Сім’я та шлюб у середньовічній Франції: гендерний та демографічний аспекти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дипломна робота

Сім'я та шлюб у середньовічній Франції: гендерний та демографічний аспекти

Зміст

сім'я шлюб франція дитина

Вступ

Розділ 1. Джерельна база та історіографія проблеми

1.1 Проблеми і методика історичної демографії середньовічної Франції

1.2 Джерельна база дослідження

1.3 Стан наукової розробки проблеми

Розділ 2. Еволюція шлюбу як соціального явища у середньовічної Франції

2.1 Загальна характеристика соціальної та демографічної ситуації

2.2 Шлюбні традиції та форми шлюбів

2.3 Особливості регламентації сімейних союзів

2.4 Шлюбний вік у шлюбно-сімейних відносинах французів

Розділ 3. Визначальні тенденції розвитку сім'ї та проблема приросту населення

3.1 Відношення до дітей у французькій середньовічній сім'ї

3.2 Дитяча смертність та спроби її подолання

3.3 Особливості складу сім'ї середньовічної Франції

Розділ 4. Цивільна безпека

4.1 Організація розслідування, склад комісій з розслідування, основні документи

4.2 Загальні вимоги безпеки в галузі

4.2.1 Поняття та об'єкт аналізу технічної безпеки

4.2.2 Безпека виробничого устаткування

4.2.3 Безпека виробничих процесів

4.2.4 Технічні засоби безпеки

4.3 Засоби гасіння пожеж

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Додатки

Вступ

Актуальність теми. Для того, щоб уявити собі історичне минуле, недостатньо вивчити лише політичну і економічну історію, слід також реконструювати життя і побут людей епохи, що досліджується. Важливе місце в житті людей займають подружні стосунки, діти, родина. Однак і сьогодні шлюбно-сімейні відносини стикаються з безліччю проблем, які нерідко важко вирішити. Сьогодні в Україні катастрофічними темпами зменшується чисельність населення: близько одного відсотка від загальної кількості жителів на рік. Причиною тому являється не тільки міграція, але і різке падіння народжуваності. В зв'язку з цим дуже важливо вивчати причини демографічних падінь і злетів, динаміку і статистику шлюбно-сімейних відносин. Досвід минулого дозволяє визначати причини цих явищ і робити правильні прогнози, здійснювати ефективні заходи для виходу з кризи.

Саме цим і обумовлений вибір теми шлюбу і сім'ї в середньовіччя на прикладі Франції каролінгського часу. Актуальність даної теми багато в чому визначається також соціальною значимістю історико-демографічних досліджень в сучасній вітчизняній науці; співзвучністю даної теми з тими проблемами, які сьогодні стоять перед українським суспільством - ранні шлюби; недостатня увага, що надається в родині дітям; в цілому зміцнення сім'ї. Також значимість теми зростає, оскільки шлюбно-сімейним відносинам історики далеко не часто приділяють належну увагу як первинному осередку суспільства.

Об'єктом дослідження виступають шлюбно-сімейні, а також тісно пов'язані з ними інші соціально-економічні відносини у середньовічній Франції.

Предмет наукового аналізу - історико-демографічні показники шлюбних відносин, народжуваності, смертності і т.д. Розглядаються шлюбні моделі і шлюбність в цілому, поняття сім'ї та сімейні форми, сприйняття дитинства і чисельність дітей, погляди на статус жінки та чисельне співвідношення статей, ставлення до старості і смерті, тривалість життя, уявлення про основні вікові групи, темпи приросту населення і демографічна динаміка.

Хронологічними рамками дослідження обрано каролінгський період, упродовж якого Франція народилася як самостійна держава. Окреслений період (IX-X ст.), став предметом нашого наукового пошуку, оскільки саме в цей час у суспільному ладі Франції взяли гору феодальні риси і тільки почали зароджуватися уявлення про європейську сім'ю і шлюб, які ми знаємо сьогодні.

Метою наукового пошуку являється комплексне дослідження еволюції шлюбу та сім'ї у середньовічній Франції як первинних соціальних інститутів.

Обрана тема зумовила і поставлені в роботі завдання:

- здійснити джерелознавчий та історіографічний огляд по даній темі;

- розглянути ранньосередньовічну модель шлюбу;

- дати характеристику структурі сім'ї та сімейних відносин;

- проаналізувати проблему дитячої смертності та загальну демографічну ситуацію у Франції означеного періоду.

Методологічна база роботиґрунтується на загальних принципах наукового пізнання: історизму, об'єктивності та системності, які передбачають з'ясування умов виникнення, розвитку й наслідків подій, явищ та процесів, а також розуміння їх причинно-наслідкового зв'язку.При написанні дипломної роботи, розробці її концепції, положень та висновків застосовуються наступні загальнонаукові та історичні методи дослідження: аналітичний, описовий, критичного аналізу, компаративний, проблемно-хронологічний та історико-географічний. Також у третьому розділі при аналізі дитячої смертності використовуються статистичні методи.

Наукова новизна роботи:

- на основі широкого колаісторичної літератури комплексно розглянуто проблему розвитку шлюбно-сімейних відносин у середньовічній Франції;

- уточнено та систематизовано сукупність факторів, що мали вплив на еволюцію сімейного життя французів;

- аналітично охарактеризовано становище жінки та дітей у середньовічній сім'ї;

- дано оцінку демографічного розвитку Франції означеного періоду.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів. Зібраний у роботі фактичний матеріал, теоретичні положення, висновки і узагальнення розширюють наукові знання про історичні особливості розвитку сім'ї та шлюбу в середньовічній Франції. Результати наукового пошуку можуть бути використані при здійсненні подальших історичних досліджень соціального характеру; написанні підручників з соціальної історії людства та історичної демографії, а також праць, присвячених історії Франції. Також матеріали дипломної роботи можуть залучатися при підготовці лекційних курсів та семінарських занять у вищих навчальних закладах.

Розділ 1. Джерельна база та історіографія проблеми

1.1 Проблеми і методика історичної демографії середньовічної Франції

Історія народонаселення приваблює вчених з давніх часів, нею цікавилися Платон і Арістотель, Августин і Григорій Великий, гуманісти і філософи Просвітництва[7, с. 14]. Майже півтораста років тому з'явився і термін «демографія», символізуючи відокремлення трактатів, присвячених населенню. І тим не менш сучасну історичну демографію можна з повним правом назвати однією з наймолодших гуманітарних наук: у своєму нинішньому втіленні вона народилася лише 30-40 років тому.

Спадкоємний зв'язок цієї галузі історичного знання з попередньою історією народонаселення заперечувати не доводиться.

Предметна сфера обох цих дисциплін має чимало спільного. Так, нинішні історики-демографи вивчають в числі іншого сюжети, які розглядалися їх попередниками і в минулому, і навіть в позаминулому столітті - чисельність і розміщення населення, смертність, народжуваність, шлюбність, історичну обумовленість цих феноменів і т. п. Проте, глибокому оновленню історичної демографії це не суперечить.

Справді, ще в першій половині нашого століття при характеристиці, скажімо, динаміки населення, близьких і далеких міграцій або ж тривалості життя, на першому плані був опис цих явищ з зовнішньої точки зору[14, с. 5]. Такий опис, безсумнівно, допомагав усвідомити хід соціально-економічного розвитку, виступаючи в якості важливого, хоча і допоміжного джерела знань про минуле.

Не випадково «статистика населення» - як нерідко називали тоді демографічні штудії - зараховувалася зазвичай до «допоміжних» історичних дисциплін [14, с. 8].

З 60-х років історико-демографічні дослідження на Заході стали все рідше обмежуватися описовими завданнями. Центр ваги поступово переміщався на розкриття внутрішніх складових кожного демографічного процесу, на аналіз його взаємодії з іншими процесами в цій сфері та на розуміння демографічного розвитку як одного з втілень руху суспільства в цілому.Підоснову цього зсуву становило більш глибоке, ніж раніше, осмислення вельми важливої риси історичного процесу: у ньому неминуче сполучається дія об'єктивних умов, в яких існує суспільство, і суб'єктивних помислів людей, що діють в його рамках. Відповідно, всяке історичне дослідження, і зокрема історико-демографічне, набуває особливий інтерес, коли воно одночасно охоплює і об'єктивну і суб'єктивну сторону історичної дійсності [43, с. 93].

Послідовна реалізація цього принципу змусила багато в чому змінити вивчення демографічних феноменів. Наприклад, при дослідженні народжуваності тепер не обмежувалися виявленням її загального рівня. Особливе значення надавалося вивченню відмінностей в народжуваності, характерних для різних соціальних і вікових груп, і зв'язки цих відмінностей як зі специфікою економічного і політичного становища таких груп, так і з властивими їх членам уявленнями про світ, людину і нормах прокреативної поведінки. Зокрема, враховувався вплив уявлень про сенс народження собі подібних, про місце дитини в сім'ї та суспільстві, про виправданість батьківської любові до дітей, про ставлення до хворої дитини, про завдання виховання, про чисельність потомства, яку визнавали «нормальної», і т. п. Не менший інтерес виявляли до змін у поглядах на дітородний акт, на можливість, з точки зору подружжя, відокремити злягання від зачаття, визнавши самоцінність сексуальної насолоди. Подібне розширення проблематики змінювало самий характер вивчення народжуваності. Вузькодемографіческій підхід поступався місцем комплексному. Соціально-економічні, екологічні або політичні фактори коливань в народжуваності переосмислювалися як елементи суб'єктивної картини світу, які впливали на поведінку людей різних соціальних груп не «ззовні», але оскільки вони були пропущені через сферу їхньої свідомості.

У тому ж ключі почали будуватися в 60-70-ті роки дослідження з історії шлюбу і шлюбності, сім'ї та споріднення, статусу жінки, положення людей похилого віку, так само як і багатьох інших феноменів демографічної історії. В результаті історична демографія як наукова дисципліна зазнала принципових змін. З допоміжної галузі соціально-економічного аналізу вона стала перетворюватися в один з напрямків історичного синтезу. Її перебудова виступала як прояв загальної тенденції до інтеграції історичного знання, і насамперед до з'єднання двох підходів, що до цього часу важко піддавались інтеграції, до вивчення минулого - того, який передбачає висвітлення об'єктивних соціальних процесів, і того, який розкриває суб'єктивне сприйняття світу (і самих цих процесів) людьми минулого [34, с. 22-24].

Ще не так давно історики пишалися тим, що їхня наука перестала надавати головне значення політичним подіям, описуваним на основі суб'єктивних висловлювань їхніх учасників, і що в центр уваги нарешті потрапили «об'єктивні» соціально-економічні процеси і структури. Не можна недооцінювати внесок, здійснений дослідниками на базі цього підходу [25, с. 10, 12]. Проте справедливість вимагає визнати, що структурний аналіз соціально-економічної сфери і в ще більшій мірі штучне протиставлення об'єктивної сторони історичного процесу його суб'єктивним сприйняттям ускладнюють або навіть виключають адекватне відтворення минулого. Бо «об'єктивні» причини людської діяльності не діють автоматично, люди повинні так чи інакше сприйняти і усвідомити їх для того, щоб перетворити в стимули своїх вчинків. «Суб'єктивні» ж емоції, ідеї, уявлення, вірування виявляються потужними факторами суспільної поведінки людини.

Саме тому вчинки окремих людей і дії людських спільнот погодяться в цілому ряді ситуацій не стільки з «об'єктивною реальністю», скільки з тим, якою вона бачиться її сучасникам. Ці ідеї, широко прийняті в сьогоднішній науці, справили потужний вплив на розвиток сучасної історичної демографії. Запліднивши її, вони сприяли її популярності і різкого збільшення числа історико-демографічних досліджень.Особливо помітним було зростання цієї галузі в країнах Заходу в 60-70-і роки, коли в історико-демографічній науці вперше почав широко використовуватися тип джерел, що мало не ідеально відповідав новим науковим запитам. Мова йде про метричні записи в парафіяльних книгах [16, с. 101].

Фахівцям було давно відомо, що в пізнє середньовіччя під егідою церкви почалася письмова реєстрація шлюбів, хрещень і похоронів. Книги з цими записами збереглися в багатьох європейських країнах починаючи з XVII ст. (А в деяких областях - з XVI або навіть з кінця ХV ст.). Довгий час цими книгами цікавилися лише фахівці з історії церкви. Цивільні історики не бачили способів використання цих пам'яток. Складаючись з десятків і сотень тисяч розрізнених записів, парафіяльні книги здавалися не тільки важким, але й мало що обіцяючим джерелом. Ситуація змінилася, коли, з одного боку, загострилася увага до повсякденної поведінки пересічної людини, а з іншого - з'явилася можливість машинної обробки масових джерел [7, с. 22].

Розроблена в 50-60-ті роки у Франції методика «відновлення історії сімей» спиралася на використання математичної статистики і комп'ютерів. За допомогою цієї методики і у Франції та в інших країнах були створені великі банки даних, що включають часом багато мільйонів записів. Стало можливим детально простежити історію тисяч і тисяч конкретних сімей, дати їх виникнення, терміни їх існування, час народження кожної дитини, загальну чисельність дітей у сім'ї, тривалість життя окремих дітей, проміжки між їх народженнями, вік смерті батьків, темп зміни поколінь і т. п. Спираючись на ці відомості, вдалося виявити найбільш поширений вік першого шлюбу, середню величину інтергенетичного інтервалу, сезонність шлюбів і смертей, частоту дошлюбних зачать (у випадках, коли народження дитини відбувалося, скажімо, через 4-5 місяців після укладення шлюбу), середню тривалість життя дорослих, тривалість дітородного періоду, фертильність жінок, застосування контрацептивів (чи інших засобів планування народжуваності), які подовжують інтергенетичні інтервали або ж призводять до зниження віку останнього материнства [21, с. 44].

Всі ці дані легко диференціювалися за соціальними підгрупами, виявляючи відмінності в поведінці селян і ремісників, малозабезпечених і заможних, дворян і купців і т. п. Не становило також надважкої праці простежити особливості демографічної поведінки у великих і дрібних селах, малих і великих містах в різних географічних зонах і т. п. Сухі статистичні дані перетворювалися таким чином у джерело відомостей про норми поведінки людей різного статусу в найінтимніших сферах їхнього життя [22, с. 45].

Комбінуючи ці відомості з тими, які містилися в наративних пам'ятниках епохи, дослідники могли аналізувати співвідношення між ідеалом і дійсністю, між приписами моралі та реальною практикою. Відкривалася рідкісна за пізнавальної значимості можливість простежити вплив масової моделі поведінки на реальну поведінку в різних соціальних групах, зіставити вплив на цю поведінку об'єктивних умов існування і моральних імперативів, виявити частоту індивідуальних відхилень і т. д.

1.2 Джерельна база дослідження

До XVI ст., у Франції практично не збереглося метричних записів. Дуже рідкісні і фрагментарні для того часу і податкові списки, і поземельні розслідування. Демографічні параметри в середні віки важко визначити тому не тільки в масштабах країни, але й для окремих областей. Немає у середньовічних джерелах і експліцитного вираження масових умонастроїв, не знайти прямого вираження уявлень про шлюб, сім'ю, життя, смерть, дитинство, старість і т. п. Мотивація демографічної поведінки або тим більше її зміна не розкриваються. Питання регулювання чисельності населення не зачіпаються [25, с. 114].

Чи можливо в цих умовах відтворити демографічну історію французького середньовіччя в ракурсі, який намічений вище? Доводиться визнати: відсутність в більшості сучасних медіевістичних досліджень цілісної характеристики демографічних явищ не випадкове, воно багато в чому пояснюється крайньою лаконічністю джерел. Відомо, однак, що інформативність історичних джерел - величина непостійна. Вона зростає зі збільшенням нашого вміння поставити нові запитання, знайти більш ефективний метод аналізу. Вище відзначалася пізнавальна важливість бачення минулого як взаємопов'язаної єдності суб'єктивного і об'єктивного, інакше кажучи, як суб'єктивного осмислення членами того чи іншого суспільства об'єктивної реальності, що оточувала їх. Таке бачення минулого могло б відкрити нові можливості у вивченні, зокрема, демографічної історії. Розглядаючи демографічні уявлення та демографічну поведінку як результат сприйняття людьми середньовіччя деяких об'єктивних процесів, що протікають в суспільстві, не отримаємо ми - нехай опосередковане - відображення цих процесів? Іншими словами, чи не допоміг аналіз демографічних уявлень та їх змін відтворенню не тільки соціокультурного пласта минулого, а й ініціюванню виставлень «грубих фактів життя»? Звичайно, подібне відтворення буде в тій чи іншій мірі спотвореним і одностороннім. Проте воно могло б стати вихідною точкою для характеристики явищ, часом зовсім прихованих від наших очей.

У медіевістиці накопичено чималий досвід використання непрямих даних джерел. До числа таких непрямих даних відносяться не тільки застереження або «проговорки» в самому тексті джерела, але перш за все «підтекст» висловлювань, їх форма, їх варіації в «нормативних» і «казуальних» пластах кожного пам'ятника. Не менш повчальні умовчання і недомовки: деколи вони виявляють характерні зміни, що відбуваються з часом в судженнях і оцінках. Перспективні і моралізуючі сентенції, висловлені з того чи іншого випадку; судячи по них, вдається часом відновити розрив між нормою і дійсністю, між пропонованою поведінкою та чинним звичаєм. Генеалогічні разом з приватно-господарськими описами та актами дозволяють часом ніби «зчитувати» з описуваної в них реальності поведінкові норми, вкорінені в суспільстві, і навіть давати приблизну кількісну оцінку ряду демографічних явищ [23, с. 80].

Зрозуміло, все це дозволяє отримати лише загальний обрис демографічних уявлень, стереотипів поведінки і конкретних процесів. Розрізнити на базі таких даних локальне і загальне не вдається. Не завжди проглядаються і особливості демографічної поведінки селян, міщан і сеньйорів. Багато що залишається лише на рівні гіпотез, що вимагають подальшої перевірки.

Однак «у розвитку науки бувають моменти, коли одна синтетична робота, хоча б вона і здавалася передчасною, виявляється корисніше цілого ряду аналітичних досліджень, іншими словами, коли набагато важливіше добре сформулювати проблеми, ніж намагатися їх вирішити»[21, с.82]. Ці слова, написані в 1931 р. Марком Блоком про аграрну історію, мимоволі приходять на думку, коли постає питання про подальшу розробку демографічної історії французького середньовіччя. Усвідомлюючи труднощі такого дослідження, ми обираємо для нього нарисну форму. Іншими словами, ми заздалегідь відмовляємося від того, щоб розглянути всі без винятку аспекти демографічного розвитку, визначити шлях вирішення всіх основних проблем чи тим більше оцінити пізнавальні можливості всіх наявних джерел. На даному етапі нам здавалося корисним розглянути хоча б частину ключових питань, що піддаються вирішенню на наявному в нашому розпорядженні джерельному матеріалі.

Найважливішим джерелом є ранньосередньовічні поліптики. Поліптик (поліптих) - опис майна і доходів, насамперед церковних (монастирських) володінь (писцові книги) епохи Каролінгів, що змальовує картини устроїв маєтків, є одним з найважливіших джерел з аграрної історії раннього середньовіччя. У поліптиці вказувалося кількість панської, тобто монастирської, землі (ріллі, луків, виноградників, лісів, пасовищ тощо), а також угідь, будівель, млинів і т. п.; давалися переліки селянських держань, із зазначенням місцезнаходження та належних з них повинностей, а також імен та соціального статусу власників і членів їх сімей [16, с.11].

Поліптик рідко складався у володіннях світських сеньйорів.

Відомий поліптик абата Ірмінона - Писцова книга Сен-Жерменського абатства близько Парижа, заснованого в 543 р. і до моменту складання поліптика (поч. IX ст.), встигнувшого стати великим землевласником. Названий по імені абата Ірмінона, який помер близько 825 р., при якому абатство розвинуло на своїх землях інтенсивну господарську діяльність. Поліптик абата Ірмінона, як і інші джерела - Реймського абатства св. Ремігія (845 р.), св. Мавра (868 р.), являє собою опис маєтків монастиря з переліком залежних власників і їх повинностей. До нас дійшла частина тексту, що складається з 25 описів окремих маєтків, що описують бенефіціальні землі. Поліптик абата Ірмінона дозволяє скласти уявлення про всю систему господарства великого маєтку епохи Каролінгів і про процес втягування селян в залежність [28, с. 177].

Слід відзначити збірник документів з історії середньовіччя «Середньовічна Європа очима сучасників та істориків»[7]. Мета цього видання - долучити читача до нового історичного знання і дати уявлення про мало відомі образи західноєвропейського середньовіччя. У виданні поєднується стислий виклад основного змісту окремих робіт провідних вітчизняних і зарубіжних істориків нового напряму з публікаціями фрагментів з цих робіт і невеликими оригінальними авторськими нарисами. Широко представлені фрагменти джерел, як в оригінальному перекладі, так і в передруку з наявних російською мовою публікацій.

Важливим джерелом з даної теми є книга невідомого автора «П'ятнадцять радостей шлюбу»[6], написана у Франції між 1380-1410 рр. Батьківщина тексту, на думку французького вченого Жана Рішнера, знаходиться десь між Пуату і Анжу. У своєму творі автор пародіює назву молитви «П'ятнадцять радощів Богоматері», молитви, що мала широке поширення, починаючи з XIII ст., і включається, як правило, в усі Часослови для мирян у XIV-XV ст.

Деякі вчені довгий час приписували авторство сатири Антуану де Ла Салю, одному з найбільш значних прозаїків XV ст., Близьким до Рене Анжуйського, а потім до Бургундському двору Філіпа Доброго. Підставою для цього припущення послужила шарада, що знаходиться в кінці твору у двох рукописних списках XV в. (З чотирьох збережених). Проте дані «Прологу» характеризують автора як духовну особу (Антуан де Ла Саль - військовий) з білого духовенства, як про те дозволяють думати її нападки на ченців. Серед інших висловлювалося припущення, згодом піддане сумніву, що автор належав до провінційного сільського духовенства. Автори наводять десять гіпотез щодо розшифровки шаради і, отже, визначення автора. І тим не менш, незважаючи на те, що сам автор сатири недвозначно написав, що «у восьми рядках ви знайдете ім'я того, хто написав «П'ятнадцять радостей шлюбу», шарада досі не розгадана.Збереглося чотири рукописних списки «П'ятнадцяти радостей шлюбу».Найбільш ранній з них входить до складу рукописного збірника муніципальної бібліотеки Руана (він датується листопадом 1464).

Звичаї, спосіб життя городян і дрібного провінційного дворянства зображені в мініатюрах дуже ретельно, з безліччю деталей. Деяка примітивність виконання багато в чому пояснюється тим, що мініатюри написані на папері. Художник приділяв велику увагу реальності і дав образотворчі свідоцтва життя людей того часу. У дослідженні О. Золтера (1902 р.), спеціально присвяченому опису петербурзького списку «П'ятнадцяти радостей шлюбу», детально розкрито зміст кожної мініатюри [6, с. 10-12].

Книга «П'ятнадцять радостей шлюбу» завершує собою дуже стійку традицію антіфеміністських творів, типову для середньовіччя. Шукати витоки цієї традиції надзвичайно складно, бо відповідні мотиви присутні вже в літературі античності, вони широко представлені у ряді творів середньовічного Сходу (особливо в творах перської та арабської літератури), є сюжетним ядром ряду жанрів латиномовної літератури середньовіччя.

Власне на французькому грунті антіфеміністські мотиви буквально наповнювали собою жанр фабліо - короткою віршованої сатиричної повісті, зробивши жіночу підступність, любострастя, сварливість і т.д. основними сюжетними компонентами цього жанру, що виник у другій половині XII століття і особливо розквітлого в наступному столітті.

Цих же тем багато в чому торкається Жан де Мен в написаному ним у 70-х роках XIII ст. закінченні «Роману про Розу». Антіфеміністськими настроями пронизана також така характерна для свого часу книга, як «Скарги Матеолуса» («Lamenta»), написана по-латині в самому кінці XIII ст. якимсь кліриком Матвієм (Матеусом, Матеолусом), уродженцем Бретані, що трудився певний час в Орлеані і закінчив свої дні в якості архідиякона в Теруані, невеликому містечку на півночі Франції. Написана на мові учених творів, книга метра Матвія була адресована вузькому колу кліриків і ченців, серед яких користувалася, мабуть, чималим успіхом. Збереглося кілька списків цього твору [13, с. 7-10]. Один з них потрапив до рук Жегана Ле Февра, прокурора паризького парламенту та невтомному перекладачеві з латини. В останні десятиліття XIV ст. він завершив свій великий (більше 4 тис. рядків) віршований переклад «Скарг Матеолуса», зробивши цю книгу надзвичайно популярною вже серед франкомовної публіки і породивши знамениту «суперечку про жінок», до якої втягнулися багато видних поетів і проповідників кінця XIV ст. Серед активних учасників цих суперечок був і поет Есташ Дешан (бл. 1346-бл. 1407), автор дуже великого числа творів [16, с.32]. Есташ Дешан мав тяжіння і до створення трактатів на різні теми. Так, між 1381 і 1389 рр.. він написав «Зерцало шлюбу». У цьому великому творі (він містить більше 9 тис. віршів), розбитому на 97 глав, він прагнув розглянути всі особливості шлюбного життя, всі його переваги і недоліки. Есташ Дешан (як почасти й Жан де Мен) був віддаленим попередником Відродження, тому його антифенімізм не носив всеосяжного характеру. Слабкою стороною цього розтягнутого, та до того ж і незавершеного твору був не суворий риторизм, а наївні спроби ретельно класифікувати і вивчити до можливої межі аналізований «матеріал», що було цілком у дусі часу.

Та ж тенденція простежується і в «П'ятнадцяти радощах шлюбу», хоча це не стільки інвектива на адресу слабкої статі, скільки збори кумедних історій про витівки підступних дружин і про їх легковірних і недалекоглядних чоловіків. З усіх «радощів» розкидані дрібні рисочки, що скупо, але точно характеризують побут західноєвропейського міста наприкінці середньовіччя. Автор проводить читача по всіх колах сімейного пекла, намагаючись не пропустити жодної можливої ??ситуації, жодного «типу» сімейних стосунків, і в цьому книга примикає до типових узагальнюючих «сум» зрілого та пізнього середньовіччя. Однак таке завдання носить явно фіктивний характер, і морально-соціологічний трактат перетворюється в збірку кумедних історій, попередниць типової ренесансної новели. Але її широти і різноманіття в книзі ще немає [6, с. 23-26].

Тут домінує поки один мотив, прямо позначений в пролозі і висхідний до «Роману про Розу» - мотив риболовної сітки, в яку свідомо і добровільно потрапляє невдалий чоловік. Іншим наскрізним мотивом є думка про те, що жінки схильні до перелюбства і обману, до пошуків коханців (або хоча б зітхачів) за самою своєю природою, і тут уже нічого не поробиш. І третя думка, що постійно підкреслюється в книзі, - це неминуча і безпросвітня самотність чоловіка, чоловіка, проти якого охоче укладає негласний союз не тільки дружина і її подружки, але і прислуга, і діти, і родичі, і - що особливо небезпечно і сумно-шанувальники їхніх дружин, реальні чи потенційні [7, с. 109].

Багато чого в книзі від середньовічних спасенних «прикладів» і морально-дидактичних трактатів. Типовий бюргерський моралізм ще не був подоланий; в цьому напрямку ледь було зроблено перший крок. Однак антифемінізм книги навряд чи слід приймати до кінця всерйоз: засудження жіночих слабкостей нерідко поступається місцем здивованому замилуванню хитромудрими витівками, винахідливістю, спритністю жінок. Заперечення постійно сперечається з твердженням, і в цій суперечці переглядають передумови нової, відродженської концепції людини. Недарма в епілозі автор пообіцяв написати ще одну книгу - цього разу похвалу слабкій статі.

На «П'ятнадцяти радощах шлюбу» лежить відчутний знак перехідності: це і підсумок середньовічній традиції, і початок чогось нового, що з цією традицією пориває. Книга була написана, ймовірно, на самому початку XV століття - не пізніше 1410 р. Поза всяких сумнівів, «П'ятнадцять радостей шлюбу» були дуже популярні. На них є посилання в ряді літературних пам'яток середини і другої половини XV ст.

До часу створення цього рукопису належить і перше видання книги. Воно з'явилося в Ліоні між 1480 і 1490 рр.; В Парижі в самому кінці XV ст. книгу випустив відомий друкар Треперель. Після цього збірка довго не видавався. У 1595 р. його надрукував у своїй обробці Франсуа де Россе (бл. 1570 р.-бл. 1619 р.), відомий новеліст рубежу XVI-XVII ст. Ця обробка була перевидана в 1620 р. Цікаво відзначити, що книга мала успіх і в Англії, де її перевели вже в 1509 р. [6, с. 19-21].

Ще одним не менш важливим джерелом, є «Книга лицаря Делатур Ландрі, написана для науки його дочкам»[2]. Автор, Жоффруа Делатур Ландрі (перша половина XIV ст. - Після 1380 р.) народився і жив у провінції Анжу, і тому його твір цікавий тим, що в ньому знайшли відображення погляди на шлюб і сім'ю французького провінційного дворянства XIV ст. Біографічні відомості про лицаря Делатур Ландрі вкрай скупі. Він був одружений на Жанні де Ружі, мав від неї двох синів і трьох дочок. Для цих останніх він і написав на початку 70-х років свою книгу, яка представляє собою зібрання різноманітних релігійних та етичних настанов, написаних у формі прямих повчань чи повчальних історій і новел. Сюжети для них він черпав з Біблії, світської літератури, а також - що особливо цінно - з власного життя і розповідей своїх сучасників [2, с. 104-106].

Також слід відзначити твір Христини Пізанської «Книга про Град Жіночий»[3]. Христина Пізанська (1365-1430) народилася в Венеції, її мати походила з цього ж міста, а батько, Томмазо ді Бенвенуто та Підзано, відомий астролог і лікар, - з містечка Підзано в Болонській області. Незабаром після її народження батько отримав запрошення французького короля Карла V зайняти посаду придворного астролога і сім'я перебралася до Франції, яку Христина ніколи вже не покидала. В 1379 р. вона вийшла заміж за королівського секретаря Етьєна Кастеля. Після його смерті в 1390 р. Христина, яка залишилася з трьома дітьми на руках і вже втратила на той час і батька, опинилася в надзвичайно скрутному матеріальному становищі. Зберігаючи вірність коханому чоловікові, вона не побажала вдруге виходити заміж і вирішила присвятити своє життя вченим заняттям і літературній праці не без надії тим самим поправити і своє фінансове становище [7, с. 14].

Отримавши непогану освіту під керівництвом батька, вона протягом кількох років зуміла настільки розширити коло своїх знань завдяки читанню різноманітної за жанрами античної, французької та італійської літератури, що стала дуже помітною письменницею. Їй належить велика кількість поетичних і прозових творів. Жанровий діапазон їх дуже широкий. Це і лірика, і повчальні твори, і етико-політичні трактати і навіть книга повчань з військової справи. Найбільш відомими є її балади, повчальні приказки, «Книга діянь і добрих звичаїв мудрого короля Карла V», «Книга про військову справу і лицарське мистецтво», «Книга про Град Жіночий» та ін.[7, с. 19].

Отримавши на початку XV ст. визнання і популярність як письменниця, Христина Пізанська стала користуватися заступництвом короля Карла VI, його дружини Ізабелли Баварської і близьких родичів короля - Беррійського герцога Жана, бургундських герцогів Філіпа Хороброго і Жана Безстрашного, герцога Людовіка Орлеанського. Це заступництво забезпечувало їй грошову допомогу з їхнього боку, що й було головним джерелом її доходів. Тому Христину нерідко називають «першим професійним письменником», що жив за рахунок своїх літературних праць [13, с. 110].

Однією з найбільш ясно усвідомлюваних цілей її творчості був захист гідності жінки. Глибоко переживала не стільки взагалі нерівність чоловіка і жінки, бо певно їх соціальну нерівність вона сприймала як належне і природне, скільки саме приниження гідності жінок через глибоко вкорінене в літературі та соціальній свідомості уявлення про низьку їх природу спочатку, вона багато сил віддала тому, щоб довести і переконати, перш за все самих жінок, у тому, що жіноча душа, так само як і чоловіча, сотворена на образ і подобу Божу. І тому жінка, хоча Бог і природа визначили її до інших обов'язків, ніж чоловіка, душею і тілом настільки ж досконала.

Головним її твором, написаним на захист жінок, є «Книга про ГрадЖіночий» (1404-1405 рр.)[3]. За аналогією з Градом Божим зі знаменитого твору Аврелія Августина, вона мислила свій Град як твердиню жіночої гідності і притулок усіх добропорядних жінок, гнаних несправедливими наклепами. «Мої дорогі сестри, - звертається вона до них, - людському серцю від природи властиво радіти, коли відбивається напад ворога і отримується перемогу. І відтепер, дорогі подруги, ви можете, не ображаючи Бога, чесно і благопристойно радіти при вигляді цього нового Граду, який, якщо ви візьмете на себе турботи про нього, стане для всіх вас, доброчесних жінок, не тільки притулком, а й фортецею, захищатиме від ворогів» [3, с. 160-161].

В алегоричній формі, настільки улюбленій в середні віки, Христина пише, як до неї, глибоко обуреної нападками на жінок у творі клірика Матеолуса, яке вона почала читати, з'явилися три жінки - Розум (по-французьки слово «Raison» жіночого роду), Справедливість і Праведність. За їхньою порадою вона стала разом з ними зводити Град Жіночий, інакше кажучи - розглядати і спростовувати всі звинувачення, які коли-небудь зводилися на жінок, розумно і справедливо оцінюючи їх природу і здібності. В обгрунтування всіх своїх тверджень щодо гідності жінок Христина наводить безліч прикладів з біблійної, античної та сучасної їй історії, черпаючи їх з різних літературних джерел, особливо з твору Джованні Бокаччо «Про знаменитих жінок» [3, с. 173-176].

Ще одне джерело - ліричні пісні бургундських поетів і композиторів XV ст. [4]. На відміну від названих вище творів, що належать до різних жанрів міської літератури, пісні поетів і композиторів Бургундського двору втілюють іншу культурну традицію. У них звучить вірність ідеалам куртуазного кохання, лицарського культу Пані та служіння їй. Хоча в XV ст. ці ідеали давно втратили колишній вплив і перестали надихати лицарську масу, їх соціально-культурну роль недооцінювати не доводиться. Вони залишалися в ряду вищих достоїнств і в цьому сенсі могли зберігати свій «облагороджуючий вплив» вплив. Звичайно, в реальному житті вони виступали скоріше як елемент гри, в якій брала участь майже виключно еліта. Але манери та інтереси еліти не проходять без наслідків для інших верств суспільства, спонукаючи до посильного наслідування. А це накладало певний відбиток і на перспективи соціокультурного розвитку, хоч якию ефемерною не здавалася роль цих ідеалів у реальності [4, с. 190, 193-197].

1.3 Стан наукової розробки проблеми

Не дивно, що введення в науковий обіг парафіяльних книг дало зі свого боку найпотужніший поштовх історико-демографічних досліджень епохи XVI-XVIII ст. Спираючись, крім того, на матеріал податкових описів та регіональних і національних переписів населення, що з'являються дещо пізніше, історична демографія 60-80-х років нашого століття виявилася здатною в тій чи іншій мірі запозичувати методи і категоріальний апарат класичної демографії, соціології, історичної антропології, соціальної психології, інших суміжних наук.

У розвитку історичної демографії знайшла, таким чином, яскраве втілення характерна для останніх десятиліть тенденція до міждисциплінарного синтезу [19, с. 63].

Про розмах і зміст історико-демографічних досліджень написано чимало. Фахівці мали всі підстави говорити про історико-демографічний «бум» у країнах Західної Європи та Америки з кінця 50-х до початку 80-х років.

На жаль, цей науковий рух - як і ряд сучасних йому віянь в західній історіографії - майже повністю обійшов радянську науку (і особливо ті її галузі, які зайняті вивченням історії Заходу). Дивуватися цьому не доводиться. Давня і міцна традиція дореволюційної російської науки у вивченні історії народонаселення була штучно перервана ще на початку 30-х років. Абсолютизація ролі «виробництва матеріальних благ» (так само як і державного регулювання суспільного розвитку) спонукала офіційне суспільствознавство часів сталінщини віднести спонтанні демографічні процеси до числа другорядних і малозначних. Це визначило долю демографічних досліджень в країні. Були закриті наукові установи в області демографії. На вивчення демографічної проблематики було накладено негласне табу.

Подолати сформований за довгі роки стереотип виявилося непросто. Лише в 70-і роки в СРСР відновилася спочатку історіографічна, а потім і дослідницька робота в галузі історичної демографії [19, с. 63]. Піонерами виявилися естонські вчені, першими у нас застосували західноєвропейську методику «відновлення історії сімей» (ВІС) при аналізі демографічних процесів у XVII-XIX ст. У 70-80-і роки історико-демографічне вивчення торкнулося центральних областей Росії, Сибір, Кавказ, Молдову та інші райони СРСР. Найповільніше поновлювалася дослідна робота в галузі історичної демографії Заходу: фактично вона почала розгортатися лише в другій половині 80-х років [22, с. 45].

Спільною особливістю вітчизняних демографічних досліджень було зосередження уваги на трьох останніх століттях. Більш ранні періоди до самого останнього часу не вивчалися у нас взагалі. Втім, цей час практично не досліджувалося і за кордоном. Навіть у Франції - визнаному центрі історико-демографічних студій - основна увага приділяється і понині періоду після 1670 р., коли дійшовші до нас метричні записи вперше виявляються досить репрезентативними. Вже попередні десятиліття XVII ст., як і XVI ст., вважаються часом, демографічний аналіз якого може бути лише частковим і неповним [24, с. 42-43]. Що ж говорити про довгу низку століть, що передують XVI-XVII ст.?Доводиться визнати: незважаючи на широкий розмах історико-демографічних досліджень, вони поки мало торкнулися середньовічної епохи, від якої, як відомо, не збереглося масових джерел. Це не означає, що з цього періоду не існує ряду важливих праць. Найбільш капітальназ них - опублікована в 1988 р. у Парижі «Історія французького населення», перший том якої цілком присвячений давнині і середньовіччі (до XV ст.). І обсяг цього тому (близько 600 стор), і кваліфікація авторів (у ньому беруть участь такі відомі історики і демографи, як Ж. Дюпак'є, Ж. Бірабен, Р. Вотьє, Р. Етьєн, А. Дюбуа, К. Клапіша-Зубер тощо) надають цьому виданню дуже великий науковий інтерес [43, с. 92]. У томі намальована широка картина заселення французької території: виявлені етнічні особливості різних регіонів, проаналізовано міграції, охарактеризовано приблизну чисельність і щільність населення та їх еволюція. У багатьох глав зібрані нові дані про народжуваність і смертність, описані деякі форми шлюбу і сім'ї. Зроблено спробу пов'язати демографічну динаміку з соціально-економічним розвитком, політичними катаклізмами, епідеміями, змінами в режимі харчування, гігієнічними умовами і т. д.

Особливої уваги заслуговують сформульовані Ж. Дюпак'є у «Вступі» до першого тому загальні підходи: пріоритет «якісного» аналізу над кількісним; важливість проникнення в картину світу стародавніх і середньовічних людей (зокрема, в їх розуміння народження або смерті), визнання того, що історична демографія старовини або середньовіччя може успішно розвиватися лише в симбіозі з соціально-економічною та ментальною історією і повинна бути цілісним прочитанням історії того чи іншого народу [43, с. 94].

На жаль, ці принципи, запропоновані Ж. Дюпак'єавторському колективу, в цілому не були реалізовані. Незважаючи на виняткове різноманіття охоплених в томі сюжетів, в ньому немає взаємопов'язаного аналізу демографічного і ментального розвитку. Чи не найважливіший з намічених Ж. Дюпак'єпідходів - демографічна історія «зсередини» (тобто виходячи з внутрішньої мотивації демографічної поведінки) - в «Історії французького населення» реально майже не представлений. Наскільки б не був багатий зібраний в ній матеріал, вона залишається за своїм типом ближче до традиційної демографічної історії «ззовні», ніж до робіт, що з'єднали в собі аналіз об'єктивної і суб'єктивної сторін історичного процесу.

Майже те ж саме можна сказати про історико-демографічні дослідження, які висвітлюють окремі провінції Франції в період до XVI ст., як і про праці, в яких проблеми демографічної історії середньовічної Франції характеризуються попутно з історією інших народів Європи. Особливо слід виділити роботи Ю. Л. Безсмертного. На матеріалі історії Франції IX-XVIII ст. вони аналізують форми шлюбу і сім'ї, простежується зміна поглядів на роль жінки в житті середньовічного суспільства, розповідається про статевовікові проблеми, про ставлення до дитинства і старості, про самозбережувальну поведінку в різних соціальних стратах, відтворюються середньовічні уявлення про хвороби і смерті. Автор досліджує зміну найважливіших демографічних параметрів - шлюбності, народжуваності, смертності, природного приросту населення.

Таким чином, дана тема є недостатньо дослідженою, що пояснюється тим, що до недавнього часу були недоступні багато джерел церковного походження. У багатьох виданнях зібраний надзвичайно цінний фактичний матеріал, але розгорнутого історико-демографічного аналізу вони не містять.

Розділ 2. Еволюція шлюбу як соціального явища у середньовічної Франції

2.1 Загальна характеристика соціальної та демографічної ситуації

Як і більшість західноєвропейських держав, Франція виникла на уламках імперії Карла Великого. Віддалений від нас більш ніж тисячоліттям, цей час погано освітлений джерелами, що дійшли до нас. Проте жоден дослідник, який прагне дати скільки-небудь цілісну картину французької історії, не може обійтися без характеристики каролінгської епохи. Воно й зрозуміло: цілісне трактування не може існувати без розуміння «начала». Повною мірою це відноситься і до демографічної історії Франції.

Обмеженість історичних свідоцтв, що відносяться до VIII-X ст., так само, мабуть, як і суперечливість і складність протікаючих тоді соціальних і демографічних процесів, багато в чому визначила неоднозначність їх тлумачення в науці. Ось і в останні 10-15 років, як не раз у минулому, були висунуті нові концепції, що рішуче переглядають погляди на соціальний розвиток Франції в той час в цілому і на її демографічну еволюцію зокрема. Найбільші з сучасних французьких медієвістів - Ж. Дюбі, П. Тубер, Р. Фосса і багато їх послідовників - протиставили пануючій довгий час на Заході концепції М. Блока про цілісність ранньосередньовічного періоду французької історії (VIII-XII ст.) нову теорію[40, с. 119-122]. Один з її наріжних каменів - ідея соціальної («феодальної», або «сеньйоріальної») революції кінця X - початку XI ст. Ця революція, на думку творців нової теорії, торкнулася в першу чергу структури влади у Франції і призвела до переходу королівських прерогатив в руки нових володарів - («Шателенів») власників судово-політичних («баналітетних») сеньйорій.Перехід влади в руки нових власників малюється при цьому аж ніяк не верхівковим явищем, він розглядається як глибинна «соціальна революція», що мала об'єктивні передумови. Необхідність в ній визначалася потребою «включити» в рамки сеньйорії і в сферу сеньйоріальної експлуатації всю масу простого народу, що залишався до цього, на думку творців цієї концепції, у вільному стані. Ця революція, як вони вважають, привела до розширення матеріальних ресурсів сеньйорів, до зміцнення правопорядку на локальному рівні, до сільськогосподарського підйому, до демографічного росту і загального зміцнення сеньйоріального ладу [42, с. 73].

Історіографічна важливість цієї теорії в тому, що вона передбачає перегляд поглядів не тільки на події кінця X- початку XI ст., а й на попередній і наступний етапи розвитку Франції.

Феодалізм складається, на думку прихильників нових поглядів, не в каролінгському суспільстві, але на його уламках; відповідно каролінгське суспільство трактується не як ранньофеодальне, але як «предсеньйоріальное», що зберігає найважливіші пізньоантичні риси (або ж, навпаки, елементи варварського ладу, наприклад, напівкочовий спосіб життя); спадкоємність між каролінгським ладом і феодалізмом заперечується, наявність в каролінгському суспільстві імпульсів внутрішнього зростання або зовсім ставиться під сумнів, або ці імпульси вважаються порівняно слабкими; підкреслюється сила стагнаційних тенденцій як в освоєнні землі і формах експлуатації, так і в торгівлі та ремеслі ; відповідно акцентується і ідея демографічного застою, якою і передбачав і обумовлював застій економічний і соціальний [41, с. 270-271].

При аналізі цієї концепції і в зарубіжній і у вітчизняній медієвістиці вже відзначалася недостатня аргументованість ряду її положень. Не повертаючись тут ні до критики цієї концепції, ні до характеристики того позитивного, що містить нова теорія для уточнення наших уявлень про французький феодалізм і його ранній етап, відзначимо лише деякі особливості каролінгського суспільства, що заслуговують особливої ??уваги в світлі сучасної науки.

Це суспільство відрізняла значна гетерогенність. І в просторовому, і в тимчасовому зрізах пануючі в ньому соціальні відносини варіювали в значних розмірах - від відносин, близьких до пізньоантичних (на півдні, на початку періоду) або варварських (на крайній півночі та північному сході), до відносин, близьких до зрілих феодальних (Нейстрія в кінці періоду). Не був однозначним і економічний тренд: тенденції піднесення (і в землеробстві, і в торгівлі) не раз перетиналися тенденціями до стагнації або навіть до занепаду [38, с. 89]. Настільки ж неоднозначної характеристики заслуговує історико-культурна сфера: система традиційних уявлень, успадкованих на півдні від пізньої античності, а на крайній півночі та північному сході головним чином від варварства, все більше втрачала свій вплив; складався певний вакуум, який лише спорадично заповнювався моральними і ментальними нормами, що знову формувались[36, с. 110-111].

В цілому це був перехідний, «проміжний» період, але його «перехідність» вже отримала достатню вираженість, і феодальна «перспектива» ставала все більш очевидною. Що відрізняло в цьому суспільстві систему відтворення населення? Яким тенденціям в демографічній динаміці вона сприяла? Відповісти на ці питання тим більше важко, що дійшовші до нас джерела не зберегли майже ніяких прямих свідоцтв про демографічні процеси. Серед фахівців немає одностайності навіть у визначенні загального характеру демографічної динаміки. Так, поряд з прихильниками концепції «феодальної революції» кінця X-початку XI ст., що стверджують переважання в каролінгський період стагнації населення або навіть його спаду, не раз висловлювалися і протилежні судження - про демографічний підйом в той час. Загальний недолік цих концепцій - слабка ув'язка в них коливань в демографічному тренді зі змінами у відтворювальному механізмі, тобто зі змінами в моделі шлюбу, в дітородному і вітальних поведінці, в інтенсивності природного приросту і т. п.[32, с. 92].

Виняткова складність вивчення цих аспектів очевидна. Однак саме в посильному її подоланні бачимо ми, як уже зазначалося, одну з цілей проведеного дослідження. Ключовим моментом являється в цьому сенсі аналіз демографічних уявлень і демографічної поведінки. Виявляючи прийняті в каролінгський час моделі шлюбу та дітонародження, погляди на дитину і жінку, уявлення про «нормальну» тривалість життя, ідеали сімейної структури і т. п., ми спробуємо знайти в них непрямі дані про переважаючі вектори демографічної динаміки. Вивчаючи дійшовші до нас приватногосподарські описи і антропонімічній, генеалогічний і статистичний матеріал, що міститься в них,ми будемо прагнути використовувати його для перевірки отриманих іншими шляхами даних про рівень шлюбності, чисельності дітей, що вижили, дитячої смертності, переважній типі сімейної організації і т. п.

Почати ж аналіз доцільно з даних про ступінь концентрації населення на території Франції каролінгського часу . Це важливо не тільки саме по собі, але і з точки зору перевірки ідеї одного з творців теорії революції X-XI ст., Р. Фоссе, на думку якого для каролінгського суспільства VIII-IX ст. найбільш актуальне не питання, яке обговорювалося колись А. Допшом і Ш. Перреном про те, яка форма розселення перемогла - пов'язана з пануванням великої власності або, навпаки, дрібної, - але питання про те, чи змінився вже кочовий спосіб життя населення (типовий для епохи варварства) осілим [40, с. 290].

З цією метою насамперед окреслимо приблизні масштаби концентрації свідомо «осілих» залежних селян-власників землі. Від VIII-IX ст. до нас дійшло близько десятка приватногосподарських монастирських описів (або їх фрагментів), що повідомляють про кількість залежних земельних володінь.

Як видно з таблиці 1 (див. Додатки), навіть якщо б на кожному з належних монастирям земельних володінь жило лише по одній подружній парі селян і кожна з них мала лише по одній дитині (що, безсумнівно, применшує і розмір сімейної комірки, і число власників на одному мансі), чисельність, тільки селян-власників в кожному з врахованих монастирів коливалася б приблизно від 1,5 тис. (Сен-Бертенське абатство) до 12,8 тис. (монастир св. Вандрія), а в середньому складала б близько 5 тис. селян і 1,5 тис. мансів на монастир.

У тому, що цей розрахунок не перебільшує чисельність монастирських селян-власників, переконує аналіз поліптиків, де є прямі дані про склад проживаючого на мансі населення. Так, на землях Сен-Жерменського абатства, опис якого був складений близько 814 р. абатом Ірміноном, тільки на мансі, чиї власники поіменно перераховані в поліптиці (1646 манси), зафіксовано 10 026 дорослих і дітей (в середньому більше шести на мансі); на землях Реймського монастиря св. Ремігія - незважаючи на включення в цей опис у ряді випадків лише глав сімей - на 693 манси значилося 2042 селянина (близько трьох на манс); на 165 мансів Сен-Бертенського абатства, населення яких, як нам відомо, було 1154 дорослих (близько семи дорослих на манс); у відомій нам частині володінь Марсельського абатства св. Віктора проживало 1027 власників (близько чотирьох дорослих і дітей на манс).

Про населеності в VIII-IX ст. світських сеньйорів до нас дійшло ще менше звісток, ніж про населеності церковних. Проте не викликає сумнівів, що і в цих сеньйоріях проживало по багато сотень селян-власників. Так, відповідно до одного з капітуляріїв кінця VIII ст., рядовий королівський васал міг мати 200 держань, графи - удвічі більше. Про значну величину світських сеньйорів свідчать також численні дарування світських власників, що вимірювали часом не тільки десятками, а й сотнями мансів і сотнями залежних селян [28, с. 180].