Довіра як основа соціального діалогу в сучасному українському суспільстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Довіра як основа соціального діалогу в сучасному українському суспільстві

Для сучасного українського суспільства проблема довіри (чи недовіри) населення до суб'єктів громадянського суспільства, владних відносин, один до одного є визначальною для майбутнього країни. Довіра є невід'ємною складовою соціального капіталу. Формування соціального капіталу як фактора становлення безкризових відносин у суспільстві, як соціальних зв'язків, побудованих на взаємній довірі й належній репутації, які сприяють економічному розвитку суспільства на засадах соціального діалогу, дозволяє вирішувати важливі завдання щодо економічного зростання, підвищення рівня життя населення, справедливого розподілу національного доходу, розширення свободи вибору для людей, якісної зміни рівня культури і споживання. Відсутність у суспільстві довіри є абсурдом соціальних відносин. Вона унеможливлює демократичні перетворення, перекриває канали висхідної соціальної мобільності, гальмує подальше розповсюдження ринкових відносин, сприяє поглибленню кризи ідентичності як особи, так і суспільства. Зацікавленість в дослідженні сутності феномена довіри, причин та механізмів її формування та зберігання набуває актуальності, бо саме вона є підґрунтям соціального діалогу в Україні.

В сучасному суспільствознавстві довіру розглядають як складову соціального капіталу і, відповідно, досліджують феномен соціального капіталу в цілому. Цим поняттям активно оперують Дж. Коулмен, П. Бурдьє, Р. Патнем, Ф. Фукуяма та ін. Розрізняються мікро - та макрорівень розуміння соціального капіталу. Перший підхід виходить із визначення соціального капіталу як якісної характеристики індивідуального соціального суб'єкта (Г. Беккер, П. Бурдьє, В. Бейкер, П. ді Маджіо, Р. Барт,

Н. Лін та ін.). Другий підхід трактує його як характеристику групи, або, переважно, всього суспільства (Р. Патнем, М. Пелдем, М. Шифф, Ф. Фукуяма, Дж.Л. Ганіфан, Дж. Якобс, А. де Токвіль та ін.).У вітчизняній суспільній думці й на пострадянському просторі слід відзначити напрацювання Н. Тихонової, В. Радаєва, В. Сукачова, М. Шихирєва, В. Степаненко, В. Лук'яненко та ін.

Проте численні дослідження вітчизняних і зарубіжних фахівців стосовно довіри і як складової соціального капіталу, і як самостійного феномена мають переважно фрагментарний характер. Що і обумовило мету нашого дослідження.

Мета дослідження - з'ясувати сутність і специфіку формування феномена довіри як підґрунтя соціального діалогу. Реалізація поставленої мети потребує вирішення таких завдань:

- виявити оптимальні умови діалогу і місце довіри серед них;

- визначити рівні розгортання діалогу;

- проаналізувати сутність феномена довіри як складової соціального капіталу та її можливості оптимізувати соціальний діалог.

Провідні філософи XX ст. фіксували особливості справжнього інтерсуб'єктивного діалогу, якими є, по-перше, рівноправність суб'єктів спілкування (К. Апель, М. Бахтін, М. Бубер, Ю. Хабермас, Г.-Г. Гадамер, Р. Рорті та ін.), по-друге, активність усіх учасників комунікації, намір вести бесіду, орієнтація на Іншого (М. Бахтін, М. Бубер, Ж.-Ф. Ліотар, прихильники теорії мовленнєвих актів, Р. Рорті та ін.), по-третє, створення спільного когнітивного простору, адже головною є справа, що обговорюється. Навіть якщо консенсус не досягається, однаково тепер учасники спілкування знають про погляди інших суб'єктів, хоча, можливо, й не завжди приймають їх (М. Бахтін, Ю. Хабермас, Г.-Г. Гадамер, М. Фуко та ін.). Слід також зауважити, що більшість теоретиків розглядають саме мовленнєве спілкування, одним з різновидів якого є діалог, відзначають мовний характер діалогу [5, с. 21-22].

Серед головних умов діалогу дослідниками виділяються такі: відсутність упередженості, взаємність, довіра, рівноправність партнерів, розуміння (порозуміння) [1, с. 94-98].

Діалог розгортається на декількох рівнях, або в декількох регістрах: онтологічному, екзистенціальному, культурному й інституційному (соціальному).

Онтологічний, або початковий, який задає всю партію, - є регістр Істини.

Другий рівень - екзистенціальний - рівень правди (етично забарвленої Істини).

Третій регістр - культурно-символічний. Він пов'язаний з пошуком культурних засобів вираження, загальних для певного співтовариства (для відповідної науки, зібрання, для Тебе й Мене).

Четвертий рівень - інституційний (або соціальний). Це той, який визначає формальну рівність (рівноправність) учасників діалогу.

Тільки на четвертому рівні діалог знаходить закінчену форму комунікативного режиму в смислі розрізнення понять спілкування й комунікації [12, с. 147-148].

Соціальний рівень розгортання діалогу полягає в тому, що це паритетна конструктивна співпраця між громадянським суспільством (як окремою сферою суспільних відносин, у якій реалізуються приватні інтереси громадян та їхніх груп, котра існує паралельно з державою, однак прямо їй не підпорядкована) та державою (як виразником загальносуспільних інтересів). У вузькому значенні соціальний діалог замикається в рамках традиційної форми ведення консультацій, переговорів та інших форм соціально-політичних контактів, що відбуваються між урядом, профспілками та об'єднаннями роботодавців [3, с. 3-4].

Становлення, функціонування та розвиток соціального діалогу відбувається під впливом низки суб'єктивних та об'єктивних чинників. Серед них виділяються такі: 1) історичний досвід самоорганізації населення й відстоювання власних інтересів; 2) традиції взаємодії ключових інститутів громадянського суспільства як між собою, так і з органами державної влади; 3) рівень організаційної структури та правовий статус представницьких організацій основних соціальних груп; 4) домінуючий тип політичної культури населення; 5) залежність ролі держави в регулюванні соціально-політичних процесів від політичної кон'юнктури, зокрема, від таких суб'єктивних факторів, як політична воля керівника держави або лідера громадського об'єднання, певної групи осіб [3, с. 5].

Підґрунтям соціального діалогу є взаємна довіра в суспільстві. Мається на увазі довіра як по горизонталі - у відносинах між громадянами, а також усередині різних суспільних і корпоративних структур, що становлять тло сучасного соціуму, так і по вертикалі - між громадянами і структурами влади. Саме взаємна довіра забезпечує зміцнення й розширення соціальних зв'язків і робить можливим поступальний розвиток суспільства.

Елемент довіри є необхідною психологічною передумовою процесу спілкування соціальних суб'єктів усіх рівнів, бо хоча й збільшує потенційну можливість обману, помітно спрощує процес верифікації отриманої під час спілкування інформації, забезпечує широкі можливості для співдії, кооперації, співробітництва. І, навпаки, недовіра, «що віддзеркалює якості довіри, але із протилежним знаком, значною мірою ускладнює спілкування, утруднюючи циркуляцію соціальної інформації та спотворюючи її зміст» [8, с. 250], спричиняючи зрештою порочному колу так званої «трагедії громад».

Останніми роками категорія довіри все більше актуалізується в соціальному й гуманітарному знанні. Багато в чому це пов'язано із введенням в соціокультурні дослідження поняття «капітал». Роботи П. Бурдьє і Дж. Коулмана сприяли формуванню категорії «соціального капіталу», в основі якої і лежить довіра як «концентрація очікувань і зобов'язань» [6, с. 86]. Саме довіра називається головною умовою ефективності інститутів ринкової економіки, зокрема фондового ринку й банківської системи. Без неї неможливий і розвиток громадянського суспільства. Значення довіри як запоруки успішної кооперації в суспільстві неодноразово наголошувалося в науковій думці. Міжособистісна довіра взагалі закладає підвалини для формування громадянської культури, є ключовим елементом соціального капіталу. Ерозія культури довіри призводить до відчуження людей від політики, до аномії та атомізації суспільства, що виявляється в замиканні на приватному житті та неможливості ширшої взаємодії. Такий розклад соціальної тканини суспільства» робить неможливим «економічне процвітання, адже заперечує інновативність, спонтанність та відкритість людської поведінки.

Провідна роль довіри у формуванні суспільних зв'язків наголошувалася ще представниками німецької школи «розуміючої соціології». М. Вебер називав її однією з найважливіших синтезуючих сил в суспільстві [2, с. 81]. Довіра - продукт досвіду окремого індивіда. Через часте повторення цього досвіду і його інституціоналізації відбувається закріплення суспільної довіри як норми і традиції, у тому числі і в економічній сфері. «Дефіцит суспільної довіри створює ситуацію, в якій розвиток багатьох демократичних і ринкових інститутів виявляється неможливим» [9, с. 36]. Останнє, на нашу думку робить дану проблему особливо актуальною для сучасного українського суспільства.

Альтернативою «організаціям-родинам» в умовах вузького «радіусу довіри» є ієрархізовані й формалізовані організації, побудовані на бюрократичних началах. Логіка їх виникнення виглядає так: «коли я не довіряю оточенню, але мушу з ним співпрацювати, стають потрібними система формалізованих норм, які регламентують кожний мій крок та дії моїх партнерів, силовий апарат, що наглядає за дотриманням цих норм» [8, с. 16]. Коли не можуть покладатися на добру волю й моральні якості оточення, потребують ієрархії й субординації.

Усі суспільства мають певний запас соціального капіталу; реальні відмінності між ними стосуються того, що можна назвати «радіусом довіри». Тобто, такі спільні норми, як чесність і взаємність, можуть бути притаманними окремим групам людей і не поділятися іншими групами того ж суспільства.

Як показує дослідження ринку оптової торгівлі алмазами, тісні зв'язки, розвинені завдяки сімейним узам, співтовариству й релігії, створюють впевненість, необхідну для спрощення трансакцій на ринку. Якщо який - небудь член співтовариства замінить, украде або навіть привласнить камінь на час, то він втратить сімейні, релігійні й суспільні зв'язки. Міцність таких зв'язків уможливлює укладання угод на довірчій основі, і торгівля відбувається дуже легко. При відсутності таких зв'язків зросли б трудомісткість, витрати, пов'язані із зобов'язаннями й страхуванням. У протилежному випадку, угоди могли б і не відбутися. Посилення ролі освіти в економічному розвитку пов'язане із серйозними змінами у взаємовідношенні суб'єктивного й об'єктивного чинників виробництва. Ефективність сучасного виробництва залежить від ініціативи і творчого ставлення до справи з боку всіх його учасників: робітників, інженерів, менеджерів. Кожний з них повинен бути не тільки «кваліфікованим користувачем технічних пристроїв, що безперервно обновляються, і технологій, але й постійно займатися їх удосконаленням, шукати принципово нові, все більш плідні технічні, організаційні, економічні і соціальні рішення» [9, с. 40]. Сьогодні від фахівця потрібні не тільки відповідні наукові знання, навички і психологічна готовність до ухвалення рішень і дії в нестандартних умовах, але й уміння взяти на себе відповідальність за ухвалені рішення. Тобто, кожен фахівець повинен користуватися довірою своїх колег і сам довіряти їм, а значить, володіти певним соціальним капіталом, який утілюється у виробничій діяльності і приносить прибуток.

Без основної форми соціального капіталу, тобто взаємної довіри між залученими до підприємства людьми, взаємних очікувань і зобов'язань, а також «згоди дотримуватися певних норм поведінки, було практично неможливо влаштуватися на роботу в банк або забезпечити його успішну діяльність» [4, с. 79]. Розповідаючи про початок своєї кар'єри в банківському секторі, при соціологічному опитуванні респонденти вказували на вирішальне значення особистих стосунків і зв'язків: хтось із друзів запросив їх на роботу в банк - або колишній колега включив їх у команду, що працювала над створенням нового банку - або родич подзвонив знайомому керівникові банку, відрекомендував їх на вакантну посаду. Історія перетворення в банкіри, хоча і з деякими варіаціями, повторювалася, і стрижнем її завжди були особисті зв'язки й приналежність до відповідного кола. Негласні й неформалізовані особисті канали могли прискорити одержання державної ліцензії, були основним шляхом набору персоналу, давали деякі гарантії надійності партнера або клієнта. І все це тоді, коли через недосконалість законодавства і правових органів формальна надійність була недосяжна.

Мережі соціальних відносин також служили своєрідною системою безпеки. Один з президентів банків стверджував, що «ніщо не може врятувати від снайпера на даху», і лише гарні особисті стосунки з усіма учасниками фінансових угод можуть запобігти конфлікту. Інший президент банку не без бравади заявив, що в розгалужених контактах - його самозахист: «якщо Ви попросите мене назвати моїх друзів і знайомих, я Вам назву десять тисяч імен. Хто, де, коли, чому - усю цю інформацію я тримаю в голові» [4, с. 79].

Успіх асоціювався частіше із сім'єю, дітьми й улюбленою роботою, ніж із грошима. Слід зазначити, що соціальні потреби (потреби спілкування з людьми) були поставлені опитаними на верхній щабель ієрархії потреб як з погляду їх важливості, так і їх задоволення. Нерідко керівники банків відзначали задоволення не стільки від придбання матеріальних благ, скільки від організації вечірок і догоджання своїм друзям.

Єдність з колективом, своєю командою розглядалася не тільки як умова успіху, але і як джерело життєвого тонусу. І навпаки, неспри - яння колективом подавалося як явище, що порушує щиросердечну рівновагу.

Саме людина та суспільство створюють механізми самоорганізації й самореалізації в межах існуючого правового поля. Якість їх рішень і характер вчинків залежать від ступеня розвиненості правосвідомості. Громадянське суспільство «по суті уособлює ступінь самоорганізації людської спільноти на ґрунті чинного законодавства та традицій» [11, с. 71].

Довіра - один із найістотніших параметрів, що дає змогу виявити сутність поширених у суспільстві міжособистісних та міжгрупових стосунків, з'ясувати якісну природу емоційного забарвлення панівних умонастроїв. Вона є способом ставлення до інших соціальних суб'єктів, що виникає на підставі віри (байдуже - раціонально вмотивованої чи ірраціональної) в правоту, чесність, щирість того, кому довіряють. Характерною властивістю людини як соціальної істоти є те, «що інтуїтивні, ірраціональні за походженням довіри або недовіри уявляються їй анітрохи не менш переконливими, справжніми, ніж раціональне ставлення» [8, с. 250]. І не вміючи побачити та пояснити причини своєї впевненості або невпевненості у чомусь, людина вважає цілком доречним і достатнім послатися на інтуїцію, «тонке почуття», спонтанний внутрішній імпульс та інші ірраціональні чинники. Так чи інакше довіра є неодмінною складовою будь-яких інтрасуб'єктних стосунків, тим цементуючим розчином, що здатний перетворити на моноліт сукупність окремих індивідів.

Аналізуючи потребу в довірі в постіндустріальному суспільстві та в сучасному українському суспільстві, слід зазначити таке. Сучасні постін - дустріальні капіталістичні економіки продукуватимуть постійний попит на соціальний капітал, а, отже, і на довіру як його складову. У кінцевому підсумку, вони зможуть також і забезпечити достатню кількість соціального капіталу, яка б відповідала попиту. Ми можемо бути в цьому достатньо впевненими, бо знаємо, що «приватний сектор, який переслідує свої власні егоїстичні цілі, продукуватиме соціальний капітал і такі пов'язані з ним цінності, як чесність, надійність і взаємність» [10, с. 266].

Що ж стосується механізму формування й підтримки сучасною владою хоча б мінімального рівня довіри населення до неї, бо без цього неможливо оптимізувати діалог влади і суспільства, необхідно вирішити наступні завдання:

По-перше, слід прозоро та з повною відповідальністю не тільки пояснювати громадянам, як на практиці буде реалізовано велике коло обіцянок, спрямованих на покращення рівня добробуту людей, а цілеспрямовано і послідовно їх виконувати, втілювати у життя.

По-друге, консолідувати політичні сили суспільства, допомагати їм в бажанні працювати разом в інтересах країни. З одного боку, потрібна сильна коаліція суб'єктів політичного простору, яка буде підтримувати владні інститути. З іншого - владі треба негайно налагоджувати зв'язки і шукати порозуміння з опозиційними силами та їх численними прихильниками. Без такого діалогу розраховувати на високий рейтинг довіри дуже важко.

По-третє, налагодити постійний і відвертий суспільний діалог владних інституцій з населенням відносно головних напрямків державної політики.

По-четверте, необхідно поступово залучати людей до органів місцевого самоврядування. Вони повинні мати змогу впливу на те, що потребує змін.

По-п'яте, треба більш активно діяти в напрямку демократизації усіх без винятку засобів масової інформації, уникнення будь-якого тиску на журналістів, створення суспільного громадського телебачення.

По-шосте, необхідно більш професійно, наполегливо і прозоро вести боротьбу з корупцією та організованою злочинністю [7, с. 112].

Вирішення владою цих та багатьох інших завдань в інтересах суспільства є запорукою зростання довіри до неї з боку населення, що, у свою чергу, призведе до становлення, функціонування та розвитку соціального діалогу в сучасній Україні.

Отже, здійснивши аналіз феномена довіри як основи соціального діалогу можна зробити такі висновки:

Діалог розгортається на декількох рівнях: онтологічному, екзистенціальному, культурному й соціальному. Тільки на четвертому рівні діалог знаходить закінчену форму комунікативного режиму.

Соціальний рівень розгортання діалогу полягає в паритетній конструктивній співпраці між громадянським суспільством та державою.

Підґрунтям соціального діалогу є взаємна довіра в суспільстві як по горизонталі - у відносинах між громадянами, а також усередині різних суспільних і корпоративних структур, що становлять тло сучасного соціуму, так і по вертикалі - між громадянами і структурами влади.

Довіра - один із найістотніших параметрів, що дає змогу виявити сутність поширених у суспільстві міжособистісних та міжгрупових стосунків, з'ясувати якісну природу емоційного забарвлення панівних умонастроїв. Вона є способом ставлення до інших соціальних суб'єктів, що виникає на підставі віри в правоту, чесність, щирість того, кому довіряють.

Саме тому формування й підтримка сучасною владою хоча б мінімального рівня довіри населення до неї дає можливість оптимізувати соціальний діалог.

Розробку механізму оптимізації соціального діалогу можна визначити за перспективу подальшого наукового дослідження цієї проблеми.

Список використаних джерел

соціальний довіра суспільство безкризовий

1. Александрова О.С. Взаємодія конкуренції та партнерства як фактор розвитку середнього класу в Україні філософський аналіз / О.С. Александрова. - К.: Вид. ПАРАПАН. - 252 с.

2. Вебер М. Избранные произведения / Макс Вебер; [пер. с нем.]. - М.: Прогресс, 1990. - 808 с.

3. Давиденко В.В. Соціальний діалог в контексті взаємодії громадянського суспільства і держави: автореф. дис… д-ра політ. наук: 23.00.02 - політичні інститути та процеси. - Львів. Нац. ун-т ім. І. Франка. - Л., 2008. - 35 с.

4. Евдокимова-Даниелло Н.П. Капитал и российские банкиры / Н.П. Евдокимова - Даниелло // Социологические исследования. - 2000. - №2. - С. 75-86.

5. Колотілова Н. Діалог та дискурс (логіко-когнітивний аналіз) / Н. Колотілова // Філософська думка. - 2000. - №2. - С. 16-26.

6. Радаев В.В. Социология рынков: к формированию нового направления /

В.В. Радаев. - М.: ГУ-ВШЭ, 2003. - 324 с.

7. Решетняк С.Б. Довіра до влади в контексті політичних змін в сучасній Україні / С.Б. Решетняк // Соціально-політичні протиріччя та проблеми соціального партнерства: Збірник наукових тез (за матеріалами ХУІ Харківських політологічних читань). - Харків: НЮАУ, 2005. - С. 110-112.

8. Соціальний простір життя як суб'єктивна символічна реальність / [Злобіна

О., Мартинюк І., Соболєва Н., Тихонович В.]. - К.: Інститут соціології НАН України, 2004. - 299 с.

9. Трапкова А.В. Доверие в российском малом и среднем бизнесе / А.В. Трапкова // Общественные науки и современность. - 2004. - №4. - С. 36-48.

10. Фукуяма Ф. Великий крах. Людська природа і відновлення соціального порядку / Ф. Фукуяма; [пер. з англ. В. Дмитрук]. - Львів: Кальварія, 2008 - 380 с.

11. Шапаренко О.В. Роль держави у формуванні громадянськості на сучасному етапі розвитку в УКРАЇНІ / О.В. Шапаренко // Гуманітарний часопис. - 2008. - №1. - С. 66-73.

12. Ячин С.Е., Орлова М.Ю. Диалог как коммуникативный режим // Человек. - 2001. - №5. - С. 142-148.

Размещено на Allbest.ru