Суспільство як соціальна система

Размещено на http://www.allbest.ru/

СУСПІЛЬСТВО ЯК СОЦІАЛЬНА СИСТЕМА

Впродовж усієї історії розвитку суспільства, людина прагнула дати відповідь на питання: Що таке суспільство і які джерела його розвитку? Уже в міфах ми спостерігаємо намагання людини осмислити питання походження Всесвіту (космологічні міфи), людського буття (антропологічні міфи) та культурно-історичного прогресу (міфи про культурного героя). Наприклад, до сьогодні відомою є концепція Геосіда про п`ять віків розвитку людської історії: золотого, срібного, мідного, віку героїв та залізного віку, які є результатом творіння богів.

В процесі розвитку суспільної свідомості міфологічне відображення світу поступово змінюється науковим. Науковий аналіз суспільного буття в противагу міфічному характеризується послідовністю викладення, теоретичним обґрунтуванням даних спостереження, викладенням цих даних у певних наукових поняттях, доказовістю тощо. Перші паростки наукового бачення світу зустрічаємо у філософських концепціях Стародавнього Світу. Особливою ознакою даних концепцій є ототожнення понять «суспільство» і «держава». Так, зокрема, Платон свої уявлення про суспільство (держава) формулює головним чином в діалогах «Держава» і «Закони». Мислитель визначає державу як особливу форму поселення людей, яка виникає із необхідності взаємодопомоги, задоволення людських потреб, підтримки порядку. В історії суспільного розвитку він виділяє такі три стадії: 1)»династія» - форма суспільства соціальної рівності і справедливості; 2)»аристократія» - епоха, коли складається держава як така, формуються виборча влада, законодавство тощо; 3) «ідеальна» - держава побудована за критеріями соціальної справедливості, яку він розуміє як «від кожного по можливості і кожному по заслугах».

Загалом суспільні концепції представників Стародавнього світу не виходили за рамки космологічного фаталізму, розглядаючи суспільство як невід`ємну складову Всесвіту, творіння Боже. Тенденція розгляду суспільства як творіння Божого знаходить своє продовження в суспільних концепціях представників Середньовіччя. Зокрема, Августин Блаженний в історії людства розрізняє два начала: земне і небесне. Відповідно, одні люди живуть за людськими стандартами, інші - згідно божественних. Августин символічно називає ці два типи людей двома державами, двома суспільствами людських істот, одному з яких наперед визначено царствувати у вічності з Богом, другому - піддаватися довічній карі разом з дияволом.

Значний крок уперед, в плані трактування специфіки суспільного розвитку, зробили представники середньовічного ренесансного гуманізму. Специфікою нової системи бачення сутності соціального буття стає розгляд суспільної історії як наслідку життєдіяльності людини, її потреб та соціальних інтересів. Ця ідея прослідковується в працях Данте, Петрарки, Бруні та інших. Проте поняття «держава» і «суспільство» ще не розрізняються.

Лише в ХУІІ ст. з`являються концепції, в яких поняття «держава» і «суспільство» не ототожнюються. Формуються так звані теорії суспільного договору, основу яких складає ідея необхідності переходу людей із природного стану в результаті однаковості їх природних потреб, у соціальний. Останній знаменує початок формування громадянського суспільства. Так Гоббс у праці «Левіафан» зазначає, що суспільство з`являється з укладенням між людьми суспільного договору , коли індивід підпорядковує власну свободу інтересам колективу, діяльність держави як колективного органу управління, створеного людьми спрямовується на створення гарантій прав індивідів на приватну власність, особисту свободу та право на життя.

Ш.Л.Монтеск`є, французький просвітитель та соціолог ХУІІІ ст., аналізуючи особливості життєдіяльності народів у різних кліматичних зонах Землі, дійшов висновку, що в основі всіх відмінностей лежать природничі фактори. А саме, акцентує увагу на вагомості впливу кліматичних умов на виробничу діяльність людей, політичну організацію суспільства, принципи державного правління тощо.

Спробою систематизувати попередні наукові уявлення про суспільство є концепція суспільного розвитку О.Конта, французького соціолога початку ХІХ ст. Вчений вперше досліджує питання загальних законів організації і функціонування суспільства, динаміки суспільного прогресу з точки зору соціології. Французького соціолога по праву вважають предтечею сучасних концепцій індустріального суспільства. Оскільки основним рушієм суспільного прогресу соціолог ввизнає розум, інтелект, то відповідно у розвитку суспільства розрізняють такі 3 стадії: теологічну, метафізичну і позитивну (наукову). Першоосновою суспільства за Контом є сукупність сімей, на базі яких в процесі історичного розвитку формуються такі соціальні спільноти, як плем`я, народ, держава. До основних умов, які сприяли виникненню суспільства на відносить: 1) розподіл праці між індивідами, що спонукає до взаємодії людей та формування певних типів соціальних відносин; 2) необхідність політичного примусу, який є гарантом соціального порядку та соціальної солідарності; 3) необхідність в ідентифікації індивідів на основі спільності почуттів і вірувань. Загалом Конт розглядає суспільство як систему, прототипом якої є біологічний організм.

Системно-органічні уявлення про суспільство сформовані О.Контом, всебічно розвинув Г.Спенсер та ін. Основними критеріями, якими оперує органіцизм є поняття суспільного організму, органічної системи і соціальної системи. Суспільний організм - це динамічне утворення, що перебуває у постійному розвитку, якому властиві лише еволюційні зміни. Суб`єктивним джерелом цього розвитку виступає самовдосконалення ідеї. Г.Спенсер - один з найяскравіших представників цього підходу. У праці «Основи соціології» вчений намагався провести аналогію між суспільством і біологічним організмом. Їх подібність він вбачає у спільності таких рис: росту, збільшення складності побудови із збільшенням у розмірах; прогресивної диференціації відправлень; зростання взаємозалежності частин з розвитком; взаємозалежність одиниці від усього агрегату (системи). До спільних функцій суспільних і органічних систем відносить: забезпечення системи органів живлення, розподільчої системи, регулятивної системи.

Класичний органіцизм робить суттєвий крок вперед, порівняно з механіцизмом: він доповнює структурний і функціональний аспекти функціонування суспільства еволюційними уявленнями.

«Гібридний» тип системних уявлень виник внаслідок злиття основних елементів перших двох типів. Системні уявлення такого типу простежуються в працях Ф.Тьонніса. Гібридний характер системних ідей, сформульованих цим мислителем, проявляється, наприклад, в тезі про те, що розвиток природи і суспільства проходить від етапу механічного до етапу органічного руху.

На рубежі ХІХ - ХХ ст. уявлення про суспільство набирають більш ґрунтовних наукових форм. Зокрема, це прослідковується в науковому доробку французького соціолога Е.Дюркгейма та німецького соціолога М.Вебера. Так, Дюркгейм під суспільством розуміє соціальну реальність, існуючу об`єктивно і незалежно від волі індивідів. М.Вебер розглядає суспільство як результат міжіндивідуальної соціальної взаємодії людей. Соціологи піднімають питання специфіки соціальних зв`язків між індивідами, поділу людей за їх соціальними та природними характеристиками, мотиваційної основи життєдіяльності індивідів, проблеми соціального контролю та соціального управління.

Зміст концепції суспільного розвитку, які не з`являються впродовж ХХ ст. пов`язаний з осмисленням нових явищ у економічному, політичному та культурному житті західних країн, США, обумовлених НТР, змінами соціальної структури та суспільної свідомості.

У сучасній соціології значне місце належить також інтеракціоністським і феноменологічним концепціям, згідно яких суспільство трактується як певна символічна система, що постійно відтворюється у процесах духовної взаємодії індивідів. Опріч цього, соціальний світ в них розглядається, насамперед, з точки зору його співвідношення з цінностями та установками окремих особистостей. Класичну розробку ці концепції здобули у працях А.Шюца, Т.Блумера, П.Бергера, Т.Гарфінкеля, Е.Гідденса та ін.

Системно-методологічні знання про суспільство особливо активно розвиваються сьогодні в країнах Західної Європи та Америки. Вони вкладаються у рамки таких основних напрямів сучасної соціальної системології: соціально-кібернетичного, структурно-функціонального, інтегративно-системного.

Основи кібернетичного бачення сучасного суспільства закладалися ще на початку ХХ ст. М.Массе, Г.Гуревичем, У.Леві-Строссом. Класичну форму соціально-кібернетичним поглядам надав Н.Вінер. У праці «Кібернетика чи управління і зв`язок в тварині і машині»(1940 р.) він тлумачить суспільство як організоване ціле, на зразок ідивідума, що скріплюється в ціле системою зв`язків, яким притаманна динаміка. Інформація і зв`язок є механізмом організації суспільства.

Характер і зміст структурно-функціональних парадигм суспільства здебільшого визначаються ідеями, які на початку ХХ ст. висунули американські вчені Л.Ф.Ворд, А.В.Смолл, К.Ц.Кулі. Завдання побудови сучасної цілісної структурно-функціональної теорії вперше виконав Б.Маліновський, який є одним з найяскравіших представників культурного антропологізму, предметом дослідження якого є соціальна поведінка людини. У центрі культурно-антропологічної парадигми Маліновського знаходиться поняття функції, яке він визначає як задоволення потреб через активність, у процесі якої люди об`єднуються, використовують створені ними засоби праці і споживають продукти. Загальні аксіоми функціоналізму вчений виклав у праці «Функціональна теорія». Він виділяє їх п`ять:

- культура є інструментом вирішення будь-якої проблеми з метою задоволення потреб індивідів;

- кожний елемент системи служить засобом досягнення її мети;

- елементи системи є взаємозалежними;

- активність, відносини, об`єкти системи організовані навколо життєво важливих проблем, що вирішуються соціальними інститутами різного спрямування;

- з динамічної точки зору культура може аналізуватися у найрізноманітніших аспектах: соціальний контроль, економіка, система знань, вірувань, мораль тощо.

Своє класичне вираження теорії структуралізму і функціоналізму отримали в працях Толкотта Парсонса («Структури соціальної дії», «Соціальні системи»). Центральною категорією його концепції є поняття «взаємодія». На думку Парсонса, усі людські феномени є окремими випадками взаємодії між двома чи більше людьми, що розглядаються як особи, організми, діячі. Система взаємодії включає чотири компоненти: сукупність одиниць, які взаємодіють між собою; сукупність правил, факторів, умови яких визначають структуру орієнтації та взаємодії одиниць; процес взаємодії; середовище функціонування системи. Людську соціальну взаємодію Парсонс називає культурною. Аспекти ж поведінки, які стосуються культурно-рівневих систем, називає дією. Дія у технічному значенні включає чотири типи підсистем. Перша підсистема - просто організм. Друга підсистема - соціальна система, яка виникає у процесі взаємодії індивідуальних одиниць. Третя підсистема - культурна. Четвертою підсистемою дії є особистість. Отже, соціальна система розглядається як одна з чотирьох підсистем дії і становить ядро цих підсистем. Своєю чергою, ядром соціальної системи виступає соціальна спільність.

Одним із типів соціальної системи, за Парсонсом, є суспільство. Суспільство виникає на певному етапі еволюційного розвитку контролю над середовищем існування і характеризується найвищою самодостатністю соціальної системи. Парсонс виділяє три основні форми середовища соціальної системи: органіко-фізичну, культурну, психологічну. У ролі засобів соціального взаємообміну розглядає: гроші, політичну владу, впливи, вручення, передачу.

Інтегративно-системні теорії підсумовують основні положення соціально-кібернетичних і структурно-функціональних парадигм. У своєму розвитку проблематика загальної теорії систем пройшла три основні етапи:

- різні варіанти органічних концепцій, теорія інтегративних рівнів (Г.І.Браун), загальна організаційна наука (А.А.Богданов);

- концепція «загальної теорії систем» Л.фон Берталанфі;

- сучасна стадія розробки, представлена рядом варіантів загальносистемного підходу (А.Рапопорт).

З позиції загальної теорії систем суспільство розглядається як складна саморегулююча цілісність, що включає різні рівні функціонування і відтворення. Основними питаннями дослідження загальносистемних теорій є: дослідження внутрідержавних конфліктів, гонки озброєнь тощо. Тобто питань, що впливають на стан рівноваги соціальної системи.

Системні уявлення про суспільство, таким чином, дають змогу розглянути цей феномен як якісну цілісність, елементи якої, володіючи загальними характеристиками системи, водночас мають свої специфічні властивості. Опріч цього, вони сприяють виявленню основних рис природи, детермінації і функціонування зв`язків макро-, мезо-, і мікрорівнів суспільства.

Отже, в соціології з приводу питання суті і походження суспільства одержали життя різноманітні інструментальні, кратичні, семантичні, натуралістичні тощо концепції, які віддзеркалюють складність цього феномену.

Отже, постає питання: Що собою являє суспільство, якщо в одному випадку під цим терміном розуміють групу людей, які об`єднались для реалізації певної мети та інтересів; в другому - певний етап в розвитку людства або країни; в третьому - як характеристику якісного стану того чи іншого етапу в розвитку людства; в четвертому - частину матеріального світу, яка відокремилася від природи і певним чином взаємодіє з нею.

На нашу думку (погоджуємось з думкою автора навчального посібника під редакцією І.С.Старовойта), суспільство - це системно організована сукупність всіх форм, способів взаємодії та об`єднання людей, що склалися історично в процесі їх цілеспрямованої діяльності.

Сутнісними рисами суспільства є: спільність території проживання; збереження та відтворення соціальних зв`язків; автономність, саморозвиток та саморегулювання; єдність загальної системи цінностей. Суспільство формується в міру здатності людей відокремитися від природи. Серед факторів, що сприяють саморозвитку суспільства виділимо трудову діяльність людей; колективний характер людського життя, субстратом якого є культура та пізнавальну діяльність людини.

У своєму розвитку, суспільство пройшло різні етапи формування, яким притаманні певні значимі ознаки. Аналіз різноманітних теорій і концепцій суспільного розвитку (Р.Арона, Д.Белла, Г.Маклуена, А.Тоффлера) дозволяє виділити такі основні критерії типізації суспільств, це: технологічні системоутворюючі фактори соціальної реальності; специфіка законів регулювання та функціонування; розвиненість управління; особливості соціокультурного середовища тощо. Загалом, традиційним є виділення трьох основних типів суспільств: аграрного (традиційного), індустріального і постіндустріального.

Характерними ознаками традиційного типу суспільства є аграрна спрямованість економіки, орієнтація на відтворення усталеного порядку, жорсткий соціальний контроль, високий рівень залежності від природно-географічних умов буття.

Характерними ознаками індустріального суспільства є виробнича основа (машина), розвинута система комунікації і соціальної мобільності, розумне співвідношення свободи і інтересів індивіда з загальними соціокультурними нормами та цінностями. До основоположних принципів індустріального суспільства віднесемо: приватну власність як основу економічного зростання, особистої свободи і захисту соціального порядку; бізнес як рушійну силу соціального прогресу; плюралістичну демократію; деідеологізацію суспільного життя; корпоративізм як наднаціональну форму розвитку суспільства.

Проте, незважаючи на значимі переваги другого суспільства над першим, індустріалізм сприяє формуванню таких негативних явищ суспільного життя, як стандартизація способу життя, встановлення тотального контролю над індивідом, індустріалізація розваг, дегуманізація культури.

Постіндустріальне (комп`ютерно-інформаційне) суспільство характеризує наявність гнучких інформаційних технологій, транснаціональних інститутів, антиципарної демократії, зростання значимості людини тощо. Сучасні суспільства є багатоваріантними складними системами, в яких кожен елемент відіграє свою роль і виконує певну функцію.

Суспільство як соціальна система - це організована система взаємодіючих підсистем і їх елементів, соціальні зв`язки в середині яких детермінуються статусно-рольовими позиціями та відповідними культурними взірцями, а поза межами утворень - специфікою виду діяльності. До основних підсистем суспільства відносять чотири сфери суспільного життя:

- економічну - охоплює відносини, які виникають в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ;

- політичну - охоплює відносини, пов`язані з взаємодією держави, партій, політичних організацій з приводу влади і управління;

- соціальну - охоплює відносини, пов`язані з взаємодією класів, соціальних прошарків і груп;

- духовну - охоплює відносини, пов`язані з розвитком суспільної свідомості, науки, культури, мистецтва.

Ці підсистеми (сфери) в свою чергу, можуть бути представлені сукупністю елементів, які до них входять:

- економічна - виробничими закладами (фабрики, заводи), закладами транспорту, фондові і товарні біржі, банки тощо;

- політична - держава, партії, профспілки, молодіжні, жіночі і т.п. організації;

- соціальна - класи, страти, соціальні групи і прошарки, нації і т.д.;

- духовна - церква, освітні заклади, наукові заклади.

Всі соціальні підсистеми суспільства взаємопов`язані між собою, наділені відповідною структурою, виконують певну функцію та зумовлюють функціонування певного типу суспільства.

Необхідно вказати, що всі зв`язки між соціальними підсистемами можуть бути представлені як зв`язки між соціальними групами, націями, індивідами, які виникають в процесі економічного, політичного, соціального, духовного життя суспільства. Для позначення цих зв`язків використовують термін «суспільні відносини». Виділяють матеріальні (з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ) і духовні (політичні, правові, моральні, ідеологічні) суспільні відносини. Їх можна розглядати також як окремий вид соціальної системи.

Важливим також є питання основних компонентів соціальної системи. Сьогодні в соціологічні літературі пропонуються найрізноманітніші «набори» компонентів соціальної системи, що відрізняються як за характером, так і за кількістю.

Зупинимось на двох, як нам видається, найбільш обґрунтованих підходах. У першому випадку - це позиція О.К.Улєдова, який вважає за необхідне виділити такі основні компоненти системи: діяльність, потреби, відносини, суб`єкти життєдіяльності. У другому - маємо на увазі точку зору В.М.Краснова, згідно з якою основний компонентний ряд системи включає: соціальні суб`єкти, суспільні потреби, людську діяльність, культуру і суспільні відносини.

На нашу думку єдність суспільних потреб, інтересів, суб`єктів та об`єктів діяльності, засобів діяльності і суспільних відносин, створює основний компонентний ряд соціальної системи. Зупинимося на їх характеристиці.

Суспільні потреби. Серед численних загально-методологічних дефініцій поняття «потреби», найбільш вдалим є визначення потреб як станів систем, які виражають момент динамічного розходження, різності, суперечності між об`єктивно необхідними «параметрами» їхнього існування і тими реальними, які є в наявності в той чи інший момент.

Щодо класифікації потреб, то різні їх варіанти спираються на ту чи іншу об`єктивну, властиву предмету дослідження підставу. Наприклад, розрізняють потреби за особливостями об`єкта, суб`єкта і продукту діяльності. Широкого розповсюдження набула класифікація потреб на основі діяльності. У відповідності до цього критерію виділяють матеріальні, соціально-політичні і духовні потреби.

Слід розрізняти матеріальні і духовні потреби як відносно самостійні соціальні утворення, що пронизують основні сфери суспільного життя і потреби сфер суспільного життя, що складаються з нерозривної єдності матеріальних і духовних потреб.

Варта уваги також проблема «позитивних « і «негативних» потреб, адже своє відтворення у процесі розвитку соціальної системи мають діставати не тільки ті характеристики, які сприяють її прогресу, а й ті, які гальмують якісне удосконалення соціальної цілісності. Інакше кажучи, «позитивні» і «негативні» полюси суперечностей системи рівною мірою об`єктивно зумовлені.

Інтереси. Інтерес - спосіб відношення соціального суб`єкта до необхідних умов існування і його розвитку, що виражається в прагненні створювати і використовувати ці умови. Зміст інтересу визначається умовами життя людей, їх соціальним положенням тощо. Інтереси змінюються відповідно до зміни об`єктивних умов. За своєю спрямованістю інтереси поділяють на матеріальні та духовні. При цьому «рівневі» матеріальні і духовні інтереси не слід ототожнювати з інтересами матеріальної і духовної сфер суспільного життя, оскільки перші є значно вужчі за своїм обсягом.

Носіями потреб та інтересів виступають суб'єкти соціальної діяльності.

Суб`єкти соціальної діяльності. Суб`єктом соціальної діяльності виступає людина як соціальна істота, якій притаманні як природно-біологічні, так і суб`єктно-соціальні якості. Здатність харчуватися, рухатися, розмножуватися, почуття, розум є природною властивістю людини. На основі природно-біологічних передумов формуються якості людини як соціальної істоти.

Люди як суб`єкти соціального життя можуть розглядатися на двох рівнях: індивідуальному та спільнісному. Важливо зауважити, що в реальному суспільному житті, дії індивідуального суб`єкта не мають вирішального значення.

Важливою соціальною характеристикою соціальних суб`єктів є їхня властивість до відображення суспільних потреб та інтересів і на цій основі здійснення свідомої, цілеспрямованої соціальної діяльності.

Відображення потреб та інтересів у свідомості суб`єктів виступає у формі двох рівнів свідомості: повсякденного і теоретичного. Повсякденна свідомість не виходить за рамки емпіричних умов буття людини. Теоретичний рівень свідомості відображає суть соціальних явищ, їх закономірності в формі цілісної концепції, системи поглядів. Ці два рівні свідомості взаємодоповнюють один одного. Важливим структурним компонентом свідомості виступає знання, уявлення, поняття, чуттєво-вольові утворення (відчуття, сприйняття).Стан свідомості суб`єкта безпосередньо впливає на визначення мети і завдань практичної діяльності суб`єкта.

Соціальна діяльність - суспільний процес цілеспрямованого перетворення суб`єктом природного і суспільного середовища. Залежно від предмета і результату людської діяльності спеціалісти виділяють дві форми активності соціального суб`єкта: практичну діяльність, яка змінює, перетворює об`єкт і духовну діяльність, яка пізнає, оцінює його.

Існують різноманітні класифікації форм практичної і духовної діяльності. Як основні форми практичної діяльності розглядаються трудова, економічна і соціально-перетворююча діяльність. У рамках духовної форми діяльності виділяють духовно-теоретичну і духовно-практичну діяльність. Можна виділити і такі види діяльності в полі суб`єктно-об`єктих відносин як: перетворювальний, пізнавальний та ціннісно-орієнтаційний.

Соціальна діяльність суб`єкта неможлива без об`єктів і засобів його активності.

Об`єкти і засоби соціальної діяльності. Об`єктом соціальної діяльності може виступати як навколишній світ в цілому, так і будь-який його фрагмент зокрема. Засобами соціальної діяльності служить усе, що опосередковує перетворюючу діяльність людей на природне та соціальне середовище.

За своїм походженням об`єкти і засоби соціальної діяльності можуть бути природними чи суспільними. Їх коло постійно розширюється за рахунок охоплення все нових компонентів географічного середовища - частини географічної оболонки (геоверсуму), яка тією чи іншою мірою освоєна людиною, втягнута нею в суспільне виробництво. Поряд з поняттям «географічне середовище» для характеристики єдності природи і суспільства використовують поняття «айкумена» - заселену, освоєну чи якось інакше втягнуту в орбіту суспільства частину географічної оболонки нашої планети з її просторовими структурами господарства і формами організації суспільства.

Що стосується об`єктів і засобів соціальної діяльності суспільного походження, то вони порівняно з аналогічними утвореннями природного походження характеризуються меншим динамізмом. Серед головних засобів діяльності сучасного суспільства є такі інститути, як держава, політичні партії, різні суспільні організації.

Суспільні відносини - являють собою стійкі, суттєві, закономірні зв`язки, що складаються між людьми на основі і в процесі їхньої спільної практичної діяльності. Методологічним ключем до розуміння суті суспільних відносин є положення про соціальну рівнодійну (статичний, об`єктивний за своєю природою результат кореляційної взаємодії соціальних суб`єктів).

Розгляд компонентів соціальної системи дозволяє перейти до аналізу механізму її функціонування й розвитку.

Виділяють три рівні функціонування соціальних систем: «факторна» детермінація розвитку (залежність нової якості від кількості діючих, відносно самостійних факторів (елементи, відносини, структури, функції, закони, стани, процеси, соціальні системи); рівень самодетермінації функціонування соціальних об`єктів, які розвиваються; самодетермінація суспільного розвитку. всесвіт суспільство соціальний

Розвиток системи являє собою певний цикл, який схематично можна зобразити наступним чином: первинна потреба детермінує роботу суспільних суб`єктів діяльності та відносин між ними результат діяльності вносить корективи в зміст первинної потреби скерована потреба детермінує новий цикл. Джерелом розвитку і функціонування соціальної системи є неперервне виникнення та вирішення в її лоні суперечностей.

Отже, як бачимо, системний підхід дозволяє здійснити більш точний і певний аналіз інтегративної природи, системної форми і змісту основних складових елементів суспільного життя. Спробую схематично зобразити взаємозв`язок елементів соціальної системи.

Размещено на Allbest.ru