Антропологічна структура населення земної кулі

1

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Антропологічна структура населення земної кулі

План

Вступ

1. Етнічний та расовий склад, структура населення світу

2. Антропологічний склад українського народу

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Антропологія -- область наукового пізнання, у рамках якої вивчаються фундаментальні проблеми існування людини в природні та середовищі. Іншими словами: антропологія - це наука про походження й еволюцію людини, утворення людських рас і про нормальні варіації фізичної будови людини.

Наука антропологія бере свою назву від грецьких слів anthropos - людина і logos - навчання.

Предметом антропології є вивчення варіацій фізичного типу людини в просторі і часі.

Антропологія як самостійна наука сформувалася в середині XIX століття. Основні розділи антропології: морфологія людини, навчання про антропогенез, расознавство.

Проблеми антропогенезу стали вивчатися в XVIII столітті. До цього часу панувало уявлення, що людина і народи завжди були і є такими, як їх створив творець. Однак поступово в науці, культурі, суспільній свідомості утверджувалася ідея розвитку, еволюції, у тому числі і стосовно до людини і суспільства.

1. Етнічний та расовий склад, структура населення світу

Найчисленніші народи і мовні сім'ї

За різними даними, на Землі проживає від 4 до 5 тис. різних народів чисельністю від декількох десятків до сотень мільйонів людей. Національні критерії лежать в основі поділу світу на одно - та багатонаціональні держави.

Однонаціональними є майже 100 країн світу, де більш як 90% населення - однієї національності (Франція, Італія, Данія, Норвегія, Чехія тощо). Винятком є КНР, де китайці становлять 91% всього населення, проте чисельність інших народів (чжуанів, уйгурів, монголів тощо) сягає 100 млн. осіб.

Етноси вирізняють на основі спорідненості історичних, культурних, господарських особливостей. Народ (етнос) - історично складена на визначеній території стійка сукупність людей, які мають загальні, відносно стабільні особливості культури та психіки.

При характеристиці народу враховуються такі його показники, як спільність господарства й культури (мови, релігії, звичаїв). Народ відрізняється від племені тим, що плем'я утворене з родів на основі шлюбних і родинних зв'язків. Народи об'єднуються на основі консолідації - рівноправного об'єднання народів, інтеграції - злиття, асиміляції - поглинання одного народу іншим. На основі політико-господарського об'єднання формуються нації. Нація може включати в себе народності, що різняться культурними особливостями (німецька нація включає баварців, саксонів та ін.; до українців належать бойки, лемки, гуцули).

Одним із критеріїв народу є мова (їх приблизно 4-5 тис.). За спорідненістю мови народи об'єднуються в мовні групи, а ті, в свою чергу, - у мовні сім'ї.

У світі налічується понад 20 мовних сімей. Найбільша з них - індоєвропейська, нею розмовляють понад 150 народів (45% населення світу, в Європі - 94,5%). Вона поділяється на мовні групи - слов'янську, балтійську, германську, кельтську, романську, грецьку, албанську, іранську, індоарійську, вірменську. Сіно-тібецька мовна сім'я - друга за чисельністю; включає найпоширенішу мову світу - китайську, (1,1 млрд. чол.). Інші мовні сім'ї: афразійська, північнокавказька, уральська; алтайська, ескімосько-алеутська; австралійська, нігеро-кордофанська, папуаська, тощо.

Є мови, що не належать ні до жодної сім'ї (наприклад, корейська, японська). За чисельністю осіб, що володіють однією мовою, найпоширеніші китайська (1,1 млрд. чол.), англійська (500 млн.), хінді, іспанська, російська, бенгальська, португальська, німецька та французька мови.

Расовий поділ

Расовий поділ населення світу відбувається переважно за зовнішніми ознаками. Сучасний вид людей охоплює чотири раси: європеоїдну (євразійську), монголоїдну (азіатсько-американську), негроїдну (африканську), і австралоїдну (океанійську). Раси формуються під впливом природного середовища, а зовнішні відмінності передаються у спадок наступним поколінням і закріплюються у генотипі людини.

Усі раси є рівноцінними за фізичними, психологічними та інтелектуальними можливостями. Більш як третина населення світу належить до змішаних рас.

Структура населення світу

Структура населення відображає співвідношення різних угруповань людства. Наприклад, співвідношення чоловіків і жінок (статева структура), дітей, дорослих і осіб похилого віку (вікова структура), службовців, робітників, науковців, безробітних (структура зайнятості).

У світовій статевій структурі жінок на 34 млн. менше, ніж чоловіків. Це пояснюється двома основними причинами: по-перше, за генетичними законами на 100 народжених дівчат припадає до 105 народжених хлопчиків; по - друге, у більшості азіатських, центральноамериканських та північно-африканських країн низьке соціально-економічне становище жінок.

У розвинених і постсоціалістичних країнах Європи жінок більше ніж чоловіків (52/48%). Головна причина - рівноправне положення жінки в суспільстві та приблизно на 5-8 років більша тривалість життя. Взагалі ж світове переважання чоловічої статі над жіночою досягається завдяки двом країнам - КНР та Індії.

У віковій структурі населення поділяється на три вікові групи: 0-14 років, 15-59 років, понад 60 років. Вікова структура залежить від демографічних процесів конкретної території та від рівня соціально-економічного розвитку. Найменше дітей - у ФРН і Люксембурзі (17%), найбільше - у Ботсвані та Кенії (по 50%); найменше осіб похилого віку - Малі (3%), найбільше - у Швеції (22%), Франції, Великобританії (15-20%).

Середня тривалість життя в світі становить 65 років (у розвинених країнах - 75, найменш розвинених - 52 роки); мінімальна - 40 років (Сьєрра-Леоне), максимальна - 80 років - (Японія). У середньому жінки живуть 67 років, чоловіки - 63 роки.

Вікова структура, %

Регіон	діти (0-14 років)	дорослі (15-55 років)	похилого віку (понад 55-60 років)
Світ	32	62	6
Європа	20	66	14
Азія	32	63	5
Африка	44	53	3
Північна Америка	26	60	14
Латинська Америка	34	61	5
Австралія	31	59	10

Трудовими ресурсами називають продуктивну частину населення, що досягла працездатного віку (в середньому від 15 до 65 років). Люди, реально зайняті у виробництві або нематеріальній сфері, складають групу економічно активного населення (за рекомендацією ООН сюди ж включають безробітних, які зареєстровані на біржі праці та шукають роботу).

У розвинених країнах частка економічно активного населення становить 50-70%, у країнах третього світу - менше 50%. Трудові ресурси характеризуються різною кількістю (надлишок або дефіцит робочої сили) та якістю - рівнем освіти, кваліфікацією, мобільністю, станом здоров'я, віковим і статевим складом.

За структурою зайнятості працююче економічно активне населення в кожній країні розподілене своєрідно, але певну закономірність можна виявити і тут. Із зростанням рівня економічного розвитку зменшується кількість зайнятих у сільському господарстві та збільшується частка працюючих у нематеріальному виробництві.

Сфери зайнятості	Найменш розвинені аграрні країни	Країни, що розвиваються	Країни високого потенціалу	Країни середнього рівня розвитку	Розвинені індустріальні країни
Промисловість	12%	25%	38%	33%	30%
Сільське господарство	80%	55%	30%	22%	10%
Сфера послуг	8%	20%	32%	45%	60%

Форми розселення. Урбанізація

У світі є дві основні форми розселення - міська та сільська. Поки що єдиного визначення поняття "місто" немає. У більшості країн містом вважають населений пункт із кількістю мешканців понад 10-15 тис. Поступово, з розвитком цивілізації, частка міського населення зростала і нині сягає 48-49% (на початок ХХ ст. - 13%).

Процес підвищення ролі міст і поширення міського способу життя отримав назву урбанізація (від латинського urbs - місто). Якщо міське населення країни рівномірно розміщується в багатьох середніх і великих містах, урбанізація називається рівномірною (Великобританія, ФРН, Франція, Україна). Крапкова урбанізація спостерігається в країнах, де більшість населення проживає у найбільших містах (Бразилія, Австралія). Якщо більша частина населення мешкає в столиці (що є характерним для слаборозвинених країн), то такий вид урбанізації називається столичним, або урбанізацією домінуючих міст (Мехіко, Ель-Кувейт).

У 1997 р. в світі налічувалося понад 2500 великих міст (з них до 300 - міста-мільйонери). Найбільші міста світу (понад 10 млн. жителів): Мехіко, Нью-Йорк, Буенос-Айрес, Сан-Паулу, Делі, Бомбей, Сеул, Шанхай, Калькутта, Токіо, Лондон.

Із розвитком міст виникають агломерації - великі соціально-економічні комплекси, які охоплюють центральне місто (або кілька територіально близьких міст) та навколишні населені пункти (міста-супутники). Для розвинених країн типовим є переїзд населення з міста у приміську зону зі збереженням міського способу життя (субурбанізація) та перенесення міського способу життя у сільську місцевість (рурбанізація). Якщо сусідні агломерації продовжують рости за рахунок субурбанізації, з їх злиттям виникає найбільша форма розселення - мегалополіс.

Найвищий рівень урбанізації в Північній Америці та Європі (понад 70%), найнижчий - у країнах Африки та Азії (30-35%). Країни з найбільшою часткою міського населення: Бельгія - 97%, Нідерланди, Великобританія, Ізраїль, Венесуела - понад 90%; найменшу частку міського населення мають Чад (6%), Ефіопія, Непал, Афганістан та деякі інші. За кількістю міського населення у світі провідні позиції займають Китай, та Індія, хоча рівень урбанізації в них - менше 25%.

У розвинених країнах процес урбанізації практично зупинився (темпи - 1,2% на рік), а в країнах, що розвиваються, він зростає (до 15% на рік). Надмірна урбанізація є одним з аспектів демографічної проблеми людства.

З нею пов'язані:· надмірна концентрація промисловості й автотранспорту, що погіршує екологічний стан території;·трущобна урбанізація в країнах, що розвиваються, - веде до безробіття, антисанітарії, криміналу; зміна і знищення природних ландшафтів через надмірну антропогенну забудову.

2. Антропологічний склад українського народу

расовий населення розселення антропологічний

За підсумками Української антропологічної експедиції 1956 -- 1963 pp. Б. Дяченко виділив на теренах України п'ять антропологічних областей, населення яких характеризується певним поєднанням найважливіших соматологічних ознак: центральноукраїнську, карпатську, нижньодніпровсько-прутську, валдайську, або деснянську, та верхньодніпровсько-ільменську.

Центральноукраїнська область (без поліського та волинського варіантів) охоплює всю Середню Наддніпрянщину, Поділля, Слобожанщину та інші регіони, сільським жителям котрих притаманні високий зріст (близько 170 см), брахікефалія (головний показник у середньому 83,5), відносно широке обличчя, переважання прямої форми носа, досить темний колір очей (кількість світлооких у середньому складає лише 38 %) і особливо волосся, темні відтінки яких властиві майже половині обстежуваних, середній розвиток третинного волосяного покриву, тобто бороди та волосся на грудях у чоловіків. В окремих регіонах даної області, зокрема на Лівобережжі, відчувається вплив давнього іранського (скіфського та сарматського) південноєвропеоїдного морфологічного компонента, що виявляється у переважанні темних відтінків очей та в інтенсивнішому розвиткові третинного волосяного покриву. Крім того, на півдні Київщини, Черкащини, Полтавщини (там, де давньоруські літописи фіксують поселення середньовічних тюркомовних кочовиків) помітна певна монголоїдна домішка, зокрема збільшення діаметра вилиць та складки верхньої повіки, тенденція до сплощення обличчя та поперечної спинки носа тощо. Зауважимо, що роль монголоїдного (кочівницького) компонента у формуванні антропологічного складу середньовічної та сучасної людності України не варто перебільшувати: згадані морфологічні риси можна «вловити» лише при зіставленні з тими групами, які за будовою обличчя вважаються «еталоном» європеоїдної раси, наприклад вірменами.

Поліський варіант центральноукраїнської області охоплює північну частину Житомирщини та Рівненщини, де мешкає приблизно 4 % сільської людності України. Характерними рисами зовнішності поліщуків є середній зріст (167,5 -- 168 см), яскраво виражена брахікефалія (головний показник -- 84), дуже низьке і водночас широке обличчя з доволі масивним надбрів'ям, досить темний колір очей та відносно світлий -- волосся. Крім того, їм властивий середній і слабкий розвиток третинного волосяного покриву. Як і повсюдно в Україні, переважає пряма спинка носа.

Волинський варіант представлений на теренах Волинської області, півдня Рівненщини та північних районів Галичини (близько 8 % сільської людності). Мешканці цих регіонів характеризуються масивним надбрів'ям, значним нахилом чола, низьким і широким, слабо профільованим обличчям, а головне -- чітко окресленим носом із високим переніссям. Крім того, їм властиві середня пігментація волосся та очей, середній розвиток третинного волосяного покриву, слабо розвинута складка верхньої повіки. За більшістю ознак людність Волині дуже близька до поліщуків Рівненщини та Житомирщини, відрізняючись від них іще масивнішою будовою обличчя та чіткіше окресленим, дещо опуклим носом.

Наведені матеріали дають підстави висловити припущення, що на Волині та Правобережному Поліссі збереглися дуже давні -- протоєвропейські -- риси морфологічної будови, коріння яких, імовірно, сягає неолітичної доби. «Мимоволі впадає в очі натяк на якесь збереження кроманьйоїдних ознак...», -- писав із цього приводу В. Дяченко, маючи на увазі масивність надбрів'я, широке й низьке обличчя, високе перенісся. Саме ці риси притаманні черепам із давньоруських некрополів верхів'їв Стиру, Горині, Здвижа, Тетерева, Ужа та Убороті, залишених нащадками древлян та волинян. Отже, сучасні волиняни та поліщуки ведуть свій родовід від літописних праукраїнських племен, що напередодні утворення Київської Русі мешкали на північно-західних землях. Зауважимо, що на Волині та Правобережному Поліссі цілком відсутня щонайменша монголоїдна домішка. Чи не єдиний виняток складає с. Ювківці поблизу Острога, де мешкають давно асимільовані нащадки кримських татар. Ще на рубежі XIX -- XX ст. комплекс ознак, властивий людності центральноукраїнської антропологічної області (середній та високий зріст, брахікефалія, досить темний колір очей та волосся, здебільшого пряма форма носа, середній розвиток третинного волосяного покриву і т. ін.) був описаний американським антропологом В. Ріплеєм під назвою «альпійська раса». Займаючи проміжне становище між північними та південними європеоїдами, носії даного комплексу характеризуються наявністю численних різновидів. Так, В. Бунак, крім власне альпійської, виділяв ще й східноальпійську, або карпатську, расу, ознаки якої, на його думку, переважають серед українців. Що ж стосується спроб В. Дяченка знайти аналогії українцям Центральноукраїнської області серед росіян та білорусів -- представників світлопігментованого валдайсько-верхньодніпровського комплексу, то вони не дістали підтримки з боку інших фахівців. Зокрема, Т. Алексєєва наголошувала, що за кольором очей та волосся -- ознаками, які відіграють дуже важливу роль в антропологічних класифікаціях європейських народів -- українці та «валдайці» перебувають якраз на протилежних кінцях ланцюга, що сполучає північних та південних європеоїдів. «Весь антропологічний вигляд українців, -- писала дослідниця, -- свідчить про південні зв'язки, і, очевидно, немає підстав шукати йому аналогії серед груп, які входять до кола північних європеоїдів».

Карпатська область обіймає північні схили Карпат та Закарпаття, де мешкає приблизно 6 % сільської людності України. Аналіз середніх значень найважливіших морфологічних ознак значною мірою підтвердив висновки тих авторів, які вказували на круглоголовість та темну пігментацію корінних мешканців окреслених регіонів (І. Коперницький, Й. Майєр, Ф. Вовк та ін.). Так, їм властиві найвищий в Україні головний показник (близько 85), темноокість (майже 15 % темних і 58 % змішаних відтінків райдужний) та відносна темноволосість (понад 58 %). Крім того, пересічний мешканець даної області характеризується сильним третинним волосяним покривом, про що свідчить середній бал розвитку бороди (3,36) і волосся на грудях у чоловіків (2,11). Як правило, він має середньовисокий зріст -- понад 167 см, досить високе обличчя, показник якого становить 88 -- 89, відносно довгий вузький ніс (носовий показник -- близько 61), часто з опущеною основою, що різко виступає з площини обличчя. Ще одна характерна риса -- значне переважання опуклих спинок носа над увігнутими (відповідно близько 25 і 7 %).

Аналіз антропологічних даних свідчить про те, що в ареалі карпатської антропологічної області можна виділити два основних локальних варіанти (східний та західний).

Людність східної частини Українських Карпат (надто гуцули Закарпаття) характеризується найменшим серед українців поздовжнім діаметром голови (близько 184 мм) і найбільш вираженою брахікефалією, вузьким і високим обличчям, найпрямішим лобом із найслабкішим розвитком надбрів'я. Прямі аналогії даному комплексу ознак простежуються у сусідніх буковинців (Заставнівський та Сторожинецький райони Чернівецької обл.). Крім того, близьким поєднанням соматологічних показників характеризується населення Південного Закарпаття, яке ще більш темнооке (лише 25 % світлих відтінків райдужини) і має меншу висоту обличчя.

На заході Українських Карпат спостерігається деяке збільшення поздовжнього (до 188 мм) і поперечного (до 160 мм) діаметрів голови. Людність цього регіону порівняно з попереднім більш широколиця. Крім того, тут загалом дещо нижчий відсоток опуклих спинок носа. Що ж стосується кольору волосся та очей, то тут трапляються як дуже темнопігментовані, так і світлопігментовані варіанти. Так, бойки високогірної Славщини (Сколевський район) за пігментацією (як, до речі, і за більшістю інших соматологічних ознак) є типовими представниками Карпатської області. В той же час мешканці Боринщини (Турківський район) належать до найсвітлоокіших (із 100 обстежених осіб, за даними В. Дяченка, -- жодного темноокого) і світловолосих груп України. За цими та іншими ознаками вони відчутно тяжіють до лемків -- переселенців з Перемишлянщини. Що ж стосується більшості сучасної людності Бойківщини, то вона знаходить широкі аналогії серед суміжних популяцій Верхньої Наддніпрянщини (північ Стрийщини, Яворівщини, Войнилівщини тощо).

Загалом, попри певні регіональні відмінності, українці Карпат характеризуються виразно європеоїдним комплексом ознак (без будь-якої монголоїдної домішки, наявність котрої, як ішлося вище, фіксується в Центральній та Південній Україні). За більшістю провідних соматологічних маркерів вони мають аналоги серед не лише інших територіальних груп українського народу, а й деяких суміжних етнічних груп, надто східних словаків, поляків-гуралів, румунів, окремих груп чехів та угорців. Схожі риси морфологічної будови притаманні також жителям Північно-Західної Болгарії, Центральної та Північної Сербії, більшості хорватів. Є Підстави думати, що карпатський антропологічний комплекс склався принаймні в добу середньовіччя, а можливо, й раніше.

За багатьма ознаками до мешканців Карпат близькі носії прутського варіанта нижньодніпровсько-прутської області, який охоплює Східну Буковину. Вони характеризуються темною пігментацією волосся та очей (світлооких -- 27 -- 28 %, темнооких -- близько 10 %), більш видовженою формою голови (головний показник -- 81,5), видовженим обличчям, морфологічна висота якого становить 126,5 мм, чітко окресленим носом, кількість випуклих та увігнутих спинок якого приблизно однакова (близько 10 %), дуже значним розвитком третинного волосяного покриву (середній бал бороди -- 3,35), високим зростом (близько 170 см). Схожий комплекс ознак, який був неодноразово описаний під назвою динарського, властивий також українцям північних районів Молдови та суміжним групам румунів.

На думку В. Дяченка та Т. Алексєєвої, антропологічний склад українців Закарпаття, гірських районів Карпат, Прикарпаття та Буковини, що є нащадками середньовічних слов'янських племен цих теренів, містить певний давньофракійський компонент, наявність якого виявляється у відносно темній пігментації волосся та очей, максимальному розвитку третинного волосяного покриву та переважанні випуклих спинок носа над увігнутими. З цим загалом можна погодитись, але з одним істотним застереженням: питання про роль цього компонента у формуванні генофонду людності окреслених регіонів ще дуже далеке від остаточного з'ясування. На заваді стоїть майже повна відсутність будь-яких краніологічних матеріалів.

Описане вище динарське поєднання ознак переважає також серед українців нижньодніпровського варіанта нижньодніпровсько-прутської антропологічної області, який охоплює значну частину Дніпропетровщини та півдня Полтавщини. Тут, а також в інших районах Лівобережжя збереглася давня іранська (південноєвропеоїдна) домішка, яка виявляється у переважанні темних відтінків кольорів очей та волосся, в інтенсивнішому розвиткові третинного волосяного покриву тощо. Зауважимо, що її вплив виразно простежувався уже в добу Київської Русі, коли зазначені регіони замешкували нащадки літописних сіверян та південних полян.

На думку В. Дяченка, українці нижньодніпровсько-прутської області виявляють схожість з росіянами так званого степового комплексу, що локалізується в середній течії Дону та Хопра, та деякими близькими до них тюрко- та фіномовними групами правобережжя Волги, наприклад, татарами-мішарями та мордвою-мокшою. Однак ці аналогії не зовсім коректні, оскільки, спираючись на схожість за пігментацією, вони ігнорують істотні відмінності за такими важливими антропологічними характеристиками, як розміри обличчя та зріст.

Деснянська, або валдайська, область охоплює північні райони Чернігівщини та Київщини. Тут мешкає близько 4 % сільської людності України, яка характеризується невисоким зростом (166,5 -- 167 см), брахікефалією (головний показник -- 83,5), середніми розмірами голови та обличчя і досить світлим кольором волосся (лише 35 -- 40 % темноволосих) і очей (половина світлооких і лише 3 % темнооких).

Що ж до верхньодніпровсько-ільменської області, то до неї в межах України входить лише Ріпкинський район Чернігівщини, де мешкає менше половини одного відсотка сільської людності. Населення цього українсько-білоруського порубіжжя ще в недалекому минулому було відоме під назвою будаків. Воно має ще світліший, ніж носії попереднього комплексу ознак, колір очей (55 -- 60 % світлооких) і волосся. Це -- найбільш депігментована територіальна група в Україні. Крім того, тут найвищий відсоток довгоголових. На відміну від поліщуків Правобережного Полісся нащадки будаків характеризуються доволі прямим лобом зі слабо розвинутим надбрів'ям і невеликим діаметром вилиць. Зріст середній -- 167 см.

За деякими морфологічними характеристиками українці північних, поліських районів України, надто представники деснянської та верхньодніпровсько-ільменської областей, тяжіють до литовців, білорусів, росіян верхів'їв Дніпра та витоків Волги, окремих груп латишів та естонців -- носіїв так званого валдайсько-верхньодніпровського комплексу, що входить до кола північних європеоїдів. В його основі лежить давній балтський субстрат.

Висновки

Відомо, що людини вивчають понад двісті наук, і кожна з них знаходить у ньому свій предмет. Зрозуміло також, що для гуманітарних наук загальним об'єктом є не стільки сама людина, скільки чоловік, узятий у співвідношенні з його соціальним і природним оточенням. Так, філософія вивчає співвідношення “людина і світ”, соціологія -- "особистість і суспільство”, соціальна психологія -- «особистість і група», психологія -- «індивід і його особистість», соціальна екологія -- «людина і природа», етнопсихологія -- «індивід і етнос», психоаналіз -- «індивід і соціальне життя» і т.д.

Антропологія в цілому, як відомо, вивчає походження й історичну еволюцію людини. Існують такі цілком сформовані окремі її напрямки, як фізична антропологія, що включає в себе палеонтологію, навчання про антропогенез і морфологію людини, і філософська антропологія, що досліджує загальну природу людини в співвідношенні з його світом. Відносно недавно стала складатися і третя галузь антропології -- соціальна, чи культурна, антропологія, що формується на базі досягнень насамперед етнографії й етнічної антропології. Концептуальне се оформлення, перетворення в науку відбувається зараз, на наших очах.

Список літератури:

Антропологія. Хрестоматія. / Під ред. В.Ю. Бахолдина, М.А. Дерягина. М., 1997.

Антропологія. Хрестоматія / Під ред. Т.Е.Россолимо, Л.Б.Рыбалов, И.А.Москвина-Тарханова. - Москв-Воронеж, 1998.

Капица С.П. Математическая модель роста населения мира// Математическое Моделирование. 1992. Т.4, N6.

29. Шарден П.Т. Феномен человека. М., 1965.

31. Воронцов Н.Н. Человек с точки зрения эволюциониста// Природа. 1973. N2.

37. Фоули Р. Еще один неповторимый вид. М.: Мир, 1990.

38. Хрисанфова Е.Н., Перевозчиков И.В. Антропология. М.: МГУ, 1991.

44. Воронцов Н.Н., Сухорукова Л.Н. Эволюция органического мира. 2-е изд. М.: Наука, 1996.

Доценко Ю.М., Мішогло Г.О. "Економічна і соціальна географія світу", Київ-2000.

1. Размещено на www.allbest.ru