Соціологія особистості

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський професійно-педагогічний коледж ім. А.Макаренка

Контрольна робота

З соціології на тему:

"Соціологія особистості"

Виконала:

Студентка ІІІ-го курсу гр.6ПІТ

Семенюк М.Б.

Перевірив: Сухоніс Н.С.

Київ - 2011

Зміст

Вступ

1. Поняття "особистість"

2. Структура особистості

3. Статусні ролі особистості

4. Спрямованість особистості у соціальній поведінці

5. Соціалізація особистості

Висновок

Вступ

Соціологія особистості - галузь соціології, предметом вивчення якої є особистість як суб'єкт та об'єкт соціальних відносин суспільно-історичного процесу на рівні взаємозв'язків особи й соціальних спільностей. Соціологія особистості - це об'єкт наукових пошуків для багатьох західних дослідників - Ч. Кулі, Дж. Міда, В. Томаса, Ф. Знанецького, П. Сорокіна, Т. Парсонса, 3. Фрейда, Е. Фромма та ін. Плідно працюють над проблемами соціології особистості й українські дослідники: Л. Сохань, Н. Паніна, Є. Головаха, В. Хмелько, О. Донченко, В. Андрущенко та ін.

Основні проблеми соціології особистості:

* вивчення особистості та властивих їй рис, які залежать від специфіки умов життєдіяльності соціальних спільнот, до яких належить індивід;

* формування і розвиток особистості, тенденції її соціалізації;

* вивчення особистості як об'єкта соціальних відносин;

* розгляд особистості як суб'єкта суспільних відносин, закономірностей її взаємозв'язків із суспільством, групою, колективом;

* вивчення регуляції та саморегуляції соціальної поведінки особистості;

* соціальна типологія особистості;

* структура особистості, формування й розвиток її потреб, інтересів і ціннісних орієнтацій.

Елементами будь-яких соціальних систем, як говорилося, є люди. Включення людини в суспільство здійснюється через різні соціальні спільності, що кожна конкретна особистість персоніфікує: соціальні групи, соціальні інститути, соціальні організації і системи прийнятих у суспільстві норм і цінностей, т.с.через культуру, У силу цього людин виявляється включеним у безліч соціальних систем, кожна з який робить на нього систематизований вплив. Людина стає, таким чином, не тільки елементом соціальної системи, але і сам він представляє систему, що має сложнейшую структуру. Соціологія не розглядає особистість по усім з різноманіть, т, е. як продукт природи, а вивчає з як сукупність суспільних відносин, т.с.как продукт суспільства.

Соціальні системи й особистість

Поняття особистості в соціології

Поняттям "індивід" звичайно позначається людина як одиничний представник тієї чи іншої соціальної спільності. Поняття "особистість" застосовується стосовно кожної людини, оскільки він індивідуально виражає значимі риси даного суспільства. Неодмінними характеристиками особистості є самосвідомість, ціннісні орієнтації і соціальних відносин, відносна самостійність стосовно суспільства і відповідальність за свої вчинки, а її індивідуальність -- це те специфічне, що відрізняє однієї людини від інших, включаючи як біологічні, так і соціальні властивості, успадковані чи придбані.

1. Поняття "особистість"

Особистість є не тільки наслідком, але і причиною соціально етичних дій, чинених у даному соціальному середовищі. Економічні, політичні, ідеологічні і соціальні відносини історично визначеного типу суспільства переломлюються і виявляються по-різному, визначаючи соціальну якість кожної людини, зміст і характер його практичної діяльності. Саме в її процесі людин, з одного боку, інтегрує соціальні відносини навколишнього середовища, а з іншого боку -- виробляє своє особливе відношення до зовнішнього світу. До елементів, що складають соціальні якості людини, відносяться соціально визначена мета його діяльності; займані соціальні статуси і виконувані соціальні ролі; чекання у відношенні цих статусів і ролей; норми і цінності (тобто культура), якими він керується в процесі своєї діяльності; система знаків, що він використовує; сукупність знань; рівень утворення і спеціальної підготовки; соціально-психологічні особливості; активність і ступінь самостійності в прийнятті рішень. Узагальнене відображення сукупності повторюваних, істотних соціальних якостей особистостей, що входять у яку-небудь соціальну спільність, фіксується в понятті "соціальний тип особистості". Шлях від аналізу суспільної формації до аналізу особистості, зведення індивідуального до соціального дозволяють розкрити в особистості істотне, типове, що закономірно формулюється в конкретно-історичній системі соціальних відносин, у рамках визначеного чи класу соціальної групи, соціального інституту і соціальної організації, до яких належить особистість. Коли мова йде про особистості як членах соціальних груп і класів, соціальних інститутів і соціальних організацій, то маються на увазі не властивості окремих облич, а соціальні типи особистостей. Кожна людина має власні ідеї і мети, помисли і почуття. Це індивідуальні якості, що визначають зміст і характер його поводження.

Поняття особистості має сенс лише в системі суспільних відносин, лише там, де можна говорити про соціальну роль і сукупність ролей. При цьому, однак, воно припускає не своєрідність і різноманіття останніх, а насамперед специфічне розуміння індивідом своєї ролі, внутрішнє відношення до неї, вільне і зацікавлене (чи навпаки -- змушене і формальне) її виконання. Людина як індивідуальність виражає себе в продуктивних діях, і вчинки його цікавлять нас лише в тій мері, у якій вони одержують органічне предметне втілення. Про особистість можна сказати зворотне: у ній цікаві саме вчинки. Самі здійснення особистості (наприклад, трудові досягнення, відкриття, творчі успіхи) витлумачуються нами насамперед як учинки, тобто навмисних, довільних поведінкових актів. Особистість -- це ініціатор послідовного ряду життєвих подій, чи, як точно визначив М. М. Бахтин, "суб'єкт поступания". Достоїнство особистості визначається не стільки тим, чи багато людині удалося, відбувся він чи не відбувся, скільки тем, що він узяв під свою відповідальність, що він сам собі ставить. Перше філософськи узагальнене зображення структури такого поводження дав два століття спустя И. Кант. "Самодисципліна", "самовладання", "здатність бути паном собі самому" (згадаєте пушкінське: "умійте панувати собою...") -- такі ключові поняття кантовского етичного словника. Але найважливіша висунута їм категорія, що проливає світло на всю проблему особистості,-це автономія. Слово "автономія" має двоякий сенс. З одного боку, воно означає просто незалежність стосовно чого. З іншої сторони (буквально), автономія -- це "самозаконність". Але існує тільки один рід загальнозначущих норм, дійсних для всіх часів. Це найпростіші вимоги моральності, такі, як "не бреши", "не крадися", "не лагодь насильства". Вони^-те людина і повинна насамперед звести у свій власний безумовний імператив поводження. Лише на цьому моральному базисі може затвердитися особистісна незалежність індивіда, розвитися його уміння "панувати собою", будувати своє життя як осмислене, спадкоємно-послідовне "поступание". Не може бути нігілістичної й аморальної незалежності від суспільства. Воля від довільних соціальних обмежень досягається тільки за рахунок морального самообмеження. Лише той, у кого є принципи, здатний до незалежного целеполаганию. Тільки на основі останнього можлива справжня доцільність дій, тобто стійка життєва стратегія. Немає нічого більш далекого індивідуальної незалежності, чим безвідповідальність. Немає нічого більш пагубного для особистісної цілісності, чим безпринципність.

2. Структура особистості

Компоненти структури особистості

Ієрархічна структура особистості (по К.К. Платонову)

Найважливіші компоненти структури особистості -- пам'ять, культура і діяльність. Пам'ять -- це система знань, що інтегрувала особистість у процесі життєвого шляху. Зміст даного поняття являє собою відображення дійсності у виді як визначеної системи наукового знання, так і повсякденних знанні. Культура особистості являє собою сукупність соціальних норм і цінностей, якими індивід керується в процесі практичної діяльності. Остання є реалізація потреб і інтересів особистості. У широкому змісті діяльність -- це цілеспрямований вплив суб'єкта на об'єкт. Поза відносинами суб'єкта й об'єкта діяльність не існує. Вона завжди зв'язана з активністю суб'єкта. Суб'єктом діяльності у всіх випадках є чи людина персонифицируемая їм соціальна спільність, а її об'єктом можуть бути і людина, і матеріальні або духовні умови життя. Особистість може виступати як соціально-історична цінність, структурні елементи якої, знаходячись у постійній взаємодії і розвитку, утворять систему. Результатом взаємодії цих елементів є переконання. Переконання особистості -- це той стандарт, за допомогою якого людина виявляє свої соціальні якості. Інакше ці стандарти іменуються стереотипами, тобто стійкими, повторюваними при різних ситуаціях відносинами чи особистості соціальної групи, соціального чи інституту соціальної організації до соціальних цінностей суспільства. Стереотипизация залежить від особистості, соціального середовища і місця людини в ній, т.с.в кінцевому рахунку від системи включення особистості в суспільство. Основою длястереотипу можуть виступати потреби, інтереси, стереотип установки і т.д. У соціалізації індивіда можна виділити двох фаз -- соціальну адаптації і интериоризацию. Перша означає пристосування індивіда до соціально-економічних умов, до рольових функцій, соціальним нормам, що складаються на різних рівнях життєдіяльності суспільства, до соціальних груп і соціальних організацій, соціальним інститутам, що виступають як середовище його життєдіяльності. Процес адаптації -- це перша фаза соціалізації індивіда. Друга її фаза, интериоризация,-- це процес включення соціальних норм і цінностей у внутрішній світ людини. Особистість не розчиняється в соціальному середовищі, а відноситься до неї як самостійна одиниця. Соціалізація особистості зводиться до соціального навчання, включає тільки суб'єктивну форму вростання індивіда в суспільство, а нормативно-ціннісна система виступає як автономна стосовно особистості.

З'ясування місця і ролі особистості в соціальній системі можливе через розкриття поняття "соціальний статус".

3. Статусні ролі особистості

Соціальний статус особистості -- це її позиція в соціальній системі, пов'язана з належністю до певної соціальної групи чи спільноти, сукупність її соціальних ролей та якість і ступінь їх виконання.

Він охоплює узагальнюючу характеристику становища індивіда в суспільстві: професію, кваліфікацію, освіту, характер виконуваної праці, посаду, матеріальне становище, наявність влади, партійну і профспілкову належність, ділові відносини, належність до демографічних або етнічних груп (національність, релігійність, вік, сімейне становище, родинні зв'язки). Усе це Р. Мертон називає "статусним набором". Соціальні статуси поділяються на привласнені, або одержані незалежно від суб'єкта, найчастіше від народження (раса, стать, вік, національність) і досягнуті, або надбані власними зусиллями індивіда (сімейне становище, професійно-кваліфікаційний рівень тощо). Серед статусів вирізняють інтегральний та допоміжні. Іноді їх взаємодія може спричиняти внутріособистісні конфлікти.

Соціальна роль -- типова поведінка людини, пов'язана з її соціальним статусом, яка не викликає негативної реакції соціального середовища.

Людина в суспільному житті, як правило, виконує кілька соціальних ролей, які утворюють, за термінологією Р. Мертона, "рольовий набір". Соціальні ролі можуть закріплюватися формально (через посередництво закону чи іншого правового акту) або мати неформальний характер (моральні норми поведінки в певному суспільстві).

Одна з перших спроб систематизації соціальних ролей належить Т. Парсонсу, на думку якого їх характеризують:

-- емоційність (одна роль вимагає емоційної стриманості, інша -- цілковитої розкутості);

-- спосіб одержання (одні ролі притаманні особистості органічно, інші виборюються нею);

-- масштабність (сформульовані й суворо обмежені або нечіткі й розмиті);

-- ступінь формалізації (дія за жорстко встановленими правилами і приписами або довільна дія);

-- характер і скерованість мотивів (орієнтовані на особисте або загальне благо).

Про соціальну роль йдеться тоді, коли за тривалої соціальної взаємодії регулярно відтворюються певні стереотипи поведінки. Тобто роль є окремим аспектом цілісної поведінки. Конкретні індивіди виступають у багатьох ролях. Суперечності між окремими соціальними ролями породжують рольові конфлікти, як внутрі-, так і міжособистісні. Вони часто виступають як боротьба мотивів діяльності, що свідчить не тільки про існування ієрархії соціальних статусів, а й про ієрархію соціальних ролей. Вільний вибір особою першочерговості реалізації певних мотивів є відносним, оскільки людина перебуває під тиском соціальних функцій, статусів і ролей, завдяки чому стає частиною суспільства, соціальної спільноти. Сукупність соціальних ролей особистості відображає соціальні відносини в суспільстві. Соціальний статус і соціальна роль є основними поняттями рольових теорій особистості.

Рольові теорії особистості. Їх автори Д. Мід, Р. Мертон та інші визнають залежність соціальної ролі людини як істоти соціальної від очікувань інших людей, пов'язаних з їх розумінням соціального статусу конкретної особистості. Розбіжність між уявленнями про соціальну роль тієї чи іншої особистості та її реальною поведінкою є основою соціальних конфліктів, що мають міжособистісний характер. Внаслідок виконання людиною кількох соціальних ролей, несумісних між собою, може виникнути внутрішній конфлікт особистості. Його наслідком, як правило, є стрес. Саме у виявленні передконфліктних і передстресових ситуацій або підстав для цього, а також у пошуках конкретних шляхів гармонізації соціальних ролей і полягає роль соціології.

Теорії соціальної установки. Вони розглядають особистість як результат дії настанов, впливів, тиску. Акумуляція людиною протягом життя різноманітних установок приводить до того, що вона звикає бути особистістю; у неї складається принципова установка на те, щоб бути особистістю.

Диспозиційна теорія саморегуляції соціальної поведінки особистості. У ній знаходять подальший розвиток вихідні положення теорії соціальної установки. Базовим у ній є поняття "диспозиції особистості".

Диспозиція особистості -- схильність особи до певного сприйняття умов діяльності та певної поведінки в цих умовах.

Диспозиції поділяються на вищі, середнього типу та нижчі. Вищі диспозиції регулюють загальну поведінку особистості, визначають її концепцію життя, ціннісні орієнтації, узагальнені соціальні установки на типові соціальні об'єкти і ситуації, а також ситуативні соціальні установки (схильність особистості до конкретного типу поведінки у певній ситуації, у конкретному предметному і соціальному середовищі). Диспозиції середнього типу диференціюють сприйняття та реакцію особистості на різні групи і сукупність об'єктів та явищ соціальної дійсності. Нижчі диспозиції -- це схильність до певної поведінки у конкретних сферах діяльності, скерованість дій та вчинків у типових ситуаціях.

Структурно диспозиції містять три компоненти: когнітивний (усвідомлення особистістю об'єкта установки на абстрактно-теоретичному рівні); афективний (емоційна оцінка об'єкта); конативний, поведінковий (воля і прагнення до дії, скерована на об'єкт переддія).

Теорії референтної групи. На думку їх прихильників, надширокі соціальні утворення нездатні забезпечити комфортне самопочуття та існування особистості, тому референтні групи більше відповідають її прагненням, інтересам і потребам, оскільки вона сама обирає їх, належить до них з власної волі.

Референтна група -- соціальна група, на яку індивід орієнтує свою поведінку, до якої належав у минулому, належить у конкретний час, прагне належати в майбутньому.

Референтними групами можуть бути різні соціальні спільноти: сім'я, клас, релігійні громади, виробничі кооперативи, політичні партії тощо.

У регуляції життєдіяльності особистості важливу роль відіграють норми (правило, взірець) як засоби соціальної регуляції та контролю діяльності суб'єктів. Вони безпосередньо впливають на процеси мислення і характер дій особистості, визначають зміст установок, диспозицій, впливають на процес соціалізації особистості.

На різноманітних проблемах розвитку особистості зосереджуються концепції системного підходу, управління, теорії "людських стосунків" та ін. Однак фрагментарність її методології не дає змоги розкривати всю повноту механізмів життєдіяльності особистості.

Ще один напрям пов'язаний з вивченням феномену активності особистості, тобто з аналізом особистості як суб'єкта власної життєдіяльності, життєдіяльності соціальних груп і суспільства в цілому. Чільне місце в ньому посідає дослідження життєвої позиції особистості. Наприклад, Ж. Піаже та Р. Мертон, аналізуючи соціальну адаптацію особистості, дійшли висновку, що це -- двосторонній процес, результат зустрічної активності суб'єкта і соціального середовища. Включаючись у суспільне життя, особистість зберігає свободу вибору соціальних ролей, соціальних спільнот, цінностей, форм і видів діяльності. Рівень свободи соціальної активності людини залежить від типу суспільства, кожен з яких по-різному обмежує свободу вибору. Але навіть за тоталітарних, авторитарних режимів людина намагається виявляти активність у реалізації мети.

Соціальна активність особистості -- системна соціальна якість, у якій виражається та реалізується глибина і повнота зв'язків особистості із соціумом, рівень перетворення її на суб'єкт суспільних відносин.

Основними критеріями активності особистості є спрямованість на певні інтереси, потреби, цінності; особливості їх прийняття і реалізації. Загалом життєва позиція особистості є багатомірною. Вона інтегрує всю особистісну структуру, забезпечує людині певний рівень включеності в життєдіяльність соціального середовища та її самовизначення як суб'єкта власного життєвого шляху та способу життя. Об'єктом позиції особистості є соціальний стан особистості, її життєвий шлях у суспільстві.

Показником активності особистості є життєвий контроль. Він є характеристикою особистості як суб'єкта діяльності, її ролі у вирішенні власних справ, проблем навколишнього світу.

Життєва позиція особистості як соціальний феномен характеризує людину як суб'єкта певного способу життя, дає змогу зафіксувати специфічні особливості й спрямованість діяльності окремої людини, певної спільноти у різноманітних сферах життя -- у сім'ї, на роботі, в громадській діяльності, щодо використання вільного часу.

Життєвий шлях особистості є детермінованим суспільством і вільним вибором людини, процесом поетапного залучення її до суспільних відносин, послідовної зміни способів життєдіяльності, пов'язаних із самореалізацією та самоутвердженням.

Проблематика людини є центральною у соціогуманітарних науках. У соціології антропологічні проблеми тісно пов'язані з соціальною практикою людини.

4. Спрямованість особистості у соціальній поведінці

В сучасному суспільстві інтерес до проблем особистості людини є настільки великим, що практично всі суспільні науки звертаються до цього предмету дослідження. Оскільки суспільні відносини існують як форма діяльності і поведінки реальних, конкретних індивідів, які є носіями і суб'єктами суспільних відносин, остільки властивості, соціальні якості реальних людей, які виявляються в їх взаємодії, визначають властивості цілісної суспільної системи.

Системоутворюючою якістю особистості виступає спрямованість. Саме в спрямованості виражаються цілі, в ім'я яких діє особистість, її мотиви, суб'єктивні ставлення до різних сторін дійсності.

В основі спрямованості особистості лежать потреби. Поведінка людини значною мірою залежить від того, які потреби у неї розвинені.

У процесі взаємодії людини з оточуючим середовищем (природним, суспільним) постійно виникають нужди, задоволення яких необхідно для розвитку організму й особистості, це - потреби. Потреби різних людей у різні часи не є однакові. Свідомість людини накладає відбиток на спосіб їх задоволення, який, в свою чергу, залежить від рівня розвитку соціальних потреб. Соціальні потреби поділяють на матеріальні, духовні і суспільні. Матеріальні потреби виникають залежно від рівня економічного розвитку суспільства, суспільного виробництва, виховання. Задоволення матеріальних потреб пов'язано з розвитком духовних (пізнання, відпочинок) і суспільних (потреба в контактах, соціальне визнання, сенс життя) потреб. Ці потреби розвинені в різних людей далеко не однаково.

Розвиток потреб пов'язаний також зі світоглядом, під яким розуміють струнку систему поглядів і переконань людини, яка, в свою чергу, базується на філософських, економічних і політичних знаннях. Переконання виступають при цьому як усвідомлення потреби особистості, що спонукають її діяти у відповідності зі своїми ціннісними орієнтаціями. Світогляд впливає на вибір мотивів особистості і розвиток її інтересів.

На основі потреб формуються мотиви. Мотиви це - усвідомлені спонукання людини до діяльності і поведінки. Мотиви тісно пов'язані з потребами і навпаки. Їх зв'язок виявляється в тому, що потреби реалізуються в поведінці і діяльності. Мотивами можуть виступати потреби, інтереси, прагнення, бажання, почуття і думки. Сукупність мотивів поведінки і діяльності розглядається як мотиваційна сфера особистості. В цілому ця сфера є динамічною й змінюється в залежності від багатьох обставин. Проте ядром мотиваційної сфери, її "стрижнем" виступають відносно стійки й домінуючі мотиви. Саме в них першочергово виявляється спрямованість особистості.

Розрізняють три групи мотивів:

1) прості, до яких відносять потяги, бажання, хотіння;

2) складні, до яких відносять інтереси, схильності, ідеали;

3) випадкові, до яких відносять почуття, звички, афекти.

Серед простих мотивів насамперед виділяють потяг, або неусвідомлену потребу людини.

Кожний період життя людини, кожен її більш-менш значний крок у системі суспільних відносин приводить і до зміни її мотиваційної сфери. У процесі розвитку особистості відбувається перетворення одних мотивів на інші чи стримування одних іншими; на базі одних мотивів формуються інші, виникають протиріччя між різними мотивами, змінюється співвідношення домінуючих і підпорядкованих мотивів.

Таким чином, зміст мотивів є найбільш істотною характеристикою спрямованості особистості та рівня її вихованості. Мотив - це упредметнена потреба. Мотиваційна сфера є складним утворенням. Мотиви розрізняються не тільки за змістом, але й за рівнем усвідомленості, стійкості. Спрямованість особистості є результатом виникнення стійко домінуючих мотивів поведінки, а також інших особливостей особистості, що допомагають чи заважають реалізувати мотиви.

Соціальною називають поведінку людини в суспільстві серед людей. Під нею розуміється така соціальна поведінка, яка основана на загальноприйнятих у даному суспільстві нормах культури (права, моралі, етики та ін).

Соціальна поведінка виокремлюється в протилежність індивідуальної поведінці. Під індивідуальною поведінкою розуміється поведінка, яка не пов'язана з місцем, яке людина займає у суспільстві, чи з тими взаємовідношеннями, які в неї складаються з оточуючими людьми. Індивідуальна поведінка людини, на відміну від його соціальної поведінки, за звичай не впливає на поведінку оточуючих.

Мотивів соціальної поведінки людей може бути декілька. По-перше, це бажання привести свою поведінку у відповідність с особистими переконаннями, поглядами і відношенням до людей, яких ця поведінка безпосередньо стосується. По-друге, це бажання відповідати очікуванням оточуючих людей. По-третє, це прагнення впливати на оточуючих людей. По-четверте, це пряме бажання зробити щось конкретне для людини, на якого спрямований даний проступок. Нарешті, по-п'яте, це просто бажання бути як усі, не виокремлюватися серед інших людей, чи навпаки, бути не схожим на інших людей. Розглянемо декілька мотивів соціальної поведінки.

Мотивація досягнення успіхів. Мотивація досягнення успіхів являє собою сукупність факторів, які впливають на силу прагнення людини к досягненню успіху. Серед них найбільш велику роль відіграє потреба в досягненні успіху. Як виявили вчені, потреба в досягненні успіху не притаманна людині з народження, а набувається людиною у процесі життя, причому вона набувається вже з дитячого віку і стає відносно стійкою в 5-6 років. Набута потреба в досягненні успіху і наступному житті майже не змінюється.

Ця потреба робить досить значний вплив на соціальну поведінку людини, на його психічний розвиток і життя у цілому. Діти з розвиненою потребою досягнення успіху частіше мають нормальну самооцінку, нормальний рівень притязань і показують низький рівень тривожності. Такі діти розвиваються більш швидко, чим діти з низькою потребою досягнення успіху. Людина, яка з дитинства набула потребу в досягненні успіху навчається долати труднощі, які виникають на її життєвому шляху.

Мотив влади. Це мотив, який спонукає людину до того, щоб набути владу над іншими людьми, над подіями, які відбуваються, контролювати їх, управляти ними, здійснювати на них вплив. Люди, які мають такий мотив активно прагнуть влади, одержують задоволення від того, що мають владу і користуються нею. Вони активно прагнуть займати посади керівників, є учасниками різних політичних рухів, намагаються очолювати відповідні рухи. У групах і колективах, до яких належать такі люди, вони намагаються стати лідерами і зберіть за собою таке положення.

Існують різні погляди на оцінку цінності і моральної виправданості таких прагнень відповідних даному мотиву. Одні вчені відносяться до такого мотиву у людини нейтрально, вважаючи, що такий мотив не може характеризувати людину як хорошу чи погану, все залежить від того, для чого така людина прагне влади. Є і інша точка зору. Це більш жорстка позиція з даного приводу. Справа в тому, що даний соціальний мотив часто притаманний авторитарним особам. Така особа не проста прагне влади, а прагне її набути для того, щоб подавляти інших людей. У дітей такий мотив може проявлятися в жорстокому поводженню з більш слабкими дітьми, тваринами та ін. Тому мотив влади частіше розглядається як небажана риса особистості.

Мотивація агресивної поведінки. Ця мотивація може бути біологічною і соціальною. Біологічна мотивація агресивності має органічну основу, а її прояв людиною залежить від того як функціонує її організм з дитинства. Біологічна мотивація не залежить від зовнішніх чинників, є спонтанною. Соціальна мотивація агресивності, навпаки, самим тіснішим образом пов'язана із зовнішнім впливом. Соціальна мотивація агресивності базується на переконанні в тому, що даний мотив і, відповідно, проявлення агресивності людиною, є результатом навчання. Шляхом виховання можна зробити людину доброю, уважною до людей і тварин. Такі риси характеру виключають агресивну поведінку. Якщо дітей в сім'ї виховувають так, що будь-які прояви агресивності з їх боку осуджуються, якщо в оточуючих їх людях вони не бачать проявів агресивності, то і самі діти виростають не агресивними. І навпаки, якщо дитину часто і жорстоко наказують, якщо вона навколо себе бачить багато прикладів проявів агресивності, то така дитина, як правило, виростає агресивною.

В деяких теоріях агресивності її виникнення пов'язується із фрустрацією і агресивність розглядається як її соціально-психологічний наслідок. Фрустрація ж - чисто соціальне явлення, яке породжується умовами життя, і тому може розглядатися як набута якість.

Альтруїзм як мотив соціальної поведінки. Відносно альтруїзма, як мотиву соціальної поведінки склалися такі ж точки зору, як і відносно агресивності. Тут також існують думки про біологічне і соціальне походження цього мотиву. Біологічна позиція з даного питання заклечається в тому, що не тільки у людини, а й у тварин можливо побачити випадки турботи один про одного і надання допомоги один одному. Крім того, у дітей можливі прояви альтруїстичних тенденцій у поведінці. І це деякі вчені розглядають як підтвердження уродженого походження альтруїзму.

Разом з тим не менш переконливим є докази соціального походження даного мотиву. Якщо дорослі люди часто проявляють альтруїзм, то і діти, наслідуючи їх, починають його проявляти. Альтруїзм батьків часто поєднується з проявами альтруїзму у дітей, и навпаки: відсутність альтруїстичної поведінки у батьків часто супроводжується відсутністю його у дітей.

Слід зазначити, що альтруїзм як мотив соціальної поведінки є альтернативою агресивності. Людина, як є альтруїстом, яка поводиться як альтруїст, майже ніколи не буває агресивною і, навпаки, той хто проявляє агресивну поведінку, як правило не буває альтруїстом.

Мотив безпомічної поведінки. Безпомічна поведінка характеризує людину, яка попсихологічним причинам не повністю використовує свої можливості для вирішення своїх життєвих проблем, проявляє бездіяльність там, де необхідно активно діяти.

Вперше на таку поведінку, яка характерна як для людей, так і для тварин звернув увагу російський вчений І.П. Павлов. У подальшому дослідження безпомічної поведінки людини проводили соціальні психологи із США. Вчені виявили, безпомічна поведінка виникає у людини, якщо вона на власному життєвому досвіді переконується в тому, що неодноразові спроби самостійно вийти із трудної життєвої ситуації не приводять до бажаного результату. Людина приходить до висновку, що краще сидіти і чекати, нічого не робити, щоб не стало ще гірше. Безпомічна поведінка може виникати і з інших причин: притаманність даній людині мотиву уникнення невдач над мотивом досягнення успіху; низька самооцінка, заниженій рівень притязань; відсутність сильного бажання вийти із трудної ситуації та ін.

Людині з мотивом безпомічної поведінки можна оказати допомогу. Ця допомога, в першу чергу, залежить від причин, які призвели до такого мотиву поведінки. Наприклад, можна підняти самооцінку і впевненість людини в собі, надаваючи йому допомогу у вирішенні трудних ситуацій і завдань, стимулюючи при цьому його самостійне рішення. Це довгий процес і необхідні сильні додаткові стимули, щоб перевиховати людину - виховати ті сторони особистості, які спрямовані на досягнення успіху, на нормальну самооцінку.

Таким чином, мотиви - це спонукання до діяльності, зв'язані з задоволенням потреб. Потреба ж - це пережитий та усвідомлюваний людиною нестаток у тому, що необхідно для підтримки організму людини та розвитку його особистості.

Потреби людини можна розділити на три групи. Перша - це переживання нестатку, зв'язані з біологічною організацією людини. Друга група - соціальні потреби, породжені суспільством. Третя група потреб - ідеальні: пізнавати навколишній світ у цілому й у його деталях, усвідомлювати своє місце в ньому, зміст і призначення свого існування. Біологічні, соціальні й ідеальні потреби взаємозалежні. Біологічні у своїй основі потреби в людини на відміну від тварин стають соціальними. Також у більшості людей соціальні потреби панують над ідеальними.

Поряд з потребами, важливим мотивом соціальної діяльності є соціальні установки. Під ними розуміється загальна орієнтація людини на визначений соціальний об'єкт, що виражає схильність діяти (певна поведінка) певним чином щодо даного об'єкта.

5. Соціалізація особистості

Головним соціальним процесом, через який здійснюється взаємодія між особистістю та суспільством, є процес соціалізації.

Соціалізація -- процес інтеграції індивіда в суспільство, у різноманітні типи соціальних спільнот (група, соціальний інститут, соціальна організація) шляхом засвоєння ним елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості.

Це є процес розвитку людини від індивідуального до соціального під безпосереднім чи опосередкованим впливом таких факторів соціального середовища, як сукупність ролей і соціальних статусів, соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати певні соціальні ролі й набути конкретного статусу; система соціальних цінностей і норм, які домінують у суспільстві й унаслідуються молодшими поколіннями від старших; соціальні інститути, що забезпечують виробництво й відтворення культурних зразків, норм і цінностей та сприяють їх передачі й засвоєнню тощо.

Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства, засвоюючи звичаї, традиції і норми певної соціальної спільноти, відповідні способи мислення, властиві даній культурі, взірці поведінки, форми раціональності та чуттєвості. Спрощеним є трактування соціалізації як одномірного, односпрямованого процесу дії соціальних факторів на конкретну людину, де індивіду відводиться пасивна роль об'єкта впливу.

До впливу соціального середовища людина ставиться вибірково на основі сформованої у її свідомості системи цінностей. Індивідуальність особи, її потенційні можливості засвоїти культурний пласт суспільства, потреби та інтереси, спрямованість соціальної активності є найважливішими чинниками її соціалізації. Агентами соціалізації є сім'я, сусіди, ровесники, вихователі та вчителі, колеги і знайомі, засоби масової інформації, соціальні інститути, насамперед культурно виховні, референтні групи тощо. Соціалізація здійснюється протягом усього життя людини, поділяючись на первинну (соціалізація дитини) та вторинну (соціалізація дорослих). Це відбувається тому, що умови життя людини, а значить і вона сама, постійно змінюються, вимагають входження у нові соціальні ролі та змін статусу, інколи докорінних.

Але якщо під час соціалізації дитини головною для неї є соціальна адаптація (пристосування до суспільного середовища), то для соціалізації молодої і навіть соціально зрілої людини основну роль відіграє інтеріоризація (формування внутрішньої структури людської психіки, переведення елементів зовнішнього світу у внутрішнє "Я" особистості). Результатом інтеріоризації є індивідуальність особистості.

З. Фрейд виокремлює такі механізми соціалізації:

-- імітація -- усвідомлені спроби дитини копіювати і наслідувати поведінку дорослих і друзів;

-- ідентифікація -- засвоєння дітьми поведінки батьків, соціальних цінностей і норм як власних;

-- почуття сорому і провини -- негативні механізми соціалізації, що забороняють і придушують деякі моделі поведінки.

Ці механізми спрацьовують переважно на стадії дитинства. Але думки Фрейда були пристосовані деякими соціологами і до стадії дорослого життя особистості. Так, Т. Парсонс вживає фрейдівські поняття у теорії соціальної дії. Для нього імітація -- це процес засвоєння елементів культури шляхом простого наслідування, а ідентифікація -- вияв ставлення до соціального середовища та його складових, прийняття цінностей певних соціальних груп і спільнот, спосіб усвідомлення своєї належності до них.

Теорія соціалізації виходить з того, що людина як активний суб'єкт суспільства є одним з чинників, що створює умови і обставини для власного і суспільного життя в цілому. Її дії органічно вплетені в механізм функціонування різноманітних соціальних систем (підприємство, населений пункт тощо). Особистість -- об'єкт і суб'єкт соціальної взаємодії. Взаємодія соціальної системи і особистості здійснюється за допомогою певних механізмів впливу як на соціальні якості індивіда з боку соціальних систем, так і навпаки. Перша група трактується як механізм соціалізації індивіда, друга -- як механізм зміни соціальної системи.

На процес інтеграції особистості в певну соціальну роль істотно впливають "очікування" і "вимоги" її оточення. У систему особистості немовби включаються спеціально вироблені засоби поведінки, які відповідають вимогам соціальної системи і формують соціальний характер особистості. Вплив соціальної системи, переломлюючись крізь внутрішнє "Я" людини, виявляється у зміні її поведінки. Починається вона з порушення рівноваги, потім переходить у стадію адаптації до особливостей даної системи і завершується стабілізацією, але вже на новому рівні. Механізми динаміки соціальної системи виявляються в появі або зникненні певних елементів, у зміні внутрішніх і зовнішніх зв'язків між ними. Чинниками соціальних змін є об'єктивні передумови (передусім економічні), індивідуальні особливості особистості, специфіка її взаємодії із соціальною системою. Соціальним середовищем (соціальним простором) функціонування особистості, соціальної системи є соціальні спільноти.

Залежно від віку індивіда розрізняють чотири основних етапи соціалізації:

1. Соціалізація дитини.

2. Соціалізація підлітка (нестійка, проміжна).

3. Тривала (концептуальна) цілісна соціалізація (перехід від юності до зрілості у період від 17--18 до 23--25 років).

4. Соціалізація дорослих.

На кожному етапі існують "критичні періоди". Щодо соціалізації дитини -- це перші 2--3 роки і вступ до школи; для соціалізації підлітка -- перетворення дитини і підлітка на юнака; для тривалої -- початок самостійного життя і перехід від юнацтва до зрілості. Соціалізація дорослих націлена на зміну поведінки в новій ситуації, дітей -- на формування ціннісних орієнтацій. Дорослі, спираючись на свій соціальний досвід, здатні оцінювати, сприймати норми критично, тоді як діти спроможні лише засвоювати їх. Соціалізація дорослого допомагає йому набути необхідних навичок (часто конкретних), а соціалізація дитини пов'язана здебільшого з мотивацією.

Отже, соціалізація особистості є специфічною формою привласнення нею тих суспільних відносин, що існують в усіх сферах суспільного життя. Основою соціалізації є освоєння індивідом мови соціальної спільноти, мислення, форм раціональності й чуттєвості, сприйняття індивідом норм, цінностей, традицій, звичаїв, зразків діяльності тощо. Індивід соціалізується, включаючись у різноманітні форми соціальної діяльності, засвоюючи характерні для них соціальні ролі. Тому соціалізацію особистості можна розглядати як сходження від індивідуального до соціального. Водночас соціалізація передбачає індивідуалізацію, оскільки людина засвоює існуючі цінності вибірково, через свої інтереси, світогляд, формуючи власні потреби, цінності.

Завдяки соціалізації людина залучається до соціального життя, одержує і змінює свій соціальний статус і соціальну роль. Соціалізація -- тривалий і багатоактний процес. Адже суспільство постійно розвивається, змінюються його структура, мета і завдання, цінності й норми. Водночас протягом життя багаторазово змінюються людина, її вік, погляди, уподобання, звички, правила поведінки, статуси і ролі. Завдяки соціалізації люди реалізують свої потреби, можливості й хист, налагоджують відносини з іншими членами суспільства, їх групами, соціальними інститутами і організаціями, з суспільством загалом. Все це дає змогу їм почуватися в суспільстві, соціальному житті впевнено. Водночас соціалізація -- найважливіший чинник стабільності суспільства, його нормального функціонування, наступності його розвитку.

Процес, зворотний соціалізації, називається десоціалізацією. Внаслідок нього людина може частково або повністю втратити засвоєні норми і цінності. Це може бути зумовлено ізоляцією людини, уніфікацією, обмеженням спілкування та можливостей для підвищення культурного рівня та ін.

У перехідних суспільствах часто простежується явище ресоціалізації -- докорінної зміни соціального середовища, яке зумовлює необхідність особистості пристосуватися до нових соціальних обставин, норм і цінностей. Це болісний процес, який нерідко вимагає цілковитої зміни поглядів на суспільство, переоцінки свого життя, руйнування попереднього і нового світорозуміння, розриву з традиційними культурними цінностями, необхідності брати на себе незвичну соціальну роль тощо.

Висновок

соціологія особистість поведінка статусний

Соціалізація -- начинающийся в дитинстві і процес, що закінчується в глибокій старості, засвоєння соціальних ролей і культурних норм. Неможливо навчитися соціальної ролі по чи книжках методам ділової гри, хоча удосконалити себе в ній у такий спосіб можна. Чи вождь король виховує собі спадкоємця багато років; виконавця цієї ролі виховують оточення, практика прийняття управлінських рішень, которую приходиться освоювати, реально ставши чи королем вождем. Кожна соціальна роль включає безліч культурних норм, правил і стереотипів поводження, незримими соціальними нитками -- правами, обов'язками, відносинами -- вона зв'язана з іншими ролями. І все це треба освоювати. От чому до соціалізації застосуємо термін не "навчання", а "освоєння". Він ширше по змісту і містить у собі навчання як одну з частин. Оскільки протягом життя нам приходиться освоювати не одну, а ціле безліч соціальних ролей, просуваючи по віковій і службовій драбинці, процес соціалізації продовжується все життя. Розвиток людини не можна зрозуміти у відриві від родини, соціальної групи і культури, до яких він належить. Етапи соціалізації. Прийнято виділяти первинну соціалізацію, що охоплює період дитинства, і вторинну соціалізацію, що займає більш тривалий часовий проміжок і включающую в себе також зрілий і похилий вік. Соціалізація дорослих виражається головним чином у зміні їхнього зовнішнього поводження, у той час як дитяча соціалізація коректує базові ціннісні орієнтації. Дорослі можуть оцінювати норми; діти здатні тільки засвоювати їх. Соціалізація дорослих часто припускає розуміння того, що між чорним і білим існує безліч "відтінків сірого кольору".

Соціалізація дорослих спрямована на те, щоб допомогти людині опанувати визначеними навичками; соціалізація дітей формує головним чином мотивацію їхнього поводження.

Размещено на Allbest.ru