Поліцейські реформи кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Реферат

Поліцейські реформи кін. ХІХ - поч. ХХ ст.

План

1. Реформа слідчого апарату Росії 1860 - 1864 рр.

2. Реформа В.К. Плєве

Висновки

Список літератури

1. Реформа слідчого апарату Росії 1860 - 1864 рр.

Діюча у досліджений період система органів загальної (загально цивільної) поліції, підпорядкованої місцевій адміністрації, склалась у своїй основі в результаті поліцейської реформи 60-х років ХІХ ст.

Підготовка до реформи почалась ще з 1837 року й тривала до 1860 року.

В 1837 році ІІ відділ «Собственной Его Императорского Величества канцелярии» разом з міністром юстиції розробили «Проект о следствии», згідно з яким планувалось вилучення попереднього слідства із справ поліції. Виконання розслідувань повинно було стати повноваженням спеціальних чиновників. В той же час «Проект» не змінював інквізиційного характеру попереднього розслідування. Залишались письмовість, таємниця, відсутність значення та ін. В 1850 р. автори «Проекта» відкоригували свою позицію і передали функції попереднього розслідування «судовим місцям першого ступеня, і з цією метою були встановлені особливі судового відомства чиновники». Однак проти цієї ідеї виступило міністерство юстиції під проводом графа В.Н. Паніна, який був представником найбільш консервативного крила в правлячих колах.

Якісно новий підхід до реорганізації слідчого апарату пов'язаний з рішенням Олександра ІІ та його однодумців підійти в кінці 50-х років до втілення реформ. Реформаторський курс був обумовлений в першу чергу існуванням в Росії кріпосницьких відносин. При підготовці до селянської реформи, початок якої відносимо до осені 1857 р. гостро встало питання про реорганізацію поліції. Це пояснювалось тим, що з звільненням селянства від кріпосницької залежності охорона порядку повністю ставала обов'язком поліції. Однак старий поліцейський апарат був в не змозі виконати цю задачу. Для реорганізації поліції 18 лютого 1858 року була створена спеціальна комісія, яка входила в Головний комітет по селянській справі. Вивчивши стан справ комісія дійшла висновку, що необхідно звільнити поліцію від виконання не притаманних їй обов'язків, перш за все від «виконання попереднього розслідування і відправи правосуддя».

25 березня 1850 року було оприлюднено «Высочайшее повеление» в якому були налічені основні напрями реформи поліції: «Слідча частина відокремлюється від виконавчої поліції, і для виконання розслідування створюється особливі слідчі установи по дві в кожному уїзді, слідчі установи рахуються в відомстві міністерства юстиції. Вони повинні розпочати виконання розслідувань по наказам поліцейського управління. Нагляд за вірним ходом розслідувань доручалось стряпчим і прокурором».

Для втілення цих ідей в законопроектах 27 березня 1859 р. було створено комісію губернських і уїзних установ, в яку ввійшли представники різних відомств Фактично її керівником став державний секретар С.І. Зарудний

Розробити новий проект закону «О следователях и предварительном следствии», взявся член комісії Н. І. Стояновський. В листопаді 1859 р. ним була складена записка «Учреждения следственных приставов», що включала основні норми регулюючі правовий статус слідчого. Згодом вони ввійшли в законодавство.

23 листопада 1859 р. з запискою Стояновського ознайомився С. І. Зарудний, який і став «отцом» судової реформи 1864 р. Також записка вивчалась і в комісії губернських і уїзних установ, яка визначала цінність її змісту.

Обговорення в Державній раді проектів реформи слідчого апарату сталось в травні 1860 р. Проекти в цілому були одобрені, в них вносились деякі корективи. Так термін «слідчий суддя» було замінено на «судовий слідчий», що в свою чергу більше відповідало характеру діяльності даної посадової особи.

Монарх затвердив законопроект. 8 червня 1860 р. Олександр ІІ іменний указ Правлячому сенату про відділення від поліції проведення розслідувань по злочинам і порушенням «подлежащим рассмотрению судебных мест». До указу прикріплялись три законодавчих акти:

1) Учреждение судебных следователей

2) Наказ судебным следователям

3) Наказ полиции о производстве дознания по происшествиям, могущим заключать в себе преступления или проступок

Указом зазначалось відділення слідчої частини від поліції в 44 губерніях і поставити в ці губернії особливих підвідомчих міністерству юстиції чиновників - «судові слідчі». За поліцією залишалось розслідування по мало важливим злочинам і порушенням, котрі надавались для розбору і осудженню самих поліцейських властей.

Згідно з «Учреждением судебных следователей» для розслідування кримінальних справ ставились судові слідчі. Їх назначали, як правило, з осіб, що мали вищу або середню освіту, що володіли навичками в розслідуванні справ, відрізнявшихся добросовісністю. Не навантаження розслідуванням справ слідчий брав участь в справах уїзного суду на одному рівні з його членами, однак йому заборонялось брати участь в розгляді тих справ які він розслідував.

Посада судового слідчого мала самостійний характер. Однією з гарантій цієї самостійності служило положення про те, що право складати судовими слідчими укази і розпорядження, зупиняти слідство, виявляти передачу справ від одного слідчого другому, зупиняти розслідування справи та ін., дозволялось лише суду.

Однак реформатори не були послідовними, створили незалежне положення судовому слідчому. Так слідчі знаходились в залежності від губернаторів, котрі їх назначали, переміщали, звільняли, розподіляли по дільницям. Начальники губерній давали слідчим завдання отримуючи від них рапорти.

Порядок дії слідчих при розслідуванні злочинів виявлялись «Наказом судебным следователям». Ним регулювались процесуальні дії з моменту початку розгляду кримінальної справи до її завершення.

В «Наказе полиции о производстве дознания по происшествиям, могущим заключать в себе преступления или проступок» встановлювались зобов'язання поліції при розслідування злочинів та порушень, підлеглих розгляду судових місць. «Наказ» тримав у собі перелік основ для початку дізнання, в чому можна угледіти намагання відмежувати свавілля поліції. В статті 15 «Наказа» регулювались основи для затримки підозрюваного поліцією. До них відносились:

1) Затримання злочинця на місці злочину;

2) В випадку очевидності злочину;

3) Якщо на підозрюваному знайдені сліди злочину;

4) Коли свідки злочину прямо вкажуть на особу, здійснившу злочин

5) Якщо підозрюваний намагається сховатись

Таким чином реформа, попереднього розслідування як безумовний крок у перед порівняно з раніше діючим законодавством була з ентузіазмом прийнята спільного думкою: «Нет надобности, - писала «Северная пчела» 7 февраля 1861 г. - доказывать пользу и необходимость отделения следствия по уголовным делам от полицейских чиновников и поручения их чиновникам судебного ведомства».

Передання слідства в судове відомство, запрошення нових кадрів на слідчу роботу принесло позитивні наслідки. Проте реорганізація все ж не справдила тих надій, котрі на неї покладались. Збудований на нових, притаманних буржуазному правосуддю принципах слідчий апарат, «врізався клином в існуючу систему юстиції, дисонуючи їй» До судових слідчих вороже відносились судді, прокурори.

Поліція, старий апарат юстиції перш за все відносились неприязно до судових слідчих, побачивши в них узурпаторів особистих прав.

До вище зазначених указів слід додати ще один основний акт, згідно якого поліцейська реформа отримала законодавче оформлення: «Тимчасові правила про улаштування поліції у містах і повітах губерній, що підлягають загальному установленню». Однак склалося так що норми тимчасових правил фактично діяли понад півстоліття: нова реформа низових органів поліції так і не відбувалась.

З 1862 р. у кожному повіті існував єдиний поліцейський орган - повітове поліцейське управління. Воно було колегіальним органом, який очолював повітовий справник. При ньому перебували помічник і члени засідателі повітового поліцейського управління, які всі разом складали загальне присутствіє управління. Головою загального присутствія був повітовий справник. Слід зауважити, що він після поліцейської реформи 1862 р. не обирався дворянами, як це було раніше, а призначався губернатором або генерал-губернатором.

При кожному повітовому поліцейському управлінні існувала канцелярія очолювана секретарем. Певне уявлення про систему діловодства повітових поліцейських управлінь дають матеріали ревізій, що регулярно проводились чиновниками з особливих доручень при губернаторах. Ці матеріали свідчать про те, що основними структурними підрозділами канцелярії були: цивільний стіл, кримінальний стіл, стіл поліцейської варти і архів. У першому з них велися реєстраційні списки євреїв, які мали право проживати у сільській місцевості; книга «запису паспортів, які предїявляють іноземці»; грошова книга; опис повіту; книга запису повісток. У кримінальному столі були зібрані розшуковий алфавіт та книга запису речових доказів. Стіл поліцейської варти містив: книгу «на запис обмундирування поліцейської варти», іменний список стражників, штрафну книгу, опис коней, книгу наказів, книгу запасів зброї.

В листопаді 1864 р. Олександр ІІ затвердів судові устави, в яких визначався статус судового слідчого. Згідно з уставами слідчий являвся одночасно членом окружного суду - першої судової інстанції. Порядок заміни посади судових слідчих був такий же, що і в інших членів суду: указ про призначення підписував імператор по проханню міністра юстиції. Судовий слідчий був незмінним; устави зберегли посаду кандидата в судові слідчі.

Слід зазначити, щоб там не було, але все ж таки реформа слідчого апарату зіграла позитивну роль. Звісно, вона мала багато недоліків, але намагання створити інститут незалежного слідства, відокремлений, з однією сторони, від виконавчо-розпорядчої влади, а з іншої підконтрольного прокурору і незалежному суду, може бути зараховано при проведені реформи юстиції в Росії в 90-х рр.

2. Реформа В. К. Плєве

2 квітня 1902 р. в Санкт-Петербурзі в залі Маріїнського палацу був смертельно поранений міністр внутрішніх справ Д. С Сілягін.

Ця подія викликала замішання в правлячих колах, наколивши без того досить важку політичну обстановку.

Початок ХХ ст. ознаменувався в Росії підйомом революційного руху. До того часу департамент поліції в основному розправлявся з залишками народовольчих об'єднань і зосередив свою увагу на «грозной и могущественной социал-демократической организации»… З виникненням РСДРП боротьба з революційним рухом стає особливо важкою.

Для розроблення єдиних мір по боротьбі з революційним рухом директор Департаменту поліції С. Е. Зволянський провів в кінці 1901 чи початку 1902 року в Петербурзі нараду за участі віце - директора Департаменту поліції А. С. Пояркова, завідуючого Особливим відділом Л. А. Ратаєва, посадовця для особливих доручень і завідуючого політичним розшуком за кордоном П. І. Рачковського, начальників охоронних відділів: Петербурзьського - ротмістрая Я. Г. Сазонова, Московського - над вороного ратника С. В. Зубатова, Варшавського - підполковника А. А. Ковальського, начальників 18-ти губернських жандармських управ (ГЖУ) і 2-х помічників. Розглядались питання посилення агентурного нагляду в місцевостях з особливо розвиненим революційним рухом і об'єднання дій жандармських управ; начальником ГЖУ доручалось скласти обліки революційного руху на місцях.

Після наради по Росії покотилась нова хвиля обшуків та арештів.

В поліцейському нагляді за 1903 рік відмічалось, що «соціал-демократи в обличчі РСДРП з її комітетом за кордоном і місцевими в Росії отримали в обличчі своїх теоретичних противників соціалістів-революціонерів велику силу…» В цій обстановці місцеві органи політичного сиску були, як відмічав Зубатов, «бессильны противостоять нарастающему движению». Ратаєв прямо вказував, що розвиток революційного руху «застал врасплох всемогущую администрацию провинциальных городов», яка в свою чергу була зовсім не підготовлена до боротьби з масовими виступами.

Виникла нагальна потреба реорганізувати карально-пошуковий апарат.

Зміст поліцейської реформи залежав від тієї людини, котра займе місце вбитого міністра, що було пов'язано з розстановкою сил при дворі. Під впливом свого дядька, московського генерал-губернатора великого князя Сергія Олександровича, Микола ІІ схилився до посилення адміністративно-поліцейських мір. Позиція царя і рекомендації придворної камарильї призвели до того що на посаду міністра внутрішніх справ було призначено В. К. Прєве - «человек - как отзывались о нем современники, - твердый, жесткий, с чисто жандармской душой». Він одразу ж взяв курс на посилення поліцейського режиму в імперії і покрив країну «сетью охранных отделений».

Після свого призначення Плєве відправився на молебень в Троїце-Сергієву лавру. Міністр не відрізнявся особливою набожністю але розраховував, що подібний акт не пройде не поміченим містично налаштованою «августейшей четой» і дядьком царя. Будучі в Лаврі, він покликав до себе Зубатова, щоб обговорити з ним прийдешню реформу, в першу чергу організацію пошукових органів, розстановку кадрів і вибір міст, де по припущенням ці органи слід врядувати. Плєве вимагав показати йому записку по цим питанням, яка і була підготовлена Зубатовим.

Увага Плєве до Зубатова була не випадковою. До початку ХХ ст. Зубатов зумів виділитись на пошуковому поприщі. Як відмічав охоронець П. П. Заварзін, «Зубатов был одним из немногих царских агентов, который знал революционное движение и технику розыска…». Саме при ньому досягло розквіту Московське охоронне відділення.

Стара столиця була тоді з'єднуючого ланкою революційних організацій. Зубатов поклав під агентурний нагляд ці зв'язки і отримав можливість бути в курсі відбувавшигося на периферії, що розширило поле діяльності московської охорони і змусило її начальника війти в кількість найбільш значних фігур в поліції. Зубатов вважав, що справиться з масовим революційним рухом одними адміністративними методами не можна, але в умовах курсу «незыблемость самодержавной власти» ні о яких демократичних реформах не могло бути й мови. Залишалось звернутись до репресій або ж шукати нові шляхи боротьби з революцією. Зубатов вибрав метод «поліцейського соціалізму», намагаючись легалізувати робочий та студентський рухи.

В цей же час Зубатов піднімав питання про реформу органів політичного сиску. В архівній справі «О профессиональном рабочем движении» в Москві є записка від 16 серпня 1901 р. Відносно створення наглядових пунктів. Вона немає підпису. Проте коло питань, які ставив автор, входило в компетенцію керівника політичного розшуку і стосувалось організації пошукових установ. Обер-поліцмейстер або ж начальник ГЖУ в подібній записці затонули б адміністративні питання, підлеглі ж Зубатова врядчи ризикнули б послати офіційну бум агу без згоди на те свого начальника. Ось чому її автором логічно рахувати Зубатова. В ній відмічалось, що жандармська сила в складі більш ніж 200 офіцерів і 1200 вахмістрів і унтер-офіцерів повинна була бути організована згідно з задачами пошуку.

Автор документу хотів на відміну від охоронних відділів, котрі перетворились ніби то в міські жандармські управління з багаточисельними адміністративними функціями, створити органи, які сприяли б «живій бойовій справі»

Ратаєв підтримав ідею наглядових пунктів і разом с тим запропонував сконцентрувати різнорідні поліцейські функції в одних руках. Необхідно було перейменувати начальників жандармських управлінь в віце-губернаторів і віддати під їх керівництво загальну поліцію, жандармерію, (з/д) залізно-дорожну та ін. Один з відділів управління віце-губернатора повинен був займатися «политическим сыском».

Новому міністру внутрішніх справ необхідно було, завершивши пошуки підлеглих, створити з органів керівництва, покликаних охороняти з органів керівництва, покликаних охороняти державний порядок, сильну організацію, здатну вести не лише оборону але й наступаючу боротьбу зі зростаючим рухом.

Активну участь в розробці реформи приймав Зубатов, підготувавши проект «Инструкция членам, состоящим в распоряжении директоре Департамента полиции, по заведованию охранными пунктами». Інструкція складалась з 17-ти параграфів з детальною регламентацією організації і діяльності пунктів. Зубатов включив туди пункт, згідно з яким поліція, наглядаючи за робочими і селянами повинна спів діяти збору засобів для усунення непорозумінь, які в свою чергу можуть викликати порушення порядку і безпеки. Але ця інструкція була відхилена. Справа в тому, що Зубатов старався перш за все вирішити пошукові завдання. Плєве ж, в свою чергу бажав не тільки посилити політичний сиск, але й укріпити адміністративну владу.

12 серпня 1902 р. Плєве затвердив «Положение о начальниках розыскных отделений». Вони були наділені адміністративними правами. «Положение» 12 визначало загальну направленість організації і діяльності пошукових відділів, розширивши повноваження їх начальників, включаючи право ознайомлення з слідчими матеріалами губернських жандармських управ, а в надзвичайних ситуаціях - право самостійно приймати рішення.

13 серпня Департамент поліції направив начальникам ГЖУ циркуляр, в якому відмічалось, що революційні організації захватили цілі райони сіттю мілких об'єднань. За цим циркуляром в Вільно, Саратові, Тіфлісі, і Харкові були сформовані пошукові відділи.

Вслід за ти Департамент поліції вирішив провести нараду начальників щойно створених установ і викликав їх до Петербургу. 26 і 27 вересня 1902 р. пі керівництвом виконуючого посаду директора Департаменту поліції А. А. Лопухіна пройшла нарада, на якій було розроблено «Свод правил, выработанных в развитие утвержденного господином министром внутренних де 12 августа текущего года «Положение о начальниках розыскных отделений». Це зібрання нараховувало 37 параграфів, які конкретизували і уточнювали положення від 12 серпня.

Велика увага приділялась організації внутрішнього і зовнішнього нагляду. В результаті з'явились дві інструкції: про введення секретної агентури та «Інструкція філерам Літаючого загону і філерам пошукових і охоронних відділів»

В департаменті поліції сталось переміщення кадрів.

Вже до лютого 19103 р. в Росії існувало три охоронних і 14 пошукових відділів. Охоронні відділи були в Петербурзі, Москві та Варшаві. Склад охоронних відділів постійно змінювався, а один час їх кількість досягала 26-ти. 13 лютого 1903 р. пошукові відділи перейменовують в охоронні, а 27 червня було затверджено «Временное положение об охранных отделениях».

Маючи не аби - які повноваження і матеріали Зубатов намагався почати діяти самостійно, без відома Плєве. Дізнавшись про це - Плєве прийняв міри. ЗУбатова відсторонили від посади і арештували.

З уходом Зубатова верх взяв курс на посилення репресій. Особливе місце приділялось дізнанню. До того часу революційна конспірація досягла достатньо високо рівня, і на основі Закону від 7 червня 1904 р. охорона отримала дозвіл використовувати свідчення філерів: з'явилась можливість фальсифікувати судочинство, спростивши слідчі дії. Це підвело межу під поліцейською реформою 1902-1903 рр. В результаті посилилась поліцейська влада.

Висновки

Після того, як 1 січня 1864р. імператор ОлександрII підписав указ про введення земських дільниць в Росії. Поліцейську роль на себе беруть земські дільничі начальники, яких в МВС рекомендували губернатори. Слід сказати, що саме за їх підтримки поліція і жандармерія проводила нагляд за селянами. Багато країн Світу запозичили позитивний досвід земської системи організації місцевого самоуправління. Вона вважалась однією з передових в Світі.

По-друге: в період з кін. XIX до поч. XX ст. було проведено ряд поліцейських реформ. В результаті проведення реформи слідчого апарату Росії 1860-64рр.. слідчі знаходились в залежності від губернаторів, котрі їх назначали, переміщали, звільняли, розпреділяли по дільницям. Слідство і слідчі були передані в судове відомство. Судовий слідчий, являвся членом окружного суду і був незмінним.

В 1902-1903рр.. було проведено поліцейську реформу В.К. Плєве, в результаті якої було прийнято:

- створення органів, що сприяли живій бойовій справі;

- зосередження різних поліцейських функцій в одних руках;

- прийнято положення «О начальниках розыскных отделений»;

- організація внутрішнього і зовнішнього нагляду і т. д.

Таким чином реформа, попереднього розслідування як безумовний крок у перед порівняно з раніше діючим законодавством була з ентузіазмом прийнята спільного думкою: «Нет надобности, - писала «Северная пчела» 7 февраля 1861 г. - доказывать пользу и необходимость отделения следствия по уголовным делам от полицейских чиновников и поручения их чиновникам судебного ведомства».

Передання слідства в судове відомство, запрошення нових кадрів на слідчу роботу принесло позитивні наслідки. Проте реорганізація все ж не справдила тих надій, котрі на неї покладались. Збудований на нових, притаманних буржуазному правосуддю принципах слідчий апарат, «врізався клином в існуючу систему юстиції, дисонуючи їй» До судових слідчих вороже відносились судді, прокурори.

Слід зазначити, щоб там не було, але все ж таки реформа слідчого апарату зіграла позитивну роль. Звісно, вона мала багато недоліків, але намагання створити інститут незалежного слідства, відокремлений, з однією сторони, від виконавчо-розпорядчої влади, а з іншої підконтрольного прокурору і незалежному суду, може бути зараховано при проведені реформи юстиції в Росії в 90-х рр.

Список літератури

1. Самодержавие, бюрократия и реформы 60-х гг. ХІХ в. в России//ВИ - 1989 - №10 - с.3-37.

2. Сиротин В. «Властитель слабый и лукавый», или почему не пошла перестройка у Александра І //Наука и жизнь - 1990 - №6 - с.116.

3. Тевлина В.В. Социальная работа в России конца XIX - начале XХ века//ВИ - 2002 - №1 - с.116-125.

4. Традиции Российских реорганизаций//ВМУ сер. 6 - экономика - 1995 - №1 - с.24.

5. Тайны царской охранки: авантюристы и провокаторы - М.: Политиздат, 1991 с. 336.

6. Хевролина В.М., Алафаева А.А. Власть и общество. Борьба в России по вопросам внешней политики 1878-1894 гг.//ВИ - 2001 - №8 - с.157-159.

7. Хрестоматія з історії СРСР 1861-1917: Учбовий посібник для педагогічних інститутів по спеціальності Історія /склад. Антонов В.Ф ті ін. під ред. Тюкавкіна В.І. - М.: Просвіта 1990 р. с.58-11

8. Шестопалов А.П. Лица и дела секретного комитета по крестьянскому делу 1857-58//ВИ - 2004 - №8 - с.99-112.