Стратегії соціальної адаптації особистості в соціальній роботі

Актуальність дослідження. Проблема адаптації людини вже тривалий час належить до числа фундаментальних в багатьох областях наукового знання. Адаптація є однією з цілкох реальних способів збереження життєздатності людини не тільки в сучасному стрімко мінливому світі, але й у майбутньому.

Включення адаптації до кола важливих проблем визначається як реальними вимогами життя, так і логікою розвитку наукових знань. Сучасна соціальна наука, активно і масштабно включилася у вирішення актуальних для суспільства завдань, стикається з необхідністю осмислення змін поведінки людини. Розкриття механізмів адаптації дає ключ до розуміння нових форм відносин людини із суспільством, природою і з самим собою, до прогнозування динаміки поведінки.

Сьогодні розібратися по суті адаптації, побачити її унікальність серед інших способів існування людини досить складно. Труднощі виникають, перш за все, у зв'язку з відсутністю загальних орієнтирів для опису і пояснення адаптаційних процесів.

Переважна орієнтація на ознаки навколишнього середовища призвела до появи соціальної, професійної, кліматичної, шкільної, вузівської і т.п. адаптації. Орієнтація на рівень людської організації - до соціально-психологічної, психічної, психофізіологічної, фізіологічної адаптації. Розгляд низки концептуальних положень, а також тривалий досвід вивчення можливостей життєдіяльності людини в різних умовах середовища переконує в тому, що досить надійний орієнтир для пояснення адаптаційних процесів міститься в особистості людини. У всій її складної організації властивостей і якостей, у всьому різноманітті її взаємодії з навколишньою реальністю, в її співвіднесеності з конкретним історичним періодом розвитку суспільства укладений основний внутрішній регулятор адаптації в мінливих соціальних, культурних, предметно-технологічних і природних умовах.

Ступінь наукової розробленості. Серед українських дослідників, які своїми працями зробили вагомий внесок в аналіз соціологічних і соціально-психологічних аспектів соціальної адаптації, можна відзначити: Л. Азу, Н. Костенко, М. Лавриненко, Н. Лавриченко, С. Макеєва, І. Мартинюка, В. Пилипенка, А. Ручку, Н. Соболєву, Л. Сокурянську, Н. Цимбалюк, М. Шульгу та ін.

Проблемна ситуація. Під адаптацією в широкому сенсі прийнято розуміти пристосування систем, що самоорганізовуються, до умов середовища, що змінюються, результатом якого є адаптованість цих систем. Якщо ми говоримо про соціальну адаптацію, то відповідно йдеться про соціальні системи, що само організуються до соціального ж середовища. Тут ми йдемо за теорією соціальних систем Т.Парсонса та Н.Лумана, однак говоримо завжди не про абстрактні соціальні системи, а про людей, які виявляються в типових для певних соціальних систем умовах соціальної взаємодії.

Соціальна адаптація, будучи системним утворенням, з погляду розмаїття і взаємозв'язку чинників, що лежать в її основі, виступає об'єктом вивчення багатьох наук, зокрема філософії, загальної психології, психології особистості, психофізіології, соціальної психології, соціології, культурології тощо. Зрозуміло, що кожна з наук вивчає соціальну адаптацію з урахуванням її предмету і методу, має свій аспект в дослідженні цього складного явища.

Таким чином, накопичений сучасною наукою матеріал породжує необхідність інтегрального міждисциплінарного підходу до аналізу соціальної адаптації з метою отримання більш повного і точного знання про цей феномен.

Мета курсової роботи полягає в дослідженні стратегій соціальної адаптації особистості в соціальній роботі.

У відповідності з метою даної роботи були поставлені наступні завдання:

- описати визначення поняття «особистість» в науковій літературі;

- розглянути концепції особистості;

- описати технології соціальної роботи;

- узагальнити та вивчити поняття та види соціальної адаптації;

- розглянути стратегії соціальної адаптації особистості в соціальній роботі: технології та класифікацію;

- зробити аналіз факторів формування стратегій соціальної адаптації особистості.

Об'єкт - особистість в соціальній роботі.

Предмет - стратегії соціальної адаптації особистості в соціальній роботі.

1.1 Визначення поняття «особистість» в науковій літературі

Термін "особистість" має досить давнє походження. У Стародавній Греції він означав театральну маску, яку актори використовували під час вистав з метою надати кожному персонажеві того вигляду, якого вимагав його характер. З часом цей термін поширився на самого актора й ту роль, яку він виконував. Оскільки маска зображала той чи інший тип із реального життя, поняття "особистість" наблизилося до його сучасного розуміння. Остаточно цей термін було переосмислено у римському праві й офіційно зафіксовано як такий, що характеризує окремого індивіда. Відтоді його вживають стосовно окремого громадянина як юридичної і релігійної особи, нащадка своїх предків, наділеного імґям і власністю.

Термін "особистість" невіддільний від понять "людина", "індивід", "індивідуальність". Людина ж, як свідчить практичний досвід, -- значно складніша й заплутаніша система, ніж ми її бачимо в численних наукових теоріях. Цей термін вказує лише на якісну відмінність людей від тварин і нічого не говорить про соціально зумовлені відмінності між самими людьми. Проте у життєдіяльності людини можна виділити біологічну, соціальну й психологічну структури. її вчинки зумовлюються різноманітними матеріальними і духовними мотивами. Вона функціонує на свідомому й підсвідомому рівнях, а також існує водночас як у зовнішньому, так і внутрішньому світі.

Словом "індивід" переважно визначають людину як одиничного представника будь-якого цілого (біологічного роду чи соціальної спільноти, групи тощо), наприклад, учитель, робітник, менеджер. Причому специфічні особливості реального життя та діяльності конкретної людини до змісту цього поняття не входять.

Багатозначний термін "індивідуальність", навпаки, означає якраз те особливе, конкретне і специфічне, що відрізняє одну людину від іншої, включаючи як природні, так і соціальні, як соматичні, так і психічні, як успадковані, так і набуті в процесі індивідуального розвитку (онтогенезу) властивості.

Поняття "особистість" теж багатозначне. З одного боку, воно означає конкретного індивіда як субґєкта діяльності в єдності його індивідуальних властивостей (одиничне) та соціальних ролей (загальне), що виконуються ним у суспільстві. З іншого боку, особистість розуміється як соціальна властивість індивіда, як сукупність інтегрованих у ньому соціально важливих властивостей, якостей і рис, що виникли в процесі прямої та непрямої (опосередкованої) взаємодії цієї особи з іншими людьми і роблять її, в свою чергу, субґєктом праці, пізнання та спілкування. Тому саме другий аспект поняття особистості є найважливішим з погляду соціології, яку окрема людина цікавить не сама по собі, а як член певного суспільства, класу, спільноти або групи, що втілює в собі деякі соціально типові риси.

Багатство індивіда як особистості зумовлене сукупністю її зв'язків з іншими членами суспільства, її активною життєвою позицією. Особистість у суспільстві перебуває під постійним впливом багатьох факторів: економічних, політичних, культурних, національних тощо. При цьому вона водночас виступає як об'єкт і як суб'єкт суспільних відносин. Наприклад, у сфері економічних, трудових відносин, що склалися в процесі виробництва продукції, особистість може проявити себе пасивним виконавцем або ініціативним і самостійним працівником, орієнтованим на творче вирішення виробничих і управлінських завдань.

На активність життєвої позиції людини впливають політичні відносини: наскільки вільно вона може реалізувати свої політичні права, брати участь у виборчих кампаніях, відкрито обговорювати проблеми суспільного життя.

За впливом на процес суспільного розвитку особистість політичного або іншого суспільного діяча може бути історично прогресивною, тобто сприяти позитивним перетворенням у суспільстві, або історично регресивною, тобто стримувати природний розвиток суспільства.

Таким чином, соціологічний підхід до особистості робить акцент саме на її належності до певної соціальної спільноти, яка накладає на людину відбиток, що впливає на її світогляд, ідеали, цінності, установки й норми поведінки, риси характеру, психологію тощо. Відтак ми підійшли до більш предметного визначення поняття особистості. Особистість -- це стійка система соціально значущих властивостей, якостей та рис, що характеризують індивіда як продукт суспільного розвитку і залучення його до системи соціальних відносин через активну предметну діяльність і спілкування. Особистість формується в процесі соціалізації і є продуктом індивідуального досвіду та соціальної взаємодії.

Таблиця 1.1 - Соціальна обумовленість особистості

Таке тлумачення особистості передбачає:

- по-перше, розуміння її у звґязку з життєдіяльністю людини, її соціальною суттю. Тобто людина у процесі свого життя засвоює багатство соціального досвіду, розвиває свої потенції і включається в суспільне життя виходячи з можливостей, що надає їй суспільство, а також із власних можливостей та активності;

- по-друге, суспільне в людині завжди виявляється через індивідуальне. Виходячи з цього можна сказати, що чим глибше і ширше людина засвоює навколишній світ, тим яскравіші її індивідуальні якості. І навпаки, чим багатший, складніший внутрішній світ людини, тим глибше вона виражає сутність суспільних відносин.

Отже, описавши визначення поняття «особистість» в науковій літературі, прейдемо до розгляду концепцій особистості.

1.2 Концепції особистості

Вивченням особистості в усіх її суспільних проявах займається спеціальна соціологічна теорія, яка дістала назву "соціологічна теорія особистості". Предмет її розгляду -- дослідження особистості як обґєкта і субґєкта соціальних відносин на рівні взаємозвґязків із соціальними спільнотами.

Як обґєкт соціальних відносин особистість характеризується соціологічною теорією за допомогою таких понять:

- соціалізація, тобто процес виникнення особистості, перетворення біологічно заданого матеріалу силами соціальної дійсності;

- соціальна ідентифікація -- усвідомлення особистістю своєї належності до певної спільноти;

- рольова ідентифікація -- сприйняття суспільно заданих функцій і групових вимог як таких, що відповідають інтересам і потребам субґєкта.

Як субґєкт соціальних відносин особистість розглядається соціологічною теорією через систему таких понять:

- самоусвідомлення особистості, тобто усвідомлення власної самобутності в межах соціуму;

- нормативна свідомість і система ціннісних орієнтацій (сприйняття й оцінка соціальної діяльності, поведінка за конкретних умов);

- потреби, мотивації, соціальні установки, соціальна поведінка, тобто поняття, які широко використовуються в психології.

Слід наголосити, що соціологічний аналіз розвитку індивіда дав відомий соціальний філософ Евальд Ілґєнков. У статті "Що ж таке особистість?" він пише: "Оскільки тіло немовляти з перших хвилин включене в сукупність людських відносин, потенційно воно вже особистість. Потенційно, але не актуально, бо інші люди ставляться до нього по-людськи, а воно до них -- ні. Людські стосунки, в систему яких тільце немовляти включене, тут ще не набувають взаємного характеру. Вони односторонні, бо дитина ще довгий час лишається обґєктом людських дій, звернутих до неї, але сама ще не виступає як їхній субґєкт..." Особистість, на думку Ілґєнкова, "... зґявляється тоді, коли індивід починає самостійно, як субґєкт, здійснювати зовнішню діяльність за нормами і еталонами, заданими йому ззовні, -- тією культурою, у лоні якої він прокидається для людського життя, для людської діяльності" [17, с.43].

Поряд із названими соціальними поняттями соціологічна теорія особистості розглядає й властиві їй риси, витоки яких слід шукати у специфіці умов життєдіяльності окремих соціальних спільнот, до яких належать індивіди, тобто класових, соціально-професійних, національно-етнічних, соціально-територіальних, статево-вікових тощо.

До основної проблематики, що перебуває в руслі досліджень соціологічної теорії особистості, слід віднести:

- формування та розвиток потреб особистості в нерозривному звґязку з функціонуванням і розвитком соціальних спільнот;

- вивчення закономірностей її взаємозвґязків із суспільством, соціальною групою, колективом;

- вивчення механізмів регуляції та саморегуляції її соціальної поведінки.

Соціологічна теорія особистості (або соціологія особистості) складається з численних соціологічних концепцій та теоретичних моделей особистості, які у завершеному вигляді сформувалися в другій половині XIX -- на початку XX ст. Зауважимо, що у вітчизняній соціологічній науці певний період предметом вивчення була лише марксистська соціологічна концепція. Праці таких відомих класиків соціологічної думки, як Т. Парсонс, Р. Лінтон, П. Сорокін, Е. Фромм та інших, були недоступні не лише широкому загалу, а й більшості вітчизняних учених-соціологів. Тому, на наш погляд, доцільно по черзі розглянути основні соціологічні концепції і теорії особистості.

Марксистська теорія особистості. Основними принципами цієї теорії є встановлення залежності особистості від обґєктивних суспільно-економічних, соціально-культурних та предметно-діяльнісних особливостей її соціалізації, внаслідок чого найважливішого значення набуває соціальна типологія особистості, тобто виявлення її суттєвих рис, зумовлених способом її життєдіяльності.

Природа особистості в цій теорії розглядається як складний комплекс взаємозвґязку соціального, психологічного і біологічного. На відміну від інших, ця концепція визначає в особистості не фізичну природу, а її соціальні якості. Тому, виходячи з цієї теорії, сутність особистості становить сукупність усіх суспільних відносин, а кожна людина -- це продукт суспільства, своєї епохи, носій виробничих, класових, сімейних, національних, політичних, релігійних та інших суспільних відносин. При цьому вважається, що соціальні якості, як основоположні, не вичерпують особистість людини. У її формуванні важливу роль відіграють біологічні та інші якості.

Таким чином, згідно з марксистською теорією, індивід є продуктом суспільства, тобто спільної діяльності людей. Зґявляючись на світ, людина не має свідомості, природжених ідей. Вони виникають як відображення людиною нових суспільних відносин, відповідного стану матеріальної і духовної культур, що склалися історично. Отже, соціальна типологія особистості є породженням та відображенням соціальної структури суспільства. Більше того, властивості і риси особистості зумовлюються історичним типом суспільства (первісним, рабовласницьким, феодальним, капіталістичним, соціалістичним), її належністю до відповідного суспільного класу (робітники, селяни тощо), а також особливостями національного характеру, специфікою умов та змістом праці. Ідеться тут про виділення так званих соціальних типів особистості, які співвідносяться з особливостями культури, з природою суспільно-економічних формацій.

Поряд із марксистською, однією з перших соціологічних і соціально-психологічних концепцій особистості, що виходили не з внутрішніх характеристик людини, а з визнання вирішального значення взаємодії індивідів, була теорія дзеркального "Я", що розроблена американським соціологом Ч. Кулі (1864-1929) і систематизована іншим американським соціологом Дж. Мідом (1863-1931). На думку Кулі, "дзеркальне "Я" -- це відчуття особистої визначеності, що формується у людини в результаті спілкування з іншими людьми. Воно синтезує в собі "уявлення інших людей про мене"; "уявлення про те, як інший оцінює мій образ"; "відчуття власного "Я". Для цієї теорії характерна надмірна абсолютизація міжособистісного спілкування у малих групах, а також певна відірваність особистостей від предметної діяльності і взаємовідносин із соціальною системою, до якої належить мала соціальна група [17, с.44].

Ряд соціологічних конструкцій особистості обґєднується навколо теорії ролей. Серед тих, хто так чи інакше причетний до розробки цієї теорії, відомі західні соціологи Р. Лінтон, Я. Морено, Дж. Мід, 3. Фрейд, Т. Парсонс. Особистість трактується цією теорією як "функція від тієї сукупності ролей, які виконує індивід у суспільстві". Отже, в процесі соціалізації особистість засвоює різні аспекти поведінки (ролі) людей у суспільстві і, таким чином, стає особистістю. Досить поширеною є думка про те, що особистість -- це результат засвоєння людиною правил життя і поведінки в суспільстві. її найпослідовніше викладено внеобіхевіористській концепції, що розглядає особистість як просту сукупність соціально прийнятних відповідей на сукупність соціальних стимулів.

У теоріях соціальної установки особистість розглядається як результат соціальних установок. Засвоюючи їх, людина виробляє в собі установку на те, щоб бути особистістю. У зарубіжній соціології термін соціальна установка вперше був ужитий американським соціологом Вільямом Томасом (1863-1947) і польським соціологом Флоріаном Знанецьким (1882-- 1953) у їх спільній праці "Польський селянин у Європі й Америці". Під соціальною установкою вони розуміли психологічне переживання індивідом цінності, значення, змісту соціального обґєкта, тобто стан свідомості індивіда стосовно певної цінності. Цей термін було запроваджено до наукового обігу для аналізу звґязків між індивідом і соціальною організацією. У сучасній західній соціології теорію соціальної установки широко використовують у прикладних дослідженнях, особливо при вивченні суспільної свідомості й політичної поведінки виборців під час виборчих кампаній.

Ряд сучасних поглядів на особистість обґєднано під назвою "концепції соціального характеру". Ці концепції в основному сформувалися в ході полеміки з натуралістичними тлумаченнями характеру людини, запропонованими австрійським психологом і соціальним мислителем Зигмундом Фрейдом (1856-1939). Фрейд вважав, що поведінка людини є наслідком її природних сексуальних потягів. Полемізуючи з ним, Еріх Фромм показав, що основний підхід до вивчення людської особистості повинен ґрунтуватися на розумінні ставлення людини до світу, інших людей, природи і до самої себе. У сучасній західній соціології аналіз різних типів соціального характеру посідає значне місце, що втілюється у дослідженнях з етнопсихології, соціології етнічних і расових відносин, у соціології засобів масової комунікації і громадської думки.

Значне місце серед соціологічних концепцій особистості належить теорії референтної групи. Термін "референтна група" ввів до наукового обігу американський соціальний психолог Г. Хаймен, який під референтною групою розумів соціальну групу, на яку індивід орієнтує свою власну поведінку (від сімґї до цілого класу). Референтні групи поділяють на два типи: 1) компаративна, тобто та група, що являє собою стандарт, за яким індивід оцінює себе й інших; 2) нормативна, тобто реальний або уявний колектив, з яким індивід зіставляє свою поведінку і майбутнє.

Завершити спробу далеко не повного викладу соціологічних концепцій особистості доцільно розглядом теорії інтегрального синтезу, над якою плідно працював російсько-американський соціолог П. Сорокін (1889-1968), найвидатніша постать на соціологічному небосхилі XX століття. Дослідивши вплив соціальних потрясінь на поведінку особистості, Сорокін висунув "принцип поляризації", згідно з яким тенденція до моральної індиферентності і рутинної поведінки посилюється у періоди загострення соціальних криз, коли більшість людей зайнята пошуками гедоністичного задоволення потреб, тим часом як меншість орієнтована на альтруїстичну, релігійну та подібну їм активність. Коли ж соціальне потрясіння минає, поведінка повертається у нормальне русло.

Щоб зрозуміти суть даної концепції Сорокіна, досить ознайомитися з його всесвітньо відомою працею "Соціологія революції". Визначивши загальні для всіх революцій закономірності, на перше місце він ставить "зміну в поведінці людей, їхній психології, ідеології, віруваннях і цінностях". Думка Сорокіна про те, що революції не соціалізують, а біологізу-ють людей, перевірена соціальною практикою. Актуальна вона і в наш час, коли відбувається соціальна революція і ми є свідками того розпачу, тієї соціальної апатії, що їх мав на увазі вчений. Якщо говорити про Україну, то у нас відбувається безкровна "мала соціальна революція" (термін П. Сорокіна). Головне для нас -- не забувати трагічного досвіду минулого.

Отже, описавши концепції особистості, перейдемо до розгляду технологій соціальної роботи.

1.3 Технології соціальної роботи

При визначенні технологій у соціальній роботі необхідно враховувати, по-перше, загальне трактування соціальних технологій, по-друге, особливості соціальної роботи як одного з видів людської діяльності і, по-третє, у зв'язку з цим, особливості об'єктів, суб'єктів, змісту, засобів і інших компонентів (елементів) соціальної роботи як визначеної цілісності (системи). Представляється цілком прийнятним визначення соціальних технологій стосовно до соціальної роботи, що дається у вітчизняної літературі.

Вони трактуються як сукупність прийомів, методів і впливів, застосовуваних соціальними службами, окремими установами соціального обслуговування і соціальних працівників для досягнення поставлених цілей у процесі здійснення соціальної роботи, вирішення різного роду соціальних проблем, забезпечення ефективності реалізації задач соціального захисту населення.

Соціальні технології в цій області громадського життя базуються на реальному досвіді соціальної роботи, принципах і теоретико-методологічних закономірностях, відкритих соціальними науками: соціологією, теорією соціальної роботи, теорією управління, правом, соціальною педагогікою, валеологією і ін.

Соціальна робота може бути розглянута і як вид великих систем, оскільки вона містить у собі три компоненти:

1. Соціальну роботу як науку;

2. Соціальну роботу як навчальну дисципліну (цикл навчальних дисциплін);

3. Соціальну роботу як вид діяльності.

Виділяючи технології в соціальній роботі як науці, необхідно враховувати, що вона являє собою таку сферу людської діяльності, функція якої складається у виробітку і теоретичній систематизації об'єктивних знань про визначену дійсність - соціальну роботу (а при розумінні соціальної роботи в широкому змісті - соціальних відношеннях, соціальній сфері). Однією з її найважливіших задач як науки є аналіз існуючих форм і методів соціальної роботи, розробка оптимальних методів і технологій вирішення різноманітних соціальних і інших проблем стосовно до різних індивідів, верств і груп населення.

Характеризуючи технології соціальної роботи як науку, варто виходити з того, що її невід'ємними компонентами є відповідні закономірності (наприклад, істотні зв'язки між суб'єктом і об'єктом соціальної діяльності), принципи і методи (економічні, правові, соціально-педагогічні і т.д.).

У цьому випадку соціальні технології виступають як засоби застосування теоретичних висновків у рішенні практичних задач соціальної роботи. Важливо в зв'язку з цим підкреслити таку особливість соціальної роботи як науки, що складається в органічній єдності знань і умінь.

Розглядаючи соціальну роботу як особливий вид діяльності, сутність соціальних технологій можна інтепретувати в першу чергу як сукупність прийомів, методів і впливів державних, суспільних і приватних організацій, спеціалістів і активістів, спрямованих на надання допомоги, підтримки, захисту усіх людей, особливо т.зв. "слабких" прошарків і груп населення. Саме в соціальній роботі як діяльності в концентрованому виді виступають соціальні технології як узагальнення накопичених і систематизованих теоретичних знань, досвіду, вмінь і практики роботи суб'єктів соціальної діяльності.

Такий загальний підхід дозволяє, на наш погляд, зробити такий крок на шляху конкретизації технологій, застосовуваних у соціальній роботі (маються на увазі фактично всі три відзначених вище аспекти соціальної роботи, у яких технології виступають переважно у формі:

- знань (наука);

- знань і умінь (навчання);

- знань, умінь, досвіду, практики (діяльність).

Теорія і практика в Україні і за рубежем виявили цілий ряд напрямків (видів) соціальної роботи з перерахованими й іншими групами населення. Це - соціальний контроль і соціальна профілактика, соціальна терапія і соціальна реабілітація, соціальна поміч і захист, соціальне страхування і соціальне обслуговування в сфері побуту, соціальне піклування і соціальне посередництво й ін.

Ці види соціальної роботи і виступають основними її напрямками, головними технологіями. Вони, безумовно, дуже тісно пов'язані між собою, у той же час відносно автономні, специфічні по цільовому призначенню і функціональному змісту.

Незважаючи на спільність цих технологій у роботі з диференційованими групами населення, вони серйозно різняться, якщо врахувати специфіку об'єктів соціальної роботи.

Інакше кажучи, технології стосовно до соціальної роботи, в широкому смислі, повинні носити опережаючий характер. Тобто завдання таких технологій (у діяльності держави, соціальних інститутів) складається в тому, щоб не тільки сприяти лікуванню "соціальних хвороб", але і сприяти їхньому запобіганню. Краще і для суспільства в цілому, і для людей не робити, зокрема, приміром, допомогу безробітнім, а робити все можливе для запобігання безробіття, його зменшення, навчання людей, розвитку виробництва, створення нових робочих місць, перепрофілювання тих або інших цехів, підприємств, установ і т.д.

Це можливо зробити також шляхом створення (реалізації) технологій більш глобального характеру, що торкають сам процес функціонування і розвитку суспільства.

- Різняться технології в соціальній роботі також по своєму рівню:

- прості (доступні неспеціалістам);

- складні, що потребують кваліфікації одного спеціаліста;

- комплексні, що потребують кваліфікації спеціалістів у різних областях.

З огляду на складність суб'єкта соціальної роботи, зокрема, соціальних служб різноманітних рівнів і напрямків, можна розрізняти соціальні технології і по цьому показнику. Можлива типологізація соціальних технологій і по інших критеріях. Зокрема, можна виділити соціальні технології "зовнішні" стосовно клієнта:

- державне втручання;

- допомога суспільних і інших організацій;

- допомога приватних осіб.

Головний їхній зміст полягає в створенні людині, групам (прошаркам) людей таких умов, щоб він (вони) сам (самі) вирішував (вирішували) свої проблеми.

У соціальній роботі можна також виділяти інноваційні і рутинні технології. Якщо перші базуються на інноваційних підходах до вирішення соціальних проблем, то другі характеризуються, як правило, набором методів і засобів уже застарілих, заснованих на повсякденній свідомості, практичній кмітливості, не відрізняються високим професіоналізмом і наукоємністю. Їхнє застосування пов'язане звичайно з наданням елементарної допомоги нужденним людям, що не потребує спеціальної підготовки.

Прикладом перших (інноваційних) технологій можуть служити, зокрема, інноваційні соціальні технології системи фахового навчання безробітних, основу якої складає активне використання досягнень науки з метою одержання нової якості знань тих, яких навчають, його засобів і характеристик.

Технології соціальної роботи можна умовно розділити на три групи:

1. Технології діагностики (на основі вивчення соціальних проектів і ймовірних прогнозів їхнього розвитку);

2. Технології конструювання і проектування розвитку тих або інших соціальних об'єктів;

3. Технології реалізації соціальних проектів, програм, введення соціальних інновацій.

Крім такого наскрізного розподілу можна виділити типи технологій, що мають своєю ціллю повернення індивідам спроможності до соціального функціонування (технології соціальної реабілітації й адаптації). Кожна з цих технологій може застосовуватися в роботі з визначеною категорією клієнтів (сім'я, військовослужбовці, дезадаптовані діти і підлітки і т.д.). Нарешті, можливо виділення технологій соціальної діяльності в специфічних обставинах (в умовах міжнаціонального конфлікту, у сім'ї перед розлученням і т.д.).

Неважко помітити, що єдина типологія технологій соціальної роботи принципово неможлива, тому що будь-який принцип класифікації вибирається довільно, відповідно до цілями діяча. Він має значення для наукового дослідження, для навчальних цілей; у реальній же дійсності звертання до того або іншого виду технології залежить від суті соціальної проблеми.

Висновки по першому розділу

Підсумовуючи результати дослідження, можна зробити такі висновки.

У процесі теоретичного вивчення ми розглянули поняття "особистість": з одного боку, воно означає конкретного індивіда як субґєкта діяльності в єдності його індивідуальних властивостей (одиничне) та соціальних ролей (загальне), що виконуються ним у суспільстві. З іншого боку, особистість розуміється як соціальна властивість індивіда, як сукупність інтегрованих у ньому соціально важливих властивостей, якостей і рис, що виникли в процесі прямої та непрямої (опосередкованої) взаємодії цієї особи з іншими людьми і роблять її, в свою чергу, субґєктом праці, пізнання та спілкування. Тому саме другий аспект поняття особистості є найважливішим з погляду соціології, яку окрема людина цікавить не сама по собі, а як член певного суспільства, класу, спільноти або групи, що втілює в собі деякі соціально типові риси.

Таким чином, розглянувши різноманітні соціологічні концепції особистості, можна зробити висновок, що діалектика розвитку наукових поглядів на особистість іде шляхом від подолання спрощених схем до системного її розуміння. А це, у свою чергу, зумовлює потребу ретельного вивчення вже відомих і розробку новітніх соціологічних концепцій особистості.

Наступним кроком, було завдання описати технології соціальної роботи, де дійшли до висновків: при визначенні технологій у соціальній роботі необхідно враховувати, по-перше, загальне трактування соціальних технологій, по-друге, особливості соціальної роботи як одного з видів людської діяльності і, по-третє, у зв'язку з цим, особливості об'єктів, суб'єктів, змісту, засобів і інших компонентів (елементів) соціальної роботи як визначеної цілісності (системи). Представляється цілком прийнятним визначення соціальних технологій стосовно до соціальної роботи, що дається у вітчизняної літературі.

Вони трактуються як сукупність прийомів, методів і впливів, застосовуваних соціальними службами, окремими установами соціального обслуговування і соціальних працівників для досягнення поставлених цілей у процесі здійснення соціальної роботи, вирішення різного роду соціальних проблем, забезпечення ефективності реалізації задач соціального захисту населення.

Інакше кажучи, технології стосовно до соціальної роботи, в широкому смислі, повинні носити опережаючий характер. Тобто завдання таких технологій (у діяльності держави, соціальних інститутів) складається в тому, щоб не тільки сприяти лікуванню "соціальних хвороб", але і сприяти їхньому запобіганню. Краще і для суспільства в цілому, і для людей не робити, зокрема, приміром, допомогу безробітнім, а робити все можливе для запобігання безробіття, його зменшення, навчання людей, розвитку виробництва, створення нових робочих місць, перепрофілювання тих або інших цехів, підприємств, установ і т.д.

Розділ 2. Стратегії соціальної адаптації

2.1 Поняття та види соціальної адаптації

Поняття "адаптація" (від лат. пристосування) використовується в даний час у багатьох галузях пізнання - біології, філософії, соціології, соціальної психології, етики, педагогіки та ін По суті вивчення цієї проблеми знаходиться на стику різних галузей знання і є найважливішим, перспективним підходом у комплексному вивченні людини.

У літературі адаптація розглядається в широкому і вузькому сенсі цього слова.

У широкому, філософському, аспекті під адаптацією розуміють «... будь-які взаємодії індивіда і середовища, при яких відбувається узгодження їх структур, функцій і поведінки» [2, с.135]. У роботах, виконаних у цьому аспекті, адаптація розглядається як спосіб зв'язку особистості і макросоциума, підкреслюється зміна суспільного становища людини, придбання нової соціальної ролі, тобто адаптація співвідноситься з соціалізацією.

Адаптація у вузькому, соціально-психологічному, значенні розглядається як взаємини особистості з малою групою, найчастіше - виробничої або студентської. Тобто процес адаптації розуміється як процес входження особистості в малу групу, засвоєння нею норм, що склалися, відносин, заняття певного місця в структурі відносин між її членами.

Особливості вивчення адаптації полягають в тому, що, по-перше, відносини індивіда і суспільства розглядаються як опосередковані малими групами, членом яких є індивід, по-друге, мала група сама стає однією зі сторін, що беруть участь в адаптаційному взаємодії, утворюючи нове соціальне середовище - сферу найближчого оточення, до якого пристосовується людина [4].

При вивченні адаптації одним з найбільш актуальних питань є питання про співвідношення адаптації та соціалізації. Процеси соціалізації та соціальної адаптації тісно взаємопов'язані, тому що відображають єдиний процес взаємодії особистості і суспільства. Часто соціалізація пов'язується лише із загальним розвитком, а адаптація - з пристосувальними процесами вже склалася особистості в нових умовах спілкування та діяльності. Явище соціалізації визначається як процес і результат активного відтворення індивідом соціального досвіду, здійснюваного у спілкуванні і діяльності. Поняття соціалізації більшою мірою має відношення до соціального досвіду, розвитку та становленню особистості під впливом суспільства, інститутів та агентів соціалізації. У процесі соціалізації формуються механізми взаємодії особистості з середовищем.

Таким чином, в ході соціалізації людина виступає як об'єкт, що сприймає, приймає, засвоює традиції, норми, ролі, створені суспільством. Соціалізація, у свою чергу, забезпечує нормальне функціонування індивіда в суспільстві.

У ході соціалізації здійснюються розвиток, формування і становлення особистості, в той же час соціалізація особистості є необхідною умовою адаптації індивіда в суспільстві. Соціальна адаптація є однією з основних механізмів соціалізації, одним із шляхів більш повної соціалізації.

Соціальна адаптація - це:

- постійний процес активного пристосування індивіда до умов нової соціального середовища;

- результат цього процесу [3].

Соціальна адаптація - це інтегративний показник стану людини, що відображає його можливості виконувати певні біосоціальні функції, а саме:

- адекватне сприйняття навколишньої дійсності і власного організму;

- адекватна система відносин і спілкування з оточуючими;

- здатність до праці, навчання, до організації дозвілля та відпочинку;

- мінливість (адаптивність) поведінки відповідно до рольовими очікуваннями інших [12].

Змістом соціальної адаптації є зближення цілей і ціннісних орієнтацій групи і входить в неї індивіда, засвоєння ним норм, традицій, групової культури, входження у рольову структуру групи.

У ході соціальної адаптації здійснюється не тільки пристосування індивіда до нових соціальних умов, а й реалізація його потреб, інтересів і прагнень. Особистість входить в нове соціальне оточення, стає його повноправним членом, самостверджується і розвиває свою індивідуальність. У результаті соціальної адаптації формуються соціальні якість спілкування, поведінки та предметної діяльності, прийняті в суспільстві, завдяки яким особистість реалізує свої прагнення, потреби, інтереси і може самовизначитися.

Адаптація соціальна - процес активного пристосування людини до нового середовища за допомогою різних соціальних коштів. Основним способом соціальної адаптації є прийняття норм і цінностей нового соціального середовища (групи, колективу, організації, регіону, в які входить індивід), що склалися з форм соціальної взаємодії (формальних і неформальних зв'язків, стилю керівництва, сімейних та сусідських відносин і т. д. ), а також форм і способів предметної діяльності (наприклад, способів професійного виконання робіт або сімейних обов'язків).

А.Г. Ковальов розрізняє дві форми соціальної адаптації: активну, коли індивід прагне впливати на середовище, щоб змінити її (у т. ч. ті норми, цінності, форми взаємодії, які він повинен опанувати), і пасивну, коли він не прагне до такого впливу і зміни. Показником успішної соціальної адаптації є високий соціальний статус індивіда в даному середовищі, а також його задоволеність цим середовищем у цілому (наприклад, задоволеність роботою та її умовами, винагородою, організацією і т. д.). Показник низької соціальної адаптації - переміщення індивіда в іншу соціальне середовище (плинність кадрів, міграція і т. д.) або поведінка, що відхиляється [8, с. 31].

Як вважає І. А. Георгієва, в основі розвитку механізмів соціальної адаптації, її сутності, лежить активна діяльність людини, ключовим моментом якої є потреба в перетворенні істотної соціальної дійсності. Тому сам процес формування механізмів соціальної адаптації особистості невіддільний від усіх видів перетворень індивідів і проходить в трьох основних фазах: діяльності, спілкуванні, самосвідомості, що характеризують його соціальну сутність. [4, с. 22].

Соціальна діяльність - ведучий і специфічний механізм в організації адаптації людини. Важливі такі складові його види, як спілкування, гра, навчання, праця, що здійснюють повноцінну включеність, активне пристосування індивіда в соціальне середовище. Сам же механізм адаптації в соціальній діяльності особистості має закономірні етапи:

- потреба індивіда;

- потреби;

- мотиви ухвалення рішення;

- реалізація та підведення підсумків;

- її оцінка.

Далі цей механізм може повторитися в залежності від досягнутих результатів.

Соціальне спілкування - найважливіший механізм соціальної адаптації людини, який спрямовує і розширює коло засвоєння соціальних цінностей при контакті з іншими індивідами, соціальними групами.

Соціальне самосвідомість особистості - механізм соціальної адаптації особистості, у якому здійснюється формування і осмислення своєї соціальної приналежності і ролі.

На думку І. А. Георгієвої, існують і такі механізми соціальної адаптації особистості, як:

1. Когнітивний, що включає всі психічні процеси, пов'язані з пізнанням: відчуття, сприйняття, уявлення, пам'ять, мислення, уяву і т.д.

2. Емоційний, що включає різні моральні почуття і емоційні стани: занепокоєння, заклопотаність, співчуття, осуд, тривога і т.д.

3. Практичний (поведінковий), що пропонує певну спрямовану діяльність людини в соціальній практиці. У цілому, всі ці механізми соціальної адаптації особистості складають повну єдність [4, с.30].

В основі соціальної адаптації особистості лежить активне чи пасивне пристосування, взаємодія з існуючою соціальним середовищем, а також здатність змінювати і якісно перетворювати саму особистість людини.

Процес соціальної адаптації носить конкретно-історичний характер, який по різному впливає на особистість або підштовхує її до певного вибору механізмів дії в заданому контексті часу.

Дослідження Г. Д. Волкова та Н. Б. оконської показують, що процес соціальної адаптації необхідно розглядати на трьох рівнях:

1. Товариства (макросередовище) - цей рівень дозволяє виділити процес соціальної адаптації особистості в контексті соціально-економічного, політичного і духовного розвитку суспільства.

2. Соціальна група (мікросередовище) - вивчення цього процесу допоможе виокремити причини, розбіжність інтересів індивідуума з соціальною групою (трудовий колектив, родина і т.д.).

3. Індивідуальна (внутриличностная адаптація) - прагнення досягти гармонії, збалансованості внутрішньої позиції і її самооцінки з позиції інших індивідуумів [2, с. 134].

Аналіз літератури показав, що єдина класифікація соціальної адаптації відсутня. Це пояснюється тим, що людина входить у широку систему професійних, ділових, міжособистісних, соціальних відносин, які дозволяють йому адаптуватися в даному соціумі. Система соціальної адаптації включає різні види адаптивних процесів:

- виробнича та професійна адаптація;

- побутова (вирішує різні аспекти у формуванні певних навичок, установок, звичок, спрямованих до розпорядку, традиціям, існуючим відносинам між людьми в колективі, в групі поза зв'язку зі сферою виробничої діяльності);

- дозвільна (передбачає формування установок, здібностей до задоволення естетичних переживань, прагнення до підтримання здоров'я, фізичного вдосконалення);

- політична та економічна;

- адаптація до форм суспільної свідомості (наука, релігія, мистецтво, мораль та інші);

- до природи та ін.

Як вважають Г. Д. Волков, Н. Б. Оконська в се види адаптації взаємопов'язані між собою, але домінуючим тут є соціальна. Повна соціальна адаптація людини включає:

- управлінську;

- економічну;

- педагогічну;

- психологічну;

- професійну;

- виробничу адаптацію [12, с. 140].

Розглянемо докладніше перераховані види соціальної адаптації.

Управлінська (організаційна) адаптація. Без управління неможливо надати людині сприятливі умови (на роботі, в побуті), створити передумови для розвитку його соціальної ролі, впливати на нього, забезпечувати діяльність, що відповідає інтересам суспільства і особистості.

Економічна адаптація - це складний процес засвоєння нових соціально-економічних норм і принципів економічних відносин індивідів, суб'єктів. Для технології соціальної роботи тут важливий так званий "соціальний блок", що включає адаптування до реальної соціальної дійсності розмірів допомоги по безробіттю, рівнем зарплати, пенсій та допомог. Вони повинні відповідати не тільки фізіологічним, але й соціокультурним потребам людини.

Педагогічна адаптація - це пристосування до системи освіти, навчання і виховання, які формують систему ціннісних орієнтирів індивіда.

Психологічна адаптація. У психології адаптацію розглядають як процес пристосування органів чуття до особливостей діючих на них стимулів з ??метою їх кращого сприйняття і оберігання рецепторів від надмірного навантаження.

Професійна адаптація - це пристосування індивіда до нового виду професійної діяльності, нового соціального оточення, умов праці та особливостей конкретної спеціальності.

Виробнича адаптація - трудова активність, ініціатива, компетентність і самостійність, удосконалюються професійні якості.

Таким чином, соціальна адаптація передбачає способи пристосування, регулювання, гармонізації взаємодії індивіда із середовищем. У процесі соціальної адаптації людина виступає як активний суб'єкт, який адаптується в середу у відповідності зі своїми потребами, інтересами, прагненнями і активно самовизначається. Існують механізми соціальної адаптації особистості, процес формування яких невіддільний від усіх видів перетворень індивідів, таких як: діяльність, спілкування та самосвідомість. По суті механізмів соціальної адаптації лежить активна діяльність людини, ключовим моментом якої є потреба в перетворенні істотної соціальної дійсності.

Роблячи висновок, можна сказати, що немає єдиної класифікації структури соціальної адаптації. Пояснюється відсутність єдиної класифікації видів соціальної адаптації тим, що людина - особистість, що входить у широку систему професійних, ділових, міжособистісних, соціальних відносин, які дозволяють йому адаптуватися в даному соціумі.

Описавши поняття та види соціальної адаптації, перейдемо до розгляду стратегій соціальної адаптації особистості в соціальній роботі, їх технологій та класифікації.

2.2 Стратегії соціальної адаптації особистості в соціальній роботі: технології та класифікація