Розвиток революційно-демократичних ідей в українській соціології кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки

Національний технічний університет

"Харківський політехнічний інститут"

Факультет бізнесу та фінансів

Кафедра соціології та політології

Курсова робота по історії соціології на тему:

Розвиток революційно-демократичних ідей в українській соціології кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Виконав: Кизим Д.С.

Науковий керівник: Прокопова О.А.

Харків 2014

Зміст

Вступ

Розділ 1. Еволюція революційно-демократичних ідей в українській соціологічній думці кінця ХІХ - початку ХХ століть

1.1 Передумови виникнення революційно-демократичного напрямку в українській соціологічній думці кінця ХІХ - початку ХХ ст.

1.2 Революційно-демократичні концепції українських дослідників соціологічної думки кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Розділ 2. Соціологічні погляди М. Драгоманова крізь призму революційно-демократичних перетворень

2.1 Біографічні особливості М. Драгоманова

2.2 Соціально-політичний устрій суспільства в роботах М. Драгоманова

Розділ 3. Соціологічні погляди М. Костомарова крізь призму революційно-демократичних перетворень

3.1 Біографічні особливості М. Костомарова

3.2 Соціально-політичний устрій суспільства в роботах М. Костомарова

Список літератури

Вступ

Українська соціологічна думка кінця XIX - початку XX ст. представлена багатьма напрямами, що відображають складний спектр суспільно-політичних проблем того часу, а саме - протиріччя існування між традиційно-патріархальним та новим індустріальним суспільством, міцна тенденція до маргіналізації суспільства, надзвичайний ідеологічний плюралізм суспільства, епоха реформування суспільного життя, прагнення активних соціальних сил до радикально-демократичних перетворень.

Актуальність теми полягає в тому, що бажання мати державну велич спонукало науковців до теоретичних та практичних пошуків шляхів та форм революційно-демократичного перетворення суспільства.

Зазначимо, що дуже багато наукового потенціалу напрацьовано довкола ідеї реформаторства в українській інтелектуальній спадщині кінця XIХ - початку ХХ ст. Дедалі більший інтерес викликає у науковців та широкої громадськості творча спадщина діячів, які стояли біля витоків процесу українського національного відродження, демократичних перетворень, теоретично розробляли національну ідею, сприяли своєю активною діяльністю пробудженню та визріванню національної свідомості українців. Адже сьогоднішній стан української нації і держави є значною мірою логічним наслідком неусвідомлення свого минулого, і практики історико-політичного процесу досліджуваного періоду.

Успіх нинішнього українського державотворення значною мірою залежить від того, чи зуміємо ми об'єктивно і критично проаналізувати власний історичний досвід. Зокрема, усвідомити, як формувалися і функціонували революційно-демократичні ідеї в добу національного відродження кінця XIХ - початку ХХ ст. Адже ідеї, які правильно і глибоко відображають реалії життя, пришвидшують соціальні процеси, орієнтують суспільство на подолання віджилого й становлення нового, прогресивного. В цьому ракурсі полягає актуальність дослідження українських реформаторських ідей в контексті духовного відродження, тому, що вони покликані сприяти стратегії сучасного соціально-політичного розвитку та його державних пріоритетів.

Яскравими представниками передових революційно-демократичних поглядів кінця ХІХ - початку ХХ ст. були такі вчені як М. Костомаров, М. Драгоманов, С. Подолинський, П. Куліш, М. Грушевський та інші.

Аналіз їх праць допомагає осягнути особливості соціально-політичного устрою суспільства. Вчені аналізують соціальну структуру суспільства того часу, проблеми загальнолюдських цінностей, форми державного та адміністративно-територіального устрою, співвідношення державного управління та місцевого самоврядування.

Об'єкт курсової роботи: революційно-демократичний напрямок в українській соціології кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Предмет: ідеї соціального устрою держави в працях представників революційно-демократичного напрямку соціологічної думки кінця ХІХ - початку ХХ ст. демократичний соціологічний революційний

Мета курсової роботи: охарактеризувати революційно-демократичні ідеї в українській соціологічній думці кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Для досягнення мети дослідження необхідно вирішити такі завдання дослідження:

1) Проаналізувати погляди та наукові доробки українських та західноєвропейських представників революційно-демократичної концепції кінця ХІХ - початку ХХ ст.;

2) Виявити загальні тенденції формування та розвитку революційно-демократичних ідей в українській соціологічній думці;

3) Розглянути біографічні особливості українських вчених Костомарова та Драгоманова;

4) Опрацювати реформаторські погляди Драгоманова та Костомарова щодо соціально-політичного перетворення держави.

Джерельна база роботи включає такі першоджерела, як роботи М. Драгоманова Две русские народности, `Чумацькі думки про українську національну справу, праці М. Костомарова `Земские соборы: исторические монографии и исследования, Книги битія українського народу, М. Грушевського "Хто такі українці і чого вони хочуть".

Також джерельна база роботи включає наступні праці: Гриніва О. Українська націологія: ХІХ - початок ХХ століття; Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV-XX століть: навч. посіб./ Ю.А. Горбань, Б. І. Білик, Л.В. Дячук та ін.; Кармазіна М.С. Ідея державності в Українській політичній думці (кінець ХІХ - початок ХХ століття); Грабовича Г. До питання про критичне самоусвідомлення в українській думці XIX ст.: Шевченко, Куліш, Драгоманов.

Робота має наступну структуру, яка включає в себе вступ, основну частину що складається з 3 розділів, висновки і список літератури.

Структура курсової роботи включає вступ, три розділи, кожен з яких містить кілька підрозділів, висновки і список літератури.

Розділ 1. Еволюція революційно-демократичних ідей в українській соціологічній думці кінця ХІХ - початку ХХ століть

1.1 Передумови виникнення революційно-демократичного напрямку в українській соціологічній думці кінця ХІХ - початку ХХ ст.

В ХІХ столітті українські землі знаходилися під політичним, культурним, соціальним, духовним впливом двох імперій. До складу Російської імперії входили Лівобережжя, Правобережжя, Південна Україна, а до Австро-Угорської імперії - Східна Галичина, Південна Буковина й Закарпаття.

Саме тому українська соціологічна думка в ХІХ ст. формувалася на базі двох течій - російської та західноєвропейської.

Перша половина ХІХ ст. в Російській імперії проходила під знаком жорсткої політичної реакції. Після розправи з декабристами царський уряд розпочав непримиренну боротьбу проти будь-яких ліберальних ідей. В імперії визнавалися три основні принципи, на яких мала триматися вся російська державність: православґя, самодержавство й народність. Православґя як виключно панівний принцип не могло бути визнане західноукраїнськими землями, де тривалий час упроваджувався католицизм. Для свідомої частини українського населення самодержавство означало не тільки зосередження всієї влади в руках монарха, а й рішуче усунення громадянства від усякої участі в політичному житті, недопущення ніякого самоуправління. Третій принцип державної системи - народність - належало розуміти як панування великоруської народності й придушення національного партикуляризму. В імперії склався жорстокий політичний режим із суворим централізмом, який випливав з ідеї самодержавної влади: усі провінції управлялися з єдиного центру - з Петербургу. Ця система трималася на поневоленні широких народних мас. Така система державного устрою не могла не викликати невдоволення людності.

З іншого боку, царський режим страшенно боявся будь-якого радикального руху, що міг виникнути й виникав в Україні. Ідеї Кирило-Мефодіївського товариства, яке утворилось у Львові близько 1845 p., були першою політичною програмою для українства. Товариство обґєднувало гурт молодих вчених і письменників, який уособлював квіт української інтелігенції. Тут були: обдарований історик і викладач університету М. Костомаров, викладач гімназії та видатний письменник П. Куліш, високоосвічений чиновник М. Гулак, вчитель В. Білозерський. Згодом до них приєднався Т. Шевченко.

Програма кирило-мефодіївців мала багато спільного з думками декабристів і революційних демократів, зокрема, В. Бєлінського, О. Герцена, прогресивними концепціями визначних діячів польського визвольного руху - А. Міцкевича, Й. Лелевеля, С. Гощинського та ін.

Кирило-мефодіївці виступали за обґєднання всіх словґянських народів, кожен з яких творив би свою державу і мав змогу розвивати свою культуру. Всі вони повинні були розвиватися на демократичних засадах рівності, свободи, релігійної толерантності. Члени товариства виступали за визволення селян від кріпацтва. Передумовою перебудови існуючого ладу на нових засадах товариство вважало знищення абсолютизму, повалення царату. Провідне місце у словґянському обґєднанні відводилось Україні.

Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало недовго (1847 р. члени товариства були заарештовані і покарані), але його ідеї справили великий вплив на подальший розвиток визвольних ідей в Україні. Діяльність товариства була першою спробою української інтелігенції перейти від суто культурницького до політичного етапу національного розвитку України. Слід відзначити, що, поділяючи загальні засади своєї програми, члени товариства розходились у питанні про першочергові завдання. М. Костомаров вважав першочерговим домогтись єдності словґян. П. Куліш наголошував на розвитку, насамперед, української культури. Т. Шевченко пристрасно відстоював ідеї соціального і національного звільнення українців.

З часом, під впливом реальної соціальної ситуації в Україні, ці засади почали набувати наукового оформлення. На той час українська соціологія ще не була виокремленою наукою, тобто до соціологічних студій принагідне вдавалися професійні філософи, історики, географи, економісти, літератори.

Початком української соціологічної науки прийнято вважати діяльність Женевського гуртка українських соціологів у 1878 - 1882 pp. Українські вчені, що емігрували з Батьківщини в силу переслідування за політичну та громадську антиімперську діяльність, створили у м. Женева (Швейцарія) осередок української науки та культури. Очевидно, що це стало передумовою появи української соціологічної думки, оскільки праці видатних європейських соціологів того часу були більш доступними тут, ніж в Україні, тому представники Женевського гуртка мали змогу бути ознайомлені як з їхнім змістом, так і були безпосередньо знайомі з авторами багатьох з цих праць. Це вплинуло на характер наукових робіт українських вчених, чиї погляди складались на основі популярних у той час у Європі таких соціологічних течіях як позитивізм, органіцизм, еволюціонізм, соціал-дарвінізм, марксизм та їх представників О. Конта, Г. Спенсера, Е. Дюркгейма, К. Маркса та інших.

Найвидатніший вітчизняний позитивіст В. Лесевич під впливом О. Конта, вважав, що філософія історії вивчає соціальну динаміку, а соціологія - соціальну статику. Відтак, розвиток суспільства повинен мати прогресивний характер. Прогрес, за В. Лесевичем, є прагнення до ідеалу, який він вбачав в людяності, а головне в досягненні цього ідеалу - розумова діяльність.

Представником органістичної школи в українській соціології був О. Стронін. Предмет дослідження вченого був пов'язан з аналізом соціальної структури суспільства.

Еволюціоністських поглядів дотримувався і відомий український антрополог та етнограф, представник Женевського гуртка Ф. Вовк. На його думку соціальні явища як і явища природи розвиваються у безперервному і поступовому русі. Соціальне вчений вважав продовженням природного.

М. Костомаров визнавав поступальний розвиток суспільства, неможливість повороту історії назад, а у зростанні свободи особи вбачав одну із закономірностей такого суспільного розвитку. Чим менш розвинуте суспільство тим менш в ньому можливостей для прояву моральних властивостей особи.

І. Оршанський, оцінюючи вчення О. Конта, вважав його недостатньо обґрунтованим. Цим пояснюється його намагання підправити контівський закон трьох стадій розумового розвитку людства, доповнивши його психологічним і логічним аналізом, яким, нібито, знехтував О. Конт.

Соціологічна теорія М. Ковалевського була побудована на засадах позитивізму О. Конта та Г. Спенсера. Але соціологія як наука повинна акцентувати увагу на суспільному порядку і прогресі людських взаємодій.

Сутність прогресу випливає з прагнення людей до солідарності, причому чим вища стадія соціального прогресу, тим більше зростають подібні прагнення. М. Ковалевський доводив, що соціальний прогрес забезпечується рядом факторів - політичних, економічних, культурних, проте жоден із цих факторів не є вирішальним.

Соціологічні погляди М. Грушевського формувалися під впливом Г. Спенсера, Е. Дюркгейма, Л. Леві-Брюля та М. Вебера.

Вчений вивчав закономірності становлення і розвитку суспільства, індивідуальні та колективні взаємодії, особливості формування українського суспільства.

С. Подолинський був прихильником марксистської і соціал-дарвіністської течії. Суспільне життя відбувається згідно з законом боротьби за існування, але з часом починає діяти і закон зростання солідарності людей. Людські громади, піддавшись почуттю прихильності, можуть перестати боротися між собою се це матиме неабиякий сенс для людей, які вивільнять свої сили для боротьби з навколишньою природою.

Як і Г. Спенсер, Драгоманов був прихильником еволюціоністського напрямку у соціології. Незважаючи нате, що вчений допускає і революційні принципи розвитку суспільства, усе ж тільки соціальна еволюція мислиться ним як єдиний нормальний шлях соціального розвитку. Еволюція, як вважав соціолог, охоплює одночасно усі сфери суспільного життя - політику, економіку, культуру та ін.

Таким чином, враховуючи усі названі фактори, можна стверджувати, що наукові концепції перших українських соціологів становили собою досить оригінальні трактовки ідей як західних, так і російських вчених з включенням до них суто українських соціологічних принципів, які були пов'язані з вивченням проблем соціально-культурного життя українського народу.

1.2 Революційно-демократичні концепції українських дослідників соціологічної думки кінця ХІХ - початку ХХ ст.

На початку ХХ ст. в Україні під впливом визвольних подій та розчарування нездатністю українських демократів захистити національну незалежність сформувався ліберально-демократичний напрям, який розглядав такі питання, як соціальне забезпечення населення, пріоритет прав та свобод, принципи самоврядування та національної ідеї та інші.

Соціологічна наука України ввібрала думки, ідеї, теоретичні узагальнення багатьох мислителів минулого, котрих можна назвати засновниками вітчизняної "протосоціології". Їхні соціально-філософські розвідки, антропологічні, культурологічні та історичні дослідження торували шлях соціологічній думці в Україні, зайняли помітне місце в загальноєвропейському науковому і культурному русі. Окрему сторінку соціологічної спадщини України на рубежі XIX--XX ст. представляли ідеї М. Грушевського. Історик світового масштабу у теоретичному соціологічному вивченні розглядав принципи суспільно-політичного устрою, соціально-класової структури тогочасного суспільства, динаміки громадських настроїв, проблем етносоціології, етнополітики й моралі.

Його головною науковою працею із соціології є "Початок громадянства (генетична соціологія)", яку присвячено центральній проблемі тогочасної соціології - висвітленню причин і чинників утворення соціальності, виникнення й існування людського суспільства. Намагаючись визначити, що робить суспільство суспільством, Грушевський наголошував на важливості боротьби індивідуалістичних і колективістських тенденцій, коли то одні, то інші періодично домінують у суспільному розвитку. Саме ця боротьба стає домінантою соціальної еволюції, що є об'єктом дослідження всіх соціальних наук.

В праці "Початок громадянства" досліджується проблема становлення українського суспільства. Автор опрацьовує багатий етнографічний матеріал, наукову спадщину своїх попередників - М. Зібера, М. Сумцова, Ф. Вовка та ін. Вперше в історії українського суспільствознавства була зроблена узагальнена спроба сформувати сучасну концепцію розвитку українського суспільства, її класову структуру та українську націю.

Як відомому політичному діячу, йому були близькими проблеми становлення демократії і створення незалежної національної держави в Україні. Учений обґрунтовує ідею права кожного народу на створення власної держави. Таким чином провідним суб'єктом політичних відносин, їх рушійною силою виступає саме народ, а український народ, як вважає Грушевський, на початку XX ст. досяг такого рівня розвитку, щоб мати власну державу.

Вчений вважав, що вже у XVII ст. українську народність почали залишати всі її вищі класи, які перейшли в ряди державно-керуючої народності. Представником українського народу став демос. Завдяки цьому український визвольний рух завжди був пов'язаний із соціальним протестом: мотиви соціального характеру збігаються із національними і тісно переплітаються з ними. Трудові маси утворюють головний національний кістяк, стають запорукою національного розвитку, тоді як класи великих землевласників і фабрикантів, за рідким винятком, утворюються з чужорідних елементів, відірваних від національного ґрунту.

У монографії "Ремесла і фабрики на Україні" (1880) С. Подолинського поєднуються одночасно марксистські і соціал-дарвіністські погляди з теорією соціальної солідарності. Вчений доводить, що на перших етапах соціального розвитку домінують елементи боротьби, у тому числі між класами. Одним з джерел такої боротьби є додаткова вартість, а наслідком - соціальна неоднорідність у суспільстві. Проте, чим вищим стає рівень соціальної боротьби, тим більше посилюється потреба людей у зближенні та солідарності. В майбутньому як зазначав дослідник, люди прагнутимуть не до боротьби, а до об'єднання у громади, бо соціальна злагода краща, ніж боротьба. Надалі закони Дарвіна діятимуть також, але проявлятимуться вони у тому, що індивіди прагнутимуть завоювати перші позиції у науці, мистецтві, в сфері морального вдосконалення особи.

М. Костомаров виступав проти панівної на той час наукової думки, за якою вирішальною історичною силою є держава, а народ - матеріал для держави. На думку вченого, народ є не механічною силою держави, а її змістом, живою стихією. Держава є тільки формою, мертвим механізмом, який приводиться в дію народом. Тому, насамперед, потрібно вивчати народ, суспільство, а не державу.

Костомаров визнавав поступальний розвиток суспільства, неможливість повороту історії назад, а у зростанні свободи особи вбачав одну із закономірностей такого суспільного розвитку. Чим менш розвинуте суспільство тим менш в ньому можливостей для прояву моральних властивостей особи.

Цікавими для сучасників є соціологічні роздуми П. Куліша про місто і село, Європу і хуторянство. В їх основі - принцип подвійності природи людини. Серце, душа людини і її "зовнішнє" - завжди перебувають у конфлікті, в боротьбі між собою. На ґрунті такого розуміння природи людини Куліш побудував свою теорію "хуторянства", лейтмотивом якої є: "прагнення до життя на хуторі - це прагнення до життя серця". Саме село, хутір дає відчуття природного (вільного) життя, є джерелом усіх земних радощів, дає можливість відкинути все зайве, непотрібне. Ніяка наука, європейська цивілізація цього не в змозі дати. Наукою лише розум збагачується. А тому Куліш закликає уникати від міського життя.

О. Потебня вивчав соціологічну сутність категорій "народ" і "народність", взаємовплив народів, співвідношення народності і ідеї національності. Народ є творцем мови, і мова зумовлює національну специфіку народу. Народність, в термінах Потебні, є тим, чим один народ відрізняється від іншого. Кожна народність має право на саморозвиток.

часу як задум окремих осіб чи гуртів зробити відомі риси народу керівним началом діяльності окремих представників чи уряду цього народу, аби звеличити діяльність, надати їм більшої сили.

Розглядаючи основи соціального життя, соціолог О. Стронін виділяв три закони функціонування суспільства - біологічний, соціальний та політичний. Всі вони, на думку вченого, мають спільні риси. Одною із таких спільних рис всіх суспільств є їх пірамідальна будова. На вершині піраміди розміщується активна меншість - аристократія, внизу - більшість, демократія, у середині - тимократія. Така будова суспільств потрібна для руху. Вона нагадує зграю летючих пташок, що вишикувались у трикутник, вершина якого спрямована в бік руху. Суспільству також, для того щоб легше було розсікати історичний простір, необхідно набрати вигляду піраміди. Окрім того, пірамідовидна побудова суспільства сприяє підтримці рівноваги в ньому. При розташуванні більшості внизу піраміди ніякі розхитування меншості зверху не загрожують падінню цієї піраміди.

Одним із фундаторів вітчизняної етносоціології був відомий український історик та етнограф В. Антонович, який обґрунтував свої ідеї у праці "Три національні типи народні" (1888). Нацією учений назвав групу людей, "рідних і близьких між собою натурою, хистом, вдачею, дотепністю, вдатністю, темпераментом". Цікаво, що вчений висловив цілком раціональне припущення, що на формування нації впливають не тільки біологічні, а соціальні фактори. Основними соціальними рисами українців Антонович визначив прагнення до рівноправності, волі та справедливості. Важливими критеріями соціального розвитку як нації, так і окремої особи В. Антонович вважає культуру та етику.

Серед вітчизняних вчених-соціологів кінця XIX ст. насамперед вирізняється постать М. Ковалевського. Його соціологічні погляди були близькими до ідей О. Конта та Г. Спенсера, С. Подолинського та М. Драгоманова. Соціологічна теорія М. Ковалевського була побудована на засадах позитивізму. Соціологія, на його думку, є наукою, що на основі конкретних соціальних фактів визначає основні тенденції розвитку соціальних явищ. У двотомній праці "Соціологія" (1910) він визначив, що соціальний прогрес є поступовим перебігом соціальних явищ від їх більш простих до більш складних форм, у такий спосіб забезпечується соціальний прогрес. Останній не залежить від волі конкретних індивідів, хоча й забезпечується ними. Сутність прогресу випливає з прагнення людей до солідарності, причому чим вища стадія соціального прогресу, тим більше зростають подібні прагнення. Прогресом, на його думку, власне і є зростання такої солідарності в усіх її проявах. Підкреслюючи плюралістичні ідеї М. Драгоманова, М. Ковалевський доводив, що соціальний прогрес забезпечується рядом факторів - політичних, економічних, культурних, проте жоден із цих факторів не є вирішальним.

Ідеї ї федералізму, та солідарності розвинув у своїх працях видатний український письменник, учений та громадський діяч І. Франко. В становленні ідеї федералізму І. Франка можна виділити два етапи: на першому обґрунтовується концепція громадівського федералізму, у якому вбачав основу свободи як кожного взятого індивіда зокрема, так і громади в цілому; на другому етапі він припускав утворення федерації держав на принципах загальної рівності та соціальної справедливості.

Будучи палким патріотом України та української нації, Франко виступав проти націоналізму, що проповідувався німецькими соціал-демократами. Вчений зауважив що соціалізм соціал-демократів не принесе панацеї від хвороб, засобом прогресивного розвитку суспільства є вирішення соціальних проблем.

В. Лесевич, найвидатніший вітчизняний позитивіст, досліджуючи суспільний розвиток, дійшов висновку, що соціальні трансформації призводять не лише до матеріального покращання побуту, що є результатом зростання влади людини над природою, але і поступового переважання вищих людських здібностей. Відтак, розвиток суспільства має прогресивний характер. Прогрес, за В. Лесевичем, є прагнення до ідеалу, який він вбачав в людяності, а головне в досягненні цього ідеалу - розумова діяльність.

Видатний вчений-економіст М. Туган-Барановський вважав соціологію однією із стрижневих суспільних наук. У більшості своїх праць він зосереджувався на обґрунтуванні ролі господарства у соціальному житті.

Виробництво засобів до життя - це нижча сходинка діяльності людей. На вищих сходинках господарська робота стає менш значимою в діяльності. Отже, чим вищі потреби, тим меншу роль у їх задоволенні відіграє господарська праця. Тільки найбідніші борються за своє "чисте" існування. А більшість людей розглядає багатство як спосіб доступу до влади, а не навпаки.

Значний вплив на суспільну думку на початку XX ст. мали ідеї державності та історичного поступу України. На думку історика, політолога, соціолога В. Липинського політичний ідеал для України - правова "трудова" монархія у формі гетьманату. Українську націю можна сконсолідувати на базі "територіального патріотизму", тобто шляхом пробудження солідарності між усіма постійними мешканцями України незалежно від їх соціального статусу, віросповідання, етнічного походження. А ідея української державності - той фактор, який повинен забезпечити національну єдність усіх верств українського суспільства на ґрунті компромісу між ними.

Історик, громадський, політичний діяч Д. Дорошенко вважав, що українську державу спроможна збудувати провідна верства суспільства - аристократія. Розмірковуючи над процесом і наслідками демократичної революції в Україні, дійшов висновку про доцільність творення не народної, а демократичної буржуазної республіки, аналоги якої існували в Європі.

Розділ 2. Соціологічні погляди М. Драгоманова крізь призму революційно-демократичних перетворень

2.1 Біографічні особливості М. Драгоманова

Драгоманов Михайло Петрович (1841-1895) публіцист, історик, літературознавець, фольклорист, економіст, філософ, громадський діяч.

Народився Михайло Петрович Драгоманов 18 вересня 1841 року в Гадячі на Полтавщині. Батьки, дрібнопомісні дворяни, нащадки козацької старшини, були освіченими людьми, поділяли ліберальні для свого часу погляди. "Я надто зобов'язаний своєму батьку, який розвив у мені інтелектуальні інтереси, з яким у мене не було морального розладу і боротьби... - згадував пізніше Михайло Петрович. З 1849 по 1853 рік юнак навчався в Гадяцькому повітовому училищі, де, з-поміж інших дисциплін, виділяв історію, географію, мови, захоплювався античним світом. Продовжував своє навчання допитливий хлопець у Полтавській гімназії. Це були часи накопичення знань, розширення поля інтересів, захоплення новітніми політичними течіями. М. Драгоманов вражав викладачів своєю надзвичайною цілеспрямованістю, працьовитістю, освіченістю. Його сестра Ольга (майбутня письменниця Олена Пчілка, мати Лесі Українки) згадувала, що "книжок... Михайло перечитав ще в гімназії таку силу і таких авторів, що багато учнів середніх шкіл пізніших часів... здивувались би, почувши, що між тими авторами були й такі... як Шлосер, Маколей, Прескот, Гізо". Восени 1859 року М. Драгоманов вступає на історико-філологічний факультет Київського університету. Тут у нього з'являються значно ширші і більші можливості вдосконалювати свою загальну освіту, повніше і живіше знайомитися з тими суспільними і політичними процесами, що постійно зароджувалися у неспокійному студентському середовищі. Університет тих часів являв собою один із найважливіших осередків наукового, культурного і громадського життя. Значною мірою це була заслуга попечителя цього закладу, славетного хірурга М. Пирогова, який "допустив у Києві de facto академічну свободу, схожу на європейську". М. Драгоманов намагався встигати й органічно поєднувати процес навчання з практичною громадською роботою, на яку підштовхували розбуджені загальною ситуацією політичні настрої. Етапним у справі становлення М. Драгоманова як політичного і громадського діяча став його виступ над труною Шевченка у Києві, коли прах великого Кобзаря перевозили до Чернечої гори. Слова, сказані тоді ще юним промовцем: "Кожний, хто йде служити народу, тим самим надіває на себе терновий вінець", - виявилися пророчими. У 1863 році М. Драгоманов стає членом Громади. Ці об'єднання виникали як форма пробудження свідомості національної інтелігенції до пізнання української літератури, історії, культури, народного побуту, права. Пізніше у 70-х рр. з'явилися нові, молоді Громади, в статутах яких уже стояло питання про "самостійне політичне існування" України з "виборним народним правлінням". З середини 60-х років становлення М. Драгоманова як ученого відбувається у тісному взаємозв'язку з його публіцистичною діяльністю. По суті, в цих роботах М. Драгоманова - історичних, етнографічних, філологічних, соціологічних - мимоволі відбувається зміщення акцентування на політичне підгрунтя означуваного питання. У 1871 році Київський університет відряджає М. Драгоманова за кордон. Замість запланованих двох років молодий учений пробув там майже три, відвідавши за цей час Берлін, Прагу, Відень, Флоренцію, Гейдельберг, Львів. Особливе місце в політично-публіцистичній діяльності М. Драгоманова посідає Галичина. Він був одним з перших, хто намагався розбудити галицьке громадське життя, піднести рівень суспільної свідомості. Трирічне закордонне турне М. Драгоманова було надзвичайно плідним для молодого вченого. Він тепер міг критично оглянути й оцінити свої переконання, зіставляючи їх з наочним західноєвропейським досвідом. Наступ реакції, повторне запровадження утисків проти відроджуваних проявів української культури змусили Драгоманова виїхати за кордон і стати політичним емігрантом. Восени 1875 року Михайло Петрович через Галичину та Угорщину вирушає до Відня з наміром створити там осередок національної політичної думки, започаткувати випуск української газети. Прогресивний громадсько-політичний збірник "Громада"Драгоманов створив у Женеві восени 1876р. Було видано п'ять томів збірника. Головна тема "Громади" - дати якнайбільше матеріалів для вивчення України і її народу, його духовних починань і устремлінь до свободи і рівності серед світової спільноти. З другої половини 80-х рр. М.Драгоманова запрошують до співпраці ряд провідних видань Галичини. Становлення і розвиток радикальних рухів у Західній Україні, за свідченням І. Франка, стало останньою і, мабуть, найбільшою радістю в житті Драгоманова. У 1889 році Михайла Петровича запрошують на кафедру загальної історії історико-філологічного факультету Софійського університету Болгарії. Ім'я М. Драгоманова асоціювалося в свідомості прогресивної громадськості з боротьбою слов'янських народів за свободу, автономію, братерство. Виважений і проникливий політик,Драгоманов мучився тією задушливою загальною атмосферою, що склалася на теренах Російської імперії у ставленні до національних меншин. Це був період перед черговим тотальним наступом на вільнолюбний настрій народу. "Пригнічений стан духу значною мірою збільшується від усвідомлення печального стану справ в Україні", - так свідчила Леся Українка про останні дні життя М.Драгоманова. Тимчасові поліпшення загального стану сприяли сплескам творчого піднесення, але несподівана смерть від розриву аорти 20 червня 1895 року обірвала життя великого вченого і громадського діяча. Похований Михайло Драгоманов у Софії.

Громадська діяльність і творча спадщина М. Драгоманова забезпечили йому особливе місце в історії суспільно-політичної і правової думки не тільки України. Його можна назвати творцем своєрідної конституціоналістичної теорії, палким прихильником збагачення вітчизняної політики й права цінностями світового досвіду. "Драгоманов перший із російських публіцистів дав російській демократії широку і ясну програму... перший блискуче й доступно пояснив зміст і значення конституційного ладу, особливо прав особи та принципів самоуправління..." - оцінюючи діяльність Драгоманова, зазначив П. Струве. Ще ширше означив різнобічну діяльність М. Драгоманова на користь українського суспільства І. Франко, називаючи його "духовним батьком", "великим критиком і бистрим, історично вишколеним умом", "найбільшим публіцистичним талантом нашої нації", "могутньою постаттю" і "правдивим учителем". Своєрідність Драгоманова як прогресивного політичного і громадського діяча криється перш за все в його широкому, поліаспектному підході до такого важливого поняття, як "конституціоналізм", яке він нерідко доповнював, збагачував, інколи навіть ототожнюючи його з поняттям політичної свободи. Драгомановське розуміння конституціоналізму включало в себе такі чинники, як політична свобода суспільства і особистості, що реалізувалася через народне представництво в центрі, самоуправління на місцях, дотримання прав і свобод людини. Великого значення з огляду на історичну перспективу і розвиток нинішньої суспільно-політичної ситуації у світі набуває уявлення М.Драгоманова про визначальний критерій і мету всіх різноманітних суспільних відносин: "Основними для формування тих відносин... повинні бути поперед усього основні права чоловіка - свобода думки й слова, зборів та коаліцій, толеранція політичних та релігійних переконань... віри й безвірства". Виваженим, діалектично та історично обґрунтованим було переконання вченого, що попри все ті відносини "ніколи в цілім світі не будуть шанобливо однакові...". Драгоманов чітко окреслив і можливості загальних революційних процесів. Він був упевнений, що будь-яка революція має в основі своїй політичний характер, міняє політичні форми панування, але "...не має сили сотворити новий лад суспільного життя, бо сей мусить органічно і звільна виростати з попередніх, як дерево з даного грунту, а продиктувати його ніякими едиктами не можна". Послідовно і твердо він відстоював еволюційну правоту будь-якого розвитку, вважаючи революції явищами спонтанними й короткочасовими, хоча все в тому ж загальному тоні історичного поступу. Як точно і правильно підмітив І. Франко, "Драгоманов - еволюціоніст, вірив у ненастанний органічний розвій не лише в сфері матеріальних явищ, але також у сфері духу, віри, літератури й етики. Властивим плодючим елементом у тій еволюції вважав людське - індивідуум, його душу, волю й інтелігенцію (розум)". Сила історичного методу М. Драгоманова в тому, що вчений і публіцист умів органічно сприймати в єдності конкретного історичного процесу загальне й осібне, національне і вселюдське, індивідуальне й суспільне у їх найтіснішому взаємозв'язку. Керуючись принципами культурного синтезу національного та інтернаціонального, Михайло Петрович Драгоманов показав, теоретично обгрунтувавши, що в такому поєднанні нема суперечності, і провів цей принцип через проблеми конституціоналізму, політичної свободи, прав людини, національного самовизначення, місцевого самоврядування, політичної боротьби, подав порівняльний нарис політичних ідей, намітив віхи поступу на майбутнє і створив всебічну і повну картину свого сьогодення. "Своїм писанням, зарівно як і прикладом свого життя, він дав нам високий взірець неустрашеного і незламного борця поперед усього за свободу думки, досліду, критики та розвою людської одиниці й народів і через те все буде предметом гордості і честю для народу, що видав такого чоловіка", - писав Франко, не зайво нагадуючи українському люду про його достойника. Унікальність постаті М. Драгоманова як ученого не тільки, вірніше не стільки в площині політичної публіцистики, як у сфері власне політології. Його можна вважати засновником національної політології, істориком політичних учень. Саме він створив нарисні добірки про розвиток політичних ідей у країнах Західної Європи, всебічно розглянувши теорію освіченого абсолютизму, лібералізму, і, запозичивши ряд основних прогресивних положень із декількох напрямків, подав концентроване обгрунтування своєї конституційно-правової доктрини. "Вся практична мудрість людська може бути в тому, щоб убачити напрямок духу світового, його міру, закон і послужитись тим рухом. Інакше рух той піде проти нас, роздавить нас", - так виводив він своє розуміння пошуку шляхів розвитку. Найвищий прояв мудрості - осягнути закон об'єктивного розвитку історії, відчути його, підлаштуватися під нього, відповідати його вимогам і потребам, а це значить - єдино правильно визначити свої можливості і докласти максимум зусиль для їх реалізації. У цій мудрості концентрується увесь віковий досвід нації, а тому надзвичайно важливо скористатися ним якомога повніше. Звісно, розуміння і пізнання цих законів М.Драгомановим позначалося як зовнішніми обставинами, так і внутрішнім відчуттям. Найкраще ж пояснення - виправдання тому зробив І. Франко, оцінюючи багатогранну діяльність видатного вченого: "Він не написав ані одного слова, котре б не відносилося до живих людей, до живих обставин і до тих питань, котрі так чи інакше порушують думки і чуття окружаючої його громади. Оте живе чуття, той бистрий погляд, що завсігда добачує потреби хвилі і вміє найти для них відповідний вираз і відповідне заспокоєння, найліпше характеризує нам самого Драгоманова". Вияви тої мудрості - і сьогодні серед дороговказних орієнтирів суспільного поступу.

2.2 Соціально-політичний устрій суспільства в роботах М. Драгоманова

М. Драгоманов першим використав поняття "соціологія" у своєму курсі лекцій для студентів Київського університету.

Соціологію він розумів як універсальну науку і, на його думку, багато які самостійні науки мали б стати її розділами. Не стали винятком ні історія, ні політична економія, ні політологія. Прагнення теоретичного синтезу галузей суспільствознавства, зближували М.П. Драгоманова з класиками західноєвропейської соціології О. Контом та Г. Спенсером.

Суспільство у М. Драгоманова виступає системою, що містить в собі три складові - матеріал, до якого входять окремі індивіди та народності так звані "суспільства" - сім'ю, клас, державний і міждержавний союзи; продукти суспільної діяльності. Одним із головних методів у соціології визначав порівняльно-історичний, за яким порівнював не тільки соціальне значення окремих історичних осіб, а й цілих епох.

Соціологічний метод Драгоманова включав різноманітні способи дослідження й наукової критики. У процесі фактологічного і джерелознавчого аналізу він використовує процедуру деідеологізації і розглядає наукові теорії в історико-соціальному контексті з урахуванням особливостей епохи, її соціальних, політичних, національних і філософських тенденцій.

Драгоманов широко використовує компаративний (порівняльний) метод, порівнюючи не тільки представників різних етнічних чи соціальних груп, а й самі ці групи в різні історичні періоди.

Соціологічному методу Драгоманова притаманне визнання об'єктивних закономірностей історичного процесу. Драгоманов наголошував на тому, що будь-які зусилля особистостей чи соціальних груп, навіть урядів і держав не в змозі загальмувати, а тим більше надати зворотного напрямку об'єктивним історичним процесам. Він вірив у невідворотність соціального прогресу і був переконаний, що еволюційний шлях розвитку суспільства забезпечує більший простір для індивідуального і громадського самовираження, ніж соціальні потрясіння.

Він - автор "Вольного Союза - Вільної Спілки" (1885 р.) - одного з перших конституційних проектів, суттю якого були:

а) політична свобода суспільства й особи, що мала реалізуватися через народне представництво в центрі;

б) самоуправління на місцях;

в) права й свободи особи.

Для нього політична свобода є не що інше, як недоторканість особи, свобода слова, совісті, самореалізації національності. Проголосивши політичну свободу як головну мету, М. Драгоманов пропагував демократично організовану систему суспільства, в якому інтереси держави не суперечили б інтересам народів, які її населяють, та інтересам кожної людини.

Політичні права й свободи М. Драгоманов розглядав у цілісній системі ідей, у якій гармонійно взаємодіють людина й суспільство, особа й сукупність осіб (народ, нація), загальним мотивом поведінки яких є ідеали свободи й самостійності, їхнє право самим визначати свої інтереси й засоби досягнення їх, відповідати за свою долю. Політичну свободу для Росії він трактував як демократизовані конституційні інститути західного типу, як соціально забезпечені, а не тільки формально проголошені права людини, а конституційну державу ототожнював із народно-правовою: участь усього суспільства у виробленні законів, контроль за виконанням їх, особиста, громадянська свобода, судовий захист прав кожного. На його думку, необхідно зменшити силу державного начальства, чи то царського, чи то гетьманського, чи то управи (адміністрації) або самої вибраної ради (парламенту) перед силою особи, суспільства.

М. Драгоманов послідовно стверджував принцип демократизму не стільки поділом влади й парламентаризмом, скільки народним суверенітетом, первинністю влади народу над політичною владою, державою; акцентував увагу на правах людини, системах виборності й місцевого самоврядування. Під правами людини він розумів недоторканість особи й житла, заборону тілесних покарань і страти, таємність листування, свободу вибору місця проживання й занять, недоторканість гідності, національності й національної мови в приватному та громадському житті, свободу слова, преси, театрів і навчання, зібрань, запитів і заяв знаками-малюнками, знаменами, процесіями без порушення громадського порядку й за дотримання безпеки громадян, свободу обґєднань і товариств тощо.

Політичні права М. Драгоманова включали в себе загальне виборче право, право виборців давати накази депутатам, гласне ведення всіх державних справ, необхідність ураховувати думку меншості, всіх національних меншин.

Реалізація політичних прав і свобод неможлива без економічного забезпечення їх. Серед цих проблем він виділяє: полегшення тягаря військових повинностей, повернення всіх податків на потребу народу, безкоштовне початкове навчання дітей, обладнання притулків для сиріт, калік і осіб старечого віку, створення можливостей для викупу полів, вод, лісів, залізниць у власність держави, областей, волостей тощо.

Отже, у М. Драгоманова політична свобода неможлива без конституції та активного впливу її на життя суспільства, без опосередкованості політичних відносин конституційно-правовими нормами.

Більше того, М. Драгоманов як один із засновників федералізму й місцевого самоврядування надавав федералізмові політичного змісту, розглядав політичну свободу й федеративну державність крізь призму децентралізації, автономії земських одиниць, тобто сільських і міських общин, волостей і областей. Діяльність місцевої влади мають очолювати представницькі збори, обласна дума й призначена нею обласна управа. Причому, на відміну від поглядів представників інших ліберальних течій, самоуправління народу кваліфікувалося ним як "основа для досягнення соціальної справедливості".

До того ж М. Драгоманов поглибив розуміння цієї проблеми тим, що дав чітке розмежування компетенції органів місцевого самоуправління, показав ієрархію земств знизу до верхівки. Встановлення меж компетенції різних органів місцевого самоврядування та центрального уряду передавав виключно суду. Стверджував, що самоуправління на місцях може бути справжнім за умови, коли центральна влада припинятиме тільки ті постанови та дії органів на місцях, які "не узгоджуються з основними законами й спільними інтересами державного союзу". Розвґязувати подібні спірні питання може лише найвищий суд.

Основою федеральної держави М. Драгоманов називав обласну автономію, місцеву владу, місцеве самоуправління, які вирішують усі внутрішні справи в межах своєї території. Водночас ця влада бере участь в утвердженні загальної волі як частини всього союзу, всієї федерації, тобто цією частиною своєї території та волі у спільній справі створює державу. Федеративну республіку, засновану на принципах децентралізму, М. Драгоманов називав найдоцільнішою формою організації для держав з великою територією.

Отже, він не бачив "сили й ґрунту" для політики державного сепаратизму України, а проблему її політичної самостійності вважав не лише тільки дуже важкою, якщо не неможливою, а "за певних умов зовсім непотрібною для будь-яких інтересів українського народу". Незважаючи на глибоку й щиру любов до українського народу, він так і не спромігся виділити українське питання в самостійне і звів справу національного визволення народу до питання про загальну децентралізацію Російської держави.

Особливу увагу Драгоманов приділяє соціології політичних відносин. Він вивчає проблеми влади, взаємовідносини держави й суспільства, загально-громадських пріоритетів і особистих прав, індивідуальної свободи тощо. Його цікавить не стільки формальне визначення сутності ключових понять політики, скільки конкретні історичні форми політичних режимів у різних народів у різні епохи. У процесі соціологічного вивчення цих питань Драгоманов доходить висновку, що не існує таких інститутів влади, політичних чи правових установ, які б претендували на поза історичну незмінність. Політичне життя за своїм змістом є процесуальним, тут усе рухається, старе змінюється новим, і ці процеси є цілком закономірними.

У пошуках об'єктивних критеріїв оцінки соціальних процесів М. Драгоманов звертався до досліджень західноєвропейських учених, зокрема Ф. Лассаля і О. Конта.

М. Драгоманов розглядав соціальний прогрес як поступовий розвиток ідей, виступав проти централізації влади як способу політичного і національного гноблення, розробив програму культурно-національної автономії. Він відстоював право українського народу на розвиток національної культури.

Розуміння М. Драгомановим залежності прогресу як такого від розвитку суспільної організації свідчить про безпосередній зв'язок його ідей зі спенсерівською теорією еволюції та розвитку людського суспільства.

М. Драгоманов вирізняв декілька сторін прогресу:

· технічний поступ, що характеризується винаходами, які полегшують працю людини;

· науковий - поширення освіченості;

· культурний - удосконалення способу життя, поліпшення його якості, піднесення духовності людини.

Прогрес суспільних відносин М. Драгоманов розумів у скасуванні особистої неволі, панщини тощо.

Щодо власного удосконалення особи М. Драгоманов виключного значення надавав громадським порядкам, які потрібно змінювати так, щоб навіть недобрій людині було важко робити щось зле, а добрій легко робити добро.

Історичний підхід учений застосував і у своїй теорії соціального прогресу, вважаючи його об'єктивним ходом історії. Його думки про соціальний прогрес далекі від фаталізму і підкреслено оптимістичні. Прогрес - це суто соціальна закономірність, яка твориться суто людьми, без участі Божої волі. Драгоманов відкидає ідею регресу, а тимчасове уповільнення розвитку освіти, техніки чи науки, як-от у період Раннього Середньовіччя, вважає лише стадією підготовки до наступного етапу соціального прогресу. Зрозуміло, що український учений гостро критикує теорію циклічності Д. Віко, оскільки у ній поряд з соціальним прогресом знаходиться місце і соціальному регресу. Для Драгоманова історичний прогрес - явище, що охоплює усі країни світу одночасно. Тому, як зазначає учений, історія України та історія Європи є невід'ємними одна від одної.

Розділ 3. Соціологічні погляди М. Костомарова крізь призму революційно-демократичних перетворень

3.1 Біографічні особливості М. Костомарова

Микола Іванович Костомаров народився 16 травня 1817 р. у слободі Юрасівка Острогозького повіту Воронезької губернії. Батько був нащадком козаків-переселенців, місцевим поміщиком. Мати (у дівоцтві Мельникова) - українська селянська дівчина, раніше кріпачка, по 1812 р. навчалась в одному з московських пансіонів. Батько з матір'ю обвінчались після народження сина. Батько трагічно загинув, не встигши усиновити Миколу. Тому по 1832 р. М.І. Костомаров перебував у кріпацькій залежності й отримав волю завдяки неймовірним зусиллям і матеріальним жертвам матері. Цей факт вплинув на подальшу долю і світогляд майбутнього вченого.

Батьки Костомарова намагалися прищепити сину вільнолюбні ідеї і дати добру освіту. Тому вже з 10 років М. Костомарова відправили навчатися до Московського пансіону, а згодом до Воронезької гімназії, яку той закінчив 1833 р.

1833 р. М. Костомаров вступає на історико-філологічний факультет Харківського університету. Вже у цьому навчальному закладі він проявив непересічні здібності до навчання.

На світогляд М. І. Костомарова вплинули професор грецької літератури Харківського університету А.О. Валицький та професор всесвітньої історії М.М. Лунін.

1836 р. М.І. Костомаров закінчив університет, а в січні 1837 р. склав іспити на ступінь кандидата й отримав направлення у Кінбурнський драгунський полк юнкером.

Залишивши службу в армії, М. Костомаров їде до Харкова, а потім до Москви писати історію слобідських козаків. Молодий учений взявся за цю працю, відчувши гостру потребу наповнити російську історію новим змістом, а саме: народним життям, яким воно було в різних частинах Російської імперії. Стрижнева ідея історіософії Костомарова - історія народу та його духовне життя - була протилежною офіційній історіософії, яка висвітлювала тільки історію держави. Він навіть визначив собі життєве кредо: "З народом проти держави".

Наприкінці 30-х - на початку 40-х pp. M. Костомаров знайомиться із творчістю харківських поетів-романтиків, вивчає слов'янські мови, починає писати українською мовою і видавати художні твори під псевдонімами "Ієремія Галка", "Іван Богучаров". Це драма "Вітка", "Українські балади", трагедія "Сава Чалий".

Наприкінці 1840 p. M.І. Костомаров здає магістерський екзамен і починає працювати над дисертацією "Про причини та характер унії в Західній Росії". Фактично у своїй дисертації він висвітлив боротьбу українського народу за незалежність від шляхтянської та католицької експансії, показав народні маси як найважливіший суб'єкт історії. Тому захист не відбувся.

На початку 40-х pp. M.І. Костомаров працював помічником інспектора в Харківському університеті, викладав історію у приватних школах та інших навчальних закладах, не припиняючи займатися науковою та літературною діяльністю. Саме тоді в полі його наукової та літературної зацікавленості було повстання козаків під проводом Наливайка. Костомаров також писав біографічний нарис родини князів Острозьких.

У січні 1844 p. M.І. Костомаров захистив дисертацію "Про історичне значення руської народної поезії", у якій заявив про своє позитивне ставлення до поезії Т.Г. Шевченка.