Соціальне пізнання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціальне пізнання

Про що дослідникам важче добувати істинне знання: про природу чи про суспільство? Чи може вчений, що вивчає суспільство, бути абсолютно безстороннім в оцінці подій? Чи може наука довідатися, про що думав той чи інший діяч минулого?

Істина і її критерії, наукове пізнання.

Вище ми говорили про пізнання будь-яких об'єктів реальної дійсності, і природних, і соціальних (суспільних). Однак пізнання суспільства, соціальних процесів, що протікають у ньому, має поряд із загальними для всієї пізнавальної діяльності рисами також і істотні відмінності від пізнання природи.

Зусиллями вчених, що вивчають соціальні явища, суспільство пізнає саме себе. Іншими словами, суб'єкт пізнання (суспільство) і його об'єкт (суспільство) збігаються. Люди є творцями суспільного життя і його змін, вони ж пізнають соціальну дійсність, її історію. Включення людини як соціальної істоти в соціальне життя, яке вона ж вивчає, не може не позначитися на процесі пізнання.

Порівняємо: один учений вивчає фізичні явища, наприклад, електрику, інший - життя суспільства. Перший дивиться на об'єкт вивчення з боку, другий є часткою досліджуваного об'єкта. Ви погодитеся, що той, хто включений у досліджуваний процес, бачить його ніби зсередини, має переваги перед тим, хто намагається проникнути в сутність природних процесів, що протікають незалежно від людини. Але, з іншого боку, будучи учасником соціального розвитку, людина не може бути байдужою до того, що відбувається. Одні явища викликають у нею позитивні почуття, інші - антипатію. Одним соціальним силам, партіям, діячам вона співчуває, інші засуджує. І це накладає відбиток на процес пізнання.

Але справа не тільки в особистісній оцінці суспільних явищ. Оскільки інтереси великих груп людей (класів, демографічних і професійних груп тощо) не збігаються, а в ряді випадків протилежні, висновки вчених, що вивчають суспільство, зачіпають інтереси тих чи інших груп. Тому від них потрібна максимальна стриманість у висновках.

Таке буває й у природничих науках. Якби ідеї Джордано Бруно не зачіпав нічиїх інтересів, його не відправили б на багаття. Але в більшості випадків відкриття фізиків | хіміків, біологів і геологів не зачіпають становище соціальних сил. Цю відмінність природно-наукового і соціального пізнання помітив ще в XVII ст. англійський філософ Том ас Гоббс. "Я не сумніваюся, -писав він, - що якби істина, що три кути трикутника рівні двом кутам квадрата, суперечила чиємусь праву на владу або інтересам тих, хто вже володіє владою, то, оскільки це було б у владі тих, чиї інтереси зачеплені цією Істиною, вивчення геометрії було б якщо не заброньоване, то шляхом спалення всіх книг з геометрії витіснене".

Зрозуміло, що, наприклад, прихильники республіки, вивчаючи форми держави, будуть шукати підтвердження переваг республіканського ладу перед монархічним, у той час, як монархісти особливу увагу приділять доказам недоліків республіканської форми і достоїнств монархічної. Безсторонніми у вивченні цього питання вони бути не можуть, і чим більше дослідник включений у соціально-політичну боротьбу, тим сильніше будуть позначатися його суб'єктивні позиції, його пристрасті, потреби, настрої на процеси пізнання соціального об'єкта. Збіг суб'єкта й об'єкта соціального пізнання багато в чому пояснює наявність багатьох висновків і оцінок, що виникають при вивченні того самого суспільного явища.

Ще одна особливість соціального пізнання полягає в складності досліджуваного об'єкта - суспільства. У соціальних процесах взаємодіють різні соціальні сили, переплітаються різноманітні економічні, політичні, духовні причини, у них перетинаються інтереси, очікування і воля, дії безлічі людей. соціальний пізнання духовний

Зв'язки в природі - це зв'язки між неживими предметами чи нерозумними живими істотами. Складність пізнання соціальних зв'язків у тому, що тут доводиться розбиратися у відносинах людей, наділених свідомістю, чиї прагнення, бажання, цілі найчастіше приховані, замасковані заявами, обіцянками, саморекламою. Кожна подія в соціальному житті неповторна за своїм "малюнком". У природі закономірні зв'язки більш очевидні. День приходить на зміну ночі, восени природа засинає, а навесні пробуджується, вода при температурі нижче нуля замерзає. У житті суспільства події і явища не схожі одні на одних. Навіть аналогічні за характером процеси разюче відрізняються. Порівняйте кілька революцій у Європі ХУІІ-ХІХ ст. або кілька селянських повстань, і ви погодитеся, що кожна окрема подія має своє власне "обличчя". Тому в суспільному житті знайти закономірність нелегко, розібратися в її численних зиґзаґах, стрибках, рухах важче, ніж у природних процесах.

Нарешті, ще одна помітна особливість соціального пізнання. Якщо у вивченні природи велике місце займають безпосереднє спостереження (наприклад, виверження вулкана, життя тварин тощо) і експеримент, то в соціальному пізнанні можливості спостереження й експерименту обмежені. У першу чергу, це відноситься до історичної науки. У житті не можна спостерігати повстання Спартака, у науковій лабораторії неможливо провести експеримент із визвольною війною Богдана Хмельницького. Можливий лише обмежений соціальний експеримент (наприклад, експеримент в одному регіоні за новим принципом організації парламентських виборів або ж експеримент на декількох фабриках за новою системою управління підприємством). Головне ж джерело знань - це оточуюча нас соціальна дійсність, історичний досвід, різнобічна суспільна практика.

Труднощі соціального пізнання, як ми бачимо, великі. Вони стали основою для висновку деяких учених проте, що суспільство не піддається науковому вивченню. Можливий, вважають вони, тільки опис суспільних явищ. Однак більшість учених не відмовляються і від пояснення соціальних процесів.

Що ж дає можливість не тільки описати соціальні явища, але і зрозуміти їх? Насамперед правильний підхід до них. Це означає, що в розумінні суспільних явищ варто виходити з їхньої суті. Якщо розвиток суспільства, його історія -- це діяльність людей, то потрібно аналізувати як поточну діяльність, так і її умови, які є результатом діяльності попередньої. Не можна не враховувати діяльність, що відтворює відомі продукти і методи їхнього створення, і діяльність творчу. Перша зберігає стабільність, стійкість, сформовані суспільні форми. Друга обновляє їх, перетворює, прокладає шлях новому. Важливо також розглядати взаємозв'язок матеріальної і духовної діяльності. Нарешті, необхідний також аналіз діяльності різних її суб'єктів: як великих груп людей, так і окремих особистостей.

Такий підхід дозволяє зрозуміти залежність теперішнього від минулого, а також значення сьогодення як умови досягнення майбутнього. Якщо ви вивчаєте, наприклад, мануфактурне виробництво, то зрозуміти його можна, лише звернувшись до ремісничого виробництва, з якого виросла мануфактура, а в останньому побачити передумови переходу до машинного, фабричного виробництва (подумайте, що дає цей підхід для пояснення суспільного прогресу).

Ми краще зрозуміємо сутність і форми сучасної держави в розвинутих країнах Європи, якщо простежимо етапи її розвитку від зародження до наших днів. Але знання сучасної ролі і функцій держави в цих країнах допомагає краще зрозуміти її попередню історію. Разом з тим, знання минулого і сьогодення дозволяє виявити тенденцію розвитку держави в майбутньому, оскільки майбутнє існує в сьогоденні ніби у вигляді зародка.

Виявляючи загальне, ми не можемо забувати і про те, що не тільки індивідуальні, неповторні окремі події історії, але і своєрідний історичний шлях народів, країн, регіонів.

У будь-якому суспільстві існує своєрідне, тільки йому властиве сполучення економічних, духовних, соціальних, політичних факторів. Кожне суспільство має тільки йому притаманні фактори, пов'язані з культурою народу, його історичним досвідом і традиціями, світосприйманням, тому використовувати при вивченні однієї країни знання, отримані при вивченні іншої, можна, лише використовуючи метод аналогії.

Аналогія це подоба, подібність предметів у яких-небудь властивостях,, ознаках, відносинах, причому таких предметів, які у цілому різні. Якщо який- небудь соціальний процес водній країні аналогічний процесу в іншій, то можна лише припускати наявність деяких загальних ознак. Готової відповіді аналогія не дасть. Необхідне конкретне дослідження даного процеси у певних, специфічних умовах, з огляду на різноманіття історичного процесу, багатоваріантність розвитку історії.

Зі сказаного випливає наступна важлива вимога наукового підходу: вивчення суспільних явищ у їхніх різноманітних зв'язках, у взаємозалежності. Ми вже говорили, що взаємодія безлічі факторів, різних соціальних сил, що переслідують свої інтереси, важлива особливість соціальних процесів і явищ. І тільки вивчаючи ці зв'язки і взаємодії, положення й інтереси діючих сил, можна правильно зрозуміти досліджуваний об'єкт. Так, золото саме пособі,- це лише метал з певними властивостями. Але в одних умовах воно стає матеріалом для прикрас, в інших - складовим технологічного процесу, а на певному етапі - грошима. Чи інший приклад: роль держави неможливо пояснити без урахування конкретних економічних, соціальних, культурних умов у даній країні на певному історичному етапі.

Ще одна вимога конкретно-історичного підходу пов'язана з проблемою повторюваності історичних подій. Вище ми говорили, що історичні події неповторні за своїм "малюнком ". Однак розбіжність індивідуального вигляду подій не означає, що в них узагалі немає нічого спільного. Якби це було так, ми не могли б їх об'єднати словами "революції", "селянські повстання" тощо. Наприклад, як би не розрізнялися політичні революції, у них завжди відбувається усунення колишньої влади. І як би не розрізнялися селянські повстання, головною силою кожного з них були селяни, що боролися за свої інтереси. Якщо в різноманітті зв'язків, взаємодій, що з'ясовуються при аналізі соціального процесу, виділити найбільш стійкі, істотні, тобто такі, без яких процес не відбувається, ми виявимо історичні закономірності. Вони і складають те загальне, що притаманне даній групі явищ (революції, створення централізованих держав, промисловий переворот тощо). Це загальне повторюється у всіх явищах, що відносяться доданої групи.

Конкретно-історичний підхід дозволяє зрозуміти окрема подія, виявляючи як її неповторну індивідуальність, так і щось загальне для подібних подій, їхньої закономірності. А якщо це так, то досвід, скажімо, революції в одній країні може допомогти в розумінні аналогічної революції в іншій. Конкретний досвід історії - це уроки історії, висновки, узагальнення, доведені історією. Зіставлення досліджуваної події з конкретним досвідом історії сприяє правильному розумінню цієї події.

Отже, розглядати соціальну дійсність у розвитку, вивчати суспільні явища в різноманітних зв'язках, виявляти загальне й особливе на основі вивчення конкретних процесів у конкретних історичних умовах - важливі принципи пізнання соціальних явищ.

Будь-яке пізнання суспільства людиною починається зі сприйняття реальних фактів. Факти економічного, соціального, політичного, духовного життя - основа знань про суспільство, діяльність людей. Поняття соціального факту вживається в двох значеннях. У звичайному розумінні соціальні факти - це події, що відбувалися у певний час за певних умов. Це те, що було, що відбулося коли-небудь у житті суспільства. Факти, що відбувалися, не залежать від того, чи спостерігав їх суб'єкт пізнавальної діяльності чи ні, знає він про них чи не знає. У науковому чи більш широкому - пізнавальному розумінні,- під соціальним фактом мається на увазі знання про подію, яка описана з урахуванням специфіки соціальної ситуації, у якій вона відбувалася. У першому випадку говорять про об'єктивні факти, тобто про такі, котрі не залежать від дослідника і взагалі можуть бути не зафіксовані шляхом опису їхніх властивостей. В другому - про наукові факти, тобто про такі, котрі включені у сукупні наукові знання про суспільство і відбиті в книгах, рукописах, наукових доповідях чи зафіксовані іншим способом.

Наука розрізняє три види соціальних фактів. Перший - це дії, учинки людей, окремих індивідів чи великих соціальних груп. Другий -- це продукти людської діяльності (матеріальні і духовні). Третій - це словесні (вербальні) дії: думки, судження, оцінки. Прикладами таких соціальних фактів можуть бути: визвольна війна Богдана Хмельницького, піраміда Хеопса, слова, сказані Архімедом: "Дайте мені точку опори, і я зрушу земну кулю".

Коли хтось повідомляє про який-небудь факт, доречне запитання: відкіля він знає про це? Можливо, що людина (дослідник) спостерігала те, про що вона говорить, чи вивчила документ, що свідчить про події, які відбувалися. Учені можуть зафіксувати факти, що вивчають статистичні дані (наприклад, рух цін на товари, зміну рівня зарплати тощо). А як, наприклад, установити такий факт, які передачі телебачення найбільш популярні? Зважати на думку однієї-двох осіб не можна: вона може не збігатися з думкою більшості глядачів. Можливо, порахувати, на адресу якої передачі приходить найбільша кількість листів-відгуків? Чи визначити, на повторення яких фільмів, конкретних номерів приходить найбільше замовлень? Чи за допомогою анкети опитати велику кількість (сотні або тисячі) телеглядачів? Спостереження, вивчення документів, статистичних даних, листів, масові опитування - усе це методи, що дозволяють збирати і фіксувати соціальні факти.

Але як бути з подіями далекого минулого - з історичними фактами? З курсу історії ви знаєте, що події минулого залишили більш-менш значні сліди: це знаряддя і житла, що виявляються при археологічних розкопках, споруди, що збереглися до нашого часу (фортеці, будинки тощо), різні предмети, а головне, письмові джерела (законодавчі акти, листи, літописи, пізніше - книги, газети, різноманітні документи). По цих слідах - історичних джерелах - учені по можливості описують той чи інший факт. Але факти науки - це не сукупність розрізнених фактів, сутність яких (властивості, ознаки, хід події) сумлінно описаний. Життя суспільства - це безмежна безліч подій і фактів. Французький історик М. Блок (1886-1944) писав: "Дійсність людського світу, як і реальність світу фізичного, величезна і строката. У простій її фотографії, якщо припустити, що таке механічне усеосяжне відтворення має сенс, було б неможливо розібратися... Як учений, як будь-який просто реагуючий мозок, історик відбирає і просіює, тобто, говорячи коротко, аналізує".

Добір і групування фактів залежать від точки зору дослідника, від проблеми, яку він розглядає. Той, хто вивчає історію права, буде вважати істотними факти, які відбивають прийняті у певний час у певній державі закони і їхнє застосування; хто вивчає економіку, відбере факти економічних зв'язків, економічної діяльності; для дослідника релігії істотними будуть усі факти про вірування, обряди тощо людей даної епохи. Але добір фактів залежить чималою мірою від життєвої позиції вченого, його переконань.

Щоб факт став науковим, його варто інтерпретувати. Це слово латинського походження, і означає воно тлумачення, пояснення, розкриття змісту чого-небудь. Виходить, факт повинен бути пояснений, його потрібно зрозуміти.

Як же здійснюється наукова інтерпретація соціального факту? Насамперед факт підводиться під яке-небудь наукове поняття. Наприклад, скасування королівської влади буде позначене поняттям "політична революція". А прийняття владою закону про поступовий перехід землі з рук поміщиків у руки селян буде підведене під поняття "аграрна реформа".

Далі вивчаються всі істотні факти, з яких складається подія, а також ситуація (обстановка), у якій вона відбувалася, просліджуються різноманітні зв'язки досліджуваного факту з іншими фактами. Чи можна зрозуміти факт селянської реформ и 1861 р. у Російській імперії без установлення його зв'язку з фактами економічного розвитку країни в середині XIX ст., становища селян, розвитку поміщицького господарства.

На якусь газету різко знизилася підписка. Неможливо пояснити цей факт, не встановлюючи його зв'язок з іншими фактами: як пройшла підписка на інші газети? Який був зміст матеріалів газети в минулий період? Чи змінилася вартість підписки? Що думають про газету її читачі?

Таким чином, інтерпретації соціального факту - це складна багатоступінчаста процедура його тлумачення, узагальнення, пояснення. Тільки інтерпретований факт є дійсно науковим, займає своє місце в науковому знанні. Факт, представлений тільки в описі його ознак, усього лише сировина для наукових висновків.

З науковим поясненням факту пов'язана і його оцінка. Ми вже говорили про те, що людина, яка пізнає соціальні явища, не може бути байдужа до досліджуваних фактів, у неї формується власне до них ставлення, позитивне чи негативне, тобто вона так чи інакше оцінює події. Від чого залежить оцінка? По-перше, від властивостей самого досліджуваного об'єкта (події, факту). По-друге, від співвіднесення досліджуваного об'єкта з іншими, однопорядковими, або з ідеалом. В одних випадках дослідник визначає значимість досліджуваної події для себе (наприклад, факт установлення демократичного режиму в сусідній країні), в інших - співвідносить з існуючими в суспільстві ідеалами або моральними нормами (наприклад, оцінюючи діяльність політичних лідерів). У прийнятті або неприйнятті, схваленні чи несхваленні тих чи інших фактів виявляється, як відзначалося вище, не тільки особиста позиція вченого (чи просто людини ), але й інтереси тих спільнот, до яких він належить (нація, громадяни даної держави, класи, соціальні верстви тощо). І знову звернемося до Марка Блока, що писав про істориків, які хочуть бути суддями предків: "Чи досить ми впевнені в самих собі й у власному часі, щоб у сонмі наших предків відокремити праведників від лиходіїв? Немає нічого більш мінливого за своєю природою, ніж подібні вироки, піддані всім коливанням колективної свідомості чи особистої примхи". Хороший історик, на думку М. Блока, не позбавлений пристрастей. Але цією пристрастю повинне бути прагнення зрозуміти, а не виносити вирок. Проблема наукової об'єктивності - одна з найбільш важливих у соціальному пізнанні.

Соціальному пізнанню, як ми бачимо, властиві ознаки, притаманні будь-якій пізнавальній діяльності, і в той же час специфічні риси, у яких відбивається його складність.

Соціальне пізнання здійснюється групою наук, які називають суспільними (економічна теорія, соціологія, політологія, правознавство тощо). Іноді їх відносять до гуманітарних наук, ставлячи знак рівності між назвами "суспільні" і "гуманітарні". Наприклад: "Гуманітарні науки - суспільні науки, історія, філософія, філологія й інші, не природничі і не технічні". З цього визначення можна зробити висновок, що знання про суспільство (соціальне знання) і є знання гуманітарне. Однак існує більш вузьке розуміння гуманітарного знання як знання про гуманістично-особистісне у людині. При такому розумінні суспільні науки гуманітарні тією мірою, у якій вони розглядають суб'єктивний фактор суспільного розвитку - людини як особистості, як носія індивідуальних якостей.

Суспільні науки прагнуть виявити об'єктивні закони, що виражають істотні, загальні і необхідні зв'язки явищі процесів. Соціальне знання як продукт цих наук - це насамперед знання про відносно стійкі і систематично відтворені відносини між народами, класами, соціально демографічними і професійними групами тощо. Наприклад, економічна теорія розкриває стійкий зв'язок, з одного боку, між співвідношенням на ринку попиту та пропозиції, а з іншого боку ціною товару; соціологія виявляє повторювані істотні зв'язки демографічних процесів із соціально-економічним розвитком; політологія виявляє закономірні зв'язки політики з інтересами класів, націй і інших суб'єктів суспільно-політичного життя тощо, оскільки соціальні закони, на відміну від законів природи, здійснюються через діяльність людей.

Соціальне знання має й інші особливості, що породжені специфікою соціального пізнання (про це мова йшла вище).

Якщо представник суспільних наук - історик, соціолог, філософ - звертається до фактів, законів, залежностей суспільно-історичного процесу, результатом його досліджень є соціальне знання. Якщо ж він розглядає світ людини, цілі і мотиви діяльності, його духовні цінності, особистісне сприйняття світу, його науковим результатом виступає гуманітарне знання. Коли історик враховує суспільні тенденції в поступальному розвитку людства, він функціонує як суспільствознавець, а коли він вивчає індивідуально-особистісні фактори, він діє як гуманітарій. Таким чином, соціальне і гуманітарне знання взаємопроникаючі. Немає суспільства без людини. Але немає і людини без суспільства. Безлюдна історія виглядала б дивною. Але без вивчення закономірних процесів, без пояснення історичного розвитку вона не була би наукою. Філософія відноситься до гуманітарного знання остільки, оскільки звернена до духовного світу людини.

Гуманітарій розглядає дійсність у колі цілей, мотивів, орієнтації людини. Його завдання - зрозуміти її помисли, спонукання, наміри. Розуміння - одна з особливостей гуманітарного знання. Звертаючись до текстів листів і публічних виступів, щоденників і програмних заяв, художніх творів і критичних рецензій, філософських творів і публіцистичних статей, гуманітарій прагне зрозуміти зміст, який вклав у них автор. Це можливо, лише розглядаючи текст у контексті того середовища, у якому жив його творець, у прив'язанні до його життєвого світу.

Розуміння тексту не може бути настільки строгим, як пояснення об'єктивних соціальних зв'язків. Навпаки, можливі тлумачення тексту, що не є необхідними, єдино правильними, безсумнівними, але які мають право на існування. Тим більше що п'єси Шекспіра сьогоднішнім глядачем наповнюються іншим змістом, ніж той, котрий сприймали сучасники драматурга. Тому гуманітарне знання не має точності природничих і технічних наук, що активно використовує математичні викладення.

Можливість надання текстам різних змістів, значна кількість випадкових відносин, неможливість зведення знання до однозначних, усіма визнаних визначень не знецінюють гуманітарне знання. Навпаки, таке знання, звернене до внутрішнього світу людини, здатне впливати на неї, одухотворяти, перетворювати її моральні, ідейні, світоглядні орієнтири, сприяти розвитку в людині всіх її людських якостей.

Суспільні науки, що дають соціальне і гуманітарне знання, допомагають людині осмислити саму себе, знайти "людський вимір" природних і соціальних процесів. Вони сприяють формуванню способу мислення і дії людини, яка знає суспільство і розуміє інших людей, що вміють жити в сучасному світі з його різноманіттям культур і способів життя, що переборює власний егоїзм, що усвідомлює наслідки своєї діяльності.

Інша виходить з того, що опис факту не може бути точним, тому що ніколи не можуть бути зібрані повні дані, а також тому, що різні дослідники виділяють істотними неоднакові ознаки події, тому усе залежить від інтерпретації факту. Третя полягає в тому, що дослідник може наближатися до істини шляхом сумлінного вивчення фактів у їхньому зв'язку й обґрунтованому їхньому поясненні, але повинен утримуватися від оцінки, оскільки вона спотворює істинну картину події.

Ступені пізнання людиною світу, суб'єкт і об'єкт пізнавальної діяльності.

Цей параграф присвячений пізнанню особливого об'єкта - самого себе. Відомий російський поет Є. Євтушенко стверджує, що "людина - це знання, яке пізнає саме себе". По суті, усе життя людина займається самопізнанням, але не завжди усвідомлює те, що здійснює цей вид діяльності, Самопізнання, як стверджують учені, починається в дитинстві і закінчується нерідко з останнім подихом.

Самопізнання починається із самодізнавання, відокремлення себе від зовнішнього світу. Учені думають, що таке відокремлення зустрічається вже в три - восьмимісячних дітей.

Цікаво, що в середньому до дворічного віку діти, які безпомилково впізнають інших, не пізнають себе на фотографіях" кінокадрах і навіть у дзеркалі. Відкриття свого відображення, відбитого в дзеркалі, викликає в дитини подив і захват.

Приблизно в два-три роки дитина вже активно і різноманітно діє з предметами, може подовгу маніпулювати ними сама, без участі дорослого. Але дорослий залишається основним джерелом знань про саму дитину: він дає їй ім'я, привчає відгукуватися на нього, реагувати на знайомі обличчя. Стаючи досить активною, дитина вимовляє знамениту фразу:

"Я сам..." Оволодіння особовими займенниками знаменує перехід до важливого етапу пізнання себе, людина вчиться словами позначати ознаки свого "Я", характеризувати себе. Але треба зауважити, що саме на основі відчуттів і сприйняття починає формуватися образ "Я". Цей образ у молодих людей складається насамперед із уявлення про власну зовнішність.

Кожна людина, яка дивиться в дзеркало, прагне побачити себе, свій образ" скорегувати його, змінити або "виправити" ерою зовнішність. Це початок переходу від пасивного сприйняття себе до активного створення образу "Я" шлях до самовдосконалення, що зачіпає поки тільки зовнішність.

Строго говорячи, справжнього свого обличчя в дзеркалі людина практично не бачить, як не чує вона свого голосу (кожний з вас, хто чув запис свого голосу на магнітофоні, імовірно, дивувався дивному, незвичному звучанню).

Справа в тому, що, готуючись розглядати себе в дзеркалі, ми мимоволі приймаємо певну позу. У результаті в нас міняється вираз обличчя, губиться його безпосередність і невимушеність. Ми несвідомо формуємо свій образ "Я". Тому, зустрівши своє зображення, що ненавмисно відбилося в дзеркалі, ми буваємо здивовані незнайомими рисами. Такий випадок описаний в оповіданні А. Моравіа "Трельяж". Молодий адвокат, розглядаючи тільки що доставлене з магазина дзеркало, раптом побачив у ньому не звичного себе, а якогось власного двійника, до якого він відчув антипатію як до зовсім незнайомої людини. До почуття антипатії домішувалося ще і відчуття якоїсь відчуженості. Герой розповіді розглядав дзеркало як предмет, а не готувався до сприйняття в ньому власного вигляду. У результаті те, що він побачив, виявилося для нього несподіваним, дивним чином розбіжним зі звичним, видно, більш значним уявленням про себе.

Фотозображення також часто розходиться зі справжнім обличчям моделі, оскільки не передає жвавості мімік, характерних для персонажа у житті. При цьому спотворення зовнішності завжди помічає сам, хто дивиться на свою фотографію.

Відомий кінорежисер С. Ейзенштейн вважав, що в кожному обличчі закладена багатоликість і при цьому всі люди дволикі. У першому випадку він підкреслював рухливість і мінливість людського обличчя, а в другому - розходження між лівою і правою частинами цього обличчя. Якщо змонтувати портрети певної людини з одних правих чи лівих половинок обличчя однієї і тієї ж фотографії, вони будуть істотно відрізнятися одна від іншої. Так, "праві" обличчя (що складаються з правих половинок) виглядають старшими справжнього віку оригіналу. "Ліві" обличчя бувають менш визначеними, більш типовими, менше зберігають індивідуальність живого обличчя.

З цього досвіду випливає, що між справжнім і сприйманим зображенням існує розбіжність, причому з віком воно збільшується. Немає потреби говорити детально про те, що сприйняття дзеркального відображення міняється залежно від настрою того, хто дивиться в нього, від самопочуття й інших обставин.

Зовнішність людини не тільки значима для неї самої, вона здійснює вплив на сприйняття людини іншими людьми. Ви, ймовірно, звертали увагу на те, що одні люди незмінно викликають довірливе ставлення до себе навіть незнайомих людей, а до інших і знайомі намагаються звертатися рідше. Психологічні експерименти показують, що тим, хто має приємну зовнішність, люди схильні приписувати достоїнства, які навіть відсутні у них насправді.

Коли говорять: "У нього на обличчі написано", то мають на увазі певний зв'язок між виглядом і внутрішніми властивостями людини. Ще в стародавності починалися спроби створити типові характеристики властивостей людей, засновані на зовнішніх ознаках, особливостях статури, будови обличчя.

Ставлення до власної зовнішності разом із уявленнями про свої здібності, ставлення до себе інших людей формується в самооцінку. Самооцінка є емоційним ставленням до власного образу: "Я талановитий", "Я абсолютна бездарність", "Я не гірший за інших" тощо. Самооцінка завжди суб'єктивна, але в її основі лежать не тільки власні судження, але і думки інших про вашу персону.

Існують три основних моменти для розуміння самооцінки. По-перше, у її формуванні важливу роль відіграє зіставлення образу реального "Я" з образом того ідеалу, яким ми хотіли б бути. Можна виразити самооцінку такою формулою:

Самооцінка -- Успіх

Домагання

Підвищити самооцінку можна, або домігшись чогось - успіху, або знизивши вимоги до ідеалу - домагання.

По-друге, деякі люди схильні оцінювати себе так, як їх оцінюють інші. Можна з дитинства повторювати дитині, що вона гарна. Однак якщо хто-небудь скаже хлопчику, що він клаповухий, то і через роки, йдучи на побачення, юнак буде натягати шапку чи по-особливому зачісувати волосся. Свідомість людини виявляється своєрідною раковиною, що відкривається для нових знань про себе.

По-третє, самооцінка залежить від нашого ставлення до власних успіхів і невдач, до того, що ми витягаємо з власної історії життя.

Образ "Я" не залишається незмінним протягом життя. Міняється не тільки зовнішність, але і ставлення до неї, більш виправданою стає самооцінка, приймаються міри до її підвищення. Прагнення завоювати повагу змушує людину змінювати ставлення до себе й інших. Правильніше сказати, що в людини не один образ "Я", а безліч таких образів, що поперемінно виступають на авансцену або відходять у тінь.

Важливим засобом пізнання себе є самосповідь. Власне кажучи, самосповідь є повним внутрішнім звітом перед самим собою.

У житті з різних причин нерідко доводиться шкодувати про вчинене. Жалкування може викликати почуття незручності, самоосуду, що довго зберігається. Виразити наболіле в словах, висловитися щиро перед ким-небудь здавна вважалося в людей одним з діючих способів позбутися від тяжких думок. Така розповідь про вчинки, помилки, переживання не тільки задовольняє потребу в співчутті, співпереживанні, розраді, але і допомагає людині краще розібратися в тому, що її хвилює, у самій собі.

Психологічно таке полегшення зрозуміле: те, що спочатку не усвідомлювалося до кінця, у ході сповіді робиться більш виразним, усвідомленим, а виходить, стає зрозумілим, як діяти в подібній ситуації.

Сповідь, насамперед перед самим собою, допомагає оцінити свої якості, ствердитися або змінити оцінку своєї поведінки, одержати досвід на майбутнє. А це значить відкрити ще одну таємницю самого себе.

У свій час були досить поширені особисті щоденники, записи своїх міркувань, вражень, переживань, що носять характер сповіді. Сьогодні такі щоденники зустрічаються набагато рідше, але зате помітно зріс інтерес до всіляких тестів, анкет, що дають можливість подивитися у свій внутрішній світ, довідатися про себе щось нове. Нерідко, порівнявши своє уявлення з результатом тестування, ми залишаємося незадоволеними ("Ця характеристика нічого загального зі мною не має"), іноді задоволено погоджуємося з результатом, якщо він підтверджує нашу самооцінку. В усіх випадках успіх залежить не тільки від якості тесту, але і від уміння та готовності чесно подивитися на себе нібито збоку, викликати себе на сповідь.

У зв'язку зі сповіддю перед самим собою згадаємо Ф. М. Достоєвського, вкладені ним у вуста старця Зосима: "Головне, самому собі не брешіть. Хто бреше сам собі і власну неправду свою слухає, до того доходить, що вже ніякої правди ні в собі, ні навколо не розрізняє, а, відповідно, перестає поважати і себе, й інших".

Суб'єктивна складність внутрішньої сповіді полягає не тільки в тому, абсолютна чесність із самим собою - прояв морального початку в людині. Набагато легше знайти виправдання своїм учинкам, ніж засудити себе у випадку негарної поведінки. Ще одна причина труднощів криється в тому, що поряд з усвідомлюваними проявами людина підвладна і неусвідомлюваним проявам. Так, за теорією 3. Фрейда, "Я" людини є "нещасливою" істотою, оскільки служить трьом панам і тому піддається потрійній загрозі: з боку зовнішнього світу; з боку несвідомих потягів і імпульсів, джерела психічної енергії, націленої на задоволення; з боку строгого морального контролю, заборон, що склалися під впливом оточення і попереднього досвіду. Фрейд прагнув пояснити причини багатьох внутрішньо-особистісних конфліктів поділом єдиної людської особистості на три антагоністичні частини, що споконвіку конфліктують між собою.

Сучасна наука визнає складність і комплексність "Я" та суперечливість інформації, що постійно піддається оцінці, осмисленню для вироблення рішення. Отже, підведемо деякі підсумки.

Людина постійно в процесі діяльності міняється. її "Я", що виступає як об'єкт пізнання,- складне і динамічне утворення.

"Я-концепція" (або образ "Я") є відносно стійким, у більшому чи меншому ступені усвідомлене і зафіксоване в словесній формі уявлення людини про саму себе. Ця концепція - підсумок пізнання й оцінки самого себе через окремі образи себе в умовах найрізноманітніших реальних і фантастичних ситуацій, а також через думки інших людей і співвіднесення себе з іншими.

Для досягнення "Я" необов'язково проводити психологічні експерименти. Досить спостерігати за собою й аналізувати свої стани, які вчинки дають вам задоволення, які викликають неприємні переживання, невдоволення собою.

Вивчення себе може здійснюватися в процесі іншої діяльності - спілкування, гри, праці, пізнавальної діяльності, але в деяких складних ситуаціях вимагає спеціальних зусиль і знань.

Духовний світ людини вчені нерідко характеризують як нерозривну єдність розуму, почуттів, волі. Світ особистості індивідуальний і неповторний.

Духовний світ кожного може бути правильно зрозумілий лише з урахуванням особливостей спільності, до якої індивід належить, лише в тісному зв'язку з духовним життям суспільства.

Духовне життя людини, суспільства постійно міняється і розвивається.

У чому цінність книги: у її змісті чи в якості паперу, обкладинки, шрифту тощо? Чи є творчою діяльність тих людей, які не створюють, а лише поширюють духовні цінності? Чим "споживання" книги відрізняється від споживання їжі?

Поняття "культура", духовна культура, види діяльності, потреби людини.

Згадаємо відмінність духовної діяльності від матеріальної: перша пов'язана зі зміною свідомості людей, друга - з перетворенням об'єктів природи і суспільства. Розглянута вище пізнавальна діяльність є важливим проявом духовної діяльності, її результатом є знання.

Однак духовна діяльність не зводиться тільки до пізнавальної. Розглядаючи духовну діяльність у цілому, можна умовно виділити два її види: духовно-теоретичну і духовно-практичну.

Перший вид - це виробництво (створення) духовних цінностей (духовних благ). Продуктом духовного виробництва є думки, ідеї, теорії, норми, ідеали, образи, що можуть приймати форму наукових" філософських, релігійних і художніх творів (наприклад, думки про еволюцію органічного світу, викладені в книзі Ч. Дарвіна "Походження видів шляхом природного добору", ідеї й образи такого твору Лесі Українки як "Лісова Пісня", образи, відбиті в картинах і фресках Врубеля, чи музиці Лисенка, законодавчих актів.

Другий вид - це збереження, відтворення, розподіл, поширення, а також освоєння (споживання) створених духовних цінностей, тобто діяльність, результатом якої є зміни свідомості людей.

Для того, щоб усвідомити особливості духовного виробництва, зіставимо його з матеріальним. Якщо сказати коротко, то матеріальне виробництво - це створення речей, а духовне - створення ідей. Створені речі - продукт праці. А ідеї? Вони теж результат трудових зусиль, переважно розумових. Ви знаєте, що роман чи наукова книга, художнє полотно чи великий музичний добуток - це нерідко багаторічна праця автора.

Чи можна вважати, що матеріальне і духовне виробництва відрізняються тим, що перше засновано на фізичній праці, а друге - на розумовій? Якщо задумаємося, то прийдемо до висновку, що усе, що робить людина в матеріальному виробництві, попередньо проходить через її свідомість. Не буває праці без усвідомлення її цілей і засобів. Як говориться, усе потрібно "робити з головою". А духовне виробництво поряд з розумовою працею вимагає часом і чималих фізичних зусиль. Згадаємо про працю скульптора чи диригента, балерини чи вченого-експериментатора.

Відзначимо також, що духовне виробництво, як видно зі сказаного, пов'язане з виробництвом матеріальним. По-перше, папір, фарби, прилади, музичні інструменти і багато чого іншого -- необхідна умова духовного виробництва. По-друге, деякі продукти духовного виробництва є елементом матеріального виробництва: це технічні ідеї і наукові теорії, що стають продуктивною силою.

Духовне виробництво здійснюється, як правило, особливими групами людей, духовна діяльність яких є професійною. Це люди, які мають відповідну освіту, що володіють майстерністю. Звичайно, знань для оволодіння прийомами даного виду діяльності недостатньо. Адже продукт духовного виробництва відрізняється новизною, унікальністю, а отже, це результат творчої діяльності.

Але духовне виробництво поряд із професійною діяльністю містить у собі і діяльність, постійно здійснювану народом. її результатом можуть бути народний епос, народна медицина, обряди, що мають самостійну цінність (народні казки і перекази, рецепти лікування травами, народні весільні обряди тощо). Багато людей, не будучи професіоналами, із захопленням прилучаються до творчої духовної діяльності через участь у художній самодіяльності. Деякі з них у своїй творчості піднімаються до рівня професіоналів. Нерідко образи або знання, створені, наприклад, творчістю народних музикантів чи цілителів, стають основою художніх творів професійних майстрів чи наукових праць фахівців.

Важлива особливість духовного виробництва полягає в тому, що його продукти створюються не тільки для задоволення існуючої в суспільстві потреби в тих чи інших духовних благах, але і для самореалізації мислителя, художника тощо. Вони задовольняють внутрішню потребу автора виявити, виразити себе, передати свій настрій, реалізувати свої здібності. Для вченого, музиканта, художника, поета цінність праці полягає в цінності Не тільки його результатів, але і самого процесу створення добутку. Ось що писав англійський натураліст Ч. Дарвін (1809-1882): "Головною моєю насолодою і єдиним заняттям протягом усього життя була наукова праця і збудження, викликане нею, що дозволяє мені забувати або зовсім усуває моє постійне погане самопочуття".

З цією особливістю духовного виробництва пов'язане і те, що між моментом створення духовного продукту і часом розкриття його значення для інших людей нерідко існує проміжок часу. Деякі технічні винаходи і художні твори були зрозумілі і гідно оцінені лише після смерті їхніх творців, а іноді - через століття.

Отже, духовне виробництво - діяльність людей зі створення духовних цінностей. Багато з них - наукові відкриття, винаходи - сприяють розвитку виробництва матеріальних благ. Інші, наприклад, соціальні норми, допомагають упорядкувати життя суспільства. Усі духовні цінності здатні задовольняти духовні потреби людини, впливати на її свідомість. Цей вплив, наслідком якого є ріст духовної культури людей, забезпечується діяльністю щодо збереження, відтворення, поширення духовних цінностей у суспільстві, тобто духовно-практичною діяльністю.

Продуктом духовного виробництва можуть бути й омани, утопії, помилкові судження, що нерідко отримують неабияке поширення. Однак людство зберігає ті ідеї й образи, у яких утілені мудрість, знання, досвід.

Размещено на Allbest.ru