Соціалізація як спосіб саморозвитку внутрішнього потенціалу особистості учня професійно-технічного навчального закладу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Микола Вовковінський, кандидат педагогічних наук, старший науковий співробітник лабораторії професійної кар'єри Інституту професійно-технічної освіти НАПН України

Соціалізація - це процес входження особистості в соціальну систему, її інтеграція та взаємодія із суспільством. Проте часто соціалізація підміняється поняттям «адаптація», тобто крізь призму поняття «адаптація» соціалізація розглядається як процес входження людини у соціальне середовище, її пристосування до культурних (набір норм, установок, моделей цінностей, ідей, які є чинниками, що формують людську поведінку, а також продукти такої поведінки), психологічних (передаються в рамках відповідної спільноти через суспільний контакт та залежних від системи міжлюдських стосунків) і соціологічних (соціальні: житло, навчальні заклади, об'єкти харчування, медицина, безпека тощо; інфраструктури; екологічні) факторів. Як бачимо, відсутнє чітке розмежування між базовими та вищими духовними потребами особистості.

Використавши напрацювання А. Маслоу, ми дійшли висновку, що соціалізація включає спочатку задоволення адаптаційних потреб особистості (фізіологічні: голод, спрага; потреба в безпеці: почуття впевненості, позбавлення від страху і невдач; необхідність приналежності та любові; потреба в повазі), а потім вищих (пізнавальні потреби: знати, уміти, досліджувати; естетичні потреби: гармонія, порядок, краса; вищий: реалізація своїх цілей, здібностей, саморозвиток своєї особистості; самоактуалізація: бажання людини до найповнішого прояву та розвитку існуючих в неї позитивних якостей, можливостей і талантів).

Тому соціалізація представлена як процес самоактуалізації «Я-концепції», самореалізації особистістю своїх потенцій і творчих здібностей, як процес подолання негативних впливів середовища, що не сприяють її саморозвитку і самоствердженню. Тут суб'єкт розглядається як самостановлююча і саморозвиваюча система через самовиховання.

У статті показано, що самоактуалізована особистість має достатньо внутрішніх сил, щоб діяти на основі власного розумінням ситуації, незалежно від думки інших людей та їхнього впливу. Але суспільство часто протидіє цьому заради збереження своїх соціальних структур, нав'язуючи особистості свої зразки рольової поведінки.

Таким чином, соціалізація майбутнього фахівця, тобто входження в соціальне суспільне середовище, залежить від задоволення його адаптаційних потреб та подальшого прагнення до саморозвитку з метою самоактуалізації.Постановка проблеми. Взаємодія людини з суспільством позначається поняттям «соціалізація», що має міждисциплінарний статус і широко використовується в педагогіці. Проте суть її не є стабільною й однозначною. Зокрема, термін «соціалізація» був підмінений поняттям «адаптація» та екстрапольований в суспільствознавство, і став позначати процес пристосування людини до умов соціального середовища. Однак, адаптація, будучи одним з центральних понять біології, означає пристосування живого організму до умов навколишнього середовища. Тому адаптація більше відноситься до біології живого організму і не може бути центральним поняттям соціалізації. Адаптація може бути тільки одним із початкових етапів соціалізації особистості.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Американські соціологи Р. Мертон і Т. Парсонс у своїх працях розкривають соціалізацію через поняття «адаптація» [2; 10; 16]. А. Маслоу [7], А. Олпорт [9], К. Роджерс [12] та ін. представляють соціалізацію як самоактуалізацію особистості через саморозвиток і самовиховання. Вітчизняні педагоги І.С. Кон [3], Б.Д. Паригін [11], А.В. Мудрик [8] та ін., хоча й згідні з попереднім підходом (соціалізація проходить через самоактуалізацію), все ж віддають перевагу першому.

Мета статті. Показати, що соціалізація є формою саморозвитку внутрішнього потенціалу учня ПТНЗ. Наголосити на важливості соціалізації, як похідної від самоактуалізації особистості (саморозвиток і самовиховання).

Виклад основного матеріалу. Поняття соціалізації як процесу повної інтеграції особистості в соціальну систему, в ході якої відбувається її пристосування, а точніше, входження особистості в соціум, склалося в структурно-функціональному напрямі американської соціології (Т. Парсонс, Р. Мертон) [2; 10]. У традиціях цієї школи соціалізація розкривається через поняття «адаптація», тому що початковим етапом інтеграції особистості в соціальну систему є саме вона. Так виникли поняття соціальної і психічної адаптації, результатом якої є адаптованість особистості до різних соціальних ситуацій, мікро- і макрогруп. Через призму поняття «адаптація», соціалізація розглядається як процес входження людини в соціальне середовище і її пристосування до культурних (набір норм, установок, моделей цінностей, ідей, які є чинниками, що формують людську поведінку, а також продукти такої поведінки) [14], психологічних (передаються в рамках відповідної спільноти через суспільний контакт та залежних від системи міжлюдських стосунків) і соціологічних (соціальні: житло, навчальні заклади, об'єкти харчування, медицина, безпека тощо; інфраструктурні; екологічні) факторів.

Інакше осмислюється суть соціалізації в гуманістичній психології, представниками якої є А. Маслоу, А. Оллпорт, К. Роджерс та ін. [6; 9; 12]. У ній соціалізація представлена як процес самоактуалізації «Я-концепції», самореалізації особистістю своїх потенцій і творчих здібностей, як процес подолання негативних впливів середовища, що заважають її саморозвитку і самоствердженню. Тут суб'єкт розглядається як самостановлююча і саморозвиваюча система через самовиховання.

Як було сказано вище, з цими двома підходами певною мірою згідні й вітчизняні соціологи, психологи і педагоги. Хоча пріоритет частіше віддається структурно- функціональному (І.С. Кон, Б.Д. Паригін, А.В. Мудрик та ін.) [3; 11; 8].

Названі підходи мають місце і в педагогічній практиці, коли абсолютизується роль одного з чинників: або соціалізація через самоактуалізацію і самовиховання, або психічна адаптованість. Така абсолютизація пояснюється тим, що багатьма дослідниками і практиками не усвідомлений двосторонній характер соціалізації (Г.М. Андрєєва [1], Б.Ф. Ломов [5]).

Тому ми будемо розглядати соціалізацію особистості не як пристосування (адаптація: наслідок) до соціальних умов, а як повноцінне її входження в соціальне середовище (причина: самоактуалізація), яка будує взаємовідносини на рівноправних та етичних нормах, знає, чого вона хоче досягнути, без недооцінки своїх можливостей. Відомо, що причиною життєвих досягнень і помилок особистості є наслідок її установок на успіх чи невдачу. Ці установки починають формуватися ще в дитячому віці, коли хлопчику чи дівчинці говорять: «Ти ні на що не вартий/та, ти не достойний/на бути успішним». Виростаючи, така людина володіє відповідними талантами, проте не в змозі досягти успіхів, її ровесники набагато успішніші. Тому, якщо людина не вірить в успіх, то вона не зможе досягнути відповідного результату. Таким чином, розумові установки на успіх, перемогу, усвідомлення своїх сил, відчуття внутрішньої гідності повинні бути головним пріоритетом у житті людини. Світ постійно змінюється, і людина думає, що її веде сила обставин, але ми робимо тільки те, що вибираємо самі. Необхідність вибирати існує завжди, тому дуже важливо уміти зробити правильний вибір. Практично, таку установку на невдачу можна обійти, «повернувшись» в дитинство і ліквідувати її негативний вплив сьогодні. Це можливо, застосувавши відповідну технологію [14, с. 162; 15, с. 93-266].

Виходячи з цього, за допомогою тесту «Оцінювання людини» [15, с. 81-87], ми спробували визначити самооцінку учня:

Таблиця 1 Оцінювання людини