Парадигма складності в соціологічному теоретизуванні та культура метамодерну - контури взаємної легітимації

Метамодерн -- передчуття і можливість. Окрім вже названого на початку цієї статті есея Акера та Вермюлена [Vermeulen, Akker, 2010], звідки дослідники й теоретики цього проєкту ведуть відлік, важливу і більш розгорнуту спробу окреслити контури того, що вже дістало назву «мета модерн», робить у кількох своїх розвідках англійського художник Люк Тернер. Коротко і покроково-раціонально він спробував виписати принципи метамодерну в маніфесті метамодерніста, який оприлюдненй на його сайті 2011 року [Luke Turner, 2011] і складається з вросьми пунктів. Їхній головний зміст -- визнання коливання як природного порядку. Коливання між модерном і постмодерном, різними полюсами протилежностей, що власне є основою будь-якого руху. Така собі відданість ностальгії та футуризму. Як написано в цьому маніфесті: «Ми повинні прийняти науково-поетичний синтез та поінформовану наївність магічного реалізму.

Помилка породжує сенс. Ми пропонуємо прагматичний романтизм, не скутий ідеологічними засадами. Таким чином, метамодернізм слід визначити як мінливий стан між і за межами іронії та щирості, наївності та обізнаності, релятивізму та істини, оптимізму та сумніву, у пошуках множинності непорівнянних та невловимих горизонтів. Ми повинні рухатися вперед і вагатися!» Діалектика, синтез, єдність протилежностей, рух не за прямою, а в режимі постійної осциляції. Все це просто позначити словами, але важко уявити у вигляді дії. А саме дія, взаємодія й має цікавити нас найбільше, оскільки цей маніфест перш за все про митців і художників, натомість нас цікавлять соціальні прояви метамодерну, людина метамодерну в її соціальному житті.

Пізніше, 2015 року, в цього самого автора ми знаходимо статтю «Метамодер- нізм: короткий вступ» [Turner, 2015], де читаємо, що мета модерн -- це коливання між двома протилежностями з одночасним використанням їх. У цій статті Тернер називає головні риси метамодерну. Протиставляючи себе релятивізму, нігілізму, стилізації та іронічній відстороненості постмодерну, метамодернізм відроджує класичні концепції, універсальні істини, але не повертаючись до модернізму в його класичному вигляді. Досвід постмодерну не пройшов дарма. Людина метамодерну поєднує в собі, за Тернером, «освічену наївність, прагматичний ідеалізм та помірний фанатизм, коливаючись при цьому між іронією та щирістю, конструкцією та деконструкцією, апатією та захопленістю».

Цікаво, що на обкладинку цієї статті він виніс кадр з фільму «Королівство повного Місяця», створений приблизно в той же час «Королівство повного Місяця» (Moonrise Kingdom; букв.: Королівство висхідного Місяця). Фільм американського незалежного режисера В. Андерсона, що вийшов на екрани 2012 року. і відзначений помітним успіхом у прокаті як в Америці, так і за її межами. От саме цей фільм, на нашу думку, може слугувати маніфестом метамодерну в тому розумінні, як це виглядає за логікою розвідки, що ми тут пропонуємо: з одного боку -- переживання світу, з іншого -- співвідношення організації та самоорганізації у підґрунті соціального порядку.

Хоча фільм знято досить недавно, події відбуваються, судячи з декорацій, десь у 60-ті роки минулого сторіччя. Листи ще пишуть на папері і руками, музику слухають з бобінних магнітофонів, а книжки читають паперові. І що важливо -- таки читають. Автори жодним чином не ностальґують за тими часами. Просто так їм було легше оформити й донести свої головні ідеї. Герої фільму -- двоє підлітків, хлопчик та дівчинка. Вони почуваються досить незатишно серед своїх однолітків, у своїх сім>ях. У хлопчика вона взагалі прийомна, його батьки загинули. В сім>ї дівчинки її не розуміють і не знають, як з нею впоратися. У дітей кохання з першого погляду, і вони вирішують тікати вдвох на якийсь острів, щоби там бути щасливими. Фільм про любов, щирість, довіру, відвертість, цнотливість, дружбу, порозуміння. Але дух метамодерну виникає з того, що все це не ті цінності, про які багато говорили, писали, знімали кіно за доби модерну і до яких іронічно ставиться людина постмодерну.

Це вже не загальні, культурно схвальні цінності, а те, що звіряють лише зі своїм внутрішнім камертоном герої. Спокійна і мовчазна дівчинка може раптом стати навіженою і ледь не вбити одного з підлітків, що прийшов разом з загоном скаутів їх розшукувати. Вона взяла із собою в їхню подорож книжки -- фантастику про чаклунів та інші світи. І коли хлопчик помічає, що книжка бібліотечна і питає: «Ти її вкрала!?», на це вона спокійно відповідає: «Ну виходить, що так».

Але жодного жалю з приводу цього вчинку в неї немає. Це дорога для неї книжка, і за законом любові вона залишила її собі. «Можливо, колись поверну», -- задумливо каже дівчинка. Саме це -- життя за внутрішнім камертоном, вміння його чути і щиро відгукуватися на нього -- і становить дух метамодерну. Можливо, тут варто було б згадати вже не Фройда, а Юнґа, який, констатуючи поки що автономність свідомого і несвідомого, прогнозував для людини майбутнього віднайдення містка між ними. Психолог назвав це індивідуацією [Юнг, 2020]. Це коли не лише світлий бік особистості, а й її тінь, її вади усвідомлюються та приймаються як друга половинка цілісності.

Таким чином, ключовими словами у визначенні суті метамодерну є -- синтез, діалектика, єдність протилежностей. Асоціації з філософією Геґеля тут напрошуються самі собою, особливо для вихідців з радянських вишів, де це був чи не єдиний західний філософ, якого вивчали докладно і на різних факультетах. Саме тому критики метамодернізму з лав цих філософів власне на відповідність ідеям Геґеля його і перевіряють, вказуючи на явні проблеми в пошуку тут філософських підстав [Кардаш, 2019]. Але це і зрозуміло -- автори проєкту є митцями й у своїх баченнях передавали перш за все те, як вони відчувають цю прийдешню епоху. При цьому -- насамперед з точки зору саме переживання митця і художника. Але ці ключові слова -- синтез, діалектика, єдність протилежностей -- для нас будуть важливими у намірі прокласти місток від такої вербальної фіксації головного переживання до тих змін, що їх несе нова епоха в масштабі усього соціокультурного простору. Тож як ці зміни можна спрогнозувати та обґрунтувати на підставі парадигми складності.

Епістемологія метамодерну. Фраза про повернення класичної науки, присутня у Тернера, це все ж таки фраза художника. Ясна річ, що в тому вигляді, як цю науку започатковували Декарт і Ньотон, вона повернутися не може. Діалектики там не було, бінарні опозиції були головним інструментом аналітичного погляду на світ, але єдність методами класичної науки ніяк не передбачалася. Ще до засадовних ознак класичної науки належали здатність до прогнозування (в ідеалі точного та однозначного), вміння вибудовувати каузальні ланцюжки, повторюваність отриманих результатів, їх стійкість. Все це підлягає сумніву, якщо в основу нової наукової парадигми ми покладемо парадигму складності.

Свого часу В. Стьопін запропонував назвати цей новий етап наукового поступу постнекласичним [Степин, 2000]. Це знову повертає нас від локальностей і кейсів некласичної науки до великих наративів, системних поглядів, але тепер вже крізь оптику нелінійності, де мала флуктуація може стати доленосною для системних змін в нелінійній системі. (Останнє не дозволяє, зокрема, соціологу залишатися на суто структуралістських позиціях, позиціях макродетермінізму, натомість дозволяє аґенові взяти на себе детермінувальну щодо соціальної динаміки функцію, вписцючись в неї через цю флуктуацію.) Усі досягнення класичної науки не спростовуються, лише доводиться -- вони справедливі тільки тоді, коли система (зокрема соціальна) перебуває в ситуація стабільності та близька до лінійної. Порушення цих умов робить її поведінку відмінною від того, чого очікують на підставі лінійних моделей. Ідеї діалектики тут виявляються дуже близьким до тієї картини, що ми її отримуємо. Та якщо для Геґеля це були геніальні інтуїції, то в цьому разі все висновується із самої логіки поведінки нелінійних систем. До речі, згадана вище розвідка І. Добронравової [Добронравова, 1992] була присвячена філософським питанням постнекласичної науки (синергетики), і в ній докладно продемонстровано цю подібність. Треба відзначити, що сама Добронравова була ученицею Марії Злотіноі, котра належала до найбільш глибоких вітчизняних теоретиків в царині діалектики [Злотіна, 2001;

Добронравова, 2001]. Виходячи зі сказанного, ми можемо прогнозувати, що постнекласична наука, в основі якої лежить та сама парадигма складності, може стати підґрунтям нової метамодерної епістемічної ситуації, хоча лише частково.

Ще одним ключовим словом для пошуку інших складових епістемологічного фундаменту стане слово «синтез».

Про очікуваний синтез знання вже говорять давно. Той самий Валерстайн вказує на неминучість синтезу гуманітарного та природничого знання, ідеографічного та номотетичного методів [Валерстайн, 2003: с. 221]. У сміливіших висловлюваннях можна зустріти прогнози щодо синтезу інших видів знання

— наукового, філософського, релігійного, художнього. Успіхи коґнітивістів і дослідників мозку вказують на те, що в реальності ми користуємося дивним знанієвим міксом, який наш мозок робить з усього, що є в його розпорядженні. І це все дуже невеликою мірою може відстежувати свідомість [Нестерова, 2015].

Думаю, шлях до цього синтезу прокладають усі названі види знання. З боку науки тут треба відзначити поступ постнекласики в популяризації своїх ідей. Свого часу один з її фундаторів -- І. Пригожин -- написав кілька праць у досить доступному жанрі разом із філософом І. Стенґерс (яка перебрала на себе переклад постою мовою його складних ідей з царини нелінійних рівнянь) [Пригожин, Стенгерс, 1986]. Те саме в Росії робили математик С. Курдюмов та філософ О. Князєва [Князева, Курдюмов, 1994]. Останні багато зробили для популяризації цих ідей на просторах пострадянських країн.

Значно більш екзотичним, але все ж таки таким, що має місце, виглядає зближення нелінійної логіки з логікою міфу. Остання, як відомо, є явно діалектичною [Лосев, 2001]. Включення випадковості в постнекласичні наукові моделі

— не в якості того, чим можна нехтувати (класика), а в якості доленосної події в стані високої нестабільності -- є підставою для такого зближення. У підґрунті міфів завжди знаходимо Героїв, Богиів, які саме через випадковість впливають на події в людському світі. Йдеться про інструмент вищої волі [Кемпбелл, 1997].

Про наявність у сучасній епістемологічній ситуації багатьох моментів, що вказують на синтез наукового і ненаукового знання, можна говорити багато. Успіхи квантової механіки, незбіжність законів квантового світу із законами класичної (ньютонівської) механіки, демонструють те, що часто виводить на результати просто містичного характеру. Чого варте, скажімо, рівняння Дирака про квантову заплутаність і його проєціювання як певного символу на простір людських стосунків. Тут унаочнено, що дві системи (двоє людей, людина і речі, людина і територія), які певний час перебували у зв'язку між собою, продовжують -- «на квантовому рівні» -- цей зв'язок підтримувати незалежно від часу та відстані між ними. І зміни в одній із цих систем неминуче ведуть до змін в іншій. Якою є сила цього впливу -- з рівняння сказати важко. Але в народних донаукових знаннях вже існувало уявлення про наявність такого зв'язку. (Згадаймо традиційно шанобливе ставлення до минулого, предків, сімейних реліквій, а з іншого боку, про забобони щодо обережності з чужими речами і подарунками, ставлення до амулетів та ін.). Примітно (і це є цікавий соціологічний факт), що закохані роблять собі тату з цим рівнянням, вважаючи його фізичною формулою кохання.

І зовсім вже екзотикою з нашого сучасного погляду виглядають такі тексти, як «Голографічний Всесвіт» Майкла Талбота. [Талбот, 2004]. Це жанр навколо- наукової популярної літератури. У цій великій книзі наведено багато відомих і підтверджених прикладів того, що ми називаємо чудесами. Але автор обирає саме ті, які спостерігали науковці та медики і яким немає наразі пояснення в рамках відомих моделей світу.

На підставі цих фактів автор пропонує гіпотезу всесвіту як великої голограми. Якби цій гіпотезі знайшлося справді фізичне підтвердження (а такі дослідження вже ведуть), усі релігійні міфи виглядали б простими оповіданнями про події в голограмі, яку хтось створив, можливо, суто для розваги та гри. А життя людини -- це пригоди в цьому віртуальному для якоїсь сутності (душі?) світі. Наявність дедалі складніших комп'ютерних ігор дуже полегшує нам можливість таке уявити собі; це ще одна цеглинка в будівлю нової епістемології -- комп'ютерна доба відкриває все більші можливості для створення нових світів, а звідси маємо й зміни епістемології наступної культурної доби -- доби метамодерну.

Саме про таку реальність нової культурної ери писав в 2000 році М. Епштейн. Філософ вже тоді перебував в Америці і для нього ці поступи інформаційної доби були очевидними, у нас друге дихання ця робота набула лише після її повторного виданні 2017 року [Эпштейн, 2017]. Епштейн каже, що таку можливість створювати власні світи цифрова доба відкриває для кожного. Він її називає Протоепохою, підкреслюючи, що людина цієї доби -- творець, спрямований у майбутнє. Певні містки між метамодерном і протоепохою проглядаються досить легко.

Приблизно в той же час, коли пише свою роботу Епштейн, в 1998 році, цей рух з боку літератури та мистецтва обговорили у своїх текстах українські автори В. Єшкелев, Ю. Андрухович [Андрухович, 1998; Єшкелев, 1998]. Вони ставлять собі запитання -- куди прямує література часів постмодерну і що буде потім., і доходять висновку -- імпульс відродження література отримує в таких жанрах, як фентезі та детектив.

Автор створює нові світи і занурює в них читача. Творець, Деміург -- основне слово, яке вони використовують. Магічний реалізм -- шлях літератури в мета модерн. Про нього згадує і Тернер у своїй статті.

Таким чином, скидається на те, що наявні епістемологічні зрушення справді йдуть в напрямку синтезу різних систем знання, і постнекласична наука на базі парадигми складності тут очолює цей рух з боку саме наукового сектору.

У плані інституційних змін можемо припустити -- те, що ми зараз позначаємо як інститут науки, може трансформуватися в інтеґрований інститут знання, і це вже буде відбиток цих процесів на інституційній мапі суспільства.

Соціальний порядок, зміни, інститути. Треба сказати, що не бракує критичних виступів щодо ідей авторів проєкту метамодерну. Ця критика є особливо потужною з тих ареалів західної культури, які є для цієї культури певною мірою околицями, далекими від епіцентру постмодерну, але звідки є можливість подивитися на все це нібито з певної відстані.

Такими реґіонами є країни пострадянського табору, зокрема Росія та Україна. Цікавою саме в тому рфчищі, який обрано нами, є вже згадана розвідка російського філософа Олексія Кардаша, який відзачає: «Вермюлен та Акер вигадали концепт нової культурної парадигми, який вони описують так, як деякі постмодерністи описують постмодерн. Центральним концептом метамодерну вони призначають діалектику і “боротьбу та єдність протилежностей”, які формально перейменовуються в осциляцію. Соціологічної чи культурологічної бази під цим терміном не стоїть, а філософська база є неспроможною» [Кардаш, 2015].

Можливо, стосовно саме того бачення метамодерну, який окреслено у статті Тернера, це й виглядає виправданим, але ми обрали шлях розгляду його саме на підставі тих соціологічних обґрунтувань, що випливають з парадигми складності. І тут все бачиться зовсім інакше.

Діалектика, єдність протилежностей, про що йшлося вище як про ключову ознаку метамодерну, на рівні соціальних трансформацій виглядають як діалектика та єдність організаційних та самоорганіазційних механізмів утворення, підтримання та зміни соціального порядку. В логіці всього описуваного вище -- поступу у змінах епох саме в плані домінування того чи іншого з цих механізмів -- в новому культурному форматі варто очікувати їх збалансованості і взаємного доповнення, хоча і в режимі осциляції та напруженості.

Про це легко говорити, але важко уявити собі діалектичне поєднання таких речей, як стихія, спонтанність самоорганізації та цілеспрямованість, плановість, проєктність організації; домінування емоційно-почуттєвого в мотиваційних поведінкових поштовхах у самоорганізації та раціонально вмотивованих поведінкових актіах в організації. Якщо подивитися на попередні розділи цієї розвідки, то це означає єдність традиції та модерну, міфу та раціональності. Тут треба зробити наголос на тому уточненні, що випливає саме з нашої логіки та вносить певну корекцію в пропозиції авторів маніфесту. Метамодерн бачиться не як коливання між модерном і постмодерном, а як певний синтез традиції та модерну. А постмодерн -- це лише місток до синтезу двох попередніх культурних форматів. Як це можливо і де побачити зародки?

Тут треба наголосити -- йдеться саме про збалансованість та узгодженість, при цьому з додаванням слова -- «напруженість». Адже первні раціональності існували і за часів традиції; провідники їх горіли на вогнищах інквізиції. Міф ніколи не полишав країни просунутого модерну, але був на межі терпимості й толерантності, ховався під виглядом «американської мрії», різних політичних міфів-ідеологій або ж у глибинах марґіналізованої церкви. Реальне збалансоване існування традиції та модерну ми зараз можемо побачити радше у країнах Сходу -- Японії, Китаї, Південній Кореї. Саме Захід приніс туди зародки модернізації, але саме сила традиції, яку так і не вдалося викорінити з повсякдення, зробили можливим той стрибок у розвитку та технічному проґресі, що ми його там бачимо.

Китай став однією з наймогутніших держав світу, впевнено заявивши про себе як конкурента Сполучених Штатів. Штатам на такий шлях знадобилося 200 років, а Китай пройшов його за 50. Як таке виявилося можливим? Одразу скажу -- тут я залишатимусь поза оцінками цих режимів. З різних критеріальних позицій це може виглядати по-різному аж до протилежностей. Я говоритиму лише про ті системні механізми, які працюють і дають змогу соціальній системі швидко досягати успіху в розвитку економіки та досягшнення суспільного добробуту або так само швидко виходити на лінію руйнації та занепаду. І це не прогнозується в рамках простих лінійних моделей. Натомість діалектика нелінійних дає змогу це побачити. В рамках парадигми складності це обґрунтовується на підставі моделі соціальної напруженості, яку тут можна запропонувати [Бевзенко, 2018]. І висновки неочікувані -- свобода може бути як локомотивом проґресу, так і його гальмом. Все залежить від міри. Поєднання модерну і традиції дає змогу системі залишатися в рамках коридору можливостей і сталого розвитку. Модернізація дає багато свободи, а традиція прибирає залишки. Суспільство природно, без примусу для більшості утримується в коридорі продуктивної свободи-напруженості. (І тут акцент на слові «більшість» є важливим, бо саме більшість у своїх практиках підтримує і відтворює наявний соціальний порядок.) Певна річ, для меншості в цих суспільствах, яка прагне того рівня свободи, що притаманний західним модерним суспільствам, цей режим повертається своїм репресивним боком. Але діалектика споконвіку притаманна східній філософії та культурі. Так званий серединний шлях образно представлено в відомому китайському висловлювані, в якому сконцентровано всю суть китайського філософського погляду на світ: «Якщо слабо натягнути струну, то вона не народить мелодію, якщо ж занадто сильно, порветься. Мелодія виникає лише в помірно натягнутій струні». В перекладі на ситуацію в суспільстві можна сказати (і це збігається з висновками про діалектику соціальної напруженості- свободи: Якщо свободи в суспільстві замало -- воно не розвиватиметься, якщо забагато -- руйнується, бо свобода переростає в напруженість. Лише баланс свободи та напруженості надає можливість сталого розвитку.

Переживання світу з боку людини метамодерну. Яким же є переживання світу людиною метамодерну, описане в тих же термінах відношення Я-Світ? Власне, саме від нього і відштовхувалися автори розглядуваного проєкту, але долучення до цього тих соціологічних обґрунтувань, що йдуть від відповідних концептуалізацій на ґрунті парадигми складності, може дати нам низку уточнень і конкретизацій.

Автори говорили про коливання, осциляцію між світовідчуттями модерну і постмодерну. Вище ми уточнили, що радше йдеться про коливання між переживанням світу, що є у людини традиції та у людини модерну. Як це виглядає, де побачити ці зародки і в чому знайти соціологічне обґрунтування?

Вище ми казали, що в рамках згаданих концептуалізацій ми можемо чекати від доби метамодерну діалектичного поєднання організаційних та самоорганізаційних механізмів у процесі творення та збереження соціального порядку. Тут, у перекладі на мовою переживань, можна очікувати діалектичної єдності переживання світу з боку людини традиції (Я всередині цілого, всередині Світу, ще не проявлена самоідентичність) та з боку людини модерну (Я є відокремленим від Світу й перебуває у стані протистояння з ним, гостро проявлена самоідентичність).

Діалектика важко піддається перекладу мовою повсякденності, але стає дедалі зрозумілішим, якщо те коливання, про яке йшлося, уявити не як постійні кидки з одного крайнього стану в інший, а як рух між крайностями тією вузькою стежкою, що є оптимальною для цього руху. Влучним тут буде образ коливання канатохідця, що просувається по канату. Так само як і образ струни, наведений вище.

Людина метамодерну діалектично поєднує в собі як гостре відчуття своєї індивідуальності, свого Я, так і відчуття зануреності цього Я у Світ. Але це не закинутість у Світ, як притаманно людині пізнього модерну чи постмодерну, а запрошеність у Світ, у цю велику Гру.

Гра тут стає чи не головним словом, що дає ключ до розуміння ситуації. (Згадаймо -- міф, гра -- форми соціального прояву самоорганізації.) Але це зовсім не та гра, про яку йшлося у постмодерністів. Там гра була формою відчудження, відігравання, симуляції, вказувала на відмінність від справжнього, чиє існування постмодерн ставить під сумнів. Перфоманс як особлива форма гри, характерна для тієї доби, теж є формою гри, що все ж таки передбачає наявність глядача, хоча межі між митцем і глядачем є досить розмитими -- як у просторі, так і в часі. Тут же, в ситуації метамодерну, гра -- це і є справжнє. Це та гра, в яку грають діти або дуже хороші актори. І ті, і ті ніколи не забувають про існування великого Світу поза локальністю їхньої конкретної гри, але саме занурення в цю локальність, добровільне прийняття її правил, її внутрішнього порядку, захоплення та емоційне піднесення від цього перебування -- от що становить суть такої гри. Вони в цьому живуть, і глядач їм, зрештою, непотрібен. Але потрібні партнери, разом з якими вони творять тканину цієї гри. Ця гра має силу тяжіння (утворювані соціальні єдності є атрактивними структурами, мовою самоорганізації) і не завжди є простою й безпечною, але саме це -- велика Гра, а не протистояння зі Світом -- і дає ту діалектику єдності та окремішності, що і становить шукане переживання світу людиною метамодерну.

Що до цього веде і де ми бачимо його прояви?

Вже згадувана комп'ютерна доба дає нам багато повсякденних практик, що сприяють цьому. Смартфон у кишеня, можливість через пару дотиків дістатися будь-якої точки географічного, історичного, мистецького чи наукового світу -- все це легко породжує відчуття «Світ у мені -- я у світі».

Перебування в інших світах -- чи то у фантастичних романах та фільмах, чи то в комп'ютерних іграх, але саме у форматі добровільного занурення у гру є ще одним джерелом виникнення цього відчуття. Іноді ці ігри можуть мати і значно більш близький до реальності формат, скажімо ігри реконструкторів. Сучасні війни соціальні технологи часто свідомо зорганізують, як великі ігри на підставі певної міфології, створюваної довкола війни. Війна -- це теж форма гри, як стверджував Й. Гейзинґа [Хейзинга, 1992], але лише для тих, хто щиро вірить у той міф, в рамках якого відбувається те чи інше протистояння.

Мовою філософії йдеться про ідеології як інструмент маніпуляцій та керування масами заради своїх інтересів з боку окремих груп політиків. Але в нашому випадку походження міфу -- питання другорядне, важливим є те, чи починає ідеологія працювати як міфологія. Якщо так, то тим самим вона запускає механізм соціальної самоорганізації. Остання, що варто постійно підкреслювати, далеко не завжди працює на благо, а лише на створення міцного соціального порядку, який тримається не зовнішнім контролем, а за рахунок внутрішньої атрактивності та тяжіння до самовідтворення, самореплікації.

На хвилі тієї зміни переживання людиною Світу і свого місця в ньому, що зумовлює перехід до епохи метамодерну, ми спостерігатимемо і вже спостерігаємо граїзацію (гейміфікацію) практик взаємодії в рамках різних інститутів. В цьому плані цікавими є роботи С. Кравченка, присвячені цій темі [Кравченко, 2002; 2006].

Щоправда він трактує це як ознаку постмодерної доби, що справедливо лише тоді, коли гра представлена в її перформативній версії (за якою стоїть мета, прагнення ефекту, результативної дії). Для гри доби метамодерну властива її самодостатність, принаймні для самих гравців. Хоча перформатив- ність може бути винесеною на рівень організаторів (творці комп'ютерних ігор і користувачі як приклад). Це ми спостерігаємо в тих процесах гейміфікації освіти, бізнесу, які зараз активно спостерігаються [Кларин, 1996; Зикерман, Линдер, 2014]. Саме в такому поєднанні ми можемо побачити діалектику організації та самоорганізації в соціальному житті доби метамодерну.

Говорячи про традиційну культуру, місце в ній гри, не можна не згадати праці М. Бахтіна, його звернення до карнавальної складової цієї культури. Там карнавал -- це не театр із глядачем. Карнавал входив у повсякденність як сакральне у профанне, мав силу хаотизації та руйнації звичного порядку повсякденності. Він не зникав і за часів раціонально поступу та Просвітництва. Це була стихія гри, в якій кожен міг стати іншим, взяти на себе роль, з дитячою безпосередністю увійти в оновлювальний та регенерувальний хаос. Чиста самоорганізація на тлі вже панівної організації -- це був голос з марґіналіїв, сміх над просвітництвом, раціональністю, порядком [Бахтин, 1990].

Ще один штрих до трансформацій, що ведуть нас до культури метамодерну. Нещодавно з'явилася інформація про те, що М. Цукерберґ змінив назву своєї компанії з «Facebook» на «Meta». Таким чином він позначив своє приєднання до великого проєкту побудови Метавсесвіту і зібрався вкласти в нього $10 млрд упродовж 2022 року. Я не знаю, чи була випадковістю поява в назві культури і цього проєкту частини «мета», але все ж таки думаю, що ні. Такий крок цього компьютерного гіганта для мене був дуже показовим з огляду на потужність цих метамодерних культурних трендів. Це з одного боку, а з іншого -- це прояснює, яким чином саме в соціальних практиках ця нова культура може швидко почати утверджуватися. Та незважаючи на всі арґументи, наведені вище, не до кінця зрозуміло -- яким чином ті щирість, відкритість, колективність можуть знову увійти у світ, що так насичений цинізмом, відчуженням, закритістю та атомізованістю, що їх приніс постмодерн. Цукерберг дав підказку -- це, найімовірніше, прийде через віртуальну реальність, віртуальні практики взаємодій, перехід більшої частини нашого повсякдення в те, що автори проєкту називають Метавсесвітом. Її визначають як наступне покоління Інтернету, або віртуальних світів, де люди зможуть взаємодіяти один з одним через тривимірні аватари. Бути щирими, відкритими, створювати спільноти в мережі набагато простіше; все це усі ми добре відчуваємо вже зараз. І єдність організації та самоорганізації у створенні там соціального порядку ми можемо побачити на прикладі процесів у вже наявних мережах. В них ми перебуваємо добровільно, як ц свого роду грі. Ми створюємо спільноти-впорядкованості, але є «невидима рука» організаторів, яка непомітно спрямовує ці процеси. Ми це розуміємо, але атрактивність мереж є силою, яка нас там утримує. Звичайно, поки що про це ми можемо говорити лише як про можливість, в неї можуть з'явитися альтернативи, але те, що тенденції окреслилися саме в цьому напрямі, ми можемо говорити вже зараз. Тим паче, що компаній, які доєднуються до створення віртуальних світів, стає дедалі більше И снова про Метавселенную. Disney запатентовала симулятор дополненной реальности без гарнитуры (http://broadcast.net.ua/ru/news-broadcast/5790-i-snova-pro-metavselennuyu- disney-zapatentovala-simulyator-dopolnennoj-realnosti-bez-garnitury)..

Таким чином, можна констатувати -- мають місце два масштабні трансформаційні процеси, що відбуваються зараз у західному науковому і соціокультурному просторах.

З одного боку, це поява на культурному обрії нової макрокультурної епохи, що дістала назву «метамодерн», яка вносить радикальні трансформації у формат культури західного культурного ареалу. З іншого боку -- трансформації в парадигмальному полі західної науки, поява на ньому парадигми складності та її поступове переміщення з марґінальних на провідні позиції.

Обидва ці процеси не мають однозначної підтримки в середовищі відповідних експертів та аналітиків, що є нормальним та очікуваним явищем у випадку будь-яких масштабних змін.

Але саме їх паралельність дає підстави стверджувати -- розпочаті в різних кінцях соціокультурної системи західного зразка, вони являють собою різні прояви загальної масштабної соціокультурної та наукової тектоніки ц можуть послужити контурами для взаємної легітимації та обґрунтування.

Автори проєкту метамодерну фіксують передовсім появу в людини західної культури нового світовідчуття, яке характеризується новою щирістю, відкритістю, холістичністю на відміну від постмодерної відчуженості, іронічності та скепсису.

Якщо спробувати зафіксувати зміну базового світопереживання мірою просування західної культури за лінією «Традиція -- Модерн -- Постмодерн -- Метамодерн», постулюючи як основу переживання відношення Я-Світ (окреме-ціле), то матимемо таку картину, відображену в першому стовпчику таблиці.

Від повного занурення Я у Світ без чіткої самоідентичності (традиція), через протистояння і боротьбу Я і Світу за доби модерну, хаотизацію Я (множинна ідентичність) і Світу (плинна сучасність) за доби постмодерну й до нового діалектичного поєднання Я і Світу за доби метамодерну.

Саме діалектика, єдність протилежностей, холістичність і синтез виявляються головними характеристиками переживання Світу з боку людини метамодерну. Але, як наголошують аналітики, далі маніфесту нових почуттів, автори проєкту не йдуть. і їм часто відмовляють в наявності як філософської, так і соціологічної леґітимувальної бази.

Парадигма складності, будучи загальнонауковою методологічною платформою для постнекласичної науки, у своїх соціологічних теоретичних положеннях може запропонувати соціологічне обґрунтування закономірності та логічності появи доби метамодерну завдяки появі інтеґративних соціологічних концепцій на базі цієї парадигми.

На чому ґрунтується описана логіка бачення спорідненості культури метамодерну та соціологічного бачення системних змін у рамках парадигми складності?

На паралельному розгляді процесу зміни епох за лінією «традиція -- модерн -- постмодерн -- мета модерн», але вже крізь призму трансформації механізмів зміни та утримання соціального порядку. В тій адаптації головних положень парадигми складності до соціальних систем, яка видається нам найбільш влучною, виокремлюються два механізми соціальних змін -- організаційний та самоорганізаційний.

На відміну від усіх природних систем, в яких діє лише самоорганізація, в систем соціальних основним елементом є людина з її тілесністю, несвідомим (антропологічна складова) та її свідомістю, інтенціо- нальністю, раціональністю й волею (особистісна складова). Першою складовою людина занурена в процеси самоорганізації соціальної системи, друга -- стає основою організаційних впливів та корекцій щодо природної самоорганізаційної самоактивності соціальної системи.

Різні культурні епохи розрізнялися за співвідношенням цих двох механізмів у плані впливу на процеси становлення, підтримання та зміни соціального порядку. Логіка змін цього домінування веде нас від традиції (самоорганізація) через модерн (організація), постмодерн (хаос, відсутність домінування, взаємне дистанціювання) до метамодерну -- діалектики, взаємної підтримки та напруженої узгодженості організації та самоорганізації, єдності протилежностей, намагання балансувати на межі єдності без ухиляння в бік згубного домінування однієї з них (див.: стовпчик другий в таблиці).

Діалектика організації та самоорганізації в соціальному вимірі постає як діалектика модерну і традиції, а на рівні базового переживання світу -- як діалектика гострого переживання свого Я в поєднанні з переживанням єдності його зі Світом. Саме в цій точці й зустрічаються проєкт метамодерну і парадигма складності в її соціологічній інтерпретації. Тут вони можуть дати одне одному леґітимувальну підтримку.

Такий погляд на сучасні суспільні трансформації дає підстави прогнозувати великі зрушення в різних інституційних полях, що будуть супроводжувати перехід до епохи метамодерну. В царині мистецтва це насамперед те, що прийнято називати магічним реалізмом, фентезі та детективи -- жанри, де автор створює свої Світи, а читач живе в них разом з автором. Комп'ютерна ера дає можливість для створення різних варіантів віртуальних світів, де автором і співавтором може стати кожен, зокрема в численних комп'ютерних іграх. Гра тут є ключовим словом, але це не гра-перфоманс, як за доби постмодерну, а гра-занурення, яка не вимагає глядача, а лише партнерів і є вмотивовуваною самим процесом гри.

У вимірі науки процес іде в бік переходу за лінією класика (модерн), некласи- ка (постмодерн), постнекластка (метамодерн). Зокрема в соціологічному теоретизуванні -- від макродетермінізму (модерн), через мікродетермінізм (постмодерн) до інтеґративних соцільних концепцій на підставі парадигми складності (метамодерн). При цьому сама епістемологічна ситуація суттєво переміщується в бік синтезу різних видів знання. І першою чергою -- знання природничого і гуманітарного, хоча і мистецтво, і філософія, і навіть релігія як альтернативні форми знання, що зумовлюють соціокультурне конструювання реальності, підтягуються все ближче до цього нового знаннєвого синтезу (див.: стовпчик 3 у таблиці).

Таблиця

У результаті термін «метамодерн» може набути нового об'ємного смислового наповнення, яке виведе від просто фіксації нового переживання світу до обґрунтованої констатації суттєвих змін по всьому соціально-культурному простору західного світу, що з позиції парадигми складності можна інтерпретувати як вихід на режим діалектичної єдності організаційних та самоорганізаційних механізмів соціальних змін.