Синергетична методологія дослідження соціальних змін

Нині в середовищі суспільствознавців різних напрямів особливо актуалізується потреба зрозуміти та осмислити соціальні зміни. Особливістю сучасного етапу суспільства є інтенсивна глобалізація, наростання техногенних, природних і соціогенних ризиків, прискорення динаміки розростання соціальних змін. Нещодавно соціально-філософський лексикон збагатився терміном "турбулентне суспільство".

Відтак відбувається пошук внутрішніх тенденцій, фундаментальних законів, шляхів розвитку складних соціальних систем. Звідси - пояснення актуальності досліджень феноменів динамічного хаосу, самоорганізації, нестійкості, багатоваріантності функціонування соціальних систем. Вибір наукових відповідей на сучасні суспільні виклики все активніше пов'язують із синергетикою (нелінійною динамікою).

На жаль, з певних причин поза увагою багатьох дослідників ще донедавна перебували феномени нестійкості, відкритості, значимості мікрохаосу, самоорганізації, здатності середовища до внутрішньої активності біфуркаційних механізмів змін.

Синергетика (гр. - той, що діє разом) - науковий напрям (сформувався в останній третині ХХ ст.), що вивчає процеси самоорганізації та виникнення, підтримки, сталості і розкладу структур різноманітної природи. Синергетика спрямована на вивчення складних систем, які утворюються з багатьох елементів, частин, компонентів, котрі взаємодіють між собою у складний (нелінійний) спосіб. синергетика біфуркація соціальний

Синергетика базується на загальній дії елементів нелінійного середовища. Останнє, породжуючи нові структури, сприяє самоорганізації. Широке розуміння поняття "синергетика" складає дослідження всієї предметної царини нелінійної науки: самоорганізація як виникнення порядку із хаосу; динамічно стійке існування систем, котрі самоорганізуються; входження їх у стан детермінованого хаосу; формування складних структур у цьому стані. За знаковими словами Г. Хакена, "синергетика зростає звідусіль".

Синергетика є теоретичним підґрунтям взаємозв'язку соціального порядку і хаосу, дезорганізації як сучасної методології вивчення соціальних змін. Практика свідчить, що сценарії самоорганізації на всіх стадіях є подібним для систем різної природи, і синергетична дослідницька програма стала загальнонауковою. Як тільки наука починає досліджувати критичні й закритич- ні стани систем, вона переходить до синергетичної предметної царини.

Концептуальне визначення синергетики ґрунтується на визнанні її як міждисциплінарного напряму наукових досліджень, завданням якого є пізнання принципів самоорганізації соціальних систем, досягнення нових соціальних змін з дезорганізації, безпорядку, хаосу структур і систем, котрі самоорганізуються. Синергетика уявляє світобудову як таку, що складається із сукупності нелінійних процесів.

Синергетика спирається на застосування різних предметних сфер нелінійних методів. Серед них, зокрема, нерівноважна термодинаміка і теорія дисипативних структур, нелінійна динаміка і теорія катастроф, самоорганізація в соціальних системах, у сферах політики, права, економіки, в культурному розвитку та історії людства.

При цьому синергетична парадигма об'єднує та реалізує власні науково-дослідницькі програми синергетики, включаючи нелінійні математичні методи, загально- світоглядний і методологічний підходи.

Важливі висхідні теоретичні принципи сучасної синергетики закладені в матеріалістичному розумінні історії, основні змістоутворючі принципи якого складають:

1. Визнання закономірності суспільних змін розвитку людської історії загалом.

2. Визнання принципу детермінізму, тобто визнання існування причинно-наслідкових зв'язків і залежностей в житті суспільства.

3. Визнання своєрідності розвитку суспільних процесів поряд із застосуванням до аналізу суспільства загальнонаукового критерія закономірностей і причинної обумовленості.

4. Матеріалістичне розуміння історії націлене на визнання об'єктивності наукових знань про суспільство. Воно узгоджує емпіричні дані й теоретичні висновки з історичною логікою суспільної еволюції.

Синергетика розвиває найзагальніші механізми самоорганізації соціальних систем, тобто закономірності утворення, збереження й руйнації впорядкованих структур у відкритих, нерівноважних і нелінійних системах.

Основними принципами та умовами самоорганізації соціальних систем є такі:

1. Самоорганізація відбувається в системі, яка є відкритою, нерівноважною й нестійкою. Відкритість системи - необхідна, проте не достатня умова для її самоорганізації. Об'єктивно самоорганізація відбуватиметься в такій системі, де джерела енергії й речовини (у випадку із соціальними системами) перевищують їх "стік" (дисипацію). Самоорганізація та розвиток відкритих систем відбуваються через нестійкість, біфуркацію, випадкованість.

2. Випадкованість є конструктивним началом, основою для процесів розвитку. І. Пригожин цей принцип називає "порядком через флуктуації".

3. Процеси самоорганізації відбуваються в системах, котрі еволюціонують за нелінійними законами. Не- лінійність у плані світосприйняття означає багатоваріа- нтність шляхів еволюції, ідею вибору альтернатив і незворотність еволюції.

Синергетична парадигма з достатньою переконаністю своїх узагальнень нині демонструє зростаючу здатність претендувати на роль постнекласичної методології сучасного суспільства. Саме в лоні цієї парадигми з'являється можливість об'єднати в одній інтегральній цілісній сукупності уявлень макродинамічні картини, котрі охоплюють собою як активну силу носія індивідуальних картин світу, так і теоретичних схем світоопису, які є основою формування соціальних практик і поведі- нкових стратегій. При цьому синергетична (самоорганізаційна) модель не тільки не відкидає кризові моменти, а й надає їм визначальності внаслідок того, що саме в них відносини між системою і суб'єктом набувають неоднозначних і драматичних форм вияву.

Постнекласична стадія наукових досліджень засвідчує, що жорсткий детермінізм і редукціонізм не можуть тлумачитись як універсальні принципи наукового пізнання, оскільки широке коло явищ і процесів виходить за межі лінійних, рівноважних схем. В оточуючому світі суттєву роль відіграє реальна незворотність, що складає основу більшості процесів самоорганізації.

В межових засадах синергетичної методології формуються уявлення про те, що соціальна система в реальному історичному процесі приходить до впорядкованості структур соціального простору, до балансу суспільних сил, соціальних інституцій, соціальної комунікації через перехідні стани суспільних змін, котрим властиві невпорядкованість, розбалансованість їх взаємозв'язків і взаємодій. Щоб досягти свого рівноважного стану, суспільна підсистема або її елементи зазнають структурної перебудови, віднаходячи для цього оптимальний для конкретного моменту режим життєдіяльності.

Соціальна система поєднує в собі об'єктивні та суб'єктивні начала, траєкторії самоорганізації соціальних процесів, змін і водночас їх цілеспрямування. Механізми самоорганізації забезпечують функціонування соціуму на основі іманентної рефлективності, власних життєвих принципів. Мова йде про механізми самозабезпечення граничної рівноваги соціальної системи, збалансованого кругообігу її структурних компонентів, відтворення їх життєздатності в певних часових і просторових параметрах, спонтанного порядку.

Загалом здатність до еволюції саморозвитку, котра забезпечується власним енергетичним потенціалом, є глибинною ознакою системної будови світу в цілому. П. Тейяр де Шарден інтерпретував еволюцію як основну умову, "...якій мають підпорядковуватись і задовольняти всі теорії, гіпотези, системи, якщо вони хочуть бути розумними та істинними. Світло, що опромінює всі факти, крива, в якій мають замкнутися всі лінії, - ось що таке еволюція" [6, с. 225].

Принципами саморозвитку керувавсь і К. Маркс, аналізуючи капіталістичне суспільство. "Я розглядаю розвиток економічної суспільної формації, - зазначав

К.Маркс у першому томі «Капіталу», - як природно- історичний процес." [4, с. 12]. Його знамениті схеми розширеного відтворення, що викладені у третьому томі "Капіталу", якраз і відображають саме цю логіку - логіку спонтанної самоорганізації економіки.

Одним із ключових понять синергетики є визнання якісної своєрідності соціальної кризи.

Уявлення про кризу зведено в одну точку - точку біфуркації, в якій рухи динамічної системи набувають нової якості за малої зміни її параметрів. Інакше кажучи, точка біфуркації - це точка, в якій траєкторію руху динамічної системи неможливо описати за допомогою "старих" параметрів. Саме в цій точці соціальна система є вельми чутливою до найменших змін параметрів і випадкових впливів.

Вирізняють три етапи структурної кризи: занурення в хаос; буття в хаосі; вихід з хаосу - самоорганізація.

Нині найбільш вивчено стадію переходу до хаосу. Динамічний хаос - неперіодичний рух у детермінованих системах, тобто в таких, де майбутнє однозначно визначається минулим, яке має скінченний горизонт прогнозу. Процес переходу від хаосу до порядку - народження параметра порядку, вибір серед альтернатив і потенцій. Динамічний хаос відкриває систему зовнішньому світу, забезпечує зв'язок зовнішнього прояву об'єктів із внутрішнім реагуванням на зовнішнє.

Синергетичний підхід - це розвиток системного підходу, котрий викликаний необхідністю вивчення змін соціальних систем, що самоорганізуються. Синергетичний підхід дає змогу сформулювати такі необхідні умови самоорганізації складних систем: відкритість системи; складність системи; нелінійність; наявність зворотних зв'язків; нестійкість (біфуркації, фазові переходи); взаємопереходи хаосу та порядку; наявність механізмів відбору; кооперативність процесів. Синергетика досліджує шлях до складного, народження складного та його наростання, процеси морфогенезу. Еволюційні процеси у відкритих нелінійних системах призводять до утворення все складніших організацій і структур шляхом інтеграції різноманітних, які розвиваються різними темпами, структур в еволюційній цілісності. Складність структур пов'язана з когерентністю, тобто узгодженням темпів розвитку структур.

Для побудови складних організацій необхідно когерентно поєднати їх підструктури, синхронізувати темпи еволюції. ". Нелінійне розуміння взаємозв'язку між «сучасністю» та «майбутнім» означає, що не тільки «сучасність» в кожну мить впливає на «майбутнє», але й майбутнє. активно і багатопланово впливає на тих, хто живе і діє в «сучасності», а через них - і на саму «сучасність»" [3, с. 17].

У складних соціальних системах існує жмут внутрішніх цілей перетворень. Тому основне завдання тут полягає в тому, щоб "...окреслити цілі для відкритих нелінійних систем, з'ясувати, куди спрямовані процеси у відкритому нелінійному дисипативному середовищі" [2, с. 70].

Слід брати до уваги, що стабільно функціонувати можуть не всі соціальні системи. Існують правила й норми їх організації на шляху об'єднання у коеволюціо- нуючу складну структуру. З іншого боку, починають посилюватись прості структури в межах складної.

Необхідно також враховувати процеси сходження до єдності в ході розгортання змін у складних соціальних системах. Інакше може статись розпад складних систем у кризових ситуаціях, що потенційно містить загрозу втрати сталості розвитку. За прогнозами дослідників, у майбутньому вірогідніше домінуватимуть відцентрові сили над доцентровими, що об'єктивно посилюватиме організаційні тенденції та практичні дії.

Слід вказати на складність управління такими об'єктами, значимість флуктуації, випадковості, механізмів позитивного зворотного зв'язку, певної заданості еволюції, не пов'язаних з людськими діями, спонтанності виникнення синергетичного ефекту як порядку із кооперації й злагодженості дій.

Концептуальну єдність синергетичної методології також можна угледіти і в методологічних визначеннях соціальної рівноваги. Мова йде про нелінійно-динамічну рівновагу дисипативного характеру, котра відзначається евристичною силою таких смислових значень: а) пріоритетність горизонтальних (прямих і зворотних) зв'язків; б) перевага принципу самоорганізації окремих елементів соціальної системи, що діють на власній основі та підпорядковуються автономним закономірностям; в) утвердження відносин, котрі виходять за межі прямолінійного економічного детермінізму; натомість вони є постматеріальними, індивідуалізованими.

Цілісна сукупність уявлень про синергетичну методологію охоплює й таку лексичну одиницю, як теорія соціальних (міжсистемних) трансформацій.

Актуальність методу міжсистемних трансформацій визначається тим, що на його основі формуються методологічні теорії переосмислення механізмів виникнення в суспільстві інноваційно "нового". Традиційна методологія ґрунтується на принципах лінійної логіки, за якої "нове" репрезентується як продовження існуючого (як його продовження, самозбагачення). Синергетична методологія міжсистемних трансформацій базується на логіці нелінійної динаміки, одним із виявів котрої є визнання динамічного хаосу і біфуркації. Криза міжсистемних трансформацій відбувається не за традиційною циклічною динамікою (рівновага - криза - відновлена рівновага), а за більш складною логічною схемою (порядок - біфуркація; хаос - якісно новий порядок). "Нове" постає з біфуркації і хаосу, тобто з перехідного, системно не визначеного стану. Соціальний простір у своїх трансформаційних змінах набуває ознак змін складних невпорядкованих, розпорошених (дисипативних) синергетичних систем. Це потребує переосмислення базових конструкцій у соціально-філософській методології.

Аналіз механізмів міжсистемних трансформацій на засадах синергетики потребує акцентування уваги передовсім на конструктивній функції біфуркації та її інноваційній спрямованості: сутнісні інноваційні трансформації можуть зароджуватись в активній фазі функціонування системи. Соціальні зміни виникають з динамічного хаосу та в хаосі. Динамічний хаос організує, а руйнуючи, він створює нову якість суспільного життя.

Історична циклічність суспільних процесів є цьому підтвердженням. Так, виникнення капіталістичного способу виробництва в результаті первісного нагромадження капіталу - це є період біфуркації і хаосу. Становлення нових незалежних держав на теренах колишнього СРСР також стало можливим в результаті динамічного хаосу, що панував в останні роки існування Радянської країни.

Ці трактовки є доволі евристично насиченими стосовно синергетичних доказових характеристик генези "нового". Зазначені акценти вимагають розглядати біфуркацію і хаос не як аномальне відхилення, а як складову динамічних процесів. Вибір такої трактовки біфуркації означає, що стан біфуркації відображає життєздатність системи, розвиток її через ускладнення. Такий суперечливий і нестабільний стан і є платою за можливість утвердження більш життєздатного порядку, нової якості соціальної системи. "Нове" виникає у лоні суперечливого, неоднорідного, ціннісно-нормативної невизначеності пеехідного стану. Саме у фазі біфуркації можна угледіти формування інноваційних сигналів у вигляді флуктуацій. Завдяки таким сигналам соціальна система силкується "намацати", віднайти можливості якісно своєрідних трансформацій. В результаті формуються специфічні хвилі розростання сутнісних кореляцій.

У цій площині виникає розуміння й іншого, а саме: у фазі біфуркації та хаосу не лише постають інноваційні сигнали, а й формуються провідні інтегральні сили, що виявляють себе як організуюче начало інноваційних перетворень і змін [1, с. 14].

Іншою синергетично-засадничою тезою в процесі міжсистемних кардинальних перетворень є зміна характеру інтерпретації (теоретичного розуміння) причинно- наслідкових взаємозалежностей. Долається найпоширеніший випадок інтерпретації - принцип універсальності соціальних зв'язків, коли "однакові умови завжди приводять до однакових результатів, а весь Всесвіт складається...з більярдних київ та куль, що в переносному значенні становлять причини та наслідки" [7, с. 489]. В широкому смисловому контексті така трактовка стосується не лише інституційних перетворень, а й концептуальної визначеності соціальних законів, котрі в своєму смисловому діапазоні відображають універсальність причинно-наслідкових взаємозалежностей і зв'язків. Поглиблене уявлення про причинно-наслідкові зв'язки підживлюють визнання й переконаність в тому, що альтернативою витлумачення універсальних при- чинно-наслідкових детермінант є не багатозначна безпричинність, індетермінізм, а самопричинність соціальної системи, дисипативної за своєю структурою. Структурні елементи такої системи, за словами відомого вченого А. Гальчинського , ".розвиваються на основі власного енергетичного потенціалу, методом самозбудження і самоорганізації, комбінації випадкового і необхідного, діють «від себе» - через «власну свободу» - як самопричинність" [1, с. 15].

Трансформаційні процеси характеризуються цілою низкою особливостей, котрі протирічать вимогам і можливостям системного підходу. З синергетичною методологією узгоджується теза про те, що основу соціальних трансформацій складають нові явища та процеси, які тільки-но виникають і являють собою послідовні ряди різноякісних множин елементів, що не мають сталих зв'язків з іншими явищами, і які не можна описати в системних поняттях. Для трансформаційного періоду також є властивими незрілість і нерозвиненість нових соціальних явищ, несформованість зовнішніх і внутрішніх зв'язків, їх випадковий і стохастичний характер. Для трансформаційних перетворень також властива поява нових незрозумілих феноменів, що швидко зникають. Життєвий цикл знов зростаючих феноменів може бути в історичному плані коротким, водночас їх вплив на наступні події великий. В. Подшивалкіна робить висновок про те, що ". трансформація передбачає становлення нових, не завжди зрозумілих соціальних явищ і процесів, підвищення ролі особистісної та іраціональної складової в соціальному розвитку, зростання швидкості соціальних змін, наявність приховано- сті багатьох явищ в силу їх неповної відповідності достатньо інертним соціальним нормам" [5, с. 219].

Принципово значущими є акценти не лише на внутрішній інтегрованості механізмів інноваційного розвитку, а й на їх цілеспрямовуючій функції, яка є основою інноваційного розвитку. Розвиток як вихід за межі інституційних та організаційних утворень і структур, що існують в даний час, створення нових форм і становлення нової якості соціальної дійсності завжди кореспондує з реалізацією певної цілі. Життєспроможність соціальної системи визначається не лише її спроможністю до самоорганізації, а й потенціалом динамічного самооновлення, здатністю до цілеспрямованого розвитку. Ще свого часу Ф. Енгельс зазначав: "Місце дійсності, що відмирає, займає нова, життєздатна дійсність, займає у мирний спосіб, якщо старе достатньо розсудливе, щоби померти без спротиву, - насильно, якщо воно чинить спротив цій необхідності" [8, с. 7].

У підсумку можна стверджувати, що будь-які соціальні перетворення й зміни є інноваційними процесами, котрі відбуваються в результаті цілеспрямованих дій зі створення нових суспільних інститутів, структур і форм соціальної взаємодії індивідів.

Останнім часом в рамках синергетичної методології соціальних змін намітилась тенденція розглядати суспільство як динамічне поле. Приміром, дослідник Ф. Абрамс стверджує, що в соціальній реальності не існує окремо структур і окремо дій, а є процес формування структур, в якому й знаходить свій розв'язок діалектика дій і структури. Момент, коли зустрічається структура й дія, вчений називає подією, а саме соціальну реальність розглядає як процес, де втрачає зміст поділ на синхронію й діахронію. Відтак, підсумовує вчений, у суспільстві немає стійких, "жорстких" структур, а є постійний процес структурування. Метафора поля репрезентує соціальну реальність такими характеристиками: постійні процеси групування й перегруповування, а не стабільні організації; процеси "структурування", а не структури; формування, а не форми; мінливі "фігури", а не жорсткі моделі. В динамічного поля немає єдиного центру; воно є мережею з безліччю центрів, що виникають, трансформуються й зникають, кожний з яких може бути оточений "своєю" периферією. Таке поле перебуває в постійному русі: воно стискується, розширюється. У ньому змінюється характер і якість взаємозв'язків, виникають нові та зникають старі "центри", певний сегмент поля або дистанціюється від інших елементів, або змішується з ними.

Істотний внесок у розуміння сутності та механізмів соціальних трансформацій привносить широка дифузія теоретичних установок, як-от: теорія соціокультурної травми П. Штомпки, діяльнісно-структурна парадигма класоутворення О. Куценко, теорія хаотичного капіталізму Д. Лейна, теорія трансформаційної структури Т. Заславської. Ці теорії окреслюють смисловий контекст соціально-філософського дослідження трансформації процесів посткомуністичного простору, витлумачуючи базові компоненти теоретичного й емпіричного аналізу. Зокрема одним із базових компонентів є поняття соціального механізму трансформації тієї рушійної сили, котра визначає "інтерфейс" агентів і структур (М. Арчер), а також поняття соціокультурного потенціалу, який пов'язують із джерелом функціонування соціального механізму трансформації суспільних процесів.

Особливістю соціально-філософського вивчення феномена соціальної трансформації упродовж двох останніх десятиліть стало витлумачення останньої в контексті становлення посткомуністичного простору в зіставленні з основними трендами сучасних соціальних змін у глобальному та локальному вимірах. Так, пострадянські країни опинились у стані системної трансформації всіх головних суспільних інститутів, соціальної структури, національного державотворення, культурних форм та ідеологем тощо.

Наостанок зазначимо, що в межах розуміння нелінійності розвитку можна описати, розрахувати очікуваний для соціальної системи "сценарій" плину подій і контури майбутнього. Тому, знаючи майбутній стан і способи слідування природним тенденціям системи, людство може скоротити час виходу на майбутні форми суспільної організації.

У цьому зв'язку зростає значення розробки ефективної стратегії для управління соціальними змінами, яка стає загальновизнаною.

Не претендуючи на цілковитість аналізу, слід розуміти, що окреслені методологічні орієнтири синергетики мають бути підтверджені практикою суспільних перетворень, які можна тлумачити лише в концептуальному контексті.