Електоральна соціологія: історія, теорії, методи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут соціології

Вишняк Олександр Іванович

УДК 316.62

ЕЛЕКТОРАЛЬНА СОЦІОЛОГІЯ: ІСТОРІЯ, ТЕОРІЇ, МЕТОДИ

22.00.01 - Теорія та історія соціології

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора соціологічних наук

Київ - 2001р.

Дисертацією є монографія

Робота виконана в Інституті соціології НАН України.

Науковий консультант доктор філософських наук, професор Ручка Анатолій Олександрович Інститут соціології НАН України заступник директора

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор Оссовський Володимир Леонідович, Національний університет “Києво-Могилянська академія”, професор кафедри соціології доктор філософських наук, професор Полторак Володимир Абрамович, Дніпропетровський хіміко-технологічний університет, завідуючий кафедрою доктор соціологічних наук Нельга Олександр В'ячеславович, член Центральної виборчої комісії

Провідна установа

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра історії та теорії соціології, м. Київ

Захист відбудеться 23.02.2001 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.229.01 в Інституті соціології НАН України за адресою: 01021, вул. Шовковична, 12, м. Київ.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту соціології НАН України за адресою: 01021, вул. Шовковична, 12, м. Київ.

Автореферат розісланий 20.01.2001 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат філософських наук Стукало С.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. До кінця 80-х років XX століття теоретичні і прикладні дослідження електоральної поведінки в радянській і українській соціологічній науці були практично відсутні, що було зумовлено не тільки політико-ідеологічними заборонами, але й відсутністю об'єкту таких досліджень - вільних демократичних виборів та альтернативного голосування електорату. За радянських часів, коли на виборчі дільниці з'являлось 99,99% виборців і 99,9% з них підтримували у всіх виборчих округах України єдиних безальтернативних кандидатів блоку комуністів та безпартійних, не тільки соціологи та політологи, але і пересічні громадяни могли з абсолютною точністю прогнозувати результати виборів депутатів Верховної Ради СРСР, УРСР та місцевих Рад. А, отже, не було потреби вивчення тенденцій електоральної поведінки і преференцій виборців, факторів, що їх визначають, розробки виборчих технологій впливу на електоральні установки і поведінку. Питання, чи братимуть виборці участь в голосуванні та кому з кандидатів віддадуть свою перевагу, було риторичним. А тому не було потреби ні в фахівцях в галузі теоретичної та прикладної електоральної соціології, ні в спеціалізованих центрах електоральних опитувань, ні в розгалуженій професійній опитувальній мережі, ні в методиках та технологіях ведення виборчої кампанії. В кращому випадку вітчизняні соціологи обмежувались критичним аналізом досліджень західних фахівців з даної проблеми (А.В.Дмитрієв, М.М. Петровська, В.І.Кушерець).

Становлення ж практики альтернативних виборів в останні роки існування Радянського Союзу (вибори народних депутатів СРСР (1989 р.) та вибори депутатів Верховної Ради України та місцевих Рад (1990 р.), а потім і багатопартійних виборів депутатів всіх рівнів, Президента України, міських Голів, поставили перед українськими соціологами нові проблеми - як змінюються електоральні установки та поведінка виборців, якими факторами визначається виборча активність і виборчі переваги, яким чином прогнозувати результати голосування, чи можна впливати на електоральний вибір?

Прискореними темпами почала розвиватись практика передвиборчих електоральних опитувань, інформаційного і прогностичного забезпечення виборчих кампаній, яка однак не спиралась на достатню теоретичну, методологічну та методичну наукову базу, що призводило до значних похибок і дискредитації електоральної соціології як науки. Такою науковою базою не могли стати і концепції, методології та методики електоральних досліджень, розроблені соціологами Заходу в останні десятиріччя XX століття, адже перехідне українське суспільство з неусталеною партійною та виборчою системою, несформованою соціальною та партійною ідентифікацією, характеризується низкою специфічних рис електоральної поведінки, які потребують поглибленого теоретичного та методологічного аналізу.

Отже, актуальність дослідження електоральних установок та електоральної поведінки обумовлена як необхідністю підвищення ефективності прикладних електоральних технологій, так і потребою дослідження і довгострокового прогнозування соціально-політичних процесів в Україні.

Проблеми теоретичної та методологічної концептуалізації прикладних електоральних опитувань та розробок, визначення структури і динаміки електоральних установок і поведінки виборців, факторів, що їх визначають та методів їх дослідження ще не стали предметом поглибленого аналізу в електоральній соціології. Окремі наукові публікації з цих питань присвячені або вивченню методологічних та методичних проблем на прикладі однієї виборчої кампанії, або замикаються на досвіді окремих досліджень власного соціологічного центру і не претендують на рівень теоретичних узагальнень (О. Ослон, О. Петренко, О. Петров, В. Комаровський, А. Демидов, Ю. Левада, М. Руткевич, В. Матусевич, В. Оcсовський, М. Чурилов, Є. Головаха, В. Хмелько, В. Паніотто).

В Україні фактично відсутні теоретичні концепції динаміки електоральної поведінки та факторів, що їх визначають в перехідному українському постсоціалістичному суспільстві, а в Росії ці проблеми стали предметом дослідження фахівців в галузі теоретичної політології (Г.Голосов, О.Шевченко), яка має свою специфіку і щодо понятійного апарату, і щодо методів дослідження електоральної поведінки. В електоральній та політичній соціології відсутні не тільки власні концепції електоральної поведінки та факторів, що їх визначають, але і верифікації та адаптації теорій електоральної поведінки західних соціологів (Б. Берельсон (В. Вerelson), А. Кемпбелл (А. Саmpbell), Ф. Конверс (Рh. Соnverse), П. Лазарсфельд (Р. Lazarsfeld), Е. Даунс (Е. Downs), С.М. Ліпсет (S.M. Lipset), М. Фіоріна (М. Fiorina), В. Міллер (W. Miller), С. Роккан (S. Rokkan), В. Рікер (W. Riker), П. Ордешук (Р. Ordeshook), Д.Стокс (D. Stokes).

Досі не систематизовано в вітчизняній соціологічній науці і методи та види електоральних досліджень та прогнозування результатів голосування, досвід їх застосування в конкретних виборчих кампаніях, завдання, можливості та межі їх застосування в теоретичних і прикладних електоральних дослідженнях, хоча перші кроки в цьому напрямку вже зроблені (О.Петров, В.Полторак, Д.Ротман, М.Чурилов, Є.Головаха, Л.Сєдов, Ю.Левада, В.Хмелько, В.Паніотто). Хоча провідні українські центри електоральних опитувань (Київський міжнародний інститут соціології, фірма Социс. Центр "Український моніторинг", фірма "Юкрейніан соціолоджі сервіс" та фірма "Соціополіс") вже використовували в попередніх виборчих кампаніях фактично весь арсенал методів електоральної соціології - масових та експертних опитувань, поствиборчих, в день виборів (Ехіt роll) та довиборчих обстежень, базових, повторних та хвильових рейтингових досліджень, методів екстраполяції та математичного моделювання результатів виборів (О.Петров, І.Бекешкіна, В.Паніотто, В.Хмелько, М.Чурилов) ефективність застосування цих методів, їх теоретична значущість розкрита ще явно недостатньо.

А без чіткого розуміння теоретичної та прикладної значущості кожного з методів та видів електоральних досліджень неможливе їх ефективне використання в практиці чисельних передвиборчих і поствиборчих досліджень, що призводить до значних похибок в прогнозуванні електоральної поведінки, неадекватних оцінок електоральної динаміки, неефективним розробкам стратегії і тактики виборчих кампаній партій та кандидатів.

Малодослідженими залишаються і проблеми історії становлення електоральних досліджень в країнах Заходу, Україні та Росії, відсутні узагальнення досвіду досліджень в прогнозування окремих виборчих кампаній. Окремі роботи з цієї тематики російських та західних соціологів явно не вичерпують всіх етапів та проблем цієї проблеми. (В.Дмитрієв, Ж.Тощенко, М.Руткевич, О.Петренко, А.Крослі (А.Сroslеу) тощо).

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження з науковими планами організації, де виконувалась робота, а також з галузевими чи державними планами та програмами не пов'язана.

Все це і зумовило вибір об'єкта, предмета, мети, та завдань нашого дисертаційного дослідження.

Об'єктом дослідження є електоральна поведінка і електоральні установки виборців в умовах перехідного постсоціалістичного суспільства.

Предметом дослідження є історія становлення та розвитку досліджень електоральних установок і поведінки виборців, фактори, які визначають електоральну поведінку та методи і види дослідження електоральної поведінки.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження, є вивчення історії становлення електоральних досліджень в країнах Заходу, Україні та Росії, розробка теорії виборчої активності і виборчих переваг електорату України та методів дослідження і прогнозування електоральної поведінки.

Для досягнення сформульованої мети потрібно було вирішити такі завдання:

- розкрити історію становлення теоретичних і прикладних електоральних досліджень та їх професіоналізації в країнах Заходу, Україні та Росії;

- на основі аналізу основних теоретичних концепцій електоральної поведінки, розроблених соціологами західних країн, сформулювати концепцію факторів електоральної поведінки виборців в суспільствах, що трансформуються;

- визначити основні соціологічні показники в дослідженнях факторів елек-торальної поведінки і використати їх в дослідженнях електоральної ситуації в Україні;

- обґрунтувати типологію цільових груп електорату України і виявити основні стратегії впливу на різні цільові групи виборців;

- розкрити зміст, завдання та межі методів, довиборчих та пост-виборчих електоральних досліджень;

- обґрунтувати основні методи та моделі прогнозування рівня виборчої активності та виборчих переваг, їх теоретичну та прикладну значимість, можливості та межі.

Дослідження ґрунтується, з одного боку на теоретичних концепціях електоральної поведінки, розроблених провідними зарубіжними теоретиками - Б. Берельсоном, Е. Даунсоном, П. Лазарсфельдом, С. Ліпсетом, Ф. Кемпбеллом, В. Міллером, В. Ріккером, С. Рокканом, С. Ківітом, М. Фіоріною, Е. Ноель-Нойман, П. Ордешуком і методологічними і теоретичними розробками українських та російських соціологів - Є. Головахи, М. Горшкова, Л. Кесельмана, В. Матусевича, Ю. Левади, В. Паніотто, В. Комаровського, Л. Сєдова, О. Петренка, В Полторака, М. Чурилова. Використовувались також теоретичні розробки як зарубіжних, так і вітчизняних фахівців в галузі теоретичної та прикладної політології (Дж.Б. Пауела-молодшого, Г. Голосова та Ю. Шевченко).

Методи дослідження. Основними методами дослідження є методи аналізу та синтезу, порівняльного аналізу масових та експертних опитувань, кореляційного аналізу, екстраполяції та моделювання.

Емпіричну базу роботи склали матеріали вторинного аналізу опублікованих у ЗМІ України та Росії передвиборчих публікацій результатів соціологічних досліджень, полінгів та прогнозів напередодні виборів Президента та парламенту Росії в 1993-99 роках, та Верховної Ради України та Президента України в 1991-99 роках. А також результати трьох репрезентативних передвиборчих опитувань (двох рейтингових і базового) в №8 Індустріальному виборчому округу м. Києва по виборам депутата Верховної Ради (N=2100 респондентів) в 1989-90 роках, чотирьох передвиборчих опитувань (одного базового і трьох рейтингових) напередодні президентських виборів в Україні 1994 року (N=2100-1500 респондентів), проведених по загальнонаціональній виборці, трьох передвиборчих опитувань в №13 Подільському виборчому окрузі в 1994-1995 років по виборах депутата Верховної Ради України і № 221 виборчому окрузі м. Києва в 1998 році (N=500), двох загальнонаціональних передвиборчих опитувань напередодні виборів президента України в 1999 році (базового (N=3000) та рейтингового (N=1800). В дисертаційному дослідженні також узагальнюються дані офіційної електоральній статистики України, Росії та деяких західних країн, а також інших електоральних соціологічних досліджень.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в розробці цілісної концепції електоральної соціології як галузевої соціологічної науки, предметом дослідження якої є структура та динаміка електоральних установок і електоральної поведінки виборців, та фактори, що їх визначають. В ході дослідження було обґрунтовано такі теоретичні та методологічні положення, які характеризуються науковою новизною:

- на основі аналізу основних теорій електоральної поведінки виборців розвинених демократичних країн (теорії статусного (класового) голосування, партійної ідентифікації та раціонального вибору ("економічного" голосування) обґрунтована "ідеологічно-економічна" концепція електоральної поведінки виборців постсоціалістичних країн, що переходять до демократії, суть якої полягає в тому, що найбільш активна частина виборців голосує згідно зі своїм ідеологічними уподобаннями, а інша частина - ситуативно-економічно, тобто в залежності від рівня суб`єктивної задоволеності умовами життя в період, коли при владі знаходився певний Президент чи Уряд (парламент) (с. 163-165);

- доведено, що виборча активність електорату на загальнонаціональних виборах як в розвинених західних демократіях, так і в нових демократіях досить усталена, а рівень виборчої активності на різних типах виборців залежить від двох факторів (рівня партійно- ідеологічної ідентифікації виборців певної країни та суб`єктивної значимості виборів для виборців, яка визначається в першу чергу розміром повноважень певних органів влади в конкретній країні, до яких проводяться вибори) (с. 169-176).

- на матеріалах електоральної статистики і репрезентативних соціологічних загальнонаціональних досліджень обґрунтовано, що не зважаючи на зміни в виборчому законодавстві, економічних і соціальних умовах життя виборців, партійно-ідеологічні преференції виборців України у другій половині 90-х років були дуже усталеними, і ця усталеність була обумовлена високою стабільністю ідеологічних орієнтацій (ідеологічної ідентифікації) електорату, особливо у розрізі ліво-право-центристських ідеологічних блоків (с. 182-188);

- на основі аналізу специфіки соціологічного і політичного підходу до розробки показників факторів електоральної поведінки виборців обґрунтована система статусних, ідеологічних і екноміко-психологічних показників факторів, що визначають електоральну поведінку виборців України і Росії, і індикаторів їх фіксації в ході масових опитувань (с. 193-200);

- виявлення двох основних факторів, що визначають електоральну поведінку виборців України та Росії, дозволило розробити двохвекторну типологію українського електорату (тверді та ідейні прихильники реформ, тверді та ідейні обновленці, тверді та ідейні реставратори, нейтрали), яка дає можливість як теоретичного аналізу структури електорального поля і розробки теоретичних моделей прогнозування результатів виборів, так і виявлення цільових груп кандидатів та партій в ході розробки їх стратегії і тактики в прикладних електоральних дослідженнях (с. 224-229, 197-199, 208-209);

- розкрито зміст основних видів рейтингів в політичних і електоральних дослідженнях (рейтинг інформованості, рейтинг довіри, рейтинг впливовості, рейтинг вибору (привабливості), негативний рейтинг, рейтинг другої позиції, рейтинг симпатій, рейтинг ІІ туру), їх роль в прогнозуванні результатів виборів і аналізі структури електорального поля, та індикатори їх фіксації в масових електоральних опитуваннях (с. 246-255);

- доведено, що із всіх шкал фіксації потенційної виборчої активності найбільш ефективними є “помірковано жорстка” шкала оцінок і на її основі розроблена формула середньострокового і короткострокового прогнозування виборчої активності електорату в масових опитуваннях і з урахуванням коефіцієнта корекції, а також механізм розрахунку коефіцієнта корекції в передвиборчих опитуваннях (с. 262-267);

- на основі аналізу теоретичних моделей прогнозування результатів виборців обґрунтований мультимодельний підхід до прогнозування результатів виборців, який ґрунтується на концепції ідеологічного і економічного голосування виборців країн, що переходять до демократії (с. 274-278);

- розкрита теоретична та практична значущість основних видів електоральних досліджень - базових соціологічних досліджень, рейтингових передвиборчих досліджень, Exit poll і поствиборчих досліджень (с. 222-225, 253-255, 284-288);

- на великому історичному і емпіричному матеріалі розкрита історія прикладних електоральних досліджень і прогнозів результатів голосування в країнах Заходу, Росії та Україні, виявлено рівень абсолютних і відносних похибок при прогнозуванні результатів виборів в усіх країнах, причини систематичних і випадкових похибок при прогнозуванні електоральної поведінки (с. 22-24, 42-55, 117-120, 129-135, 147-151).

Практичне значення одержаних результатів. Сформульована в дисертаційному дослідженні концепція “ідеологічно-економічного” голосування електорату країн з перехідною економікою і політичною системою дає змогу теоретичного пояснення факторів і тенденцій електоральної поведінки громадян країн, що трансформується. І може слугувати теоретичною основою для довгострокового експертного прогнозування результатів парламентських, президентських та місцевих виборів в цих країнах, типології електорального поля і визначення цільових груп виборців, розробки методик базових і рейтингових теоретичних і прикладних електоральних досліджень. Перевірка цих теоретичних положень здійснювалась в ході науково-теоретичних і прикладних досліджень і прогнозів парламентських та президентських виборів в Україні. Основні положення та висновки дисертації використовувались автором для апробації стратегії і тактики передвиборчої кампанії кандидатів в Президенти Леоніда Кучми (1994 р.), та Олександра Мороза (1999 р.), кандидатів народні депутати -- Миколи Славова (1994-95, 98 р.) та Валерія Бабича (1998 р.). На основі теоретичних і методичних положень, обґрунтованих і узагальнених в дисертації, монографіях та статтях дисертанта були розроблені і пройшли перевірку прогнози президентських виборів в Україні 1994 і 1999 років та парламентських виборів за партійними списками 1998 р.

Апробація результатів дослідження. Основні висновки та теоретичні положення дисертації обговорювались на методологічних семінарах Інституту соціології НАНУ (1998, 2000 рр.), науковій конференції “Соціологічна наука і освіта в Україні: шляхи становлення та перспективи розвитку” (Київ, 2000 р.), круглому столі журналу “Генеза”, “Поняття ментальності в суспільних науках” (Київ, 1995), круглих столах Центру “Демократичні ініціативи”: “Свобода вибору і громадська думка населення України” (Київ, 1999), “Демократичний процес в Україні і вибори” (Київ, 1999), “Вибори-99: останні рейтинги і прогнози” (Київ, 1999), конференції “Процеси соціальних змін в Польщі та Україні” (Лодзь, 1996).

Апробація результатів дисертаційного дослідження здійснювалась також в ході підготовки і читання курсів “Соціологія політики”, який читався автором в 1996-2000 роках в Міжнародному Соломоновому університеті, спецкурсів “Соціологія громадської думки” та “Електоральна соціологія” в Київському національному університеті культури та мистецтв (2000 р.), та “Технології електоральних досліджень” в Київській вищій школі соціології та паблік рилейшенз” (1999-2000 р.).

Структура дисертаційного дослідження. Дисертація виконана у формі індивідуальної монографії. Мета та основні завдання дисертаційного дослідження визначили логіку і структуру роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, списку використаних джерел. Повний обсяг монографії - 309 сторінок (18,13 видавничо-облікових аркушів). 85 таблиць, 1 графік, список використаних джерел (349 найменувань) займають 42 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, проаналізовано її опрацювання в науковій літературі, розкрито методологічну і емпіричну базу дисертації, визначено мету і завдання дослідження. Наукова новизна дисертації, практичне значення одержаних результатів, дані щодо апробації та висновки сформульовані в авторефераті дисертації.

У першому розділі "Історія електоральних досліджень" дається систематичний аналіз історії становлення прикладних і теоретичних електоральних досліджень в країнах Заходу (США, Франції, Німеччині, Великобританії) та зародження електоральних досліджень в Росії та Україні в останнє десятиліття ХХ сторіччя.

Аматорські спроби опитування електоральних намірів виборців почали проводитись в США, в країні що має найбільший досвід проведення виборів депутатів законодавчих і керівників виконавчих органів, ще в ХІХ столітті. Найчастіше в якості висхідної точки таких прикладних опитувань дослідники називають спробу, здійснену співробітниками газети "Херрісберг Пенсільванієн" в 1924 році, проведення невеликого опитування громадян кількох міст штату Пенсільванія і розробки прогнозу результатів голосування на президентських виборах у розрізі свого власного штату.

І хоча автори цього опитування не спирались на науково обгрунтовані методи побудови вибірки дослідження, які були розроблені тільки наприкінці ХІХ століття, не мали обґрунтованої методики і інструментарію, не намагались передбачити результати виборів в межах всієї країни, успіх цієї аматорської спроби прогнозування результатів виборців у читачів стимулював подальший розвиток практики електоральних опитувань в засобах масової інформації США. На початку ХХ століття більш-менш регулярні електоральні опитування проводились вже репортерами газет "The New Jork Herald" та "The Columus Dispatech" (1980-1902 рр.). Але найбільшого поширення такі опитування набули в 1916-1936 роках. І пов'язані вони з діяльністю журналу "Літерарі дайджест" (The Literary Digest") по прогнозуванню результатів президентських виборів в США. Методика цих опитувань методом поштового анкетування ґрунтувалась на максималізації вибірок опитувань. При цьому певний час зростала точність прогнозів результатів голосування, але при прогнозуванні результатів президентських виборів 1936 року (Фр.Рузвельт проти А.Ландона) журнал "Літерарі дайджест" передбачав впевнену перемогу республіканця А.Ландона (близько 60%) над демократом Фр.Рузвельтом, однак з точністю до навпаки переміг Фр.Рузвельт. І такий негативний результат прогнозування був не випадковим, адже, по-перше, невірним був метод відбору одинець спостереження по спискам власників телефонів і автомобілів, а по своїм соціально-економічним ознакам структура власників телефонів і автомобілів відрізнялась від загальної соціально-економічної структури електорату. А більш заможні верстви населення США завжди прихильніше ставились до республіканської партії і її кандидатів, ніж до демократів, що й зумовило систематичну похибку цих досліджень. По-друге, метод поштового опитування, який застосували співробітники "Літерарі дайджест", передбачав участь в опитуванні тільки 20-25% добровольців, які побажали відповісти на запитання дослідників, що призводить до дуже суттєвого зміщення вибіркової сукупності не тільки за соціально-демографічними, але й за політичними характеристиками від пересічних виборців.

Провал спроб аматорських колективів в США дуже гостро поставив проблему професіоналізації електоральних досліджень, а також більш глибокого вивчення методології і методики дослідження, з одного боку, та вивчення тенденції електоральної поведінки та її факторів, з іншого. І результатом цієї професіоналізації стала поява в середині 30-х років в США спеціальних інститутів дослідження і прогнозування виборів - в середині 20-х років була створена фірма "Опитування Арчібальда Крослі", в 1935 році фірма Елмо Роупера "The Fortuna Survey" і Американський інститут громадської думки під керівництвом Джорджа Геллапа. І хоча навіть провідний інститут Геллапа в прогнозуванні виборів в США з моменту його створення не зміг 2 рази визначити переможця президентських виборів (в 1948 році - Дж.Д'юї проти Г.Трумена та в 1976 році - Дж.Картер проти Г.Форда і Є.Маккарті), а відносна похибка часто перевищувала не тільки 3%, але й 10% (в 1936, 1948, 1976, 1992 році), однак поява професійних опитувань і прогностичних центрів дала змогу науково обґрунтованого підходу до побудови методики і вибірки опитувань, статистичного аналізу результатів і розробки методів прогнозування.

Разом з професіоналізацією і інституалізацією публічних і закритих центрів опитувань і розробок в США в 30-і-40-і роки проходив і процес розвитку теоретичних концепцій, що намагались визначити ключові фактори динаміки електоральної поведінки та електоральних установок. Першопрохідцем у цьому напрямку була чікагська школа досліджень політичної поведінки, створена в 20-і роки ХХ століття Ч.Меріамом, яка застосувала біхевіорістський підхід до аналізу факторів електоральної поведінки. В повоєнні роки були розроблені три основні концепції електоральної поведінки в США - соціологічна теорія електоральної поведінки (П.Лазарсфельд, Б.Берельсон, У.Макфі, П.Гаудо, М.Ліпсет), які пояснюють електоральні преференції виборців їх статусними (класовими) характеристиками, соціально-психологічна теорія партійної ідентифікації (Е.Кембелл, Ф.Конверс, В.Міллер, Е.Стокс, Р.Пірс, Й.Дюпе), яка вважає, що електоральний вибір визначається ціннісними установками, що сформувались в період ранньої соціалізації в сім'ї, та теорія раціонального вибору (Е.Даунс, І.Рікер, П.Ордешук, М.Фіоріна, С.Розенстоун). Аналіз цих теорій дається у другому розділі дисертації. Одночасно з розвитком електоральних досліджень в США вони набули все більшого поширення і в Європі. Так в 1938 році був створений Французький інститут дослідження громадської думки, в 1939 році - Британський Інститут громадської думки - перший закордонний філіал Інституту Геллапа. Відразу після відновлення демократичних інститутів в повоєнній ФРН і інших західноєвропейських країнах почали розвиватись опитування електоральних намірів і прогнозування результатів голосування в Західній Німеччині і країнах континентальної Європи. При цьому прогнози західнонімецьких соціологів (Е.Ноель) в 50-і роки виявились навіть точнішими за прогнози соціологів США, але в 60-і-7-і роки від виборів до виборів їх точність зменшувалась. Для пояснення цієї тенденції Е.Ноель-Нойман обґрунтувала теорію "спіралі замовчування", суть якої полягає в тому, що під впливом "клімату думок" (очікування перемоги певної партії) в останній момент перед виборами певна частина виборців змінює свої наміри і переходить на сторону переможця. При цьому німецька дослідниця вважає, що причина цього полягає не в тому, що виборець хоче бути з переможцем, як вважав П.Лазарсфельд, а в побоюванні ізоляції серед оточення, яке визначилось на користь певної партії чи кандидата. Але чому тоді ці побоювання впливають на вибори тільки в "останню хвилину", а не впливають в попередніх опитуваннях? Як показав наш аналіз, зниження точності прогнозів німецьких і англійських соціологів в 60-і-70-і роки обумовлені були скоріше застосуванням квотного методу вибірки в умовах зниження впливу квотованих ознак на електоральний вибір, ніж побоюванням соціальної ізоляції.

Отож, в 30-60-і роки в США, а потім в розвинених країнах Західної Європи сформувалась мережа незалежних дослідницьких центрів електоральної поведінки і прогнозування результатів виборів, відбулась їх професіоналізація і інституціоналізація, розроблені теоретичні концепції, що пояснюють результати електорального вибору, методи і методики, які слугують методичною, теоретичною і методологічною базою для соціологів України і інших посттоталітарних країн, що стають на шлях демократичного розвитку. Однак відмінності партійних і виборчих систем та політичної культури електорату в постсоціалістичних країнах роблять неможливим "перенесення" методик і методології досліджень, розроблених західними соціологами, в практику досліджень в Україні і Росії.

В дисертації аналізується рівень дослідження та прогнозування парламентських виборів в Росії в 1993 і 1995 роках та президентських виборів в 1996 році, а також ефективності різних маркетингових політичних технологій на президентських виборах, показується досить низький рівень прогнозування парламентських виборів в Росії в 1995, і, особливо, в 1993 році, та причини "провалу" російських соціологів на цих виборах.

Серед цих причин головними були такі.

По-перше, на низьку точність прогнозів соціологів впливала політична і ідеологічна заанґажованість російських фахівців на користь партії влади, яка особливо сильно впливала на прогноз поведінки невизначених виборців. Саме невміння коректно прогнозувати поведінку невизначених виборців (пряма екстраполяція результатів опитування) була однією з важливих причин суттєвих похибок соціологів Росії і в 1993, і в 1995 роках.

По-друге, неточність прогнозів соціологічних центрів Росії на цих виборах, була пов'язана з методичними труднощами, головною з яких було застосування спрощених вибірок досліджень, більшість з яких велась в 12-46 регіонах з 89 суб'єктів Російської Федерації і спиралась на великі міста, а регіональна і поселенська диференціація електоральної поведінки в Росії (як і в Україні) суттєво відрізняється від соціально-економічної регіоналізації, на яких ґрунтуються розробники вибірок.

По-третє, не можна не враховувати в прогнозних розрахунках і фактори, які російські соціологи називають чинниками відвертості і електорального зсуву. Фактори "нещирості" і "страху" дійсно посідають певне місце за російських (чи українських) умов, коли владні структури і ЗМІ створюють негативний імідж певних партій, а виборці під тиском громадської думки не завжди відверто висловлюють своє ставлення до цих партій з міркувань престижу чи страху. І це потрібно враховувати в прогнозних розрахунках, чого не було зроблено російськими соціологами в 1993 і 1995 роках.

В значній мірі реабілітувати свою репутацію більшості російських соціологічних центрів щодо прогнозування виборчих кампаній вдалось на президентських виборах 1996 року. Адже саме ця виборча кампанія відрізнялась від інших, по-перше, величезним потоком щомісячних досліджень, а, по-друге, більш високим рівнем прогнозування і маркетингового забезпечення виборчих кампаній. Провідним соціологічним центрам Росії вдалось виявити тенденції змін електоральних установок росіян в останні п'ять місяців перед виборами, визначити переломний момент виборчої кампанії, що сприяло підвищенню точності прогнозів результатів голосування. На точність прогнозів не могло не вплинути і реальне лідерство в останні два місяці діючого Президента, а, отже, соціологам потрібно було прогнозувати перемогу свого "замовника", а не поразку, як це було на парламентських виборах 1993 і 1995 роках. І все ж розглядаючи результати прогнозних розрахунків практично всіх центрів на виборах Президента Росії в 1996 році, не можна не помітити, що жодному з них не вдалось передбачити успіх третього кандидата - О.Лебедя, але труднощі з прогнозуванням "третьої сили" часто мають і західні соціологи. Разом з тим, проведений аналіз показав, що і на виборах 1996 року російським соціологам не вдалось вирішити проблему розподілу голосів невизначених виборців, чинників престижу і страху.

Жадана перемога представлення правлячого режиму Б.Єльцина на виборах 1996 року, високий рівень досліджень і прогнозування виборчої кампанії викликали ейфорію і щодо ефективності різних маркетингових політичних технологій, які зумовили перемогу діючого Президента. Аналіз основних політичних технологій застосованих штабом діючого Президента (підвищення рейтингу і залучення у ІІ турі на свою сторону третього кандидата, стратегія "Діючий Президент - проти червоного реваншу": залякування комуністичного загрозою і створення стереотипу, що змагаються два кандидата при відсутності інших реальних претендентів, лозунг "меншого з зол", стратегія підвищення виборчої активності ("Голосуй, а то програєш")) показали, що їх ефективність виявилась або не дуже значною (залучення у ІІ турі до команди Президента О.Лебедя, залякування комуністичною загрозою, масована телевізійна кампанія тощо) або не вирішального (позиціонування двох кандидатів, підвищення виборчої активності у ІІ турі голосування, особливо, молоді). Вирішальним же чинником виборчих технологій, який визначив перемогу діючого Президента, стало проведення напередодні виборів популістської соціально-економічної та регіональної політики, що недооцінювалось російськими соціологами і політичними технологами.

В дисертації аналізується історія становлення і розвитку електоральних опитувань в Україні в останнє десятиліття ХХ сторіччя, адже раніше таких досліджень не було за відсутністю їх предмета - вільних демократичних виборів. Перші дослідження електоральної поведінки в Україні були проведені сектором соціально-психологічних проблем громадської думки Відділення соціології Інституту філософії АН УРСР в травні 1989 року напередодні виборів народних депутатів СРСР 14 травня 1989 року в кількох виборчих округах м. Києва. І хоча результати цих досліджень і не були опубліковані до виборів, не спирались на достатню методичну базу і репрезентативну вибірку, вони дали перший поштовх у розвитку досліджень і прогнозування електоральної поведінки, показали принципову можливість прогнозування електоральної поведінки на основі вибіркових опитувань електоральних намірів українських виборців. Вже наступні вибори Верховної Ради України в березні 1990 року показали, що таке прогнозування пов'язане з багатьма проблемами, серед яких були виявлені проблеми методів прогнозування поведінки невизначених виборців, низького рівня інформованості виборців, електорального зсуву останнього тижня, ролі індивідуальних і групових (партійних) рейтингів популярності, розбіжності між вербальними намірами і реальною поведінкою виборців.

Суттєвим кроком у становленні практики електоральних досліджень на загальнонаціональному рівні, розробці надійних методів дослідження електоральних установок і електоральної поведінки стали перші президентські вибори в Україні 1991 року.

Аналіз цих досліджень і прогнозів дає підстави стверджувати, що в умовах незаангажованості більшості соціологічних служб, нечуваної для посттоталітарного суспільства свободи ЗМІ, специфічної передвиборчої ситуації (безперечний лідер і єдиний кандидат влади Л.Кравчук проти роз'єднаних опозиційних кандидатів), соціологи змогли забезпечити проведення репрезентативних національних опитувань і точно спрогнозувати результати референдуму 1 грудня 1991 року і показники головних кандидатів в Президенти, удосконалити методику вимірювання виборчої активності і рейтингів кандидатів, зробили перші спроби спрогнозувати поведінку невизначених виборців. Дослідження також виявили проблему, що найточніші прогнози були отримані на основі не останніх перед виборами опитувань, а опитувань, проведених за місяць до виборів, хоча самі дослідники в 1991 році і не надали цьому значення.

Наступним кроком у розвитку електоральних досліджень в Україні стали не парламентські вибори в березні 1994 року, а дострокові президентські вибори в червні цього ж року, які не тільки підтвердили кваліфікацію провідних соціологічних служб щодо прогнозування результатів голосування, але й стали першим кроком у розробці стратегії і тактики кандидатів на виборах. Жорстка конкуренція двох кандидатів на цих виборах (Леоніда Кравчука і Леоніда Кучми), невеликий відрив у рейтингах, двотурове голосування призвели до того, що значна частка соціологічних служб не змогла передбачити перемогу Леоніда Кучми на цих виборах. Ці вибори показали, що проблема політичної заанґажованості соціологів, фактор “нещирості” в умовах інформаційно-пропагандистського тиску провладних ЗМІ та невміння прогнозувати поведінку невизначених виборців призводять до значних похибок у передбаченні результатів виборів. Президентські вибори 1994 року дуже гостро поставили проблему підвищення теоретичного та методологічного рівня досліджень електоральної поведінки, оцінки ефективності різних методів опитування та прогнозування, які, на жаль в середині 90-х років не стали предметом уваги політологів і соціологів.

Нові проблеми перед дослідниками електоральних установок постали в ході виборів Верховної Ради України в 1998 році, які проходили за змішаною мажоритарно-пропорційною системою і дали змогу соціологам вперше на основі загальнонаціональних опитувань прогнозувати не тільки результати президентських, але й парламентських виборів. І не тільки розподіл голосів між партіями та блоками, але й розподілу місць у Верховній Раді між різними партіями і блоками, принаймні в загальнонаціональному виборчому окрузі. Соціологи зустрілись в ході цих виборів з рядом об'єктивних труднощів (у виборах брали 30 політичних партій і блоків, значна частина яких була створена чи переформована перед виборами, а, отже, не було динамічної інформації про їх рейтинг, а прогнозування у розрізі 30 об'єктів пов'язано з багатьма труднощами), масові опитування напередодні виборів не виявили усталених тенденцій зміни рейтингу політичних партій. Більшість соціологічних Центрів напередодні виборів ніяких прогнозів голосування не давали, але рівень прогнозування результатів голосування і партійно-політичного складу Верховної Ради виявились не набагато гіршими ніж прогнози соціологів європейських парламентських виборів. Тільки на відміну від західних країн більшість політичних партій і контрольованих ними ЗМІ не виявили зацікавленості у професійних опитуваннях, прогнозних розрахунках і стратегічному плануванні виборчих кампаній, а тому у виборах брали участь багато партій, які не мали жодних шансів на успіх. Загострилась і проблема прогнозування поведінки невизначених виборців, бо провалились спроби українських і американських соціологів застосувати просторову модель прогнозування цих виборів, яка виявилась ще менш ефективною, ніж пряма екстраполяція даних опитувань.

Ще більше ця проблема загострилась на президентських виборах 1999 року, коли не зважаючи на підвищення теоретико-методологічної бази досліджень і масові десятимісячні опитування кількох соціологічних центрів, рівень прогнозування першого туру голосування виявився суттєво нижчим, ніж в 1991 і 1994 роках. Особливо сильно соціологи помилились в оцінці шансів Наталії Вітренко, прогнозуючи їй, як правило, 19-25% голосів і 2 місце в першому турі голосування (тоді як набрала вона тільки 11% і посіла 4 місце), що суттєво вплинуло на загальну середню похибку прогнозів.

Отже, не зважаючи на чисельні багатомісячні рейтингові опитування, підвищення їх методичного рівня, флуктуація виборчих переваг значно зросла, що спостерігалось в 50-і-60-і роки і в західних країнах. А це не могло не позначитись на точності прогнозів і потребує подальшого розвитку теоретико-методологічного оснащення досліджень електоральної поведінки.

Другий розділ дисертації - “Теорії електоральної поведінки: зміст, операціоналізація, межі застосування”, присвячений аналізу основних теоретичних концепцій, які пояснюють, чому виборці певних країн голосують за ті чи інші партії чи їх кандидатів на парламентських і президентських виборах в конкретних історичних умовах вибору, чому громадяни взагалі беруть участь у виборах, чим відрізняються чинники, що визначають електоральну поведінку в різних країнах, чому змінюються електоральні преференції від виборів до виборів.

В американській і західноєвропейській соціології і політології в останні десятиріччя склались три основні теорії електоральної поведінки - соціологічна, що пояснює електоральний вибір солідарністю з певними соціальними групами (Б.Берельсон, П.Лазарсфельд, М.Ліпсет, С.Роккан), соціально-психологічна, яка акцентує увагу на ідентифікації виборців з певними партіями і ідеологіями в ході ранньої соціалізації (А.Кемпбелл, Ф.Конверс, В.Міллер, Е.Стокс, Ю.Дюпе тощо), і теорія раціонального вибору, яка пов'язує вибір електорату за певні партії з соціально-економічними інтересами виборців.

Найменш ефективною в сучасних умовах, як в західних розвинених суспільствах, так і в постсоціалістичних, виявилась статусна теорія голосування, яка попри чітке теоретичне і емпіричне обґрунтування не здатна пояснити ні короткострокової, ні довгострокової динаміки електоральної поведінки, адже соціально-економічна і соціально-культурна структура виборців змінюється в ході історичного розвитку досить повільно, а виборчі переваги можуть суттєво змінитись навіть за кілька тижнів виборчої кампанії.

До того ж стирання глибоких соціально-статусних розбіжностей в розвинених країнах суттєво зменшує вплив соціально-економічних структурних факторів на політичні преференції виборців. В будь-якому разі, хоча вплив статусних характеристик електорату на його виборчі переваги і має місце, він не носить безпосереднього характеру (стимул-реакція), а опосередкований впливом сім'ї, найближчого оточення, цінностей і інтересів. Саме останні фактори вважають головними теоретики соціально-психологічної школи електоральної поведінки, які пояснюють прихильність виборців до певної політичної партій чи її кандидатів умовами ранньої політичної соціалізації в сім'ї, найближчому оточенні.

Разом з тим, як статусна (соціологічна) теорія електоральної поведінки, так і соціально-психологічна теорія ранньої політичної ідентифікації, які пояснюють поведінку усталених прихильників певних партій і кандидатів, не здатна пояснити динаміку електоральної поведінки від виборів до виборів і в ході однієї виборчої кампанії.

Ще більші проблеми виникають при аналізі електоральної поведінки виборців у країнах, де демократія тільки стверджується, партії виникають і зникають у масовому порядку, нема партійних преференцій, які сформувались в період ранньої соціалізації (окрім ідентифікації з комуністичними партіями), а, отже, які передаються від покоління до покоління в сім'ї. Електорат Росії та України знаходиться ще на тій стадії, коли ідентифікація можлива тільки з ідеологіями, а не конкретними партіями.

Спробою подолати статичний характер статусної та партійно-ідеологічної теорій стала поява в 60-х роках ХХ століття в США так званих теорій раціонального вибору чи “економічного” голосування. При цьому виборцям зовсім не обов'язково добре розумітися в економічних програмах чи політиці партій та кандидатів. Для того щоб зробити свій вибір на користь діючої влади чи опозиційних політичних сил виборцю достатньо оцінити, чи покращились його умови життя за роки правління певної партій та голови виконавчої влади чи ні. Саме цим теоретики раціонально-економічного голосування пояснюють феномен динаміки електорату партій, що знаходяться при владі, та опозиції Однак, по-перше, не всі виборці навіть при провальній соціально-економічній політиці “відвертаються” від партій, що знаходяться при владі. Дуже довгий час залишається певне “ядро” електорату, яке навіть при суттєвому погіршенні економічного становища залишається вірним своїй партії чи кандидату, зберігає свою політичну чи ідеологічну ідентифікацію. Проведений аналіз показує, що теорія економічного голосування, як і інші теорії електоральної поведінки не здатна пояснити цього феномену. А тому виникає необхідність якщо не синтезу різних теорій, то їх доповнюваності в поясненні структури і динаміки електоральної поведінки. В Україні та Росії ця “доповнюваність” полягає в тому, що політично і ідеологічно ідентифікована частина виборців голосує згідно своїх партійно-ідеологічних переваг, що склались в період соціалізації, а ідеологічно неідентифіковані змінюють свої преференції в залежності від соціально-економічного самопочуття.

Аналогічна ситуація складається і при аналізі факторів електоральної активності. Як і в ситуації вибору певних партій і кандидатів, так і в самому факті участі у голосуванні теорія партійно-ідеологічної ідентифікації пояснює поведінку “активного виборщика”, а теорія раціонального вибору (економічного голосуван- ня) - малополітизованої, партійно-ідеологічно неідентифікованої їх частини. Політично ідентифіковані, солідарні з певними соціальними чи партійно-ідеологічними групами виборці складають те “ядро” активних виборщиків, яке за будь-яких умов бере участь в голосуванні, щоб підтримати “своїх”. Всі ж інші виборці приходять до виборчих дільниць тільки тоді, коли вважають, що ці вибори здатні щось змінити в умовах їх життя, тобто діють раціонально. А оскільки остання частина виборців значно менш стійка в своїй поведінці, то саме вона і визначає динаміку електоральної активності та політичних переваг певних політичних сил в конкретній країні, в конкретний час.

Як показав проведений аналіз, не тільки в розвинених демократичних країнах, але і в Україні та Росії частина виборців голосує згідно з своєю партійною чи ідеологічною ідентифікацією, а частина - ситуативно-економічно (раціонально). Спроба деяких російських політологів пояснити всі особливості електоральної поведінки виборців Росії з позицій біполярної одновекторної теорії ідеологічного голосування виявилась невдалою, бо не враховувала так званого протестного голосування і голосування захисного неідеологізованої частини виборців.

Соціологічні дослідження, проведені в Україні та Росії, показали, що менше половини всіх виборців мають якісь ідеологічні преференції, всі ж інші не мають, а, отже, ідеологічні чинники не можуть впливати на їх електоральний вибір. В дисертації була запропонована класифікація ідеологічних течій та методик їх вимірювання, а також система показників статусних та суб'єктивних економічних факторів електоральної поведінки, застосування яких дає можливість типології електорату і суттєво підвищує рівень аналізу структури і динаміки електоральної поведінки, може слугувати базою для розробки прогностичних моделей.

Аналіз же тенденцій електоральної поведінки в Україні у другій половині 90-х років на парламентських виборах показує, що не зважаючи на зміну виборчої системи і персонального складу кандидатів, які балотувались у переважній більшості округів, рівень партійно-ідеологічної усталеності голосування виборців в Україні виявився напрочуд високим, особливо у розрізі узагальнених ідеологічних блоків кандидатів лівої, центристської та правої орієнтації. А це свідчить про те, що не зважаючи на значні економічні, соціальні та політико-інституційні зміни в українському суспільстві, партійно-ідеологічні преференції українського електорату є дуже стабільними. І це пояснюється тим, що основні ідеологічні орієнтації виборців за ці роки практично не змінились.

В розділі третьому - “Методи дослідження та прогнозування електоральної поведінки” аналізуються предмет та методи теоретичних і прикладних електоральних досліджень, функції електоральної соціології у виборчих кампаніях. Як показує історичний і теоретичний аналіз, електоральна соціологія вивчає як динаміку виборчої активності та фактори, що її визначають, так і структуру та динаміку електоральних установок і поведінки виборців та фактори, що їх визначають Завданням теоретичних електоральних досліджень є описання стану та тенденцій змін електоральних установок та поведінки виборців, пояснення, чому громадяни беруть (чи не беруть) участь у виборах, голосують за ті чи інші партії чи кандидатів, прогнозування змін в установках та поведінці електорату, розробка на цій основі стратегії і тактики (технологій) впливу на установки і поведінку виборців.

При цьому часто електоральні дослідження і опитування ототожнюються з передвиборчими опитуваннями громадської думки. Виходячи з розрізнення установок (і електоральних установок зокрема) та громадської думки як предметів дослідження електоральної соціології та соціології громадської думки, в дисертації показується, що ці галузі розрізняються як за предметом своїх досліджень, так і за побудовою вибірок дослідження, а також методами опитувань і аналізу результатів. І цього не можна не враховувати при аналізі методів електоральних досліджень, основними з яких є базові соціологічні дослідження передвиборчої ситуації, дослідження рейтингів популярності кандидатів і партій, дослідження електоральної поведінки в день виборів (Exit poll) та поствиборчі дослідження.

Невід'ємним елементом соціологічних досліджень виборчих кампаній, що передбачають не тільки інформаційне і прогностичне забезпечення суб'єктів виборчого процесу, але й розробку стратегії і тактики партій і кандидатів на певних виборах є базові соціологічні дослідження передвиборчої ситуації, головною метою яких є забезпечення виборчої кампанії інформацією, необхідною для їх стратегічного планування. Яка ж інформація необхідна для стратегічного планування виборчої кампанії партій і кандидатів? Якщо брати до уваги структуру стратегічних планів кампаній, то мова йде про інформацію необхідну для визначення адресної (цільової) групи виборців, на яких буде спрямована кампанія кандидата (партії), визначення основної проблеми (проблем), навколо яких розгорнуться дебати кандидатів (партій), мети, якої намагатиметься досягти кандидат (партія) на певних виборах, стратегії реалізації цієї мети в ході виборчої кампанії та основного заклику кандидата (партії).

Щоб визначити адресну (цільову) групу кандидата (партії) на виборах і їх основних суперників потрібно не тільки виявити основні проблеми, які хвилюють виборців, потенційний рівень електоральної активності виборців та їх преференції щодо кандидатів (партій), але й провести багатомірну типологію електорату за його ставленням до шляхів вирішення основних проблем виборчої кампанії, адже склад цих груп все в більшій мірі визначається не стільки традиційними факторами, такими як соціальний чи економічний статус виборців, скільки їх ціннісними (ідеологічними) характеристиками, які не співпадають з соціальною чи економічною диференціацією. Стосовно українських реалій це означає, що в базовому соціологічному дослідженні обов'язково повинні бути запитання щодо ідеологічної ідентифікації виборців, з одного боку, та їх соціально-економічного самопочуття і загальних оцінок економічного становища в державі, з іншого.

Саме позиціонування кандидатів (партій) в двох векторному ідеолого-економічному електоральному просторі та визначення на цій основі цільових груп кандидатів (партій) і дає можливість визначити: