Економічні та соціальні проблеми розвитку сільського господарства України в сучасних умовах

31

Зміст

Вступ

1. Теоретичні та методологічні основи державної аграрної політики

2. Становлення організаційно-правових структур багатоукладної економіки сільськогосподарського виробництва

3. Управління інноваційно-інвестиційними процесами агропромислового виробництва

4. Трансформація трудових відносин в аграрній сфері

5. Соціально-економічна результативність аграрних перетворень

Висновки

Використана література

Вступ

Аграрний сектор традиційно відіграє важливу роль в економіці народногосподарського комплексу України. Наявні грунтово-кліматичні умови і трудові ресурси держави дозволяють створити ефективне конкурентоспроможне на міжнародному рівні сільське господарство. Однак внаслідок об'єктивних і суб'єктивних причин були допущені зволікання у проведенні аграрної реформи, непослідовність і нечіткість у визначенні цілей і завдань її здійснення. В результаті виробничий потенціал сільського господарства використовується далеко не повністю, що призвело до стійкої тенденції спаду виробництва продукції.

В умовах формування ринкового господарства, інституційних змін в економіці України, радикальних перетворень у відносинах власності важливого теоретичного і практичного значення набувають проблеми економічного та соціального розвитку агропромислового комплексу як пріоритетного сектора економіки країни. Від їх успішного вирішення значною мірою залежить розвиток інших галузей народного господарства, продовольча безпека держави, фінансове забезпечення потреб країни, формування внутрішнього і зовнішнього ринків, підвищення добробуту населення України. Нині можна констатувати, що, незважаючи на всі складності, в останні роки відбуваються певні позитивні зрушення в реформуванні сільського господарства. На основі визначеної програми здійснення аграрної реформи, особливо після проголошення курсу на радикальні економічні перетворення активізувалось формування сучасної ринкової економіки на засадах багатоукладного господарювання. До глобальних системних змін слід віднести і розширення соціальної бази реформування аграрного сектора економіки. Проте далеко не всі проблеми розвитку сільського господарства на етапах переходу до ринкових відносин розв'язані, а його результативні показники діяльності не мають поки що достатнього впливу на економічний та соціальний розвиток всього агропромислового комплексу, від діяльності якого залежить забезпечення продовольчої безпеки країни. На цьому напрями розвитку економіки необхідно вирішити ще ряд проблем як на макро-, так і на мікроекономічному рівнях, завершити подолання витратної економіки. При цьому слід враховувати, що комплексному використанню основних складових виробництва - людського фактора, землі і виробничого потенціалу (капіталу) - протягом тривалого історичного періоду приділялось недостатньо уваги, що зумовлювалось особливостями командно-адміністративної системи господарювання.

Кризові явища в аграрній економіці, стійкі тенденції спаду виробництва, зниження реальних доходів населення, неплатоспроможність сільськогосподарських товаровиробників та ряд інших негативних явищ значною мірою викликані прорахунками в стратегії і тактиці здійснення аграрної реформи, неузгодженістю практичних процесів з теорією розбудови аграрної економіки в умовах незалежної держави.

Аналіз практики соціально-економічних перетворень у розвитку сільськогосподарського виробництва і соціальних змін на селі як на державному рівні, так і на рівні програм політичних партій, рухів, законодавчих інституцій, свідчить, що дана проблема потребує більш глибоких досліджень, вимагає нових теоретико-методологічних підходів щодо аналізу сутності соціально-економічних процесів, які відбуваються нині в аграрному секторі країни. Тут виникає необхідність здійснення комплексного системного підходу у дослідженні трансформації виробничих відносин, виявленні факторів, що породжують розвиток глибинних процесів у суспільному виробництві. Разом з тим потребує уточнення теоретичних і методологічних засад становлення ринкових відносин, формування і розвитку системи товарно-грошових відносин та економічних механізмів їх реалізації.

1. Теоретичні та методологічні основи державної аграрної політики

Створення демократичної незалежної держави Україна зумовлює необхідність здійснення глибоких соціально-економічних перетворень в агропромисловій сфері, спрямованих на освоєння ринкових відносин, поліпшення добробуту українського народу. Тут важливого значення набуває обгрунтоване визначення стратегічних напрямів та основного змісту системи соціально-економічних та організаційно-правових заходів щодо реформування всіх ланок сільськогосподарського виробництва, що визначає сутність державної аграрної політики. Їх основною метою є подолання відчуження сільськогосподарських товаровиробників від землі, засобів виробництва та результатів праці, формування сучасного конкурентоспроможного виробництва з виходом на світовий продовольчий ринок.

Основними макроекономічними засадами досягнення поставленої мети повинні стати утвердження відносин власності на приватній основі, розвиток багатоукладної економіки, забезпечення соціальних перетворень на селі, перехід до ринкової економіки. З цією метою необхідно створити умови для забезпечення еквівалентного міжгалузевого обміну, оптимізації агропромислового виробництва, розвитку демократизації системи господарювання й управління.

Реалізація державної аграрної політики здійснюється через відповідні форми і методи аграрної реформи. Це стосується насамперед розробки Концепції аграрної політики України. Слід зауважити, що незважаючи на розробку ряду проектів та неодноразові спроби щодо її схвалення, затвердження Концепції аграрної політики країни у законодавчому порядку так і не відбулось.

Особливе місце в реалізації аграрної політики в Україні займає створення відповідного законодавчого поля, спрямованого на забезпечення державних гарантій здійснення аграрної реформи. Нинішня законодавча база в основному надає можливості поглиблювати і розвивати соціально-економічну перебудову на селі.

Разом з тим, слід відмітити слабку систематизованість розробки і прийняття законів держави про розвиток агропромислового комплексу, здійснення заходів щодо реформування сільськогосподарського виробництва на демократичних засадах і приватній власності.

За час становлення державності України в агропромисловому комплексі закладені основи соціально-економічних змін у відносинах власності, формування багатоукладної економіки, розвитку демократизації господарювання, переходу до соціально орієнтованої ринкової економіки, створена відповідна законодавча та нормативна база проведення аграрної реформи.

Проте, внаслідок некомплексного підходу до проведення аграрної реформи, порушення міжгалузевого еквівалентного обміну, поглиблення диспаритету цін на промислову і сільськогосподарську продукцію набули стійкої тенденції процеси спаду сільськогосподарського виробництва, що при значному зниженні платоспроможності населення країни зумовило істотне зменшення обсягів споживання основних продуктів харчування, перехід його за межі мінімальних фізіологічних норм.

Передчасне згортання державного регулювання створення і функціонування ринкового середовища, різке послаблення державних контрольних функцій у забезпеченні матеріально-технічними ресурсами агропромислового виробництва призвели до значного зниження його ефективності, витіснення власного товаровиробника з продовольчого ринку, загострення соціальної напруги на селі.

Нинішній стан, у якому знаходяться сільське господарство та інші галузі агропромислового комплексу України, вимагає обгрунтованого визначення стратегічних напрямів здійснення аграрної політики, зупинення спаду і забезпечення нарощування обсягів виробництва, відновлення внутрішнього і зовнішніх ринків продовольства, прискорення соціально-економічних перетворень на селі.

Необхідно сприяти формуванню багатоукладної аграрної економіки, забезпечити свободу вибору селянам нових організаційно-правових форм господарювання на основі приватної власності на землю та засоби виробництва, досягти збалансованого поєднання державного регулювання економіки агропромислового виробництва з економічною свободою підприємств і організацій при переході до ринкових відносин.

Подолання кризового стану, що склався в аграрному секторі, забезпечення стабілізації виробництва, створення передумов для нарощування продовольчих і сировинних ресурсів в Україні, перехід до ринкової економіки відображає основну сутність нинішньої державної політики в Україні.

Здійснення аграрної реформи, як важливого засобу реалізації державної аграрної політики, має забезпечити на основі докорінних змін відносин власності глибокі соціально-економічні перетворення на селі. Економічна реалізація відносин власності полягає у тому, що ці відносини забезпечують одержання і зростання доходів від застосування засобів виробництва для задоволення потреб споживачів.

Слід відмітити, що відносини власності в конкретних історичних умовах і конкретних суспільно-державних утвореннях характеризуються відповідним правовим режимом, тобто вони мають юридичний зміст. З цього випливає важливий висновок, що право власності є врегульованими законом суспільними відносинами щодо володіння, користування і розпорядження засобами виробництва. До того ж, власність, що дуже важливо, є основою відносин в системі ринку.

Власність, як важлива економічна категорія суспільства, постійно знаходиться у динамічному розвитку. Кожний його етап або стадія реалізується в економічних інтересах власників, які виявляються в прояві певних, насамперед пануючих в суспільстві, економічних відносин. Вони виступають у конкретних суспільних формах, спрямованих на задоволення потреб суспільства, зокрема, у вигляді заробітної плати, прибутку, орендного доходу, цін, кредиту тощо. Слід підкреслити, що економічні інтереси власників знаходять свій прояв у певній системі, яка включає особисті, колективні, галузеві, а також економічні інтереси народу держави, різних професійних груп населення.

Соціально-економічна сутність власності проявляється в її функціях, насамперед, в управлінні суспільним виробництвом, в необхідності здійснення конкурентної боротьби між різними формами суспільного виробництва, в потребі обміну діяльності виробників, досягненні соціальної справедливості в суспільстві.

В контексті виконання цих функцій важливо забезпечити ефективне управління суспільним виробництвом в Україні на демократичних засадах, якими передбачається орієнтація виробництва безпосередньо на споживача, на задоволення його потреб.

Розвиток форм власності поглиблює взаємодію продуктивних сил і виробничих відносин. З другого боку, розвиток виробничих відносин і, зокрема, форм власності, перебуває у прямій залежності від рівня розвитку продуктивних сил суспільства. Останні ж завжди розвинуті на стільки, на скільки розвинутий у ньому суспільний поділ праці.

Еволюційні зміни, які відбуваються у розвитку відносин власності, призвели на нинішньому етапі розвитку суспільного виробництва по суті до практичного застосування в переважній більшості лише таких понять, як державна і приватна форми власності.

Отже, власність являє собою ту основу, рівень науковості, масштаби, глибина і комплексність вирішення якої матиме визначальний вплив на характер та дієвість інших соціально-економічних перетворень у системі господарювання й управління.

2. Становлення організаційно-правових структур багатоукладної економіки сільськогосподарського виробництва

Формування організаційно-правових структур багатоукладної економіки в системі агропромислового виробництва є складним і суперечливим. З одного боку, специфічна соціальна спрямованість багатоукладності в господарській діяльності, що лежить в основі різних господарських формувань, побудованих на відносинах власності, і є основним фактором ускладнення внутрішньогосподарських відносин між власниками і працівниками. З іншого боку, для того, щоб суб'єкти багатоукладної структури агропромислового виробництва мали можливість реалізувати свої функції, необхідно забезпечити правові, організаційні, економічні, соціальні умови, що відповідають вимогам ринку.

В результаті здійснення реформи повинно бути забезпечено:

· створення на селі соціально-економічної і соціально-психологічної ситуації, яка б узгоджувалась з інтересами кожного селянина зокрема і сільськогосподарських підприємств в цілому;

· гарантованість створення названої ситуації внаслідок реформування вільних у своїх діях (в межах чинного законодавства) власників і господарств;

· розвиток прогресивних за організаційно-виробничою і соціально-економічною сутністю агроформувань, прийнятних для кожних конкретних умов і побажань селян;

· створення умов для ефективного розвитку приватних і колективних агроформувань, незалежно від форм власності і господарювання;

· створення надійних передумов для ефективного становлення на селі різноукладності, розвитку підприємництва і конкуренції.

В процесі розвитку багатоукладності зазнали глибоких змін відносини розподілу, трудові відносини, відносини спеціалізації та кооперації праці. Структура форм власності повинна будуватися, виходячи з необхідної диференціації функцій власності. Якщо ми визнаємо існування двох форм власності, які реалізуються через функції володіння, користування і розпорядження, то виникає проблема економічної реалізації власності. Така реалізація здійснюється через різні господарські форми. Зокрема, це особисті підсобні господарства громадян, приватні підприємства, фермерські господарства, господарські товариства, кооперативи і казенні підприємства.

З позицій розвитку агропромислового комплексу України визначення терміну "регіон" може бути таким: регіон -- це частина території країни, яка має схожі природні, економічні та соціальні особливості розвитку агропромислового виробництва, певні традиційні риси ведення сільського господарства і бере своїми відповідними видами і обсягами виробленої продукції відчутну участь у формуванні продовольчих ресурсів держави. Отже, це комплексний показник, який насамперед характеризує за сукупністю ознак організацію територіального виробництва агропромислової продукції. Враховуючи ці положення, нами зроблена спроба накласти на грунтово-кліматичні зони фактори соціально-економічного та історико-етнічного характеру і на цій основі вивести основний інтегральний показник характеристики регіонів агропромислового комплексу. За висновками досліджень на території України можуть бути виділені такі регіони агропромислового виробництва: Північно-поліський, Західно-поліський, Південно-поліський, Західно-лісостеповий, Центрально-лісостеповий, Східно-лісостеповий, Південно-лісостеповий, Північно-степовий, Східно-степовий, Центрально-степовий і Південно-степовий. Таке районування передбачає використання адміністративних районів як районоутворювальної одиниці.

Особливого значення набуває врахування соціальних особливостей при формуванні визначених регіонів. Як показали дослідження, значна роль належить таким факторам, як густота населення, трудозабезпеченість регіонів, структура їх сільських жителів, наявність умов відтворення робочої сили та ін. В регіональному плані визначені фактори впливають, часто істотно, на організацію й ефективність виробництва. У переважній більшості випадків визначальними факторами формування регіональних районів чи зон агропромислового комплексу є економічні фактори - виробничий напрям (спеціалізація) господарської діяльності, обсяги виробництва валової і товарної продукції, наявність переробних структур та ін.

Найбільшого розповсюдження у всіх регіонах України набудуть організаційно-правові структури приватно-орендного та кооперативного типу. Прогнозується, що такі структури в перспективі займатимуть більше половини всіх організаційно-господарських формувань різної модифікації. Особливого розвитку набуде формування інтегрованих виробничих систем.

Принциповим положенням регіонального розвитку АПК є визнання за кожним із регіонів його значення у формуванні місцевого і загальнодержавного ринку сільськогосподарської продукції та сировини. Це визначається конкретними природно-економічними і соціальними факторами.

Важливим напрямом регіональної політики має стати формування приміських зон для забезпечення продовольчими товарами жителів великих міст і промислових центрів.

Подальший підйом сільського господарства лежить на шляхах розвитку кооперації та агропромислової інтеграції. Система кооперативного руху в аграрній сфері набуває нових форм і змісту, сприяє широкому розвитку інтеграційних процесів. На розвиток кооперативної ініціативи впливають дві групи факторів: організаційні і ринкові. Щодо організаційних факторів, то вони головним чином пов'язані зі змінами, що відбуваються в організації управління сільським господарством на макроекономічному рівні. Ринкові - пов'язані з докорінним реформуванням відносин власності, виникненням значної кількості незалежних суб'єктів ринку, демократизацією виробничих відносин.

Одним з найбільш прийнятних типів реструктуризованих підприємств в аграрному секторі є виробничі кооперативи, створені на базі реформованих колективних господарств. В умовах ринку економічна природа виробничих кооперативів принципово відмінна від колективних господарств. Зокрема, тут уже спрацьовують ринкові фактори, а саме: а) власність персоніфікована; б) члени-власники мають право вільного виходу і розпорядження своїм паєм; в) відповідають за кінцеві результати діяльності свого підприємства; г) виробничі кооперативи можуть вступати у будь-які економічні зв'язки; д) діє система розрахунків за ринковими цінами.

Таким чином, створення виробничих кооперативів у будь-якому випадку є кроком вперед до більш досконалої організаційної структури сільського господарства. Реструктуризація колективних сільськогосподарських підприємств зі створенням виробничих кооперативів може забезпечити збереження переваг великомасштабного виробництва і дасть змогу використовувати стимули приватизованого сільського господарства.

Можливий й інший варіант, при якому в процесі реформування колективних господарств можуть утворюватися виробничі й обслуговуючі кооперативи на базі майнових паїв і оренди земельних ділянок. Реорганізоване колективне господарство по суті вже не буде підприємством колективного господарювання, а перетвориться в кооперативну асоціацію своїх первинних підрозділів.

У процесі удосконалення сільськогосподарського ринку значну роль відіграють інтеграційні процеси. Враховуючи реальний стан агропромислового комплексу України та можливості його поліпшення на основі інтеграційних процесів, рекомендується запроваджувати різні види та напрями організаційно-правових форм.

З усвідомленням необхідності соціально-економічних перетворень на селі, що викликані недосконалими організаційно-правовими формами існуючих господарських структур, стала об'єктивною потреба надання соціально-економічним і організаційно-правовим відносинам на селі більшої динамічності, цілеспрямованості і комплексності на демократичних засадах.

Проте, зміни відбуваються повільно і недостатньо узгоджено, не забезпечується їх комплексність. Внаслідок цього соціально-економічна віддача від здійснення перетворень не відповідає можливостям і потребам самих підприємств, сільського господарства, економіки країни в цілому.

Негативний вплив на ефективність галузі мав розрив між аграрними перетвореннями взагалі і земельною реформою. Земельна реформа тривалий період виносилась за рамки економічної політики, а це не давало можливості проводити реформи комплексно, реорганізовувати всю систему економічних відносин на селі. Держава, зосередивши увагу на проблемах макроекономіки, практично втратила керованість на мікрорівні. Реформовані сільськогосподарські підприємства вимушені самостійно адаптуватися до ринку, що в умовах неконтрольованого зростання цін на промислову продукцію, ще більше поглибило їх кризове становище.

При подальшому розвитку реформування аграрного сектора доцільно опрацювати такі питання:

а) розробити форму юридичного документа єдиного зразка, що засвідчує право члена колективного господарства на майновий пай та механізми регулювання обігу землі й економічної відповідальності суб'єктів господарювання за результати їх діяльності;

б) удосконалити договірні (орендні) відносини між пайовиками і орендарями (підприємством). Договори повинні набути юридичного обгрунтування з обов'язковою реєстрацією в адміністративних органах;

в) сприяти прискоренню інтеграції виробництва сільськогосподарської продукції на економічних засадах з її промисловою переробкою на основі забезпечення економічної заінтересованості виробників у ефективності виробництва;

г) створити умови особистим підсобним господарствам населення та іншим приватним товаровиробникам для більш ефективного їх розвитку на засадах кооперації та інтеграції.

В дисертаційному дослідженні процес реформування розглядається не як разовий акт, а як постійний процес, спрямований на відповідність структури підприємства і форм підприємницької діяльності, їх основних завдань тим вимогам, що постійно виникають на ринку.

Успішне проведення реформ в аграрному секторі неможливе без реформування системи управління. Вихідним концептуальним положенням підвищення ролі держави в реформуванні аграрних відносин і перебудови управління агропромисловим комплексом є визнання, що:

1) ринкова економіка не є самодостатньою, а чисто ринкове саморегулювання потенційно деструктивне;

2) ринкова економіка як об'єкт організації та управління набагато складніша порівняно з централізовано регульованою (адміністративно-командною).

Передбачається активне використання функціональних управлінських зв'язків. Міністерство аграрної політики України розглядається як провідна ланка управлінських установ, в рамках якої поряд з державними мають діяти створені на демократичних засадах професійні, кооперативні і корпоративні об'єднання сільськогосподарських товаровиробників, міжпрофесійні об'єднання операторів продуктових ринків, яким передається частина функцій державного управління. В процесі дослідження розглянуті функції цих структур.

3. Управління інноваційно-інвестиційними процесами агропромислового виробництва

В сучасних умовах, коли в Україні суспільство соціально і політично поляризоване, то навіть найкращі, економічно обгрунтовані реформи чи заходи стосовно розвитку окремих галузей економіки завжди наражаються на спроби контрреформ, неприйняття їх у первісному вигляді. Нерідкодосягнутий компроміс зовсім або досить істотно змінює первісний задум розробників і кінцевий результат стає іншим.

Якщо за часів радянської системи господарювання інвестиційна політика підприємств визначалася вищими планово-розподільними органами держави, то в ринковій економіці - переважно самими господарюючими суб'єктами. По суті, економічна поведінка підприємств багато в чому залежить від їхньої ринкової діяльності, від рівня цін та від того, як вони забезпечують відтворювальний процес, тоді як у попередній системі підприємства повністю залежали від рішень галузевих органів управління, а також рішень місцевих органів влади і неформальних зв'язків.

Витратна економіка, постійна матеріальна і фінансова незбалансованість, відірваність працюючих від результатів своєї праці не могли призвести до корінного оздоровлення економіки.

Характерною особливістю початку 90-х років, як виявлено в процесі дослідження, став перехід інфляційного процесу за природні межі, що породило руйнівні наслідки в економіці держави зокрема і АПК. Це призвело до розриву господарських економічних відносин, дезорганізації господарських зв'язків та відродження натурального обміну, до диспропорційності відтворювального процесу та хаотичності виробництва, цінового диспаритету, відходу держави від реальної економіки, скасування державного замовлення, фінансової кризи, яка фактично спричинила банкрутство сільськогосподарських підприємств суспільного сектора, особливо у 1998-1999 рр. Коефіцієнт їх платоспроможності знизився від 0,61 у 1996 р. до 0,31 у 2000 р. (рис.1).



Рис. 1. Коефіцієнт платоспроможності підприємств і організацій Міністерства аграрної політики України

Вказані чинники зумовили системну кризу в аграрному секторі економіки, підірвали економічні основи агропромислового виробництва, звели на нівець інноваційну-інвестиційну діяльність. Різке скорочення власних і бюджетних вкладень в АПК призвело до великого провалу в інвестиційній сфері.

Змінилась і структура інвестицій по джерелах фінансування. Якщо у 1991 році за рахунок коштів державного бюджету освоєно 30 відсотків усіх капіталовкладень, а за рахунок інших джерел - 70 відсотків, то у 2000 році ці показники становили відповідно 8,2 і 91,8 відсотка.

Спад капіталовкладень перевищив гранично допустимий рівень для відтворення основних фондів, впровадження нових технологій. За деякими джерелами, для відродження виробничого потенціалу потрібно 100 млрд. грн.

Більшість сільськогосподарських товаровиробників нині ще не мають можливості здійснювати великі одноразові капіталовкладення на придбання дорогих машин та обладнання, необхідних для вирощування і переробки вироблюваної продукції. З урахуванням цього проблема економічних взаємовідносин сільськогосподарських товаровиробників з постачальниками сільськогосподарської техніки і агротехнічних послуг при мінімальних грошових затратах є найбільш актуальною та практично значущою.

Вирішення її вбачається, насамперед у посиленні державної підтримки, що надається аграрному сектору країни. Всі складові економічної політики держави в даному випадку повинні бути спрямовані на реалізацію цієї мети, причому в різних формах - шляхом пільгового оподаткування, тимчасових заходів щодо державного регулювання ціноутворення та ін.

В умовах ринку держава проводить політику не ціноутворення, а регулювання продовольчого ринку, створення економічних передумов для розвитку сільськогосподарського виробництва через ціни. Останні виступають засобом, а не об'єктом державного впливу. З урахуванням цього рекомендується запровадити систему компенсацій сільськогосподарським товаровиробникам відхилення від індикативного плану ціни в розмірах, необхідних для здійснення їх діяльності на заданому рівні доходності.

Оцінюючи загалом можливість здійснення капітальних вкладень в агропромисловий комплекс на рівні нормативної потреби, автор відзначає, що реалізація цієї можливості є реальною за умови, якщо в найближчий час держава змінюватиме аграрну інвестиційну політику, спрямовану на стимулювання інвестицій за рахунок всіх джерел фінансування через систему економічних важелів.

4. Трансформація трудових відносин в аграрній сфері

В методологічному плані трудові відносини розглядаються з точки зору виробничих відносин. Трудові відносини характеризуються передусім відносинами власності на засоби виробництва, результатами виробництва, його ступенем гуманізації. Однією із складових трудових відносин виступає мотивація праці на рівні учасників виробництва. Мотивація праці є основним компонентом самосвідомості працівника, визначає його ставлення до праці. Вона спонукає людину до виробничої чи невиробничої діяльності для задоволення своїх потреб та запитів.

Мотивація до праці включає не лише задоволення своїх фізіологічних, матеріально-побутових, культурних потреб, але й здобуття певного іміджу в суспільній ієрархії. Вона зумовлена природною особливістю людини і перш за все необхідністю.

У відношенні до роботи працівники, як правило, керуються кількома мотивами: розмір заробітної плати, умови і характер праці. Це дозволяє виділити кілька типів мотивації працівників - патріотично мотивований, інструментально мотивований, професіонально мотивований, господарсько-мотивований, люмпенований працівник. Практично вплив на поведінку людей можливий через їх потреби і реалізується засобами мотивації праці. При цьому важливу роль відіграють стимули до праці, які діляться на 4 групи: матеріальні, моральні, духовні і умови праці.

Мотиваційний механізм праці властивий кожній економічній системі. Соціально-економічна система із примусовою моделлю трудових відносин, в якій людина піддавалася економічним і неекономічним методам примусу до праці, повинна бути замінена на дійовий мотиваційний механізм. Необхідність його створення зумовлена тим, що люди являють собою основу успішного виконання поставленої мети, дійового та економічного використання ресурсів. Це аж ніяк не применшує значення технічних засобів і технологій, а лише підкреслює, що і вони створюються та використовуються людиною, а їх ефективність залежить від результативності праці. Тому істотною проблемою є виявлення мотивів та стимулів, що спонукають людину до ефективної праці.

Важливе місце в мотиваційній системі належить, як з'ясовано в процесі дослідження, обсягу повноважень та функціональному навантаженню кадрів управління.

Перед аграрно-економічною наукою в умовах переходу до ринкових відносин стоять завдання розробки як національної моделі розвитку агропромислового комплексу, так і національної системи мотивації праці, яка б враховувала особливості аграрного сектора на даному етапі. Проте, для її ефективної дії важливо створити мотиваційний механізм розвитку сільського господарства. До цього спонукають історичні події останніх років, набуття Україною політичної незалежності і процес докорінних перетворень виробничих відносин, змін форм власності та формування ринкової економіки.

У формуванні доходів сільських жителів, як встановлено дослідженням, заробітна плата перемістилася з першого на третє місце, її розмір значно нижчий, ніж в інших секторах економіки. У 1990 р. номінальна заробітна плата працівників сільського господарства була нижче заробітної плати працівників державного сектора економіки на 5,2 відсотка, у 1996 р. - вже на 46,1, а у 2000 р. - на 51,6 відсотка. Незважаючи на зростання номінальної зарплати в аграрних підприємствах, вона залишається низькою, посідаючи у 2000 р. останнє місце серед 26 галузей народного господарства. Оплата праці в аграрних підприємствах відстає від середньої по народному господарству і постійно знижується. Змінилось міжгалузеве співвідношення в оплаті праці. Крім того, на 10 січня 2001 року заборгованість по заробітній платі в сільському господарстві (у питомій вазі галузей народного господарства) становила 30,9 відсотка, а в кількісному виразі - понад 1,5 млрд. грн.

Аналіз проведеного дослідження переконує, що змінити ситуацію, домогтися певного прогресу в агропромисловому комплексі можна лише шляхом розвитку ініціативи головної рушійної сили - безпосередньо працівників, кадрів масових професій. З цього випливає, що перебудова економічної системи в аграрному секторі потребує відповідних змін і перетворень в системі народної освіти, професійної підготовки рядових працівників і спеціалістів.

В цілому загальноосвітня школа, професійно-технічні училища повинні стати фундаментом подальшої підготовки кваліфікованих кадрів суто ринкової сфери виробництва: орендарів, фермерів, брокерів, менеджерів у поєднанні з основами знань традиційних професій. Це вимагає, в першу чергу, зміни всього навчального процесу. За обгрунтуванням автора, тут одне з основних місць повинно приділятися формуванню у майбутніх фахівців комерційного мислення,вивченню прогресивних технологій виробництва та управління.

Реформа оплати праці має здійснюватися помірно, радикальним шляхом, тобто нові системи оплати праці повинні виникати в надрах апробованих на практиці систем, а сам перехід до нової організації матеріального стимулювання повинен бути поступовим і здійснюватись паралельно із становленням і зміцненням нових форм власності і господарювання. При цьому слід враховувати як психологію різних категорій працівників, так і професійну підготовку економічних кадрів.

Основні напрями економічної політики держави в сучасних умовах передбачають становлення і розвиток загальнодержавного та регіонального регульованих ефективних ринків робочої сили. При цьому не можна не враховувати специфіки формування ринку праці, існування прихованого безробіття в силу різних об'єктивних і суб'єктивних причин, наявності двох взаємопов'язаних проблем: соціально-демографічної і виробничої, а також наявності кризових явищ, які мають глибокий структурний характер.

5. Соціально-економічна результативність аграрних перетворень

В умовах перехідної економіки, коли відбувається руйнація продуктивних сил старої економічної системи, гостро постала проблема збереження соціальних надбань, оскільки різке погіршення економічного стану народного господарства зумовило різке скорочення асигнувань на соціальні потреби, а реформування економіки поки що не дало позитивних результатів. Тому узгодження заходів щодо стабілізації економічного розвитку і соціального прогресу повинні найбільш ефективно розв'язувати суперечності, притаманні перехідному періоду запровадження ринкових відносин.

В країні здійснено ряд заходів, спрямованих на формування відносин власності ринкового типу, запроваджено зміни в майнових і земельних відносинах сільськогосподарських підприємств, започатковано формування сектора селянських (фермерських) господарств, розширено землекористування особистих підсобних господарств населення, насамперед селян. Державні сільськогосподарські підприємства, які підлягали приватизації, перетворені у приватні підприємницькі структури. Однак, ці соціально-економічні трансформації поки що не супроводжуються позитивним економічним ефектом. Причини тут різні. Одна з них -- недостатньо обгрунтована визначеність суті організаційно-господарських структур. Зміни організаційно-правового статусу підприємств протягом короткого періоду не можуть стати позитивним фактором різкого зростання виробництва. Основна причина, не рахуючи ідеологічних, полягає у загальній економічній ситуації (занепад економіки країни в цілому), відсутності стимулюючої фінансової, кредитної, цінової, податкової та інвестиційної політики. До негативних чинників слід віднести і низьку платоспроможність населення.

Виходячи з аналізу наслідків економічного розвитку і потреб суспільства та розвитку соціальної сфери, слід об'єктивно оцінювати можливості економіки по виробництву необхідного і додаткового продукту і ставити реальні завдання по отриманню доходів та підвищенню життєвого рівня, вирішенню проблем зайнятості і соціального захисту населення, правильно визначати співвідношення між споживанням і нагромадженням, що в подальшому зумовить економічне зростання виробництва.

Водночас слід мати на увазі й особливості діалектичної єдності економічного і соціального в процесі розвитку агропромислової інтеграції економіки, оскільки її наслідки зумовлені сучасною науково-технічною революцією, і тут мають місце більш складні економічні та соціальні явища.

На демографічні передумови відтворення сільського населення та його трудового потенціалу позитивний вплив матиме створення умов для надання сільським жителям максимуму послуг в найповнішому обсязі з урахуванням соціального і природного середовища, в якому вони працюватимуть.

В останні роки на фоні економічного спаду сільськогосподарського виробництва, зниження реальних доходів жителів села відбувається руйнування мережі соціальної інфраструктури.

В дисертації проведено детальний аналіз розвитку соціальної інфраструктури села, забезпечення сільського населення житлом, об'єктами освіти, охорони здоров'я, культури, побуту, комунальної служби, обгрунтовано необхідність і шляхи вирішення цих проблем.

За рівнем забезпеченості об'єктами соціальної сфери в цілому виділяється 7 характерних груп (типів) сільських поселень:

· без об'єктів сфери обслуговування;

· з мінімальною сферою обслуговування (як правило, магазин, клуб);

· із слабо розвинутою сферою обслуговування (як правило, магазин, клуб, фельдшерсько-акушерський пункт);

· з усіма галузями повсякденного, але без об'єктів періодичного обслуговування;

· з усіма галузями повсякденного й однією галуззю періодичного обслуговування;

· з добре розвинутою соціальною сферою (усіма галузями повсякденного і двома - трьома галузями періодичного обслуговування), при обмеженому наборі об'єктів;

· з добре розвинутою соціальною сферою та необмеженим набором об'єктів.

Опрацювання матеріалів соціального обстеження сільських поселень України показало, що майже половина їх відноситься до 1-3 груп, тобто не забезпечена навіть повним набором об'єктів повсякденного обслуговування, в тому числі 10,5 відсотка не мають жодного об'єкта.

До недавнього часу проблеми соціальної перебудови села значною мірою вирішувались за рахунок сільськогосподарських підприємств. Проте надмірна зорієнтованість галузей соціальної сфери в такому спрямуванні стала однією з причин деформацій її власного розвитку. Органи управління галузями соціальної інфраструктури певною мірою самоусувалися від вирішення проблем обслуговування сільського населення, перекладаючи на сільськогосподарські підприємства не лише організаційні питання, а й фінансові витрати.

Подальший розвиток галузей соціально-культурного та побутового призначення потребує створення нових формувань, які б певною мірою забезпечували сільське населення соціальними послугами у більш широкому асортименті.

Проведений аналіз свідчить, що майже по всіх професіях на перспективу виникає потреба в підготовці кваліфікованих робітничих кадрів і спеціалістів. У сільському господарстві недоукомплектованість кваліфікованими кадрами основних професій становить понад 130 тис. чол. Крім того, необхідна значна кількість працівників інших професій, що належать до кваліфікованих кадрів галузі.

Недостатня забезпеченість сільськогосподарського виробництва кваліфікованими кадрами значною мірою зумовлена їх плинністю. Причому, вибуває із села в основному молодь, яка має, як правило, необхідну загальноосвітню і професійну підготовку. Тільки за 2000 рік із сільської місцевості вибуло 252,7 тис. чол., або у 2,2 рази більше проти 1985 р., в тому числі молоді 16-19 років - у 2,5 рази. Середньорічний відплив, зокрема, випускників СПТУ становить понад 40 відсотків.

Проблема стабілізації сільськогосподарського трудового потенціалу - широка і багатопланова. Вона пов'язана з дією значної кількості груп факторів - природних, соціально-економічних, соціально-психологічних, етнічних, демографічних та ін. Не ставлячи за мету з'ясування ролі і взаємодії всіх цих груп (що практично неможливо в межах однієї дисертації), зосереджено увагу на найважливіших соціально-економічних факторах, які здійснюють найбільший вплив на закріплення робочої сили в сільському господарстві. До них належать насамперед такі фактори як умови праці, організація виробництва, оплата і режим праці, зміст і престижність сільськогосподарської професії, рівень механізації, сезонність виробництва, житлові і культурно-побутові умови, обмеженість в підвищенні освітнього рівня. Крім того, існують так звані планові фактори механічного відпливу молоді із села: військовий призов, навчання, перехід на іншу роботу, сімейні обставини тощо.

Впровадження новітніх технологій і підвищення матеріально-технічного забезпечення сільського господарства, насамперед трудонедостатніх районів, сприятимуть дальшому вдосконаленню організації виробництва і поліпшенню умов аграрної праці. У зв'язку з цим сільськогосподарським підприємствам, з метою закріплення молодих спеціалістів, слід ширше застосовувати матеріальні стимули й економічні важелі, сприяти створенню належних житлово-побутових умов; надавати кредити на будівництво жилих будинків тощо.

Постає питання: чому одні підприємства працюють добре, а інші банкрутують. Тривалий час серед економістів побутувала думка, що основна причина -- це податкове законодавство, розірвані зв'язки з країнами СНД, відсутність енергоносіїв та інші. Дослідження показали, що такий аналіз був досить поверховим. Адже в однакових умовах виживають ті підприємства, де професіоналізм і відданість справі керівників та спеціалістів завжди знаходяться на належному рівні. Вивірена кадрова політика особливо проявили себе в агропромисловому комплексі, де процес відтворення порівняно з іншими галузями складніший. Особливо це стосується реформованих господарств, до управління яких прийшли ініціативні господарники-власники ринкового типу.

Якісно нова система організації суспільного життя і побуту селян повинна змінити демографічну ситуацію та усунути вплив негативних тенденцій в соціальному розвитку села: формування молодих сімей, зростання народжуваності й зниження смертності сільського населення, особливо дітей і осіб працездатного віку, забезпечення природного приросту населення і припинення процесу депопуляції. В перехідний період до ринкової економіки здійснювані заходи в аграрній сфері повинні сприяти стабілізації чисельності селянства, оптимізації статево-вікової та професійно-кваліфікаційної структури трудових ресурсів, цілеспрямовано регулювати демографічні й соціальні процеси в сільських регіонах.

Поряд з введенням нових об'єктів соціальної інфраструктури і підвищенням рівня її забезпеченості, необхідно вишукувати нові форми обслуговування сільського населення, залучаючи до цього фінансові ресурси органів місцевого самоврядування та галузевих структур, що розташовані в межах адміністративних районів.

Висновки

Дослідження проблем агропромислового комплексу має системний комплексний характер. Важливими є багатопланові аспекти розвитку сільського господарства - політичні, економічні, соціально-економічні, соціальні, соціально-психологічні, кадрово-управлінські. Всі вони як елементи єдиного цілого перебувають у діалектичній єдності і взаємозв'язку. Висвітлення в однаковій мірі всіх цих аспектів є досить складним завданням. Разом з тим в процесі дослідження виходили з того, що кожний з даних аспектів є важливим, але є визначальні пріоритети, що грунтуються на законі загального й часткового.

В умовах перехідного періоду економіку України, крім загальної, вразила ще й аграрна криза, яка переплелася із фінансовою кризою, структурною кризою та кризами в політиці й ідеології. В основі цього лежать насамперед причини глобального плану макро- та мікроекономічного характеру.

З метою вирішення проблем, що нагромадилися в аграрному секторі економіки, необхідно:

1. Розробити чітко окреслену політику держави щодо розвитку аграрної сфери, визнати її істинно пріоритетною, закріпивши це в законодавчому порядку. Необхідно прийняти"Національну концепцію соціально-економічного відновлення і подальшого розвитку села в умовах переходу до ринку"; ввести більш чітку і жорстку систему макроекономічного регулювання та управління, враховуючи особливості її дії в сільському господарстві, а також систему мікроекономічного управління (менеджменту) на підприємствах будь-яких форм власності та господарювання.

2. Основними концептуальними положеннями розвитку агропромислового виробництва, в першу чергу виробництва сільськогосподарської продукції, має бути забезпечення такого рівня рентабельності виробництва, який може створити належні умови для розширеного відтворення, підвищення родючості грунтів, зменшення забруднення навколишнього природного середовища, збереження й ефективного використання ресурсів, стабілізації і нарощування обсягів виробництва конкурентоспроможної продукції, мінімізації її собівартості, підвищення якості та розширення асортименту, зниження втрат, удосконалення галузевої структури виробництва.

3. Доцільно зорієнтувати економічний механізм регулювання доходів і витрат сільськогосподарських товаровиробників у напрямі забезпечення нормального відтворювального процесу способами, що відповідають збалансованості ринкового попиту і пропозиції. Зокрема, слід ввести цінову підтримку доходів сільськогосподарських товаровиробників,усунувши руйнівні цінові диспропорції в товарообміні між промисловістю і сільським господарством, між містом і селом, постійно регулювати паритет цін на сільськогосподарську продукцію та продукцію промислового виробництва, що надходить селу.

4. Для подальшого розвитку форм і відносин власності слід насамперед створити чіткий механізм процесу приватизації та реалізації прав власності. Процес приватизації має бути економічно прозорим, соціально та політично обгрунтованим, простим і зрозумілим для кожного трудівника.

Створення приватного власника на селі, перетворення великотоварних єдиних господарських структур в самостійні утворення не повинно призводити до руйнування загального стану, втрати реального високотоварного продовольчого ринку,зовнішніх ринків.

Регулювання і створення різних форм власності має здійснюватися за допомогою держави, що повинно передбачати:

· економічну та юридичну підтримку з боку держави розвитку на селі різних форм власності через систему дотацій, пільг, знижок, фінансової стабілізації та ін.;

· бюджетну підтримку на період становлення та розвитку малих і середніх підприємств, фермерських та підсобних господарств населення,акціонерних товариств тощо, а також на придбання нової техніки, нових технологій, запчастин, племінної худоби. Контроль за їх використанням з боку держави має покладатися на податкову систему;

· інноваційне кредитування підприємств усіх форм власності, зокрема нових селянських господарств, фермерів, орендарів та ін. Таке ж кредитування повинно виділятися на технічне переоснащення сільського господарства під ефективні інвестиційні проекти;

· пільгове бюджетне фінансування технічного оснащення сільськогосподарських господарств різних форм власності встановити на рівні 7-8 відсотків річних банківських ставок;

· пільгове оподаткування сільськогосподарських господарств різних форм власності на період їх становлення (не менше, ніж на 2-3 роки);

· підтримку та залучення зарубіжних інвестицій для організації спільних підприємств з виробництва та переробки сільськогосподарської продукції, обслуговування, матеріально-технічного постачання.

5. Низький рівень економічної ефективності (а в багатьох випадках збитковість) виробництва продукції у всіх сферах АПК зумовив руйнування соціальної інфраструктури оскільки, як правило, фінансування соціальної сфери здійснювалось за рахунок підприємств. Скорочення виробництва загострило проблему зайнятості, поставило на перше місце створення повноцінного цивілізованого ринку праці.

Аналіз основних факторів формування ринку праці свідчить про погіршення демографічної ситуації.

Державна політика зайнятості в сільській місцевості має бути спрямована на забезпечення повної зайнятості наявних трудових ресурсів, залучення в агропромислову сферу, в систему агробізнесу трудових ресурсів із міст, стимулювання переміщення в село промислової переробки сільськогосподарської сировини, інших видів сільськогосподарської діяльності і розвитку соціальної сфери. Для цього слід використати пільговий податок, кредит, формування державних інвестицій для організації фермерських господарств, створення різних акціонерних товариств з виробництва кінцевої продукції експортного спрямування.

Практична реалізація державної політики зайнятості на селі включає наступні основні питання:

а) підтримка економічних процесів, які стимулюють перехід до повноцінного цивілізованого ринку праці і сприяють відродженню українського села;

б) створення матеріальних, правових і кадрових умов для прискорення освоєння ринку праці на селі з необхідною інфраструктурою, що разом з тим виключає масове безробіття і соціальні конфлікти;

в) розробка механізму взаємодії міського і сільського ринків праці, формування цілісного ринкового простору на території України. Особливого вивчення потребує питання щодо сезонних працівників у структурі формування ринку праці.

6. Здійснення аграрної реформи вимагає проведення виробничих, земельних,майнових, господарських і докорінних соціальних перетворень. Вони можуть бути реалізовані лише при економічно виваженій цілеспрямованій соціальній політиці держави на селі, яка повинна сприяти збереженню та стабільному розвитку нації.

Для цього необхідно:

· стабілізувати і поступово підвищувати життєвий рівень, зростання платоспроможного попиту сільського населення; гарантування основних прав людини (на працю, освіту, здоров'я, житло тощо);

· поліпшити демографічну ситуацію, забезпечити підготовку і перепідготовку кадрів для потреб усіх сфер АПК.

7. У перехідний період до ринкових відносин посилюється потреба соціального захисту населення. Найближчим часом слід розробити пропозиції щодо удосконалення системи соціального захисту селян на підприємствах різних форм власності, а також модель організаційно-економічних основ розвитку соціальної інфраструктури сільської території.

8. Необхідно піднести престиж сільськогосподарської праці за допомогою соціально-економічних важелів:удосконалення організації виробництва, системи оплати праці, підвищення рівня механізації трудомістких процесів, поліпшення умов і режиму праці і відпочинку. Вирішити питання створення житлових, культурно-побутових умов сільських жителів, забезпечення сільських населених пунктів всіма необхідними елементами соціальної інфраструктури: газифікацією, дорогами з твердим покриттям, об'єктами побутового обслуговування (їдальні, лазні, пральні, перукарні,магазини, засоби зв'язку тощо), комунального і культурно-освітнього призначення.

9. Якими важкими не були б наслідки економічної кризи, інші негаразди перехідного періоду, вихід з існуючої ситуації, яка склалася в агропромисловому комплексі, лежить на шляхах соціально-економічних реформ, пошуку нових форм і методів організації виробництва і соціальної сфери.

Одним з центральних завдань є активна реалізація дієвої аграрної політики держави, основа якої - аграрна реформа. Аналіз показує, що проблему аграрної реформи, незважаючи на те, що вона має чимало політичних противників, можна розглядати з оптимістичних позицій, хоча питання тактики здійснення реформ залишається актуальним.

Виважена аграрна політика має сприяти подоланню кризи не тільки в галузях АПК, але і в народному господарстві України. Тому положення реалізації програми стабілізації і розвитку всіх галузей сільськогосподарського виробництва, розробка концепції такої політики і методологічних основ прийняття рішень, які формулюються у даній роботі, є корисними для державотворчих процесів по зміцненню політичної незалежності України.

Використана література

“Фінансове право”: навч. посібник. - Київ: “Вентурі”, 1998. - с.68-112,132-200, 238-260;

“Фінансове право”: навч. посібник. - Харків: “Консум”, 1998. - с.118;

“Держава повинна підтримувати інноваційну діяльність”. Урядовий кур'єр. - 2 грудня. - 1999. - № 226. - с. 4;