Організаційна взаємодія в соціальному управлінні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Класичний приватний університет

УДК 316.422.42

Організаційна взаємодія в соціальному управлінні

22.00.04 - спеціальні та галузеві соціології

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора соціологічних наук

Туленков Микола Васильович

Запоріжжя 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі соціології та соціальної роботи Інституту підготовки кадрів державної служби зайнятості України, Міністерство праці та соціальної політики України.

Науковий консультант: доктор соціологічних наук, професор

ЯКОВЕНКО Юрій Іванович, Київський національний університет

імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри галузевої соціології.

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор БЕХ Володимир Павлович,

Національний педагогічний університет імені М.Н. Драгоманова, перший проректор, завідувач кафедри соціології управління та євроінтеграції;

доктор соціологічних наук, професор, Пилипенко Валерій Євгенович,

Інститут соціології НАН України; головний науковий співробітник відділу економічної соціології;

доктор соціологічних наук, професор

Подшивалкіна Валентина Іванівна,

Одеський національний університет імені І.І. Мечникова, завідувач кафедри загальної та соціальної психології.

Захист відбудеться 25 лютого 2010 року о 14:00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 17.127.02 в Класичному приватному університеті за адресою: 69002, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 70-б, ауд. № 124.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Класичного приватного університету за адресою: 69002, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 70-б.

Автореферат розісланий «21» січня 2010 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Зоська Я.В.

соціальний управління суспільство

АНОТАЦІЯ

Туленков М.В. Організаційна взаємодія в соціальному управлінні. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора соціологічних наук за спеціальністю 22.00.04 - спеціальні та галузеві соціології. - Класичний приватний університет, Запоріжжя, 2010.

Розроблена в рамках дисертаційного дослідження соціологічна теорія організаційної взаємодії в соціальному управлінні за своїми евристичними, концептуальними і методологічними можливостями дає змогу визначати специфіку, місце та роль організаційної взаємодії в соціальному управлінні будь-якого суспільства, виявляти принципи, механізми формування та відтворення організаційної взаємодії в системах соціального управління різних типів, виробляти систему критеріїв, опрацьовувати методики, технології та процедури оцінювання ефективності організаційної взаємодії суб'єктів і об'єктів управління різних ієрархічних рівнів системи соціального управління в суспільстві незалежно від сфери, видів і масштабів соціально-управлінської діяльності.

Ключові слова: організаційна взаємодія, соціальне управління, принципи побудови організаційної взаємодії, структура організаційної взаємодії, система соціального управління, типологія систем соціального управління, суб'єкт соціального управління, об'єкт соціального управління, механізми формування та відтворення організаційної взаємодії, критерії оцінки ефективності організаційної взаємодії, методики вимірювання ефективності організаційної взаємодії, технології оцінювання ефективності організаційної взаємодії.

АННОТАЦИЯ

Туленков Н.В. Организационное взаимодействие в социальном управлении. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора социологических наук по специальности 22.00.04 - специальные и отраслевые социологии. - Классический приватный университет, Запорожье, 2010.

В диссертационной работе впервые в рамках социологического анализа раскрыты теоретико-методологические основы организационного взаимодействия в социальном управлении транзитного общества. Проанализированы концептуальная эволюция организационной мысли в теории и практике социального управления и организационная сущность социального управления как общественного феномена. Выявлены принципы построения, механизмы формирования и воспроизводства организационного взаимодействия в системах социального управления различных типов, а также обоснована трехуровневая модель оценки эффективности организационного взаимодействия в социальном управлении, которая базируется на критериях общей, специальной и конкретной эффективности организационно-управленческой деятельности.

В диссертации в научный оборот впервые введено понятие «организационное взаимодействие в социальном управлении» содержание которого трактуется в широком и узком значениях: в широком - это комплексная и взаимосогласованная связь элементов социального образования (социальной системы) и его организационной структуры управления во взаимоотношениях с внешней средой: а в узком - это взаимовыгодные и согласованные по целям, месту и ресурсам связи индивидов и групп людей как контрагентов, партнеров и исполнителей, которыми в социальных образованиях являются субъекты организационно-управленческой и хозяйственной деятельности (физические, юридические и должностные лица).

Разработанная в диссертации социологическая теория организационного взаимодействия в социальном управлении по своим эвристическим, концептуальным и методологическим возможностям позволяет определять специфику, место и роль организационного взаимодействия в социальном управлении любой общественной системы, выявлять принципы построения, механизмы формирования и воспроизводства организационного взаимодействия в системах социального управления различных типов, формировать систему критериев (показателей), разрабатывать методики измерения и технологии оценивания эффективности организационного взаимодействия субъектов и объектов социального управления различных иерархических уровней системы социального управления в обществе независимо от сферы, видов и масштабов организационно-управленческой деятельности.

Ключевые слова: организационное взаимодействие, социальное управление, принципы построения организационного взаимодействия, структура организационного взаимодействия, система социального управления, типология систем социального управления, субъект социального управления, объект социального управления, механизмы формирования и воспроизводства организационного взаимодействия, критерии оценки эффективности организационного взаимодействия, методики измерения эффективности организационного взаимодействия, технологии оценивания эффективности организационного взаимодействия.

SUMMARY

Tulenkov M.V. Organizational Interaction in Social Management. - Manuscript.

Thesis for a Doctor's Degree, Speciality 22.00.04 - Special and Sectoral Sociologies. - Classical Private University, Zaporizhia, 2010.

Due to its heuristic, conceptual and methodological potential, a sociological theory of organizational interaction in social management, which has been developed in the thesis, makes it possible to determine the specific character and the role of organizational interaction in social management of any society. It also enables to reveal principles and mechanisms of formation and reproduction of organizational interaction in systems of social management of various types, develop a system of criteria, develop approaches, tools and procedures for the performance measures of organizational interaction of subjects and objects of management at different hierarchical levels of the system of management of the society irrespective of the area, type and scale of social and managerial activities.

Key words: organizational interaction, social management, principles of formation of organizational interaction, structure of organizational interaction, system of social management, typology of social management systems, subject of social management, object of social management, mechanisms of formation and reproduction of organizational interaction, criteria for performance measures of organizational interaction, methods for assessment of organizational interaction performance, techniques for assessment of organizational interaction performance.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Стале функціонування будь-якого суспільства нерозривно пов'язане з його здатністю за рахунок власних саморегулятивних механізмів забезпечувати певний порядок організаційної взаємодії індивідів і соціальних груп, спрямованої на досягнення спільної мети. Ця здатність є фундаментальною властивістю й невід'ємним атрибутом суспільної життєдіяльності і виявляється в такому явищі, як соціальне управління, яке забезпечує збереження суспільства, його розвиток і взаємодію з навколишнім світом.

Людське суспільство як системне соціальне утворення складається з керуючих і керованих людей із сталими організаційними зв'язками, які в сукупності з іншими елементами утворюють систему соціального управління, на яку покладається вкрай важлива місія - адекватно реагувати на виклики мінливого зовнішнього середовища та відповідно до цих, часто непередбачуваних викликів, виробляти й запроваджувати інноваційні стратегії суспільного розвитку. В сучасному українському суспільстві на цю систему покладається ще одна відповідальна місія - забезпечити якісну суспільну трансформацію на демократичних засадах. Однак відсутність у нашій країні міцних традицій та досвіду формування організаційної взаємодії індивідів і соціальних груп демократичного типу призводить до дезорганізації функціонування системи соціального управління, а також до спотворення організаційних і господарських зв'язків.

З огляду на це особливої актуальності набуває виявлення закономірностей, обґрунтування принципів і механізмів формування та відтворення взаємодії людей в організаційних структурах управління різних типів та ієрархічних рівнів, оскільки ефективна організаційна взаємодія в соціальному управлінні, сформована на наукових засадах, здатна не тільки забезпечувати продуктивне досягнення спільної мети, а й своєчасно реагувати на глобальні зміни в усіх сферах суспільного життя.

Оцінюючи ступінь наукової опрацьованості теми в цілому, слід зазначити, що вона є недостатньо дослідженою. Водночас окремі концептуальні аспекти організаційної взаємодії в соціальному управлінні досліджувались як закордонними, так і вітчизняними представниками різних наукових напрямів. У працях Р. Арона, П. Бергера, Г. Блумера, П. Бурд'є, М. Вебера, Е. Гоффмана, Р. Кантер, М. Кроз'є, Д. Міда, Р. Мертона, Т. Парсонса, П. Сорокіна, Н. Смелзера, З. Фрейда, Ю. Хабермаса, Дж. Хоманса, П. Штомпки та ін. висвітлено структуру і механізми соціальної взаємодії індивідів і соціальних груп. У межах класичних теорій організації соціального управління (Ф. Тейлор, А. Файоль, Г. Емерсон, Г. Форд, Л. Урвік, Л. Гулік та ін.) подано загальні принципи організації спільної діяльності та раціонального управління нею, а в рамках доктрини людських відносин (К. Арджиріс, Р. Блейк, Ф. Герцберг, К. Левін, Р. Лайкерт, А. Маслоу, Е. Мейо, Д. Макгрегор, Г. Мінцберг, Д. Мутон, А. Етціоні, Ф. Фідлер, М. Фоллет та ін.) визначено різні форми взаємодії керівників і підлеглих у процесі реалізації організаційних цілей.

У наукових розробках К. Адамецкі, І. Ансоффа, Г. Атаманчука, В. Афанасьєва, Є. Бабосова, О. Богданова, І. Галушки, Д. Гвішіані, П. Друкера, Я. Зеленевського, В. Іванова, Г. Кунца, Н. Лумана, Д. Макклеланда, М. Маркова, С. О'Донелла, Д. Осборна, В. Патрушева, Г. Саймона, Ж. Тощенко, С. Янга та ін. опрацьовано окремі організаційні чинники управління суспільством і його підсистемами, а в роботах Ю. Авєріна, В. Андрущенка, В. Беха, В. Бурлачука, В. Буреги, І. Гавриленка, О. Гаєвської, Е. Гіденса, Є. Головахи, Р. Дарендорфа, М. Лапіна, М. Лукашевича, М. Михальченка, Б. Мільнера, В. Пилипенка, В. Подшивалкіної, О. Скідіна, Є. Суіменка, Ю. Сурміна, В. Токовенка, Е. Тоффлера, В. Франчука, С. Фролова, С. Хана, Л. Хижняк, Р. Холла, І. Шавкун, В. Щербини, Г. Щокіна та ін. розглянуто характер управлінських відносин і владної взаємодії в організаційних структурах управління різноманітних соціальних утворень.

Однак дискусії серед сучасних учених свідчать, що в понятійно-категоріальному апараті соціологічної науки відсутнє поняття організаційної взаємодії, хоча значимість опрацювання механізмів формування та відтворення такої взаємодії в соціальному управлінні не викликає жодних сумнівів. І дотепер немає наукового висвітлення шляхів підвищення ефективності організаційної взаємодії в контексті євроінтеграційних процесів і міжрегіональної кооперації, а також організаційних зв'язків між органами представницького та адміністративного управління, між економічно розвинутими й депресивними регіонами країни.

Потребують наукового осмислення й питання розвитку організаційної взаємодії суб'єктів підприємницької діяльності, структурної перебудови систем управління бюджетних установ, комерційних організацій та громадських об'єднань, що формуються на базі потреб та інтересів громадян. Виникає об'єктивна необхідність розроблення науково обґрунтованої концепції реформування організаційних відносин, що виявляють слабкість у разі впровадженні інноваційних технологій та гальмують процеси перебудови організаційних структур соціального управління, тим самим подовжуючи транзитний стан українського суспільства.

Таким чином, можна констатувати наявність важливої наукової проблеми, пов'язаної з невідповідністю між нагальними потребами соціально-управлінської практики у підвищенні рівня ефективності організаційної взаємодії суб'єктів і об'єктів управління різних рівнів та досягнутим рівнем соціологічних знань про сутність, принципи і механізми формування та відтворення організаційної взаємодії в соціальному управлінні. Зазначене й зумовило актуальність та доцільність вибору теми дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрям дослідження пов'язаний з темою науково-дослідної роботи Інституту підготовки кадрів державної служби зайнятості України “Соціально-економічні, організаційно-управлінські, психолого-педагогічні, історико-культурологічні та правові аспекти вдосконалення діяльності державної служби зайнятості щодо підвищення якості надання соціальних послуг на ринку праці” (реєстраційний номер 0106U001780), у виконанні якої здобувач брав участь як керівник і відповідальний виконавець.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є розроблення теоретичних і методологічних основ організаційної взаємодії в соціальному управлінні транзитного суспільства. Поставлена мета зумовила необхідність вирішення таких завдань:

узагальнити теоретичні підходи для здійснення соціологічного аналізу організаційної взаємодії в соціальному управлінні, з'ясувати генезис, зміст, місце і роль останньої в понятійно-категоріальному апараті соціологічної науки;

обґрунтувати принципи побудови організаційної взаємодії в соціальному управлінні та здійснити її соціологічну концептуалізацію;

довести системний характер соціального управління та визначити інституційний потенціал організаційної взаємодії в системі соціального управління;

здійснити соціологічну типологізацію та розробити типологічну матрицю систем соціального управління в суспільстві;

розкрити характер організаційної взаємодії в системі соціального управління тоталітарного типу, а також виявити умови й механізми її сталості та організаційного перетворення;

визначити відмітні риси організаційної взаємодії в авторитарній системі соціального управління, з'ясувати механізми її відтворення та можливі шляхи демократизації;

виявити особливості організаційної взаємодії в перехідній системі соціального управління, а також причини її нестійкості й умови переходу до іншого типу управлінських систем;

дослідити самоврядні механізми формування та відтворення організаційної взаємодії в системі соціального управління демократичного типу, а також способи подолання організаційних суперечностей у цій системі;

обґрунтувати критерії оцінювання ефективності організаційної взаємодії в соціальному управлінні, визначити методики, технології й процедури вимірювання її результативності;

розробити науково-практичні рекомендації щодо впровадження ефективної організаційної взаємодії в системах соціального управління транзитного суспільства.

Об'єктом дослідження є соціальне управління як системний інструмент самоорганізації суспільства.

Предметом дослідження є організаційна взаємодія в соціальному управлінні транзитного суспільства.

Наукова гіпотеза дослідження ґрунтується на припущенні, згідно з яким розроблення теоретичних і методологічних основ організаційної взаємодії в соціальному управлінні дозволить опрацювати відповідні заходи щодо підвищення її ефективності на всіх рівнях соціального управління суспільної системи, що, у свою чергу, сприятиме розв'язанню проблем соціальної безпеки, сталого функціонування та подальшого розвитку транзитного суспільства.

Методи дослідження. Методологічне забезпечення дослідження ґрунтувалося на використанні загальнонаукових методів пізнання соціальних явищ і процесів (аналізу, синтезу, індукції, дедукції, типологізації, моделювання, екстраполяції, операціоналізації, інтерпретації, абстрагування, узагальнення й синергії, методів логіко-історичного, системного, порівняльного і структурно-функціонального аналізу) та соціологічних методів отримання емпіричних даних (аналізу документів, спостереження, соціологічного опитування). Теоретичною основою дослідження слугували фундаментальні положення загальносоціологічної теорії, соціології організацій та управління, теорій соціального управління, організації та організаційного розвитку.

За допомогою методів логіко-історичного та термінологічного аналізу, індукції, аналізу документів, операціоналізації та інтерпретації понять визначено генезис організаційних засад соціального управління, досліджено зміст поняття організаційної взаємодії в соціальному управлінні, визначено його місце і роль у понятійно-категоріальному апараті соціології. Метод системного аналізу забезпечив розгляд соціального управління як цілісної системи, в межах якої відбувається суперечливий процес формування та відтворення взаємодії її елементів, а методи спостереження, соціологічного опитування, порівняльного аналізу дозволили визначити характер впорядкованості, механізми формування та відтворення організаційної взаємодії в системах соціального управління різного типу.

На основі методів синтезу, порівняння, типологізації та імітаційного моделювання розроблено типологічну матрицю систем соціального управління в суспільстві, а також трирівневу модель оцінювання ефективності організаційної взаємодії в соціальному управлінні. При розробленні науково-практичних рекомендацій щодо впровадження ефективної організаційної взаємодії в соціально-управлінську практику транзитного суспільства застосовувалися методи абстрагування, узагальнення, екстраполяції та прогнозування.

Емпіричну базу дисертаційної роботи становлять результати соціологічного опитування 1200 респондентів із числа управлінського персоналу державної служби зайнятості України. Опитування проводилося в два етапи протягом 2004 і 2008 років. Для перевірки достовірності результатів дослідження організаційної взаємодії в соціальному управлінні було використано матеріали соціологічного моніторингу, який проводився Інститутом соціології НАН України та Українським інститутом соціальних досліджень імені Олександра Яременка.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в розробленні соціологічної теорії організаційної взаємодії в соціальному управлінні. Найбільш важливими результатами, що характеризують наукову новизну дисертаційного дослідження, є такі:

вперше:

уведено до наукового обігу поняття “організаційна взаємодія в соціальному управлінні”, сутність якого подано автором у широкому та вузькому значеннях, що дало змогу поглибити рівень соціологічного пізнання організаційних явищ і процесів у соціально-управлінській сфері транзитного суспільства;

визначено дві групи соціальних механізмів (організаційно-управлінські та соціально-управлінські) формування та відтворення організаційної взаємодії в тоталітарній і авторитарній системах соціального управління, що мають істотні відмінності, які за своїм характером, з одного боку, відображають ступінь організаційної впорядкованості цих систем, а з другого - створюють передумови для їх перетворення на інший тип управлінських систем;

ідентифіковано характер організаційної взаємодії в демократичній системі соціального управління, яка базується на засадах самоврядного функціонування громадянського суспільства та соціально-управлінських механізмах організації структур демократичної держави, що забезпечують, стале відтворення організаційної взаємодії демократичного типу та подолання організаційних суперечностей, які виникають у процесі взаємодії суб'єктів і об'єктів соціального управління в цій системі;

розроблено трирівневу модель оцінювання ефективності організаційної взаємодії в соціальному управлінні, в основі якої лежать критерії цивілізаційного вибору, що в умовах глобалізації всіх сфер суспільного життя дають змогу об'єктивно вимірювати рівень ефективності взаємодії керуючих суб'єктів і керованих об'єктів різних ієрархічних рівнів, залучених до процесу підготовки, ухвалення та моніторингу реалізації управлінських рішень, спрямованих на досягнення цілей суспільного розвитку;

удосконалено:

еволюційний континуум організаційного розвитку соціального управління в суспільстві шляхом обґрунтування шостої самоврядної організаційно-управлінської парадигми, яка за своїм характером, змістом і впливом на сучасну соціально-управлінську практику відбиває перспективні напрями розвитку організаційної взаємодії в соціальному управлінні;

соціологічну типологізацію систем соціального управління в суспільстві, в основі якої лежить типологічна матриця, що дозволяє розрізняти системи соціального управління за характером організаційної взаємодії їхніх ключових елементів - громадянського суспільства та держави на основі багатовимірного критерію - спрямованості й сили (ступеня концентрації та масштабу охоплення) взаємного управлінського впливу одне на одного;

наукове розуміння сутності та змісту організаційно-управлінських відносин як головної рушійної сили розвитку внутрішніх і зовнішніх організаційних взаємозв'язків між керуючими суб'єктами та керованими об'єктами, що сприяють сталому відтворенню організаційної взаємодії в системі соціального управління транзитного суспільства;

дістало подальшого розвитку:

дослідження принципів соціального управління, зокрема принципів побудови організаційної взаємодії в демократичній системі соціального управління, згідно з якими взаємодія суб'єктів представницького управління формується на принципах рівності та відносної незалежності, а суб'єктів адміністративного управління - на принципах супідрядності та підпорядкованості;

наукове положення переходу суспільних систем від авторитаризму до демократії, в основі якого лежить визначення сукупності умов і механізмів, що зумовлюють організаційну взаємодію керуючих суб'єктів і керованих об'єктів у межах перехідної (псевдоліберальної) управлінської системи;

соціологічне тлумачення ефективності організаційної взаємодії в соціальному управлінні, яка в контексті теорії організаційного розвитку соціальних систем трактується як головна умова виживання соціальних утворень та їхніх організаційних систем управління в мінливому зовнішньому середовищі.

Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості їх використання для вдосконалення практики управління українським суспільством на макро-, мезо- і мікрорівні, що набуває особливої ваги в контексті євроінтеграційних прагнень України. Основні положення і висновки дисертації не тільки розширюють соціологічні знання про принципи й механізми формування та відтворення організаційної взаємодії в системах соціального управління різних типів, а й стали базою для розробки певних заходів щодо підвищення рівня ефективності організаційно-управлінської діяльності в транзитному суспільстві (лист Ради національної безпеки і оборони України від 14.01.2010 р. № 06-3-6-6; лист Державного центру зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України від 18.01.2010 р. № ДЦ-17-235/0/6-10; довідка Українського центру політичного менеджменту від 15.12.2009 р. № 79; довідка Інституту європейських досліджень НАН України від 30.12.2009 р. № 310/200; довідка Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України від 12.01.2010 р. № 01-11/19; лист Громадської організації “Інститут відкритої політики” від 15.01.2010 р. № 01/1-10).

Результати дисертаційного дослідження використані в навчальному процесі вищої школи при розробленні програм та викладанні нормативних і спеціальних курсів із соціології організацій та управління, теорії соціального управління, теорії організації, теорії державного управління, корпоративного управління, менеджменту організацій, психології управління, теорії організаційного розвитку, теорії організаційної взаємодії тощо (акт Університету менеджменту освіти АПН України від 03.12.2009 р.; акт Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана від 10.12.2009 р.; акт Інституту підготовки кадрів державної служби зайнятості України від 17.12.2009 р.; акт Національного університету біоресурсів і природокористування України від 14.01.2010 р.; довідка Міжрегіональної Академії управління персоналом від 14.01.2010 р. № 54/3; акт Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України від 18.01.2010 р.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні положення дисертації доповідались і обговорювались на таких наукових конференціях: Міжнародні соціологічні читання (Москва, 2004; 2005); Міжнародна науково-практична конференція “Державне регулювання ринку праці: сучасні технології та напрями їх розвитку” (Київ, 2005; 2006); Всеукраїнська наукова конференція “Соціологічна наука і освіта в Україні” (Київ, 2000; 2003); Всеукраїнська науково-практична конференція “Актуальні проблеми сучасного менеджменту” (Київ, 2005); Всеукраїнська наукова конференція “Система менеджменту в умовах інституційно-структурної трансформації економіки України” (Київ, 2006); Всеукраїнська науково-практична конференція “Стратегічний кадровий менеджмент у контексті формування громадянського суспільства” (Київ, 2007); Всеукраїнська науково-практична конференція “Соціальний діалог на ринку праці: питання теорії та практики” (Київ, 2007); Всеукраїнська науково-практична конференція “Державне управління та державна служба” (Київ, 2008); IV Всеукраїнська науково-практична конференція “Психологія праці та управління” (Київ, 2008); Всеукраїнська науково-практична конференція “Соціальна взаємодія на ринку праці України” (Київ, 2008); Всеукраїнська науково-практична конференція “Соціологія праці та зайнятості: шляхи інституціоналізації та перспективи розвитку” (Київ, 2009).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження подано в 4 одноосібних монографіях, 5 наукових брошурах, 44 наукових статтях, 24 з яких опубліковано в наукових фахових виданнях, а також у 15 навчальних посібниках і підручниках.

Особистий внесок здобувача. Наукові положення, висновки і рекомендації, подані в дисертації, є самостійним доробком автора. З наукових праць, опублікованих у співавторстві, використано лише ті положення, які є результатом особистих досліджень здобувача.

Структура дисертації складається із вступу, шести розділів, висновків, списку використаних джерел і додатків. Повний обсяг дисертації становить 466 сторінок, а обсяг основної частини - 416 сторінок друкованого тексту. Дисертація містить 26 рисунків, 4 таблиці та 3 додатки (на 38 сторінках) і список використаних джерел з 593 найменувань (на 44 сторінках).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено ступінь її наукової опрацьованості та зв'язок з науковою темою Інституту підготовки кадрів державної служби зайнятості України, сформульовано мету, завдання, об'єкт, предмет і гіпотезу дослідження, визначено наукову новизну одержаних результатів, їх практичне значення, подано відомості щодо апробації результатів дослідження, перелічено публікації за темою дисертації та розкрито особистий внесок здобувача.

У першому розділі «Теоретико-методологічні основи організаційної взаємодії в соціальному управлінні» окреслено генезис організаційних засад соціального управління, обґрунтовано наукові підходи до вивчення організаційної взаємодії в соціальному управлінні як соціального явища, визначено принципи побудови організаційної взаємодії між керуючими суб'єктами та керованими об'єктами, а також здійснено концептуалізацію організаційної взаємодії в соціальному управлінні транзитного суспільства.

Досліджуючи еволюцію організаційних засад соціального управління, здобувач дійшов висновку щодо шести організаційно-управлінських парадигм, завдяки яким соціальне управління з практичного інструменту організації комерційно-виробничої та релігійно-державницької діяльності стародавніх суспільств перетворилося на провідний соціальний інститут організації сучасного суспільного життя, престижне професійне заняття значного прошарку людей, а також на окрему навчальну дисципліну і потужну сферу наукового знання. Вивчення основних положень класичних та посткласичних концепцій світової теорії організації соціального управління дало змогу з'ясувати, що поняття “організація”, незалежно від його конкретного тлумачення, передбачає певну впорядкованість, суть якої ототожнюється з головною функцією процесу соціального управління - функцією самоорганізації соціальних систем. У даному контексті соціальне управління як спосіб цілеспрямованого впливу на соціальні об'єкти і процеси виступає у формі механізму, що забезпечує організаційну взаємодію між керуючими суб'єктами і керованими об'єктами в межах соціальної системи, а також взаємодію останньої з навколишнім середовищем.

У дисертації виявлено ряд закономірних зв'язків, які пояснюють механізми формування організаційної взаємодії суб'єктів і об'єктів соціального управління з погляду реалізації їхніх власних інтересів і загального інтересу в цілому. На об'єктно-суб'єктному рівні цей зв'язок виявляється між досягненням об'єктивної управлінської мети і характером відповідності інтересів суб'єкта і об'єкта управління. Закономірний характер відповідності інтересів суб'єкта управління інтересам об'єкта управління дає змогу виділити ряд принципів побудови організаційної взаємодії в соціальному управлінні, зокрема, принципів виділення та функціонального визначення керуючих суб'єктів, реалізація яких забезпечує представництво інтересів керованого об'єкта в самому суб'єкті управління, а також соціальну залежність другого від першого в часовому вимірі.

Використання інших принципів, зокрема, функціональної несуперечності, цілісності, системності й комплексності організаційної взаємодії в соціальному управлінні, дають змогу визначити вимоги до формування структури управлінського впливу керуючих суб'єктів на керовані об'єкти в межах суспільної системи для відтворення її цілісності. Так, дотримання принципів адресності і проблемної орієнтації дають можливість суб'єктам управління в процесі взаємодії з об'єктами управління спрямовувати силу і зміст управлінського впливу відповідно до характеру потреб та інтересів керованих об'єктів. Що стосується ще одного принципу - реалізації загальних інтересів людей через задоволення їхніх особливих інтересів, - то він характеризує їхнє взаємне становище в процесі організаційної взаємодії в соціальному управлінні, що, зрештою, сприяє не тільки досягненню загальної управлінської мети, а й ефективності функціонування й подальшого розвитку суспільної системи в цілому.

Cинтез найбільш продуктивних наукових підходів, загальнонаукових методів пізнання і соціологічних методів збирання й опрацювання емпіричних даних дає змогу забезпечити належний рівень соціологічної концептуалізації організаційної взаємодії в соціальному управлінні, а також зумовлює новизну теоретичних висновків і технологічність практичних рекомендацій. Концептуалізація поняття “організаційна взаємодія в соціальному управлінні” та введення його в науковий обіг є, на думку здобувача, методологічно виправданим і логічно необхідним, бо відбиває об'єктивний процес поглиблення наукового пізнання закономірностей розвитку сучасного суспільства та процесу соціалізації особистості людини як суб'єкта організаційно-управлінської перетворювальної діяльності.

Зміст поняття “організаційна взаємодія в соціальному управлінні” подано автором у широкому та вузькому значеннях: у широкому - це комплексний і взаємоузгоджений зв'язок елементів соціального утворення (соціальної системи) та його організаційної структури управління у взаємовідносинах із зовнішнім середовищем; у вузькому - це взаємовигідні та узгоджені за цілями, часом, місцем і ресурсами зв'язки індивідів і груп людей як контрагентів, партнерів, виконавців, що ними в соціальних утвореннях є суб'єкти організаційно-управлінської та господарської діяльності (тобто фізичні, юридичні і посадові особи).

У цілому з'ясовано, що в будь-якому соціальному утворенні (підприємство, організація, установа тощо) організаційна взаємодія виникає на основі поділу повноважень, функцій та взаємних зобов'язань між структурними підрозділами, рівнями управління і співробітниками. Вона виявляється у формах співробітництва, консенсусу, узгодження, гегемонії, контролю, панування, керівництва, ізоляції, нейтралізації, боротьби, суперництва тощо. У складних системах соціального управління з розгалуженою ієрархічною структурою, що характерно для сучасних суспільних формувань, організаційна взаємодія поділяється на вертикальну, горизонтальну і діагональну. Вона за своєю структурою складається з таких елементів: суб'єкти і об'єкти управління, що вчиняють ті чи інші організаційно-управлінські дії; власне самі ці організаційно-управлінські дії, що спричиняють певні зміни у внутрішньому та зовнішньому середовищі соціальних утворень; вплив цих змін на інших індивідів - членів соціальних утворень; зворотна реакція індивідів на ці організаційно-управлінські дії.

Велике розмаїття організаційних відносин, зв'язків, дій і взаємодій суб'єктів і об'єктів управління не тільки в межах соціальних утворень, а й між ними та навколишнім середовищем (що відбивають складні організаційно-управлінські явища і процеси, які постійно змінюються під впливом зовнішніх і внутрішніх чинників), дає підстави віднести концепт організаційної взаємодії до предметної сфери соціологічної науки, зокрема соціології управління, що відображатиме реальний стан пізнавальних можливостей цієї галузі сучасного соціологічного знання щодо соціально-управлінської практики.

У другому розділі «Соціальне управління як системний інструмент побудови організаційної взаємодії в суспільстві» з'ясовано системний характер соціального управління як суспільного феномену, здійснено соціологічну типологізацію систем соціального управління в суспільстві, а також визначено інституційний потенціал організаційної взаємодії ключових елементів системи соціального управління - громадянського суспільства і держави з погляду їхньої здатності до виконання управлінських ролей в транзитному суспільстві.

Виходячи з системного характеру соціального управління, здобувач дійшов висновку, що система соціального управління в суспільстві за допомогою організаційної взаємодії охоплює всіх індивідів та їхні соціальні групи, які розглядаються в особливому аспекті, - з погляду їхньої включеності в процес упорядкування спільної життєдіяльності. У загальному вигляді ця система являє собою певну структуру суб'єктно-об'єктних і суб'єктно-суб'єктних організаційно-управлінських відносин між людьми в процесі вироблення, ухвалення й реалізації загальної управлінської мети. Зазначені відносини базуються на системі сталих організаційних взаємодій індивідів і соціальних груп, взаємне становище яких у процесі реалізації їхніх особливих інтересів визначається сутнісними характеристиками впорядкованості організаційної взаємодії в соціальному управлінні. Сформований порядок організаційної взаємодії індивідів і соціальних груп визначає, таким чином, здатність системи соціального управління до реалізації об'єктивної управлінської мети (тобто мети суспільного розвитку), а зміст етапів її формування та досягнення об'єктивує цей порядок, що створює умови для ефективної організаційної взаємодії суб'єкта і об'єкта управління (або керуючої та керованої підсистем) як невід'ємних складових системи соціального управління в суспільстві.

Виявлено закономірну тенденцію: реальний стан управлінської мети (реалізація якого залежить від внормованості організаційної взаємодії в соціальному управлінні) завжди відрізняється відхиленнями від об'єктивного, і в цьому сенсі соціальне управління є певною мірою “коливальним” процесом, який за рахунок взаємодії скоординовує та спрямовує дії людей на досягнення об'єктивної мети суспільного розвитку. Відхилення соціального управління від об'єктивної мети, цикл і розмах коливань цих відхилень зумовлені станом прямих і зворотних організаційних зв'язків між суб'єктом і об'єктом управління (або між керуючою і керованою підсистемами), що є фундаментальним чинником упорядкованості їхньої організаційної взаємодії, а також їхньої здатності до взаємного управлінського впливу одне на одного в межах системи соціального управління.

Відтворення суб'єктно-об'єктної та суб'єктно-суб'єктної організаційної взаємодії в системі соціального управління залежить, як правило, від структури організаційно-управлінських відносин керуючих суб'єктів і керованих об'єктів. Доведено, що відносини централізму і самостійності, субординації і координації, керівництва і підпорядкування, дисципліни і відповідальності визначають організаційні зв'язки і взаємне становище керуючих суб'єктів, а також функціональні межі їхньої діяльності й характер супідрядності в процесі організаційної взаємодії в системі соціального управління. Залежно від масштабів діяльності суб'єктів цих різноманітних відносин (які перебувають між собою у нерозривній і суперечливій єдності) виникає той чи інший спосіб їхньої організаційної взаємодії, зокрема, взаємної чи односторонньої нейтралізації або узгодження їхніх особливих інтересів, що відповідає певному типу опосередкованості даної взаємодії в системі соціального управління.

Соціологічна типологізація управлінських систем у суспільстві, здійснена в межах дисертаційного дослідження, дозволила побудувати типологічну матрицю систем соціального управління на основі використання багатомірного критерію, яким є насамперед спрямованість і сила (ступінь концентрації і масштаб) взаємного управлінського впливу громадянського суспільства і держави як головних елементів системи соціального управління. Згідно з цим критерієм на типологічній матриці виділено п'ять типів систем управління, чотири з яких - тоталітарна, авторитарна, демократична та самоврядна - є “чистими” (або основними), що якісно відрізняються одна від одної за своєю сутністю і змістом, а також є відносно сталими стосовно впливів внутрішнього й зовнішнього середовища. П'ятий тип управлінської системи - псевдоліберальна (або квазіліберальна) - є перехідною системою соціального управління, оскільки несе в собі в тому чи іншому співвідношенні якості як авторитарної, так і самоврядної систем управління.

Результати дослідження дають змогу стверджувати, що на інституційному рівні система соціального управління в суспільстві є певною сукупністю організаційних взаємодій її ключових елементів - громадянського суспільства і держави. Причому здатність цих елементів управлінської системи до організаційної взаємодії зумовлена тими управлінськими ролями і формами суспільної влади, що є в їхньому “розпорядженні” і забезпечують відповідну силу їхнього взаємного управлінського впливу одне на одного. Громадянське суспільство і держава взаємодіють у системі соціального управління як носії і виразники особливих і загального інтересів індивідів і соціальних груп. У межах громадянського суспільства (як сукупності самодіяльних соціальних форм існування людей) забезпечується безпосереднє самоврядування суспільної системи, механізми якого враховують різноманітні групові та індивідуальні інтереси людей, а в межах держави (як спеціального суб'єкта управління) забезпечується процес формування та реалізації загального інтересу.

Визначено, що громадянське суспільство і держава в процесі організаційної взаємодії в системі соціального управління виконують на інституційному рівні кілька управлінських ролей (суб'єкта самоврядування, суб'єкта управління і об'єкта управління), які в кожного з них відрізняються своїм змістовним наповненням і спрямованістю. Вирішального значення в цьому процесі набуває роль суб'єкта самоврядування, яку мають виконувати громадянське суспільство і держава, оскільки від характеру виконання ними цієї управлінської ролі залежить виконання ними й інших ролей, насамперед ролі суб'єкта соціального управління. Організаційна взаємодія громадянського суспільства і держави в системі соціального управління об'єктивно набуває суперечливого характеру, що природно властивий цій системі і зумовлений подвійністю соціального стану людини - як члена громадянського суспільства і громадянина держави з погляду особливих і загального інтересів. Способи усунення суперечностей, які виникають між громадянським суспільством і державою, визначаються, як правило, інституційним порядком поділу між ними управлінських ролей у системі соціального управління певного типу.

У третьому розділі «Організаційна взаємодія в системі соціального управління тоталітарного типу» розглянуто характер організаційної впорядкованості, механізми формування і відтворення організаційної взаємодії в тоталітарній системі управління, а також визначено умови організаційного перетворення цієї управлінської системи на інший тип.

Встановлено, що визначальним елементом організаційної впорядкованості тоталітарної системи управління є харизматичний лідер як єдиний і незалежний суб'єкт управління та єдине джерело формування загальної управлінської мети. Внаслідок дії принципу особистої залежності та механізмів самопокори людей цій системі дозволяється ототожнення їхніх цілей з особистою метою харизматичного лідера. Головним інструментом формування та відтворення харизми (як ключового засобу організаційної впорядкованості тоталітарної системи управління) є так званий інститут “помазання божого”, механізми дії якого засновані на ірраціональній природі поведінки людей, а також на міфологізації їхньої свідомості відносно природи влади в суспільстві.

Основними механізмами відтворення організаційної взаємодії в цій системі є харизматичний управлінський вплив, спрямований на реалізацію єдиної управлінської мети на всіх рівнях суспільної організації, а також жорстка ієрархічна структура управління, що відтворює особливий тип організаційних зв'язків, притаманних лише тоталітарній системі управління. З'ясовано, що ця структура побудована на принципах абсолютного централізму влади та панування особливого інтересу й волі однієї особи (харизматичного лідера), а також на домінуванні адміністративних методів впливу на людей заради досягнення загальної управлінської мети та забезпечення сталого функціонування тоталітарної системи управління в цілому. З'ясовано, що в тоталітарній системі управління визначальними є суб'єктивні індивідуальні інтереси панівної верхівки, які й зумовлюють характер суперечностей у цій системі. Найгострішими є суперечності між харизматичним лідером і його найближчим оточенням, тобто на вищих щаблях управлінської ієрархії серед порівняно вузького прошарку людей. Подолання цих суперечностей відбувається, як правило, за рахунок однобічної нейтралізації інтересів у формі періодичних “кадрових чисток” і страт. Водночас переважна частина людей тоталітарного суспільства перебуває в несуперечливому стані з погляду вирішального її ресурсу - влади, унаслідок чого в ньому не виникає джерел формування й розвитку особливого інтересу індивідів і соціальних груп, які виникають через зіткнення приватних (особливих) і загальних (суспільних) інтересів.

Обґрунтування способів подолання владних суперечностей в тоталітарній системі управління виявило тенденцію до посилення в ній суб'єктивізму та особистої залежності людей на вищих рівнях управлінської ієрархії, а також до невизначеності їхнього соціального становища, взаємної небезпеки, індивідуальної соціальної закритості тощо. З'ясовано, що розвиток цієї тенденції веде до руйнування соціальної опори існування людей і розмиває тоталітарні основи впорядкованості організаційної взаємодії в цій системі, що робить її, з одного боку, більш “жорсткою”, а з другого - більш “крихкою”, тобто схильною до нестабільного стану функціонування, що не тільки посилює вплив на неї соціальних флуктуацій, а й ставить під загрозу її подальше існування. У результаті сукупної дії випадкових обставин (послаблення харизми чи смерті харизматичного лідера) та соціальних флуктуацій відбувається порушення балансу влади на вищих рівнях управлінської ієрархії, що зумовлює зміну одноосібної влади харизматичного лідера на групову владу панівної верхівки, стале відтворення якої означає перетворення тоталітарної системи на нову, авторитарну систему управління.

Установлено, що сталість організаційної взаємодії в тоталітарній системі управління забезпечують організаційно-управлінські механізми відтворення в ній принципу особистої залежності та “атомізації” людей, що веде до ізоляції індивідів один від одного, руйнування між ними природних горизонтальних зв'язків, а також до дезорієнтації внаслідок маніпуляції суспільною думкою. Причому ступінь “атомізації” (ізоляції) людей зростає залежно від рівня управлінської ієрархії, а основними принципами “атомізації” є принципи загальної таємниці та крайньої взаємної небезпеки, яка поділяється на два види: природну та штучну. Природна атомізація, що є результатом розпаду суспільного порядку, має першорядне значення для формування механізмів організаційної впорядкованості тоталітарної системи управління. Але в ієрархічній структурі останньої визначальна роль належить штучній атомізації, яка є результатом діяльності відповідних владних інститутів, що сприяють відтворенню організаційної взаємодії тоталітарного типу. Цей тип організаційних відносин, як свідчить аналіз, був характерний не тільки для XX століття; він формувався протягом значно більшого історичного періоду, хоча розвиток суспільних систем минулого століття зумовив виникнення тоталітарних систем управління більш розвиненого, тобто більш “чистого” їх виду, що відображають їх крайній стан.

У четвертому розділі «Організаційна взаємодія в авторитарній системі соціального управління» проаналізовано організаційну впорядкованість, обґрунтовано механізми формування та відтворення організаційної взаємодії в системі управління авторитарного типу, а також визначено шляхи демократизації авторитарної системи управління та її перетворення на управлінську систему іншого типу.

Проведене дослідження дало підстави для висновку, що в ієрархічній структурі авторитарної системи особиста залежність людини (тобто підлеглого від керівника) є не абсолютною та односпрямованою (як у тоталітарній системі), а відносною і взаємоспрямованою, хоча роль цієї структури в авторитарній системі управління залишається досить значною. Однак первинним у цій системі є стан групової (корпоративної) залежності, який вирішальною мірою визначає дії та поведінку членів корпоративних соціальних утворень. Організаційна структура авторитарної системи управління, залишаючись ієрархічною за формою, втрачає “жорсткість” своїх соціально-управлінських механізмів за змістом, що забезпечує монополію корпорації в наділенні своїх членів особливим владним становищем. Визначено, що основними принципами корпоративної організації, які забезпечують організаційну впорядкованість авторитарної системи управління, є принципи “справи корпорації” і “людини корпорації”, на основі яких, власне, й формується організаційна взаємодія членів корпорації між собою, з іншими корпораціями та із суспільством у цілому.

Установлено, що в основі відтворення авторитарного порядку організаційної взаємодії лежать групові інтереси корпоративних носіїв влади - здебільшого суб'єктивної природи та суперечливого характеру. Втім владні суперечності, що виникають у межах авторитарної системи управління, як правило, є локальними, що й зумовлює стале відтворення в цій системі організаційної взаємодії авторитарного типу. Причому з'ясовано, що найбільшої сили ці суперечності набувають між горизонтальними владними групами окремих корпорацій на вищих щаблях управлінської ієрархії, оскільки особливий індивідуальний інтерес членів цих груп має потрійну та неоднозначну спрямованість: на корпорацію в цілому, на “свою” і на “чужу” горизонтальні владні групи.

У результаті виявлено таку закономірність: у разі посилення закритості окремих корпорацій, а також збільшення їхньої монополії на суспільну функцію та порушення здатності корпоративних суб'єктів управління до цільової взаємодії відбувається “розмивання” корпоративного порядку організаційної взаємодії в авторитарній системі управління. Це веде не тільки до порушення цілісності корпоративної структури влади та її перерозподілу в межах корпорації з верхніх рівнів управлінської ієрархії на нижні рівні, але й до відокремлення нижчих рівнів корпоративної ієрархії та до руйнування загальнокорпоративних норм. Унаслідок цих змін авторитарна система управління поступово починає розпадатися на локальні (“місцеві”) корпоративні структури управління, що формують власні групові норми та мають на меті власні групові інтереси. На цій основі виникає та стрімко розвивається громадянське суспільство, яке, перебираючи на себе ролі суб'єкта самоврядування та суб'єкта управління, сприяє формуванню вже нового, демократичного типу організаційної взаємодії в цій управлінській системі.

У процесі перетворення авторитарного порядку організаційної взаємодії на демократичний виникає, як правило, перехідний тип організаційної взаємодії та перехідний тип управлінської системи - псевдоліберальна (або квазіліберальна) система соціального управління. Як з'ясувалося, соціально-управлінський порядок цієї перехідної системи, який визначає організаційну взаємодію суб'єктів і об'єктів управління різних рівнів, виникає внаслідок “розмивання” загальнокорпоративних норм авторитарної системи управління. Доведено, що цей перехідний порядок організаційної взаємодії характеризується сукупністю якостей старого авторитарного порядку і народжуваного нового, демократичного порядку організаційної взаємодії індивідів і соціальних груп. Він поєднує в собі загальнодержавні та “місцеві”, відносно незалежні форми корпоративної влади та їхні панівні еліти, які взаємодіють між собою з приводу реалізації своїх групових інтересів.