної кризи в Україні -- порушення закону вартості в сільському господарстві. Це означає відсутність паритету цін на сільськогосподарську продукцію і на промислові товари для аграрного виробництва. У багатьох розвинутих країнах світу існує така форма державного регулювання цін на сільськогосподарську продукцію, як паритетні ціни. Наприклад, у США в законодавчому порядку держава встановила таке співвідношення цін на сільськогосподарську продукцію і цін на товари і послуги, які купують фермери, яке існувало у 1910--1914 pp. Але в Україні в 1991--1996 pp. ціни на промислові товари, що їх купує село, зросли у 288 тисяч разів, а на сільськогосподарську продукцію -- лише в 60 тисяч разів. Внаслідок цього сільськогосподарські підприємства втратили кілька мільярдів гривень. Щоб купити, скажімо, зернозбиральний комбайн, колгосп повинен продати нині майже 400 т зерна, а в 1960--1970 pp. -- лише 50 т. Крім того, з кожної заробленої гривні держава у формі податків вилучає 87 копійок.

Для інших країн Центральної та Східної Європи (певною мірою й для України) причиною аграрної кризи є також зниження попиту на сільськогосподарську продукцію внаслідок лібералізації цін (тобто права самим підприємствам встановлювати ціни), що призвело до їх надмірного зростання. Аграрна криза зумовлена й енергетичною кризою, нераціональною політикою держави в аграрному секторі, технічною й економічною відсталістю переробної промисловості, майже цілковитою втратою внутрішнього ринку та ін.

В Україні, крім того, через аварію на Чорнобильській АЕС понад 3,5 млн. га. угідь забруднено радіонуклідами. У стані глибокої економічної кризи, близької до катастрофи, перебуває майже 15% сільськогосподарських угідь. Зокрема, із 33,3 млн. га пашні 10 млн. га еродовані, до 17 млн. га. дефляційно небезпечні, понад 10 млн. га мають підвищену кислотність. Землі в останні роки все більше виснажуються через зменшення кількості мінеральних та органічних добрив. За 1991--1996 pp. кількість внесених мінеральних добрив на гектар ріллі скоротилася більш як У 5 разів, а порівняно з розвинутими країнами світу їх вноситься У 13 разів менше. Все це зумовлює необхідність радикальних аграрних реформ.

Оскільки складовими частинами економічних відносин є техніко-економічні відносини, організаційно-економічні відносини та відносини економічної власності, то матеріальна основа аграрної реформи -- передусім зміни в технологічному способі виробництва: впровадження нової техніки, культури землеробства, нових форм організації виробництва і праці тощо.

З розгортанням НТР радикальні перетворення в технологічному способі виробництва в сільському господарстві можливі на шляху інтенсивного розвитку біотехнології, зокрема генної та клітинної інженерії, яка забезпечує умови для "біологічної", "біотехнологічної" революції. З допомогою генної інженерії, наприклад, створюють нові організми з наперед заданими властивостями, змінюють спадкові ознаки сільськогосподарських рослин і тварин.

Щоб не відставати від розвинутих країн світу в цій сфері, Україна повинна значно пожвавити роботу в галузі селекції та насінництва. На жаль, обсяги таких робіт, наприклад, з цукровими буряками, приблизно у 5 разів менші, ніж у будь-якій великій селекційній фірмі Заходу.

Аграрні реформи -- це також перетворення економічної та юридичної власності на селі, наслідком яких є зміни соціальної структури. Трансформація економічної власності вимагає насамперед зміни суб'єктів власності. Це передбачає роздержавлення приватизацію земельної власності, створення реального плюралізму форм власності, в тому числі відродження приватної власності. Щодо колгоспно-радгоспної системи аграрна реформа передбачає паювання землі та основних засобів виробництва, створення агрофірм, акціонерних товариств, добровільних селянських спілок, кооперацію та інші заходи.

Мета аграрної реформи в Україні -- усунення державної монополії на землю, формування дбайливого господаря землі, використання державної, колективної та приватної форм власності. Водночас у суспільстві розгорнулися гострі дискусії щодо орієнтації на переважання приватної власності на землю як основу аграрних перетворень.

Аграрні реформи у сфері економічної власності передбачають реформу ціноутворення, оподаткування, рентних платежів, заробітної плати тощо, тобто сукупності відносин власності в усіх сферах суспільного відтворення.

Аграрні реформи у сфері юридичної власності означають зміни в землеволодінні, землекористуванні й землерозпорядженні. При проведенні земельної реформи в Україні у цій сфері передбачається: визнання права власності на землю і майно кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства; можливість формування з розпайованих підприємств приватної власності на майно; утвердження права розпоряджатися землями, переданими в колективну власність, та надання земельних ділянок членам колективу, що побажали вийти з колективного сільськогосподарського підприємства; спрощення процедури передання земельних ділянок у колективну власність, у постійне користування.

Аграрні реформи у сфері організаційно-економічних відносин передбачають якісне поліпшення процесу управління сільськогосподарськими підприємствами, вивчення передового досвіду та його використання тощо.

У країнах Центральної та Східної Європи в процесі аграрних реформ засновуються акціонерні товариства, ваучерні акціонерні товариства, державні акціонерні товариства, створюються індивідуальні фермерські господарства (засновані на праці господаря і членів його сім'ї, а також на найманій праці), кооперативи тощо.

Переважає у процесі таких перетворень колективна форма власності. Так, у Східній Німеччині новостворені селянські господарства (середня площа яких сягає 140 га) разом з особистими підсобними господарствами використовували в середині 90-х років менше 20% сільськогосподарських угідь, нові кооперативи (середній розмір -- до 1500 га) -- майже 40%, товариства з обмеженою відповідальністю (до 950 га) -- менше 25% угідь. У Чехії селянські господарства мають у своєму розпорядженні менше 20% угідь, нові сільськогосподарські кооперативи -- до 50%, господарські товариства -- до 17%. Винятком є Польща (тут на селянські господарства припадає до 75% угідь), Албанія і Румунія.

Кооперативи, засновані на приватній власності їх членів на землю (а також на інші засоби виробництва), не слід відносини до приватної форми власності, вони є початковими формами колективної власності, в якій поєднуються приватні та колективні елементи за переважання колективних.

Початковий етап реформування аграрних відносин відбувся і в Україні. Так, якщо на 1.01.1990 не існувало жодного фермерського господарства, то наприкінці 1997 р. їх налічувалося 35 тис. (середня площа їх землекористування становила 24 га угідь), а кількість зайнятих -- майже 90 тис. Крім того, 10,8 млн. сімей користувалися присадибними ділянками, загальна площа яких становила 3,7 млн. га (3,2 млн. га. ріллі). Разом з фермерськими господарствами в особистому користуванні населення було 5,9 млн. га землі. Загалом у 1997 р. в аграрному секторі діяло понад 12500 колективних і міжгосподарських підприємств і радгоспів, у тому числі понад 11400 КСП.

Але фермерські господарства поки що загалом працюють гірше, ніж більшість колгоспів і радгоспів. Вони виробили в 1998 р. приблизно 2% загального обсягу сільськогосподарської продукції (сюди не увійшла продукція присадибних ділянок).

Значною мірою це пояснюється слабким забезпеченням малогабаритною технікою, існуючими типами тракторів, комбайнів тощо, їх неефективним використанням через невеликі площі землі в кожному господарстві та ін. Так, витрати на обробіток 1 га землі у фермерському господарстві зростають у 3--7 разів при вирощуванні зернових і в 5--10 разів -- просапних культур. Крім того, ремонт і утримання техніки в робочому стані вимагають від фермерів на 30--40% більше витрат, ніж у колгоспах і радгоспах.

Вища ефективність приватних господарств в Україні лише при вирощуванні окремих видів городини. Більше того, з погляду теорії маржиналізму така ефективність можлива за умови, що селянські сім'ї збільшують витрати праці задля задоволення власних потреб до тих пір, поки "важкість" граничних зусиль врівноважується корисністю отриманих цінностей. Перевищення цієї оптимальної межі прискорюється диспаритетом цін, погіршенням життєвого рівня сільських працівників (зокрема відродженням елементів феодалізму) та іншими факторами. Водночас вища ефективність приватних господарств значно повніше може бути властива сільському господарству тих країн, в яких переважає приватна власність.

Зі сказаного щодо досвіду розвинутих країн світу випливає висновок про пріоритетність колективної форми власності в сільському господарстві. Якщо у процесі здійснення радикальної аграрної реформи в Україні орієнтуватися на пріоритетність приватної власності, заснованої на власній праці, то на місці кожного колгоспу або радгоспу слід створити не менше 40 ферм (кожна з яких повинна мати господарські будівлі, бути електрифікованою, забезпеченою водою і комунікаціями тощо). Оскільки Земельним кодексом України передбачено створення ферми площею до 100 га землі, в тому числі 50 га ріллі, така кількість фермерських господарств була б нераціональним витрачанням значних матеріальних, фінансових і людських ресурсів.

Пріоритетність колективної власності передбачає глибокі перетворення власності у колгоспах і радгоспах, які, як уже зазначалося, були одержавленими і ніколи не були справжніми колективними господарствами.

Початковий етап таких перетворень в Україні, як зазначалося, уже відбувся. Переважна більшість колгоспів функціонують з правом власності кожного члена на свою частку майна (пай). Крім того, утворилося понад 1300 селянських спілок, кооперативів, об'єднань тощо.

В основі процесу роздержавлення і приватизації лежить такий принцип: кожен член колгоспу (в тому числі пенсіонер) має право на отримання своєї частки (паю) землі та майна відповідно до трудового стажу і площі землі в розрахунку на члена господарства. Селянин може також передати свій пай до колгоспу, кооперативу або використати його для створення ферми.

У радгоспах розмір майна визначається як добуток вартості майна, що припадає в середньому на кожного члена колективного господарства в області, й кількості працівників радгоспу. Решта державного майна приватизують працівники радгоспу за власні кошти та приватизаційні сертифікати.

Цей процес означає поєднання колективного з приватним за переважання колективних засад. Водночас у процесі паювання закладаються глибокі суперечності, які виявлятимуться в майбутньому. Це передусім концентрація чималої частки землі у нинішнього покоління селян (значною мірою -- пенсіонерів), що змусить майбутні покоління для ведення сільськогосподарського виробництва витрачати чималі кошти для купівлі землі, а земельна рента використовуватиметься прошарком крупних землевласників-рантьє неефективно.

У багатьох розвинутих країнах світу існує значна частка державної власності на землю, яка використовується і як об'єкт товарних відносин і з метою реалізації стратегічно важливих державних програм.

На землях, що знаходяться у загальнодержавній власності, суб'єктом права є Верховна Рада України, на інших державних територіях -- ради різних рівнів (обласні, районні, міські, селищні, сільські). Важливий напрям радикальної аграрної реформи -- створення ефективного аграрно-промислового комплексу (АПК).

2.3 Земельна рента та її форми в сучасних умовах

Диференціальна і монопольна земельна рента. Рента -- це економічна форма реалізації власності на природні ресурси, тому із зміною відносин власності з'являються нові форми земельної ренти.

За феодалізму рента як економічна форма реалізації власності феодала на землю існувала спочатку як панщина, пізніше -- оброк, який в період розпаду цього ладу замінила грошова форма.

Земельна рента за капіталізму існує у формі орендної плати орендаря землевласнику за тимчасове користування землею. Якщо на цій землі є споруди (склади, іригаційна система тощо), орендар додатково платить за користування ними. У цьому разі орендна плата більша за ренту.

Диференціальна земельна рента -- одна з форм доходу сільськогосподарських підприємств, пов'язана з використанням середніх та кращих за родючістю та місцем розташуванням земель.

Існує у формі диференціальної ренти І і диференціальної ренти II. Причиною виникнення диференціальної ренти І є обмеженість земель кращої та середньої якості, що змушує залучати до сільськогосподарського обороту гірші за якістю ділянки землі. Аналогічно складається ситуація з ділянками, розташованими на різних відстанях від ринку. Внаслідок цього суспільна вартість (ціна рівноваги), а отже й ціни на сільськогосподарську продукцію, встановлюються, виходячи з умов виробництва на гірших або найвіддаленіших від ринку землях (у промисловості -- середніми умовами). Інакше землевласник і орендар втрачають інтерес до ведення сільського господарства на гірших землях, на них не будуть забезпечені нормальні умови для розширеного відтворення. За цих умов на середніх і кращих землях утворюється додатковий чистий дохід, який набув форми диференціальної ренти І. Отже, умовою виникнення цієї форми ренти є різниця в родючості та місцерозташуванні земель. Джерело диференціальної ренти І -- праця сільськогосподарських найманих працівників або фермерів.

Господарства, розташовані на кращих та середніх за якістю землях, витрачають на одиницю продукції менше праці, отримуючи при цьому кращі врожаї. Тому диференціальну ренту І в умовах суспільної власності на землю повинна вилучати держава. За капіталізму її привласнює землевласник у формі орендної плати.

Диференціальна рента II утворюється внаслідок інтенсивного ведення господарства, тобто використання кращих сільськогосподарських машин, насіння, поліпшення культури землеробства і тваринництва, за рахунок додаткових капіталовкладень. Це дає змогу підвищувати продуктивність праці й отримувати більше продукції з кожного гектара землі. Отже, природна родючість землі доповнюється і все більше замінюється економічною родючістю. Водночас зменшується різниця у природній родючості різних ділянок, все незначнішу роль відіграє (з розвитком транспорту) місце розташування ділянок. За умов раціонального сільськогосподарського виробництва додаткові капіталовкладення забезпечують не лише окупність цих витрат, а й отримання надлишкового доходу, який набуває форми диференціальної ренти II. Цю ренту привласнює фермер або орендар землі впродовж дії орендного договору. При укладенні нового договору землевласник переважно враховує зроблені в попередні роки орендарем додаткові капіталовкладення, вищу родючість землі і збільшує плату за землю. Тому орендар зацікавлений, щоб договір про оренду землі укладався на тривалий термін, а землевласник -- навпаки.

У колишньому СРСР диференціальну ренту І вилучала держава через механізм найнижчих закупівельних цін у найсприятливіших для ведення сільського господарства умовах і систему обов'язкових поставок сільськогосподарської продукції за цими цінами, диференціальна рента II переважно залишалася в господарствах і використовувалася для розвитку виробництва й частково для додаткового стимулювання працівників колгоспів і радгоспів.

На сучасному етапі диференціальна рента в Україні повинна вилучатися через механізм рентних платежів, плати за землю, розмір яких залежатиме від якості землі. Оцінка якості землі (її родючість, забезпеченість вологою, теплом, а також місце розташування ділянок, їх конфігурація тощо) міститься в державному земельному кадастрі.

Аналогічний механізм виникнення ренти в добувній промисловості, оскільки корисні копалини, що добуваються з надр землі, продають відповідно до витрат виробництва на гірших ділянках. Проте, на відміну від землі (з якої високий урожай за раціонального ведення сільського господарства можна отримувати щороку), корисні копалини поступово вичерпуються, що зумовлює зростання їх вартості для майбутніх споживачів. Це і є економічною основою вилучення власником таких ділянок землі плати за право розробки надр, яка відмінна від ренти.

Частина землі в багатьох країнах знаходиться у надзвичайно сприятливих грунтово-кліматичних зонах. Розміщені тут господарства вирощують рідкісні фрукти -- цитрусові, цінні сорти винограду та ін. Оскільки попит на цю продукцію переважно перевищує їх пропозицію, то на неї встановлюють ціни, вищі від вартості, або монопольні ціни. Таким чином утворюється надприбуток, який набуває форми монопольної ренти і який привласнює землевласник. Джерелом її існування є частка доходів покупців, які купують на ринку цю продукцію. Тому рентні платежі, плата за землю на цих ділянках повинні бути вищими.

Представники неокласичного напряму економічної теорії виділяють ще категорію "квазірента", тобто дохід, отримуваний власником певного фактора виробництва (в даному разі землі від впровадження передової агротехніки) впродовж відносно короткого часу за умов обмеженості пропозиції цього фактора з боку конкурентів і встановлення вищої ціни. Якщо обсяг пропозиції з боку конкурентів зросте (вони також запровадять цю агротехніку), ціна знизиться, і квазірента зникне.

Абсолютна рента за капіталізму -- форма земельної ренти, яку сплачують власникові за будь-яку ділянку землі незалежно від її родючості й місця розташування (звідси й назва -- абсолютна).

Отже, абсолютна рента є економічною формою реалізації монополії приватної власності на землю. Її джерело -- надлишок додаткової вартості над середнім прибутком (різниця між ринковою вартістю сільськогосподарської продукції та суспільною ціною виробництва), а умова виникнення -- значно нижча органічна будова капіталу в сільському господарстві. Коли фермер або капіталіст-фермер сам є власником землі, зникає причина існування абсолютної ренти.

З розгортанням науково-технічної революції в сільському господарстві (впровадження біотехнології, електроніки, комп'ютерної техніки тощо), а також з монополізацією агробізнесу, інтеграцією сільського господарства з переробними галузями промисловості, формуванням АПК відбувається поступове зближення органічної будови капіталу сільського господарства з промисловістю, що зумовлює дію тенденції до зменшення абсолютної ренти.

Повному вирівнюванню органічної будови капіталу сільського господарства з промисловістю перешкоджає сезонний характер використання сільськогосподарської техніки, значна віддаленість багатьох ферм від ринків збуту, що спричиняє зростання питомої ваги транспортних засобів серед знарядь праці. Крім того, науково-технічна революція ще не охопила більшості країн світу або охопила їх далеко не повною мірою. Тому органічна будова капіталу в сільському господарстві таких країн нижча, ніж у промисловості, що зумовлює існування в них абсолютної ренти.

Оскільки органічна будова капіталу в сільському господарстві розвинутих країн піднялася до рівня промисловості й навіть перевищила його, деякі економісти ще три десятиліття тому стверджували про зникнення цієї форми земельної ренти. Другою умовою її зникнення дехто з науковців вважає значні дотації держави сільськогосподарським товаровиробникам та істотну модифікацію внаслідок цього процесу ціноутворення. Такий підхід до проблеми існування абсолютної земельної ренти однобічний, не-комплексний, оскільки враховує лише умови її виникнення, а не причину, яка є вагомішим чинником, ніж умова. Крім того, такий підхід ігнорує наявність орендної плати за землю. Так, у США вона становить до 10% її ринкової вартості, або в середньому 350--400 дол. за 1 га; у Канаді на оплату оренди витрачається 40--45% вирощеного врожаю, у Франції -- до 1/3 врожаю. Тому аграрна політика в розвинутих країнах світу передбачає поступове перетворення фермерів-орендаторів на власників землі через механізм викупу, що, у свою чергу, зумовить зменшення державних дотацій у сільське господарство, зниження цін на сільськогосподарську продукцію.

У випадку приватизації землі в Україні, перетворення її на товар, істотний вплив на процес ціноутворення матиме орендна плата. Це призведе до значного зростання цін на сільськогосподарську продукцію, якщо не відбудеться зниження її собівартості, а також радикального підвищення врожайності рослин та продуктивності тваринництва.

Загалом процес перетворення землі на товар має позитивні та негативні риси. Позитивним є формування повноцінного господаря землі, реальної приватної власності на землю (у такому разі фермер не боятиметься споруджувати сільськогосподарські будівлі на землі; намагатиметься поліпшувати якість землі, не маючи спадкоємців, зможе продати її, вийшовши на пенсію, й забезпечити собі належний рівень життя), створення додаткових стимулів для іноземних інвестицій в економіку України тощо. Ці позитивні риси значною мірою зберігаються за наявності довготермінової оренди.

Негативними наслідками перетворення землі на товар в Україні є, по-перше, можливість концентрації значної частини землі в руках мафюзно-тіньових структур і навіть іноземного капіталу (через підставних осіб), які спекулюватимуть земельними ділянками (середня ціна 1 га землі в Україні -- майже 15 тис. дол.). По-друге, такий шлях не сприятиме формуванню реального власника і господаря, який працюватиме на землі. Іншими словами, він сприятиме капіталізації аграрних відносин, що суперечить прогресивній тенденції у цій сфері -- подоланню відчуження працівників від власності (на землю, інші засоби виробництва і створений продукт).

Стосовно дотацій сільськогосподарському виробництву, то вони надаються з державного бюджету, податкової системи, в той час як земельна рента є результатом реалізації власності на землю. І лише коли власником землі є держава, одержана нею земельна рента може використовуватися для надання дотацій землекористувачам. В усіх інших випадках ренту привласнюють землевласники. При цьому дотації повинні отримувати землекористувачі, а не землевласник, що свідчить про принципову відмінність цих видів доходів.

Земля -- особливий товар. Ця особливість полягає в тому, що вона є продуктом природи і на неї початкове не затрачена праця. Згодом витрати праці на поліпшення якості землі постійно зростають. Якщо абстрагуватися від таких витрат, то ціна землі базується не на вартості, а на величині доходу, який вона приносить своєму власникові, -- ренті. Власник може продати землю за умови, що отримана сума буде не меншою, ніж дохід у формі відсотка, одержаний від вкладання цієї суми в банк.

За підрахунками економістів, середня вартість 1 га сільськогосподарських угідь становила в Україні в середині 90-х років від 15 до 20 тис. дол. Вартість українських чорноземів -- до 5,5 трлн. дол. В останні роки висловлено було чимало аргументів як за перетворення землі на товар, так і про те, що в умовах тотального зубожіння населення, різкої поляризації суспільства земля в Україні не повинна бути товаром, адже купити 1 га землі більш як за 10000 дол. нині основна маса народу не може.

Водночас на ціну землі впливають такі фактори, як зростання темпів інфляції, зниження доходів фермерських господарств та ін. Надзвичайно висока ціна землі у великих містах світу. Так, у Токіо ціна невеликої ділянки під будинок сягає 37 середньорічних доходів громадян, у Києві одна сотка землі коштує 5 тис. дол.

Розділ ІІІ. Особливості переходу до ринкових відносин в аграрному секторі України

Аграрний сектор посідає важливе місце в економіці України. Від його розвитку залежить нормальне функціонування всього господарства й життя країни.

Специфічними особливостями та характерними рисами сучасного стану аграрно-промислового комплексу України є такі: взаємопов'язаний АПК як ціле тільки формується; переважну частку вартості в АПК створює сільське господарство, оскільки воно ще виступає значною мірою нерозчленованим на складові, без відокремлення вироблення сільгосппродукції в чітку окрему галузь комплексу; аграрну сферу, як і все народне господарство, охопила глибока економічна криза, в результаті чого потенціал сільського господарства і АПК в цілому використовується на третину; значна частина городніх культур вирощується на присадибних ділянках сільських жителів, а також на ділянках, виділених міським жителям, які вимушені займатися малопродуктивною працею, щоб вижити в умовах масового прихованого безробіття (вимушені безоплатні відпустки, невиплата заробітної плати, простої підприємств державної власності тощо); повільний, дещо хаотичний, без чіткої вмотивованої програми перехід від командно-адміністративної системи до ринкових відносин в процесі невпинних політичних суперечок.

Для подолання кризової ситуації, що склалася в сільському господарстві та інших галузях агропромислового комплексу, визначена державна аграрна політика, соціальне орієнтована на розвиток сільського товаровиробника. Вона базується на демократичних принципах, свободі підприємництва, конкуренції, багатоукладності господарювання.

Однією з головних ланок формування й розвитку аграрної політики на сучасному етапі є земельна реформа, спрямована на докорінне перетворення земельних відносин, роздержавлення земель, зміну власників землі та форм землекористування в сільському господарстві.

Проведення земельної реформи в АПК України передбачає три основних етапи:

-- роздержавлення й передачу земель сільськогосподарського призначення в колективну власність сільгосппідприємств;

-- паювання земель, які перебувають у колективній власності, з видачею сертифікатів на право на земельний пай усім членам колективного сільськогосподарського підприємства (КСП);

-- реорганізація КСП і створення на їхній базі нових економічно ефективних сільськогосподарських структур на основі приватної власності на земельні та майнові паї.

Для реформованих господарств передбачалося чотири основних варіанти господарювання на принципах приватної власності: товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ), сільськогосподарські кооперативи, фермерські господарства і приватно-орендні підприємства (ПОП).

Одним із перших законів з аграрних питань, ухвалених в Україні, був Закон про селянські господарства від 20 грудня 1991 р. Крім дозволу на вічне спадкове право на індивідуальне господарство, цей закон допускав приватну власність на ділянку землі після 6-літнього терміну з часу її посідання. Закон про форми власності на землю, введений з 30 січня 1992 р., встановив приватну й колективну форми власності в Україні на рівних правах із державною, не конкретизувавши питання про сільськогосподарські та інші землі (під будівлями, підприємствами та ін.) і не дозволивши купівлі-продажу землі, тобто перетворення її в товар. Земельний кодекс від 13 березня 1992 р. роз'яснив і розширив положення Закону про селянські господарства. Він дозволив приватним власникам здавати в оренду свою землю для потреб сільськогосподарського виробництва на строк до трьох років.

Згідно із Законом України від 5 травня 1993 р. для ведення селянського (фермерського) й особистого підсобного господарства, садівництва, будівництва й обслуговування житлових будівель та задоволення інших потреб, передбачених законом, громадянам надавались землі у вічне спадкове володіння. Порядок і умови цього акту, а також розміри земельних ділянок було визначено Земельним кодексом України 1992 р.