Практично зникає адресний соціальний туризм, здійснюваний на користь осіб, що володіють низьким рівнем доходів. Він передбачає надання державної допомоги і процвітає в багатьох зарубіжних країнах. Зокрема, до клієнтів соціального туризму належать, наприклад, школярі, молодь, пенсіонери, інваліди. По оцінках вітчизняних експертів, в Україні потенційних споживачів соціального туризму понад 80% населення країни.

Соціальний туризм - подорожі, інші туристські поїздки з метою відпочинку, оздоровлення, залучення до природної і культурно-історичної спадщини, що реалізовуються громадянам Російської Федерації за ціною соціального туру або здійснювані самостійно і що субсидуються із засобів, що виділяються державою на соціальні потреби.

Базовий стандарт доступності соціального туру - сукупність розрахункових показників мінімально необхідного набору туристських послуг; встановлюється законодавством України. Учасник соціального туризму - турист, що є споживачем соціального туру; організація соціального туризму, суспільне об'єднання, суспільний рух як сукупність суспільних об'єднань учасників соціального туризму, освітня установа по підготовці фахівців для сфери соціального туризму, науково-дослідна установа по проблемах соціального туризму.

Організація соціального туризму - юридична особа або індивідуальний підприємець, формуючі, просуваючи і реалізовуючи на підставі ліцензії соціальні тури за умови, що їх реалізація складає в сукупності не менше 70% всіх туристських послуг і норма рентабельності при формуванні ціни соціального туру не перевищує 10 %.

Поява відмічених негативних обставин пов'язана в основному з тим, що на сучасному етапі слабо діють ринкові важелі, що забезпечують подальший розвиток туризму. Посилення дій ринкових важелів пов'язане з необхідністю забезпечення умов для пріоритетного розвитку внутрішнього і зовнішнього туризму з метою відродження традиційних центрів туризму і освоєння нових туристських районів. Слабка дія ринкових важелів і явно недостатнє соціальне орієнтування у сфері туризму потребують активного державного втручання.

Передбачається необхідним державне регулювання в глобальному порядку здійснювати по двох основних узагальнених напрямах.

Перший напрям пов'язаний з коректуванням ринкового саморегулювання шляхом складання планів (прогнозів) і державних програм з урахуванням достатнього високого ступеня стихійності здійснюваних зараз співвідношень в системах «попит - пропозиція» на багато важливих видів продукції, що випускається, і послуг, що надаються.

Другий напрям забезпечує здійснення соціальних програм і соціальне орієнтування ринкової економіки. Ринкове саморегулювання без належного державного втручання приводить: до зростання монополізації, прискоренню розшарування населення країни на багатих і бідних, скороченню тих галузей, які не є джерелами отримання моментального прибутку (наука, культура, мистецтво, охорона здоров'я, освіта і так далі).

Таким чином, державне регулювання у сфері туризму може здійснюватися шляхом дії на розширення туристичного ринку і здійснення відповідної соціальної політики.

Дія на розширення туристичного ринку вимагає розробки ринкової стратегії просування туристичного продукту. Стратегія є вибором довгострокової оптимальної моделі поведінки на туристичному ринку, виходячи з його особливостей. При будь-якому стратегічному підході відповідні дії з боку державного і приватного секторів обов'язкові.

Дія з боку державних органів різних рівнів є визначальний в становленні організаційно-економічного механізму управління вітчизняною сферою туризму.

Конкретні завдання, які можуть бути віднесені до державного регулювання, наступні:

· ухвалення рішень по розробці організаційно-економічної і соціальної політики в області розвитку туризму, а також підготовка і ухвалення плану такого розвитку;

· створення умов для вирішення проблем соціального, адресного туризму;

· розробка програм розвитку державного і приватного секторів, з урахуванням перерахованих тільки що напрямів;

· забезпечення ефективного інвестування державного і приватного секторів;

· забезпечення постійного контролю за ходом і напрямом розвитку туризму, враховуючи його перспективність, як в економіці, так і в соціальному житті суспільства.

Держава, визнаючи туристичну діяльність однієї з пріоритетних галузей економіки України, керується наступними принципами:

· сприяє туристичній діяльності і створює сприятливі умови для її розвитку;

· визначає і підтримує пріоритетні напрями туристичній діяльності;

· формує уявлення про України як країну, сприятливу для туризму;

· здійснює підтримку і захист російських туристів, туроператорів, турагентів і їх об'єднань.

При цьому основними цілями державного регулювання туристичної діяльності є:

1) забезпечення права громадян на відпочинок, свободу пересування і інших прав при здійсненні подорожей;

2) охорона навколишнього природного середовища;

3) створення умов для діяльності, направленої на виховання, освіту і оздоровлення туристів;

4) розвиток туристичної індустрії, що забезпечує потреби громадян при здійсненні подорожей;

5) створення нових робочих місць;

6) збільшення доходів держави і громадян;

7) розвиток міжнародних контактів;

8) збереження об'єктів туристського показу, раціональне використання природної і культурної спадщини.

Пріоритетними напрямами державного регулювання туристичній діяльності є підтримка і розвиток внутрішнього, в'їзного, соціального і самодіяльного туризму.

Визначені конкретні напрями державного регулювання туристичній діяльності.

Воно здійснюється шляхом:

Ё створення нормативних правових актів, направлених на вдосконалення стосунків у сфері туристичної індустрії;

Ё сприяння в просуванні туристичного продукту на внутрішньому і світовому туристських ринках;

Ё захисту має рацію і інтересів туристів, забезпечення їх безпеки;

Ё ліцензування, стандартизації в туристичній індустрії, сертифікації туристичного продукту;

Ё встановлення правил в'їзду в України, виїзду з неї і перебування на її території з урахуванням інтересів розвитку туризму;

Ё прямих бюджетних асигнувань на розробку і реалізацію федеральних цільових програм розвитку туризму;

Ё податкового і митного регулювання; представлення пільгових кредитів, встановлення податкових і митних пільг туроператорам і турагентам, що займається туристичною діяльністю на території України і що приваблює іноземних громадян для заняття туризмом;

Ё сприяння кадровому забезпеченню туристичної діяльності;

Ё розвитку наукових досліджень у сфері туристичної індустрії;

Ё сприяння участі туристів, туроператорів, турагентів і їх об'єднань в міжнародних туристичних програмах; забезпечення картографічною продукцією.

Координацію туристичної діяльності в Україні здійснює федеральний орган виконавчої влади у сфері туризму.

Таким чином, в законі визначені принципи, цілі і форми державного регулювання її. Необхідно, щоб сформовані принципи, цілі і форми державного регулювання настільки ж чітко виконувалися на практиці. Для цього потрібні інструкції, підзаконні акти і так далі

Оскільки турист отримує комплекс послуг, наданих йому у визначеному місці, де відбувається туристичний захід, діяльність муніципалітетів по підтримці надання цих послуг може мати достатньо велике значення, як на місцевому рівні, так і на регіональному (міжрегіональному) рівні.

Турпослуги виявляються, як відомо, в місцях тих, що представляють географічну територію, яку туристи або ринковий тур, сегмент вибирають з метою подорожі. Така територія містить всі споруди, необхідні для перебування, розміщення, живлення і організації дозвілля туристів. Є в наявності, таким чином, єдиний ринок туристичної пропозиції, конкурентноздатна ринкова одиниця.

Розподіл муніципальних завдань по наданню туристичних послуг можуть бути при цьому наступними.

На місцевому рівні:

· планування місцевості для турзаходів, інфраструктурні заходи;

· маркетинг (ринкова пропозиція місцевості);

· координація роботи України;

· інформація для туристів, їх супровід;

· організація дозвілля туристів;

· організація зборів конгресів туристів.

На регіональному і міжрегіональному рівні:

­ розвиток області, туррегіональне планування, заходи щодо збереження природи і культури;

­ аналіз ринку, розробка концепції маркетингу;

­ заходи по здійсненню кооперації і надання інтересів в об'єднаних службах, управліннях;

­ професійні консультації, організація внутрішнього маркетингу;

­ робота з пресою, з вітчизняними і іноземними турбюро, транспортними підприємствами, організація послуг підприємствами готельного комплексу і живлення, туроператорами і посередниками.

Висновок

У капіталістичних країнах переважали платні комерційні послуги, націлені на отримання прибули. В результаті послуги ставали менш доступними для малозабезпечених верств населення, проте їх якість і різноманіття були набагато вищі зважаючи на конкуренцію між багаточисельними сервісними фірмами. Специфіка сервісної діяльності така, що нею займаються в основному приватні особи, дрібні фірми або спеціальні невеликі підрозділи крупних корпорацій. Тому заборона на приватне підприємництво заважала розвитку сфери послуг набагато сильніше, ніж, наприклад, розвитку важкої промисловості. Одна з особливостей економіки туризму полягає в тому, що вона по своєму характеру динамічна, мінлива і, отже, історична. Вона розвивалася разом з розвитком суспільства, подорожей і туризму.

Туризм економічно і соціально змінювався разом з тими перетвореннями, які відбувалися в національному і світовому господарстві в цілому.

Список використаної літератури

1. Міжнародний туризм: Правові акти/ Сост. Н.І. Волошин. - М.: Фінанси і статистика, 2000. - 400 с.

2. Гуляєв В.Г Організація туристичної діяльності /Учебное пособие/ - М.: Нелідж, 1999г. с.5.

3. Гуляєв В.Г. Правове регулювання туристської діяльності /Учебно-практическое пособие/ -М.: Вид-во Пріор, 1998 р.

4. Квартальнов С.А. Туризм: теорія і практика. Вибрана праця: У 5 т. Т. 1. Гуманітарні проблеми розвитку туризму: історія і сучасність. - М.: Фінанси і статистика, 1998. - С. 192.

5. Купер Д., Флетчер Д., Гільберт Д., Ванхилл С., Богданов Е. - Економіка туризму: теорія і практика/Навчальний посібник, т.1/ - Спб., Вид-во "Омега", 1998г. с. 6.

6. Міжнародний туризм: Правові акти/ Сост. Н. І. Волошин. - М.: Фінанси і статистика, 2000. - 400 с.