Соціальні класи і страти. Сучасні теорії класів

15

Размещено на http://www.allbest.ru/

КУРСОВА РОБОТА

Соціальні класи і страти. Сучасні теорії класів

Зміст

Вступ

1. Теоретично-методологічні основи дослідження класів і страт в соціологічній теорії

1.1 Поняття класу в соціології

1.2 Класи і страти в соціології

2. Аналіз теорії класів К. Маркса і становлення стратифікаційної теорії М. Вебера

2.1 Теорія класів К. Маркса і становлення стратифікаційної теорії

2.2 Становлення та розвиток соціології нерівності М. Вебера

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми курсової роботи. Класи і страти належать до великих соціальних груп. Поняття соціальних класів вперше було вжито як засіб пояснення історичних процесів французькими істориками періоду Реставрації. Проте тоді це поняття ще не було чітко визначеним і не становило центрального пункту методології дослідження. Воно вживалося, скоріше, у значенні соціоекономічних відмінностей і різниці інтересів, керуючись якими, кожна група посідає своє місце в соціальному процесі. Відмінність становища призводила до опозиції і боротьби.

Найбільш розвиненої форми і широкого вжитку це поняття набуло в марксизмі, чим певною мірою пояснюється домінування цього поняття у вітчизняних суспільних науках і, зокрема - у соціології. Разом з тим, Я. Щепанъсъкий, зазначаючи, що виникнення, розвиток, суспільні риси класів залежать від більш широких, історично сформованих типів "суспільно-економічних формацій", звертає увагу, що існують, однак, деякі риси, загальні для класів і соціальних пластів, що виникають у "класових формаціях" (рабовласницька, феодальна і капіталістична). Самі класи - складні утворення, і в їхніх рядах можемо виділити соціальні пласти. Деякі пласти знаходяться на межі між класами, і тому, говорячи про класову структуру якого-небудь глобального суспільства, правильніше говорити про структуру пластів і класів.

У марксизмі, під класами розуміють великі групи людей, що різняться за їхнім місцем у певній історичній системі суспільного виробництва, за їхнім відношенням (у більшості закріпленим та оформленим у законах) до засобів виробництва, за їхньою роллю в суспільній організації праці, а значить, за способами отримання і розмірами тієї частки суспільного багатства, якою вони володіють.

На відміну від К. Маркса, соціолог М. Вебер не вважав організацію економіки основою стратифікації. Вебер виділив три основних компоненти нерівності. Він вважав їх взаємозалежними і все-таки в істотних відносинах незалежними. Перший компонент - майнова нерівність. Багатство означає щось більше, ніж просто заробітна плата; багаті найчастіше взагалі не працюють, однак одержують великі доходи за рахунок власності, капіталовкладень, чи нерухомості акцій і цінних паперів. Вебер указував, що представники різних соціальних класів - селяни, робітники, купці - мають неоднакові можливості для одержання доходів і придбання товарів.

Другий компонент нерівності - групи людей різною мірою користуються пошаною і повагою і мають неоднаковий престиж: він увів поняття статутних груп. Зовсім неважко зрозуміти особливості статутних груп. їхні члени ведуть особливий спосіб життя. Помітна подібність у їхній манері говорити й у стилі одягу. Причому престиж може зовсім не залежати від багатства. Крім багатства і престижу, Вебер зазначив третій фактор стратифікації. Мова йде про владу, що має за своєю сутністю політичний характер. Мається на увазі здатність людини чи групи здійснювати плани, починати дії чи вести визначену політику навіть усупереч запереченням з боку інших людей і груп. Метою даної роботи є дослідити сучасні класи і страти. Поставлена мета зумовила вирішення наступних завдань:

- визначити теоретично-методологічні основи дослідження класів і страт в соціологічній теорії;

- провести аналіз теорії класів К. Маркса і становлення соціології нерівності М. Вебера.

Об'єктом курсової роботи є теоретично-методологічні основи соціальних класів і стратів. Предметом дослідження є аналіз теорії класів К. Маркса і становлення соціології нерівності М. Вебера.

1. Теоретично-методологічні основи дослідження класів і страт в соціологічній теорії

1.1 Поняття класу в соціології

У XVIII ст. поступово формується та утверджується індустріальне суспільство. Головним джерелом багатства і добробуту стає переробна промисловість -- індустрія, а основними суб'єктами соціальних та політичних дій -- класи.

У логіці та природознавстві поняття клас використовують з метою систематизації, об'єднання однорідних за якою-небудь істотною ознакою явищ у велику групу ("класи" висловлювань, тварин, рослин тощо). Щодо суспільства це поняття досить широко вживається в Англії наприкінці XVIII ст. для позначення "класу бідняків" (lower class). Підприємець і мислитель Роберт Оуен у 1816 р. відокремлює "виробничий клас" (working class) від "бездіяльного (дозвільного) класу" (leisure class). Клод Анрі Сен-Сімон вважав виробничим класом власників капіталу, банкірів, купців, робітників. У XIX ст. європейське суспільство зображується і тлумачиться як класове суспільство. Чи не загальноприйнятим стає уявлення, згідно з яким класи визначають соціальне обличчя суспільства, тенденції та напрями його розвитку. Поняття "клас" стає центральним у світогляді та політичному вченні марксизму.

Класи виникають як результат радикальних соціальних трансформацій. Революції XVІІ ст. в Англії та XVIII ст. у Франції поступово утверджують юридичну і політичну рівність різних суспільних груп. Дедалі помітнішу роль у житті цих країн відіграє "третій стан" -- буржуазія (або "середній клас"), підприємницька і виробнича верстви міст, що зайняли проміжне становище між "знаттю" та "черню". Стрижнем економічного порядку стає володіння і розпорядження не людьми (кріпаками, васалами), а власністю у вигляді капіталу, землі, знарядь та засобів виробництва, знань та умінь. Приватна власність, ринок капіталів, товарів і праці стали гарантом зростаючих можливостей індивідів конструювати власну долю і досягати поставленої мети.

Кардинально змінюються організація праці та спосіб життя значної частини населення. В доіндустріальну епоху землероб міг бути, наприклад, ще й ткачем. З появою фабрик настає ера глибокої спеціалізації, а поділ праці надовго залишається найефективнішим засобом підвищення її продуктивності. Поєднувати землеробство з ремеслом відтепер неможливо, місце проживання і місце праці як правило не збігаються. Більшість працює поза межами дому, а отже, і за межами сім'ї. Праця в численних колективах мануфактур і заводів, життя у швидко зростаючих та погано впорядкованих містах, диференціація на роботодавців і найманих робітників -- такі найбільш значущі ознаки індустріального суспільства. Головні діючі особи в ньому (головні соціальні типи) -- буржуа, землевласники, пролетарі.

У незавершеному 52-му розділі третього тому "Капіталу" Карл Маркс писав: "Наймані робітники, капіталісти і земельні власники утворюють три великі класи сучасного суспільства, що ґрунтується на капіталістичному способі виробництва. В Англії сучасне суспільство у своїй економічній структурі досягло, безперечно, найбільш широкого, найбільш класичного розвитку. Проте і тут це класове розшарування не виступає ще в чистому вигляді. Навіть і тут середні і перехідні ступені скрізь затемнюють межові лінії (правда, на селі незрівнянно менше, ніж у містах)". Отже, за К. Марксом, класи є елементами економічної структури, де володіння власністю та джерела прибутку є ознаками, що власне конституюють класи, а міжкласові кордони досить розмиті, особливо в містах.

Буржуа спочатку -- це дрібні власники, що досягають економічного та життєвого успіху наполегливою працею, ощадливістю, розрахунком, чесністю, творчою активністю, особливою житейською мудрістю, а також за допомогою сили, хитрощів, обману -- так було в усі часи. І все ж законним шляхом досягнення успіху визнавалася праця. "Першим буржуа" іноді називають американського видавця, дипломата і винахідника Бенджаміна Франкліна (1706--1790) за чітко сформульовані ним етичні принципи поведінки та запровадження їх у власне життя.

В "Автобіографії" він перелічує 13 чеснот, які постійно й методично культивував у собі: помірність у їжі, небагатослівність, порядок, рішучість, ощадливість, любов до праці, щирість, справедливість, невибагливість, охайність, спокій, доброчесність, скромність. Отже, буржуа не тільки володіє, розпоряджається, привласнює, виробляє, а і є носієм певних навичок, стратегій поведінки, певного способу життя і мислення. Саме таке уявлення про класи має право називатися власне соціологічним.

Фрідріх Енгельс у праці "Становище робітничого класу в Англії", користуючись матеріалами преси, статистичними даними та власними спостереженнями, проаналізував формування класу пролетарів. Вже на ранніх етапах становлення капіталістичного суспільства були відмінності в умовах та рівні життя буржуа і робітника. Однак патріархальні відносини між капіталістом і робітником (господар дає роботу й засоби до життя, виявляючи чи не батьківське піклування), схожі погляди на життя та суспільний устрій, спільні цілі існування, спільна релігія об'єднують і згуртовують, прикриваючи відмінності у становищі.

Пролетарі ще перебувають у стані, якому К. Маркс пізніше дасть назву "клас у собі". Причину низьких заробітків робітники могли вбачати, наприклад, у машинах і справді спрямовували свій гнів саме на них. "Класом для себе" пролетаріат стає тоді, коли набуває понять, навичок, цінностей та сподівань, що відповідають його життєвим умовам і дають змогу переконливо пояснювати існуючий порядок. Для того щоб це сталося, на місце попередньої згоди має прийти відчуження: тільки на віддалі, з певної дистанції можна розглядіти особисту й нерідко корисну зацікавленість протилежного класу, а також пояснити власну життєву ситуацію з огляду на задуми й наміри інших.

Відмінності у становищі в економічній системі мають доповнюватися розбіжністю в поглядах на соціальний світ та відмінністю у прийнятих стандартах життя. В марксизмі цьому відповідає теза про взаємозв'язок та взаємозумовленість становища і свідомості (ідеології) класу. Об'єктивні життєві умови та розуміння їхньої специфіки порівняно з умовами життя інших спільнот, визнання обов'язковими до виконання вимог і норм, зумовлених ситуацією, необхідні для нормального перебігу процесу самоідентифікації, тобто віднесення себе до певної суспільної групи, а також для ідентифікації інших. Відтоді механізм розпізнавання класу не зазнав кардинальних змін. Ось сучасний приклад.

Під час перепису населення в колишньому СРСР індивідів у облікових картках відносили до однієї з трьох великих категорій: робітники, селяни, службовці. Тому визначити як власне соціальне становище, так і становище інших могла, з огляду на названі категорії, значна частина дорослого населення. Однак у другій половині 80-х років сталося взаємне відчуження тих, хто уособлював державну та партійну владу, від мас. Більшість людей, а до цього -- лише інакодумці, раптом з'ясували для себе, що існує верства так званої партійно-державної номенклатури з цілою низкою домагань, навичок, стандартів споживання. Стала очевидною протилежність життєвих умов і відповідних їм понять, що призвело до формування в суспільній свідомості біполярної структури: "вони" і "ми".

1.2 Класи і страти в соціології

Фундамент теорії соціальної стратифікації було закладено К. Марксом та М. Вебером. Сама ж теорія була розроблена на початку 40-их років XX ст. американськими соціологами П. Сорокіним,Т. Парсонсом, Е. Шилзом та іншими ученими, які вважали, що між соціальними верствами існують істотні відмінності, що проявляються в характері власності, якою вони володіють, рівні доходів, престижі, авторитеті, пільгах, обсягові влади.

Термін стратифікація (з лат. stratum - прошарок, верства, facere - робити) був введений П. Сорокіним для позначення соціальної нерівності.

Як уже було сказано, у марксизмі основою стратифікації є виключно економічний чинник, М. Вебер удосконалив дану систему і додав ще два чинники - соціальний престиж і владу (належність до політичних партій).

Однією з найбільш розроблених концепцій соціальної стратифікації є функціоналістська (Т. Парсонс, Е. Шилз та ін.), відповідно до якої стратифікаційна система суспільства являє собою диференціацію соціальних ролей і позицій і є об'єктивною потребою будь-якого розвиненого суспільства. З одного боку, вона обумовлена поділом праці й соціальною диференціацією різних груп, а з іншого боку -- є результатом дії пануючої в суспільстві системи цінностей і культурних стандартів, що визначають значимість тієї або іншої діяльності й узаконюють складну соціальну нерівність.

У теорії соціальної дії Т. Парсонс робить спробу розробити універсальні критерії соціальної стратифікації:

"якість", тобто надання індивідові певної характеристики, позиції (наприклад, відповідальність, компетентність і ін.);

"виконання", тобто оцінка діяльності індивіда в порівнянні з діяльністю інших людей;

"володіння" матеріальними цінностями, талантом, майстерністю, культурними ресурсами.

Окрему концепцію соціальної стратифікації розробив П. Сорокін. За визначенням цього ученого, соціальна стратифікація -- це диференціація населення на класи і верстви в ієрархічній побудові. Її основа і сутність полягають у нерівномірному розподілі прав і привілеїв, відповідальності та обов'язків, наявності певних соціальних цінностей, влади і впливу серед членів того чи іншого співтовариства. Конкретні форми соціальної стратифікації, вважає П. Сорокін, різноманітні й численні, однак їхнє різноманіття зводиться до трьох основних форм: економічна, політична й професійна стратифікація. Як правило, вони тісно переплетені: люди, що належать до вищої верстви в якомусь одному відношенні, звичайно належать до того ж прошарку й за іншими параметрами, і навпаки.

Соціальна стратифікація, згідно П. Сорокіну, є постійною характеристикою будь-якої соціально організованої групи. Змінюючись за формою, соціальна стратифікація існувала у всіх суспільствах і продовжує існувати в науці й мистецтві, політиці й менеджменті, банді злочинців і демократіях "соціальних зрівнювачів" - скрізь, де існує будь-яка організована соціальна група, стверджує вчений. Однак вона відрізняється якісно й кількісно. Кількісний аспект соціальної стратифікації в її основних формах припускає висоту й профіль "соціального будинку" (відстань від його основи до вершини, крутість і пологість схилів соціальної піраміди тощо). Предметом якісного аналізу є внутрішня структура соціального конусу, його цілісність, внутрішня організація.

Підсумовуючи аналіз основних концепцій соціальної нерівності можна зробити висновок, що:

Соціальна стратифікація -- це соціальний процес, в ході якого соціальні верстви виявляються нерівними між собою і відрізняються за правами, пільгами, авторитетом, престижем.

Таким чином, соціальна стратифікація означає і процес розшарування суспільства на верстви, нерівні між собою і саме це розшарування. Соціально нерівні верстви прийнято називати стратами.

Страта -- соціальний прошарок індивідів, що різняться за своїм становищем у соціальній ієрархії суспільства.

Слід зазначити, що страти існують в будь-якому суспільстві, де є соціальна нерівність. Тому існування страт в колишньому СРСР свідчило про наявність в ньому соціальної нерівності. Щоправда, межі між стратами визначити іноді буває дуже складно, і, як правило, тим складніше, чим більше страт в суспільстві існує. За роки існування теорії соціальної стратифікації були зроблені спроби розробити загальну стратифікаційну модель суспільства.

Опираючись на наукові дослідження своїх попередників, сучасний американський соціолог Е. Гідденс, виділив такі системи стратифікації як рабство, касти, стани і класи.

рабство - найбільш виражена форма нерівності, коли деякі індивіди буквально належать іншим як їхня власність;

касти пов'язують найчастіше з культурою індійського субконтиненту. Однак термін "каста" не індійського, а португальського походження й означає "рід" (або "чистий рід"). В індійців для опису кастової системи використовувалися інші слова, зокрема "варна" і "джаті". Варни включають чотири категорії, що ранжуються за соціальним престижем. Належать до цих груп і "недоторкувані", займаючи найнижчу позицію. Джаті визначають групи, усередині яких кастові ранги мають організований характер;

стани були частиною європейського феодалізму, але існували й в багатьох інших традиційних цивілізаціях. Феодальні стани включали страти з різними обов'язками й правами: стан, який складався з аристократії й дворянства; стан, що складався з духівництва, котре, маючи більше низький статус, мало більші привілеї; "третій стан" -- слуги, вільні селяни, торговці й художники;

класи - більші групи людей, що розрізняються загальними економічними можливостям, які впливають на їхній стиль життя. Власне, багатство разом із заняттям складає головну передумову класових розходжень. Основні класи, що існують у західних суспільствах: вищий (володіє або прямо контролює виробничі ресурси: багатії, великі промисловці, верхівка керівництва), середній (більшість "білих комірців" і професіоналів), робітники ("сині комірці" або зайняті ручною працею); у деяких індустріальних країнах четвертий клас -- селянство (люди, зайняті в традиційних типах сільськогосподарського виробництва).

Класи у свою чергу також стратифіковані. Наприклад, відзначає Е. Гідденс, існує тенденція досить чіткого поділу статусу усередині вищого класу розвинених капіталістичних країн між власниками "старих" і "нових" грошей. Родини, чия власність передається в спадщину через кілька поколінь, часто нехтують тими, хто став багатим завдяки власній діяльності.

Поняття «середній клас» охоплює представників деяких професій і занять. Вищий середній клас складається в основному з менеджерів і професіоналів, що одержали вищу освіту. Нижчий клас містить у собі конторський персонал, продавців, учителів, медсестер та ін. У більшої частини нижчого середнього класу ("сірих комірців") соціальні й політичні позиції близькі до тих, які характерні для "синіх комірців". Середнє положення між вищими й нижчими "прошарками" цього класу займають власники малого бізнесу, власники приватних магазинів і невеликих фермерських господарств.

Важливим джерелом поділу робітничого класу ("синіх комірців") є рівень кваліфікації.

Вищий робітничий клас розглядається як "робітнича аристократія", члени якої мають найбільш високий дохід, кращі умови праці й гарантії роботи. Нижчий робітничий клас зайнятий некваліфікованою працею, що вимагає невеликого тренування, дає низький дохід і невелику гарантію зайнятості.

Важливо також зазначити, що перші три типи стратифікації будуються на основі нерівності санкціонованої правом або релігією, класовий поділ "офіційно" не визнається, але відбувається внаслідок впливу економічних факторів на матеріальні обставини життя людей.

На Заході для ілюстрації соціальної стратифікації, найчастіше використовують семирівневу модель, яка виглядає так:

- вищий клас професіоналів, адміністраторів;

- технічні фахівці середнього рівня;

- комерційний клас;

- дрібна буржуазія;

- техніки й робітники, що здійснюють керівні функції;

- кваліфіковані робітники;

- некваліфіковані робітники.

Опираючись на таку традиційну модель, німецький соціолог Ф. Вурм її дещо вдосконалив, вимірявши частку окремих соціальних страт по відношенню до всього населення; після чого ця традиційна модель отримала такий вигляд:

Таблиця 1 Стратифікаційна модель Ф. Вурма

Страта	Частка, %
Вища верства	2
Верхня частина середньої верстви	5
Середня частина середньої верстви	14
Нижня частина середньої верстви	29
Верхня частина нижчої верстви	29
Нижча верства	17
Соціально знедолені	4

Теорія соціальної стратифікації логічно пов'язана з марксистською теорію класів, оскільки обидві досліджують соціальне розшарування, проте між ними існують істотні відмінності, передусім це фактори, які впливають на формування класів та страт.

Таблиця 2 Порівняльний аналіз соціально-класової теорії та теорії соціальної стратифікації

Соціально-класова теорія	Теорія соціальної стратифікації
Критерії формування класів	Соціальні класи	Критерії формування страт	Соціальні страти
Організація суспільного виробництва Володіння засобами виробництва Використання найманої робочої сили Доля суспільного багатства (рівень доходів)	Буржуазія	Багатство Влада Престиж Авторитет Пільги Права	Вища верства
	Селянство		Середня верства
	Пролетаріат		Нижча верства
	Міжкласовий прошарок (інтелігенція)		Соціально знедолені
	Декласовані елементи та маргінальні верстви

Отже, можна зробити висновок, що теорія соціальної стратифікації бере за початок теорію класів К. Маркса, але є більш об'єктивною, загальною і підкріпленою емпіричним матеріалом.

2. Аналіз теорії класів К. Маркса і становлення стратифікаційної теорії М. Вебера

стратифікація клас вебер маркс

2.1 Теорія класів К. Маркса і становлення стратифікаційної теорії

Карл Маркс справедливо відзначав, що не йому належить заслуга відкриття існування класів і їхньої боротьби між собою. І дійсно, з часів Платона, але все-таки переважно з тих пір, як буржуазія владно вступила в ХVШ столітті на сцену історії, багато економістів, історики і філософи міцно вводять у суспільствознавство Європи поняття соціального класу (Адам Сміт, Етьєн Кондильяк, Клод Сен-Симон, Франсуа Гізо, Огюст Міньє й ін.). Однак ніхто до Маркса не давав настільки глибокого обґрунтування класової структури суспільства, виводячи її з фундаментального аналізу всієї системи економічних відносин. Ніхто до нього не давав настільки всебічного розкриття класових відносин у капіталістичному суспільстві, механізму експлуатації у тому капіталістичному суспільстві, що існувало в його час.

Тому в більшості сучасних робіт з проблем соціальної нерівності, стратифікації і класовій диференціації рівною мірою й у прихильників марксизму, і у авторів, далеких від позицій К. Маркса, дається розбір його теорії класів.

На думку соціологів всіх ідейних напрямків, ніхто в історії суспільної думки настільки виразно як К. Маркс не підкреслював, що джерелом соціального розвитку виступає боротьба між антагоністичними суспільними класами. За Марксом, класи виникають і протидіють на основі різного положення і різних ролей, виконуваних індивідами у виробничій структурі суспільства. Іншими словами, найбільш загальною основою утворення класів є суспільний розподіл праці.

Розвиваючи цю тезу, Ф. Енгельс писав: "...в основі розподілу на класи лежить закон розподілу праці". При цьому мається на увазі "великий поділ праці між масою, зайнятою простою фізичною працею, і деякими привілейованими, котрі керують роботами, займаються торгівлею, державними справами, а пізніше також мистецтвом і наукою".

На визначеному етапі розвитку людського суспільства спостерігаються зародкові форми поділу праці, що спочатку не ведуть до підпорядкування одних людей іншими. Поділ праці, як фактор, спрямований на оволодіння силами природи, викликає технічну спеціалізацію працівників, утворює професії і спеціальності. Однак, у міру ускладнення процесу виробництва ускладнюється і процес його організації. Тому з'явилася потреба в професійних організаторах, іншими словами, - потреба в поділі праці на виконавський (переважно фізичний) і управлінський. Так розподіл праці здобуває характер поділу на його соціально неоднорідні види. Іншими словами, у ньому як би кристалізуються дві сторони: виробничо-технічна і соціально-економічна.

Соціально-економічний аспект поділу праці включає такі великі явища, як розподіл на розумовий і фізичний, управлінський і виконавський, кваліфікований і некваліфікований, творчий і стереотипний.

Поділ праці на виконавський і організаторський історично передував утворенню приватної власності і суспільних класів. З появою ж приватної власності і класів відбувається закріплення визначених функцій, сфер і видів діяльності в єдиному процесі виробництва за різними класами.

З моменту виникнення класів не рід діяльності визначає належність до даного класу, а навпаки, належність до класу визначає заздалегідь задане коло професій, якими може займатися виходець з даного класу. К. Маркс писав: "Сучасне класове розходження ні в якому разі не засновано на "ремеслі"; навпаки, розподіл праці створює різні види праці усередині одного і того ж самого класу".

Таким чином, ключем до розуміння марксової теорії класового розподілу суспільства є відкриття К. Маркса, яке він сам вважав своїм головним досягненням - двоїстий характер праці, найбільш таємниче явище, не розгадане протягом двох тисячоліть: як конкретної праці, описуваної техніко-технологічним змістом, і абстрактної - описуваної ступенем і способом витрати робочої сили. Ось тут і є велике таїнство соціального розчленовування людей.

У праці різного змісту витрата робочої сили залежить від того, чи є праця переважно розумовою чи фізичною, в якій мірі вимагає від працівника знань і умінь, ініціативи і самостійності. Важливою рисою способу витрати робочої сили є ступінь споживання у процесі праці енергії і здоров'я працівника. Спосіб витрати робочої сили, будучи загальним моментом, який характеризує будь-яку конкретну працю, працю будь-якого змісту, пов'язаний з такими рисами праці як ступінь інтелектуальності, обсяг творчих функцій, міра самостійності працівника в праці, його вагомість, напруженість, монотонність і т.д. Так К. Марксом була розкрита природа класів.

Починаючи зі своїх ранніх робіт, К. Маркс писав про соціальні класи, їх походженні, внутрішній диференціації, наявності проміжних верств і т.д. Але у нього відсутнє цілісне визначення поняття "клас". Відомо, що в третьому томі "Капіталу" розділ LII "Класи" був лише початий. У ньому Маркс із усією визначеністю висловлювався проти виділення класів за тотожністю доходів і джерелам доходів. Позитивна частина ним не була розвита. У ранніх роботах Маркса було присутнє розширювальне розуміння класу, не було розрізнення класів і станів. Надалі в нього склалося досить строге розуміння класу.

Багаторазово послідовники і критики Маркса намагалися інтерпретувати його концепцію класів, даючи свої визначення. Так, у 1919 р. В.І. Ленін запропонував наступне визначення класів: "Класами називаються великі групи людей, що розрізняються по їхньому місцю в історично визначеній системі суспільного виробництва, за їхнім відношенням (здебільшого закріпленому й оформленому у законах) до засобів виробництва, по їхній ролі в громадській організації праці, а, отже, за способами одержання і розмірами тієї частки суспільного багатства, якою вони володіють. Класи, це такі групи людей, з яких одна може собі привласнювати працю інший, завдяки розбіжності їхнього місця у визначеному укладі суспільного господарства".

Проаналізувавши погляди Маркса, можливо виділити наступні критерії соціального класу:

загальна позиція в економічному способі виробництва;

специфічний спосіб життя;

конфліктні і ворожі відносини з іншими класами;

соціальні відносини і спільність, що виходять за місцеві і регіональні межі;

класова свідомість;

політична організація.

Дуже точно зрозумів соціологічне бачення соціальних відносин і класових розходжень у К. Маркса російський соціолог Ю.А. Левада: "Очевидно, що підхід Маркса до суспільства - це макропідхід, який виявляється в тому, що категорії аналізу суспільства розроблені стосовно до його глобальної структури. У "Капіталі" неодноразово підкреслюється, що категорія виробничих відносин, наприклад, діє не в рамках зв'язків окремого робітника з окремим капіталістом , а в рамках зв'язків класів, у рамках макроструктури суспільства".

У Марксовому сприйнятті класу важливе місце займає категорія інтересу, пояснення протилежності інтересів основних класів. Люди, що знаходяться в різних відносинах до засобів виробництва, мають протилежні інтереси. У буржуазному суспільстві, особи, що володіють фабриками, зацікавлені в максимізації прибутку, створюваного робітниками. А робітники, звичайно, чинять опір цієї експлуатації. Але клас капіталістів, у силу володіння економічною владою, володіє і державною владою, і внаслідок цього може придавлювати будь-яке ефективне вираження незгоди з боку робітників.

Важливим моментом є й об'єктивність існування класів, незалежно від того, усвідомлюють це самі члени чи класу ні. Поняття об'єктивності існування класів є відмінною рисою підходу Маркса до вивчення стратифікації.

Тут ми переходимо від структурної теорії класів, заснованої на розрізненні спільності діяльності, відносини до власності і способу життя, до характеристики їх як суб'єктів соціальної дії. При вивченні класів і їх відносин важливі, по Марксові, наступні поняття: класова свідомість, класова солідарність і класовий конфлікт.

Під класовою свідомістю розуміється усвідомлення класом своєї ролі у виробничому процесі і своєму відношенні до інших класів. Свідомість має на увазі, наприклад, усвідомлення робітничим класом ступеня експлуатації з боку імущих класів, що позбавляють робітників належної їм частки прибавочного продукту, створеного ними ж. Для остаточного конституювання класу з ізольованих індивідів необхідне усвідомлення єдності, відчуття відмінності від інших класів і навіть ворожості стосовно інших класів. Кінцева стадія свідомості, на думку Маркса, досягається тоді, коли робітничий клас починає розуміти, що своєї справедливої мети він може досягти, лише знищивши капіталізм, але для цього потрібно об'єднати свої дії.

Під класовою солідарністю мається на увазі ступінь усвідомлення єдності чи навіть воля до спільних дій, необхідних для досягнення їх політичних і економічних цілей.

Класовий конфлікт має два етапи:

неусвідомлена боротьба між робітниками і капіталістами за більш справедливий розподіл прибавочного продукту, коли класова свідомість ще недостатньо розвинена;

свідома і цілеспрямована боротьба між двома класами, коли робітники усвідомлюють свою історичну роль і виступають спільно за поліпшення свого положення і, в кінцевому підсумку, за перехід власності над знаряддями виробництва у свої руки.

По Марксові, робітники неминуче прийдуть до усвідомлення свого положення і будуть спільно боротись за його поліпшення при "відповідних обставинах", тобто коли їхнє положення не безнадійне чи коли вони перестають вірити в щасливе загробне життя. Маркс вважав, що робітники не завжди можуть досягти необхідного рівня свідомості; тому він розробив поняття "перекрученої свідомості", що вело їх до адаптації і прийняття капіталізму.

Обговорення розуміння класів за Марксом не переривається вже більш сторіччя. Одна бібліографія склала б солідний том.

2.2 Становлення та розвиток соціології нерівності М. Вебера

Вирішальне значення для складання сучасних представлень про сутність, форми і функції соціальної нерівності, поряд з Марксом, мав Макс Вебер - класик світової соціологічної теорії. Ідейна основа поглядів Вебера полягає в тому, що індивід є суб'єктом дії, а типовий індивід - суб'єктом соціальної дії.

Тоді як Маркс підкреслював значення економічних факторів як детермінант соціального класу, Вебер відзначав, що економічні інтереси лише окремий випадок категорії "цінності". Відповідно до Вебера, марксова модель була джерелом плідних гіпотез, однак залишалася занадто простою для пояснення складностей стратифікації. Він прагнув розвити альтернативний аналіз, виходячи з множинності джерел соціальної ієрархії.

У противагу Марксові, Вебер, крім економічного аспекту стратифікації, враховував також такі аспекти як влада і престиж. Вебер розглядав власність, владу і престиж як три окремих, взаємодіючих фактори, що лежать в основі ієрархій у будь-якім суспільстві. Розходження у власності породжують економічні класи; розходження, що мають відношення до влади, породжують політичні партії, а престижні розходження дають статусні угруповання, чи страти. Звідси він сформулював своє уявлення про "три автономні виміри стратифікації". Він підкреслював, що "..."класи", "статусні групи" і "партії" - явища, що відносяться до сфери розподілу влади усередині співтовариства".

Вебер не дав точного й об'ємного визначення класів. Його концепція класів вкраплена в створену ним загальну теорію індустріального суспільства і соціальної дії. Класи, по Веберові, - сукупність людей, які мають подібні життєві шанси, детерміновані їхньою владою, що дає можливість одержувати блага і мати доходи. Власність - важливий, але не єдиний критерій класу. Для Вебера визначальний аспект класової ситуації, безсумнівно, ринок, види можливостей індивіда на ринку, тобто можливості володіння благами й одержання доходів в умовах ринку товарів і праці. Конфлікт між роботодавцями і робітниками частіше виникає при капіталізмі, але це тільки окремий випадок більш загальної боротьби між покупцями і продавцями.

Клас, іншими словами, це люди, що знаходяться в одній класовій ситуації, тобто які мають загальне положення в економічній сфері: подібні професії, однакові доходи, приблизно однакове матеріальне становище. Звідси випливає, що не загальні (як у Маркса) інтереси, а інтереси середньої людини, що входить у клас, прагнення її і їй подібних одержати доступ на ринок, блага і доход служать джерелом класової боротьби. Тому здатність до масових дій є наслідком загальних настроїв і подібних реакцій на ситуацію.

Вебер погоджувався з деякими основними положеннями К. Маркса в набагато більшому ступені, чим думають багато сучасних дослідників стратифікації, особливо з економічними аспектами стратифікації. Так само як і для Маркса, для Вебера відношення до власності було основним чинником, що детермінує життєві шанси індивідуума, а тим самим і класу в цілому.

Основне протиріччя Вебера з Марксом полягає в тому, що по Веберові клас не може бути суб'єктом дії, тому що він не є громадою. На відміну від Маркса, Вебер зв'язував поняття класу лише з капіталістичним суспільством, де найважливішим регулятором відносин виступає ринок. За допомогою нього люди задовольняють свої потреби в матеріальних благах і послугах. Однак на ринку люди займають різні позиції, або - знаходяться в різній "класовій ситуації". Тут усі продають і купують. Одні продають товари, послуги; інші - свою робочу силу. Відмінність тут у тому, що одні володіють власністю, а в інших вона відсутня.

У Вебера немає чіткої класової структури капіталістичного суспільства. З огляду на його методологічні принципи й узагальнюючи його історичні, економічні і соціологічні роботи, можна в такий спосіб реконструювати веберовскую типологію класів при капіталізмі.

1. Робітничий клас, позбавлений власності. Він пропонує на ринку свої послуги і диференціюється за рівнем кваліфікації.

2. Дрібна буржуазія - клас дрібних бізнесменів і торговців.

3. Позбавлені власності "білі комірці": технічні фахівці й інтелігенція.

4. Адміністратори і менеджери.

5. Власники, що також прагнуть через освіту до тих переваг, якими володіють інтелектуали.

5.1. Клас власників, тобто ті, хто одержує ренту від володіння землею, шахтами і т.п.

5.2. "Комерційний клас", тобто підприємці.

Вебер затверджував, що власники - це "позитивно привілейований клас". На іншому полюсі - "негативно привілейований клас", сюди він відносив тих, хто не має ні власності, ні кваліфікації, яку можна запропонувати на ринку. Це люмпен-пролетаріат. Між двома полюсами знаходиться цілий спектр так званих "середніх класів", що складаються як із дрібних власників, так і з людей, здатних запропонувати на ринку свої навички й уміння (чиновники, ремісники, селяни).

Вебер не приймав розповсюджених у його час ідей про гармонію класових відносин. Для Вебера воля контракту на ринку означала волю власника експлуатувати робітника. Однак у цьому питанні між ним і Марксом були істотні розходження. Для Вебера конфлікт класів із приводу розподілу ресурсів був природною рисою будь-якого суспільства. Він навіть не намагався мріяти про світ гармонії і рівності. З його погляду, власність це лише одне з джерел диференціації людей, і його ліквідація лише приведе до виникнення нових.

Вебер, на відміну від Маркса, сумнівався в імовірності того, що робітники зможуть "піднятися" до "дійсної" класової свідомості й об'єднатися в загальній класовій боротьбі проти системи, що експлуатує їх. Це може відбутися, по Веберові, тільки в тому випадку, коли контраст життєвих шансів перестане сприйматися робітниками, як неминучий і коли вони зрозуміють, що причиною цього контрасту є несправедливий розподіл власності й економічна структура в цілому.

Вебер вважав, що можливі різноманітні форми класових виступів, але тільки деякі з них ведуть до зміни основних форм власності, що переважають у даному суспільстві. Тут він сходиться з Марксом, коли той говорив про так називане "перекручену" свідомість робітників, що відволікає їх від основної мети їхньої боротьби - знищення існуючих відносин власності.

Якісна відмінність Вебера від Маркса починається з введення другого головного вимірювача стратифікації - статусу, що є позитивною чи негативною відміткою пошани (поваги) = престижу, одержуваного індивідом чи позицією (положенням). Оскільки статус ускладнює сприйняття того, наскільки одні цінніше інших, цінність людей набагато більше їхньої економічної вигідності. Статус може залежати від релігії, раси, багатства, фізичної привабливості чи соціальній "спритності ". У той же час Вебер відзначає, що статусна почесть зовсім не обов'язково зв'язана з класовою ситуацією. Навпроти, статусна почесть знаходиться в чіткій опозиції усьому, що зв'язано з власністю. І це нормальне положення справ. Не применшуючи значення майнового положення і його впливу на статус, Вебер говорить, що статус протистоїть претензіям на нього з боку імущих. Як імущі, так і незаможні можуть найчастіше належати до одній і тій же групі.

Як пише Вебер, стратифікація по статусах йде рука об руку з монополізацією ідеальних і матеріальних благ і можливостей. Крім специфічного статусного престижу, що завжди припускає дистанцію і якусь винятковість, ми виявляємо також монополію на матеріальні блага усіх видів. Престижне виділення може складатися в привілеї носити спеціальний костюм, їсти особливі блюда, заборонені для інших, відпочивати в недоступних іншим місцях і т.д. Матеріальна монополія надає самий ефективний мотив для винятковості статусної групи, але сама по собі вона не завжди достатня умова. Тут "працюють" і шлюбні зв'язки у своєму колі, і багато чого іншого. Деякі блага також перетворюються в об'єкти монополізації, проведеної статусними групами. У типовому випадку це включає "успадковане земельне володіння", а також часто власність на рабів, кріпаків і, нарешті, спеціальні види торгівлі".

Спираючись на свою концепцію економічних і статусних факторів стратифікації, Вебер конструює своє розуміння влади. Влада, що у традиційному марксистському аналізі виникає від класового положення, насправді набагато більш складний феномен. Він визначає владу як можливість чи особистості групи реалізувати свою волю навіть при опорі інших. Влада може бути функцією володіння ресурсами в економічних, статусних і політичних системах; і клас, і статус - ресурси володіння владою. З того моменту, як люди хочуть одержати більш високий статус, вони прагнуть орієнтувати своє поводження таким чином, щоб одержати схвалення з боку тих, чий статус вони оцінюють як більш високий. Владні ресурси можуть бути також в інститутах, що контролюють відданість людей - релігії, партіях, профспілках і т.д. Контролюючи силові структури, також можна домогтися влади.

По Веберові, ключові джерела влади в сучасних йому суспільствах - не у володінні засобами виробництва. Зростаюча складність індустріальних суспільств веде до розвитку величезної бюрократії. У зв'язку з цим навіть економічні інститути втягнуті в тісні залежні відносини з адміністративними і військовими бюрократіями держави.

Важлива форма асоціації, який Вебер приділяв увагу, це партія. Вважаючи, що причини розподілу суспільства на клани лежать в економіці, і що в основі існування статусних груп лежить престиж, він характеризував партії як об'єднання людей за поглядами. Поведінка партії добре усвідомлена, тому що ця група є суб'єктом історії, динамічним моментом у всякого роду перетвореннях, що відбуваються в суспільстві. Партії є утіленням влади. Вони існують тільки в громадах, що мають якийсь раціональний порядок і штат співробітників, які стежили б за перетворенням цього порядку в життя.

Вебер бачив міцний зв'язок між класами, статусними групами і партіями. Він писав: "Партії можуть представляти інтереси, виходячи з "класового" чи "статусного положення" і набирати своїх прихильників чи з даного класу чи ж зі статусної групи. Але партії зовсім необов'язково бути класово чи статусно-зорієнтованою, і найчастіше вона не є ні тією, ні іншою".

Таким чином, веберовская трактування соціальної нерівності припускає, що в ньому на тому самому людському матеріалі, виступаючи в різних конфігураціях, існують і взаємодіють три типи стратифікаційних ієрархій. Вони в значній мірі незалежні один від одного і з різних сторін і на різних принципах упорядковують і стабілізують поведінку членів суспільства. Такий підхід, на думку Вебера, дозволяє краще зрозуміти закономірності розвитку і будівлі суспільства, чим припущення чистого зв'язку між ними і поділ їх на "первинні" і "похідні".

Висновки

Проаналізувавши та зробивши детальний аналіз щодо поняття класів та класової боротьби у сучасній соціології, треба зазначити, що у сучасній соціологічній літературі одночасно співіснують обидві ці категорії. Широко поширена точка зору, що суспільство складається з груп чи безлічі індивідів, що мають чи носять визначені характеристики. Ці характеристики беруться як критерій класифікації, який може бути одномірним чи, частіше, багатомірним. Відповідно, процедура класифікації дозволяє виділити більше чи менше число соціальних шарів. При цьому центр уваги найчастіше зміщений з виробництва на розподіл, без осмислення об'єктивних відносин між ними.

Класи - це великі групи людей, що різняться між собою за місцем їх в історично визначеній системі суспільного виробництва, за їхнім відношенням (здебільшого закріпленим і оформленим у законах) до засобів виробництва, за їхньою роллю в суспільній організації праці, а отже, за способом одержання і розміром тієї частини спільного багатства, яка є в їхньому розпорядженні. Класи, з точки зору марксизму, виникають у процесі розкладу первіснообщинного суспільства в результаті суспільного поділу праці і появи приватної власності на основні засоби виробництва. Не випадково при розкритті сутності класів марксисти наголошували на відношенні до засобів виробництва, тобто переводили аналіз у площину економічного життя суспільства.

Соціальна верства - це проміжна або перехідна соціальна група, що формується порівняно самостійно (наприклад, інтелігенція, управлінці, службовці) або є елементом суспільного класу (наприклад, середня та дрібна буржуазія чи некваліфіковані, малокваліфіковані та висококваліфіковані робітники), що характеризується певними соціальними ознаками. Поряд із поняттями "класи" та "соціальні верстви" в сучасній західній соціальній думці вживається поняття "страта", яка оголошується головним елементом соціальної структури суспільства.

Існують своєрідні теорії страт, їхньої взаємодії, переходу людей з однієї страти в іншу, які отримали назву теорій соціальної стратифікації та соціальної мобільності. Ці теорії виникли на противагу однозначності класового аналізу марксизму як спроба пояснити нові тенденції, що виникли в суспільстві вже після смерті К. Маркса. Одним із основоположників цих теорій був П. Сорокін, який обґрунтував потребу ширшого, ніж класовий аналіз, підходу до соціальної структури та її динаміки. На його думку, в сучасному індустріальному суспільстві власність на засоби виробництва втратила провідне значення. Саме тому відмінність між стратами слід шукати не в класовій структурі, а в іншому: розмірах прибутку, культурі, освіті, побутових умовах, у психологічних рисах та релігійних переконаннях. Людей слід розрізняти за кількома ознаками: за професією чи характером занять, рівнем життя, спільністю соціальних інтересів та мірою володіння політичною владою.

Більшість західних теоретиків заперечують констатований марксизмом поділ капіталістичного суспільства на антагоністичні класи - пролетаріат і буржуазію та боротьбу між ними. Замість цього вони висувають концепцію про поділ суспільства на "вищі", "середні" та "нижчі" страти. Марксистська теорія класів займається поділом суспільства, виявленням суспільних протилежностей, а теорія стратифікації займається суспільною диференціацією. Мова йде не про розбіжності в термінології. У першому випадку виділяються елементи дезинтеграцї, внутрішніх антагонізмів, тоді як диференціація припускає цілісність суспільства, його функціональну нероздільність.

Теорія класів проводить поділ суспільства по альтернативних ознаках на експлуататорів і експлуатованих, на власників засобів виробництва і на позбавлених їх, тоді як теорії стратифікації розділяють суспільство на основі однієї чи декількох рис, що маються в наявності в кожній із груп, але в різному ступені (так, наприклад, усі мають якийсь прибуток, але тільки різних розмірів, і усі в суспільстві мають якийсь престиж, але неоднаковий).

За К. Марксом, класи виникають і протидіють на основі різного положення і різних ролей, виконуваних індивідами у виробничій структурі суспільства. Іншими словами, найбільш загальною основою утворення класів є суспільний розподіл праці. Таким чином, ключем до розуміння марксової теорії класового розподілу суспільства є відкриття К. Маркса, яке він сам вважав своїм головним досягненням - двоїстий характер праці, найбільш таємниче явище, не розгадане протягом двох тисячоліть: як конкретної праці, описуваної техніко-технологічним змістом, і абстрактної - описуваної ступенем і способом витрати робочої сили. Ось тут і є велике таїнство соціального розчленовування людей.

Проаналізувавши погляди Маркса, можливо виділити наступні критерії соціального класу: загальна позиція в економічному способі виробництва; специфічний спосіб життя; конфліктні і ворожі відносини з іншими класами; соціальні відносини і спільність, що виходять за місцеві і регіональні межі; класова свідомість; політична організація.

Вирішальне значення для складання сучасних представлень про сутність, форми і функції соціальної нерівності, поряд з Марксом, мав Макс Вебер - класик світової соціологічної теорії. Ідейна основа поглядів Вебера полягає в тому, що індивід є суб'єктом дії, а типовий індивід - суб'єктом соціальної дії. У XX ст. було багато спроб модернізувати теорію класів Маркса, пристосувати її до нових реалій. Г. Лукач розрізняє об'єктивне становище класу (у стані відчуження) і його самосвідомість. У практичному відношенні це означає, що об'єктивно революційним може бути один клас, а боротися за його інтереси інша соціальна група. У такому тлумаченні зберігається вищеозначена проблема - делегування повноважень і легітимізація владних домагань іншої соціальної групи, яка діяла б від імені пролетаріату, використовуючи його як засіб реалізації власних інтересів. На певну трансформацію класової структури сучасного капіталізму вказує А. Грамші. Він висунув тезу про виникнення “середнього” класу і громадянського суспільства. На цій основі неомарксисти (Т. Адорно, Г. Маркузе, Ю. Хабермас) стверджують, що пролетаріат утратив революційний потенціал, який властивий, на їх думку, лише маргинальним (периферійним) соціальним групам: молоді, особливо студентам, безробітним, люмпен-пролетаріату, емігрантам, кольоровим етнічним меншинам, які й постають основною революційною силою сучасності.

Отже, наявність класового розподілу сучасного промислового розвиненого суспільства можна вважати достатньо обґрунтованим фактом. Але це не означає, що класову боротьбу в марксистському розумінні слід тлумачити як визначальний фактор розвитку історичного процесу. Не має і достатніх підстав сьогодні ставити робітничий клас у центр суспільного порядку та історичного процесу.

Список використаних джерел

1. Вебер М. Класс, статус и партия // Социальная стратификация. Вып. 1. / Отв. редактор С.А.Белановский. - М., 1992.

2. Вебер М. Основные понятия стратификации // СОЦИС. - 1994. - N 5. - С. 148.

3. Дворецька Г.В. Соціологія: Навч. посіб. - К., 2002.

4. Основи соціології: Матеріали до лекційного курсу // За ред. Климанської Л.Ф. Савки В.Е. - Львів, 1997

5. Павличенко П.П. Социология. Курс лекций. - Кременчук, 1995

6. Пшеничнюк О.В., Романовська О.В. Соціологія. - К., 2002.

7. Ручка О.А., Танчер В.В. Курс історії теоретичної соціології. - К., 1995.

8. Соціологія: Навч. посіб. / За ред. С.О. Макеєва. -- С69 3-тє вид., стер. -- К.: Т-во "Знання", КОО, 2005. -- 455 с. -- (Вища освіта XXI століття).

9. Сорокии П. Человек. Цивилизация. Общество. -- М., 1992.

10. Соціологія. Матеріали до лекційного курсу / Під ред. Пічі В.М. - К., 1995.

11. Соціологія: Навч. посіб. / Упоряд. Марчук П.П. - Тернопіль, 1998.

12. Соціологія: Підручник / За ред. В.Г. Городняненка. - К., 2002.

13. Соціологія. Короткий енциклопедичний словник. - К., 1998.

14. Социология / Под ред. Г.В. Осипова. - М., 1990

15. Социологія. Учебное пособие / Под ред. проф. Тадевосяна. - М., 1995.

16. Танчин І.З. Соціологія: Навч.посібник. - К., 2008.

17. Черниш Н. Соціологія. Курс лекцій. Конспект. Випуск / - Львів.: Кальверія. 1996.

18. Шаповал М. Загальна соціологія. - К., 1996.

19. Якуба О.О. Соціологія. Навчальний посібник для студентів. - Харків: Константа, 1996.

Размещено на Allbest.ru