45

Реформування аграрних відносин в Україні

Розділ І. Аграрні відносини та особливості їх розвитку в сучасних умовах

1.1 Аграрно-промисловий комплекс

1.2 Організаційні заходи з реформування аграрного сектора

Розділ ІІ. Реформування АПК на рівні регіонів

2.1 Перспективи розвитку АПК у регіоні

2.2 Основні принципи розвитку АПК регіону

Розділ ІІІ. Аграрна політика України: можливості та перспективи інтеграції в ЄС

3.1 Оцінка експортного потенціалу і сучасної аграрної політики України

3.2 Аграрна політика ЄС

3.3 Прийнятність єдиної аграрної політики ЄС для України

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Історично склалося так, що рівень розвитку продуктивних сил і матеріально-технічної бази промисловості випереджав відповідні рівні агропромислового виробництва (АПВ). Це зумовлювалося головним чином практичною передбачуваністю впровадження розроблених заходів. На основі такої переваги у промисловості створювалися фінансові резерви для інвестування сільського господарства. Оскільки технологічний рівень АПВ також значно залежить від промислового, то об'єктивно виходить, що впевненого поліпшення економічної ситуації слід очікувати спочатку саме у промисловості, а не в сільському господарстві. Україна у цьому плані не становить і навряд чи становитиме виняток із загальновідомої закономірності.

Економічна ефективність функціонування будь-якої галузі визначається мірою окупності витрачених у процесі виробництва ресурсів та досягнутим при цьому рівнем задоволення потреб населення. У ринковій економіці обидва цих фактори взаємопов'язані, і відсутність одного з них ставить під сумнів або економічну доцільність існування даної галузі, або відповідність результатів її діяльності державним пріоритетам та завданням. Разом з цим дійсність останніх десятиріч викликала для всіх країн необхідність врахувати вплив виробництва на стан навколишнього середовища. В свою чергу, економічна ефективність та доцільність функціонування аграрної сфери визначаються, поряд із загальними закономірностями, також і рядом особливостей, що виникають саме як наслідок залежності виробництва в АПК від грунтово-кліматичних умов.

Розділ І. Аграрні відносини та особливості їх розвитку в сучасних умовах

1.1 Аграрно-промисловий комплекс

До складу АПК входять такі основні сфери: 1) виробництво засобів виробництва для сільського господарства та його виробничого обслуговування; 2) власне сільське господарство; 3) збирання, заготівля, переробка, зберігання, транспортування сільськогосподарської продукції.

Аграрно-промисловий комплекс -- сукупність галузей народного господарства, зайнятих виробництвом, переробкою, зберіганням і доведенням до споживача сільськогосподарської продукції.

Створення АПК зумовлене розвитком продуктивних сил народного господарства, поглибленням суспільного поділу праці, розгортанням науково-технічної революції. Впровадження досягнень НТР у сільське господарство зумовлює скорочення зайнятих у цій галузі, звужує сферу сільськогосподарського виробництва. Так, якщо в середині XVIII ст. частка продукції сільського господарства у валовій продукції країн Заходу становила майже 85%, то нині у США та Англії -- до 3%, Франції, Італії -- до 7, в Японії -- 11%. Це зумовлює перехід деяких процесів до промисловості та торгівлі, до виділення з сільського господарства нових галузей, які продовжують обслуговувати його.

До першої сфери АПК входять галузі й підприємства, які виготовляють для сільського господарства техніку, електроустаткування, будівельні матеріали, добрива та отрутохімікати, комбікорми, медикаменти тощо.

Важливе місце у складі АПК посідають галузі виробничої та соціальної інфраструктури: шляхово-транспортне господарство, елеваторно-складські підприємства, зв'язок, матеріально-технічне обслуговування, житлові та культурно-побутові об'єкти. Невід'ємною частиною АПК є також кредитні установи та науково-консультаційні фірми, страхові компанії, експортні об'єднання та ін.

В АПК розвинутих країн Заходу залучено від 20 до 30% всього працездатного населення. Кінцева продукція АПК -- це результат взаємодії галузей усіх трьох сфер міжгалузевої кооперації. Оптимальне співвідношення вартості продукції цих сфер АПК становить 25-30%:10-15%:50-55%.

Роль первинної виробничої ланки в сільському господарстві цих країн поступово переходить від фермерських і селянських господарств до крупних капіталістичних ферм, аграрно-промислових об'єднань та агрокорпорацій, набуває поширення також кооперація фермерських господарств, які об'єднуються у збутові, споживчі, кредитні спілки, кооперативи для забезпечення виробничих послуг, спільного використання й ремонту техніки та ін.

Оскільки окремим фермам і навіть сільськогосподарським коопераціям придбати всю необхідну техніку неможливо, а часто й економічно невигідно, в розвинутих країнах світу набуло поширення сервісне інженерно-економічне забезпечення з боку технічних центрів крупних машинобудівних фірм, дилерських підприємств (які економічно або юридичне незалежні). До послуг дилерських підприємств у США, Канаді, Великобританії та інших країнах вдаються від 70 до 90% фірм виробників сільськогосподарської продукції.

Найрентабельнішими в діяльності таких дилерських підприємств є оренда і прокат сільськогосподарської техніки. В Німеччині, Швеції та скандинавських країнах сервісне інженерно-технічне забезпечення ферм здійснюється через технічні центри. У Франції, Італії, Великобританії та інших країнах поширені кооперативи для спільного використання сільськогосподарської техніки. В аграрно-промисловому комплексі розвинутих країн світу практикується продаж фермерам машинобудівними фірмами техніки у кредит і постачання фермерами сільськогосподарської продукції у магазини.

Враховуючи це, при виробленні й проведенні аграрної політики в Україні недоцільно орієнтуватися лише на створення фермерських господарств. Адже аграрно-промислові об'єднання (як основна форма економічних зв'язків в АПК) здійснюють спеціалізований випуск продукції рослинництва і тваринництва, займаються її первинною обробкою і зберіганням, вступають у виробничу кооперацію з постачальниками промислової продукції для сільського господарства.

Держава активно регулює діяльність АПК через механізм цін, оподаткування, кредитну політику, надання субсидій для сільського господарства, через заохочення експорту сільськогосподарської продукції та ін. Слід звернути особливу увагу на зберігання, переробку та реалізацію сільськогосподарської продукції (в Україні через погане зберігання втрачається до 25% всієї продукції). Крім того, на одиницю національного продукту в сфері АПК України витрачають у 2--3 рази більше сировини, електроенергії, ніж у більшості країн світу,

У 90-х роках в Україні поступово наростала технологічна деградація аграрного сектора (наприклад, тракторний парк в середині 90-х років поповнювався менше, ніж на 2% від рівня технологічної потреби, а його зношування в 1997 р. становило майже 80%), дезінтеграція АПК (яка виявилася у створенні багатьма господарствами своїх переробних господарств тощо), що є ознаками ослаблення продовольчої безпеки України. Цьому значною мірою сприяє поступова втрата внутрішнього ринку збуту сільськогосподарської продукції внаслідок засилля імпортних товарів, причому нерідко сумнівної якості, що, у свою чергу, є наслідком хибної політики надмірної лібералізації зовнішньої торгівлі, яку проводить уряд.

1.2 Організаційні заходи з реформування аграрного сектора

Різкий перехід в Україні від державного регулювання економіки до ринкової стихії негативно позначився на аграрних галузях. Так, за період з 1990 по 1998 р. виробництво продукції рослинництва зменшилося на 39,3%, а тваринництва - на 54,7%. Розвиток такої ситуації супроводжувався послабленням позицій суб'єктів господарювання суспільного сектора і певним посиленням позицій суб'єктів господарювання приватного сектора. Протягом цього періоду в загальній структурі виробництва сільськогосподарської продукції частка валової продукції підприємств суспільного сектора зменшилася з 70,6 до 41,7%, а приватного сектора - зросла з 29,4 до 57,4%. Причому обидва сектори функціонували в різних господарських умовах. По-перше, загальне збільшення виробництва продукції приватним сектором було досягнуто певною мірою у зв'язку з відсутністю у населення альтернативи самозабезпеченню. Тому зросла чисельність працюючих на землі. По-друге, особисті підсобні господарства населення являють собою переважно дрібні виробничі одиниці, де застосовується фізична праця; більшість їх існувала за рахунок перерозподілу та використання матеріально-технічної бази підприємств суспільного сектора. По-третє, однією з головних причин збільшення обсягів виробництва у приватному секторі стали уникнення такого додаткового тиску, якого зазнають підприємства суспільного сектора, і відсутність турботи про соціальну сферу населених пунктів.

Жорсткість умов виживання призвела до суперечностей між суб'єктами господарювання обох секторів і державою. Незважаючи на всі труднощі, реальний рівень виробництва сільськогосподарської продукції суб'єктами ринкового процесу в приватному секторі перевищує офіційно встановлені дані. Приватник через ряд обставин гнучкіше пристосувався до мінливої ситуації, всіляко приховуючи власні результати, тим часом як у сільськогосподарських підприємств суспільного сектора не було аналогічних можливостей для "маневрування": цілком підконтрольні державним установам, вони повною мірою відчули на собі стихійний перехід до нових пріоритетів в економіці. І якщо певна частка приватників існувала за рахунок перерозподілу ресурсів суспільного сектора, то самі підприємства цього сектора такої можливості не мали.

Тепер уже немає сенсу продовжувати дискусію щодо причин розвитку кризи. Як відомо, серед них називають безвідповідальність суб'єктів господарювання, недостатню економічну заінтересованість працівників колишніх виробничих формувань, недостатню врегульованість земельних відносин, несприятливу податкову й цінову політику, спрацьованість матеріально-технічної бази на селі тощо. Кожна з названих причин і всі вони в сукупності спричинили існуючу ситуацію. За повної відсутності економічних механізмів регулювання виробничої та комерційної діяльності в аграрній сфері підприємства суспільного сектора прагнули вижити, "маневруючи" власними ресурсами зменшуючи реальні обсяги виробництва; але при цьому водночас зростала і збитковість його ведення. Керівники підприємств та їхніх підрозділів були змушені, свідомо чи несвідомо, здійснювати посильну "приховану" мотивацію, щоб підтримати заінтересованість підлеглих у виконанні виробничих завдань. Результатом названих та інших обставин стали загострення соціально-економічної ситуації на селі і переведення "у тінь" значних обсягів сільськогосподарської продукції.

Сьогодні в Україні склалося парадоксальне становище: держава прагне позбавитися збиткових виробництв та окремих підприємств, але позбавитися цілого комплексу, що працює збиткове, не має ніякого права. Адже АПК у будь-якій країні є гарантом забезпечення її продовольчої незалежності, продуктивність його галузей безпосередньо впливає на вирішення соціально-економічних завдань. Не можна забувати, що збитковість українського АПК певною мірою виникла штучно або через відсутність дійової політики з підтримки сільськогосподарських товаровиробників, і це відкрило шлях імпортним продовольчим товарам на наш ринок. Твердження, що їхня дешевизна змусить вітчизняного виробника раціоналізувати господарювання, а споживачеві надає можливість вибору, не можна вважати серйозними. Наш споживач через низький рівень купівельної спроможності змушений віддавати перевагу дешевому, хоча й за якістю гіршому, імпортному товару. Так з'являється одна з перешкод для одержання вітчизняними аграрними підприємствами додаткових коштів від реалізації продукції. Перед ними постають труднощі у виконанні зобов'язань перед бюджетом, стримується зростання купівельної спроможності вже самих товаровиробників. Щоб розв'язати цю проблему, треба розробити комплекс антикризових дій; ключова дія серед них -- узгодження питань формування купівельної спроможності населення, з одного боку, і меж регулювання затратної та цінової складових сільськогосподарського виробництва -- з іншого.

Гострота існуючої в Україні ситуації вимагає розробити і здійснити кардинальні, проте виважені заходи, бо реформування в одній окремій галузі без урахування стану і перспектив динаміки решти галузей у рамках загальногосподарського механізму може спричинити непередбачувані наслідки.

Складність ситуації вже не дозволяє пасивно вичікувати, поки з'являться об'єктивні передумови для розвитку АПВ. Через зазначені та інші обставини аграрна сфера перестала відповідати своєму призначенню: вона не задовольняє потреби населення у продуктах харчування і не забезпечує необхідні рівні надходження платежів у бюджет. Процес загострення економічної ситуації супроводжувався погіршенням фінансового становища суб'єктів господарювання АПВ і зниженням рівня сплати податків (з 90,6% у 1992 р. до 38,2% -- у 1997 p., а у 1998 p., незважаючи на виняткову жорсткість позиції уряду з цього питання, даний показник не перевищив 50%). Наведені цифри переконують, що розв'язати будь-яку проблему неможливо тільки шляхом активізації однієї чи декількох підойм регулювання (у нашому прикладі -- запровадженого в 1998 p. адміністративного контролю за сплатою податків). Починати виправлення ситуації треба з виробництва, з надання можливості суб'єктам господарювання для його активного ведення.

Об'єктивні умови змушують виконавчу владу орієнтуватися на ліберальні підходи до подолання кризи і становлення ринкових відносин у державі. Йдеться, зокрема, про використання внутрігосподарських механізмів підвищення ефективності виробництва в АПК, з перекладенням усієї повноти відповідальності за результати економічної діяльності на суб'єктів ринкового процесу. Саме так і сприймається Указ Президента України "Про невідкладні заходи з прискорення реформування аграрного сектора економіки" від 3 грудня 1999 р., яким офіційно було закріплено орієнтир на приватні формування для вирішення комплексу соціально-економічних проблем.

Існує багато різних думок про безальтернативність подібного реформування економіки АПК та офіційне нехтування можливостями суспільного сектора, підприємства якого не втратили остаточно своїх потенціальних можливостей. Однією з головних причин його кризового стану стала, як уже згадувалося, відсутність дійової політики з реформування аграрної сфери України. Додамо до цього, що підтримка суспільного сектора для держави була б більш економною і не викликала загострення соціальної ситуації на селі та у цілому по країні. Тому доводиться визнати, що вимоги простого економічного раціоналізму відкидаються на догоду політичним ідеям, які домінують на вищому рівні управління.

В Україні завершується період "початкового розподілу капіталу", у процесі якого інтереси окремих осіб і груп на державному рівні переважали над суспільними. Його результатами стали завершення формування "нових" регіональних еліт і посилення їхнього впливу на перебіг суспільно-політичних процесів. Незважаючи на існуючі суперечності між окремими групами, відбулася консолідація їх загальних інтересів. На фоні формування фінансового і промислового капіталу, безперечно, тільки питанням часу залишалося вжиття заходів з лібералізації шляхів для аграрного капіталу. До кінця 1999 р. тільки один елемент ресурсного потенціалу АПК був поза межами товарного обороту в Україні - це земля. Становище докорінно змінив названий указ, п.4 якого зобов'язує уряд "розробити та запровадити, починаючи з 2000 року, порядок відображення в балансах сільськогосподарських підприємств вартості землі, що перебуває в їх власності, в обліку - площі орендованої землі, в собівартості сільськогосподарської продукції - орендної плати, а також удосконалити статистичну звітність щодо діяльності господарств приватного сектора". Таким чином, розвиток політичних, зокрема парламентських, процесів показує, що законодавче закріплення Орава приватної власності на землю - вже не за горами. Тому реалізація даного положення в інтересах вирішення продовольчої проблеми в Україні поряд із законодавчою регламентацією цільового використання сільськогосподарських угідь вимагає здійснити обов'язковий моніторинг динаміки зазначених процесів.

Історичний досвід доводить, що обраний шлях реформування АПК не є незаперечним. Високоефективне сільськогосподарське виробництво можна налагодити і при державній власності на землю (як, наприклад, в Ізраїлі та Голландії). Саме у період переходу до ринкових відносин доцільно було б створити умови, в тому числі й адміністративного характеру, для загального збереження рівнів виробництва сільськогосподарської продукції у суспільному секторі, матеріально-технічну базу якого було побудовано за рахунок державних і галузевих коштів. Саме на цій основі, з розвитком орендних відносин, було б створено об'єктивні передумови для наступного поступового переходу до ринкових моделей розвитку. А тепер цей процес буде тривалішим і пов'язаним з критичним загостренням соціальної ситуації в сільській місцевості.

Розглядуваний указ, відбиваючи перебіг політичних процесів, кардинальним чином вплине на трансформацію вітчизняного сільськогосподарського виробництва в напрямі його організації на приватній основі. Господарський механізм України являє собою такий клубок суперечностей, що ніякий аналіз не дасть однозначних відповідей на питання, які постануть у ході проведення заходів з реформування АПВ. Так само неможливо однозначно сприйняти указ: адже наша ситуація мало вписується в класичні економічні канони і тому цей документ щойно після публікації викликав гострі дискусії.

Предметом дії указу є вирішення організаційних питань переходу до приватного господарювання в АПВ. Зазначимо, що одним-єдиним документом не можна ні скасувати таку складну систему, як сільське господарство, ні відродити її. Однією з відмітних рис сільського господарства є його інерційність щодо будь-яких дій конструктивного чи руйнівного характеру. І тому реалізація зазначеного документа в силу його кардинальності може принести як позитивний, так і негативний результат. На нашу думку, безпідставною є теза, буцімто указ має на меті руйнування великомасштабного сільськогосподарського виробництва, яке ототожнюється з колективними сільгосппідприємствами (КСП). Злагодженим колективам, що збереглися, указ дає можливість працювати вже на новій (приватній) основі, не порушуючи цілісності виробничих комплексів (у п.1-а йдеться про цілісне використання приватними формуваннями землі та майна КСП). А там, де колективів практично немає або селяни прагнуть до індивідуальної самореалізації, указ дозволяє організувати виробничу діяльність на власний розсуд. Об'єктивно цей документ сприяє появі лідерів, які згуртують навколо себе однодумців. Для цього передбачено, по-перше, демократичний порядок виходу зі складу КСП з власним паєм у натурі без згоди на те загальних зборів, по-друге, виділення единим масивом земельних ділянок групі власників земельних часток (паїв), яка звернулася із заявами про це, маючи на меті спільне використання або надання в оренду цих ділянок. Ті ж керівники господарського рівня, які скомпрометували себе в очах селян, залишаться тільки з власним земельним паєм.

Будь-яка людина, бодай трохи причетна до сільського господарства, усвідомлює, що в наших умовах такі зрушення супроводжуватимуться значним загостренням соціально-економічної ситуації. Подрібнення як один з реальних наслідків реалізації указу означає потенціальне зменшення продуктивності вітчизняного агропромислового виробництва. Ймовірність такого розвитку подій також підтверджує необхідність моніторингу як складової частини системи державного регулювання аграрної сфери.

Теоретично селяни одержують додаткову можливість шляхом реалізації власної ініціативи певним чином задовольняти свої потреби. Вони вже можуть це здійснити, працюючи не тільки в особистому підсобному господарстві, а й на власній земельній ділянці - самостійно чи у складі приватного формування (пп. 1-а, 1-6). Але на весь зріст постає проблема технічного і ресурсного забезпечення АПВ у зв'язку з обмеженими можливостями ручної праці. Очікує відповіді і запитання про спрямованість розвитку АПК, - чи піде він в бік формування високотехнологічної галузі, а чи переважатимуть напівнатуральні форми. Ще не ясно, яке місце належатиме організаційним питанням у загальній системі функціонування АПВ та як змінюватиметься виробнича та соціальна ситуація на селі в ході реалізації положень указу. Аграрна сфера являє собою складну біолого-економічну систему, ефективність виробничо-фінансової діяльності якої зумовлюється мірою і характером поєднання її складових частин, а також упорядкованістю впливу підойм регулювання. У комплексі останніх кожній належить своє власне місце: коли більше приділяти уваги якійсь одній підоймі, це не впорядкує вплив решти. Організаційні дії важливі у налагодженні будь-якого виробництва, в тому числі й заснованого на приватній власності, але не справлять вирішального впливу. Будь-яка форма господарювання - це певний інструмент використання наявного ресурсного потенціалу та виробничого середовища. На час прийняття указу понад три чверті сільськогосподарських підприємств працювали збиткове, мали переамортизовані основні виробничі фонди, відчували потребу в оновленні матеріально-технічної бази. З реалізацією указу кількість господарюючих суб'єктів значно збільшиться, і в цьому немає нічого поганого, ця величина є природно динамічною, маючи здатність змінюватися залежно від посилення або послаблення інтеграційних процесів. Але зазначене збільшення означає відповідне зростання потреб АПК у сільськогосподарській техніці, а забезпечити нею власне виробництво господарюючі суб'єкти, як показує існуюча ситуація, не зможуть.

Організаційний перехід на приватне господарювання в аграрній сфері приведе до певного поліпшення результативності роботи. Але це буде досягнуто не завдяки якісному вдосконаленню виробничої та комерційної діяльності, а переважно шляхом відмови господарів від ведення збиткових виробництв та жорсткого контролю за збереженістю та реалізацією продукції. Зростання ефективності комплексу відбуватиметься на фоні зменшення зайнятості сільського населення. В умовах економічної кризи в промисловості та недостатнього розвитку сфери послуг неможливість відпливу безробітного населення із сільської місцевості призведе до загострення там соціальних відносин. Не виключені конфлікти непрацевлаштованого населення з власниками приватних підприємств та господарств, бо їхні економічні інтереси будуть різноспрямованими.

Таким чином, слід визнати, що найближчим часом через невпорядкованість економічних підойм регулювання розвитку і відсутність можливостей забезпечити товаровиробників матеріально-технічними ресурсами кардинально становище в АПВ не поліпшиться. Це стане можливим тільки в разі реального виконання п.1-д указу, де йдеться про "прискорення... формування необхідної інфраструктури аграрного ринку,... яка б забезпечувала заготівлю і реалізацію продукції всіх секторів агропромислового виробництва та постачання їм необхідних матеріально-технічних ресурсів та сировини" .Таке позитивне зрушення об'єктивно не може розпочатися раніше виходу промисловості та сфери послуг на позиції стабільного зростання обсягів виробництва, завдяки чому в країні з'явиться можливість акумулювати фінансові ресурси, які через механізми державного регулювання ринкового розвитку будуть направлені в агропромислове виробництво.

Розділ ІІ. Реформування АПК на рівні регіонів

2.1 Перспективи розвитку АПК у регіоні

Десятирічний досвід здійснення в Україні перших реформаційних процесів (комерціалізація торгівлі та громадського харчування, роздержавлення та приватизація державних підприємств, корпоратизація промислових об'єднань, паювання землі та майна колективних сільськогосподарських підприємств) переконливо засвідчують, що їх успішне проведення значною мірою залежить від чіткого визначення і з'ясування сутності цих явищ, принципів їх вияву та практичної реалізації.

Визначення сутності будь-якого явища, у тому числі й реструктуризації регіонального агропромислового виробництва, має відповідати щонайменше двом критеріям: перший - відображати природу досліджуваного явища, його характерні ознаки; другий - бути орієнтиром для практичних працівників щодо його врахування або використання в їх діяльності.

Аналіз початкового етапу реформування агропромислового виробництва свідчить, що стратегія і тактика реформ агропромислового комплексу має концентруватися на трьох взаємопов'язаних стратегічних напрямах. Перший - формування справжнього ефективного господаря - власника на землі. Другий - створення сприятливого для сільськогосподарських товаровиробників економічного середовища (правил гри) на ринку. Третій - активний пошук і мобілізація внутрішніх резервів збільшення обсягів виробництва, підвищення ефективності в усіх галузях АПК.

За таких умов регіональна аграрна політика держави має бути спрямована на реструктуризацію на ринкових засадах існуючих організаційних структур сільськогосподарського виробництва, тобто на створення таких формувань, основою яких будуть приватна власність селян на землю й засоби виробництва через майнові й земельні паї, кооперативна чи корпоративна або приватно-орендна форма господарювання, повна економічна свобода сільськогосподарських товаровиробників, добросовісна конкуренція.

Що стосується поняття "реструктуризація", то слід зазначити, що у вітчизняній економічній теорії періоду адміністративно-командної системи управління та переважання державної форми власності терміна "реструктуризація" взагалі не існувало. І в Економічній енциклопедії, і в енциклопедичному словнику він взагалі відсутній.

Офіційно термін "реструктуризація" з'явився в нормативно-правових документах періоду постсоціалістичного реформування, зокрема в Законі України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 14 травня 1992 року. У ньому реструктуризація підприємства трактується як здійснення організаційно-господарських, фінансово-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на реорганізацію підприємства, зокрема шляхом його поділу з переходом боргових зобов'язань до юридичної особи, що не підлягає санації, якщо це передбачено планом санації, на зміну форми власності, управління, організаційно-правової форми, що сприятиме фінансовому оздоровленню підприємства, збільшенню обсягів випуску конкурентоспроможної продукції, підвищенню ефективності виробництва та задоволенню вимог кредиторів.

У Законі України "Про списання та реструктуризацію податкової заборгованості платників податків" (1997 р.) реструктуризація розглядається як розстрочення сплати податкової заборгованості рівними частинами на визначений строк. У 1998 р. у Методичних вказівках щодо проведення реструктуризації державних підприємств дається більш лаконічне визначення реструктуризації підприємств і вона розглядається вже як здійснення організаційно-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на зміну структури підприємства, його управління, форм власності, організаційно-правових форм, здатних привести підприємство до фінансового оздоровлення, збільшення обсягів випуску конкурентоспроможної продукції, підвищення ефективності виробництва. Окремі напрями реструктуризації підприємств розглядаються в Законі України "Про підприємства в Україні", у постанові Кабінету Міністрів України "Про затвердження Положення про порядок проведення санації державних підприємств" та інших нормативно-правових актах.

В економічній літературі поняття реструктуризація окремі автори ототожнюють з реформуванням, а її мету вбачають, з одного боку, у відновленні стабільності функціонування суб'єкта реструктуризації, а з другого - у відтворенні спроможності виконувати функції, покладені на нього відповідно до вимог національної економіки.

У нормативно-правових документах і у різних авторів поняття "реструктуризація підприємств" трактується неоднозначно, неповно й навіть суперечливо. Без правильного розуміння сутності реструктуризації та її механізмів неможливо сповна використовувати цей інструмент радикального реформування господарської діяльності підприємства, галузей та регіону в цілому. Тому важливим теоретичним завданням дослідження проблеми реструктуризації регіонального агропромислового виробництва є з'ясування сутності цього поняття, визначення основних її напрямів та класифікація форм вияву в умовах реформування АПК.

Ми підтримуємо тих авторів, які реструктуризацію підприємств розглядають як систему організаційно-економічних та інших заходів, спрямованих на реформування його господарської діяльності й досягнення стратегічних цілей шляхом здійснення необхідних структурних перетворень, адаптованих до зміни факторів зовнішнього середовища його функціонування. Із наведеного визначення випливає, що реструктуризація є одним з ефективних інструментів реформування діяльності підприємства на основі структурної перебудови й здійснюється на системній основі багатьма заходами організаційного, фінансово-економічного, правового та техніко-технологічного характеру, спрямованими на перспективу й адаптованими до змін факторів зовнішнього середовища та досягнення цілей стратегічного характеру.

Реструктуризація не може розглядатися як статичне явище, вона носить безперервний характер і здійснюється в міру зміни факторів зовнішнього середовища, конкретних цілей стратегічного характеру та фінансового стану підприємства і стосується підприємств не лише державної, а й інших форм власності.

Щодо реструктуризації агропромислового виробництва, то, на наш погляд, її можна розглядати як на рівні сільськогосподарських галузей, так і колективного сільськогосподарського підприємства (КСП) та регіонального агропромислового виробництва в цілому.

Реструктуризація, наприклад, рослинницьких галузей, сільськогосподарських угідь передбачає приведення структури посівних площ до сучасних потреб, її адаптацію до кон'юнктури ринку.

Ми підтримуємо авторів, які розглядають реструктуризацію сільськогосподарських підприємств як багатопланове поняття, що передбачає здійснення комплексу взаємопов'язаних перетворень (організаційно-економічних, правових, технічних), спрямованих на зміну структури колективного сільськогосподарського підприємства, його управління, форм власності на майно й землю, організаційно-правової форми господарювання, здатні привести сільськогосподарське підприємство до фінансового оздоровлення, збільшення обсягів виробництва продукції, підвищення ефективності виробництва, удосконалення управління тощо.

Із позицій сьогоднішніх завдань, що ставляться перед реструктуризацією державною аграрною політикою, дане визначення є не зовсім повним. У ньому необхідно відобразити право кожного члена КСП або члена КСП в минулому, добровільно визначити свою майбутню долю, обирати форму господарювання. Варто також вказати, що ці заходи можуть здійснюватися в сукупності й мати безперервний характер.

Таким чином, визначення поняття "реструктуризація сільськогосподарських підприємств" можна сформулювати так: реструктуризація КСП - це здійснення комплексу організаційно-економічних, правових, технічних заходів або їх сукупності, спрямованих на зміну структури колективного сільськогосподарського підприємства, його управління, форм власності на майно й землю, організаційно-правової моделі (форми) господарювання, здатних привести сільськогосподарське виробництво до фінансового оздоровлення, збільшення обсягів конкурентоспроможної продукції, підвищення ефективності виробництва, удосконалення управління й забезпечити кожному члену КСП право самостійно вибирати форму господарювання, використання своїх земельних паїв і майнових сертифікатів, трудової участі в новостворених формуваннях.

Під реструктуризацією регіонального агропромислового виробництва слід розуміти здійснення комплексу організаційно-економічних, правових, технічних заходів або їх сукупності, спрямованих на зміну внутрішньої територіальної, галузевої структури агропромислового комплексу регіону або його виробничих систем управління АПК, наявних організаційно-правових форм господарювання в ринкові, здатні забезпечити успішний розвиток сільського господарства; привести агропромислове виробництво регіону до фінансового оздоровлення, раціонального й повного використання наявних У регіоні сільськогосподарської сировини, потужностей переробних підприємств, трудових та інших ресурсів, збільшення обсягів конкурентоспроможної продукції, утвердження постійної стійкої взаємодії, паритетних відносин між сферами АПК і на цій основі задоволення потреби регіону в продуктах харчування та непродовольчих товарах, виготовлених із сільськогосподарської сировини.

Із наведених визначень випливає, що метою проведення реструктуризації є створення на базі існуючих сільськогосподарських підприємств суб'єктів підприємницької діяльності, здатних ефективно функціонувати в умовах становлення ринкової економіки та виробляти конкурентоспроможну продукцію, яка б відповідала вимогам товарних ринків.

Стрижнем перетворень, пов'язаних з переходом агарного сектора економіки до ринкових відносин, основою реструктуризації сільськогосподарських підприємств є реформування власності в сільському господарстві, зміна форм власності на майно й землю. Необхідно на селі розвивати такі форми власності, які б дали змогу відродити господаря на землі, сприяли підвищенню економічної ефективності виробництва сільськогосподарської продукції і створенню таких підприємств, де були б розмежовані трудові й майнові відносини від трудових відносин і членства, тобто чітко розділені володіння, користування й розпорядження власністю.

Досягнення поставленої суспільством перед агропромисловим комплексом мети, завдань, зумовлених здійсненням економічних реформ, можливе лише за умови вироблення й закріплення на державному рівні чітких принципів реструктуризації агропромислового виробництва в інтересах держави регіону й кожного його мешканця.

Розробка методологічних принципів реструктуризації регіонального агропромислового виробництва в ринкові форми базується на науковому пізнанні об'єктивних економічних і специфічних ринкових законів. Методологія управління цим процесом - це сукупність загальних принципів і методів регулювання розвитком агропромислового комплексу регіону в ринкових умовах відповідно до науково обґрунтованих соціально-економічних орієнтирів, що відбиваються в державній політиці та державних програмах,

Розвиток науки й практики щодо організації збалансованого функціонування агропромислового комплексу на регіональному рівні вимагає більш детального вивчення його найважливіших категорій - об'єктивних закономірностей, принципів і факторів. При тому вихідними мають бути об'єктивні закономірності, тобто існуючі незалежно від нашої свідомості, об'єктивно необхідні взаємозв'язки й взаємозумовленість у територіальній організації та міжгалузевій інтеграції народного господарства або певного його комплексу, яким є АПК.

Однією з основних закономірностей територіальної (регіональної) організації народного господарства в Україні є зближення рівнів економічного й соціального розвитку областей, регіонів, посилення міжгалузевої інтеграції і формування міжгалузевих територіальних утворень на інноваційних засадах.

На базі глибокого пізнання об'єктивних закономірностей територіальної організації та інтеграції виробництва наука висуває ті головні принципи, які вона бере за основу господарської політики держави стосовно територіальної організації народного господарства, реформування окремих його цілісних комплексів на ринкових засадах. Ці принципи переважно правильно відображають пізнані об'єктивні закономірності. Якщо закономірності виражають об'єктивну реальність у галузі територіальної організації та інтеграції суспільного виробництва, то принципи є відображенням цих закономірностей у господарській політиці держави. "Принципи - не вихідний пункт дослідження, а його заключний результат; ці принципи не застосовуються до природи і до людської історії, а абстрагуються з них; не природа й людина співвідносяться з принципами, а, навпаки, правильні лише настільки, наскільки вони відповідають природі та історії".

Принципи територіальної організації виробництва, у тому числі й агропромислового, розвивались і збагачувались на всіх етапах розвитку економіки України. Проте поряд із посиленням централізованого державного регулювання економікою відбувалося відставання розвитку демократичних начал в управлінні, обмеження творчої ініціативи товаровиробників, особливо підприємливих, прав і функцій об'єднань і підприємств, регіонів, органів місцевого самоврядування, місцевих органів виконавчої влади.

Становлення й функціонування різних форм власності, що знайшло законодавче закріплення в Законі України "Про власність" та у ст. 13, 41, 142 Конституції України, може бути ефективним лише тоді, коли буде створений простір для дії системи економічних законів, і зокрема, для розвитку й реалізації потенційних можливостей територіального поділу праці, інтеграційних процесів на регіональному рівні.

Нові масштаби виробництва й споживання, більш широкі можливості самостійного вибору товаровиробниками джерел ресурсів, поступовий перехід до ринкового регулювання створюють необхідні передумови для вияву закону конкуренції товаровиробників, їх економічної свободи.

Об'єктивні закономірності компонентно-пропорційного розвитку народного господарства регіонів (районів) в основному правильно відображаються в наукових принципах його комплексного територіального прогнозування та планування, врахування яких дає можливість залучати до господарського обороту нові джерела сировини та енергії, передбачати розвиток територіального поділу праці, інтеграційних процесів, удосконалення системи регіоналізації, районування виробництва й споживання основних видів продукції.

2.2 Основні принципи розвитку АПК регіону

Реструктуризація на основі прогнозів, що базуються на науково обґрунтованих принципах, повинна забезпечувати вдосконалення структури виробництва, правильний перерозподіл трудових ресурсів між окремими галузями в середині регіону, районами, сприяти раціоналізації територіальних виробничих рівнів господарського розвитку країни в цілому та регіонів.

Загальні принципи реструктуризації регіонального агропромислового виробництва в ринкові форми повинні бути орієнтовані на забезпечення компонентно-пропорційної територіальної організації народного господарства регіону, розвиток територіального поділу праці між економічними районами та регіонами, інтеграційних процесів, вимог комплексності розвитку й удосконалення господарських зв'язків між ними, більш ефективне використання наявних природних ресурсів, наближення відповідних галузей промисловості до джерел сировини та енергії, врахування територіальної диференціації та інтеграції виробництва з метою підвищення його ефективності.

До таких основоположних організаційних і методологічних принципів належать:

1) принцип єдності регіональної політики держави й практичної господарської діяльності на місцях при пріоритеті комплексного підходу, коли до визначення цілей реструктуризації агропромислового виробництва пред'являються програмно-цільові вимоги з врахуванням природно-господарських особливостей кожного регіону, завдань його економічного й соціального розвитку;

2) принцип партнерства та тісної взаємодії центральних, регіональних, місцевих органів державної влади й самоврядування у вирішенні завдань життєзабезпечення й комплексного розвитку регіону (території). Запропонований професором B.I. Пилою принцип на сучасному етапі є одним із визначальних;

3) принцип поєднання планових і демократичних засад, що передбачає використання економічних методів управління та врахування місцевої ініціативи при розширені прав, збільшенні самостійності місцевих рад щодо комплексного розвитку відповідних регіонів, територіальних громад, у тому числі й щодо реструктуризації агропромислового виробництва; відповідно до цього принципу повинна забезпечуватися широка участь мешканців територій в управлінні, визначенні перспектив реструктуризації АПК, виявленні резервів розвитку регіональної економіки, можливості їх найбільш повного використання, визначається оптимальне співвідношення регіональних інтересів із загальними інтересами області, країни в цілому; він передбачає розширення самостійності товаровиробників на основі економічної свободи й конкуренції;

4) принцип поєднання галузевого й територіального прогнозування важливий для забезпечення пропорційного розвитку галузей народного господарства, а також комплексного розвитку різного рівня регіонів, раціональних міжгалузевих і міжрайонних зв'язків. Здійснюється погодження інтересів галузевих організацій і відомств із місцевими органами управління стосовно раціонального використання наявних матеріальних, трудових, фінансових, природних ресурсів, інтелектуального та інвестиційного потенціалу підприємців, збільшення виробництва продукції, покращання обслуговування населення;

5) принцип органічного поєднання централізованого впливу на економіку ринкових методів регулювання господарської діяльності, при якому централізоване управління здійснювалось би передусім через ціни, податки кредит, процентні ставки, платежі тощо, а сфера управління визначалась вирішенням стратегічних завдань; насамперед здійснення великих науково-технічних, структурних програм, розвиток інфраструктури, комплексні заходи стосовно охорони довкілля, відтворення ресурсів, податкова, кредитно-фінансова політика, забезпечення стабільності грошового обігу, підготовка спеціалістів нової генерації тощо;

6) принцип комплексності виражає об'єктивні процеси суспільного поділу праці й регіональної інтеграції виробництва; передбачає з урахуванням загальнодержавних інтересів забезпечення комплексного компонентно-пропорційного розвитку господарства економічних районів і областей зі спеціалізацією на тих галузях, для розвитку яких є найбільш сприятливі природні та економічні умови, врахування при виробленні рішень стосовно однієї сфери й одного компонента господарства регіону можливого впливу цього рішення на інші сфери та інші компоненти, наприклад, приймаючи те чи інше економічне рішення важливо враховувати його соціальні та екологічні наслідки; значення принципу посилюється в міру зростання ролі цільових комплексних програм регіону - економічних, екологічних, міжгалузевих, міжрайонних тощо; комплексність виступає насамперед як форма матеріалізації відтворювального процесу на конкретній території з урахуванням її відносної самостійності;

7) програмно-цільовий принцип прийняття науковообгрунтованих комплексних територіальних прогнозів реалізується при розробці програмі народногосподарської проблеми з орієнтацією на кінцеву мету з урахуванням логічно узгоджених проміжних цілей з окремих завдань і рівнів територіального розвитку. Цей принцип застосовується насамперед при вирішенні проблем міжгалузевого й міжрегіонального характеру; базується на зростанні концептуальної і конфіденційної ролі прогнозів, активному розвитку довгострокового планування й покликаний підвищити наукову обґрунтованість цієї системи, забезпечивши тим самим реалізацію довгострокової та інвестиційної регіональної політики;

8) принцип оптимальності передбачає забезпечення найбільш економічно раціональної організації народного господарства й територіальних виробничих зв'язків як між територіальними утвореннями (регіонами), так і в серединних, використання системи прогресивних норм і нормативів стосовно районів для підвищення наукової обґрунтованості прогнозів, програм і врахування в них досягнень науково-технічного прогресу;

9) принцип природно-господарського збалансування передбачає отримання в комплексному територіальному прогнозуванні розвитку регіону обґрунтування економічної відповідності між нарощуванням виробничого потенціалу галузей регіону й розробкою та реалізацією заходів щодо охорони навколишнього середовища, забезпечення зайнятості населення;

10) принцип народногосподарської ефективності передбачає забезпечення в комплексних територіальних програмах розвитку регіону ефективних шляхів розвитку економіки і її територіальної організації в регіонах, дотримання законів часу й підвищення продуктивності праці. Показник ефективності визначає співвідношення між кінцевим результатом і затратами живої та уречевленої праці на його досягнення;

11) принцип варіантності передбачає необхідність і можливість вибору шляхів досягнення намічених цілей та реалізації завдань комплексного територіального розвитку, здійснення зрушень у галузевій і територіальній структурі господарства регіону, використанні його природних та економічних ресурсів на тендерній основі;

12) принцип соціальної спрямованості регіонального розвитку повинен враховувати сфери людської діяльності (працю, побут, розвиток освіти, культури, охорони здоров'я, підвищення кваліфікації тощо), орієнтувати на раціональне використання рекреаційних, матеріальних і фінансових ресурсів, засобів для подальшого розвитку соціальної інфраструктури регіону в інтересах відповідних територіальних громад;

13) принцип пріоритетності передбачає ранжування цілей і завдань соціально-економічного розвитку регіону відповідно до його реальних виробничо-економічних і ресурсних можливостей, виділення та ресурсне забезпечення першочергових із них на певному етапі соціально-економічного розвитку регіону;

14) принцип безперервності реструктуризації агропромислового виробництва випливає з характеру процесу розширеного відтворення; за ним основоположним є здійснення реалізації об'єктивної вимоги узгодження рішень у часі, що досягається поєднанням поточних, середньотермінових і довгострокових прогнозів, планів і програм розвитку даної сфери;

15) принцип оптимального обміну, що передбачає рівні або менші витрати на виробництво сільськогосподарського продукту в регіоні постачальнику ніж відповідні витрати в регіоні споживання;

16) принцип взаємної вигоди в процесі реструктуризації та агропромислової інтеграції: від реструктуризації регіонального агропромислового виробництва, приватизації землі, майна повинні виграти всі - і громадяни, і товаровиробники, і підприємства, і територіальні громади, і регіони, і держава в цілому;

17) принцип взаємодії людини й навколишнього середовища передбачає, насамперед, усунення галузевого монополізму на використання природних ресурсів, застосування економічних методів для обґрунтування їх раціонального використання. Реалізація цього важливого для регіонального агропромислового виробництва принципу забезпечує збереження рівноваги між діяльністю людини й природи. Повнота реалізації цього принципу виражається показниками екологічної ефективності виробництва. Названий принцип повинен прогнозувати всі взаємодіючі складові регіонального агропромислового виробництва.

При реструктуризації й стимулюванні розвитку ринкових форм регіонального агропромислового виробництва необхідно враховувати взаємний вплив викладених принципів, тобто їх дію не ізольовано, а комплексно, у тісному взаємозв'язку. Кожний із них відбиває ту чи іншу суттєву сторону! в тій чи іншій формі стосується агропромислового виробництва.

Розділ ІІІ. Аграрна політика України: можливості та перспективи інтеграції в ЄС

Важливою стратегічною метою розвитку аграрного сектора України є розширення меж ринку збуту сільськогосподарської продукції. Шляхи її досягнення пов'язані з активізацією участі нашої держави у світових інтеграційних процесах. Враховуючи значну роль ЄС у світовому господарстві, більшість країн світу прагне співпраці з ним. Поступовий вступ України до ЄС та інтеграція її аграрної політики в загальноєвропейську сільськогосподарську політику не тільки створюють нові можливості, але й породжують відчутні труднощі. Процес гальмується тим, що існують істотні ключові розбіжності у проведенні структурних аграрних перетворень та їх адаптації до нових вимог у рамках країн - учасниць ЄС. Зупинимося на деяких з них.

3.1 Оцінка експортного потенціалу і сучасної аграрної політики України

Загальновідомо, що Україна має потужний експортний потенціал, її землі характеризуються високою природною родючістю: на них без втручання хімізації можливо вирощувати 50 ц з га зерна. В Україні зосереджено понад 40 млн. га. сільськогосподарських угідь. Визначенням потенціальних можливостей нашої держави щодо експортної діяльності аграрного сектора її економіки виступає той факт, що, за оцінками експертів колишнього СРСР, Україна історично виробляла 12 % світового виробництва цукру. Заданими ООН, у 1992 р. вона посідала 2-е (після Франції) місце з виробництва цукрових буряків, 4-е (після Росії, Китаю і Польщі) - відповідно, картоплі, 5-е (після Росії, Німеччини, Канади і Франції) - ячменю і жита, 6-е - вівса і молока, 7-е - пшениці.

Географія експорту Україною сільськогосподарської продукції та продовольства дедалі більше поширюється на країни Євросоюзу, серед яких значна частка припадає на Німеччину, Великобританію, Францію та ін. Угодою про партнерство і співробітництво між Європейським Союзом та Україною, ратифікованою Європарламентом 30 листопада 1995р., передбачено сприяння торгівлі, інвестиціям і гармонійним економічним відносинам, і в тому числі - в аграрній сфері.

Тим часом економічні можливості аграрного сектора України використовуються не повністю, а проведені до грудня 1999 р. економічні реформи не забезпечили конкурентоспроможності та ефективності використання експортного потенціалу галузі сільського господарства. Як показує досвід соціально-економічних перетворень у країнах Східної Європи, кожна з них має власні проблеми в АПК, викликані наслідками перехідного періоду. Проте з середини 90-х років тут спостерігаються стійка тенденція до оздоровлення аграрної сфери та інтеграційний рух до країн ЄС. Така ситуація істотно контрастує з ситуацією в Україні, де виробництво сільськогосподарської продукції постійно знижується з моменту здобуття нею незалежності: у 1999 p. валовий збір зерна впав тут майже до рівня історичної давнини - до 26 млн. т, цукрових буряків - відповідно, до 16,5 млн. т і картоплі - до 15,8 млн. т, тоді як 86% сільськогосподарських підприємств закінчили цей рік із збитками, сума яких сягає 2,4 млрд. грн.