Зимостійкість та морозостійкість рослин

У рослин захист від стресорів забезпечується особливостями анатомічної будови, спеціальними органами захисту, рухливими та фізіологічними реакціями, синтезом захисних речовин.

Ареал рослин визначається певним комплексом екологічних факторів, - тривалістю періоду вегетації, світлового дня, умовами температури та зволоження, інтенсивністю освітлення, властивостями ґрунтового покриву, поширенням хвороб і шкідників та іншими особливостями. У кожному з них у процесі еволюції чи селекції сформувався той чи інший видовий склад рослин, який відрізняється за своїм ставленням до умов навколишнього середовища. Так, у районах з коротким і холодним літом поширені ранньостиглі й холодостійкі рослини, у посушливих і жарких - посухостійкі та жаростійкі рослини, у більш північних широтах та гірських районах - рослини довгого дня, а на півдні - короткоденні. Це стосується як дикорослих, так і культурних рослинних форм. Землеробська діяльність людини, народна та наукова селекція відіграли важливу роль у формуванні пристосувальних функцій рослин до життєвих факторів та у підвищенні їх продуктивності.

Виходячи з біологічних особливостей рослин, що визначають їх стійкість до несприятливих факторів, а також потенційної продуктивності в конкретних ґрунтово-кліматичних зонах, у сільськогосподарській практиці впроваджується агрокліматичне районування різних видів сільськогосподарських рослин і сортів.

Районовані сорти при тривалому їх вирощуванні у виробництві за рахунок виродження, а також виникнення нових штамів збудників хвороб та агресивніших форм шкідників втрачають комплексну стійкість до несприятливих кліматичних та біотичних факторів, що зумовлює зниження урожайності та погіршення якості продукції. Отже, виникає необхідність шляхом селекції постійно поліпшувати існуючі та створювати нові сорти з комплексною стійкістю до екстремальних факторів, високою і стабільною урожайністю якісної продукції. Завдання ж агронома полягає у тому, щоб розробляти технології вирощування рослин, які б дозволили найповніше використати генетичний потенціал сорту.

Зимостійкість рослин

При визначенні понять, пов'язаних із стійкістю рослин до тих чи інших несприятливих факторів, деколи цю властивість розглядають як здатність рослин переносити без шкоди для себе (чи без зниження урожаю) несприятливий фактор. Такий підхід не зовсім правильний, оскільки стійкість рослин до екстремальних умов середовища може бути різною: високою, середньою чи низькою. Отже, при високій стійкості шкода для рослин буде невеликою або її зовсім не буде, а при низькій вона буде дуже значною. Таким чином, стійкість рослин - їх здатність переносити дію конкретного фактора. Шкода ж від цієї дії визначається ступенем стійкості.

Підвищена продуктивність озимих рослин порівняно з ярими зумовлюється рядом їх біологічних особливостей. Це насамперед здатність озимих краще використовувати вологу осіннього і ранньовесняного періодів, міцний розвиток восени кореневої системи та інтенсивне кущення, озимі рослини при оптимальних строках сівби менше пошкоджуються прихованостебловими шкідниками, а навесні у них відбувається активна диференціація зачаткового колосу, коли у ярих ще не з'явилися сходи.

Але всі ці переваги озимих рослин можуть бути реалізовані лише при їх успішній перезимівлі. На території колишнього СРСР у зимово-весняний період гинуло в середньому 13,4 % посівів озимої пшениці, а в окремі несприятливі роки - до 70-80 %. Гинуть не лише озимі злаки, а й багаторічні трави, озимий ріпак тощо. Деревні породи у морозні зими пошкоджуються ще сильніше, ніж озимі рослини.

Здатність рослин переносити різноманітні несприятливі умови навколишнього середовища у зимовий та ранньовесняний періоди вегетації називається зимостійкістю. Причини пошкодження й загибелі озимих під час перезимівлі дуже різноманітні. Вони можуть зумовлюватися сильними морозами, різким коливанням температури, занадто глибоким сніговим покривом, крижаними кірками, застоєм води, грибними хворобами, шкідниками та іншими факторами.

Зимостійкість обумовлюється складним комплексом ознак і властивостей рослин (рис. 1). Це явище використовується селекціонерами при оцінці зимостійкості озимих зернових та в технології їх вирощування у виробничих умовах.

Стійкість рослин до несприятливих умов забезпечується насамперед генетичним потенціалом рослинних форм, а також підготовленістю до зимівлі, тобто загартуванням.

Загартовування рослин зумовлюється комплексом фізіологічних та біохімічних процесів, що відбуваються у озимих рослин восени. Згідно з даними І.І. Туманова (1940), загартовування озимих відбувається у дві фази. У першій при сонячній погоді й температурі вдень 8-15 °С і нічних прохолодах (близько 0 °С) відбувається нагромадження цукрів у вузлах кущення та піхвах листка. У вузлі кущення різних сортів озимої пшениці сумарних цукрів нагромаджується від 30,4 до 44,6 %, а в листках - від 9,3 до 15 % сухої речовини. За таких умов цукри, що синтезувалися за рахунок фотосинтезу вдень, повністю не витрачаються на дихання й нагромаджуються у рослині - це переважно моносахариди (глюкоза) та дисахариди (сахароза). Нагромаджені цукри виконують захисну функцію, а також є запасною поживою для підтримки життєдіяльності рослин узимку й вихідним матеріалом для синтезу складних органічних сполук на початку весняної вегетації. Причому моно- і дисахариди однаковою мірою виконують захисні функції.

Речовини, що сприяють витриванню морозів, називаються кріопротекторами. Крім цукрів, ними можуть бути також гідрофобні білки. Кріопротектори мають здатність зв'язувати велику кількість води у вигляді оболонок молекул цих речовин. Вода у такому стані не замерзає й не транспортується, залишаючись у клітинах, захищаючи їх від внутрішньоклітинного льоду та надмірного зневоднення.

Однак нагромадження кріопротекторів - не єдиний фактор загартування озимих. Важливою є друга фаза загартовування, яка відбувається наприкінці осені в замерзлих рослинах при слабких морозах (0...5 °С) як на світлі, так і у темряві. При цьому відбувається часткове зневоднення тканин, перехід деякої частини води у зв'язаний стан, збільшення концентрації клітинного соку як за рахунок зневоднення, так і в результаті нагромадження цукрів, білків і ліпідів з підвищеною насиченістю їх жирних кислот. Крім того, змінюються фізичні властивості протопласта: в ньому уповільнюється тепловий рух молекул.

Рис. 1. Комплекс фізіологічних параметрів, що зумовлює зимостійкість озимої пшениці (за М. І. Рибаковою, 1992).

У результаті першої фази загартовування морозостійкість рослин зростає з мінус 5 °С до мінус 12 °С, а після другої фази - до мінус 18-20 °С у пшениці та мінус 20-25 °С у жита (Г. С. Лосева, О. Ю. Петров-Спірідонов, 1988).

Загартовування рослин підвищує їх стійкість не лише до низьких температур, а й щодо інших несприятливих факторів перезимівлі - випрівання, ураження грибами, вимокання, крижаної кірки тощо.

Морозостійкість

Морозостійкість польових рослин. Здатність рослин витримувати дію негативних температур називається морозостійкістю.

Тривалий час існувало поняття, що причиною загибелі рослинних тканин від дії низьких температур є розрив клітинних стінок внаслідок утворення кристалів льоду. Потім було установлено (І. І. Туманов, 1940, М. О. Максимов, 1952), що причина цього явища полягає не в розриві клітин, а у зміні стану цитоплазми, тобто її коагуляції. Остання є результатом явища, при якому кристали льоду, що утворюються у міжклітинних просторах, відтягують воду з клітин, внаслідок чого клітинний сік стає більш концентрованим, а цитоплазма зневоднюється. Разом з цим поверхневий шар протопласта відчуває стиснення з боку кристалів льоду. У результаті настає незворотна коагуляція колоїдних частин цитоплазми і насамперед білків.

Морозостійкість озимих хлібів, ріпаку і багаторічних трав з осені підвищується, у певний період досягаючи максимуму, наприкінці зими й на початку весни знижується.

Сорти, у яких раніше уповільнюється ріст восени і не відновлюється під час зимових відлиг, більше нагромаджують захисних речовин, економніше витрачають цукор і виявляють вищу стійкість до морозів, ніж сорти, у яких пізніше припиняється осінній ріст і активніше відновлюється при зимових потепліннях.

Перехід від спокою до активної життєдіяльності спостерігається навесні. Відновлення ростових процесів у цей час супроводжується різким зниженням морозостійкості. Тому весняні заморозки ще небезпечніші для рослин, ніж сильніші зимові морози.

Значну роль у зимостійкості різних видів озимих відіграють умови загартовування. Досліди показали, що при гарних умовах загартовування в різних зонах України озима пшениця витримує до мінус 20 °С і більше, при середніх умовах - до мінус 16 °С і при поганих - до мінус 14 °С.

Найбільші морози витримує озиме жито - до мінус 25-30 °С в зоні вузла кущення. Під покривом снігу в 20-35 см воно витримує до мінус 58-60 °С. Критичною температурою для сучасних сортів озимої пшениці є мінус 18-20 °С в зоні вузла кущення.

Найменш морозостійким серед колосових хлібів є ячмінь - температури мінус 12-15 °С для нього небезпечні. Озимий ріпак під снігом 35-50 см витримує морози до мінус 25 °С, але у безсніжну зиму при перезволоженому ґрунті температура мінус 7-Ю °С для нього згубна. Конюшина червона в зоні коріння може витримувати до мінус 15 °С, а люцерна синя - до мінус 30 °С.

Критичною для розетки листя коріандру є температура -13°, -14 °С, а коренів -8°, -9°С (Д. С. Сергєєва, В. М. Сильченко, 1984). Зимостійкість залежить від стану розвитку рослин. Згідно даних Р. Ю. Шабанова (2003), найбільш витривалими, щодо морозу рослини коріандру бувають при висоті 5-7 см та наявності 3-5 листків.

Вузли кущення у злаків стійкіші до морозу, ніж листя, оскільки вони мають вищу концентрацію клітинного соку й захищені шаром ґрунту. В них зосереджені меристематичні тканини, представлені зачатками стеблових вузлів, із яких формуються стеблові міжвузля, і точками росту (конусами наростання) головного пагона та пагонів кущення (рисунок 2). Якщо листя вимерзло, а вузли кущення залишилися живими, то з них утворюються нові пагони, здатні сформувати задовільний урожай.

Рис. 2. Морфологічна структура вузла кущення пшениці (за В. С. Цибульком, 1958).

Велике значення має генотиповий потенціал сорту. При проморожуванні рослин озимої пшениці більш морозостійкого сорту Миронівська 808 протягом 48 годин при температурі мінус 16 °С життєздатними виявилося 93 %, а сорту Безоста 1-78 %.

Підвищити морозостійкість рослин можна шляхом агротехнологічних заходів - насамперед сівбою в оптимальні строки та збалансованим мінеральним живленням.

Із дослідів та виробничої практики відомо, що внесення високих норм азоту восени, особливо в роки з вологою погодою, знижує морозостійкість рослин озимих рослин. Передпосівне внесення фосфору і калію, а також осіннє підживлення цими елементами, навпаки, підвищує морозостійкість рослин (Т.Біглов, 1960; Л. О. Животков та ін., 1989).

На морозостійкість озимих зернових рослин впливає глибина залягання вузла кущення, яку можна змінювати обробкою насіння хлорхолінхлоридом (табл. 1).

Таблиця 1 - Довжина кореневого міжвузля й глибина залягання вузла кущення озимої пшениці при обробці насіння ССС (за М. М. Макрушиним, 1989)

Морозостійкість плодово-ягідних рослин. У плодових та ягідних рослин, як причини, так і форми виявлення негативної дії низьких температур у принципі такі самі, як і у озимих трав'янистих рослин, але разом з цим вони мають свої особливості. Від дії морозів у деревних порід спостерігаються зовнішні та внутрішні пошкодження. Перші - утворення тріщин на штамбі, обмерзання гілок, молодих пагонів та бруньок, пошкодження кореневої шийки і коріння. Внутрішні пошкодження - в основному травмування тканин, що виявляється в розриві та зміні нормального забарвлення деревини і серцевини.

У фазі активного росту дерев та чагарників найінтенсивніше пошкоджуються низькими температурами камбій, молода кора та заболонь. У визрілих тканинах насамперед пошкоджується серцевина гілок, а потім заболонь і старі клітини кори. Камбій зимою найбільш стійкий до морозів. Д.Ф. Проценко (1958) це пояснює тим, що в ньому міститься велика кількість цукрів, олії, енергійніше відбувається дихання, ніж у старіших тканинах. Найстійкіший камбій у яблуні, менше - у персика та абрикоса. Навіть після лютих зим, коли у персика тканини гілок і пагонів потемніли, при сприятливих умовах весни камбій починає рости, утворює нові шари ксилеми та флоеми; таке дерево оживає і плодоносить.

Досить низькою морозостійкістю відзначається коріння, що зумовлюється знаходженням його у ґрунті, де немає умов для загартовування. Оголене влітку коріння витримує морози до мінус 16°, тоді як вкрите землею - до мінус 10,5 °С. (І. І. Туманов, 1940).

Пошкодження бруньок низькими температурами зумовлюється входом їх у зиму у незрілому стані, або коли морози перевищують критичні рівні чи спостерігається чергування тепла і холоду. За даними Д. Ф. Проценка (1958), критичною температурою для плодових бруньок яблуні є мінус 35-40 °С, для груші - мінус 30-35 °С. Найменш морозостійкі бруньки абрикоса і особливо персика.

Важливий параметр морозостійкості плодових - інтенсивність їх зимової транспірації. Чим менше випаровування води, тим сорти більше просуваються на північ. Втрата води деревами призводить до зимової посухи, що збільшує зимові пошкодження рослин і впливає на їх стан під час весняно-літньої вегетації і на продуктивність.

Можна відзначити ряд факторів, які являють собою своєрідні фізіологічні тестори морозостійкості деревних рослин. Це підвищена активність ферментів і насамперед каталази, понижена інтенсивність дихання (Л. І. Сергєєв, 1953), висока концентрація ауксину, який пригнічує ріст і підвищує морозостійкість (І. І. Туманов, 1951), підвищений вміст рафінози, яка теж є інгібітором росту (Jeremias K., 1958).

У сільськогосподарській практиці використовуються різноманітні способи підвищення морозостійкості плодових порід (М. Д. Кушніренко, 1968). Крім впровадження стійких сортів, важливе значення має агротехнологія. Забезпечення рослин у літній період вологою зумовлює нормальний ріст дерев і підготовку їх до спокою. У зимовий період у садах потрібно застосовувати вітрозахисти, оскільки вітри збільшують пошкодження від морозів, створювати поживний режим, збалансований за основними елементами живлення (NPK) та мікроелементами. Захистити плодові дерева від морозобою та сонячних опіків можна шляхом обмазування очищених від мертвої кори стовбурів розчином свіжогашеного вапна. Важливими заходами є хороше утримання міжрядь та пристовбурних кругів, боротьба з хворобами та шкідниками, правильне формування крони тощо.

Пошкодження рослин заморозками. Під час активної вегетації рослин бувають випадки зниження температури до негативних величин - таке явище називається заморозками. Вони бувають навесні, влітку і восени у різні періоди онтогенезу рослин.

З історії землеробства відомо багато прикладів згубної дії заморозків на польові, овочеві та плодово-ягідні рослини. За повідомленням Л. І. Сергєєва (1953), у 1947 р. в передгірних та степових районах Криму весняний заморозок знищив майже весь урожай кісточкових, сім'ячкових та горіхоплідних порід. Значне пошкодження плодових і чагарникових порід заморозками спостерігалося у Криму в 1993 р.

Осінні заморозки особливої шкоди завдали сільському господарству України у першій половині жовтня 1976 та 1992 р. Вони пошкодили урожай на великих площах винограду, томатів, баштанних та інших пізніх рослин.

У північних та високогірних районах спостерігається зниження температури нижче 0° під час наливання та достигання насіння зернових рослин. О. І. Носатовський (1965) відзначав, що морозобійне зерно має щуплий стан, низьку масу, слаборозвинутий зародок і погані посівні властивості. Таке зерно не можна використовувати ні на харчові, ні на насінні цілі.

Г. С. Лосева та О. Ю. Петров-Спірідонов (1988) зазначають, що стійкість до заморозків зумовлена видом рослини, її фізіологічним станом, чутливістю до мінусових температур, умовами мінерального живлення. Коренеплоди, більшість олійних рослин, льон, коноплі витримують зниження температури до мінус 5-8 °С, соя, картопля, сорго - до мінус 2-3 °С, рис, бавовник - до мінус 1,5-2 °С. Найменш стійкі баштанні рослини: навіть температура мінус 0,5-1,5°С викликає у них значні пошкодження.

Важливу роль у стійкості до заморозків відіграє фаза розвитку рослин. Особливо небезпечні заморозки у період цвітіння - початок плодоношення. Наприклад, ярі зернові у фазі сходів витримують до мінус 8 °С, у фазі трубкування - мінус 3 °С, а при цвітінні - мінус 1-2 °С.

Для запобігання дії заморозків та зменшення пошкоджень рослин застосовують різноманітні способи захисту. Це посів в оптимальні строки, а також використання розсади як садивного матеріалу для овочевих та декоративних рослин, що дає змогу висаджувати їх у відкритий грунт при настанні стійких сприятливих температур. Поширені способи захисту - димові завіси й накриття рослин паперовими ковпаками, солом'яними матами, прозорою плівкою. Своєчасне димлення послаблює силу заморозку на 1-2 °С. Хороші результати дає дощування рослин перед заморозками. Маючи велику теплоємність, вода зменшує охолодження рослин. Крім того, швидше відбувається поновлення тургору клітин.

Випрівання та снігова пліснява

Випрівання відбувається при температурі близько 0 °С, коли у рослин ріст та дихання уповільнюються, але не припиняються, а тому при відсутності фотосинтезу вони поступово витрачають запаси асимілятів і в результаті виснаження загибель настає лише через кілька місяців. Цей процес найінтенсивніше відбувається в темряві під шаром снігу 50 см і більше (Кружилін О. С, Шведська 3. М., 1986). В. П. Мосолов виявив, що під шаром снігу 57 см загинуло 34,6 %, 50 см - 20,4 і 34 см - лише 13,4 % рослин.

Під товщею снігу рослини витрачають на дихання наявний кисень, за рахунок підвищених температур втрачають загартовування, у них швидше відбувається яровизація, що зумовлює їх загибель навіть при незначних весняних заморозках.

При відсутності світла відмирає старе листя та руйнуються хлоропласти, що призводить до вуглеводно-білкового виснаження, а також відбуваються незворотні зміни мембранних структур.

Стійкість до випрівання значно знижується при втраті рослинами листя до початку зими під впливом посухи, хвороб, шкідників. Стан розвитку рослин (ступінь проходження яровизації) мало впливає на стійкість до випрівання, отже, ця властивість не пов'язана з озимістю, а є наслідком екологічної пристосованості.

Під час випрівання вміст цукру у рослин знижується, і коли він доходить до рівня 3-5 %, вони гинуть. При цьому інтенсивно розпадаються білки, за рахунок чого підвищується вміст вільних амінокислот, небілкового азоту, а також токсичного для організму аміаку. Внаслідок зменшення запасів енергетичних речовин і виснаження рослин їх дихання у процесі випрівання поступово уповільнюється.

Внаслідок виснаження у процесі випрівання рослини озимих рослин дуже легко уражаються грибною інфекцією. Це явище називається сніговою пліснявою, або фітопатологічним випріванням. Серед поширених збудників цього явища с гриби Fusarium nivale Ces., Fusarium culmorum Sacc, Sclerotinia graminegrum Elenev.

Снігова пліснява добре розвивається при температурі повітря 0-1 °С та вологості повітря близько 100 %. Гриби паразитують на листі, корінні, а також у плодах і насінні, їх гіфи проникають у тканини рослин через продихи, а також через кутикулу. Гриби з роду Fusarium Fr. та інших із своїх тканин виділяють ферменти і токсини, які пригнічують активність ферментів рослини-господаря, руйнують хлоропласти та інші органоїди, а також захисні метаболіти (феноли та ін.). Токсини, що виділяються патогенними грибами, підсилюють проникність мембран клітин і підвищують вихід із них електролітів, а також органічних метаболітів (Клаксон Д., 1978; Pennazio S., 1982).

З метою підвищення стійкості озимих рослин до випрівання та снігової плісняви на виробництві застосовується ряд заходів. При випаданні раннього снігу на непромерзлий грунт його необхідно ущільнити котками, що сприятиме промерзанню ґрунту й гальмуванню росту рослин. У місцях, де навесні сніг тане слабо, необхідно його поверхню посипати торфом, попелом, сажею чи ґрунтом.

Своєчасне весняне боронування озимих - важливий захід боротьби із сніговою пліснявою: при цьому видаляються органічні рештки, уражені інфекцією, та аерується поверхневий шар ґрунту. Для знищення збудників снігової плісняви застосовують обробку насіння фунгіцидом Витавакс у дозі 3 кг препарату на 1 т насіння. О. І. Золотарьов (1977) для боротьби із сніговою пліснявою рекомендує вносити препарат Витавакс восени у суміші з суперфосфатом та аміачною селітрою при підживленні рослин.

Важлива роль у боротьбі з хворобами належить сорту. Найстійкішими до фузаріозу й склеротинії є сорти, що навесні швидко ростуть, утворюють нове листя й коріння, чим випереджають весняний розвиток грибів і ураження ними рослин озимих.

Інші несприятливі фактори осінньої та зимово-весняної вегетації озимих рослин

Вимокання. Великої шкоди рослинам озимих завдає вимокання, яке зумовлюється затопленням посівів під час зимових відлиг та внаслідок нагромадження талих вод ранньою весною. Звичайно, це явище у ряді випадків спостерігається і на посівах ранніх ярих рослин.

Тривале перезволоження ґрунту та затоплення небезпечне для озимих у всі фази їх розвитку, але особливо у перший період, коли формується вузол кущення і відбувається загартовування рослин. При цьому послаблюється інтенсивність фотосинтезу, знижується вміст цукрів та інших захисних речовин, рослини погано зимують, а навесні утворюється менше озернених колосків. Не менш небезпечне затоплення й на початку весняної вегетації, коли рослини втратили ефект загартовування.

Під час затоплення в умовах анаеробіозу переважає безкисневе дихання, внаслідок якого у клітинах утворюється спирт, який є отруйним для організму. Поряд з цим нагромаджуються токсичні сполуки алюмінію, заліза, марганцю, що завдає шкоди кореневій системі (І. І. Туманов, 1940; О. М. Тіунов та ін., 1969).

Стійкість рослин до затоплення визначається добре розвиненою аеренхімною тканиною коренів та надземних органів, через яку кисень надходить з листя. Згідно з даними Є. П. Альошина та А. В. Пономарьова (1979), в коренях рису на аеренхімну тканину припадає 37 % їх об'єму, у кукурудзи - 10, а у ячменю - лише до 1 %.

Дія вимокання посилюється, коли відразу після відлиги настають морози й утворюється льодова кірка. З метою знешкодження негативної дії вимокання у виробництві застосовують своєчасний спуск води з полів та підживлення озимих азотом.

Випирання. Це явище спостерігається у тих випадках, коли рослини входять у зиму слаборозвиненими, тобто якщо вони не встигають розкущитися і сформувати вузлові корені, а рано навесні підпадають під тривалий вплив періодичного відтавання (вранці) та замерзання (увечері) ґрунту, насиченого талою водою.

Суть процесу випирання така. При зниженні температури повітря замерзання мокрого шару ґрунту починається з поверхні. Кірка льоду, яка утворюється, примерзає до рослини і потовщується за рахунок вологи шару ґрунту, що знаходиться під нею. При цьому рослини (недорозвинені корені яких практично не чинять опору) щодоби витягаються з ґрунту на висоту, яка дорівнює товщині кірки. У результаті багаторазового замерзання і відтавання рослини витягаються настільки, що коріння може опинитися повністю на поверхні ґрунту.

У випадках, коли слабкі первинні корінці ще знаходяться у невідталому шарі ґрунту, а кірка льоду, яка утворюється над мокрим його шаром, виявляється досить товстою, спостерігається їх обривання. Інколи корені обриваються і у досить розвинених рослин. Але це відбувається тоді, коли у зоні коренів рано навесні нагромаджується багато снігової води і після цього значно знижується температура.

Оскільки випирання є одним із результатів низької агротехнології, насамперед пізньої оранки та сівби, то і запобіжні міри боротьби з ним полягають у підвищенні рівня агротехнології. Щодо коткування рослин після випирання, яке зустрічається в рекомендаціях, то воно дуже рідко дає позитивний ефект.

Менше страждають від випирання сорти озимих злаків, що відрізняються глибшим заляганням вузла кущіння. Ця біологічна властивість генетично обумовлена, однак певним чином залежить від глибини заробки насіння, яка в свою чергу лімітується довжиною колеоптиля. В дослідженнях М. М. Макрушина (1985) довжина колеоптиля в озимої пшениці становила: у сорту Поліська 70- 10,0, Миронівська 808 - 9,0, Одеська 51 - 7,8 та Золота долина - 6,6 см. Довжина колеоптиля відповідала максимальній глибині загортання насіння, з якої з'являлись сходи.

Нормальна польова схожість насіння сорту Золота долина забезпечувалась при посіві на глибину не більш 5 см. Однак при цьому спостерігалось сильне випирання рослин.

Отже, довжина колеоптиля є важливою ознакою, що заслуговує на увагу селекціонерів.

Глибшому заляганню вузла кущіння сприяє обробка насіння ретардантом хлор-холінхлорид (див. табл. 8.2).

Льодова кірка. Найбільш небезпечною є притерта прозора льодова кірка, яка утворюється, коли при відлизі сходить сніг, а вода на поверхні ґрунту замерзає, рослини ж опиняються вмерзлими у лід. Відомо, що лід має у 5 разів вищу теплопровідність, ніж сніг, отже, льодова кірка сприяє вимерзанню рослин навіть при незначних морозах.

Підвісна, або підперта льодова кірка утворюється таким чином, що між ґрунтом та нею існує повітряний простір. Вона менш небезпечна, ніж притерта. П. І. Подгорний (1963) вважає, що підвісна кірка інколи може захищати озимі від морозів. Однак при утворенні такої кірки на слабо промерзлому ґрунті рослини можуть страждати від випрівання. У такому випадку підвісну кірку руйнують, що сприяє охолодженню ґрунту. Механічне ж руйнування притертої льодової кірки навіть шкідливе, бо разом з льодом пошкоджуються рослини. Кращий ефект дає посипання її золою, торфом, ґрунтом, сажею, що прискорює танення льоду.

Видування та пилові бурі спостерігаються у посушливу вітряну погоду при відсутності снігового покриву. При цьому вузли кущення оголюються й пошкоджуються механічно, а листя січеться дрібними піщаними частинками. При пилових бурях спостерігаються також наноси пилу, від чого рослини гинуть.